Концепція мовної освіти 11-річної школи. Принципи і закономірності навчання мови



Скачати 276,02 Kb.
Дата конвертації03.12.2016
Розмір276,02 Kb.
ТипКонцепція

ТЕМА 1-2.

Українська мови як навчальний предмет





  1. Рідна мова – основа інтелектуального розвитку особистості.

  2. Основні аспекти навчання рідної мови.

  3. Концепція мовної освіти 11-річної школи.

  4. Принципи і закономірності навчання мови.

  5. Спрямованість змісту курсу української мови в школах з російською, українською мовами навчання, а також в академічних закладах нового типу (ліцеях, колегіумах, коледжах) чи класах філологічного профілю з поглибленим вивченням курсу рідної мови.

  6. Основні етапи вивчення української мови.


1. Своєрідність української (рідної) мови як навчального предмета полягає насамперед у тому, що вона реалізує дві важливі соціально-буттєві функції розвитку школяра, його навчання та виховання – функцію пізнання і налагодження комунікації з суспільством та функцію забезпечення інтелектуального, духовно-морального та емоційного планів формування особистості. Завдяки рідній мові дитина пізнає, осмислює та сприймає світ, знайомиться з усіма галузями життєдіяльності свого народу, засвоює його духовні та душевні якості, риси характеру, особливості психоустрою. Насамперед мова програмує національну ідентичність дитини, формує її національну свідомість, сприяє національному самоототожненню. Таким чином, рідна мова є основою становлення пізнавальної сфери особистості, забезпечує розвиток її інтелекту, сприяє виробленню й подальшому вдосконаленню понятійного апарату.

Також першорядна роль рідної мови в процесі становлення та розвитку особистості проявляється в тому, що вона слугує головним засобом налагодження її взаємодії з іншими людьми, із суспільством. Особливо роль вивчення української мови зростає в наш час, коли її функції розширюються і на неї покладається важливе завдання консолідації нації, витворення та об'єднання українського суспільства, прилучення якнайбільшої кількості наших співгромадян до колосальних багатств рідного слова та до виявлених у ньому національної духовності, моралі й культури. Це й зумовлює специфіку вивчення рідної мови в середній школі, вибудовує своєрідну систему завдань, які постають перед учителем-мовником. Головне завдання вивчення української мови з цього погляду – підготовка мовно грамотної людини з високим рівнем комунікативної компетентності, що ґрунтується на системі знань про мову та її граматичну будову, самобутньої мовної особистості, яка має значний словниковий запас, засвоїла головні норми літературного мовлення, здатна вільно виражати свої думки та почування в усній і писемній формі, у будь-якому стилі й жанрі, що якнайкраще відповідають ситуації спілкування; також рідна мова формує високий рівень духовності й інтелекту людини, у свідомо-практичній мовленнєвій діяльності формує її світогляд, свідомість і психотип. Саме тому вивчення рідної мови в школі має спрямовуватися на доглибинне освоєння молодими поколіннями мелодики звучання, граматичної будови та лексико-фразеологічного багатства рідної мови, на вироблення в них умінь бездоганно й високомайстерно послуговуватися рідним словом. Його слід вибудовувати з урахуванням цих методологічних та загальнодидактичних особливостей української мови як навчального предмета, тобто передбачати співвідношення засвоєння мовного матеріалу та мовленнєвої діяльності школярів із перевагою саме мовленнєвої практики, вироблення у дітей мовленнєвої компетентності як комплексної якості особистості, що проявляється в умінні вести діалог, сприймати й будувати висловлювання різних видів, типів, стилів і жанрів.


2. Методика викладання української мови як наука спирається на суміжні дисципліни: мовознавство, педагогіку, психологію, логіку.

Зміст матеріалу з мови в середній школі визначається насамперед наукою про мову — мовознавством. Сучасне мовознавство розглядає мову як суспільне явище, визнає матеріалістичне походження і розвиток мови в процесі праці та спілкування людини, підкреслює нерозривний зв'язок мови з мисленням, називає мову найважливішим засобом людського спілкування й організації суспільного життя. Мовознавство розглядає мову як систему, важливими компонентами якої є звуки мови (фонеми), слово, словосполучення, речення. Ця система знаходить своє втілення в різноманітних способах висловлення думок у формі усного або писемного мовлення. Дані мовознавства допомагають методиці викладання української мови визначити зміст навчального предмета «Українська мова». Розвиток мовознавчої науки сприяє дальшому вдосконаленню змісту шкільного курсу мови.



Педагогіка обґрунтовує зміст і завдання, освіти й виховання в сучасній школі, суть процесу навчання та його принципи, методи і форми організації навчальної роботи, накреслює шляхи прискорення педагогічного процесу, визначає, які саме методи чи методичні прийоми можуть бути найбільш результативними в даному випадку. Все це допомагає методичній теорії визначити принципи навчання, правильно розв'язати питання про дидактичний матеріал з мови, вмотивувати доцільніші форми організації навчальної роботи та ін.

Методика викладання української мови пов'язана з психологією, яка досліджує пізнавальні процеси взагалі — відчуття, уявлення, увагу, пам'ять, мислення, мовлення, а також їхній фізіологічний механізм. Дані психології про пізнавальні процеси, що протікають у свідомості учнів під час засвоєння мовних явищ, допомагають виявити труднощі при вивченні окремих сторін мови і вмотивувати причини появи помилок, з'ясувати особливості засвоєння усного і писемного мовлення, накреслити оптимальні шляхи викладання мови.

На сучасному етапі вагомого значення набуло комунікативно-функціональне спрямування у вивченні рідної мови

Слово мова в лінгвістиці використовується в кількох значеннях: 1) як мовна система в абстрагуванні від мовлення; 2) як єдність мови і мовлення; 3) як мовлення, тобто функціонування мови.

Як мовна система (структура) мова являє собою сукупність знакових одиниць (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення) і відношень між ними. В абстрагуванні від конкретних висловлювань окремих людей мова є знаковим механізмом спілкування, що складається історично і являє собою систему словесних знаків, систему категорій (граматичного роду, числа, відмінка і т. д.), систему граматичних форм і норм. Як матеріально існуюча об'єктивність мова живе за своїми законами і постійно розвивається, збагачується. Найважливіша функція мови — бути засобом людського спілкування, але одночасно мова є і знаряддям думки та матеріального втілення, охоронцем досвіду людей — пізнавального, трудового, революційного, засобом створення художніх образів, засобом управління і виховання.

Єдність мови і мовлення виражається в системі мовних знаків. Кожний з мовних знаків, наприклад слово сосна, є одночасно і означаючим (форма знака) і означеним (має певний зміст, називає шматочок дійсності-вічнозелене хвойне дерево з невеликими шишками, співвідноситься з названим реальним предметом). Кожний із мовних знаків здатний узагальнювати, відбивати, зберігати досвід людей, нести інформацію. Мовлення будується на основі використання мовного матеріалу і за характерними для мови законами, правилами. Мовлення підпорядковується законам мови, але не є її тотожністю. У мовленні одиниці мови одержують додаткові можливості, а саме: вибір, повторення, розміщення, комбінування, трансформацію. Із багатьох мовних одиниць вибирається одна, яка потрібна тому, хто говорить або пише. Автор мовлення повторює окремі слова і їх форми, синтаксичні конструкції, варіює розміщення мовних засобів, комбінує в рамках речення, абзаца, тексту, трансформує окремі мовні знаки, змінюючи в необхідній мірі їх семантику.

Мовою називають і мовлення, функціонування мови, мовленнєву діяльність, тому що за допомогою мови породжується і створюється певний мовленнєвий зміст. Живе мова у мовленнєвій діяльності людей, у їх мовленні. Мовлення як продукт мовленнєвої діяльності, в процесі якої використовуються одиниці мови, її категорії, форми і норми,— це послідовність мовних знаків, що організуються за законами мови і у відповідності до потреб висловлюваної інформації. Мовлення завжди має певну форму і позамовний зміст. Створюваний у процесі мовленнєвої діяльності текст являє собою єдність форми і змісту, і цей текст несе конкретну інформацію, що виражена мовленням і за участю мовлення сформульована у свідомості людини за допомогою засобів мови.

Як уже зазначалося, найважливішими одиницями мови є фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення. Одиницями мовлення є висловлювання, діалогічна єдність, надфразна єдність (текст), синтагма.

Висловлювання не завжди дорівнює одному реченню, одній предикативній одиниці. Найменшою одиницею комунікації є типове речення, зразок мовлення. У свідомості людини зберігаються типові синтаксичні схеми, за якими вона розгортає своє висловлювання. Тому зразок для учнів — це необхідна структурно-синтаксична схема для побудови висловлювання.

Навчання продукту мовлення — це оволодіння способами формування і формулювання думок засобами мови і в процесі спілкування 34, це формування навичок створювати текст (він або промовляється, або пишеться), опанування способами створення і висловлювання думок засобами мови.

Отже, навчання мови в школі — це й вивчення одиниць мови для використання їх в мовленнєвій діяльності, й оволодіння умінням як розуміти мовлення, так і продовжувати його, й опанування способами творення тексту, способами висловлювання думок засобами мови.

Мова й мовлення являють собою нерозривну єдність. Мовлення — це не тільки процес використання людиною засобів мови з метою спілкування, але й форма існування мови в мовленнєвій діяльності, в актах сприймання і розуміння під час слухання або читання, в актах говоріння і писання, а також результат мовленнєвої діяльності.

Для писемного мовлення, що виконує ту саму функцію спілкування, що й усне, застосовують необхідні графічні знаки. Писемне мовлення характеризується відсутністю безпосереднього контакту із співбесідником. Для писемного мовлення характерна більша розгорненість, ніж для будь-якої форми усного мовлення.

Зовнішнє мовлення спрямовується до інших людей в усній або писемній формі, передає думки співбесіднику і забезпечує розуміння його думок.

Викладання мови (формування знань, умінь, навичок) — це навчання окремих видів діяльності: 1) пізнання одиниць мови, запам'ятовування їх, відтворювання тощо; 2) одержання інформації в мовленні; 3) породження мовлення в усній або писемній формі. Мовленнєва діяльність утворюється, формується на основі засвоєння досвіду мовлення попередніх поколінь і мовної дійсності.

В історії методики викладання мови плідно розвиваються дві ідеї теоретичного обґрунтування засобів навчання: 1) загальнодидактичні принципи, що випливають із психології навчання взагалі і визначають загальний напрям у розробці засобів навчання; 2) принципи методики викладання мови, що зумовлені особливостями самого предмета — мови, закономірностями її засвоєння і визначають правила вибору конкретних засобів навчання мови.

Сучасна методика української мовив своїх рекомендаціях спирається на дидактичні принципи, загальні для всіх шкільних предметів, тому що вони вказують на умови, за яких можливе успішне здійснення навчання мови.

Загальнодидактичні принципи активності, свідомості й міцності знань, що пов'язані насамперед з психологічними основами навчання, зобов'язують активізувати інтелектуальну роботу учнів, навчати їх раціонально мислити.

Необхідність тренувань органів мовлення для вдосконалення вимовних навичок як закономірність засвоєння рідної мови і виводиться власне методичний принцип уваги до матерії мови, до фізичного розвитку органів мовлення. Це правило зобов'язує вчителя «добирати такі засоби навчання, які допомагають йому спрямовувати природний процес засвоєння мовлення закономірним шляхом, забезпечуючи звукову і зорову наочність, оптимальність тренувань органів мовлення». Засвоїти мовний знак (морфему, слово, словосполучення, речення) — «значить запам'ятати його матеріальну оболонку й усвідомити, якому явищу позамовної реальності відповідає знак. Для кожної людини матеріал мови — це насамперед відчуття мовно-моторні і слухові під час роботи м'язів мовного і слухового апарату, а також відчуття зорові (в письмовому мовленні)».
Концепція мовної освіти 11-річної школи, чинна навчальна програма, розроблені лабораторією навчання української мови Інституту педагогіки АПН України, у цьому відношенні мають новаторський, ноосферний підхід, і покликані одухотворити процес пізнання, формування духовного Розуму, очищення ноосфери від результатів діяльності нашого розуму, наповненого різними знаннями, який завів людство в глухий кут.

Концепція передбачає «на основі використання етнопедагогічного та сучасного вітчизняного й зарубіжного досвіду навчання мови — рідної й нерідної, з урахуванням необхідності невідкладного розв’язання проблем відродження і забезпечення функціонування української мови на всьому терені України в усіх сферах суспільного життя, виконання соціального замовлення на формування національно свідомої, активної, духовно багатої мовної особистості».

Концепція мовної освіти 11-річної школи передбачає реалізацію ряду заходів, щоб українська мова посіла таку саму позицію, яку займають державні мови в інших країнах світу, зокрема бути складником «різнобічної державної програми, яка охоплювала б і економічні важелі підтримки державної мови через надання пільг україномовним засобам масової інформації та книгодрукуванню, погляд за безумовним додержанням 10-ї статті Конституції України в усіх сферах суспільного життя держави, через різнобічну пропаганду української національної культури та культур національних меншин України засобами телебачення і радіо, й урядову співпрацю з церквами, які прихильно ставляться до відродження національної ідеї в умах і серцях співгромадян...».

Основні положення Концепції мовної освіти в Україні:

«Принципи мовної освіти

Опанування мов на різних етапах і в різних типах навчальних закладів регулюється загальнодидактичними і лінгводидактичними принципами, які в тісному взаємозв’язку забезпечують ефективне засвоєння мов і зумовлюють оптимальний вибір технологій навчання.

Мовна освіта ґрунтується на таких загальнодидактичних принципах: людиноцентризму, гуманізму, природо відповідності; єдності навчання, розвитку і виховання; науковості; систематичності та послідовності; усвідомленості й доступності; наступності і перспективності; зв’язку теорії з практикою; диференціації та індивідуалізації; культуровідповідності; застосування різних форм навчальної діяльності; реалізації міжпредметних зв’язків та ін.

Зі специфічних лінгводидактичних принципів особлива увага приділяється взаємопов’язаному (інтегрованому) навчанню мови і мовлення, видів мовленнєвої діяльності, діалогу культур; мовленнєво-мисленнєвої активності, функційності, текстоцентризму, ситуативності, опори на рідну мову та ін.


Зміст мовної освіти

Зміст навчання мов має бути різноплановим і відображати три взаємопов’язані складові – мовні і мовленнєві знання, практичні вміння й навички, цінності. Відповідно до цього у змісті належить якнайповніше висвітлити:

- актуальні проблеми функціонування мови в суспільстві; теоретичний мінімум відомостей про мову та її систему (фонетику, лексику, словотвір, морфологію, синтаксис, стилістику, орфоепію і правопис), необхідний для формування лінгвістичного світогляду – системи знань про мову й мовлення і розвитку на цій основі комунікативних умінь і навичок;

- функціональну систему мовлення, представлену мовленнєвою діяльністю в єдності чотирьох складових; аспект культури мовлення, що охоплює його нормативність (дотримання правил усного й писемного мовлення), адекватність (точність висловлення думок, почуттів, волевиявлень), естетичність (оптимальний темп і гучність мовлення, тембр і інтонація, тональність, лексичне багатство, різноманітність синтаксичних конструкцій, образність), поліфункціональність (застосування мови в усіх її аспектах у будь-якій сфері суспільного життя);

- відомості, що розкривають феномен людини, людства, України й інших країн в їхній самобутності і всепланетарності водночас (основні світоглядні ідеї, ідеали, етичні уявлення, естетичні уподобання, особливості менталітету різних етносів, народів, матеріали, пов’язані з історією, географією, матеріальною і духовною культурою тощо).

Відповідно зміст навчання мов структурується за чотирма наскрізними змістовими лініями – мовленнєвою, мовною, соціокультурною і діяльнісною (стратегічною). Якщо у мовній змістовій лінії провідними елементами є конкретні знання й уміння, то в інших змістових лініях істотно вагомішу роль відіграють аспекти, пов’язані з особистісними характеристиками учнів.



Мовленнєва змістова лінія визначає зміст роботи над формуванням комунікативної компетентності учнів, що передбачає гармонійний розвиток умінь в основних видах мовленнєвої діяльності (аудіюванні, читанні, говорінні, письмі). Це вміння сприймати й розуміти мовлення, самостійно створювати усні і письмові, діалогічні й монологічні висловлювання різних типів, стилів, жанрів мовлення в різних сферах життя, користуватися різновидами слухання й читання, вести діалог у ситуаціях спілкування з додержанням вимог мовленнєвого етикету, правильно й комунікативно доцільно висловлювати свої думки, аналізувати тексти, оцінювати і вдосконалювати власну мовленнєву діяльність, оволодівати риторичними навичками тощо.

Мовна змістова лінія містить основні мовні одиниці, поняття, факти, закономірності, що забезпечує обсяг знань, оптимальний для формування мовленнєвих умінь і навичок учнів/студентів. Ці знання є основою для правильного уявлення про мовну картину світу, структуру мови й оволодіння літературним мовленням. Важлива роль відводиться роботі над нормами літературної мови і культурою мовлення.

Соціокультурна змістова лінія є інтегративною, передбачає зв’язок навчання мови й мовлення з формуванням соціокультурної компетенції, що забезпечує єдність змісту і форми спілкування, визначає сферу відношень, орієнтовну тематику текстів, теми висловлювань, вимоги до відповідних умінь і навичок. Реалізація цієї лінії сприяє розвиткові загальної культури учнів, зокрема становленню сучасних світоглядних уявлень про світобудову, природу, суспільство, людину, сенс життя в аспекті їх розвитку, цілісної системи уявлень про звичаї, традиції, реалії країни, мова якої вивчається, про особливості мовленнєвого етикету; ознайомленню з основним культурним національним набутком у контексті діалогу різних окремих культур і культури світової; розумінню загальнолюдського змісту цінностей, спільного й національно-специфічного в різних культурах, витоків культури, менталітету, способу життя, здатності будувати взаємини між людьми на основі взаємоповаги, толерантності, пошуку компромісу та ін.

Діяльнісна (стратегічна) змістова лінія має суто процесуальний характер, спрямована на забезпечення систематичного розвитку мисленнєвих здібностей учнів/студентів у процесі навчання мови, на оволодіння базовими мисленнєвими прийомами і методами – порівнянням, узагальненням, моделюванням, а також на усвідомлення учнями/студентами структури своєї пізнавальної діяльності від постановки мети до одержання результатів, вироблення стратегії індивідуального стилю діяльності, формування в учнів/студентів здатності самостійно здобувати знання, уміння фіксувати й оцінювати сприйняту інформацію, працювати колективно в умовах вибору, пошуку, дослідження тощо.

Усі змістові лінії органічно поєднуються і взаємопроникають, залишаючись водночас відносно автономними складовими змісту мовної освіти.


Умови реалізації Концепції мовної освіти

Основними умовами реалізації положень Концепції мовної освіти є:



  • проведення державою ефективної мовної політики, що забезпечить дієву реалізацію стратегії мовної освіти, стійку увагу суспільства до загального рівня мовної культури населення;

  • консолідація зусиль науковців, педагогів, батьків, що мають бути

спрямовані на розв’язання актуальних завдань сучасної гуманітарної освіти;

  • активізація діяльності громадських педагогічних організацій з метою підвищення уваги суспільства до проблем мовної освіти;

  • оновлення державного стандарту сучасної мовної освіти, що дасть змогу піднести мовну освіту на якісно новий рівень, сприятиме формуванню мовної особистості учня/студента, забезпечить кожному учневі і студенту вільне володіння державною, рідною, іноземними мовами, закладе підґрунтя для вдосконалення власного мовлення впродовж життя;

  • упровадження перспективних освітніх технологій – особистнісно зорієнтованих, інформаційних, технологій саморозвитку, життєтворчості, партнерської співпраці;

  • удосконалення діагностичних засобів відповідно до змісту нової Концепції для визначення рівнів навчальних досягнень учнів/студентів з мов, а також виявлення умов, які позитивно впливають на кінцеві результати і засвоєння мов навчання;

  • удосконалення змісту мовної освіти у вищих навчальних закладах, що забезпечить формування особистості вчителя-словесника, здатного впроваджувати новітні ефективні технології опанування мови, мовлення і культури, а також мовної особистості спеціалістів різних профілів;

  • створення при педагогічних вищих навчальних закладах та інститутах післядипломної педагогічної освіти лабораторій наукового дослідження проблем навчання мов у школі, що сприятиме поєднанню навчальної та науково-дослідної діяльності, залученню студентів до науково-дослідницької діяльності педагога;

  • створення Національного Центру мовної освіти України, до якого ввійшли б провідні кафедри класичних і педагогічних університетів, відповідні відділи Національної академії наук, лабораторії Національної академії педагогічних наук України, методичні кабінети обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти з метою координації дій щодо поліпшення якості мовної освіти, поєднання новітніх наукових досліджень з практичною діяльністю.

Ефективна реалізація Концепції мовної освіти передбачає системний підхід: оновлення Стандарту мовної освіти, навчально-методичної літератури, удосконалення професійної майстерності учителів/викладачів, планомірне і цілеспрямоване управління освітою, залучення до розв’язання проблем мовної культури громадських організацій і суспільства в цілому».
4. Необхідно створювати методику викладання української мови альтернативного типу, вільну від будь-яких ідеологічних та політичних впливів, побудовану на абсолютно нових методичних принципах, новому мисленні. Під принципами розуміємо ті вихідні положення, які кладемо в основу наукової розробки методики викладання української мови в школі. Вони постали із норм християнської моралі, з живого словесного спілкування нашого народу й народної практики прилучення дітей та молоді до багатств рідної мови, розвиток загальнолюдських духовних цінностей (доброти, милосердя, порядності, чесності, любові до людини, поваги до старших, бережливого ставлення до краси природи, громадського майна тощо).

Українська мова — це феноменальний витвір народу. В результаті цього в основу її методики першим покладено принцип народності — репрезентації української мови як геніального творення розуму, серця, почуттів, усіх сфер багатогранної діяльності українців, берегині сім’ї, роду й українського народу. Виконуючи цей принцип, прищеплюємо учням любов до народного слова через широке використання всіх видів і жанрів українського фольклору, Біблії, творів красного письменства, прилучення до збирання скарбів народної мудрості.

Принцип природовідповідності враховує багатогранну природу дитини, природу мови в її фонетичному, лексично-змістовому, синтаксичному, стилістичному, інтонаційному розмаїтті, а також широких соціальних, економічних, політичних, науково-технічних, культурологічних, духовних та інших суспільних виходах. Не менш важливе й навколишнє середовище дитини, вміння спостерігати й передавати засобами рідної мови мальовничу красу й велич природи України.

Завдяки принципу історизму в навчанні рідної мови школярі мають змогу дізнатися про історію духовного життя нашого народу, цікаві відомості з історії мови, історичної граматики, розвитку лінгвістики та ін.

Рідна (материнська) мова прилучає кожного школяра до навколишнього матеріального й духовного світу, життя своєї родини, громади, етносу, що виступає як процес етнічної соціалізації особистості та належить до провідних принципів методики мови.

Під етнічною соціалізацією розуміємо процес становлення й розвитку особи як суспільно-національного індивіда, утвердження її як особистості, носія рідної мови, поступове включення її у мовне середовище, освітньо-культурне життя та виробничу діяльність, як основну силу свого народу, держави.

Цей принцип в методиці мови передбачає бажання українських дітей старанно вчитися, оволодівати засобами мовлення, її національними скарбами.

Дуже добре, що концепція мовної освіти включає культурологічний аспект. Адже загальна культура нації вирішальною мірою залежить від культури її мови. Рідна мова — це той важливий фактор збереження і творення національної духовності й національної культури. Так, суть принципу культуровідповідності полягає в неухильному забезпеченні високої грамотності та культури усного та писемного мовлення учнів у всіх сферах суспільного життя.

У загальному розумінні культура — це все позитивне, духовно щедре, що зближує та об’єднує людей, одухотворює процес пізнання, оберігає людську честь і совість. Тому святим обов’язком вчителя є: вчити учнів етики спілкування, вибору влучних слів, чіткості, логічності, послідовності викладу матеріалу; вчитель має вчити школярів виразно читати, грамотно, охайно писати, спілкуватися у вузькому колі та виступати публічно, володіти діалогічним та монологічним мовленням, бездоганно складати ділові папери, вільно користуватися словниками, довідниками, дбати про збагачення словникового запасу учнів етнокультурознавчою лексикою. Не завадить на сучасному етапі вчити дітей основ українського ораторського мистецтва, елементів риторики, поетики, прищеплювати любов до всього духовного, тобто у своїй роботі використовувати тексти з Книги Книг (заповіді Божі, молитви, символи віри і т. д.). Одним із важливих принципів викладання української мови є принцип єдності, наступності та спадкоємності поколінь, адже рідна мова передається з давніх-давен, від старшого покоління молодшому, з молоком матері діти плекають та успадковують милозвучну мову.

Малоефективною залишиться методика української мови, якщо в ній не буде задіяний принцип емоційності. Емоційність дає змогу забезпечити мовний розвиток учня на основі єдності його душі, серця й розуму, тобто спонукає школяра сприйняти мовну науку щиро як найбільш потрібну, рідну. У функцію принципу емоційності входить любов до уроків української мови, прихильним ставленням учителя до школярів, мовним взірцем, щирою любов’ю до українського слова, методичною майстерністю.

Важливий вплив на навчання та виховання дітей має те середовище, в якому проживає учень. Адже географічне розташування населеного пункту, рівень його культури, економічного стану, домашній побут, соціальне становище батьків, мовне довкілля диктують дію принципу врахування регіонального, місцевого й домашнього мовного середовища. Саме тому корисним буде використання на уроках мови краєзнавчого матеріалу, місцевого діалекту, адже це теж надзвичайно цінні історичні пам’ятки української мови, джерело збагачення й відображення місцевого колориту життя українців, барвистості й розмаїтості барв рідного слова.

Досить важливим буде той урок, на якому враховано, окрім усіх названих вище, принципів виховуючого навчання.

Завдяки багатовіковій педагогічній практиці виробились різні типи уроків мови, що покликані осягнути принцип розвитку мовлення й мислення учнів. Адже благодатним виховним матеріалом є тексти творчих робіт, диктантів. Досить важливо, щоб їх тематика, дійсно, викликала загальний інтерес, спонукала до творчості. Предметом уваги може стати цікава подія з історії України, крилатий народний вислів, повчальний випадок із життя, свято рідної мови, певні події, у яких брали участь самі діти. Так, після екскурсії диктант чи переказ будується на матеріалі про цей захід. Відзначення українських народних і християнських свят теж облагороджують душі та збагачують мовлення.

Отже, суть новаторського підходу до альтернативної методики української мови полягає в тому, щоб повернутися своїм розумом, серцем і душею до основ духовності та творити абсолютно нову методику української мови, адекватну українській національній школі. Навчимо учнів шанувати рідне слово, горнутися до всього християнського, українського, пишатися тим, що вони українці.


5. В умовах поступового переходу старшої школи до профільного навчання актуально звучить проблема якісної розробки та наповнення системи вивчення української мови як профільного предмета в класах філологічного профілю та визначення ступеня її представленості як окремої навчальної дисципліни в профілях інших спеціалізацій. Профільна спрямованість вивчення української мови насамперед проявляється в тому, що здійснюється диференціація головних завдань освоєння цього предмета в клaсах різних спеціалізацій. У класах філологічного профілю рідна мова освоюється одночасно як предмет вивчення та засіб навчання, що зумовлює своєрідність побудови змісту навчання та добір відповідних форм його реалізації. Курс мови в класах філологічного профілю містить розширені відомості із загального мовознавства, у ньому здійснюється послідовна реалізація принципу історизму шляхом упровадження методично та науково адаптованих, приступних для розуміння учнями етимологічних матеріалів, він супроводжується використанням завдань дослідницько-пошукового характеру, за допомогою яких формуються вміння самостійно здобувати нові знання, працювати з науковою та довідковою літературою різних жанрів.

У цілому поглиблений курс вивчення української мови має стимулювати інтерес старшокласників до слова, створювати належні умови для його щонайглибшого осягнення, сприяти розвитку філологічного мислення майбутніх фахівців-мовників. Також слід зауважити, що поглиблений курс української мови не має обмежуватися засвоєнням лише додаткової інформації про мову теоретичного характеру, а вибудовуватися з паралельним поглибленням і вдосконаленням мовленнєвої підготовки школярів, не передбачати самого лишень побільшення обсягів засвоюваного учнями теоретичного матеріалу, а створювати умови для вироблення відповідних практичних навичок з мови, уміння використовувати набуті знання в практичній мовленнєвій діяльності.

У класах нефілологічного профілю українська мова є насамперед засобом освоєння матеріалу інших навчальних дисциплін, мета її вивчення в класах такого типу – дати знання про мову, її виражально-зображальні ресурси, красу й багатство, структуру й форми їх прояву, ознайомити учнів із основами культури мовлення, головними літературними нормами, дати їм уявлення про мовлення як засіб ефективного спілкування, сформувати вміння й навички ділової комунікації, виробити риси красномовства. Тому в класах нефілологічних профілів при вивченні мови на перший план виходить його комунікативна спрямованість, побільшення лексико-фразеологічного запасу учнів, освоєння ними особливостей наукового та офіційно-ділового стилів мовлення, зорієнтованість у сфері укладання ділових паперів тощо.

Згадані вище особливості вивчення української мови в умовах різнопрофільності і слід реалізовувати вчителеві-мовнику. Особливої уваги заслуговує вивчення мови в класах філологічного профілю, оскільки саме їхні випускники в майбутньому характером своєї життєдіяльності будуть так чи інакше пов'язані зі словом.

Елементи допрофільної підготовки школярів з філологічних предметів, зокрема з української мови, можуть мати представленість уже в 5-7 класах і здійснюватися за рахунок, по-перше, активного використання варіативної частини Типового навчального плану (тобто шляхом збільшення кількості навчальних годин, які відводяться на вивчення мови), а по-друге, шляхом упровадження в навчальний процес системи додаткової роботи школярів з української мови (гурткова робота, проведення факультативних занять, здійснення наукових досліджень, реалізація проектів мовної тематики тощо). У 8-9 класах ступінь використання варіативної складової навчального плану має значно зрости за рахунок впровадження факультативних курсів, що зміцнюватимуть філологічну підготовку школярів, озброюватимуть їх фаховою термінологією та методикою здійснення мовознавчого дослідження. Велику роль у процесі професійної зорієнтованості школярів цього віку, у набутті ними чіткіших уявлень про майбутній фах, його специфіку та професіограму спеціаліста з цього фаху, у закладенні основ найголовніших фахових навичок відіграє й керована та спрямовувана вчителем самостійна робота школярів (науково-дослідницька діяльність, опрацювання додаткової літератури, підготовка проектів, участь у різнорівневих змаганнях, конкурсах літературної творчості тощо).

Згідно з Типовими навчальними планами для профільного навчання на ІІІ ступені загальноосвітніх навчальних закладів, затвердженими наказом Міністерства освіти і науки України № 306 від 20 травня 2003 року, на вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах має відводитися така кількість годин:



Профіль

10

11

Універсальний

2

2

Філологічний

2 (+3)

2 (+3)

Спортивний

2

2

Фізико-математичний

2

2

Природничий

2

2

Технологічний

2

2

Суспільно-гуманітарний

2

2

Художньо-естетичний

2

2




Вивчення української мови (рідної) в профільних філологічних класах та в системі поглибленого вивчення цього предмета у 2006-2007 навчальному році здійснюватиметься за програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України: Рідна мова. 8-11 класи. / Автор В. Тихоша. – К.: Педагогічна преса, 2004. – 56 с.

Програму укладено з розрахунку вивчення української (рідної) мови протягом чотирьох годин на тиждень. Типові навчальні плани для профільного навчання на ІІІ ступені загальноосвітніх навчальних закладів передбачають відведення в класах філологічного профілю на вивчення української мови до п'яти годин на тиждень, з яких дві є мінімально обов'язковими. Ясна річ, забезпечити поглиблене вивчення мови (як і будь-якого іншого предмета шкільного курсу) протягом двох годин неможливо, тож опанування цієї навчальної дисципліни потребує більшого часового ресурсу, ніж мінімально передбачені Типовим навчальним планом дві години. Кількість годин визначається рішенням адміністрації навчального закладу відповідно до освітньої концепції і конкретних завдань навчального закладу, часового ресурсу, кадрового й навчально-методичного забезпечення, запитів дітей на допрофесійну підготовку. Якщо вчитель має змогу зреалізувати весь часовий ресурс, передбачений Типовим навчальним планом, то йому слід, ураховуючи безпосередні умови його професійної діяльності (рівень навчальних можливостей школярів, навчально-методичне забезпечення тощо), модифікувати чинну програму для поглибленого вивчення української мови, відводячи більшу кількість навчального часу на освоєння школярами важливіших, на його думку, тем, розвиток зв'язного мовлення, проведення та аналіз контролю за навчальними досягненнями учнів.

Програма має навчально-методичне забезпечення в усіх класах. Можливим також у класах поглибленого вивчення української (рідної) мови є й використання підручників, які реалізують базову програму універсального профілю; за таких умов самий процес поглиблення вивчення предмета має здійснювати безпосередньо вчитель, змінюючи шляхом ускладнення зміст і форму представлених у ньому навчального матеріалу, системи завдань та ін.

Вивчення української мови як профільної дисципліни в класах філологічної спеціалізації неодмінно має супроводжуватися засвоєнням спецкурсів (курси профільного доповнення). Ці курси сприяють кращому засвоєнню школярами основного курсу української мови, зміцненню навичок аналізу різних мовних явищ, підвищують рівень мовного чуття дітей, формують їхні комунікативні компетенції. Вони покликані поглиблювати філологічну підготовку школярів, розширювати їхню лінгвістичну ерудицію, забезпечувати досконаліше володіння мовою, готувати учнів до кращого сприйняття наукових курсів у вищій школі. За їхньою допомогою розвиваються творчі здібності учнів, зростає частка самостійної, індивідуальної, диференційованої навчальної роботи, якнайповніше враховуються здібності кожного школяра.

Для класів профілю української філології філологічного напряму це можуть бути такі предмети, як літературне редагування, основи журналістики, історія української мови, психолінгвістика, соціолінгвістика, основи науки про мову, риторика, зв'язки з громадськістю, ділове українське мовлення, техніка української мови, методика викладання української мови тощо. Деякі з-поміж них мають надпрофільне значення, тому можуть використовуватися й в інших (суміжних) профілях (наприклад, основи науки про мову, риторика, соціолінгвістика, психолінгвістика, зв'язки з громадськістю – у профілі української філології, риторика, зв'язки з громадськістю, ділове українське мовлення – в будь-якому профілі тощо). Повний комплект профільних програм з української мови та літератури, програм спецкурсів та факультативів готується до друку видавництвами «Педагогічна преса» та «Шкільний світ».
6. Структура мовної освіти

Мовна освіта відповідає основним етапам навчально-виховного процесу і має таку структуру: дошкільна, шкільна, вища.

На дошкільному етапі навчання мови характеризується органічним поєднанням мовної й мовленнєвої на основі ігрової діяльності. Особлива увага приділяється загальному розвиткові, формуванню понятійного і лексичного мінімуму, що охоплює основні сфери життєдіяльності дітей дошкільного віку. Велике значення надається розвиткові вмінь розуміти чуже мовлення, правильно вимовляти звуки, будувати та інтонувати речення, заучувати напам’ять вірші, спілкуватися, дотримуватися мовленнєвого етикету.

Шкільній етап мовної освіти є кількаступеневим (початкова, основна, старша). Кожен ступінь характеризується специфікою залежно від статусу виучуваної мови, мети і завдань курсу, комунікативних потреб, вікових особливостей учнів.

Основне призначення мовної освіти в початковій школі – забезпечити загальний розвиток учнів, виробити в них мотивацію до вивчення мов, розвивати вміння слухати і розуміти мовлення, навчити читати і писати, на основі доступної мовної теорії формувати практичні вміння і навички (зокрема й комунікативні), а найголовніше – уміння вчитися.

Навчання учнів іноземної мови здійснюється в межах найбільш типових сфер, тем, і ситуацій спілкування у відповідності до їхніх вікових особливостей та інтересів. Відповідно до умов навчання і згідно з Загальноєвропейськими рекомендаціями з мовної освіти іншомовні навчальні досягнення випускників початкової школи мають відповідати рівню А-1

В основній школі мовна освіта сприяє піднесенню рівня інтелектуального розвитку учнів. На цьому етапі вони засвоюють цілісну систему знань про мову, що стають підґрунтям для формування вмінь і навичок, необхідних для досконалого володіння нею. Цей найтриваліший шкільний ступінь мовної освіти характеризується активним гармонійним розвитком умінь і навичок учнів в усіх чотирьох видах мовленнєвої діяльності – аудіюванні, читанні, говорінні, письмі, посиленою роботою над засвоєнням норм літературної мови, культури мовлення і спілкування.

У сфері навчання іноземної мови розпочинається етап систематичної і послідовної роботи з автентичними навчальними матеріалами, які забезпечують нормативне оволодіння спілкуванням. Чіткіше простежується функція іноземної мови як засобу міжкультурного спілкування і як інструменту в діалозі культур і цивілізацій сучасного світу. Якість іншомовних навчальних досягнень випускників основної школи має відповідати рівню В-1

У старшій школі здійснюється подальший розвиток базових мовних, мовленнєвих, соціокультурних, діяльнісних умінь і навичок на основі систематизації, узагальнення й поглиблення знань з кожної виучуваної мови, здобутих на попередніх етапах навчання. Своєрідність профільного навчання мови в старшій школі полягає в розмежуванні філологічного і нефілологічного напрямів. Філологічний профіль зорієнтований на поглиблення мовної компетенції учнів, формування в них наукового світогляду, проникнення в сутність лінгвістичної дійсності, яка функціонує в мові й мовленні. Нефілологічний напрям оволодіння мовою спрямований на вдосконалення комунікативної компетенції учнів.

Іншомовна освіта учнів старшої школи характеризується зміною пріоритетів як у змісті навчання, так і у формах його реалізації. Визначальними стають види діяльності, що забезпечують умови різноканальної парної та групової мовленнєвої взаємодії через виконання різноманітних творчих вправ і завдань, які сприяють задоволенню іншомовних комунікативних потреб старшокласників, зумовлених їхніми інтересами, навчальним і життєвим досвідом, перспективами професійної діяльності. Іншомовні навчальні досягнення випускників школи мають відповідати рівню В-1+

Шкільна мовна освіта поглиблюється у вищих навчальних закладах, де, залежно від рівня державної акредитації, спеціалізації, обраного студентами фаху, диференціюється обсяг і зміст мовних і мовленнєвих знань, умінь і навичок. Університетська освіта дає можливість удосконалювати володіння мовами, насамперед державною, рідною та щонайменше однією з іноземних, адже належне знання мов передбачає вільне оперування мовними ресурсами, реалізацію комунікативних намірів, розвиток умінь працювати з фаховими і художніми текстами, довідковою літературою тощо.



Передбачається удосконалення власного мовлення впродовж життя, на етапі післядипломної освіти.
Каталог: ld
ld -> Урок бесіда «Уявна подорож містом (селом, країною)»
ld -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
ld -> Бабуся називає мене брат називає мене сестра
ld -> Наукових праць
ld -> Основний напрямок
ld -> Методичні рекомендації для 5 класу з української мови та літератури, світової літератури, російської мови Для учнів
ld -> Методичні рекомендації до проведення Першого уроку 2013-2014 навчального року для учнів молодшого шкільного віку
ld -> Homines, dum docent, discunt. Люди, навчаючи, вчаться
ld -> Комунальний заклад “Обласна бібліотека для дітей Черкаської обласної ради Шевченківські лауреати в галузі літератури – наші земляки Біобібліографічний вісник для юних книголюбів віком від 12 до 14 років Черкаси, 2012
ld -> Тема уроку Тема Барви землі (7 год)


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал