Комунальний позашкільний навчальний заклад тростянецької районної ради «палац дітей та юнатцтва» Ознайомлення з технікою конструювання із сірників в гуртку «Початкове технічне моделювання»



Сторінка1/7
Дата конвертації08.01.2017
Розмір4,05 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7







КОМУНАЛЬНИЙ ПОЗАШКІЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД ТРОСТЯНЕЦЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ

«ПАЛАЦ ДІТЕЙ ТА ЮНАТЦТВА»




Ознайомлення з технікою конструювання із сірників в гуртку «Початкове технічне моделювання»

(методична розробка)
Укладач: Демірчян Людмила Сергіївна. Ознайомлення з технікою конструювання із сірників в гуртку «Початкове технічне моделювання».Методична розробка.-Тростянець., 2013-72стор.

,

Методична розробка «Ознайомлення з технікою конструювання із сірників в гуртку «Початкове технічне моделювання» призначена для «керівників гуртків, методистів позашкільних закладів, що працюють в напрямі «Конструювання», вчителів початкових класів, вчителів праці, вихователів дошкільних установ, батьків та дітей, що прагнуть більше знати та вміти і мають творчі здібності. Методична розробка знайомить читачів з цікавим і захоплюючим хобі, яке до того ж, не вимагає великих затрат. В методичній розробці подано теоретичні відомості про сірники, виробництво сірників, описи багатьох поробок із сірників. В кінці методичної розробки зроблена підбірка загадок, цікавих ігр та фокусів із сірниками для дітей.




Зміст

1.Вступ 4

2.Короткі історичні відомості 11

3.Технологія конструювання із сірників 22

4.Види виробів із сірників 26

5.Розробки занять 50

6.Фокуси і загадки з сірниками 60

7.Література 68



ВСТУП

«Дитяче серце чутливо до заклику

творити красу...

важливо тільки, щоб за закликами

слідувала праця».
В.А. Сухомлинський
Саморобка. Яке гарне слово! Сам зробив своїми руками! Змайстрував іграшку, саморобку, річ, в яку вклав свою працю, фантазію, вигадку - така робота дорогого коштує. Це чи не радість, якщо ваша дитина встає в позицію творця, відчуває задоволення і гордість від результатів своєї праці, якщо він все більше затверджується у своїх можливостях, впевненіше береться за виготовлення нового виробу.

Питання розвитку дитячої творчості завжди були актуальними для освіти. Педагоги шукають найбільш ефективні способи реалізації дитячої креативності, починаючи з самого раннього віку. Ігнорування або формальний підхід до вирішення цієї проблеми в дитинстві загрожують непоправними втратами в розвитку особистості в наступні роки.


Розвиваючи творчі здібності в процесі конструювання, дитина активно включається в продуктивну діяльність, отримує знання, вміння та навички, які стануть надбанням його на все життя. Вихованець набуває досвід, який згодом стане фундаментом, на який буде спиратися обсяг його нових уявлень, умінь, що набуваються у навчанні, у праці, в житті. Ця робота, як ніяка інша, задовольняє пізнавальну активність дитини, сприяє розвитку технічного мислення. Дитина пізнає основи графічної грамоти, навчається виробляти розмітку і вимірювання, користується кресленнями, ескізами, технічними малюнками. Дитина починає аналізувати свою діяльність (порівнює, виділяє, узагальнює). Активно розвивається просторове, математичне мислення, здатність до експериментування та винахідництва. За допомогою такої роботи, доступною дитині, можна навчити її прогнозувати, передбачати, представляти, як зміниться виріб, якщо його переробити по іншому, додати нові елементи оформлення, змінити розміри, застосувати інший матеріал і т.д. Маленький дизайнер творить за законами краси і гармонії. Він намагається зробити свою саморобку красивою, міцною, акуратною, виразною. При цьому розвиваються творчі вміння, фантазія, художній смак дитини. Вона навчається підбирати поєднання кольорів і форми, вибудовує композиції. Дитина долучається до краси природи і світу, створеного руками людей, вчиться розуміти і цінувати прекрасне, при цьому сама активно прагне до творення. Праця має виховувати дітей, наповнювати змістом їхні розумові та творчі інтереси, піднімаючи естетичну красу. А якщо врахувати, що дитина виявляє високу зацікавленість до творчої праці і свідоме прагнення навчитися, то займатися цим видом діяльності, як кажуть в народі: «Сам бог велів». Дорослі повинні не тільки передати дитині певні знання і сформувати ручні вміння, але і навчити її вчитися, максимально використовуючи власну пізнавальну активність, здатність до самонавчання; уміння організовувати свою пошукову діяльність, знаходити нові знання і засвоювати їх. Педагогам та батькам слід проявляти терпіння, роз'яснювати незрозуміле, давати поради, своєчасно хвалити, а деколи і активно допомагати дитині в роботі. А головне - радіти кожному успіху вихованця, підтримувати його переконання в тому, що у нього все добре виходить, що він скоро навчиться майструвати краще, що його творчі здібності ростуть і розвиваються в процесі конструювання. Творча діяльність - одна з змістовних форм психічної активності людини, у нашому випадку - дітей. Тому я вибрала саме творчий розвиток дітей у процесі конструювання з сірників пріоритетним напрямком своєї роботи. За мету я поставила розвиток вмінь дітей творчо застосовувати навички і знання, отримані на заняттях по конструюванню з сірників, формування громадських мотивів, виховання ініціативи, творчого підходу до справи. Виходячи з мети постають наступні завдання:

- навчити дітей роботі з сірниками, особливостями використання їх при конструюванні, про способи кріплення з іншими матеріалами;

- дати уявлення про властивості цього матеріалу і його особливості;

- зацікавити дітей даним видом діяльності, викликати бажання зайнятися цією роботою у вільний час;

- створити найближчу перспективу, розкриваючи, де, коли і які речі можна зробити з сірників.

Крім того, 6-й – 7-й рік життя - час підготовки руки дитини до роботи. Для вирішення цієї задачі необхідна відповідна корекція вміння дитини орієнтуватися в просторових відносинах і розвиток дрібної моторики рук. Для здійснення цього завдання, особливого значення необхідно надавати такому виду діяльності, який дозволяє робити фізичні вправи кистями рук, а саме: творче конструювання з сірників. Головними вимогами до організації цього виду занять є: позитивне, емоційне ставлення до них дитини та індивідуалізація занять у відповідності з її інтересами та уподобаннями.

Часто існує хибна думка, що для дітей конструювання із сірників - це гра, забава. Однак без застосування зусилля, цілеспрямованих дій, вміння доводити розпочату справу до кінця, долаючи труднощі, дитина не може отримати зображення, яке принесло б їй радість і сподобалося оточуючим.
Виготовлення виробів вимагає від дитини спритних дій, і якщо на початку неточним рухом руки вона нерідко пошкоджує іграшку, то згодом, у процесі систематичної праці, рука набуває упевненість, точність, а пальці стають гнучкими. Такий вид діяльності є продуктивним видом, що дає зримий і відчутний результат. Отриманий продукт можна побачити, доторкнутися. Його можна показати іншим і отримати схвалення. Завдяки цьому дитина відчуває себе творцем і відчуває задоволення і гордість з приводу своїх досягнень.

Для того щоб вихованці відчували себе більш розкутими, вільно мислили на заняттях по конструюванню, необхідно створити умови для конструктивної діяльності дітей, і насамперед предметно-розвиваюче середовище. Неодмінною умовою побудови розвивального середовища є опора на особистісно-орієнтовану модель взаємодії між учасниками освітнього процесу - дитиною і дорослим.

Керуючись гуманістичними принципами необхідно працювати в режимі педагогічної підтримки творчого розвитку дитини, маючи можливість для реалізації принципу диференціації та індивідуалізації дітей, принципу варіативності, що допомагає дітям у процесі навчання змінювати опис своєї діяльності від пізнавальних процесів до творчої самореалізації.
Необхідно не примушуючи вихованців до діяльності, використовувати прийоми, які сприяють прояву позитивної мотивації і розвитку інтересу до творчого процесу.
Педагог, який працює з дітьми повинен дотримуватись певних правил, що підтримують творчість дітей:

1. Заохочувати дитину за самостійні думки і дії, якщо вони не завдають великої шкоди оточуючим (розвиток власного «я»);

2. Не заважати бажанням дитини зробити по своєму;

3. Поважати точку зору вихованця, як творця, як художника, якою б вона не булла;

4. Творити і грати разом з дітьми у якості рядового вихованця, іноді змінюючись ролями;

5. Не нав'язувати свою ідею, навпаки, намагатися зрозуміти логіку творчої уяви дитини;

6. Вносити різноманітність до заняття, використовуючи методичні розробки, рекомендації, інформаційні матеріали.

Користь конструювання із сірників очевидна. Ця діяльність є одним з кращих засобів розвитку творчих здібностей, спостережливості, пам'яті, мислення, уяви, розвитку дрібної моторики рук. А це, в свою чергу, сприяє високому рівню підготовки дітей.


Робота з розвитку творчих здібностей в процесі конструювання із сірників сприяє процесу різнобічного розвитку дітей у різних видах діяльності. У дітей формуються вміння встановлювати причинно - слідчі зв'язки, вони вчаться розуміти призначення предметів, у них розвивається мислення, кмітливість, спостережливість, допитливість. Крім того, розширюється кругозір та поповнюється словник.

Залучення батьків до роботи з розвитку творчих здібностей дітей сприяє підвищенню їх педагогічної компетенції в галузі виховання та взаємодії з дітьми.

Постійно знаходитися в творчому пошуку, самовдосконалюватися – це єдиний можливий шлях сучасного педагога. Кожен із нас іноді відчуває, що не встигає за величезним потоком професійної інформації, що не завжди може віднайти необхідну літературу. А вчитися сьогодні потрібно постійно, ґрунтовно, але раціонально та швидко.

Тож, створюючи цю методичну розробку, я зробила спробу у концентрованому, лаконічному та зрозумілому вигляді відобразити уявлення про техніку конструювання із сірників, історію виникнення їх та призначення. Даний матеріал може використовуватись педагогами для створення планів-конспектів занять, стати помічником в навчальній педагогічній діяльності та слугувати певним орієнтиром у самостійній роботі.

Головне завдання педагога – виховання творчої особистості та розвиток її пізнавальних інтересів.

Перше джерело, перша іскра інтересу до знань — у підборі матеріалу педагогом, який пояснюється на занятті, фактів, що аналізуються. Знання істини народжується в свідомості вихованця з пізнання точок зіткнення між фактами і явищами, ниток, якими ці факти і явища пов’язуються.

Джерело інтересу — в застосуванні знань, у переживанні почуття влади розуму над фактами і явищами. У самій глибині людського єства є невикорінена потреба відчувати себе відкривачем, дослідником, шукачем. У дитячому ж духовному світі ця потреба особливо сильна. Та якщо немає поживи для неї — живого спілкування з фактами і явищами, радості пізнання — ця потреба поступово слабне, а разом з нею згасає й інтерес до знань.

Важливе виховне завдання в тому, щоб повсякчас підтримувати, поглиблювати бажання вихованця бути відкривачем, реалізувати це його бажання спеціальними методами роботи. Практична частина заняття з початкового технічного моделювання повинна завжди розпочинатисяся з демонстрації зразка виробу. Діти з подивом розглядають моделі, для них це справжнє відкриття. Але на стежку відкривачів, шукачів вони по суті ще тільки стають. В кінці заняття проводиться аналіз та демонстрація виробів — спеціально для того, щоб побачити результат роботи, завдяки якому в дітей пробуджується інтерес до виготовлення наступних технічних об’єктів.



Застосовуючи дану методичку, педагог матиме достатній багаж знань, щоб вдало застосовувати знання на практиці та на високому рівні керувати навчальним процесом.

Короткі історичні відомості про виникнення та розвиток технології матчворк

Усім – від малого до старого – знайоме слово «сірники», але не кожен знає історію їх виникнення і розвитку. Вода, хліб, сіль, мило, гас, дрова – і неодмінно сірники! Так, за свідченням наших не дуже давніх предків, виглядав щонайменший споживчий «кошик» для виживання у тяжкий період, урятування від погибелі. Так він виглядав для нашого народу в період фашистської окупації і в перші післявоєнні роки. За даними енциклопедичного словника, сірники – це палички, переважно осикові, з головками, що мають у своєму складі запалювальну речовину й енерґетичний окислювач. Розрізняють сірники запалювальні і спеціальні. Запалювальні сірники бувають: безпечні (запалюються тільки при терті об намазку сірникової коробки); всюдизапальні (загоряються при терті об будь-яку шорстку поверхню і мають у складі сірникової головки сульфід фосфору) і вологовідпірні (до складу сірникової головки яких входять речовини, що понижують її водопроникність, – параформальдегід, танін та ін., їх застосовують у місцевостях з гарячим вологим кліматом). Запалювальні сірники бувають: дерев’яні, квадратного (країни Європи) і круглого (США, Англія) перерізу та картонні, які випускаються у коробках, а також у вигляді книжечок; рідше виготовляють воскові сірники. До спеціальних сірників належать: термічні, що дають під час горіння високу температуру; сигнальні, при горінні яких утворюється яскраве кольорове полум’я; фотографічні, що замінюють магній при фотографуванні; штормові, що не бояться вологи і горять на вітрі та під дощем. Як відомо, протягом тривалого часу вогонь добували тертям шматка дерева по дереву, або викрешуванням іскри на легкозаймистий матеріал при ударі твердих тіл (камінь по каменю, сталі по кременю і т. ін.). Незручності і труднощі цих способів змусили взятися за пошуки простіших і надійніших джерел добування вогню. Тільки наприкінці XYIII ст. почали з’являтися пристосування для одержання вогню, засновані не на механічних способах (через тертя, удар), а на хімічних реакціях. Перші сірники з’явились в 30-х роках XIX ст. в Англії. Вони були мало подібні на сучасні. Тоді сірник являв собою трубочку з паперу, на один кінець якої наносили суміш хлористого калію з цукром, а поряд ставили маленьку скляну пляшечку з сірчаною кислотою. Пляшечку розбивали, і кислота, попадаючи на суміш, викликала спалах. Виробництво сірників одночасно виникло у Франції, Німеччині, Росії та деяких інших країнах. У 1816 р. вперше були зроблені спроби використати для одержання вогню фосфор, але перші сірники були винайдені тільки в 1833 р., коли в масу сірникових головок був введений білий фосфор – надзвичайно вогненебезпечна й отруйна речовина, дуже шкідлива для здоров’я людини, тому на перших сірникових мануфактурах працювали переважно тільки діти бідних вдов. Головки з маси, виготовленої таким способом, легко запалювалися при терті по шорсткій поверхні. Безпечні сірники почали виробляти спочатку в Швеції (1855р.). У зв’язку з чим вони дістали назву «шведських сірників». У 1874р. Данія, а пізніше й інші країни припинили виробництво сірників з білим фосфором, замінивши його жовтим, а в 1903 р. Міжнародний конґрес ужиткової хімії висловився за цілковиту заборону виробництва сірників із застосуванням білого фосфору. У Росії перше підприємство для виготовлення сірників було відкрито 1837 р. у Петербурзі. Незабаром сірникові заклади стали з’являтися у Москві й Ризі. У початковий період розвитку сірникового виробництва в Росії його центром були Петербург і Петербурзька губернія. У 1842р. тут уже працювало дев’ять сірникових фабрик. Чималий попит населення на сірники сприяв подальшому розвитку сірникового виробництва, появі нових і розширенню діючих підприємств. На кінець 1848 р. в Росії нараховувалось уже близько тридцяти сірникових фабрик. Подальше десятиріччя (1849 – 1859 рр.) було періодом занепаду і застою фабричного виробництва сірників при одночасному скритому розвитку кустарного виготовлення фосфорних сірників у сільській місцевості. Річ у тім, що 29 листопада 1848 р. був прийнятий закон «Про закриття в губерніях закладів для приготування запалювальних сірників». Уряд хотів покласти край виникненню пожеж внаслідок того, що «підпалювачі дуже часто здійснювали свій злочин за допомогою сірників». Відповідно до цього закону, усі сірникові фабрики Росії, за винятком столичних (у Петербурзі й Москві) підлягали закриттю через місяць від дня оголошення про це підприємцям. Сірники були обкладені надзвичайно високим податком. Продаж сірників у роздріб був заборонений. Сірникова промисловість фактично припинила своє існування. Менш ніж через рік після виходу закону в Росії була зареєстрована лише одна сірникова фабрика. Під тиском капіталістичних відносин, що розвивалися у Росії, царський уряд був змушений скасувати закон 1848 р. і 7 листопада 1859 р. дозволити виготовлення фосфорних сірників та їх продаж без особливих обмежень на всій території Росії на основі загальних постанов про заснування фабрик і торгівлю фабричними виробами. Закон 1859 р., який поставив сірникове виробництво в однакові умови з іншими видами промислової діяльності, дуже вплинув на відновлення і подальше зростання сірникової промисловості. У 1862 р. на доповнення до закону 1859 р. було видано спеціальне розпорядження про обмеження продажу білого або жовтого фосфору, необхідного для виробництва сірників. Він був віднесений до сильнодіючих отруйних речовин, тому придбання його для виробничих потреб допускалося тільки з дозволу поліції. У зв’язку з цим чимало фабрик і кустарних закладів, що раніше працювали таємно, змушені були заявити про себе; інакше їх позбавляли можливості купувати фосфор, необхідний для виробництва сірників. З початку 60-х років XIX ст. починається швидке збільшення кількості сірникових закладів. Уже 1862 р. зареєстровано майже 40 нових підприємств, а далі їхня кількість невпинно зростала (1865 р. - 73, 1870 р. - 156, 1875 р.- 223, 1880 р. – 230). У 1886 р. в Росії налічувалося 312 малих сірникових фабрик, на яких працювало 16 тисяч робітників. Загальна потужність усіх підприємств становила 2,7 млн. ящиків. Ящик сірників – це міжнародна міра їх обліку; в ящик пакується 1000 коробок по 50 сірників у кожній. Найбільше розповсюдження сірникове виробництво отримало в Рязанській, Калузькій, Вятській, Пензенській, Новгородській, Тверській і Чернігівській губерніях. 4 січня 1888 р. прийнято новий закон про сірники, за яким було встановлено стягнення акцизу з сірників у розмірі однієї чверті копійки з коробки, що містила від 75 до 300 сірників. Цим же законом був і встановлений патентний збір із сірникових підприємств – 50 крб. у рік з фабрик, що використовували ручні верстати, 100 крб. у рік – з фабрик, що працювали на кінному приводі, і 150 крб. – з фабрик, що використовували парові машини. Після опублікування вказаного закону почали надходити скарги на непосильний тягар, що падав на сірникові фабрики. В деяких губерніях стали з’являтися у продажу сурогати сірників: «бенгальські» вогні, так звані вітряки, пристосовані для запалювання на вітрі, смужки і губки, що складались з паперових смужок із сірниковою масою на одному кінці. Виробництво таких сурогатів пояснювалось бажанням обійти закон 1888 р., оскільки такі сірники не були обкладені податком і для їхнього продажу не потрібні були дорогі бандеролі. «Вітряки», смужки і губки широкого розповсюдження не мали, а «бенгальські» сірники використовували досить широко. На початку 1892 р. такі сірники виробляли 13 сірникових фабрик. 3 квітня 1892 р. спеціальною постановою виготовлення і реалізація бенгальських сірників були заборонені. В 1892 р. вийшла нова постанова про акциз на сірники. На небезпечні фосфорні сірники (з білим фосфором) податок було підвищено удвічі, а на привозні з-за кордону – вчетверо. Податок, встановлений законом 1888 р., розповсюджувався тільки на безфосфорні («шведські») сірники. У 1891 р. безфосфорні сірники вже випускала чверть усіх сірникових фабрик. Закони 1888 і 1892 рр. завдали серйозного удару дрібним сірниковим підприємствам, які почали закриватися, оскільки не могли витримувати конкуренцію з великими фабриками. Продовжувалась і загострювалась конкурентна боротьба великих сірникових фірм проти дрібних підприємств і між собою за ринки збуту. Концентрація і централізація виробництва та капіталів призвели до створення у 1908 р. єдиного сірникового синдикату під назвою «Російське товариство сірникової торгівлі (РТСТ)». До складу товариства увійшло 39 сірникових фабрик, з часом кількість їх зростала. Відповідно до угоди між товариством і паризьким синдикатом останній зобов’язувався продавати бертолетову сіль у Росії тільки фабрикантам, які входили до РТСТ. Отже, «Російське товариство сірникової торгівлі» захопило майже все виробництво сірників у країні. Про концентрацію сірникового виробництва свідчать такі дані: за період з 1890 по 1913 рр. кількість сірникових підприємств скоротилася з 169 до 88, причому кількість дрібних підприємств (з кількістю робітників від 16 до 50) зменшилася у 5 разів, великих (з кількістю робітників понад 500) — зросла більше ніж у два рази, а випуск продукції на них збільшився у 10 разів. До Жовтневого перевороту 1917 р. найбільша кількість сірників у Росії була випущена в 1914 р. — 5115 тис. ящиків. У наступні роки обсяг виробництва неперервно скорочувався і в 1917 р. він склав лише 1614 тис. ящиків. На сірникових підприємствах переважала ручна праця. Тривалість робочого дня становила 14–16 годин. Широко використовувалась дешева дитяча праця. У 80-х роках на сірникових підприємствах Новозибкова колишньої Чернігівської губернії (сьогодні – місто у Брянській області Російської Федерації) майже половину робітників становили діти віком до 12 років, майже третину – підлітки до 16 років і тільки решта – дорослі робітники. Розвиток машинного виробництва сірників ішов паралельно з розвитком техніки, охоплюючи насамперед найбільш важкі операції (виготовлення сірникової соломки, а також шпону для коробок, склеювання коробок, наповнення коробок сірниками тощо). Однією з перших машин у цьому виробництві була «машина для нарізання дерева для сірників і для укладання їх у коробки», винайдена в 1863 р. А. Мусіним-Пушкіним. У 1874 р. отримав привілеї на винайдення «машини для стругання сірникової соломки» рижанин К.Йогансон. У 1901 р. С. Логинов створив машину неперервної дії для автоматичного сушіння сірникової соломки і коробок. Перша в Росії машина для склеювання коробок була запатентована в 1905 р. техніком Я. Войцехівським, який згодом подав заявку на машину для обклеювання коробок бандеролями. Іншу аналогічну машину запропонував інженер Д. Попов у 1913 р. Поряд із раціоналізацією способів виробництва сірників і конструюванням відповідного обладнання вдосконалювалась рецептура сірникових головок.

У перші роки радянської влади для управління сірниковим підприємствами в рамках Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ) був створений Головний сірниковий комітет (Головсірник). З 83 фабрик, що були у віданні Головсірника в 1920 р., протягом цілого року працювало лише 12 підприємств, решта або не діяли, або працювали з великими перебоями. Загальний випуск сірників зменшився з 3757 тис. ящиків в 1913 р. до 633 тис. в 1920 р., тобто майже в 6 разів! Середній виробіток, що припадав на одну фабрику, в 1914 р. становив 53 тис. ящиків, а в 1920 – 9,2 тис., або в 5,8 раза менше. Продуктивність праці робітника скоротилася з 210 ящиків у 1914 р. до 58 в 1920 р., або в 3,6 раза.

У 1921 р. було ліквідовано Головне управління сірникової промисловості, замість нього була створена відповідна секція у Головхімпромі ВРНГ. У 1922–1923 рр. у лісообробній промисловості діяло 65 сірникових підприємств, у 1925–1926 рр. – тільки 37. Рівень 1913 року щодо випуску сірників був відновлений і перекритий (3950 тис. ящиків) у 1925 р., тобто на два роки раніше, ніж лісопильною і фанерною промисловістю. Випуск сірників продовжував зростати і навіть став статтею експорту.

Відновлення сірникової промисловості супроводжувалось концентрацією виробництва на найбільших і технічно оснащених підприємствах. Кількість діючих сірникових підприємств в 1927–1928 рр. проти 1921 р. скоротилася з 59 до 27, тобто більше, ніж у два рази, а випуск сірників за цей період збільшився майже у вісім разів (з 773 до 5559 тис. ящиків). Далі виробництво сірників продовжувало зростати і у 1930 р. сягнуло максимального рівня – 9,4 млн. ящиків. Водночас на сірникових підприємствах поліпшувалось використання палива, сировини й основних матеріялів. Але подальший розвиток виробництва стримувався тим, що країна не мала тоді в достатній кількості необхідних хімікатів. Бертолетову сіль (а її щорічно використовувалось майже 5 тис. тонн), червоний фосфор, трисірнисту сурму, гумітрагант, гуміарабік, барвники доводилося імпортувати з-за кордону. Крім того, у зв`язку з перенасиченням ринку виробництво сірників стало штучно скорочуватись, зменшившись у 1932 р. до 5,6 млн. ящиків.

У 1934 р. всі сірникові підприємства були підпорядковані єдиному центру – Головсірникпрому Наркомлісу СРСР. Була створена науково-дослідна і конструкторська база. За короткий період Центральна науково-дослідна лабораторія сірникової промисловості (ЦНДЛСП) розробила рецептури і технологію виробництва широкого асортименту сірників, у тому числі безполуменевих сірників, фотосірників, сигнальних штормових сірників тощо.

Зростання механізації і автоматизації виробництва забезпечило підвищення продуктивності праці, скорочення кількості робітників, а обсяг виробництва в 1940 р. досяг майже 10 млн. ящиків. За обсягами виробництва сірників на душу населення Радянський Союз вийшов на рівень передових країн світу.



Розвитку сірникового виробництва сприяло створення вітчизняного сірникового машинобудування і хімічної промисловості. Сірникова промисловість отримувала вітчизняне обладнання і працювала на вітчизняних матеріалах. До речі, необхідна кількість видів матеріалів для виготовлення сірників охоплює понад 40 найменувань.

У період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. сірникові фабрики постачали фронту запалювальні пристрої (великі сірники і терки) для пляшок з горючою рідиною, для саперних частин випускали спеціальні сірники, які запалювались у будь-яку погоду й навіть під водою. Німецько-фашистські загарбники цілком знищили 10 сірникових підприємств, сірникова промисловість втратила за час війни понад 60 відсотків довоєнної потужності. Для заповнення втрат сірникової промисловості, майже 70 відсотків потужності якої перебувало на тимчасово окупованій території, у містах Бійську, Барнаулі, Баку і Мцхеті в 1942 р. були побудовані сірникові фабрики. Незважаючи на це, у 1945 р. вдалося випустити лише 2 млн. ящиків сірників, тобто в 5 разів менше, ніж у 1940 р.

У післявоєнний період поряд з відновленням потужностей сірникового виробництва багато уваги приділялось підвищенню якості продукції. Тільки за чотири роки (1948–1951) були введені в експлуатацію 93 нові сірникові автомати. Створювались потужні автомати для виготовлення сірникових коробок. Як результат — в 1950 р. випущено 10,2 млн. ящиків сірників, тобто відновлені й перекриті довоєнні потужності.

У цей період (1947 р.) у США нараховувалось 29 фабрик з 6612 робітниками і загальною продуктивністю близько 10 млн. ящиків. В інших передових країнах світу сірники теж випускали мільйонами ящиків: Індія – 4,0, Японія – 2,8, Англія – 1,8, Швеція – 1,3, Бельґія – 1,1. Значну частину цього виробництва названих країн контролював шведський сірниковий трест.

Впродовж двох десятиліть рівень сірникового виробництва майже стабілізувався. Водночас обладнання старіло, зношувалось, а попит на сірники зростав. Тому були вжиті екстрені заходи: на багатьох підприємствах встановили нові автомати для виробництва сірників, узялися за модернізацію обладнання (лущильні верстати були оснащені центрувальними засобами, а сірникові автомати – механізмами завантаження соломкою), почали впроваджувати механізовані пропарювальні камери тощо.

Чимало фабрик перейшло на виробництво сірників підвищеного наповнення (60 і 75 штук у коробці проти 50). Освоєно 14 комплектів обладнання для випуску побутових сірників у великій упаковці (наповнення 1000 штук), що дало змогу у три рази знизити трудоємність виготовлення одного умовного ящика сірників. Організовано випуск сірників для кухні по 2000 штук у коробці. В кінці 80-х років випуск сірників сягнув 22,9 млн. ящиків, що дало можливість цілком вирішити питання забезпечення населення сірниками. Продукція сірникової промисловості знайшла широке визнання на світовому ринку, сірники експортувалися у країни Європи, Азії та Африки.

Хоча сірники є товаром першої необхідності, однак потреба населення у них може значно змінюватися залежно від різноманітних причин, і її не завжди вдається надійно прогнозувати. Тому завжди мають бути резервні потужності, які дали б змогу в мінімальні терміни нарощувати обсяги виробництва сірників. Після енергійних заходів для збільшення виробництва сірників у період, коли їх не вистачало, звичайно, спостерігався спад їх споживання, деяким сірниковим фабрикам забороняли перевиконувати план, а відмова торговельних організацій приймати сірники призводила до закриття фабрик, зокрема у Грузії і Латвії. Три фабрики в 1953–1954 рр. були передані іншим галузям промисловості: Новгородська і Великолукська – меблевій, Череповецька – фанерній. За період 1950–1990 рр. через зниження попиту на сірники їх випуск зменшувався п`ять разів (у 1953, 1958, 1966, 1978 і 1988 рр.). Кожен такий спад виробництва обходився досить дорого, тому що через рік-два неодмінно зростав попит і доводилося за короткий термін знову нарощувати випуск сірників. Сірники на теренах колишнього СРСР випускали 23 підприємства, серед них у Російській Федерації – 16, Білорусі – 3, Латвії – 3, у Литві та Естонії – по одному. Обсяги виробництва забезпечували споживання одним мешканцем колишнього Союзу понад 3600 сірників у рік (тобто майже 10 штук у день). Це найвищий показник у світі. Для порівняння: у країнах, що розвиваються, щорічна потреба сірників на людину становить 1500–1600, а в країнах Західної Європи – від 500 до 1300. В європейських країнах спостерігається тенденція щорічного зниження споживання сірників (у середньому на 5–10 відсотків). Це пов`язано з широким використанням кухонних електричних плит, одноразових (без додаткової заправки) запальничок курцями тощо. Одне запалювання обходиться їм у 6-7 разів дешевше, ніж використаний сірник.

В Україні перші сірники побачили світ у 1999 р. на поки що єдиному підприємстві – Березнівській сірниковій фабриці в Рівненській області. Нове підприємство в Березному створено не на голому місці. У його розпорядження надано капітальні, добре відремонтовані й доглянуті виробничі площі колишньої «оборонки» – місцевого філіалу рівненського об`єднання «Газотрон», що зумовило скорочення затрат і виграш у часі. Постачальником сірникової техніки виступила шведська фірма «Аренго», відома у більш як ста країнах світу, куди надходить її продукція. Серед таких країн є і Сполучені Штати Америки. До речі, крім України, фахівці «Аренго» такий самий проект втілили і в Китаї.

Україна щороку імпортує сірників (цього потрібного всім нам товару) на 20 мільйонів доларів США переважно з Росії, у якої сьогодні працює дев`ять підприємств для виробництва сірників, і з Білорусі – у неї три сірникові підприємства.

На закупівлю обладнання інноваційний фонд, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, виділив понад 16 мільйонів гривень. Фірма «Аренго» змонтувала обладнання, забезпечила ґарантійне обслуговування упродовж року, навчила нової справи наш персонал. Робочі місця на фабриці отримали майже 200 осіб, переважно колишні «газотронівці» – люди, які багато знають і вміють, відповідальні у ставленні до своїх обов`язків.

Фабрика покриває майже половину потреби країни в сірниках. Козирною особливістю українського сірника є його висока якість, яку забезпечують найсучасніше обладнання та висококваліфікований персонал. Сірники випускаються у яскравій упаковці з національною символікою. Наші українські сірники за якістю і зовнішнім виглядом кращі за білоруські. Козак Мамай, зображений на етикетці, тепер подорожує не тільки по Україні, а й по Словаччині, Польщі, Угорщині і навіть дістався до Південно-Африканської Республіки.

У виробництві українського сірника активну участь беруть і інші вітчизняні товаровиробники: осикою забезпечує об`єднання «Рівнеліс», картоном – Обухівський картонно-паперовий комбінат, парафіном – Дрогобицький нафтопереробний комбінат, клеєм – Сєверодонецьк, тарою – Жидачівський комбінат, пакувальним папером – місцева Моквинська паперова фабрика. Для потреб фабрики щорічно потрібно 15–17 тис. куб.м осики, а щорічний обсяг її вирубок тільки на Рівненщині перевищує 35 тис. куб. м. Осика – єдина порода, яка легко піддається подрібненню на соломку, причому вона мусить бути певного віку, оскільки стару неможливо добре обробляти. Дефіцитним матеріалом є лише червоний фосфор, без якого вогонь не добувається. Але на міжнародному ринку його достатньо. Пропонують Німеччина, Казахстан, Росія та ін. Річна потреба в ньому становить лише кілька тонн.

Потужність нового виробництва – 630 млн. коробок, у грошовому вираженні - 18 млн. гривень, п`ять з яких надходять у бюджети різних рівнів. За розрахунками, українські сірники щорічно можуть дати понад три з половиною мільйони чистого прибутку.

Не можна забувати, що маленький сірник часом стає причиною великих неприємностей. За статистикою, у США щорічно буває 10 тисяч пожеж, причиною яких є необережне поводження з сірниками. Американські учені винайшли сірники, деревина яких просочена спеціальною хімічною речовиною; особливість її полягає у тому, що через 15 секунд після запалювання сірника вона активно гасить полум`я за рахунок виділення відповідних газів. 15 секунд – це час, достатній аби скористатися сірником. Учені стверджують, що такі «модернізовані» сірники зменшать випадкові загоряння на 80 відсотків. Але це завтрашній день сірника. А конструктори працюють уже над післязавтрашнім.


Технологія конструювання із сірників як засіб інтелектуального розвитку дітей

Проблема інтелектуального розвитку дітей в усі часи була актуальною і потребувала відповідних досліджень психологів і педагогів. Найбільш сприятливий період для розвитку інтелекту дитини – це вік від народження до семи-восьми років. Це той час, коли дорослим необхідно розвивати пам’ять, мислення, сприймання, увагу, уяву дитини. Доведено, що показниками розумового розвитку дитини є: запитання, судження, особливості сприйняття та виконання завдань, зміст і форми ігор, характер спілкування з дорослими і однолітками. У розумовому процесі виділяють: судження, розуміння, міркування, інтелектуальні почуття.

У працях зарубіжних та вітчизняних психологів (Ж. Піаже, А. Валлона, О. В. Запорожця, Д. Б. Ельконіна, М. М. Поддьякова) визначені основні особливості процесу розвитку інтелекту дітей шкільного віку: оволодіння новими діями; якісні зміни в мисленні; перехід із однієї стадії інтелектуального розвитку на іншу. Одна сторона інтелектуального розвитку дитини визначається як функціональний розвиток, а інша – як віковий розвиток інтелекту.

Інтелект (пізнання, розуміння, розум) – розумові здібності людини: здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчатися, пізнавати світ і переймати соціальний досвід, спроможність розв’язувати завдання, приймати рішення, розумно діяти, передбачати. Структура інтелекту включає такі психічні процеси, як сприймання, запам’ятовування, мислення, мовлення та інші. Розвиток інтелекту залежить від природних задатків, можливостей мозку, а також від соціальних факторів – активної діяльності і життєвого досвіду людини.

         Аналіз психолого-педагогічної літератури показав, що у процесі інтелектуального розвитку гуртківців шкільного віку визначають такі види мислення: наочно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне. Про інтелект-туальний розвиток дитини свідчать об’єм, характер, зміст знань, рівень пізнавальних інтересів, творче пізнання тощо. Вченими доведено, що кожний вид практичної діяльності сприяє розвитку розумових процесів.

На сучасному етапі розвитку системи шкільної освіти найбільшої вагомості набула потреба пошуку нових форм виховання і навчання, які б сприяли інтелектуальному розвитку дитини. Ця проблема займає в сучасній педагогіці одне з головних місць, тому що цей розвиток передбачає перш за все розвиток мислення – здатність розуміти, усвідомлювати, пояснювати, перетворювати навколишню дійсність. Для дітей характерні такі творчі здібності, як швидкість та гнучкість думки, оригінальність, допитливість, сміливість.

Суттєву роль в інтелектуальному розвитку вихованців відіграють специфічні види дитячої діяльності (малювання, аплікація, ручна праця), серед них і конструювання. Конструювання — це продуктивна діяльність, оскільки спрямована на отримання певного продукту. Розвиток творчого конструювання відбувається на заняттях, під час спостереження на прогулянці, бесід з дітьми, ігрової діяльності (дидактичних ігор, сюжетно-рольових), конструктивної діяльності. Під час занять діти засвоюють способи пізнання (запам’ятовування, порівняння, аналіз результатів роботи). Однією з умов розвитку творчого конструювання є знання та вміння керівника правильно використовувати методи навчання (демонстрація картин, репродукцій, слайдів та інших наочних засобів).

Конструктивна творчість являє собою складний комплекс розумових та практичних дій. Термін «конструювання» (від латинського слова construere – побудова) означає будова взагалі, приведена у визначене відповідне розташування різних предметів, частин, елементів. Сюди входить і архітектурне рішення, в якому предмет створюється визначеним співставленням будівельного матеріалу, поєднаного у відповідному порядку. Розумова діяльність дітей в роботі з будівельним матеріалом ґрунтується на вмінні виділяти принцип просторового розміщення частин предмета згідно його призначенню, сформованому в результаті попередньої пізнавальної та практичної діяльності.

Відомі загальні показники творчого конструювання як процесу діяльності та його продукту, це:


  • створення «образів» конструкцій – їх кількість, варіативність, новизна, оригінальність, виразність, ступень віддаленості створюваного образу від запропонованого, наділення одних і тих самих образів різними властивостями;

  • вміння будувати різні образи на одній основі;

  • вміння відокремлювати спочатку ціле, а потім частини;

  • інтелектуальна активність і захоплення дітей пошуковою діяльністю;

  • емоційне ставлення до виконання завдань.

Навчання творчому конструюванню засноване на трьох взаємопов’язаних складових:

  • розвиток самостійного дослідження дітьми нових матеріалів;

  • розвиток образного мислення й уваги;

  • формування узагальнених способів діяльності.

Конструктивна творчість представляє собою складний комплекс розумових та практичних дій. Будь-який творчий процес починається з визначення задуму. Задум – це уявлення про кінцевий результат предмету діяльності та шляхах його досягнення. Конструктивний задум народжується в процесі розумової діяльності дитини. Постійне порівняння, аналіз, синтез відомих з попереднього досвіду конструкцій лежить в основі задуму.

Науковцями визначені такі форми організації конструювання в умовах закладу: за зразком (Ф. Фребель); за задумом; за заданою темою; за моделлю (А.Р. Лурія, А. М. Міренова); за умовами (М. М. Поддьяков), за найпростішими кресленнями й наочними схемами (С. Леон Лоренцо та В. В. Холмовська). Кожна з форм організації конструктивної діяльності впливає на інтелектуальний розвиток дітей шкільного віку. Творче конструювання повинно широко використовуватись в діяльності дітей під керівництвом дорослих (викладачів, батьків). Для того, щоб ця діяльність відбувалась, як творча, відмічає А. М. Давидчук, діти повинні оволодіти різними формами конструювання. Нажаль, творчому конструюванню не надається великого значення в системі занять шкільного закладу, а між тим воно відіграє не останню роль в інтелектуальному розвитку дітей.



Види виробів із сірників



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал