Красноармійський навчально-виховний комплекс зош №10 –кнвк ХХ років



Дата конвертації01.12.2016
Розмір1,7 Mb.
Красноармійський навчально-виховний комплекс
ЗОШ №10 –КНВК

ХХ років

Калинове гроно




Перлини творчості учнів в літературному кругообігу життя КНВК
Слово наставника
Привхідні обставини життя формують у людині слово і думку, а крила залежності від привхідних обставин піднімають творчу особистість чи то до рівня Бога, чи то до рівня Вельзевула. Так ведеться у дорослих.

А як у дітей? Всі діти талановиті по своїй людській сутності. Але…

Усвідомлення сили слова, сама можливість творити, пізнання рими, ритму слова , ритму речення і його величності – вислову спочатку захоплює. А потім...!? Потім з'являються труднощі пошуку теми («про що писати»), труднощі висловлювання за темою («як писати»), ентузіазм минає, небосхил захмарюється і Початково Запрограмована Надія вчителя уже не бачить навіть у своїх мріях свого літературного майбуття – душа і серце охолоджуються, грубіють, розчиняючись в сьогоденних дрібних проблемах. В декого висота польоту втрачається, поетичний запал, жага до творення, до роботи зі словом пропадають і в кращому випадку з'являться, можливо, в професійному майбутньому. У нових поезіях, есе, оповіданнях проявиться жага радощів і розчарувань, але не обов'язково розвинеться чи збережеться безпосередність сприйняття світу. Втрачені роки – це назавжди втрачені роки розвитку майстерності в роботі зі словом. Боротися з цим явищем дитячої творчості – справа марна.

А є і інші учні. Вони, завзяті і наполегливі, не лякаються труднощів роботи зі словом, опановують поетичні засоби і прийоми і врешті-решт досягають успіху. І пишуть так, як живуть: відкрито, усміхнено, спостережливо, довірливо до теплого відношення старших, що є обов’язковим компонентом співпраці у вихованні творчої особистості, до їхньої проби творення високого.

Такими вони є – наші вихованці, без будь-якого «але» талановиті учні.

В збірнику творів збережено принцип поступовості зростання майстерності учня: від 5-6 класів до цілком зрілої творчості випускників

ЗОШ №10 – КНВК.

Володимир Касьяненко, учитель російської мови і світової літератури


Творча юнь КНВК

Твори учнів 5 – 7 класів
Железняк Інна

1996 р. н.

Зима
Як прокинулась я вранці,

одягнула білі капці,

і поглянула в вікно,

і недарма,

і побачила я там:

ліг сніжок - уже зима.


Я мерщій побігла в ліс

подивитись, що там, як,

і поглянуть у джерельце,

де вода біжить, як скельце,

чи замерзло вже воно?

Літо
Зелен, зелен, зелен ліс -

Чутно там пташиний свист.

Синя, синя, синя стрічка -

Мабуть, то дзюркоче річка.

Жовте, жовте, жовте сонце

Світить прямо у віконце.

Тепле, тепле, тепле літо

Цього року дуже світле.




Весняні птахи
Сонце сяє за вікном,

Проліски розквітли.

На поляні за селом

В доганялки грають діти.

Це ж до них весна прийшла

В гості світла,жвава

І нарешті привела

Птахів світлі зграї.


Осіннє золото
З берез і кленів листячко

лягло під ноги нам.

Червоне, жовте, золоте

лягло на землю килимом,

немов би степ чи море.

По золотому килиму

іду я з братом стежкою,

до лісу ми йдемо.

Він ніжками маленькими

листочки підгортає,

і радості дитячої

безкраїх меж немає.




Ранок
Сонце сходить – вже світає,

В гості йде привітний ранок.

Вийшла сонна я на ганок

Подивилась навкруги:

Горобець сидить на гілці

Звучно грає на сопілці

А шпачок пісень співає –

Все дарує нам красу,

Світлу радість і весну.


***

Зима прийшла,

Сніги привела,

І вже моє пташеня,

У вирій відлітає.
Зима прийшла,

Хуртовину привела,

І сади замела.

Зима прийшла,

Морози привела,

І річенька моя

Покрилась льодом.

Пташеня повертається,

В свій рідний край,

Зима пішла

І птахам рай.
Хуртовини пішли,

В свої рідні краї

І покинули наші

Гарні сади


Льоди танути

Вже почали,

І річка моя

Водою спливає.




Золотисті бджоли
В небі урочисто

Полотном барвистим

На променях-крилах

Сонце злітає.

Кольорові фарби

Розлились по світу,

Бджоли золотисті

Загули у квітах...




Журавлиний лет
Біля ставка

Дерева голі.

З них одяг вже

Упав на воду

Упав додолу...

Дощем осіннім

І жовтим листям

Всю землю вкрило.

А в небі синім

Разком намиста

Летить у вирій

Клин журавлиний...


Пізня осінь
Як прокинулась я вранці

і за двері вийшла в капцях,

і побачила я диво:

сонце дуже мляво гріло.

Я мерщій побігла в сад

подивитись, що там, як

листя падає з дерев,

квіти в'януть день за днем.

Мені ж в'янути не варто,

бо яскраво квітнуть айстри,

і жоржини, і троянди.

Вже за обрій відлетіли

рожі, лілії й тюльпани

і дзвіночки весняні,

бо настала пізня осінь,

пріле листя і дощі.




Проліски
Співає сад зеленою весною,

у гул злились пташині голоси:

свої пісні виспівують шпаки,

вицокують мелодію лелеки...

А на узліссі сонячнім, зеленім

береза коси розплела,

а сиротливі зрубані дерева

повипускали гілля.

Південний вітер тягне вже теплом

і квітнуть проліски...




Калачі
По-обіду у печі,

Пече мама калачі.

Як спече, то будем їсти,

А поки що треба сісти.

Потім візьмемо медок

І поглянемо в садок.

Там побачимо синицю,

Яка схожа на дівицю.

А тим часом й калачі,

Спекла мама на печі -

Можна їсти, ось медок

І погляньте у садок!

Бачите, он ту, синицю?

Вона схожа на дівицю!

Ось такі в нас калачі

Пече мама на печі.

І смачний у нас медок,

Ви ж заходьте на чайок!

В гостях буде і синиця,

Що так схожа на дівицю!

За Іваном Буніним

Хризантеми
На вікні сріблястіїм від інею,

хризантеми за ніч розцвіли.

В верхніх шибах небо ясно-синє,

й стріху сніг побілував.

Сходить сонце бадьоре від холоду

ярим золотом у відблиску вікна.

Ранком тихим радісно і молодо

білого снігу лягла цілина.

І весь ранок яскраві і чисті

буду бачить фарби в вишині,

і світиться сріблом будуть до обіду

хризантеми на моїм вікні.




Вечір
Вечоріє. Сонце вже не гріє.

Опираючись на хмари,

місяць сходить до небес,

поглядає на троянду,

бачить в ній самотні очі,

які дивляться на нього,

й сподіваються на поміч,

освітити в ніч стежину,

щоб прийшов юнак вродливий

і зірвав її дівчині...



Жоржина
Ще у глечику квітне жоржина,

Задивилась, ніжна, у вікно,

бачить, як довге-довге проміння,

гріє хмарок безмежне крило.

І вогнищем багряним у тумані,

несеться ніч на променях авто

додому їду до своєї мами,

мене очікує жоржина –

дивиться в вікно.


Захід
Сонце жовтіє

над обрієм лісу

хвилястий стовп

малює на воді -

це хвилі вод озерних,

золотом покриті,

відображають сонця

захід полохливий.

На березі ставка

голівки очерету

втопили в синє небо

свої стріли,

подібно колоскам

поодиноким в полі,

чи гладіолусам

в вазоні,

чи може війську

войовничого народу...




Морозець
Не тече вже річка сонна,

і померзли всі дерева,

став морозець на порозі,

змалювавши на вікні,

очерет і ліс зимовий,

і синицю, й горобця,

і барвіночок синенький,

вербу, колос, солов'я -

день блакитний

і веселий, і грайливий

змалював мороз кмітливий.


Віхола
Я поглянула в вікно -

Там зима.

Сонце заховалось,

Запітніли вікна.

Сніг, сніжок

Летить на поріжок.

Білі хати

Вбрались в білі шати.

Запуржило, загуло.

Дивлюся в світ

Немов дивлюсь кіно.


Мій рідний край
Не в гості до нас завітала весна

Килимом зеленим вкрилась земля.

Мурашня розповзлась по листочках дерев,

Спиваючи з них росу.

Війнув вітерець, віщуючи грозу -

сколихнулись гілки,

нагнавши страху на комарів і мурашню.

І гримнув грім,

і вдалині помчала блискавка між хмар,

і у комори свої сховались

і мурашка, і комар.


***

Яка краса!

До горизонту ні хмаринки.

Мороз сипнув на землю паморозі цвіт.

Берези буйно зацвіли,

немов би в квітні вишня.

Але пташині голоси

з небес не линуть.




Гімн КНВК
Дитинство минуло, і юність мине,

Сніги всі розтануть, і хмари пролинуть,

Та не забудеться день, коли мама мене

В КНВК проводжала – квітували жоржини,

Весь день квітували жоржини.
І вчитель і учень в натхненні єдині,

На прапорі школи хай серце шука

Дитинства і юності миле коріння

І лицарства дім – Красноармійськ, НВК.


В КНВК ми цінуємо неба блакить,

Поцінуй же і нас, мій дружище,

Наша зірка вже завтра злетить

В піднебесся, можливо, і вище.


І вчитель, і учень в натхненні єдині,

На прапорі школи хай серце шука

Дитинства і юності миле коріння

І лицарства дім – Красноармійськ, НВК.


Примітка: гімн написано в співавторстві із учителем світової літератури В. І. Касьяненко, подано на конкурс в КНВК, але переможцем визнано інший текст.


Слава святому Володимиру - князю

1

Країни, міста і народи



Співають учителю славу,

Освячують землі і води

У вірі своїй православній.
2

Князь Володимир

Під оком Бога невмирущим

Ріс і мужав

І всюдисущим

Ідолам він дозволяв

Світом управляти сущим.

"Відмовсь від ідолів, -

Йому нашіптувала мати, -

Вони ведуть тебе

І Русь святу до страти!"
3

Христолюбиві греки вже торили дорогу

І вірили і в Трійцю пресвяту,

і в Бога,

В містах і селах воздвигали храми

І храмів збагатили Русь святу

садами.

А час минав…



Великий Костянтин

І Рим, і еллінів Христу єдиному скорив,

Поклавши їм закон єдиний.

Але ж…


О, Володимире Великий і святий,

Створив ти більше нього!

Ти Русь поклав аж до підніжжя Бога!

Великий Костянтин

З Оленою – із матір'ю своєю,

Принісши хрест з Єрусалиму,

Собі велику славу утвердив.

Також і ти ,

о Володимире Великий,

Із Ольгою – із бабцею своєю,

Принісши хрест з Єрусалиму,

Не тільки славу,

Віру утвердив.

Продовжив справу син Георгій:

Створив Будинок Божий.

А щоб не тільки вірою

Будинок Божий був багатий,

Його прикрасив сріблом - златом

Й камінням самоцвітним збагатив –

І Києву вінець святий

На голову надів.

Устань із гроба,

Батько наш,

Устань!


На рід свій Василевсовий поглянь,

Поглянь:


Народ заходить в храм,

Устань


І воскури їм фіміам,

Устань


І подивись,

Як церкви процвітають,

Як віра християнська

Шириться


Росте!

Твій день настав:

Ми прославляємо тебе,

О Володимире,

Як прославляли елліни Христа!
4

Країни, міста і народи

Співають учителю славу,

Освячують землі і води

У вірі своїй православній.


Дердель Альона

1996 р.н.


Білосніжна казка
Сніг летить на зелені ялини,

Більше не видно красуні калини.

Все навкруги заховала Зима.

Не видно вже міста, не видно села.

Навколишній світ пофарбовано білим

І все здається казково красивим.

Це бавиться снігом пустунка Зима -

Немовби у казку потрапила я.




Канікули
Як гарно на канікулах!

Роби, що забажаєш!

Ти зранку довго-довго спиш,

А потім вже гуляєш.

З комп'ютером погратись,

і з друзями зустрітись,

і книжку почитати

І телек подивитись -

багато можна встигнути

За цілий день зробити,

тому то ці канікули

не можна не любити.


За Іваном Буніним



Хризантема
На сріблястім склі вікна

Хризантема квітне.

Я була здивована

Небом цим блакитним.

Все порошею покрите,

Золотом виблискує вікно,

Сонце сходить із-за обрію.

Від морозу мерехтить воно.

Чисті і яскраві фарби

Подарує ранок цей мені

І сріблитись до опівдня буде

Хризантема на моїм вікні.




Літо
Квітне соняшник в вікні

і ромашки на столі.

Світить ясне сонечко

У моє віконечко.

Защебечуть пташки у дворі,

Усміхнеться соняшник мені -

Зробиться на серці тепло...

Ось нарешті й літечко прийшло!




Допомога
Мамі якось я кажу:

«Я тобі допоможу!»

Мама каже: «Іди грай

і мені не заважай!»

Я образилась і плачу,

потім думаю: «Пробачу,

хай мене не ображає,

а завжди всьому навчає.

Вміння хочу я здобути,

щоб корисною всім бути!»




Свято
К нам зранку у віконечко

Все заглядає сонечко,

яскраве, весняне.

Весна до нас вертається

і знову починається

у всіх життя нове.

Блакитні й білі хмарки

пливуть в зелені парки,

красиві й чепурні.

Вдягли берези й клени

сорочечки зелені,

гарнесенькі й нові.

А як радіють діти -

з'явились перші квіти,

яскраві й запашні.

Коли в природі свято,

даруночків багато,

радійте же усі!




Зима
До нас у гості завітала

Красуня в білім покривалі,

необережною була

і фарбу сніжну розлила.

А я питаю: «Що за диво?

Усе так біле і красиве!»

Матуся каже: «Це зима

з собою ковдру принесла,

усе накрила навкруги,

і спить природа до весни»




Весна
Прийшла красунечка весна,

дарунки людям принесла.

В джерельці забурлилася вода

І чути пісню солов'я,

і пахнуть квіти запашні,

і світить сонце у вікні.

Красу цю в серці збережи -

Вона потрібна для душі.




***

Щасливі будуть діти -

щасливі і батьки,

тому що діти – квіти –

то цінне у житті.

Опікуйтесь ви ними,

вкладайте в них добро,

щоб відчуття родини

забуте не було.

Добро, що вкладене у них,

добром до вас вернеться,

А подарована любов

У душах їх озветься.

Коли ці квіти підростуть,

то подарують радість,

кому?


Та вам на старість!

Казкова мова природи
Прийшла пора з зимою попрощатись.

Холодною і довгою була.

Бажаю з весною вітатись,

так хочеться сонця, тепла.

Настане довгождане літо -

канікули, море, жара

і дощик, що ранок вмиває,

і діамантова роса.

А потім в гості завітає

осінь золота

в блискучому коштовному намисті,

і ковдрою картатою накриється земля –

яскравим, різнобарвним листям.

Ковальова Альона

1996р.
Зима
Всі берези в светри білі

одягла зима.

Ну а соснам і ялинам,

шати срібні віддала,

віддала і не жалкує.

Ще у неї у скарбниці

для верби і для осиці

залишилося вбрання,

щоб вони, як наречені,

красувалися поблизу

нашого ставка.


Хор
На поляне за рекой

в сочной травушке густой

зажужжал один жучок,

подхватил мотив сверчок,

подлетел мохнатый шмель,

спел он басом, как умел.

Вот откуда ни возьмись

прилетел комар- солист!

Закружилась мошкара

перепела комара.




Кінець зими
Тепліє вітер за вікном.

Дерево без листя.

Горобець сидить на нім,

пір'ячко почистив.


Подивлюся на горобця -

весело гойдається,

розуміє він та я,

що зима кінчається!



Щедра осінь
Ходить осінь- добра пані

в золотистому жупані.

Йде від хати і до хати

носить груші – медовиці,

яблука червонолиці,

гарбузи і груші – дички,

що зовуться в нас гнилички.

Дітям осінь на потіху

роздає усім горіхи,

а іще гарбою з поля

вона возить бараболю,

кавуни і жовті дині -

щедра осінь у нас нині!


Осінь
Запросила горобина

горобців на свято:



  • прилетіть цієї днини

осінь привітати!

Будуть танці,

буде спів,

без квитків приймаю,

з горобини

смачний стіл -

всіх я пригощаю!


Фантазія
Дощ іде. Дерева плачуть,

горобці в полях не скачуть,

сумний вітер тихо віє,

дуже мляво сонце гріє.

А я зовсім не сумую,

я вірші нові друкую

про хмаринки, про дубок

і солодкий мед-медок.

Так скінчилася моя

фанта-фа-фантазія.



Чихабах Діана

1996р.н.

***

Приходить осінь кожен рік

Дивлюсь поспів уже горіх,

Вже пожовтіло листя клена,

Травичка де-не-де зелена,

Пташки у вирій відлітають,

Хмаринки дощик закликають...

Та скоро пройде ця пора,

Настане зимонька-зима.


Малята-грибенята
Ростуть в затінку

близь річки

грибенята невеличкі.

В них,


як у діток малесеньких,

капелюшки білесенькі

заховались у траві.

Їх не видно з далини.




Осінь-чарівниця
Як пройшлася осінь містом

позолоченим намистом

листя жовте натрусила,

вітер в гості запросила,

весело танцювала,

жовте листя підіймала,

гомоніла і сміялась.

Потім з вітром розпрощалась

і пішла собі в ліси,

щоб додати й там краси.



Жоржина
Ще в горщику квітне жоржина

така ніжна й така запашна,

а на вулиці сонячна днина

у вікно заглядає сповна.

Задивилась,

а там жовта осінь

усе листя фарбує багряним,

і це листя з дерев опадає

і в повільному вальсі кружляє.

Але зимонька скоро настане,

В білі шати дерева одягне.


Зимові свята
Пухнастий білий сніг

впаде мені до ніг –

це зимонька-краса

нам свято принесла.

На білому сніжку

стежинку бачу я,

це їхав Миколай

на золотих санях.

Охочий він до втіх –

дарунки роздавав,

щоб з самого рання

співала дітлашня.



Осінь золота
Осінь! Листя опадає,

вітерець його ганяє -

ось така оця пора,

наша осінь чарівна.

В жовті шати одягає

і дерева, і кущі.

Все вона зуміла:

одягла, позолотила

й землю килимом укрила,

щоби тепло було спати

і зимою не змерзати.

***

Берізку ледь гойдає вітерець –

всі гілочки рухомі.

А горобці, злітаючи юрбою,

цвірінькають і ранок зустрічають.

На небосхилі просипається зоря,

і швидко червоніє небо –

невдовзі сонечко зорю

закриє у свою комору

і посміхнеться у моє вікно,

і ранок оживе у ріднім краї,

і новий день настане, як завжди.



Гілка верболозу
Не злякавшися морозу,

квітне гілка верболозу,

ніжна й біла, як пушок,

мовби справжній кожушок.

Свято вже не за горами,

подарую гілку мамі,

маму з святом привітаю.

Від весни дарунок маю.



Ісакова Ірина

1996р.н.

Художник-морозець
Який же наш мороз

художник здібний!

В малюнках молодець він,

лютий,


срібний.

Краса яка, але ж вона холодна!

Докину дрів –

заграє піч голодна.

Я б додала цій казочці тепла,

та піч дихнула

й казка утекла.


Сонечко грає в жмурки
Я до сонця рано встану,

всі жоржини привітаю,

біле личико умию,

уберуся і вдягнуся...

Вийду в поле я красиве

і погляну в небо сиве,

жаль, що сонечко сховалось,

я б до нього краще вбралась.



Картина
Я змалюю вам картину,

як ішла до магазину.

Тільки вийшла із квартири,

подзвонила малій Милі,

а про хліб уже забула.

А коли прийшла я в дім,

мене мама насварила,

і тоді я зрозуміла:

«Зробив діло - гуляй сміло!»

Сухостат Юлія

1996 р. н.

Картина
Я зараз змалюю картину,

як вчора сідала в машину.

Послухайте, що ж було далі:

натиснула всі три педалі,

я зрушити з місця вже мала,

та все ще стояла й стояла.

Повірте, розсердилась дуже,

бо, мабуть, я сіла в калюжу.

Мій татко сміявсь дуже щиро:

дружу з двигуном я невміло.



Калина
Ще в глечику квітне жоржина,

а в садочку маленька калина

тихо-тихо росте,

дозріває.


Прийде час і зів'яне жоржина,

золотом листя

скине, укриє долину

золотолиста любима калина.




Козюра Вікторія

1996 р. н.

***


Хай зірочки ясні

світять із небес

Тобі я в День народження

бажаю,


щоб багато у житті чудес

було твоєму

й щастя без кінця і краю.

***


Ви, наче місяць що світить вночі,

Ви, втора нам мати.

І ми бажаємо вам у житті,

Щастя багато-багато.

***

Нічна імла оповиває місто.



Заснуло все давно,

лиш ти не спиш.

Але вже пізно...
І декілька краплинок сну

уже відчуєш зараз ти.

Засни, мій любий, уже пізно...

Нічна імла оповиває місто.


Не чутно шепоту дерев.

Тому що , всі заснули.

Заснуло все: поля, ліси

і дощику не чути.




Ізабель та Той, Що Може Обігріти

Ця історія сталася через 100 років після закінчення ядерної війни.

Першого вересня Ізабель і Лео пішли в перший клас. Школа була далеко і до неї їхати треба було п’ять годин. Тому учні жили в інтернатах при школі. Ізабель і Леонардо потрапили в один клас на один факультет «Природничі науки». Також дівчинка знайшла подружку. Її звали Аннет.

Заняття були дуже дивні. Там розповідали про змій, павуків. І їх Ізабель побоювалась. Ще розмови велися як від них захищатися і як у них перетворюватись. Чому про це розповідали, ніхто не знав.

Пройшло 7 років.Друзі перейшли у сьомий клас. У кожного з’явився свій характер. Усі змінились як зовнішньо, так і внутрішньо.

Ізабель цікавило усе: географія,історія, математика. Вона була дуже розумною дівчиною Стала відмінницею. З роками Ізабель стала ще вродливішою. Волосся стало хвилястим, у блакитних очах «миготів» якийсь вогник. Що не змінилось, так це рум’янець на щоках.

Аннет теж стала розумнішою та вродливішою. Але вона не цікавилась усім, як Ізабель. Їй подобалась література, каміння.

Лео змінився так, що його і не впізнати. Став високим, голос погрубішав. Він цікавився технікою та фехтуванням.

Якось, Аннет проходила повз кабінету директора. Принишкла і почула розмову на зависоких тонах:

-…Як це зник?!А камінь, він теж зник?-кричав на когось директор.

- Ми не знаємо!!!-обурився низький голос.

- Ви ніколи і нічого не знаєте! Я вам довірив найцінніше нашої школи, але ви…

Двері заскрипіли…Це Аннет їх відкрила, щоб краще почути, але помітив погляд директора, побігла. Прибігши на свій факультет, дівчина про все почуте розповіла своїм друзям. Леонардо дуже здивувався:

- Як? Невже це правда? Давайте вночі, коли усі спатимуть, ми проберемось у сховище і там пошукаємо камінь або щось, що веде до нього.

- Навіщо так ризикувати? Давайте я запитаю у директора, адже він мій дядько,-запропонувала Ізабель.

Так, справді, директор школи – рідний дядько Ізабель, а вона – його єдина і улюблена племінниця.

- Дядьку Сергій!-звернулась дівчина до директора,-можна з вами поговорити?

- Ізабель, ти? Заходь. Поговорити, кажеш…ну, добре.

- Дядьку, є новини про зниклий камінь? А хто його вкрав?

- Ізабель, хоч ти і моя улюблениця, але зараз ти переходиш межу. Ця справа дітей не стосується!

- Хоча б опишіть камінь, будь ласка, це важдиво.

- Що поробиш…Добре. Слухай:чорний камінь, що розмелюється в муку. Коли муку змочити і кинути у вогонь, то це знову перетворюється на камінь і дає тепло. Тобто, Це Той, Що Може Обігріти.

Радісна дівчина побігла до друзів. Все їм розповіла. Після цього Аннет задумалась:

- Той, Що Може Обігріти…Але Ізабель, такого каменю не існує. Напевно, твій дядько щось наплутав або збрехав.

- Мій дядько нічого ніколи не плутав, а тим паче, не брехав. Можливо, це ти чогось не знаєш,-обурилась Ізабель.

Вранці до Аннет приїхали батьки та привезли книгу «Загадкові камені». Дівчина дуже зраділа, адже ця книга їм може знадобитись. Аннет розбудила Ізабель і Леонардо.

- Я знайшла!

- Що ти знайшла?-спросоння запитав Леонардо.

- Ізабель, ти була права!

- Стривай! Права? В чому?-здивувалась Ізабель

- каменю. Той, Що Може Обігріти. Слухай: «…пісок чорний, коли просотувати водою і вкинути його у вогонь, то він перетворюється в камінь і дає тепло. Називається Той, що Може Обігріти. Виготовив його містер Йорк. Він має здатність бути у різних часах. Йорк створив машину часу, але про це мало хто знає.» Отже, щоб узнати все про цей камінь, потрібно повернутись у 2008 рік.

- Можливо, мій дядько знає цього Йорка?-запитала Ізабель.

І дівчина вирішила запитати про Йорка:

- Дядьку, це знову я. Останнє питання: «Що ти знаєш про містера Йорка?».

Добре, слухай уважно. Містер Йорк виготовив Те, Що Може Обігріти, а ще він створив машину Часу. Більше я нічого не знаю.

Ізабель дуже хвилювалась, адже, щоб знайти камінь. Треба знайти Йорка, а щоб знайти йорка, треба знайти Машину Часу. Але де її зайти, це було найважливіше питаня на цей час. Над ним Ізабель розмірковувала увесь дань. Вона думала б і надалі, якби…не вбігла Аннет:

- Ізабель, ходім зі мною. Мені треба тоба щось показати.

Аннет схопила подружку за руку і повела до кімнати №313.Вона відкрила двері і показала те, що дуже здивувало Ізабель.

- Треба знайти Леонардо!-вирішила Аннет і побігла шукати хлопця.

Через 3 хвилини вона стоялабіля машини разом із Леонардо.

- Лео, що це?-спитала Ізабель.

- Це...Машина Часу!

- Вмикай! Як її вмикнути?

Ізабель натиснула на велику зелену кнопку. Машина вмикнулась. Голос попередив:

- Увійдіть в машинк та введіть, у який рік ви хочете потрапити.

- Давайте на 100 років назад. Можливо, Йорк там.

І Аннет ввела 2008 рік.

Щоб описати, як машина запрацювала, забракне слів. Це було неймовірно.

Коли друзі прибули у назначений рік, їх обличчя обпекло морозне повітря - на планеті була зима. Діти обшукали села, міста, заходили у кожний будинок, але не знайшди нікого. Ізабель, Аннет та Леонардо втомились та зголодніли. На щастя, у хлопця збереглося 3 печива з обіду. Діти вирішили відпочити та поїсти.

- Ізабель, що сталося у школі біля Машини часу?-запитав Леонардо.

-Розумієш, я запитала у дядька про містера Йорка. Він сказав, що, справді, Йорк виготовив Те, Що Може Обігріти. Знає секрет його виготовлення. Але не ділиться із суспільством. Суспільством у цьому, майбутньому часі. Також він виготовив Машину Часу. Я цілий день думала, де її знайти, але Аннет випередила мене. За що я їй дуже вдячна,-закінчила свою розповідь Ізабель.

Леонардо і Аннет сиділи ніби зачаровані. Їх српавді здивувала ця розповідь.

- І що ти будеш робити?-запитала Аннет.

- Не ти, а ми…Ми розшуваємо Йорка, камінь та повернемо його у наш час.

- Це добрий план, але як ти збираєшся знайти Йорка?

Ізабель не встигла відповісти на питання, як друзі почули крик людини. Вони побігли на нього. Коли діти прибігли, то побачили величезного робота, схожого на Змія Горинича. Леонардо взяв великий камінь та кинув його у пащу Горинича. Напевно, щось зламалося, адже «Змій…» впав. Діти підійшли до жінки.

- Доброго дня!

- Добрий день, діточки, - перелякано відповіла жінка.

- Мене звуть Ізабель, це – Аннет, а це – Леонардо.

- Мене звуть Мері. Просто Мері.

- Вибачте, Мері, а що тут сталося? Чому по всій планеті зима? Чому на вас напав цей робот? І хто він такий?

- Ви не знаєте, що тут сталося?-здивувалась Мері.-В Землю врізався метеорит. Земляна кора почала вистигати, почалась постійна війна. Це триває на протязі декількох сотень років. Отже, люди, ховаючись від зими,живуть під землею на глибині від двохсот до 1000м, бо там тепло. Робот – це працівник фабрики по виробницству тепла. На фабриці не вистачає працівників і тому вони викрадають людей і змушують їх працювати безоплатно.

- А що це за фабрика по виробницству тепла?-запитав Леонардо.

- Розумієш, основна проблема на цей час – джерело тепла. Містер Йорк знайшов секрет джерела тепла, але не хоче давати його суспільству, -відверто розповіла Мері.

- Мері, а ви не підкажете, де знаходиться містер Йорк?- запитала Ізабель.

- Бачите ось ту фабрику? Йдіть туди, тільки пам’ятайте, є злі та добрі роботи. Злі працюють у Йорка, а добрі на фабриці іграшок.

Друзі підійшли до тієї фабрики. Чомусь охорони не було. Діти увійшли в середину. Повсюди тягнулись довгі коридори.

- Що будемо робити? Куди йти? Тут безліч кімнат і вони всі однакові,-запитав Леонардо.

Давайте підемо праворуч,-запропонуваа Аннет.

І герої пішли. Вони ще не знали, яке їх чекає випробування.

Дійшли до шостої справа двері, відкрили її та побачили порожню кімнату.

- І це все?-похнюпився Леонардо.

- Чекай, щось тут не те,-недовірливо сказала Аннет.

І вона була права. Тільки-но діти підійшли до сьомої двері, як на порозі виріс тулуб робота – Горинича.

Чим герої тільки не намагалися перемогти робота, нічого не допомагало. І тут Ізабель почала згадувати слова Мері: «Є злі та добрі роботи – Гориничі. Злих перемагають зброєю, а добрих розумом.»

- Чекайте,-зупинила друзів Ізабель,-це не злий Горинич, це добрий Змій. З ним треба боротися, але іншою зброєю – розумом.

І Ізабель звернулася до робота – Горинича на мові порядних людей:

- Горинич, дорогесенький, у нас є чарівне слово. Воно відкриває двері, зігріває змерзлого, годує голодного. Це слово «БУДЬ ЛАСКА». Тому я кажу тобі: «Будь ласка, пропусти нас. Ти ж добрий, чи не так?!

Дивно, але робот – Горинич дійсно пропустив героїв.

Пройшовши це випробування, Ізабель, Аннет та Леонардо ввійшли до таємної лабораторії, саме там знаходився Йорк, камінь і тепло. Дітей зустрічав містер Йорк:

- Доброго дня. Проходьте, сідайте. Що вас привело до мене?

- Давайте одразу до справи. Де камінь?-пошепки запитала Аннет

- Справді, де він?-перепитала Ізабель.

Містер Йорк взяв камінь і віддав його Ізабель.

- Чому ви так просто віддаєте його?-недовірливо запитала дівчина.

- Так просто? Ні, ніколи. Розумієш, пройти випробування не так вже і легко, - пояснив Йорк.

- Через робота – Горинича…

- Так, ти маєш рацію. Тільки справжній мій спадкоємєць може здогадатися, що проти цього Горинича існує тільки одна зброя – розум. Ти, Ізабель, моя спадкоємиця. Тепер камінь, Машина Часу та інше – твоє

- Але ми зробили це разом. Якщо і моі друзі не будуть твоїми спадкоємцями, то я відмовляюсь від усього цього.

- Добре, добре. Але я тебе прошу, залиш камінь собі.

- Чекайте! У мене останнє питання, чому ви назвали камінь Той, Що Може Обігріти і яка його друга назва?-запитала Аннет.

- Про це ви дізнаєтесь трохи пізніше, з часом, - відповів містер Йорк,-а тепер ходімо відігрівати планету.

Усі вийшли назовні, Ізабель прочитала закляття і камінь почав випромінювати тепло і світло. Люди вийшли з-під землі і дуже зраділи літу та сонцю.Тепер, Ізабель, Аннет та Леонардо – Герої 2008 року!

Що сталося далі? Діти разом із містером Йорком повернулися у свій час, де пройшов тільки тиждень. Ізабель, Аннет та Леонардо стали спадкоємцями усього майна містера Йорка. Згодом, діти дізналися, що Той, Що Може Обігріти – це звичайне вугілля. Але те, що тримає у себе Ізабель, незвичайне вугілля. Можливо, трішки чарівне. Також друзі здобули секрет технологічного процесу перетворення чорної пиляки у Те, Що Може Обігріти.

Невже історія, що сталася не залишила ніякого відбитку? Неправда. Ізабель, Аннет та Леонардо можуть у будь – який момент повернутися у Далеке минуле, де їх зустрінуть з такою добротою та щирістю, на яку здатна людина нашого часу.


Федотова Олена

1996 р.н

***


На вікні, сріблястому від інею.

Хризантеми за ніч розцвіли.

У верхніх шибках - небо ясне-синє

й снігові хмаринки пропливли.

Сходить сонце, бадьоре від холоду,

ярим золотом у відблиску вікна,

ранком тихим, радісно і молодо,

білого снігу лягла цілина.

І весь ранок яскраві і чисті

буду бачити фарби вдалині,

й до півдня будуть яскравіти

хризантеми в мене у вікні.



Іваньо Ніна

1995 р.н.

Зимняя неразбериха

За окном снежинки

Падают всю ночь,

Ветер треплет ветки,

Как же им помочь?!

Вот наступит утро,

Спрячется зима

И настанет споро

Ясная весна.

Птички защебечут,

Тучка загрустит,

В синем ясном небе

Облачко взлетит.

Но оно не знает,

Что уже весна,

Тихо пролетает,

Видит в ней себя.



Крапівіна Наталія

1996 р. н.
***

Ах, облака!

Легко плывут и тают!

Теченье школьных лет,

Теченье школьных дней –

Девятый класс,

И многие мечтают

Скорее стать взрослее

И мудрей.

Ещё мы дети,

Может быть напрасно

Так быстротечно

Школьная река

Несёт нам ласковый,

Красивый праздник

Школьного

Желанного

Последнего

Звонка.

***


А ты сидишь

И мысли лишь о нём.

Мерцанье слёз

В глазах твоих зелених,

Уверенность,

Что «больше не вернём

былые отношенья двух влюблённых,

но всё же есть надежда».

Только днём

Ты весела,

Уверенна,

Игрива.


Как только день изменит полутон,

Ты вмиг окажешься в обрыве

Слёз и незначительных обид,

Которые так треплют твою душу

И чувства, переросшие в гранит,

что…


Ты знаешь: он тебе безумно нужен.
Черняк Ліза

1996р.н.

Осінь
Осінь прийшла

розфарбована в жовте.

Листя зелене

зривається з віт.

Тихий шепіт листків

я відчуваю серцем,

наче пісню осіннього вітру

мені шепоче ліс.



Кузнєцов Олександр

1995 р. н.
Поезія
Сиджу я на уроці,

Пишу-складаю вірша,

А вчитель математики

Пояснює завдання,

А я пишу-складаю…

І ось вона питає,

У чому суть завдання,

А я того не знаю…

Вона бере щоденник

І ставить мені «два».




Зимнее утро
Я взглянул в окно сегодня утром

И увидел сказку наяву:

Будто бы волшебник на минуту

Нас унес в чудесную страну.


Речка, что вчера ещё журчала,

Вся покрыта зеркалом из льда,

Поле всё под снежным одеялом,

В инее деревья, провода.


Лес, как будто в сказочном убранстве,

Серебром окутанный стоит,

Снег кружится, словно в бальном танце,

И на солнце, как парча, блестит.


Будто бы знакомо мне всё это:

Лес и поле, речка и дома,

Ничего волшебного здесь нету,

Просто в гости к нам пришла зима.


Тітков Олександр

1996р.н.

***


Сиджу я на поляні,

дивлюсь на небо синє,

а там чарівні хмари

пливуть в височині.

Вони такі чудові

палають в небесах,

а я на них дивлюся,

не можу надивитись.

Вони то дикі звірі,

то білі кораблі,

то крила пурпурові

пливуть у небі синім.

Сиджу я на поляні,

дивлюсь на небо синє,

а там чарівні хмари

пливуть в височині.


***


Жовтокоса осінь

Завітала до нас в гості,

Принесла дарунки всім:

Сонечко одне, а вітрів аж сім.

Ось така вона вловиста:

Поздирала з дерев листя,

Принесла іще плоди –

Червоні ягоди.

І несе ще холоди,

Білі роси –

Ось така вона чудова,

Осінь жовтокоса.



Шарудило Юлія

Зима

Вітер плаче, завірюха

Свій кругобіг починає

І подвіря, наче пухом,

Прикриває, прикриває.
На даху сидять бурульки,

На деревах сніжна вата,

Всі синиці від морозу

Поховались в своїх хатах.



Кузнєцов Ростислав

Травень
Вийшов травень з лісу,

Гаєві вклонився,

Від вітрів і сонця

Гай зазеленівся.


Вийшов травень з гаю,

Нивам усміхнувся,

Потім на стежинці,

Як хлопчак, розувся.


А до нього трави

У полях прослались,

А до нього з гаю

Птахи обізвались.


А за ними в гаї

Зацвітали квіти –

Травень вчився босим

По землі ходити.



Звінцова Тетяна

1996р.н.

Вечірня зоря

Темніє й темніє – ніч наступає,

Зіронька вечірня з неба визирає.

Визирає зіронька, показатись хоче,

бо сумує в небі

серед ночі.

Як, вона сумує, зіронька самотня

Зіронька вечірня,

мов у річці тоне

Тоне, тоне зіронька,

Спати вже лягає,

І тоді відразу

ранок наступає.

Новый год

Новый год идет к народу,

его любит детвора.

Этот праздник новогодний

к нам примчит на крыльях сна.

С красным посохом шагает

наш любимый Дед Мороз,

и ребятам попадают

те подарки, что он нес.

Євтушевська Софія

1997р.н.

Чорна криниця

Не бери води

у криниці біди,

там вода чорна,

сліз повна,

хто ту воду п'є,

добрим не стає.


Друг

Есть у меня собака -

самый мой лучший друг,

ходит гулять со мною

по паркам, долинам,

двору,


люблю я его

он любит меня

и мною гордится,

и я не сержусь на него,

и он на меня не злится.

Демченко Захар

1996р.н.
***

Яка краса:

до горизонту ні хмаринки,

мороз сипнув на землю паморозі цвіт,

але дерева квітнуть навіть взимку.

Переді мною дивний-дивний світ:

ялини вибілені крейдою,

навколо сяє сніг,

як срібла блиск.

Життя навкруг здається мертвим,

і лиш на дереві тремтить

зимовий лист.



Творча юнь КНВК

Творчість учнів 8-9 класів

Барбуха Ганна

1992 р. н.

***

Какое небо синее!

Как зелена трава!

И горизонта линии

Не просто так – слова.

Листва берез волнуется

И плещется волной,

Глаза не налюбуются

Красавицей весной!

По изумруду золотом

Рассыпались цветы,

И в каждом очертании,

Как в радуге чудес,

Я вижу всем сознанием

Гармонию небес!


***

Как хорошо, что есть друзья

И дни рожденья есть,

В лесу есть песня соловья,

А в небе звезд не счесть.

Как хорошо, что есть сердца,

Способные любить,

Как хорошо, что есть перо,

Способное творить.
***

Когда порушена ночная тишина

И бьет ладью ревущая волна,

Когда бороться нету больше сил

И грозный шторм почти уж победил,

И ты в отчаянье уже упасть готов,

Все ж подними свой взор от буйных волн,

Ты от беды спасешь свой челн.


***

Цветы у порога – анютины глазки,

В них есть и веселье, и грусть,

На диво красиво подобраны краски –

Я выучу их наизусть.


Снегири
Прилетели снегири.

Как их много, посмотри!

Раз, два, три, четыре, пять!

Ой! Да всех не сосчитать!

На кустах они сидят,

Грудки красные горят,

Словно щеки детворы

Раскраснелись от игры.

Нынче голодно в лесу,

Я им крошек принесу!




Родной край
С каждой новой весной

Возвращаются птицы домой.

Разве там, за морями,

Не лучше ли было остаться?

Но милей уголок,

Где струится родной ручеек

И где вместе с ветрами

Люблю я бродить камышами.




Ромашки
Мечтали ромашки о тучке с дождем

И в небо глядели и утром, и днем.

Палило их солнце, и ветер трепал

На пыльной дороге средь рельсов и шпал.

И вдруг из-за рощицы прямо на них

Повеяло влагой от туч грозовых,

И весело шлепали капли дождя

По шпалам и рельсам, на юг уходя.

И радуги вновь появилась дуга,

Ромашкам она, как и мне, дорога.


Рождество
Рождественских пожеланий,

Что снежинок за окном.

Добрых слов и обещаний

Нынче полон каждый дом.

Бьют часы, все спят спокойно,

Ветер улицу метет…

Помоги, зима, достойно

Нынче встретить Рождество,

Все исполнить обещанья,

Стать послушней и добрей,

Чтоб сердца всех наполнялись

Тихой радостью друзей.




Колискова
Спи, рідненька моя, спи,

Догоріли вже вогні!

Сплять за вікнами бурульки,

Полягали в свої люльки.

Біля хатки спить зайчисько,

Ліг тихесенько у ліжко,

Десь у лісі спить ведмідь,

У барлозі тихо спить,

Майже-майже не сопить,

Тихо-тихо спить ведмідь.

Спи і ти, моє малятко,

Закривай вже оченятка,

Хай насниться тобі сон

Про смачненьку шоколадку

И цукерок цілу грядку.

Засипай скоріш, малятко,

Закривай вже оченятка.
Саранчук Катерина

1992р.н.


***

Больнее всего на свете

терять человека, что дорог.

Протяжно о нем завывает ветер,

воспоминаний тревожа ворох.
Хотела бы я их сжечь,

но расцвели под окном незабудки.

В душе я зажгла очень жаркую печь,

да обжигает огонь мне руки.


Из Вильяма Шекспира

Сонет №130

Глаза возлюбленной на солнце не похожи,

Краснее ее губ коралл с морских глубин,

Не белоснежней снега ее кожа,

И вьются волосы, как проволоки синь.
Как много роз в Дамаске я видал,

Их волшебство не на ее щеках,

И запахи приятней я вдыхал,

Чем тот, что у любимой на губах.


Люблю я вечерами с нею говорить,

Но музыка, признаюсь, все ж приятней мне,

Богини над землей должны парить,

Но милая моя ступает по земле.


А ведь она - свидетелем в том небо стало-

Прекрасней всех, кого фальшиво прославляли.




Хижняк Віра

1996 р. н.
Есе Родина , родина - це все Україна,

З глибоким корінням ,

З високим чолом...
Я восьмикласниця. Я "дівчина в період формування особистості", - якось сказав мій тато, а я поважаю його слово, бо він, як прийнято сьогодні говорити про розумних людей,людина успішна і дечого досяг у своєму житті. Він стверджує, що моє майбутнє, як і майбутнє моїх ровесників, а в цілому і майбутнє нашої держави залежить від того, які моральні цінності, які особистісні етичні вартості передасть нам його покоління.

Його покоління - це покоління наших батьків. Коли Україна виборола незалежність і стала державою, а не республікою у складі СРСР, татові минуло 20 з лишком років і він, як і мільйони рядових громадян України, почав розбудовувати свій новий світогляд і нову державу на політичній карті світу.

Ретельно, з роздумами вивчаючи історію України, я замислилась, це ж вкотре моїм предкам-українцям з глибини віків протягом лише одного століття прийшлося розбудовувати свій новий світогляд. До лютого 1917 року - один, до листопада 1917 року - вже інший, після закінчення лютої громадянської війни - в нових умовах життя знову новий.

Я все частіше згадую цікаві та трішки загадкові розповіді мого дідуся про його юність, молодецтво, відвагу. Коли ми в котрий раз сиділи з ним у вітальні, я замислилась:"А як - легко чи важко - було дідусю йти його життєвими шляхами?"

Дідусь народився у 1918 році селі Полтавка Гуляйпольського району Запорізької області, у селянській сім'ї. Був він гарненький, "перлиною", як (за переказами) казала моя прабабуся. Певно, прізвище своє козацьке виправдовував - хизувався силою, відвагою,завзяттям, молодецтвом своїм. Виріс без батька, що склав свою буйну хижняківську голівоньку незабаром після війни громадянської, але зі смутного дитинства виніс пам'ять мозолистих сильних батьківських рук. В його родині завжди любили працю та цінували хліб. Дідусь з дитинства жалів свою матір і вже з 12 років прийшлося йому стати одним із годувальників родини.

Коли наша країна (тоді держава Радянський Союз) вступила у війну з фінами дідусю було 22 роки. В складі радянського війська він здійснив подвиг - взяв неприступну оборонну Лінію Маннергейма, чим дуже пишався. Після несподіваного нападу на Радянський Союз фашистської Німеччини для радянської армії настали важкі часи. Німець насідав, гинули, в полон ішли тисячі і простому солдатові перемога у війні здавалася примарною. Я славлю мужність! Мого дідуся ніхто не неволив, за власним бажанням він став членом КПРС, що у випадку полону означало вірну смерть, а в атаку першими піднімалися комуністи. Це- мужність, якою я пишаюся. Це самовідданість ідеї, в яку він щиросердо вірив. Це приклад для моїх співвітчизників українців, і я б хотіла , щоб всі мої сучасники - громадяни України вірили в ідею єдиної , соборної , незалежної України і готові були віддати життя за її велич і існування.

Його розповіді я слухала з увагою та цікавістю. І мені хотілось слухати нові й нові історії. Я знала , що я спілкуюсь з "героєм", бо людина, яка пройшла Фінську і Велику Вітчизняну війни і отримала численні державні нагороди, заслуговує глибокої поваги та того , щоб брати з неї приклад.

Все гарне і добре , що ми робимо у житті іде в нас від наших батьків, від школи, вчителів, які є частиною нашої родини. На жаль, мій дідусь помер декілька років тому назад, і з того часу кореневі підвалини виховання у нашій родині, увагу та турботу, уміння за будь-яких обставин йти по життю з високо піднятим чолом, як і належить козацькому роду, якому, як звісно, нема переводу, я отримую від свого тата. Спілкування з ним - це яскравий слід дідуся у моїй пам'яті. Тато з дідусем схожі не тільки характером , але і моральними якостями. У них загострене почуття відповідальності за доручену справу, вміння за будь-яких обставин доводити розпочату справу до кінця, мають добре розвинені почуття гумору і оптимізму, а також безмежну любов не тільки до родини. Нашою родиною є і Україна.

Я вважаю , що в мене також є одна із гарних якостей мого дідуся - це жага до справедливості. Дуже добре , що я і мої друзі не знайомі з життям, яким жили наші предки, ростимо під мирним небом. Ми живемо з батьками ,які нас опікують, виховують в найкращих традиціях наших родин. Ми маємо змогу вчитися і, опанувавши ідею соборності і незалежності України, розбудувати і достойно представляти її на світовій арені рівноправних народів.

Нещодавно я гортала записничок мого дідуся і знайшла вісім рядочків вірша Володимира Вільного

Ми давній зберігали заповіт,

І в нас в сім'ї бувало свято,

Коли з гніздечка вперше у політ

Ішли світанком ластів'ята.


Під стріхою одною ми жили,-

Родились і росли крилаті.

Чуже ми щастя вірно берегли,

Щоб мати власне в рідній хаті.

Як щиросердо, красиво і вірно сказано поетом - уродженцем сусідньої Дніпропетровщини. Бережи іншу родину, іншу країну,тим самим збережеш свою родину, свою країну. І я також щиросердо вірю, що В недалекому майбутньому розбудована руками наших батьків і нашими знаннями і руками Україна буде сприймалося світовим суспільством не як узбіччя цивілізації, а як сильна, самодостатня, цілеспрямована у височінь майбуття Держава з глибоким корінням, з високим чолом.
Сьомкіна Ніна

1996 р.н.

Принцип паралелізму



Оповідання

Майже у кожного в нашому житті, трапляються такі часи, коли корисні поради ми чуємо від наших дідів, пращурів.

Однієї чудової квітневої суботи удвох із сестрою ми приїхали до батьків наших батьків.

У літній кухні стояв запах пару, тепла, прянощів, а за кухнею, на вулиці, – свіжості. Після затяжної зими на гілках тільки з’явились перші бруньки, перші теплі промені сонця та запашні первоцвіти.

Ми з бабусею готували обід. Сибірські пельмені, які, судячи по наповненістю ними прилавків магазинів, стали національною українською стравою, смаковиті пиріжки з вишнями, великі яблучні пироги та найкращу страву для нас усіх в сім’ї – український борщ. Все з натуральних продуктів, консервованих вишень, яблук.

Біла скатертина з моїх рук покрила поверхню стола. На неї ми поставили страви та готувались до сімейного обіду. Усі зайняли свої місця. А через годину спорожнили майже половину приготованого.



  • Як твої справи, Ніна? – запитав мене дідусь.

  • Дякую, гарно. А ваші дідусю?

  • Якщо б не здоров’я, то все біло б чудово. Роки. Вже 79… серце, зір. Роки уже беруть своє.

Я сумно опустила очі донизу, але дідусь це помітив і ледь посміхнувся.

- Нічого, Ніна. Всім це прийдеться пройти. І старість, і погане відчуття.



  • Ну що ви, дідусю. Ми не знаємо, що для нас у цьому житті доля приготувала… - відповіла моя сестра

  • Ксюшо, яка доля?! Все в житті нашому від нас самих залежить. Ваші дії, рішення – це і є фундамент вашого життя. А доля – лише вигадка слабкіших людей, – відповів дідусь.

  • Але ж все одно, ми не можемо знати, якою буде наша старість, яким кінець життя, скільки років проживемо… - торочила своє Оксана.

  • Ви ж з нашого роду, дівчата. То ж бо і проживете довго. Це я говорю без абияких сумнівів. Та і розумні ви. Так що не обрубуйте собі словами нитку життя. Довго проживете, довго.

Сестра моя посміхнулась, і відкинулась до спинки стільця. Я ж, не зрозумівши головної думки, запитала:

  • Обрубувати словами нитку життя?

  • Ще у роки війни усім на полі бою було тяжко. Ніхто не міг знати, коли скінчиться наше життя. Всі були як велика родина, при ставленні один до одного звичайно. Ми були майже приречені на смерть. Лише одиниці могли б вижити, та повернутися до сім’ї та рідного краю. Кожне биття серця нашого могло бути останнім. І на полі бою, і у час відпочинку роздуми наші – поміж іншими - про нашу сутність спочатку сходились лише до думки: «Хто знає, скільки проживемо. В будь-яку хвилину можеш отримати свинець у груди, осколок у голову. Ми нічого не можемо зробити. Лише доля знає, скільки залишилось». І усі ті, хто так думав і говорив, приречено виходили на поле бою. Але так поводили себе не усі. Дехто розумів те, чого не розуміли інші.

  • Розуміли! Що? – запитала я

  • Я тобі, внученько, скажу лише одно. Той, хто думку про приреченість в голові своїй тримав, в основному, першим і ліг у сиру землю. А той, хто бився та вірив у те, що повернеться додому, і досі супи поїдає.

Я все зрозуміла, що хотів донести до мого серця мій дідусь.

Усі загуділи на нову тему, а я відправилась з літньої кухоньки у дім.

Присівши біля вікна, дивилася у весняний день, що підіймався над моєю Батьківщиною, розмірковувала над словами дідуся і якось зрозуміла, що в світі діє принцип паралелізму. Якщо вірити в своє гарне майбутнє, якщо високо нести своє чоло і самовіддано працювати для цього, то станеш успішною людиною, а коли поглянути вдаль, то принцип паралелізму діє завжди і скрізь. І відносно родини, і відносно України, і відносно всього світу.

Я відкрила фіранку, і запах первоцвітів штовхнувся у вікно, а свіже повітря оповило мене з ніг до голови.



Крапівіна Наталія

1996 р. н.
Есе Родина, родина - це все Україна,

З глибоким корінням,

З високим чолом...

Прийшовши зі школи додому, я ніяк не могла сконцентруватися на творові, який задали нам у школі. Для конкурсу потрібно написати твір-роздум за темою

"Родина,родина - це все Україна,

З глибоким корінням,

З високим чолом..."

Можливо, тому, що я була впевнена: моя матуся з радістю погодиться допомогти мені , тому що ми - родина. Вже сонце докотилося майже до горизонту, коли мама нарешті повернулася з роботи, а я все не могла знайти вірної тональності твору. Про що писати? Про нашу родину? Та ми ж звичайні люди. Ні папа, ні мама не відмічені державними нагородами України. Бо ними, як сказав один товариш папи під час вояжу пана президента Віктора Ющенка по Україні, нагороджують за державний рахунок лише своїх людей. А ми до своїх, навіть у нашому місті, не належимо.

Як це часто буває, мою проблему вирішила найближча мені людина – мама: порадила написати твір- роздум, присвячений моєму діду Віктору Григоровичу. Все-таки корисно навчатися в школі. Якби не це завдання, коли б ще ми сіли після вечері з мамою і я дізналась би багато цікавого про свого дідуся. За його життя я вітала його лише з днем народження, а сутність його життя проходила десь далеко від мене.

Я пам’ятала його з медалями на святковому вбранні в колоні демонстрантів в День Перемоги. Чисто виголеного, радісного.

Його повне імя - Галич Віктор Григорович. Народився він 6 серпня 1930 року. Мій прадід був машиністом паровозу, прабабушка - секретарка – машиністка, обоє працювали в локомотивному депо станції Гришино. Дідусь ріс, як він сам стверджував, спритним хлопцем. Закінчив 7-літню школу, склав іспити до навчального закладу у Москві в галузі водопостачання. Закінчив інститут, повернувся додому і його призначили на посаду начальника водопостачання локомотивного депо, а потім міста і він наполегливо до самого виходу на пенсію працював на цих посадах. Контролював постачання води, керував ремонтними роботами, відповідально відносився до кожного завдання. Одружився у 1954 році. Виховуючи трьох дочок, намагався бути не тільки гарним керівником, а й хорошим татусем. Це – свідчення мами, а вона слів на вітер не кидає.

Будучи дитиною війни, сформувався як незалежна людина з великою силою волі. Протягом усього життя дідусь приймав участь у соціалістичних змаганнях, які відбувалися щорічно, а за їх підсумками у 1973, 1975 і у 1976 роках ставав переможцем. Хай це була не така вже і значна відзнака, але , думаю, приємно було бути кращим серед інших. Це як медаль за відмінне навчання у школі. За зусилля та наполегливу працю він був нагороджений трьома медалями і орденом імені Леніна , значком відмінника соціалістичного змагання залізничного транспорту , був ударником дев'ятої п'ятирічки , ветераном праці. Не стало дідуся 20 березня 2006 року.

Мої батьки , мама та тато все своє життя пам'ятають дідуся як світлого та мрійливого чоловіка. Мама розповідала мені ,що завжди хотіла бути схожою характером і міцним духом на свого батька. Вона , як і дідусь, закінчила вищій навчальний заклад і досягла своєї найбільшої мрії: працює у дитячому закладі, Усі найгарніші та найщиріші риси характеру , які були у дідуся, передалися моїй мамі.

А тато ставився до дідуся , як до рідного батька. Він завжди прислухався до порад та життєвих настанов. Коли у тата були проблеми , то дідусь завжди підтримував його дружньою порадою.

Мама розповідала, а я думала, що життя такої визначної людини, як мій дідусь, - це те коріння, з якого виростає наше майбутнє і яке має бути записане, закарбоване не тільки в родинних літописах, але і в літописах нашої держави. На таких прикладах чесної, самовідданої праці потрібно виховувати молодь, щоб жила і процвітала наша держава.

Я також намагаюсь бути гідною онукою дідуся , щоб батьки пишалися моїми успіхами. Хочу добре закінчити школу , скласти іспити на відмінно , обрати гідну спеціальність та сумлінно працювати. Усе гарне і добре , що ми робимо в житті, йде від наших батьків , від школи , вчителів , які є часткою нашої родини.

У вільний час я прочитала твір "Синій птах " Моріса Метерлінка і вірю , що коли ми згадуємо своїх родичів , які пішли на той світ , то їхні душі оживають , і їм приємно, що їх пам'ятають. Певно , на цьому тримаються родині почуття.

Сьомкіна Ніна Лугінець Валерія
Вариации на тему: « Гарри Поттер и девушка в чёрном»

« Одиннадцатое - день рождения»
Кто-то отодвинул одеяло. И мгновенно дрожь пронеслась по её телу. Её чёрные ресницы распахнулись: она открыла глаза. Перед ней стояла её матушка: светлые волосы и нежные зелёные глаза, которые прекрасно сочетались со светло-зелёным махровым халатом с позолоченной оборкой.

- Доброе утро, Беллатриса!

Женщина, смотрела на девочку не мигая, сверлила дырку в её лбу, страстно хотела узнать о её планах и желаниях.

- У тебя завтра день рождения. Приберись, пожалуйста. Через 20 минут я ухожу на роботу, так что завтракать будешь сама. И ещё, я сегодня приду поздно, закупка продуктов за тобой.

Девочка кивнула, и мать тотчас покинула комнату, тихонько закрыв дверь. Беллатриса нехотя стянула с себя одеяло и постаралась встать, но - у сонной - ничего не получилось, и она рухнула в кровать. Позже девочка собралась ещё раз с мыслями и силами и ещё раз постаралась встать. Фиолетовая пижама с оранжевыми мишками на ней скомкалась, волосы на голове спутались, что было явным признаком неспокойного сна. Девочка подошла к большому деревянному шкафу, волоча за собой край своих длинных штанов, и открыла большую дверь. Выбрала домашний летний костюм, переоделась. Собрав все разбросанные по комнате вещи и закрыв деревянную дверь, она застелила кровать и стала спускаться вниз по лестнице, чтобы попрощаться с матерью.

Лестница была сделана из тёмно-бордового дерева, перила украшали фигуры животных, выжженных на боковинах. На одной из белых стен висели картины, рамки которых тонированы таким же цветом, что и лестница. На полу лежал белоснежный ковролин. В глаза особо впадал ядовито-бордовый диван. Шифоновые белоснежные гардины украшали окна, на подоконниках которых вместо горшков из геранью были поставлены абстрактные животные и птицы.

У входной двери стояла женская фигура в кожаном пиджаке с зонтом и сумкой в руках. Беллатриса подошла к ней и нежно поцеловала в щечку, вдохнув запах тонального крема и губной помады. Мать с улыбкой вышла и закрыла за собой дверь. Дочь, подбежав к окну, по которому били редкие дождинки, улыбнувшись, кивнула матери вслед.

Беллатриса ещё долго смотрела в окно. Сначала провела взглядом по улице: клумбы цветов выглядывали из - под земли. Ровные дороги, почти одинаковые дома и пейзаж: зелёные каштаны справа и слева по улице Манускрипт, как на картинке, были полны тепла и любви. Присмотревшись, она увидела, что дождь становился сильнее. Она положила руку к стеклу и почувствовала холод, желание выйти на улицу исчезло, и она пошла на кухню.

Обои светло-зелёного цвета наполняли кухню радостью и уютом. Светло-коричневый цвет мебели, детские настенные часы с маленькими и смешными стрелочками и циферками и на белом подоконнике розовые соцветья фиалок – вот и весь интерьер. Эта комната ничем не отличалась от других магловских кухонь.

Она направилась к большому зеркальному холодильнику. Открыв большую холодную дверь, начала доставать продукты для уже давно желанного омлета. Поджарив блюдо с двух сторон, выложила его на тарелку, нарезав мелко зелёный лук, высыпала его на омлет. Взяв вилку и нож в руки, принялась завтракать. После еды, насытившейся, ей не хотелось мыть посуду и начинать уборку, поэтому она повалилась на диван в гостиной перед телевизором. Сев поудобней, начала размышлять: « Вот почти конец каникул, завтра день рождения.…А так не хочется прибираться.…Вот если бы вода, мочалки и веники с совком сделали это за меня…». Она ещё долго сидела с этой мыслью, фантазировала, как только могла. Больше 1000 фантазий за минуту, и только дождь за окном не переставал стучать. Её размышление прервал резкий телефонный звонок, мелодия которого очень напоминала песню соловья. Не торопясь, она подошла к телефону и сняла трубку.

- Привет, дорогая, – прозвучал нежный голос из трубки, – я скоро освобожусь, и надеюсь, что за полчаса успею скупиться. Буду очень рада, если к моему возращению будет всё чисто.

- Хорошо, – ответила Белла.

Мать положила трубку, стали слышны гудки.

- Оригинально! 1-2 часа, и мама будет дома! Что ж мне теперь делать? Вот если бы как в Зачарованных.… А почему бы и не попробовать?- подумала про себя девочка, и через 2-3 секунды произнесла вслух: мочалки, веники, тряпки, вёдра с водой и моющие средства, приберите дом!

Получилось! По-лу-чи-ло-сь!

Она долго не могла поверить своим глазам, и как только не протирала их, всё равно видела, как тряпки мыли полы, вёдра скакали за тряпками, веники подметали пол, губки мыли посуду, вытирали пыль. На секунду подумала, что упадет в обморок, но не стала переживать или красоваться перед зеркалом, а просто села и принялась смотреть телевизор. Через час в доме блестело, а позже мама хвалила дочку, гладила по голове и приговаривала о хороших качествах дочери. Весь вечер девочка проводила в раздумиях о прошедшем событии, которое не оставляло её в покое. Она так и не рассказала о случившемся маме, и это стало её первой маленькой тайной. Когда на часах пробило 10 вечера, Беллатриса уже спала, как спит ребёнок.

Лучи солнца наполняли комнату теплом и светом, чёрные как уголь волосы девочки разметались на подушке. Казалось, крепкий сон Беллы ничто не могло нарушить, но она внезапно проснулась. Что-то кусало её ногу и лезло под одеяло. Спросонку она взглянула, что там. Немного приподнявшись, она взглянула за край кровати и, изумлённая, позвала маму. Мама, заранее улыбаясь, зашла в комнату:

- Ты увидела свой подарок на день рождения!

Грациозная кошка, медленно махая своим длинным хвостом, неторопливо подошла к своей новой хозяйке и прыгнула на кровать.

- Какая красивая! Хм…мило! – поглаживая кошку по спине, и восхищаясь ею, говорила дочь – Ах да, доброе утро, мам!

- Доброе утро! – ответила Самара. Беллатриса отодвинула кошку, откинула одеяло, встала и подошла к маме.

- Ещё раз спасибо! – сказала доченька, и мать почувствовала, как нежный поцелуй коснулся её щеки.

К 6 часам вечера гостиная наполнилась родственниками и друзьями семьи и Беллатрисы. Ожидали появления именинницы. Послышался стук каблучков, и взгляды гостей остановились на большой лестнице. Появилась Беллатриса. Чёрные волосы были собраны в пучок, белое пышное платье с чёрными розочками делали Беллу взрослой и высокой. Улыбаясь, она медленно спускалась с лестницы. Гости по очереди начали подходить к имениннице и вручать подарки. Натали Стоунс подарила ей ультрановые французские духи. Бабушка и дедушка Фреуксы подарили внучке клавишные серого цвета, лучший друг Стен Денсон - коробку шоколадных конфет и золотой кулончик. Многое было подарено Беллатрисе в тот вечер: золотые серьги, её огромный фотопортрет, сборник любимой музыки, большой медведь, подборку новой серии книг для детей. Потом все сели за два праздничных стола – для детей стол был накрыт отдельно - от края до края заставленных едой, напитками для взрослых и отдельно для детей. Пили, ели, танцевали, танцевали, пили, ели… Когда к 10 вечера дом освободился от гостей, Белла накормила кошку куском рыбы и напоила водой. А также помогла маме прибраться в зале. Она поднялась в свою комнату, хотела закрыть шторы, но тут увидела справа на освещенной улице кошку, которая медленно шла, направляясь в неизвестную даль. Вдруг тут ни с того ни с сего кошка высоко подпрыгнула, развернулась в прыжке на 180 градусов и на землю приземлилась уже женщиной. Белла ещё никогда не видела, чтобы люди так одевались: в чёрную длинную мантию, а на голове острый чёрный колпак. Фигура её растворилась в неверной дымке фонарей. Белла заметила её лишь у двери своего дома и, быстро задёрнув шторы, покинула комнату, спустилась по лестнице и стала ждать гостя. Звонок прервал тишину, и девочка открыла дверь:

- Здравствуйте, вы ко мне? Не так ли?

- Если вы Беллатриса Фреукс, то да. И я думаю, что не ошиблась. Вы меня пустите?

- Ах да, заходите – ответила девочка, и в дом зашла неожиданная гостья. Мать уже спала, так что ничто не могло помешать их разговору. Прошло 5 минут, а на столе в гостиной уже стояли 2 чашки чая и сладости. Белла была очень воспитанной девочкой, поэтому правила этикета неукоснительно присутствовали в её жизни, да и разговаривать с взрослыми она порою могла на равных, понимала их с полуслова.

После глотка чая женщина начала разговор:

- Простите, я забыла представиться. Я профессор Макгонакал, преподаю в школе чародейства и волшебства Хогвардтс. Я пришла сказать вам о том, что вы зачислены в эту школу. И ещё, Белла, у меня есть завещание вашей настоящей матери.

- Что вы сказали? От настоящей матери? Простите, но моя настоящая мать спит в своей комнате! – с изумлением от неожиданной новости разгорячилась девочка. Однако профессор знала, что именно такая реакция и должна была быть.

- Я вам сейчас расскажу нечто, что вас может очень огорчить. Девочка, от дня твоего рождения по сегодняшний день мисс Самара была твоей приёмной матерью. Твою настоящую мать звали Беллатриса Лестрейндж. Она была могущественной волшебницей, и, родив тебя, поняла, что Тёмный Лорд её изгонит на край света, и поэтому отдала тебя этой женщине, а сама написала завещание, в котором передала тебе в наследство свой дар волшебницы. А обращенные к тебе её тёплые слова найдешь в этом конверте.

Мисс профессор положила зеленый конверт на стол.

- Постойте, я что - волшебница? И то, что было со мной вчера…это всё поэтому, так?

- Да, – сказала спокойным тоном мисс, - волшебница. Ты чародейка.

- А отец, кто мой отец?

- К сожалению, на этот вопрос я не могу дать тебе ответа.

- А что случилось с моей мамой? Она жива? – вопросительно звучал голос девочки.

- Нет, успокойся. Десять лет назад она была убита в сражении чародеев, организованном одной из фирм на ТВ по боям без правил.

Белла посидела спокойно пару минут, стараясь вглядеться в чай. А потом спросила:

- А…как выглядела моя мама? И, и… что вы о ней знаете?

- Ах, прости. Знаю я о ней мало, да и всю её биографию тоже. Я знаю, что она тоже училась в Хогвартсе, и…не очень хорошо. Пойми, когда наступит время, ты всё узнаешь. Когда захочешь узнать!

- Хорошо. А завещание – в конверте?

- Здесь, – сказала профессор. Она достала из-под плаща волшебную палочку, взмахнула и произнесла заклинание:

– Фермен!

На столе появился конверт. Девочка, не думая, вынула из него бумагу формата А-4 из массивной красной печатью. Через секунду и из печати послышался женский голос:

-Дорогая Беллатриса! Я не собираюсь оправдываться перед тобой за то что бросила тебя в твои первые дни жизни. Меня это вынудили сделать некие обстоятельства. Но я думаю, ты понимаешь, что есть вещи, перед которыми человек бессилен. Но, возможно, бросив тебя, я спасла тебе жизнь. С другой стороны, я могла бы и не стать тебе хорошей матерью. Отдав тебя - такую маленькую девочку - другой женщине, Самаре Фреукс, я надеялась, что она даст тебе лучшее воспитание и в тебе не будет столько жестокости, как во мне. Я надеюсь, что не ошибалась в выборе.

Не подумай, что я оставила тебя без наследства. Магловские деньги не действуют в волшебном мире. Все мои сбережения находятся в банке «Гринготс», но все сокровища заколдованы. Заклятие, при помощи которого ты сможешь расколдовать их: словосочетание « Венгардиум Левиоса», а ключ от сейфа ты получишь в банке.



Сулькова Дарья

1996 р. н.
Сказка о войне

или быль, которой почти не было, или было всё, да несколько не так
Я громко плакала и бежала вслед за мамой Сестра Машка тащила меня за руку подальше, но я все равно вырывалась и мчалась обратно. Мне до последнего не хотелось верить, что маму расстреляют. В очередной раз, пнув свою сестру и воспользовавшись тем, что та замешкалась, я помчалась дальше. Но Маша была старше меня и сильнее, она догнала меня и, захватив за рукав, затащила за огромную бочку. Там я еще несколько секунд пыталась вырваться, но потом сдалась и, уткнувшись в плечо сестры, продолжала плакать. Машка вытирала мои детские слезы и нежно гладила по голове, приговаривая:

- Тихо-тихо, Анечка. Бог есть, он поможет нам, я уверена. Тихо.

Маша смотрела на все вокруг остекленевшими глазами и, видимо, сама не верила своим словам. Вдруг ее взгляд метнулся в сторону, где стояла тетя Зина, я нахмурилась, увидев ее, и даже перестала плакать- меня охватила волна гнева.

- Это же она, Машка, это она донесла на нас, из-за нее маму расстреляют!

Маша перевела свой взгляд на меня и, затянув мои руки под пальто, стала их растирать. Долго думала и, тяжело вздохнув, кивнула:

-Да, Анют, это из-за тети Зины.

Тогда я задумалась. Когда в первые дни войны в деревне появились немцы, люди встретили их по-разному. Одни затаились и старались не привлекать к себе внимания, другие встречали хлебом-солью, а третьи, как наша соседка тетя Зина, стремились завоевать расположение новых хозяев доносами. Она сообщила, что отец у нас коммунист, воюет в Красной Армии, и маму арестовали.

Я вспомнила про маму, и, резко поднявшись, что есть мочи снова выбежала из укрытия. Маша помчалась следом.

Внезапно что-то изменилось. Послышались хлопки и оглушительное тра-та-та-та-та, иногда слышалось "бум-м", и тогда люди кричали громче, чем кричало оружие. На деревню напали партизаны, началась перестрелка.Свистели пули, рвались снаряды.

Мама крикнула, обернувшись:

- Маша, Аня, падайте, притворитесь мертвыми!

С сестрой мы упали на пол и, затаив дыхание, притихли.

Что-то взорвалось оглушительно-громко. Мы обе боялись поднять головы, чтобы нас никто не заметил, или еще больше, боялись увидеть маму, которую могла настигнуть смерть. И когда все стихло, мы, не сговариваясь, подняли головы. Слышались отдаляющиеся звуки шагов. Вокруг лежали мертвые. Живые, как и мы,с круглыми от ужаса глазами оглядывались, боясь увидеть бездыханное тело кого-то из близких. Я и Маша побрели домой. Мы ждали, когда вернется мама, но чуда не произошло, по-видимому, ей не удалось уцелеть.

Потом для всех детей, кто остался без родителей, немцы организовали детский дом. Это здание напоминало собой огромный и ветхий сарай, который может завалиться от малейшего дыхания ветра. Соответственно и условий для нормальной довоенной жизни в детдоме не было совсем. Все окна, двери и щели продувало, постоянно было холодно, мы ходили синие от мороза. Иногда, просыпаясь утром, мы находили кого-то и наших ребят замерзшими до смерти. Особенно в середине января такое происходило очень часто. Кто-то из малышей ложился спать и уже не просыпался.

Страдали мы и от голода. Еды было очень мало, в основном это была мерзлая картошка и кое-какие корешки. Я распухла от голода, мне было трудно передвигаться. Моя старшая сестра как могла старалась раздобыть для нас еды.

Но мы с Машкой упорно не сдавались. мы знали, что любой ценой должны пережить эту зиму. В этом нам помогали добрые русские воспитательницы, коих было немало в нашем детдоме. Они шили теплые вещи из старых одеял и никогда не упускали случая погладить кого-то по голове.

В начале февраля пришли немцы и заставили нас выйти на улицу и построиться в линию. Мы стояли перед детдомом и наблюдали, как отбирают евреев и цыган. Забрали и мою успевшую стать подружкой девочку-цыганку Настю. Я стояла, тихо глотая слезы. Мне было известно, что в живых цыган и евреев не оставят, но и громко показывать свое горе было тоже опасно. Наблюдая, как Настю, толкая в спину, подводят к вырытой яме, у меня подкосились ноги, и больно сжалось сердце. Многое ему пришлось почувствовать боли. Боль от утраты матери, пропавшего на фронте отца, постоянного страха перед смертью, ужасный страх за сестру. Маша, как всегда, была рядом, она обняла меня и помогла удержаться на ногах, когда я тихо плакала, Мария гладила меня по спутавшимся волосам.

Всех евреев и цыган закопали заживо. Я смотрела в глаза Насти, полные ужаса, когда на нее сверху сыпали землю. Я чувствовала, как ей не хотелось умирать, видела, сколько недетского отчаянья было в этих бездонных, чёрных глазах, которым больше не суждено было увидеть свет. Потом мы с Машей заткнули уши пальцами, что бы не слышать крики детей, крики, которые разрывали сердце и душу.

Прожили мы еще месяц в детском доме. Наступило 1 марта. И хоть еще были лютые морозы, мы знали и верили, что тепло идет к нам, скоро оно согреет наши замершие и изголодавшиеся по солнышку тельца. Настроение сразу становилось лучше от одной мысли, что скоро растает лед и заплачет теплом солнышко.

Но вдруг детей стали разъединять. Нас к себе взял немец. Мы с сестрой очень боялись его, слишком много горя, отчаянья и страха подарили нам немецкие солдаты.

Я и Маша сидела в комнатке. Нахмурившись, мы с опаской смотрели на немца, который зашел к нам после службы. Увидев страх на наших лицах, он устало улыбнулся и отправился на кухню. Через полчаса мы уже кушали пшеничную кашу с тушенкой, что тогда было большой роскошью.

Наш, так званый, отец оказался очень добрым, чутким и отзывчивым человеком. Вряд ли бы мы с сестрой Машей выжили, если бы не он. Делал он для нас всё, что только мог. Старался накормить, доставал какую-то одежду. Нас любил и заботился о нашем благополучии. Для меня и Машки он стал самым, что ни на есть родным отцом. Мы и поверить не могли, что немец может быть настолько добросердечным.

Казалось, жизнь и будет так идти дальше своим чередом. Но в один день снова все изменилось. День был совершенно обычный. Я читала книгу, Мария хозяйничала по дому, что-то напевая себе под нос. Со двора стали доноситься крики, и я нахмурилась из-за того, что они мешали мне читать. В окно заглянул Петя, мальчик из соседнего двора, и что есть мочи закричал:

- Машка, Анька! Ваша мама вернулась!

От неожиданности я уронила книгу. Маша удивленно приподняла брови и побежала на двор. Я осталась сидеть, думая, что это какая-то ошибка. Медленно наклонившись и достав книгу, я услышала вопль сестры и побежала во двор. Выйдя вслед за Марией, я увидела, как она обнимает женщину…нашу маму. Я не поверила своим глазам, и с изумлением оглядывала эту поседевшую и постаревшую, но такую родную маму. Не чувствуя себя, я кинулась к ней. Плача мы простояли, обнявшись, очень долго.

Мама рассказала, что во время налета партизан она смогла убежать и, чтобы не ставить нас под угрозу, стала скитаться по другим деревням, но теперь она вернулась.

Пришел наш немец, мама очень испугалась, увидев его. К ним она испытывала еще больший страх, нежели мы. Она попятилась к стене, на лбу у нее выступила испарина, но мы поспешили ее убедить, что он не такой, как остальные. На вопросы у так называемого отца времени не было, вслед за ним в комнату прошла девушка моего возраста, высокая, чернявая. Я с удивлением стала ее разглядывать, вспоминая, где же могла видеть такие знакомые черты лица. Отец первым нарушил гнетущую тишину:

-Анна, девушка говорит, что знает тебя, ее зовут Настя.

Чернявая девчушка, названная Настей, неловко улыбнулась и сделала шаг ко мне. Опустив долу глаза, она тихо прошептала:

-Ты, наверное, меня не помнишь, мы были вместе в детском доме, тогда отобрали всех евреев и цыган и закопали, среди отобранных была и я.

Анна, не отошедшая еще от шока после встречи с мамой, смотрела на Настю нечего не понимающими глазами и лишь шевелила губами, не в силах произнести не слова. Ртом она хватала воздух и, наверное, думала, как бы не задохнуться. Ноги её подкосились, как тогда, когда Настю толкнули в яму. С губ сорвался тихий хрип.

-Но как ты…

Настя грустно улыбнулась и подняла свои совсем уже не детские глаза, пережившие так много мучений.

-Мне удалось выбраться из яма, я долго рыла, и почти задыхалась, но я смогла. Смогла…

Из глаз Настюши брызнули слезы, было видно, что ей больно и горестно вспоминать те мгновения. Тех людей, которые так и не смогли выбраться, которые погибли только из-за принадлежности к другой национальности.

Мы отогрели Настю и маму, наварили каши с тушенкой, как в тот вечер, когда мы первый день жили у немца, и накормили теперь наших новых членов семьи, которым прошлось многое пережить, прежде чем они смогли вернуться. Много сил было потрачено на старание выжить, и они были не безуспешны.

Этот день был первым по-настоящему счастливым за всю войну. Мы плакали, смеялись, обнимались и целовались друг с другом. Нам было без разницы, кто рядом с нами, немец или цыган, мы были одной семьей, наконец-то воссоединившейся. Бог вернул нам двух близких людей, хотя я и Маша уже не надеялись когда-либо увидеть нашу матушку, нашу подругу. В огромном Хаосе войны казалось невозможно уцелеть, и тем более найти родного человека. Но даже на войне остается место дружбе, любви и чудесам, которые послал нам за наши мучения и стремления к жизни Тот, который видит и знает всё.

Творча юнь КНВК

Твори учнів 10-11 класів
Хоренко Марина

1996 р. н.
***

Я знаю, люди не стареют взглядом.

Пусть на висках седины иней,

Всё ж люди бесконечно рады

Вновь видеть тех, кого любили.
Душа имеет радость быть одной.

Одной. И не менять свои прогибы,

И быть невинной и простой,

А с возрастом мудрее и избитей.


Я знаю: не стареет взгляд,

Но он становится чуть-чуть грустнее.

Ах, рядом Он – у женщины в душе разлад…

Он возвращает молодость, и это ей важнее.

***

Я счастлива как ни странно.



Я счастлива сочно-сочно!

Я сумела добиться счастья.

Не влюбляться в тебя

Я была правомочна.

Ты не смейся теперь надо мною

Я сильнее многих прочих

Не люблю я тебя – это точно.

Не звони мне поздно ночью!



Степанов Владислав

1995 р.н.

Ромео и Джульетта

Четыре столетье, взявшись за руки,

они идут полями блаженства и сладострастья.

Много ли надо влюблённым для счастья!

Поле, луна, тишина.

И солнце тоже не помеха

Заливистому от полноты блаженства смеху.

А над ними, но не рядом – впереди

Любовь, дающая возможность быть любимым.

Их любовь совершенна:

каждая встреча,

прикосновенье,

ветерка или слов дуновенье

как родниковой воды глоток.

Он, глядя в ее глаза,

говорит без устали жаркие слова.

Ей надлежит лишь таять

в очаге его любви и его тепла.

Она понимает, что жизнь по ту сторону

обрывается,

заканчивается,

высыхает,

исчезает,

потухает,

как нерабочая заря...

Он просит Бога за грех любви его простить,

простить грех страсти,

грех жажды глотка родниковой воды.

Она хочет дышать одним дыханьем с тобою,

Ромео!


Она жаждет рядом с тобою

гулять,


говорить,

дышать,


солнце на закате дня,

возвышать,

а утром солнце же

в твоих объятиях встречать.

Думы мои адресованы вам,

О, Ромео! О, Джульетта!

Песня моя адресована ей,

Джульетте моей:


Восковые деревья,

Золотые разговоры,

Фраз игривые просторы

И пугливые слова.


Восковые очи Зла.

Слов колючих, грозных, стрелы

Мыслей чёрных, истин белых.

Улиц чёрная зола.


Восковые: Ты и Я

Таем далью серебристой,

Станем сном кристально чистым,

Вечным сном небытия.


И последние листы:

Мы бессмертны – Я и Ты...

И что он думает???
Что у него в голове?

О чем он думает?

Почему не реагирует на свет?

Он жив?Дыхание еще есть?

Не подает признаков жизни?

Рассеяный по стенке взгляд

молчит.

Человек


Изредка зубами скрежещет,

О чём-то мычит.

Все просто,

дамы и господа,

он сам собой наедине,

не может разобраться наяву

или во сне,

не отличая сегодняшнего дня

реалий

от резервных воспоминаний.



Веником метёт человечество

его, представителя общества,

забывая цензурные слова.

Ужасная участь, да?

Самая ужасная участь,

за что она ему дана?

У него есть свой мир:

"Мир всему миру! Миру зачем оружие?"-

кружит хоровод в его голове.

Тысячи крошечных идей,

голод на события среди людей

в водовороте

ведут его в общественном хороводе.

Оттуда, откуда он пришёл,

еще никто не приходил.

И он одной ногой все еще

там, а не здесь.

Свой мир он не видел давно -

Заперт был в темноте,

где тени, словно картины.

Подсознание рисовало очень красиво

холод, чувства.

Он не чувствует ни рук ни ног,

лишь чувствует, что скоро уйдет,

уйдет по нехоженным тропам,

ведущим его в никуда.

Он давно уже не живет.

Как растение, его поливают,

вводят антибиотики, и он засыпает.

Его крепость духа во сне неразрушима,

он там один, но его это не беспокоит сильно,

в покое оставьте его хотя бы на час

одного, но сейчас.

Сейчас он уйдет...

Зайдет в белую комнату ...

Станет на колени...

Свет...

Глаза...


Темнота...

И опять восемь кругов ада,

из которого домой вернуться надо.

Ещё глоток воздуха,

увидеть солнца свет,

завет написать, написать завет,

вослед идущим.

Хотя, кому он нужен?

Кто его станет слушать?

Такие, как он?

А он - кукла в руках мудака,

дебил,


коноплёй, ширкой жизнь загубил,

зря надеялся себя найти,

сгиб в пути.

В зеркале видит себя,

братцы,

седого старика,



хотя ему только лишь двадцать.

Стремителен бег в небеса,

его там ждут,

душа рвётся ввысь, а ноги тянут назад,

в последний круг.

Среди огня

кричащие души - други вокруг,

ближе всех его предавший друг.

Это, наверно, чистилище или... ад?

Назад...назад... назад...

Помогите вернуться назад!


Коровіна Юлія

1994р.н.
***

Ночь коротка

Словно птицы печальной

Крыльями взмах.


Город безумный

Ночью безлунной

Спрятал свой страх.
Я в тишине

Проклинаю себя

За то, что одна.
Только надеждой

Живу лишь одной

Что все же любима…
Ветер холодный

Несет мои мысли

В безлунную даль.
Там, где лишь стон

Тишины


И немая печаль

Крыльями машет,

В извечном полете

Птица в ночи.


Скоро рассвет,

Я приду к тебе снова,

Но ты промолчишь…

Кривенко Вікторія

1992р.н.

***

Как случилось, не знаю.

И сказать не могу,

Что люблю, понимаешь, люблю.

Знаю,

ты любишь другую.



Знаю,

надеюсь я зря.

Твой голос забыть я стараюсь,

И не смотреть на тебя,

проходя...

***


Я имя твое вспоминала

месяц за месяцем – год.

Явился ты,

и засушенный плод –

душа моя –

сомлела,

тебя я узнала,

но сердце уже не тревожит

ни радость, ни боль, ни разлука,

ни холод очей, ни теплые руки –

ты изменился,

я тоже.


***

Пустые, лишние слова!

Лишь потому,

что мне не нужен,

закрыв глаза,

уходишь навсегда,

скрываясь в темных закоулках улиц,

и, глубоко вздохнув,

вдыхаешь прежде сотрясенный воздух.

    1. Звагольська Юлія,


1989р.н.
***

Я помню синь неба

Горела над нами,

Я помню, как ветер

Шумел под. ногами,
Я помню, как море

Пенило воду,

Зелёные волны

Рвались на волю,


Как ясные звёзды

Сияли над нами,

Как южное сонце

Слепило лучами, –


А птицы мне пели,

А рыбы молчали

О том, что дни счастья

Куда-то умчали.

***

Кружат мне голову воспоминанья,



Где быть мечтали мы с тобою,

И не спешу я на свидание

С печалью своей и судьбою.

Мне больно принимать,

Что больше нет твоей любви,

И хочется вернуть назад

Счастливые былые дни,

Когда душа в обьятьях счастья

Парила птицей в небесах.

Музика кохання
Нащо ти лунаєш, музико кохання,

Нащо серце краєш до остання?

Не виймай із нього спогади про щастя,

Краще нехай згаснуть у мені дотла.


Дай мені забути, як душа співала,

Як летіла в небо, зірку діставала,

Як палкії думи крила обпалили,

Розтопили мрії й гинуть відпустили.



ГОСПОДЬ У СЕРЦІ МОЇМ
Весна цього року виявилася ранньою. Ще напровесні люди почали забувати про морози. А тепер сонце зовсім радісно пригрівало холодну землю та сплячі гілки дерев. Довкола все повеселішало, заграло, прокинулось. Передчувалося щось світле, приємне, дуже добре. Ну звичайно, два дні залишилося до важливого свята – Воскресіння Христового.

Олена сиділа навпроти вікна й дивилася, як маленька пташечка захлиналася співом під лагідним сонячним промінням. П’ятнадцятирічна дівчина жила в невеликому містечку разом з бабусею. Батьків її не стало дуже давно, вона їх і не пам’ятає. Бабуся розповідала їй, що вони загинули у автокатастрофі. Олена часто журилася через те, що не має ні тата, ні мами. Але розуміла, що з цим нічого не вдіяти, і мирилася з такою долею.

Дівчина запалювала свічку біля святого образу, коли до неї звернулася бабуся:

– Оленцю, що ти там робиш? Піди краще до крамниці, купи чогось смачного: чи то булочку яку, чи ще щось.



  • Бабуню, давайте я візьму пасочку!

  • Онучечко, нащо? Не люблю я тих пасок.

  • Ну то як же? Післязавтра свято велике, а ви...

  • Що мені до того свята? Ніколи я його не святкувала, в Бога не вірувала, то й тепер не буду!

  • Бабуся відвернулася і несподівано зойкнула:

  • Ой! Щось знову в боці закололо...

Оленчина бабуся мала хвору печінку, що часто турбувала її. Не довіряла жінка ніяким лікарям, а лише народним методам. Вона дуже любила свою онуку. Але їхні погляди на життя мали свої розбіжності: Олена свято вірила в Господа, а бабуся ні. Дівчина навчалася в десятому класі, була розумна, товариська. Нещодавно із хлопцем зустрічатися почала. Любила навчатися, мала схильність до гуманітарних предметів. Та в душі була ще дитиною, любила помріяти, як-то кажуть “у хмарах політати”.

Ось і настав день Воскресіння Христового. Олена прокинулася зовсім рано, за вікном тільки сіріло. Аби не запізнитися до церкви, швиденько зібрала пасочки, які все ж таки купила в крамниці, та крашанки в кошик і хотіла вже йти, як прокинулася бабуся.



  • Оленцю, куди ти так рано зібралася?

  • До церкви. Треба ж пасочки та крашанки посвятити. Може й ви хочете зі мною?

  • Та що ти. Ні, не піду.

  • Чому? Невже вам байдуже, невже ви не хочете, аби Господь почув ваші молитви?

– Якби Бог чув, я б так не хворіла.

  • А ви молилися?

  • Колись молилася. Довго молилася, але що це не дало.

– Не можна втрачати віри в Бога. Він усе бачить і все знає. Якщо ви молитеся, треба це робити наполегливо, постійно. А головне не втрачати віри в те, що Господь почує і допоможе. Він ні про кого не забуде, хто свято вірить у Нього, і ні на хвильку не сумнівається в його існуванні.

– Я сподівалася на його допомогу, молилася. Але втратила віру після загибелі твоїх батьків. Хіба Він міг би допустити таке, Оленцю?

– Мені важко говорити про це, – дівчина втирала сльози, – але Бог не посилає нам таких випробувань, які ми не можемо пройти. Просто треба не втрачати віри, і Він обов’язково допоможе. Та я краще піду, бо спізнюся. Я молитимусь за вас, за ваше здоров’я. От побачите, Всевишній почує мої молитви. Олена вийшла, втираючи сльозу. Як бабуся може таке казати? Дівчина не могла зрозуміти такої зневіри, втрати надії. Для неї це було важко.

Посвятивши свої пасочки та крашанки, Олена зайшла до церкви. Поставила свічки, прочитала молитву “Отче наш” і почала молитися за свою бабусю. Вона просила Господа дати їй здоров’я, допомогти одуматися, щоб бабуся знову почала вірити в Бога. Олена просила від усього серця, щиро бажаючи добра своїй єдиній рідній людині.

Олена була в цей день щаслива, як ніколи. Їй подобалося бачити щасливі усмішки на обличчях людей, яскраві очі, сповнені вірою й надією. В цей день і сонце світить яскравіше, і пташки співають веселіше, і, взагалі, все інше. Ішла додому дуже веселою, серце її переповняли радість і спокій. З легкістю піднялася сходами на восьмий поверх, зайшла до квартири й побачила щось неймовірне. Бабуся стояла навколішках перед святим образом, плакала й ледь чутно молилася.


  • Бабусю, що це ви...

– Ой, Оленочко! Як же я могла так зневіритися? Як могла перестати сподіватися й молитися Господу? Як могла я? Ось щойно так боліла в мене печінка, що я думала, що мій кінець вже у двері стукає. Та згадала про тебе, як ти казала, що молитимешся за мене. Поглянула на ікону, а вона аж засвітилася. Не знаю, як з ліжка злізла, не пам’ятаю. Стала перед іконою навколішки, і куди що й ділося. Перестало боліти в боку. Допоміг мені Господь! А я й не вірила! Прости мені Боже, прости мене грішну... – плачучи, продовжувала молитву бабуся.

  • Бабуню, я така рада, що Бог почув мене і ви одумалися! Я ніколи не покидатиму віри, що б там не сталося. Я молитимуся і сподіватимуся, адже Господь у серці моїм!





Котова Элла

1989 р. н.

***

Ночь темна, и у окна

Я опять сижу одна.

Жёлтый месяц в небе звёздном

Плачет жалобно,

Бесслёзно.

Дождь…

И капли по стеклу



Бороздят за домом мглу.

Свет!


Когда же будет свет?

У меня ответа нет.




Я не люблю
Я не люблю дождей среди весны

И мглы туманов белых на рассвете.

И не люблю смолы я на стволах сосны.

И ненавижу разговор в софитов свете.


Я не люблю, когда мой лучший друг

Меню в вещах простых не понимает.

Я ненавижу хоры зимних вьюг –

Они, как волки в поле, завывают.


Я не люблю восторгов зычных и обид,

И звонкой радуге не радуюсь уж боле,

И чёрный шепот – краденый магнит –

Меня не увлечёт чужой мне болью.


В огне страданий я стою, стою,

Горю, горю и не сгораю.

Я не люблю себя за то, что не люблю

И многого ещё не понимаю.

***

Средь буйных трав у зарослей малины



Я пробираюсь тихо, не спеша,

Не сетую, что путь мой длинный,

Ступаю молча, чуть дыша.
Я пропиталась запахом полыни

И, ближе подойдя к кресту,

Смахнув слезу, от многодневной пыли

Освобождаю чёрную плиту.


В глаза гляжу я парню молодому…

Совсем недавно был ещё живым…

Любовью, болью набраны три слова:

Любим. Помним. Скорбим.


Была когда-то я его любимой.

Мы разошлись в пути.

Сказал поэт: «Мы сделаны из глины»

И «Жизнь прожить – не поле перейти».


***


Моя судьба – его судьба.

Моя дорога – путь наш общий.

И боль моя – на нас одна.

Но чувства – листва, облетевшая в роще.


И я не плачу – я уже другая,

Наивность, глупость, робость – всё ушло,

Но буду помнить всё равно тебя я,

И буду ждать тебя я всё равно.



Дьячкова Наталія

1988 р. н.


Щастя
Схід сонця, поле, хмаринки,

Волошки, роса, струмочок,

Хатинка, пташки, садочок,

Спідничка, коса, дитинка –

Маленька дівчинка Настя,

Сонечко, квіти, таночок,

Пісенька, сміх, віночок,

Мама і тато – щастя.




***

Тихий місячний вечір,

І річка, і степ – сріблясті.

Вулиці в сні спочивають,

В хатах вогні погасли.
Струмують пахощі літні

В повітрі свіжім, прозорім…

Парубок дівчині любій

Із неба дарує зорі.

***

Плетиво думок моїх над хатою з вербою



Колише вітерець тихенько,

Я так сумую у розлуці із тобою,

Я так сумую, моя рідна ненько!
Я пам’ятаю руки твої ніжні,

Обличчя бачу від печалі помарніле,

Я думаю про тебе вісім днів на тижні,

І серце жалять спогади, як стріли.


О, як тебе я хочу обійняти,

Твій голос, що забула вже, почути

І погляд твій щасливий упіймати,

І знов дитячі радощі відчути.


Плетиво думок буяє в небі.

Вербу колише вітерець тихенько.

Я так сумую, вдалині від тебе,

Я так сумую, моя рідна ненько!




Артист
Цей світ весь мій, бо я – артист.

Я граю шепіт щастя, крик невдач;

Моє життя – це рампи світло, шум куліс,

Це простір сцени, вражений глядач.


І маска вже моя зрослась з обличчям,

Немає вже душі у мене – лише роль.

Цей світ не мій, бо взяти його нічим,

Бо я – лише артист, ілюзії король.




Янгол
Жовтаві піки скель, немов застигле полум’я,

Підперли неба синь, безмежну і ясну;

Мов чаша ртуті, озерце, в кедрах сховане,

Вуаллю піни пестить ризу кам’яну.


Затиснувши в руках прядок волосся білого,

Сидить дівча мале в вінку із кришталю,

За спиною тріпочуть легкі прозорі крила,

Неначе сяйво місячне пронизує зорю.


У шепоті її крик безнадії й відчаю.

На краєчку провалля зупинилась знов.

Її вбивати роблять люди звичаєм,

Холодним звичаєм, а звуть її – любов.

***

Навіщо серце віщим називати,



Адже у згоді з розумом

Воно не може бути.

Чому йому не можна приказати,

Кого кохати, а кого забути?


За що кохаєш ти того хлопчину,

Що не відповідає на любов

Взаємністю?

Не думай, що на світі ти єдина

Дотична до цієї неприємності.
У відповідь сміливець, що освідчився,

На жаль, кохання не завжди отримує.

Ти йдеш з його життя,

Як радить ввічливість,

Хоч серце біль свою уже не стримує.
Хай він ніколи не узнає й не побачить,

Як ти, зібгавши його фото, тихо плачеш.



Намалюй мені ніч
Намалюй мені ніч, коли падають зорі,

Коли місяць пливе в небесах,

Коли води в озерах, як повітря, прозорі,

Коли вишні іще в пелюстках.


Той малюнок, клянусь, берегтиму довіку.

Поки люди на світі живуть,

Поки світ не стулятиме віки,

Наші мрії над світом пливуть.


Поки люд пам’ятає стежину додому,

Що її із століть поколінням дано,

Поки буде людина бажати без втоми

Пити кохання, неначе вино,


Поки світ пам’ятатиме батьківське слово,

Берегтиму я ніч ту казкову.



Блюз одиноких сердец
Вечер вновь постучит в мои двери,

Как обычно, - актёр и певец –

И споёт, став на миг менестрелем,

Тихий блюз одиноких сердец.


Пусть и друг, и надежда изменят,

На душе оставляя рубец,

Но всегда сохраняет мне верность

Тихий блюз одиноких сердец.


Мы с тобою чужие навеки.

Звон затих обручальных колец,

Но и ты напеваешь, наверно,

Тот же блюз одиноких сердец.


Кто-то скажет «прощай» напоследок,

Напророчив, что счастью конец, -

Это будут всё те же куплеты,

Тот же блюз одиноких сердец.


***


Тает снег над опавшей листвою –

В наше прошлое заперта дверь.

Моя боль пусть уходит с тобою –

Вот и всё, мы чужие теперь.


Я забуду тебя, я сумею,

Пусть и слёзы дрожат на щеках –

Не хочу быть игрушкой твоею

В неуклюжих, холодных руках.




Вспомни
Когда во тьме коснёшься гладких клавиш,

Уронишь слёзы на свои ладони,

И боль волшебной музыкой разбавишь,

Закрой глаза и, как ни трудно, вспомни


Тот взгляд, зовущий в бездну, в неизвестность,

И пряди рыжеватых, спутанных волос,

Улыбку мягкую и пальцев нежность,

И сладкие моменты счастья, грёз…


Не бойся прикасаться к клавишам рояля,

Пускай по ним танцуют пальцы,

Пусть боль проснётся в сердце, оставляя

Щекам надежду снова загораться.


***


Ей ноги целовал морской прибой,

Ей лёгкий бриз бросал на плечи слёзы

Морских принцесс, что в полночи со мной

Поют о небе голубые грёзы…


Она дышала светом облаков,

Она пила передзакатный луч,

Ей сладок был вневременной покров

Незримых лет и невесомых туч.


Она, затрепетав, в последний раз

Шагнула ввысь, не плача, не спеша,

И с лёгкостью ушла, исчезла с глаз,

Оставив белый шлейф. Она – моя душа…


***


Я купалась в потоках свободы,

Грелась солнцем заветной мечты.

Ты описывал сухо восходы,

Поливал восковые цветы…


Ты спокойно о славе мечтаешь,

Пьёшь волнующей гордости грог…

Едва осень шагнёт за порог,

Обо мне, может быть, вспоминаешь.


Я в ладони ловлю звездопады,

Вальс танцую на грани воды,

Грею небо осеннего сада,

В лепестках оставляя следы.


Но всё мёркнет – и звёзды, и небо,

Если мне улыбнёшься вдруг ты,

Мне не надо ни зрелищ, ни хлеба,

Лиш твои воскове цветы…


Пеплом станут янтарне крылья,

Я останусь, забуду полёт,

Мои звёзды осиплються пылью,

Серый дождь сад осенний зальёт.


Ты устало вздохнёшь, и однажды

Впустишь в комнату солнечный свет,

Руку дашь, и на крыльях бумажных

Мы войдём в бесконечность планет.


Дождь пройдёт, звёзды вновь засияют,

Будет небо согрето иным,

Мы же, выдохом жизнь продлевая,

К солнцу порознь на крыльях летим.


***


Как странен мир – ты греешь льдом ладони,

Меня же пламя мёрзнуть вынуждает.

Ты открываешь душу посторонним,

Мою – засов надёжно охраняет.


Ты жадно ловишь поцелуй заката,

А я жалею, что рассвет наступит вновь…

Ты ищешь грусть, забытую когда-то,

Я принимаю всё, что согревает кровь.


Мы в разных битвах кровь на жизнь меняем,

Безликой смерти продлевая пир,

И, слившись воедино, понимаем,

Как странен, как безумен этот мир.


***


Мне нравится смотреть в глаза луне

И обнимать руками синий купол.

Мне хорошо, когда, увы, во мне

Нет предрассудков глупых кукол.


Я так люблю, когда нет шума, суеты,

А только шорох, шёпот, плеск и шелест,

Когда горят во мне бумажные цветы,

А расцветают васильки и вереск.


Я счастлива, когда в окно глядят

Не фонари, а мириады звёзд,

Когда наполнен столь желанный взгляд

Не бриллиантами,

А капельками слёз.


Январь и я
Мои ладони взял ты в свои руки…

Мне в сердце дикий холод заглянул.

Снежинки тают на щеках от муки,

Но не признают свою вину.


Метель бушует, стан мой обвивая,

Пытаясь губы льдом поцеловать…

Ты молча улыбнулся, понимая,

Что я не в силах больше страх скрывать.


Мне звёздный свет ложится на ресницы,

Хрустальным звоном душу леденя.

Мы вместе с ним листаем вечности страницы…

Теперь мы вместе… Мы… Январь и я.




Директоренко Юлія

1989 р. н.
Затаївши образу,

Полишивши сумління,

Відчини якнайширше

Вікно,


Бачиш:

Хмари летять

З поколінь в покоління,

Ти полинь з ними теж

Заодно.

Лиш до сонця долоні



Постривай простягати,

Бо, як знов обпечешся,

Доведеться за щастям

Вже в чергу ставати.




Чотирнадцятилютневе
Коли зізнаєшся в коханні,

Не клади свої руки в кишені,

Ти притисни їх краще до серця.
Коли зізнаєшся в коханні,

Не шукай на землі ті слова,

Що, ніби молитва,

До серця торкались вранці.


Не дивись на оголені плечі,

Подивися в оголені очі

І, коли в них побачиш вогонь,

Говори про чарівне в цей вечір.


Коли зізнаєшся в коханні,

Не тримай недопалка у роті,

Бо не завжди контекст

Пізнається по мові.


Будь собою, юнак, не забудь

Щирий наспів – поета промову,

Що тільки любов

Втамовує спрагу любові.

***

У Красноармійську



З вершин до коріння

Палає соборна країна.

Два полюси – дві формули:

Росія


І Каліфорнія.

На майдані

Від синього до жовтого

Прапорів…

Жовто-блакитних

Жодного.


Думок розмаїття

Небачене.

Все ж розуму нами

Не втрачено –

Палає соборна країна,

Та ми,


Молоде покоління,

Ми вірим в майбутнє твоє,

В щасливе майбутнє твоє,

Україно!

***

Крають серце мені



На майданах вогні

Жовті,


білі,

червоні,

сині

У Києві,



Донецьку,

Севастополі.

Не запалала б зопалу

В гіркім вогні полиннім

Соборність

України.

***

Сьогодні я зібгала скатертину –



Коханий мій до мене не прийшов.

Не розлучала нас чарівниця-дівчина,

Нас роз’єднали кольори, а не любов.
Мені так личить колір помаранчі –

Пасує він смаглявому обличчю,

А мій коханий думає інакше,

Тому його зі мною вийти в люди

Не покличу.
Шарф біло-синій одягнув як виклик,

Неначе ми закляті вороги.

Моє не серце, щастя почуття поникло:


  • аукціон кохання?

  • залежності дівочої торги?

Та прийде час, і ми з’єднаєм руки,

Не стануть на заваді кольори.

Над згарищем минулої розлуки

Жовто-блакитні змайоріють прапори.

***


Збайдужіли вітри крилаті

Серед темних садів осінніх.

Вже розтрачена літня радість,

Не вернути світанків мрійних…


Серцем бачу, як плаче осінь,

Пролітаючи над кущами:

Осінь сонцю остригла коси –

Небо впало до ніг дощами.

***

Весняний мій день наближався до краю,



Щоб потім до краю наблизилась ніч.

Я віршами ночі із днями зближаю

При жовтому світлі стеаринових свіч.
Рядки своє місце в блокноті шукають,

Хоч вже перекреслені десь у мені.

Отак все життя: виникають – зникають

Наближені римою ночі і дні.


***

Обрій,


Неба синь,

Думки –


Білі острівки.
Сонце,

Море,


Почуття –

Ген у небуття.


Місяць,

Зорі,


Вчинки –

Танок без зупинки.


Дім,

Вінок,


Калина –

Я така єдина.




Поема кохання
Ми на перші сніги побредем,

Потривожимо біле мовчання.

По лісах ходять сни нескінчених поем

І твого, і мого кохання.

Ми на перші сніги побредем.
Ми на перші сніги побредем,

Лине сніг пелюсток сторінками –

Нам удвох забажалось чарівних картин,

Серце стиснуть омріяні гами –

Ми на перші сніги побредем.
Ми на перші сніги побредем

В занімілі лілей кучугури.

Тільки спомин майне як ясна дивина.

В раннім сяйві ясної зажури

Ми на перші сніги побредем.
Ми на перші сніги побредем.

Там не знайдем ні сліз, ні зітхання,

Лиш глибокі запетляні наші сліди,

Як рядки із поеми кохання.

Ми на перші сніги побредем.

***


В круговерть, где тьма пургой иссечена,

Он ушёл. Не ясно, чья вина,

Но долго вслед ему смотрела женщина

Из-за приоткрытого окна.


Комната свечой озарена.

Среди ночи женщина одна,

Грустная, как ёлка после праздника…

Поседевшая на лоб упала прядинка.


***


Осень… Сыро, холодно, тоскливо.

Лист последний опадает,

Кажется, грустней картины

У природы не бывает.


Закружат снежинки скоро,

Вальс танцуя в светлом танце,

Да заплачут льдинки споро

В солнца розовом румянце.


Застучит веснакапелью,

Защебечут громко птицы,

Приподнимется подснежник

Солнечных лучей напиться.


Встормошат раскаты грома

Землю в отблесках багровых,

Степь проснулась, всполошилась.

Как огромно всё, объёмно!


Снова осень. Снова грустно.

Лист последний опадает.

Ну так что же, жизнь нам часто

Декорации меняет.


Хорунжа Ліза

1996 р.н.

Олесеві пригоди

Оповідання

Я сиджу на дереві. Зараз літні канікули. Сонце запевняє небо, що воно і завтра встане, але небо чомусь заливається рум’янцем. Не дав додивитись цю картину потяг, що важко плив на блискучих колесах по залізниці. Я задумався так, що майже заснув, відключився від реалій дня, потім прийшов до тями, дивлюся – потяг, що гуркоче все тихіше, пропадає за обрієм.

Зітхаючи, починаю злазити з дерева. Поставив одну ногу на тонку гілку, для іншої ноги знайшов нижче товщу, але нога, немов потяг, з’їжджає вниз і вбік, і я, втративши рівновагу, падаю. Добряче б гепнувся, якби не та капосна гілка. Їй потрібно було зламатися прямо зараз, піді мною, коли я падаю. Якщо бутерброд падає маслом вниз, то вже сучок нижньої гілки має право в'їхати в мої штани. Так воно і сталося. Звичайно, штаньми я зачепився за "Ой!" Це ж нові мої штани! Мені їх тільки-но купили. Штани нові, а нитки на ґудзиках старі. Репнули, мов насичен6ий дощами помідор. І на самому непередбачуваному місці. І не до роздумів мені – вишу паралельно до землі. І борсатись боюся: впаду головою в землю, чи кішкою розвернусь – обличчя мордою стане.

Сльози навертаються на очі, і крізь марево їх бачу свого кращого друга. Я принишк, витер слабкодухі сльози, щоб він не подумав, що я якийсь там плакса. Краще б, він би взагалі мене не бачив. Як не крути, а навіть кури сміятись з мене будуть, а друзі – найперші. Ще б пак, підвішений за пузо, з сучком у ширінці. Де таке видано, і в циркові такого – ні, не побачиш.

Руслан – богатир, ім'я зобов’язує, мене помітив. Підійшов, довго дивився… розреготався. Друг … називається.

Я і сам хотів би подивитися на Руську, коли б на гілці він висів і, як знесилена жаба, сучив повільно ногами.

Як справжній друг Руська заліз на дерево, нагнув верхню гілку так, що я зміг ухопитися за неї правою рукою, звільнив розріз штанів від сучка і врешті-решт допоміг злізти з дерева. Перш за все я глянув на роздоріжжя ніг. Штани, м’яко кажучи, були…

Мій друг зістрибнув униз.

- Зі здоров'ям нічого не трапилося,- іронія і співчутливі нотки чулися в голосі.

Я похитав головою.

- Отже, все гаразд! – виніс вердикт Руслан.

Моїм штанам так не здавалося, але я тримав марку – був чемним:

- Спасибі, друзяко, - шанобливо сказав я, позадкувавши.

Не хотів, щоб він бачив мій сором.

Домчавши додому, я одразу зайнявся штанами. Знайшов голку і нитки і прийнявся лаштувати, думаючи, що тепер ніхто, окрім Руськи, не узнає про мою біду. Закінчив, оглянув і полегшено зітхнув. Косо, криво, але якщо не придивлятись, то зійде.

Рипнули вхідні двері.

- Мама, - подумав я. І, щоб не привертати її увагу до штанів, взяв з її рук пакунок, поклав на кухонний стіл і шмигнув повз неї на вулицю. До вечора, а там будь, що буде. Ще поспіють косо – криво зшиті штани намозолити мамині очі, до прочуханки намозолити.

Пішов по нашій вулиці вниз, повернув до ставка. На березі побачив дівчину, красиву – смаглява, темноброва, очі сині спокійно ковзнули по мені – в мене дух захопило. Сам не помітив, навіщо ноги поспішили до неї.

- Не потрібна вам компанія? – десь читав, що такою є пропозиція познайомитись.

Вона вже допитливіше зміряла мене поглядом і посміхнулась. Посмішки бувають різні. Яка сутність втаємничувала ся в цій – я не знав і не думав – був на сьомому небі.



  • Ліля, - просто відповіла вона на моє німе запитання, як її звати.

  • А мене Олесь, - я торкнувся долонею її руки.

Наче уві сні я щось там розповідав про школу, потім показував своє вміння запускати по воді бабки, потім ми сиділи на березі і я розповідав про вчителів і про різні кумедні випадки на уроках – ті, що чув, звичайно.

Несподівано швидко почало вечоріти, Ліля заспішила додому. Я провів її до будинку, і вже у дверях вона повернулася і тихо мовила: "Приємно було познайомитися", - і повільно закрила двері. А я заплющив очі і бачив її, освітлену вечірнім сонцем… І лиш тепер я зрозумів, як стомився. Не поспіхом ішов додому і знав, що мене чекають догани за те, що день прогуляв, мамі вдома не допоміг, постіль, як завжди, нашвидкуруч прибрав, ще й штани доповняться. Я знав, що, як завжди, я мовчатиму, тільки опущу долу очі, щоб мама бачила, як я гірко розкаююсь в сотвореному із штанами, з постіллю, в цілоденних гульках. Я знав, що наостанок мама скаже: "Хлопець… чотирнадцять років… ти хоч розумієш, що в чотирнадцять років ми з батьком … а ти нічому не вчишся!" Гірко мама гляне на мене, відправить умиватися, мити ноги, нагодує і укладе мене - вже сонного - в постіль, не забувши при цьому розпушити подушку. Щоб легко спалося.

Так минув день, один день довгоочікуваних літніх канікул, який потім стане твором описового характеру за домашнім завданням на першому ж уроці літератури. А тема: "Один день моїх літніх канікул," – придумується не учнями.

Трофимчук Анастасия

1996 р.н.
ЖАДНЫЙ БОГАЧ

Рассказ-притча

Жил-был богач. И звали его Данила. Были у него родственники, но он про них забыл. Много раз приходили к нему родные за хлебом-солью помочь на гривню, но, увы, не помогал Данила им, потому что больше братьев и сестер, больше дядьев и теток Данила деньги любил. Каждый день копеечку к копеечке, гривеньку к гривеньке складывал, копил, корпел над подсчетом достатков, богатств своих.

Имел Данила большой дом, широкий двор, много техники и много-много земли, поэтому и роздыху не знал Данила. Земля анархии не любит, благодарностью за труд тяжелый платит. А деньги на блюдечке ревизия и контроль подносит – это Данила от отца усвоил.

В один грустный, как потом прояснилось, для него день Данила гоцал по своим полям. Воочию хотел видеть как работают наемные, как он рокочуще выражался, р-р-работнички. Явился на кукурузное поле. И видит, что рабочие отдыхают. Обращается к ним, и грубо так:

- Ну, р-р-работнички, ну, бездельнички, сидите!

- Жарко очень, устали. Солнце не щадит нас,- ответил негрубо Иван.

- Солнце одно на всех. Вы щадите себя, поэтому я оплачу вам половину оговоренного. Остальное получите у солнца, - сострил Данила.

Как не расстроиться, но сила солому ломит! Поднялись нехотя, и пошли дальше по рядам кукурузу в гнезде по две оставлять.

Минут через десять Петро промолвил, обращаясь к Ивану:

- А давай проучим жлоба бессердечного. Спроворим у него денежки в доме, ни за какие коврижки он их в банк не положит, а чтобы криминала не было, в его доме же и припрячем. И оставим записку.

- А что в этой записке напишем?

- А вот что: "Приди в лес к старому дубу с дуплом и принеси самую дорогую, ценную для тебя вещь! И получишь свои деньги"

- Что ж, не совсем плохая идея. Как в Библии. Соломоновы загадки.

Задумано – сделано. Темной ночью в открытое окно влезли, собаке кость сахарную кинули – и не гавкнула, костью, благодарная, в углу двора занялась. В шкафу под бельем денежки и золотишка горсти две в пакетике взяли да в собачьей будке просторной все и разместили.

Поздним вечером явился Данила домой. Нашел записку, метеором полетел к шкафу, цапнул рукой под бельем – пусто, все имущество с полки смел – нету пакета, пропало все, тяжким трудом нажитое. Пригорюнился детинушка Данила, что делать, слова в записке – пустышка ведь. И вспомнил он о родне и пошел к брату двоюродному, за советом пошел. И за помощью. Помогите, мол, на технику заказ сделал, кредит вовремя не оплачу – съест Промбанк с потрохами. И припомнила жена брата ему те случаи, когда он им, так сказать, "помог". Все высказала, отвела душеньку. Стыдно стало Даниле, хотел уже бежать от такого гостеприимства, но брат цыкнул на жену, мол, много власти на себя тянешь и предложил, прежде всего, проверить истинность обещания в записке.

Пошел Данила в лес, с братом пошел и ружьецо с собой прихватил, так, на всякий случай. Долго ли, коротко ли шли они, но к дубу явились. Молва, как сорока, несется впереди дела. Их уже ждали. На раскаяние Данилы весь кукурузного поля трудящийся народ собрался посмотреть. Ружье не пригодилось.

- Ну что, проучили мы тебя? – принес ветер слова из толпы. - Что теперь думаешь насчет человеколюбия?

- Да, теперь я понял, что деньги были моей слабостью. Я не мог удержаться от слез, когда у меня пропали они, - сказал Данила.

- Ну, а что же для тебя самое важное в жизни? – спросил Иван и, не ожидая ответа, продолжил: Выучишь этот урок – получишь свой капитал, крохобор.

- Наверно, уважение к человеку, семья,- морща лоб, ответил Данила.

- Помогло, - обернулся к своим Иван и сказал Даниле: нам чужого не надо, а свое найдешь в собачьей будке у себя во дворе.

Луценко Сергій

1995 р.н.
Обніміться, брати мої!

Есе

-1-

Чи є у Бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають.

Т. Г. Шевченко
Він народився селянином-кріпаком.

Вільним його зробив неабиякий хист художника.

В скупих рядках біографії позначено:

- відкрив талант і потурбувався про рекламу художник Іван Сошенко;

- діяльну участь в долі талановитого юнака прийняв маестро Карл Брюллов;

- до справи викупу із кріпацтва підключились художники із всеросійським іменем Олексій Венеціанов і Василь Жуковський;

- 22 квітня 1838 року Тарас Шевченко перестав бути кріпаком. Йому 24 роки, він - людина вільної професії, художник;

- до солдатчини його приведе поетичний талант, що непомітно для людського ока визрівав на ґрунті гайдамацьких легенд і народних пісень про горюшко горьоване, як поле широке.

Душа гартувалася у життєвих негараздах. Біль душі і лиха доля, що пліч-о-пліч ішла з ним, виливалася в поетичні рядки вірша. Поезія линула із серця, писалася його кров’ю.

Писати пензлем і пером новоявлений Пілат – Микола І заборонив.

Малювати негласно було дозволено – малював.

Не писати не міг. Халяви у солдатських чоботях широкі, для схованки підходили ідеально. Книжка-записничок завжди напохваті – красота.

Для згорьованої Украйни і малоросів нічого ціннішого не було від тієї захалявної книжки.

Слово «халява» багатозначне. Це і верхня трубчаста частина чобота, куди власне солдат Шевченко і ховав свій записничок; це і людина лайлива, розбещена, скупа, що розпускає язика широко, мов халяву; це і щось дармове, безплатне, що отримувати можна на простонародну халяву.

Та тільки порядним людям на халяву нічого не дістається, як, до речі, і націям, державам. Скрізь потрібно прикласти руки, розум, труд.

Поет Тарас Шевченко за вразливе вільне патріотичне слово, спрямоване проти царату, заплатив 10-літньою солдатчиною, що за тих часів було гірше заслання, тому що тяжче, дошкульніше, принизливіше. Не дворянського ж бо роду-племені, а селянського.



-2-

Не жди сподіваної волі…

Т. Г. Шевченко


За свободу України «триста, як скло» під Крутами лягло. Чи пам’ятаємо ми, окрім кількості, їх імена? А безіменних лягло – тьма.

Заклики, запалені кров’ю шевченківського серця, не згоріли ні у вогні революцій, ні воєн, що у 20-му столітті потрясали Україну. Падали одні, їх місце в строю незламних займали інші борці за свободу України.

Гаряче слово Тараса Шевченка надихало великих просвітлених безстрашно іти у бій за незалежність України і нести свій хрест на Голгофу, яку уособлювали собою табори в Мордовії, або,як Олекса Гірник, само спалитися на Тарасовій горі в Каневі на знак протесту проти свавілля влади.

В наші шкільні роки встає із попелу забуття мартиролог письменників, дата смерті яких – 1937 рік.

Із ґвалту радянської ганьби і глуму ослав,- за висловом Івана Світличного,- встають імена і мертвих і живих борців 70-х – 80-х років за вільну, самостійну державу Україну: Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко (дай Бог йому довгих років життя) і багато інших історично значимих для українського народу імен. Своєю кров’ю, поневіряннями, а многії життям своїм заплатили за вільну Україну. І негоже амбітним політикам роз’єднувати Донецьк і Львів, Луганськ і Ужгород, Харків і Івано-Франківськ, тому що підстави для цього – лише їх власні амбіції, що покояться на бажанні якомога довше залишатися на плаву в політиці.

В моєму класі навчаються українці, росіяни , є грузин, а в нашому навчальному закладі я знаю дівчат-красунь: молдаванку і білоруску, є, певно і представники інших національностей, але всі ми – народ України, український народ, і ми уже об’єднані в одну велику справу – розбудову нашої держави з вельмишановною назвою «Україна».

А якщо хто по убогості своєї думки про своє ж таки майбутнє мислить інакше, то прийшла вже пора поселити в своєму серці побажання Тараса Григоровича Шевченка: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю! І світ ясний, невечірній тихо засіяє…»


Если я стану мэром своего города

Эссе

Если я стану мэром своего города… Хм… Задумался. Что-то в этой фразе меня смущает. Это «если», почему «если» ? Сразу возникают какие-то условности, заоблачные дали и всё кажется нереальным. Это не в моем стиле. Лучше сразу – когда я буду мэром…

Сейчас февраль. Смотрю в окно и вижу свой дворик. Детская площадка, пару лавочек в комплекте с бабушками. А вон - сосед Вова, выгуливает своего добермана. За углом, всего в нескольких метрах небольшой супермаркет, где старается отовариться значительная часть домохозяек города. Небольшой, а уже super маркет - странное сочетание! Но мои слова поймет каждый, кто бывал в Красноармейске.

Узнать о нас несложно. От Google ничего не скроешь. Но карты, статистики и фото-галереи не расскажут вам, кто есть кто в нашем городе. Итак, я мэр города, встречаю важных гостей. Мини-экскурсия. Современный вокзал, несколько аллей, три парка, главная площадь, три фонтана, музей, центральная библиотека и ее филиалы, нововозведенный храм, центральная городская больница, шахтоуправление «Покровское». А как насчет образования? Садики, 14 школ, два лицея, педучилище, Индустриальный институт и, конечно же, мой любимый Красноармейский учебно-воспитательный комплекс.

А где воспитываются юные таланты? Творческие клубы, спортивные школы, Дом Детского и Юношеского творчества, Детский Методический Христианский Центр Православного Просвещения и, конечно же, Дворец Культуры шахтоуправления «Покровское». Гости заинтересуются: «А что так много молодежи и талантов в одном городе?» . Я улыбнусь и гордо скажу: «Да!!! Спортсменов, вокалистов, танцоров, юных исследователей из Красноармейска знают далеко за пределами Украины».

А теперь самое главное: «А где же такие молодые, активные жители набираются сил?». У нас есть кинотеатр, несколько кафе, но там преимущественно отдыхают взрослые. А где провести свое свободное время обычному школьнику или «бедному» студенту? Недавней радостью красноармейской молодежи стало открытие двух пиццерий. Но попробуйте субботним вечером найти себе хотя бы свободный стульчик, не говоря уже о столике!

Решив первоочередные проблемы города (и распределение бюджета, и дороги, и крыши, которые текут, и подачу воды и множество других текучих дел …), стоит задуматься о будущем, а будущее – это молодежь. Строить еще пять пиццерий? Да нет, не выход. В далеких планах Красноармейска уже есть Ледовый дворец и спортивный комплекс. Но давайте обратимся к ближней перспективе. Подключите свою фантазию. Представьте, большое, просторное помещение, внутри которого вместо обычных стен – стеклянные, которые делят всю площадь на fun-зоны. Чем же начинить наш «Friend’s pie » - молодежный развлекательный центр? Зона караоке, несколько дорожек для боулинга, 3-4 бильярдных стола, кофейня, Wi-Fi зона, аеро-хоккей и в центре, главная изюминка - зона знаменитой танцевальной игры dancing stage,ну и масса мест, где можно пообщаться. Прибыли от игровых зон будет достаточно, чтобы вход в центр был бесплатный и можно даже просто прийти и попить чай с друзьями.

И тут не хочется никаких «если». Цель выбрана. Пути решения разрабатываются. Без лишних слов и обещаний. Теперь к делу.

Будущий мэр города

Луценко Сергей Алексеевич


Літературні доробки учителів КНВК
Ганна Варфоломєєва – учитель англійської мови, член Клубу творчої інтелігенції м. Донецька


Без тебе.
Так сумно без тебе!

Зорі у небі

Мене супроводжують ночі цієї.

Так страшно без тебе!

Так лячно самій

Блукати у темряві тихій, лихій…

А серце палає,

Так біль його крає,

Стискає, лютує,

У скронях пульсує…

Сама я! Без тебе!

І сонця – не треба!

І неба – не треба!

Я жити не можу,

Я бути не хочу

Без тебе!


***


Не треба казати, що я – твоя доля,

Я – пташка у небі, я – вітер у полі,

Не втримаюсь я в твоїй теплій долоні,

Не треба казати, що я – твоя доля.


Не варто робити палкого зізнання,

Не перша у тебе я і не остання,

А ще я не вірю у щире кохання,

Не варто робити палкого зізнання.


Не слід дорікати, що серце розбила

Гаряче, як жар, що тримати несила,

Дарунку цього в тебе я не просила.

Не слід дорікати, що серце розбила…

***

Знову глянула я в твої очі,



Знову думати буду до ночі,

Буду душу труїти думками

Про кохання, що квітне не з нами.
Про кохання, якого немає,

Про кохання, що в серці палає,

Нерозділене і непотрібне,

До хвороби тяжкої подібне.


Навкруги ж – розливається сонце,

Розглядає мене у віконце,

Подих вітру заплутався в листі,

Загойдалися квіти барвисті…


Я б хотіла до них посміхнутись

І до синього неба звернутись,

Попросити у нього розради,

Співчуття чи якоїсь поради.


Це ж неправильно, несправедливо,

Квітне липень, а я – нещаслива.

***

Гроза втомилась гуркотіти і пішла,



Забрала грім та блискавицю – два весла

І попливла собі…

А ми, як діти,

Такі принишклі і такі сумирні

Милуємося на умиті квіти

На небо голубе, спокійне й мирне.

Повітря пахне огірком з озоном,

Біжімо його швидше куштувати

Рука в руці,

По зрошеній траві

Навколо яблуні біля старої хати.


На межі зневіри
Боже, милий, що мені робити?

Божевільна я чи просто на межі?

Як залізні грати ті розбити,

Що лежать так тяжко на душі?


Боже, милий, йти куди – не знаю,

А лишатися – не можу ні на мить.

Я давно повільно помираю,

Вже давно душа моя болить.


Господи, прости, не бачу свята,

Як раніше, в сонячному дні.

Добрих друзів маю я багато,

Тільки зараз не до них мені.


Боже, милий, дай мені розради

І навчи, як далі треба жить,

Щоб в житті не бачить тільки вади,

Щоб таким, як є, його любить.




Молитва
Дай, Боже, літа дощового

І несуворої зими.

Дай, Боже, попри всі негоди

Нам залишатися людьми.


Дай, Боже, ранок зустрічати

З відбитком сонячним в очах,

Потрібну справу розпочати

З добром і силою в руках.


Не дай нам скривдити слабкого

Чи гнівом душу забруднить

І захищай від ока злого,

І помагай в тяжкую мить.


Подай нам мудрості й терпіння,

Любов вселенську в нас всели,

Дозволь очистити сумління,

Щоб в мирі й злагоді жили.

***

Шалью спадает серебряный вечер,



Лечит-калечит усталые плечи,

Ты рядом со мною, а мысли – далече,

Звёзды, как свечи…
Ночь догорит, и рассвет заалеет,

Скоро уйдёшь ты – и мир опустеет.

Я без тебя не живу – я болею,

Плачу… Старею…


Где же ты, гордость, оружие сильных?

Руки мои опустились в бессилье.

Ввысь не несут меня слабые крылья,

Падаю в пыль я…

***

Обо мне нельзя забывать



И на маленькое мгновение!

Не ошибка, а преступление –

Эту тонкую нить разорвать.
Обо мне не смей вспоминать

Просто так, лишь под настроение.

Если в сердце живут сомнения –

Уходи, я не стану страдать.


Научись меня понимать –

Принимать, как восход, как затмение,

Как звезды полёт и падение,

И твоей я стану опять.

***

Я искала слова, так боясь повториться…



Всё до нас уже сказано было давно,

И холсты отразили прекрасные лица,

И волшебные ноты лились, как вино…
Но, наверное, в царстве любви равноценны

И воздвигнутый храм, и касанье руки.

Мне слова твои – дороги, чувства – бесценны;

Словно выдох и вдох, мы с тобою близки.


Гайворонський Петро Євгенович – учитель історії, член Конгресу літераторів України

КОЛИ Б ГОСПОДЬ ПОДАРУВАВ МЕНІ ЩЕ ТРИ ЖИТТЯ
Коли б Господь подарував мені ще три життя,

То перший вік я повернув би Богу

Молитвами, кафізмами, дотриманням поста

Я став би німбом – тінню світлою Христа!

Коли б мені Господь подарував ще три життя….
Коли б Господь подарував мені ще три життя,

То друге я віддав би Україні.

Без війська розгромив би ворогів, по вітру б розігнав.

Руками власними тризуб над сонцем я б підняв.

Коли б мені Господь подарував ще три життя…
Коли б Господь подарував мені ще три життя,

То третю літ вервицю віддав би я родині.

До подиху останнього, останньої хвилини

Я б оберегом був для кожної дитини!

Коли б мені Господь подарував ще три життя…
Та подароване мені лише одне життя…

Воно твоє, Господь! Твоє, моя країно!

Твоє, моя безмежно мила Батьківщино!

Воно твоє, моя навік улюблена родино!

Бо ж подароване мені лише одне життя…
2008-2009

ЛЮТИЙ
Засніжений Донбас – володар териконів,

Де степовий орел під хмарами завис,

Й голодної лисиці хижі перегони,

І сніг лапатий – лютого каприз.


Дорога через став, калина при дорозі,

Оголена, мов Єва в райський день.

Об тишу б’ються розтріски морозу –

В степу не чути снігура пісень.


Повіяв вітер, обрій червоніє –

На ранок завирує заметіль...

І в лютому, однак, весна жевріє:

Мороз минеться, прийде провесінь.



ЛІТО
Остання багряна пелюстка злітає на тендітне пір’ясте листячко півонії-воронця, сповіщаючи відхід весни. Краплинка крові – прощавай, весно? Чи поцілунок – ласкаво просимо, літечко?

Грона духмяні акації білої, як і сто років тому, цілу ніч безперервно зводять нас з розуму. Розпустилися й суцвіття бузини. Якщо бджоли не дадуть меду – дасть бузина.

Не дочекавшись свого місяця, заполонила усе довкілля медовим запахом липа. Розпустила свій духмяний квіт недотрога-шипшина – дика троянда. Rosa rosa. Її доньки та онуки на кращих квітниках, завжди доглянуті, завжди бажані. Вона ж, немов бабуся скоробагатьків, від рідної землі ані ногою. І все така ж проста та непримхлива. А непоказна матіола, яка вдень ховається, соромлячись самої себе, заполоняє короткі місячні ночі. Нічна фіалка. Чи можна без її неповторного аромату уявити червневу українську ніч?

По степу та понад полем духмяніє яскравими квіточками рожевий горошок, деінде закосичений срібними павутинками ковилу. Заблукавши в літо, розсипала свої прозорі парашути кульбаба. Хто піймає – отримає добру звістку або листа. Ковдрою застелив схили пагорбів давній чебрець. Його мініатюрні вікові стовбурки вкрило зелене трохи посивіле дрібне листячко й неповторні квіточки. Він ховається поміж травами та камінцями, але ніколи сховатися на зможе, бо що не побачить око, те почує ніс. Як не старається його коханка шавлія, хай вистачає в неї й запахів, і вроди, і статури, та не затьмарить вона ними чебрецю. Зате біла «кашка» в усіх на видноті: тисяча листочків і тисяча квіточок, зібраних в охайний білий кошик з дрібненькою кольоровою квіточкою посередині – рожевою, синенькою або ліловою. Іноді кашка заполоняє ціле поле – біле поле, наче снігом усипане, а запаху ніякого. Оплів сільські паркани веселий хміль, який усю зиму зимував «в лузі при калині», а тепер, як у пісні, почав розвиватися.

В гонитві за красою десь загубили свій аромат чарівні мальви. Вони між собою змагаються вродою: рожеві, білі, червоні, жовті. Хто найвища? Хто найкраща? У якої квіти найбільші?

По піску та крейді мерехкотять жовтими сухими квіточками-зірками безсмертники, а у чагарникових закутках приховався цілитель-звіробій. Жовтіє понад яром пижма. Злітають втору уквітчані стрілки валеріани. На узліссі й на тісних лісових галявинках під легеньким вітерцем скромно хитаються світло-фіолетові квіточки материнки, яку за духмяність називають ще душицею. Душиця – панацея, ліки від ста хвороб.

З середини літа поля полум'яніють маками. Мак – одноденка: щойно цвів та вже й одцвів. За однією квіточкою розпускається інша, а попередня вже розкидала пелюстки по полю й зеленіє коробочкою, яка невдовзі жовкне і засіває дрібнесенькими зернятками довкруж себе землю. На майбутнє літо.

Петрівку блакитними квітами прикрасив петрів батіг, змагаючись у кольорах з самим небом. Його ніжна сестра – неперевершеної вроди волошка. Немов бездонні мрійливі дівочі очі. «Ой, ви очі волошкові». Їй не поступається одвічна суперниця незабудка. Вона хоч і менш вродлива, не менш кохана, не менш оспівана. Рясніє квітом оксамитним медуниця. Повсюдно остовпіли сокирки. Поля заполонила конюшина та модний еспарцет. На радість і худобі, й бджолам, а відтак – людині.

З ячменю починається цвітіння хліба. Жито, пшениця, овес. Цвітуть колоски невиразно, без зайвих ефектів. І тільки їх посестра духмяна гречка заполонила поле повноцінним квітом. Моря хлібів, моря жита, моря життя. Життєдайні моря.

До опівдня там та сям синіє падалишній льон, по тому його квіточки закриваються аби розпустити цвіт раннім ранком. Льняний годинник не дасть навіть у хмелю сплутати ранок з надвечір’ям.

Посеред степу височіє велика рожева квітка царя бур’яну – недоступного й недоторканного будяка. Задравши уквітчані голівки якнайвище він пихато оглядає свої володіння. Гіркий полин: цвіте чи не цвіте? Полинь, чорнобиль, полинець – без них немає степу!

По ярку то височіє понад його стінами, то стелеться дном дурман з великими п’янкими білими квітами. Своїм ароматом квіточки нагадують про щось заборонене, але бажане. Між ними грішна людина завжди обирає перше і останнє. Ой, дурмане, дурманеньку! Що ж ти з нами коїш?

Прокралася в городи блекота. Стирчіть підступне зілля, навіть квітне. А квітки білі і брудні водночас. Це ж як треба людям задурити голову, щоб її, з малку пристаркувату відьму, стали називати «прекрасною дамою» – беладоною. Чи не з неї списана гоголівська панночка. Обплів похилий тин переступень. На смітниках ростуть болиголови. Ой, не торкайтеся цих трав без крайньої нужди. Її ж хай Бог не посилає вам ніколи.

А поруч галявину вкрили білопелюсткові, з жовтою або жовтогарячою серцевиною, ромашки. «Ромашки білі, пелюсточки ніжні». Вигляд у них чистий, невинний, наче в немовляти. Жодної колючки. Та не встигне якась дівчина на них глянути, як ті вже сватають: любить - не любить, кохає чи ні? Жменю квіточок перебере юнка, набере й другу: як випало, що кохає, щоб ще раз переконатися, а як випало, що не любить – краще переворожити. А там і очі запекло, і в голові запаморочилося… Отака вона, безневинна ромашка…

Зелен, зелен, зелен степ та не ціле літо…Людина з віком сивіє, обрій під кінець дня червоніє, а степ наприкінці літа, як і поле, жовтіє. Ще зеленою змійкою в’ється берізка, намагаючись розбудити сонні трави своїми білими дзвіночками. Та де там!

Уже й хліби дозріли – будемо жити. Жовте, жовте, жовте поле та не лише від стиглого хліба. Від тисяч посмішок сонячних квіток, що у ці променисті спекотливі дні набирають запасів бурштинової олії. А степ цвіте: жовтіє коров’як, блакитніє синьоголовник.

Жнива пройшли – поля прибрали. Колюче стерня ноги б’є, не розбіжишся. Від суму пожовкла вівчарська сумка, тепер не захистять її від вітру хлібні колоски.

Зацвіли оспівані оранжеві чорнобривці, насіяні при садибі дбайливою люблячою господинею. «Чорнобривців насіяла мати». Вони сповіщають про останній літній місяць. Їм вторять простенькі жоржинки. Квіточки не польові й не палісадникові. Дійшла черга й до айстр. Ці різнокольорові зірки, немов останній залп святкового феєрверку, замикають літній квітковий парад. Чи не своїми барвами айстри заманюють до себе бджіл? Але на них сідають все більше трутні, для яких ці квіти – остання надія, останній притулок… До вуликів їм не повернутися – амазонки-бджоли не пустять. Збираючи останню взятку, басистим соло загули волохаті джмелі.

Похолодали ночі, скоротилися дні.

Відійшло літечко!



2010
СВІДОК З-ЗА МЕЖІ
Сонячні промені ледаче ковзали над верховітнім склепінням сонних дерев, які цього разу не привітали студентів колиханням смарагдових гілочок. Студенти, що скупчилися під ними, навзаєм байдуже ставилися й до сонячних променів, що мерехкотіли десь угорі, й до лазурового неба, що висвітлювало глибокий байрак, і до багатовікових буків, що безсоромно тисли в своїх обіймах розсипані між ними тендітні сосни, й навіть до вкритих мохом кам’яних мурів, що сторожували ще задовго до тих часів, коли тут засіялися нині тисячолітні дерева. Юнь розкопувала прадавню історію.

Андрій обережно зачищав оголені розкопом зброю й кістки воїнів, полеглих за півтисячі років до цього дня, коли був порушений їх вічний спокій. Зачистка – справа не з легких, та й довіряють її далеко не кожному. Лише закохана в археологію людина зуміє протягом кількох годин поспіль розгрібати кубометри ґрунту, озброївшись лише ножем, шпателем і малярським пензлем. Під мурами лежали рештки яничар, полеглих під час штурму останньої православної твердині в Тавриді – столиці князівства Теодоро, що чинила азіатам відчайдушний опір. Нащадки ворогів уважно розглядали хаотично розкидані кістяки. Це був неупорядкований могильник. Люди залишилися на вічний спочинок там, де їх застала гостинна господарка потойбіччя. Поруч з пробитими мертвими головами і зламаними кістками лежали напівзотлілі ятагани, стріли, залишки броні. Повсюдно безладно валялися уламки величезних сірих кам’яних ядер, попадалися й цілі, які здавалися скоріше космічними тілами, але археологи достеменно знали призначення цих стокілограмових куль. Усе це археологічне багатство п’ять сотень років було поховане під кам’яним завалом, який довелося розгрібати не один тиждень.

Андрій, студент-ентузіаст археології, опрацьовував черговий кістяк вщент розбитий ударами кам’яних брил. Той був зім’ятий немов суха травинка під копитами швидкого коня. При воїні не виявилося ні луку, ні стріл. Нарешті показалася визначальна знахідка – маленький натільний хрестик.

- Захисник міста, – вигукнув хлопець голосно, щоб почули не лише його друзі студенти, а й керівник розкопок, який стояв за кілька метрів. Почувши вигук студента, він підійшов до нововідкритого кістяка й уважно розглядав броню й натільний хрестик.

- Так-так-так, – промовив він, що одночасно означало зацікавлення, захоплення, невизначеність з висновками й заохочення сумлінного студента.

- Теодорит! – загули студенти, які роєм обліпили розкоп.

- Можливо, можливо, – невизначено промовив керівник експедиції, – поза сумнівом – це рештки захисника Теодоро, але такої народності – теодорити – не було. Я вже говорив, що населення міста було поліетнічним. Тут жили ромеї, як тоді називали греків-візантійців, готи, можливо інші народи – вірмени, караїми. Звичайно мешканців міста можна назвати й теодоритами, але серед захисників його були і християни, які втекли сюди з міст, раніше захоплених турками, і молдовська дружина послана на допомогу Стефаном ІІІ, дружиною якого була теодоритська князівна Марія… Не будемо поспішати з висновками. Давайте працювати не кваплячись, але з ентузіазмом. Проте саме час перерви. Відпочинемо, подумаємо…

Андрій піднявся на плато, на якому в давнину знаходилося місто, пройшовся по фортеці і зайшов на своє улюблене місце – невеличку галявину неподалік від урвища. Звідси добре було видно долину, де ледь пожовклі лани були пересипані червоними маками. Макові ділянки то зливалися в суцільну червону пляму, то розсипалися по полю картою зоряного неба.

Хлопець стомлено присів на некошену траву. Невдовзі до нього підійшла Світланка, школярка з археологічного гуртка, з якою юнак встиг потоваришувати. Якщо дружбою можна назвати довірливу прив’язаність дівчинки-підлітка до кремезного засмаглого під сонцем парубка, якого вся студентсько-школярська братія почитала завзятим археологічним вовком. Дівчинка по-смішному, кокетливо-ніяковіючи заглянула в Андрійкові очі і ледь помітно почервонівши, запитала:

- Що новенького у вашому байраці?

- Під завалом серед турків знайшли захисника міста, – поділився новиною Андрій.

Йому подобалася дівчинка так, як брату подобається слухняна менша сестричка. Він завжди пригощав її цукерками або згущеним молоком, бо як і більшість дітей, вона була ласунею. Цього разу хлопець простягнув їй повну жменю недозрілих лісних горішків, які дівчинка відразу захопилася розгризати, як білочка, просто зубами. Одночасно вона гладила рукою маленьке бездомне кошеня, що невідомо звідки опинилося в неї на колінах, і без упину говорила. Спочатку про свої археологічні здобутки, потім про Вовку з десятого «а», який запропонував їй дружити, за Вовкою дійшла черга до папуги Жорки, який уміє розмовляти й боляче кусається, коли його не слухають. На відміну від папуги, дівчинці вочевидь було байдуже слухають її чи ні, вона, здавалося, просто поспішала розповісти про все, що знала, бачила й чула. Насправді ж балаканина була для неї щитом, за яким вона приховувала ніжні почуття, які народжувалися в її юній душі. Несподівано її погляд, що вився навколо хлопця, ковзнув повз нього й вилився в розгублений негучний зойк:

- Андріє! Поглянь!

Світланка крадькома, але з рішучістю компасної стрілки показала рукою в той бік, де понад самісінькою прірвою розгулював малюк років трьох-чотирьох. Дитина то наближалася до самого краю скелі, то відходила на кілька кроків, щоб, набравши пригорщу камінців, повернутися назад і скинути їх униз. Дорослі, серед яких, напевне, були й батьки малюка, безтурботно грали в карти під кислицею за півтора десятка метрів. Підігріті полуденним кримським сонцем і оковитою, вони так захопилися грою, що не звернули б уваги і на десятибальний землетрус. В будь-яку мить могла розігратися трагедія, а окрик або необережний рух з боку дорослих міг її лише прискорити.

Андрій почав обережно підходити до хлопчика по краю скелі, прагнучи відсікти дитину від урвища. Нічого й говорити, що завдання було не з легких і вимагало ювелірного розрахунку, аби не допустити небажаної розв’язки. Студент мимоволі глянув униз, у долину, де гірські лісочки змінилися жовтими полями й зеленими лугами, де бавилися з метеликами червоні кримські маки збираючись цілими галявинами у великі полум’яні озера. Повіяв легенький вітерець, і Андрій ніби оступився. Його душа морозцем залітала по тілу, а макові озера злилися в єдине багряне море…
***

…Червона пляма розірвалася на міріади макових квіток і укрила ними жовто-зелене дозріваюче поле. Від пекельного вибуху тріснув сон, залишки якого Андрейко стряхнув із себе, наче селезень воду. Ще й ще раз яскраво спалахнуло світло, з чорних із червоними й золотими виблисками жерл виклубочився сизий дим, після почувся грім вибуху. Майже одночасно жахливий удар тряхнув давніми мурами оборонної вежі. Турки притягли нову, небачену до того в Тавриді, вогнепальну зброю.

Андрейко прибув до Теодоро з загоном волонтерів, присланих господарем Молдови Стефаном Великим на допомогу своєму тестю, теодоритському князю Олександру, напередодні османської навали. Юнак був родом із Наддніпрянської Русі, де він провів усе дитинство й юність. Рідні краї довелося покинути після того, як він упав в око дружині княжого скарбника. Підстаркувата пані всіляко залицялася та обдаровувала хлопця, про що почала шепотіти по кутах, а потім загомоніла вголос уся округа. Коли, нарешті, ці чутки дійшли до скарбника, він мудро вирішив делікатну справу. Старий лис оголосив, що всиновлює юнака, дав йому коня, грошей і відправив до свого шуряка в Молдову, де той служив при дворі господаря Стефана. Андрейко за допомогою нового «родича» був прилаштований до військової варти. Через два-три місяці міг досить пристойно розумітися молдовською мовою, а через рік його важко було відрізнити від пересічного молдаванина. За роки служби в господаря Молдови юнак не лише ніс караули, брав участь у військових парадах та сутичках із ворогами на полі брані, а й відвідав Відень, охороняючи молдовських амбасадорів. Австрійська столиця вразила молодого вояка й своїми розмірами, й своєю красою, але й у цьому чудовому місті хлопець не байдикував і не лише вивчився трохи розмовляти німецькою, але й підучився нею писати. Повернувшись із Відня, потрапив до першої сотні волонтерів, які відправлялися в Тавриду на допомогу єдиновірному князівству Теодоро.

Шлях був далекий і нелегкий. Морем добралися до Херсонесу, а звідти пішою ходою – до Теодоро. Князівство було чималеньким, а однойменна столиця – фортеця, яка розташовувалася на одному з гірських плато, не поступалася величчю європейським столицям.

Андрейко ніс службу біля одинокої сторожової вежі, яка перекривала вузеньку зміїсту круту стежку, що вела у місто. Нею ходили лише підпаски з козами. Стежина була занадто крутою, щоб нею ходили поважні городяни і настільки вузькою, що не лише вершнику на коні, а й наїзнику віслюка була б тісною. Але передбачливі фортифікатори перегородили стіною-вежею й її. А тепер, у небезпечний час облоги, виставили й охоронця. Облога розпочалася через місяць по тому, як загін прибув у гори. Турки вже через два тижні після того, як оточили місто, знали всі вразливі місця теодоритської оборони й час від часу випробували потаємні дільниці на міцність. Інколи сторожова вежа здригалася від удару ядра, й у її мурах то тут, то там утворювалися проломи. Інший раз невеликі піші загони яничар робили спробу зненацька захопити цей прохід до міста. Але всі вони були відбиті.

Андрейко уважно вглядався в стежину, коли почувся ніжний голосок Фотини, синьоокої дівчинки-підлітка, що приносила йому харчі та воду.

- Андреас! А ти з турками бився раніше? Там, у себе? – Дівчинка махнула рукою на Північ.

- Було.


Андрейко завжди говорив скупо й почути зайве слово від нього було так же важко, як від собаки нявчання.

- А з готами ?

- Ні.

- А мову нашу звідки знаєш?



- У Відні схожою розмовляють.

- А де це – Відень?

Андрейко короткими реченнями почав розповідати про Відень, про королівський двір, про життя великого європейського міста. Фотина захоплено слухала, не сповна вірячи, що десь є місто більше за Теодоро. Їх розмову перервало шипіння ядра, ще через мить інше вдарило в кріпосну стіну й, вищербивши її, розлетілося на уламки. Почався черговий гарматний обстріл, у відповідь на який місто відпльовувалося ядрами баліст. З обох боків із осиним дзижчанням летіли рої стріл.

Андрейко наказав Фотині повернутися в місто, а сам продовжував пильно вдивлятися в стежину, яка в будь-яку мить могла стати зрадницькою. Час від часу він стріляв із лука над стежкою: шалені стріли – теж страшні для ворога.

Над містом гув марш війни, тони й напівтони в якому виконували грім зброї та крики поранених. У долині сивий дим обволікав гармати, його хмарки злилися в єдине суцільне біле покривало, з-під якого чувся громовий гуркіт. Ядра викришували з мурів все нові й нові вищербини. До великих проломів у стінах рвалися турецькі загони, але поки що їх атаки залишалися безуспішними. А важкі ядра летіли все знову й знову. Вони то безсило розбивалися об скелю, то вищерблювали стіни, то давили людей, то з джмелиним гурчанням летіли кудись у далечінь. Атакуючі рої стріл проникали всюди: в кучері кольчуги, в прозори для очей, у чоботи, в шию, наносячи тяжкі рани й смерть.

Повернулася з міста Фотина. Принесла воду, хліб, шматок печеного м’яса, трохи кислого сухого вина. Глянула на мури вежі, в яких було стільки проломів, що вона дивом трималася на декількох каменях. Андрейко, перехопивши погляд, ствердно закивав головою, промовив:

- І тут було справжнє пекло, Фотино.

Дівчинка розсіяно розглядала кострубаті кам’яні виверти, проломи. Торкнула рукою уламок великого гарматного ядра. Набравшись сміливості, запитала:

- А ти, Андреас, боїшся пекла?

- Авжеж.


- А я не боюся. З тобою нічого не боюся. І ти не бійся, Андреас. Моя бабуся говорила, що раз на рік Архангел Михаїл пролітає над пеклом і на одну мить занурює туди своє праве крило. А того, хто встигає за нього міцно вчепитися, він з пекла витягає. А ти такий хоробрий і вдалий, що обов’язково вчепишся.

Андрейко розсміявся:

- Я ж ще не в пеклі…

Фотина знову окинула очима проломи в мурах.

- Тепер стара вежа – не заступниця.

- Буде важче, - погодився Андрейко.

- Якщо турки знову попруть сюди, один ти її вже не втримаєш.

Ніби накликаний, внизу на стежині з’явився загін яничарів. Згори були видні лише їхні маківки, які цяточками рухалися по стежці. Фотина почала їх голосно рахувати, загинаючи пальці рук, але, дійшовши до десяти, облишила. Андрейко про щось розмірковував, а потім зосередився й запитав:

- А в двох?

- Що вдвох? – не зрозуміла дівчинка.

- В двох одіб’ємося? Ти стріляти вмієш?

- Мій батько – кращий лучник міста. Дивно було б, коли б він мене не навчив.

- Тоді хапай мій лук, колчан зі стрілами й мерщій біжи вгору за велику сосну. Хай думають, що я відступив із дірявої вежі на кращу позицію.

- Що ти надумав, Андреас?

- Виконуй швидше, що тобі наказано!

Фотина відступила до сосни. Тим часом Андрейко взяв у руку величезну деревину, збиту гарматним ядром, довго мудрував, вибиваючи з мурів вежі окремі камені за відомою лише йому схемою. Фотина не розуміла навіщо він це робить, але обличчя воїна було спокійним, рухи впевненими і та впевненість передалася й дівчинці. Турки підходили все ближче. Нарешті на останній дільниці стежки з’явилися не прошені, але очікувані гості. Першим рухався велетень, озброєний ятаганом і довгим списом. На його обличчі й у рухах не було й тіні змореності. За ним з’явилися його соратники, які не поступалися йому ні статурою, ні фізичною силою. Андрейко вже встиг розглянути зелені люті очі ворога, коли повз нього просвистіла стріла й уп’ялася першому турку в праве око. Через мить упав другий, третій… «А Фотина дійсно добре стріляє», – подумав Андрейко.

Турки, зійшовши зі стежки, поховалися за каміння й дерева, а стріли продовжували вражати тих, хто хоч якось висувався зі сховища. Андрейко встромив деревину в один із проломів тоншим кінцем, а сам став при кінцівці її довгого крила саме в ту мить, коли вороги наважилися прорватися до вежі, яку, як їм здавалося, покинули оборонці, перейшовши на іншу позицію, звідки й обстрілювали атакуючих. Командир яничар гучно закричав, і прибульці кинулися до заповітної вежі. Стріли Фотини вразили ще двох ворогів, перш ніж вони добігли до жовтих мурів. Яничари летіли до стіни, впевнені, що там нікого немає й вони будуть мати надійний майдан для подальшого наступу, плацдарм для нового ривка на місто. Але, коли перші бійці увірвалися до вежі й побачили там одинокого ворога, на їх обличчях промайнула розгубленість. Зрозумівши свою помилку, яничари потяглися за ятаганами. Та реакція Андрейка була блискавичною. Він наліг на важіль і, вибивши краєкутний камінь із щербатих підвалин вежі, встиг побачити пилюку, яка миттєво застелила йому очі. Каміння посипалося і на господаря і на гостей вежі, наносячи останні й остаточні удари. Жовту пилюку змінила червона макова пляма, яка затулила очі, здавила подих, зупинила серце. Мертва рука Андрейка міцно стисла сонячний промінь, який золотим крилом на долю миті проник у кам’яний завал.

Фотина бачила, як вежа, розсипавшись на десятки кам’яних брил, поховала під собою її друга та яничар. Бачила, як каміння, зірвавшись униз, давило тих, хто не встиг добігти до вежі, а ще дівчинка побачила крізь куряву, яку підняли уламки вежі, яскраву золотаву сонячну пляму, схожу на ангела. Дівчинка міцно, до червоних кіл, заплющила очі й простягла руки до сонця…

***
… Червоне макове поле розступилося під палкими сонячними променями. Андрій, відновлюючи рівновагу, замахав руками, і наче вчепившись за один з них, впевнено став на ноги. Дитина, спостерігаючи всю ту акробатику, голосно розсміялася. Андрій, відновивши подих, зважив новий хід пригоди. Він підійшов до Світланки й узяв у неї кошеня, яке почав гладити долонею від голови до хвоста, пальцями за вухами, під шийкою. Кошеня задоволено замурчало. Малюк, на всю розкривши очі, спостерігав за котиком. Андрій ледь помітно, щоб не розбурхати кошеня, поманив ним хлопчика. Той зробив крок, другий, третій, потім побіг простягнувши руки до пухнастого звірка. Нарешті він обома руками міцно вхопив тваринку, а студент так само міцно схопив дитину за руку, але дитина й не думала опиратися. Батьки, які спостерігали останню сцену й перебували в трясці, прийшовши до тями, вихопили з Андрієвих рук дитину, ледь той до них підійшов, швидко зібралися, разом із усією компанією повскакували в новенький джип і, не подякувавши рятівникові навіть кивком голови, погнали колеса геть…

Щоб позбавитися неприємного враження, яке посіяла в їх душах п’яна ватага, Андрій і Світланка, не перекинувшись навіть словом, вирушили до розкопу. До того ж закінчувалася обідня перерва. Коли вони підійшли до байраку, там, напроти розкопу, вже зібрався гурт студентів. Керівник археологічної експедиції, дивлячись то на знахідки, то на юнаків і дівчат, викладав свою версію:

- Перед нами, поза сумнівом, рештки захисника міста. Був він ромеєм-елліном, готом чи молдовським волонтером – важко сказати. Але він був справжнім героєм. Уявіть собі картину того останнього бою: з долини та протилежних скель турки без упину ведуть артилерійський вогонь. Це в той час, коли теодорити такої зброї не мали й бачили її вперше. На той час це була найстрашніша зброя, майже магічна. Згадайте, як реагували на перші зіткнення з гарматами й рушницями дикі племена в нові часи. Та хоробрий воїн не покинув свого бойового посту, обороняючи його до останнього подиху. Можливо, він відбивав турецьку атаку, бо, як бачите, навколо покладено чимало ворогів міста. Чому ворогів? Зверніть увагу не лише на їх зброю, очевидно турецьку, а й на стріли, які ми знайшли при зачистці їх решток, стріли, якими пробиті їх голови й прострілені ребра. Вони схожі на маленький листочок бука. Це стріли теодоритів. У турок стріли були, як ви пам’ятаєте, більш загострені, такі, щоб проникали в кольчугу. Можливо, вже після невдалої атаки, завалило оборонну вежу важке гарматне ядро. Зараз важко відновити деталі того останнього бою, але продовжуючи розкопки, аналізуючи їх результати й напрягши уяву, ви зможете намалювати більш-менш повну його картину.

Керівник експедиції дав знак усім присутнім приступати до роботи. Андрій, уважно вислухавши науковця, взяв у руки ніж і пензлик та зайшов на своє робоче місце. Крізь мереживо тонких гілочок і тендітних букових листочків пробився сонячний промінь, на якому нечіткими напівтінями так вигравало листя, що він був схожий на золоте крило. Промінь заглянув углиб байраку, пройшовся розкопами, ковзнув по студентам, торкнувся Андрієвого чола. Над байраком крізь робочий гомін пролунало:

- А я точно знаю, як це було!

Мангуп



Липень 2004 р.


Володимир Касьяненко – учитель російської мови і світової літератури, член Конгресу літераторів України, літературний наставник творчої молоді КНВК


***

Три дні, як три роки… Мигнула

І зникла, калино моя ти гірка, -

І серце іще не забуло,

І мозок чекає дзвінка.
І тиша, і гладь… Заснуло

Надовго вино у чаші…

Опале листя минулого

Лягло на відносини наші.


Чи втопче їх в стежку прохожий,

Чи дачник згребе на потребу –

Все впише в реєстр доглядач із ложі –

Володар дев’ятого неба.


Дивлюся на хмари: пливуть купчасті

По небу досяжно-високі…

Мені вже потрібне не щастя,

Потрібен мені спокій.


Володар девятого неба – божий розум (за Данте Алігєрі)

***


Крутить вітер листя у саду –

Знать, і це записано у долі:

Сам не знаю, де я, посивілий, упаду,

На якому полі.


Що вже Там записано, на небі,

І які Там зводяться рахунки

Із моїх пристойних і ганебних

Вчинків, поглядів, цілунків?


Все, що в наші пишеться скрижалі

Й за цидулками збирається у повість,

Все, до крапки, зачитається у залі,

Де судом найвищим служить совість.


Й там-то перед браттями по крові

Цій присяжній очі не закрити

І в останньому своєму слові

Не зіслатись на вихровий вітер.

***

Вдихаючи троянди аромат,



Тінистий згадую я сад

І слово, надбане любов'ю,

Як видих, мовлене тобою.
Мені підказувало серце,

Що ти не граєш у мистецтво

Гри в любов, чи зваби, чи обману,

І я відкрив у серці браму,


І з тої миті став твій бранець…

Красі твоїй я стільки кланявсь…

Але ковзнула ти повз мене

І не помітила мене.


На душу знов лягла зима.

Існую сам, і ти сама.

Щодо претензій – хата скраю,

Але ж, здається, ще кохаю.




Спів дзвіниці
Ступив я в ліс задумливо-осінній.

Хоч неба глибина здається синя-синя,

Та душу тихий сповиває сум і щем:

Там очерет схиливсь в поклоні ґречнім,

Там жовте листя падає на плечі –

І душу долу гне нестримним тягарем.


Заходить сонце. Поливою ошатної глазурі

Лунає тихий спів дзвіниці на Лазурнім,

Ляга округою і в’ється в височінь,

Неначе душі тих, хто з нами неподільно

Учив дітей, хліб сіяв, дихав вільно,

Від кого залишилася лиш тінь


Від спогаду. Життя ж нагадує про себе

Крислатим дубом і тополею стрункою,

Які, як ляжеш горілиць, безхмарне підпирають небо

І вже, коли землі не відчуваєш під собою,

Здається, щастя більшого не треба,

Як ще ледь-ледь, злякаєш, щастя стане згубним…


Життя ж нагадує про себе:

Лунає тихий спів дзвіниці на Лазурнім…


"Лазурний" – мікрорайон у м. Красноармійську, де збудовано храм імені рівноапостольного князя Володимира

Твій Бог мовчить
До часу, до пори

Твій Бог мовчить, що б не робив ти,

Якої не чинив би правди – кривди

І як життя своє не шив би,

Не кроїв,

Час Ікс в твій день наступить непомітно,

Коли віконниці закриються твої

І темрява затулить вікна.


І прийдеться платить по прейскуранту,

Бо в Бога є на все свій прейскурант,

Плати за промені розстелені таланту,

Плати й, коли у землю закопав ти свій талант.


Плати за біль, за гнів і за терпіння,

За вкинуте й не вкинуте у грунт насіння,

Плати й за свого Буцефала чи за Росінанта,

За все, за все – по прейскуранту.


До часу, до пори

Твій Бог мовчить, що б не зробив ти,

Якої не зазнав би правди – кривди,

Чекай,


Час Ікс надійде непомітно,

Коли віконниці закриють твої вікна

І прийдеться платить по прейскуранту,

Бо в Бога є на все свій прейскурант.



Рідна мова
Я українець із Донбасу,

Я українець єсмь одвіку,

Я по-донбаськи – дужий красень,

Бо маю сірі очі, сині віки.


Я українець із Донбасу,

В труді здобутки мої плідні.

Пан Яворівський, я не бидло,

Що забуває мову рідну.


В садку веселім коло хати –

Не спекулянти ми у слові –

Ми «зневажаєм» депутатів

За спекуляцію на мові.


У нас звучить вона не калиново,

Епітет цей вважаю блідим –

Звучить вона як рідна мова,

Звучить вона дзвіночком срібним.


А росіянину з Донбасу,

Кому російська - колискова,

І він цінує рідну мову,

Я низько – низько уклонюся,


Із росіянином з Донбасу

Я хлібом – сіллю поділюся,

Бо ми народ один – єдиний,

І дім наш спільний – Україна




Із Вільяма Шекспіра
Сонет № 66
До смерті я втомивсь і просвіту не видно:

Живуть нікчеми в почестях і шані,

Шляхетний розум зречень на злидні;

Довіра й честь потоптані обманом,


Ганьба без сорому живе у позолоті,

Зневажені і честь дівоча й цнота,

Людини досконалість не в пошані,

А міць і кволість змінено місцями.


Добра не знайдеш в світі, де панує зло:

На шлях кривий напучує тупиця,

Мистецтва світ заведено в темницю,

А чесність – то є бідності табло.


Утомлений, у інший світ би я пішов,

Коли б самотньою не полишив свою любов.



Сонет №91
Хто вродою пишається, хто родом,

А хто багатим, щойно зім’ятим вбранням,

Хто яструбом, конем, а хто щеням породним –

Свої у кожного гординя і спесиве Я.


Гордоти спів не знає відпочинку,

Об’єкт їх співу – то турбота не моя,

Знайду у серці кращу я родзинку:

Твоє кохання – найкоштовніше вбрання.


Воно приносить радість аніскілечки не гіршу,

Ніж яструбиний лет, чи струменевий біг коня –

У колі пишних, маючи тебе, я найпишніший

Щомиті, щогодини і щодня.


Засмучує одне: коли кохання віддаси другому,

Я стану найнещасніший по тому.



Сонет № 130
Її очі не сяють, як сяє світило,

Й коралі червоніші за її уста,

І сніг біліший за її смагляве тіло,

Мов з дроту сплетена коса її товста.


Красу троянд я гудити не буду,

Її обличчя з їх красою не рівняти.

І дихає вона на повні груди,

Хоч дихання її не сяйво аромату.


Спів голосу її приємний у розмові,

Але спів музики приємніший мені.

Хода богинь, напевне, виняткова,

Мені ж любіші кроки милої – земні.


Тому вона найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.


Ти в змозі все зробити
Це ти в змозі зробити:

Брудний посуд вимити,

Брудну білизну випрати,

Брудних думок зректися,

Від чорних помислів відмовитись,

Поки не запізнився,

Не зробив,

Не вдіяв,

Зроби це.

А коли запізнився?

А коли запізнився,

То друзів додому не запросиш,

Чисту білизну не одягнеш,

Брудні думки навівають смуток,

Помисли,

Перетворені у справу,

Іншим кінцем б'ють по твоїй голові –

Сумно так жити,

І чорні думки

Відносно твого життя

Непомітно оволодівають тобою.

Геть їх –

Це ти в змозі зробити.

Диптих

-1-


Вікторія

Це завжди так було: горшки не ліплять Боги

І з печі їх руками білими не дістають.

Вікторія – то посмішка яскрава,

І тому, мабуть, зірково в’ється шлях

Тому, хто гідний стягів перемоги.


Вікторія –то шлях, який накреслено десь вище,

То шлях турбот, надій і сподівань,

Але, коли вершиною гори

Постане лиш горище,

Ти зупинись, омрійся і поглянь
На велет-люд. Це він

Шляхи нам – смертним – стелить

До успіху, до стягів перемог,

Це в ньому рід наш, в ньому наша велич,

Бо він і підданий нам, і водночас Бог.
-2-

Коли (За Редярдом Кіплінгом)

Собою володій в юрбі, охопленій сум’яттям,

Що за сум’яття шле тобі прокльонів повен ріг,

І вір собі наперекір прокляттям,

А маловірам… Відпусти їм гріх.
Хай час твій не настав – настане, почекай,

Хай ти впадеш, а брехуни набрешуть більше,

Умій прощать, але, прощаючи, себе не уявляй

Мудрішим і великодушнішим за інших.


Так мріяти зумій, щоби не стать рабом своєї мрії

Й думки, і за це подяки в Бога не проси,

Ганьбу і похвалу сприйми як рядову подію,

Не забувай про їх брехливі голоси.


На сполохи не бий, коли твоє високе слово

Знівечить хто, щоб дурників ввести в оману,

Коли життя уже порушене і знову

Все маєш розбудовувати з підвалин.


Зумій покласти в трепетній надії

На карту все, надбане кров'ю, потом,

Покласти і не жалкувати потім,

Коли не здійсненими виявляться мрії.


Зумій примусить серце, нерви,тіло

Тобі служить, коли в душі твоїй

Давно усе згоріло чи зітліло

І тільки сила волі твердить: Смій!


Будь чемним, розмовляючи з царями,

І чесним будь, спілкуючись з юрбою,

Прямим із друзями, твердим із ворогами –

Хай всі, в свій час, рахуються з тобою.


Наповни змістом праці і терпіння

Свій вік, а день чи рік – він прийде невмолимо,

Коли весь світ ти приймеш в володіння,

Бо ти людина, ти є Людина.




Розчарування
Промийте забруднені вікна,

І спрямуйте зіниці

На сутність тих вод

Що втікають у вічність:

Кольори помаранчі,

Кольори біло – сині

Крають серце навпіл.

Зовні гордий, красивий

Східно-західний прапор –

Прадідівське знамено

Працьовитих степів України

Майоріє у сяйві «зірок»,

Що вже кличуть до нового танцю

Мечів харалужних,

Закликають схрестить прапори

Й замість потиску рук

Пишуть Гімн помаранчі

І смакують бенкет,

Що лаштується з крові

Романів,


Іванів,

Микит…


Чую: сурми заграли…

Промийте забруднені вікна…

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал