Книга є другою в серії «Україна на Старому Арбаті»



Сторінка1/24
Дата конвертації03.01.2017
Розмір4,21 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24



Володимир Мельниченко

Арбат
очима українця

Москва


«ОЛМА — ПРЕСС»
2006

Ця книга є другою в серії «Україна на Старому Арбаті», яку випускає Культурний центр України в Москві (перша — «Слово про Культурний центр» — побачила світ у нашому видавництві наприкінці 2005 року). Генеральний директор Центру, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України Володимир Мельниченко вперше в українській історіографії та російській арбатознавчій літературі досліджує історію Арбату з часу виникнення до наших днів через призму української присутності в «арбатському світі». Феномен Старого Арбату з українським наголосом — це захоплююча й важлива для кожного свідомого українця розповідь.

Зміст

Передмова. Феномен Старого Арбату.

Розділ 1. Арбат — дивна назва.

Розділ 2. Землеволодіння № 636/599.

Розділ 3. Шевченкова присутність.

Розділ 4. Оаза російської культури.

Розділ 5. Від Гоголя до Чехова.

Розділ 6. Абрис «арбатського світу».

Розділ 7. Революція і Старий Арбат.

Розділ 8. Бувальщини будинку № 9.

Розділ 9. Арбат на початку ХХІ століття.




Післямова. Арбат, який завжди з тобою.



Передмова

Феномен Старого Арбату
Старий Арбат — унікальний і неповторний феномен історії російської культури, дослідженням якого займається ціла когорта вчених-арбатознавців. Як тільки вони не називали книги й публікації про Старий Арбат: «Один километр России», «Арбат предо мною...», «Арбатский архив», «Арбатские откровения», «Ах, Арбат, мой Арбат...», «Арбат моей памяти», «Седая старина Арбата» і т.д. і т.п. Проте ніхто й ніколи не брався дослідити багатовікову українську присутність на Арбаті та й сама історія знаменитої російської вулиці не привертала уваги українських авторів.

Мені поталанило кілька років жити безпосередньо на Арбаті, 9 і керувати Культурним центром України в Москві. Весь цей час я вивчав Арбат і український внесок у його історію, а результати цієї роботи опублікував у кількох книгах. У двох із них розповідалося про діяльність Культурного центру1 і разом з тим містилися розділи «Старий Арбат», «Феномен Старого Арбату», «Слово про будинок № 9». В монографії про життя і діяльність Михайла Грушевського в Москві2 розділ з історії старовинної московської вулиці було названо словами великого українця «Арбат — велика московська артерія». Нарешті в книзі «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті»3 виокремлено тему «Арбат з українським наголосом». Все це дало мені змогу створення самостійної книги «Арбат очима українця», яку читач тримає в руках.

Ця книга є другою в серії «Україна на Старому Арбаті», яку випускає


#1 Володимир Мельниченко. Україна на Арбаті, 9. М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003; Його ж. Прапор України на Арбаті. М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004.

#2 Володимир Мельниченко. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005.

#3 Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006.

Культурний центр України в Москві (перша — «Слово про Культурний центр» — побачила світ минулого року). Невдовзі вийдуть книги «Тарас Шевченко» і «Михайло Грушевський»1 та ін. До цього докладають зусиль Полікарп Ткач і Юрій Василенко.

Таку роботу не можна повноцінно виконувати, сидячи в Києві чи наїжджаючи в Москву час від часу. Доля подарувала мені рідкісну можливість довший час працювати в московських архівах, вивірити безпосередньо в арбатському світі кожну адресу й кожну подробицю, пройти московськими стежками великих українців.

Здається, Андрій Бєлий вперше вжив це дивовижне словосполучення — «старий Арбат». Частіше за все й до цього часу перше слово в ньому пишеться з малої літери. Проте в цій книзі Старий Арбат величатиметься з великої літери: він цілком заслужив це своєю історією, яка нерозривно пов’язана з історією Москви, недарма його називають «душею Москви», з історією Росії й навіть більше — світу. Якось той же Бєлий захоплено сказав: «История мира: Арбат». А в одному вірші: «Выходишь в Вечность... на Арбат»2. Письменник Михайло Осоргін так починав свій роман «Сивцев Вражек»: «В беспредельности вселенной, в солнечной системе, на Земле, в России, в Москве, в угловом доме Сивцева Вражка...» Вселенське сприйняття Арбату зустрічаємо у Вадима Шершеневича:

Но пока я не умер, простудясь у окошечка

Все смотря: не пройдёт ли по Арбату Христос...


Булат Окуджава також сприймав Арбат у контексті світу: «Арбат — мой дом, но и весь мир — мой дом...» Або ще: «По Сивцеву Вражку про-
#1 З огляду на це, а також з урахуванням уже виданих мною праць про Тараса Шевченка і Михайла Грушевського, в даній книзі лише побіжно торкаюся їх перебування на Старому Арбаті.

#2 Тут і надалі залишаю російською мовою тексти, які, на мій погляд, я не маю права перекладати, скажімо, цитати з творів Льва Толстого, Андрія Бєлого, Бориса Зайцева, Івана Буніна, Булата Окуджави та ін., а також — із оригінальних праць ХІХ – початку ХХ століть та архівних документів.

ходит шарманка, когда затихают оркестры Земли».

Проте мене цікавить не ця вселенська віртуальна іпостась Арбату в сприйнятті російських авторів, а реальна, багатовікова українська присутність на найвідомішій російській вулиці і в усьому арбатському світі. Лише з таким підходом мені вдалося написати монографічні праці про перебування тут Тараса Шевченка та про життя на Арбаті Михайла Грушевського, тоді як московські арбатознавці навіть не згадують про великих українців, не кажучи вже про багато інших імен, епізодів, історій, пов’язаних з українським слідом на Старому Арбаті.

В арбатських путівниках не зустрінеш прізвища Шевченка чи Грушевського. Скажімо, про них мовчить Іммануїл Левін, який написав цікаву книгу, де розповідає про мешканців мало не всіх будинків на Арбаті, чи Ольга Шмідт, яка видала цікавий путівник по Арбату. Хоча сучасний москвознавець Володимир Безсонов у книзі «Московские задворки» повчально зауважує, що називати слід усіх цікавих людей, причетних до Арбату, навіть Леніна, бо з пісні, мовляв, слова не викинеш. Справді він згадує десятки відомих і маловідомих прізвищ. Проте жодного слова — про великих українців. Важко порівнювати Шевченка й Грушевського з будь-яким відомим російським діячем, але можна з певністю сказати, що стократ легше знайти інформацію про перебування в Києві, наприклад, Петра І чи Петра Столипіна.

Втім, наївно було б сподіватися, що в Росії зроблять нашу дослідницьку роботу за нас, користуючись порадами чи підказками з України. Кожна нація по-своєму бачить свою історію, і нічого дивного немає в тому, що російські автори по-своєму викладають історію Арбату. Це — їх право, більше того, їх обов’язок. А ми самі берімося за важливу для нас роботу, тим паче, що далі відкладати не варто.

За радянських часів нікому не приходило в голову подивитися на історію й сучасність Арбату очима українця, тому бракує будь-якої історіографії з даної проблеми. Зате в добу нової, незалежної України цей погляд набуває важливого значення, бо допомагає швидше позбутися комплексу меншовартості, нажитого віками, відчути нашу національну духовну силу, спресовану в історії. «Покажім, що вертається до нас та давня сила. Об’явім її світу!» (Грушевський).

Яке місце займали українці в історії Арбату? Який слід залишили на ньому Тарас Шевченко і Михайло Грушевський? Як Арбат став духовним осереддям Росії? В чому секрет сучасної притягальності Старого Арбату? Що значить для цього району Культурний центр України в Москві? Ми спробуємо на рівні новітніх знань відповісти на ці та інші питання в книгах серії «Україна на Старому Арбаті».

Природно, що книга, яку читач тримає в руках, аж ніяк не претендує на всеохоплюючість, вона не може бути вичерпною. Маємо справу з абсолютно новою темою, що вимагає все глибшого пошуку й ширшого розгляду. Вона чекає нових українських дослідників і нових підходів. Але завжди комусь треба починати. В даному випадку — випало мені. Починаю цією книгою. Не для того, щоб остаточно закрити тему, а щоб нарешті справді відкрити її.

Отож, погляньмо на Старий Арбат очима українця.



Розділ 1. Арбат — дивна назва
Арбат тече, як річка
Булат Окуджава писав про Арбат: «Ты течешь, как река. Странное название!»

Справді, Арбат — назва дивна. Він тече річкою життя вже понад півтисячі років, а його знавці ще й досі не дійшли до спільного вичерпного пояснення цього незбагненного слова — Арбат. Втім, у 1911 році відомий знавець російських пам’яток матеріальної і духовної культури В. Трутовський виступив у Комісії з вивчення старої Москви зі спеціальною доповіддю «Про походження слова «Арбат», у якій зазначив, що вже на той час «утворилася література» з цього питання. Деякі дослідники вважали, що «Арбат» походить від слова «арба», віддаючи тим самим данину східним купцям, які проїжджали через Арбат своїми торговими караванами. В цьому контексті є також думка, що назва пішла від місцевого колимажного двору, де виготовлялися вози, повозки (татарською — арба). В щорічнику «Вся Москва» (за 1919 рік), розрахованому на масового читача, стверджувалося: «Назву дістала ця вулиця від слова «гарба» — віз, оскільки в цій місцевості здебільшого жили майстри, які виготовляли вози…» Так само рішуче писав Андрій Бєлий: «Назван же он по-татарски, скрипели арбы по нем…» Втім, не менш категоричними є й новітні автори. У книзі «История московских районов. Энциклопедия», що вийшла за участю Російської Академії наук та Головархіву м.Москви, читаємо: «Наименование... производят от слова «арба», т.е. телега. По предположению историков, здесь останавливались во время приездов в Москву татары».

На цій версії набили руку деякі поети:

Араб Абу сказал рабу:

— Али, в Рабат гони арбу.

Но раб Али был глуховат —

Арбу пригнал он на Арбат.
Деякі дослідники, в пошуках слов’янського походження слова, стверджують, що Арбат — похідне від слова «горбатий» (у старовину вимовлялося «орбат», що відповідало нерівній, горбатій місцевості, на якій виник Арбат). Таке припущення висунув ще в 90-х роках ХІХ століття відомий історик Москви Іван Забєлін, з яким був знайомий Тарас Шевченко. Але більшість арбатознавців вважають, що воно позбавлене серйозних обгрунтувань.

Втім, я думаю, що на версії Забєліна, який, до речі, певний час жив на Арбаті, крапку ставити завчасно. Вчений знав історичні документи й історію Москви значно грунтовніше й глибше, ніж його наступники, він може дати два очка вперед, сучасним москвознавцям. Знайомство з працями Забєліна, зокрема нещодавно вперше опублікованими, переконує на тому, що він виводив назву Арбату не стільки з «горбатості» його місцевості, скільки з кривизни глибокого яру Чорторию, по дну якого протікав однойменний струмок: «Этот Черторый и заставил обходить его глубокий овраг через Арбат, по его вершине. Кривое направление его оврагов и овражков заставило также искривить и линию стен Белого города...» (виділено мною. — В.М.)

Цікаво, що саме забєлінська версія надихає поетів, які серцем відчувають слов’янське, а не іноземне походження назви Арбату.

Самобутній арбатський поет Микола Глазков із Арбату, 44 якось органічно поставив у свій вірш ці два чарівні слова: «Арбат горбат». Втім, римування «Арбат — горбат» почалося, мабуть, із старомосковської приказки: «Два брата с Арбата, оба горбаты». Сучасна поетеса Лія Владимирова красиво й вражаюче виразила ідею «арбатства — горбатства»:

Всё начинается с горба.

Пригнувшись, улицей идешь горбатой,

И ветер, неподвластный, как судьба,

Толкает в спину. Ты идешь к Арбату...


Або читаємо у сучасного поета Михайла Шаповалова:

Неподалёку, за старым Арбатом


Липы цветут в переулке горбатом...
Втім, повернімося до наукових версій і ще раз нагадаймо забєлінське розуміння назви вулиці «в значении кривизны городовой стены, как мы объясняем имя Арбат»1 (виділено мною. — В.М.).

Але через три роки по смерті Забєліна в згаданій доповіді Трутовський запропонував гіпотезу, згідно з якою «арбад» (Арбат) — переінакшене арабське слово «рабат», яке означає передмістя. Вже в революційному 1917 році в довіднику «По Москві» було заявлено: «Слово Арбат, за спільним визнанням, — східного походження. У арабів воно означало передмістя; рабад в однині, арбад — у множині» (виділено мною. — В.М.).

Саме ця версія стала нині переважаючою. Власне, вона дедалі більше приваблювала вже після публікації книги П. Міллера і П. Ситіна «Происхождение названия улиц, переулков, площадей Москвы» (1938 рік), а згодом — ряду інших книг, зокрема, того ж Петра Ситіна2, який створив енциклопедичний путівник по московських вулицях, що вийшов кількома виданнями (1948, 1952, 1958 роки), а потім і в 2000 році. Ситін писав: «Слово „Арбат" арабське, означає „пригород”». Автори узагальнюючої
#1 И.Е. Забелин. История города Москвы. Неизданные труды. М.: Издательство им. Сабашниковых, 2004. С. 267, 323.

#2 Ситін Петро Васильович (1885–1968) — народився в Одесі, в 1910 році поступив до Московського комерційного інституту. В 1913–1929 роках — завідувач Московського музею міського господарства, затим Московського комунального музею (з 1987 року — Музей історії міста Москви). Все життя займався історією Москви. Арбат був Ситіну близький, адже він півстоліття (з 1918 року й до смерті) прожив у будинку № 3 в Калошиному провулку.

праці з топоніміки Москви М.Горбаневський і Г.Смолицька на початку 80-х років минулого століття підбили підсумок: «Більшість учених схиляються до того, що в основі топоніма АРБАТ лежить арабське слово АРБАД — форма множини від РАБАД — із значенням «пригород, передмістя». В кінці 90-х років минулого століття Михайло Горбаневський виклав цю точку зору й у підручнику з москвознавства для початкової й середньої шкіл. Його прийняв москвознавець Лев Колодний. Це трактування дедалі частіше з’являється в довідниках. У книзі «Імена московських вулиць» (1985 рік) читаємо: «Арбат («арбад», «рабад», «рабат») — слово арабського походження, яке означає пригород, передмістя, чим і була ця місцевість у XV столітті, коли «містом» називався лише Кремль». Відомий сучасний арбатознавець Сигурд Шмідт явно підтримав цю версію, зауваживши, щоправда, «суперечки про тлумачення назви московської вулиці Арбат не закінчено». Так воно і є.

Скорше, йдеться вже не про суперечки в науковому полі, а про те, що навіть в енциклопедичних чи довідникових виданнях тлумачення назви вулиці за останні роки залежить, на жаль, лише від автора публікації. Добре ще коли викладено інші версії, а, скажімо, в уже згаданій енциклопедії «История московских районов» для них навіть не знайшлося місця.

Москвознавець і старожил Арбату Дмитро Афанасьєв стверджує, що слово «арбат» у перекладі з давньої тюркської мови означає «плинна вода». Така назва, на його думку, цілком підходила до старої арбатської місцевості. Сучасний дослідник Володимир Муравйов вважає, що в давнину на місці нинішнього Арбату жили і справляли молебні чудські1 чаклуни-арбуі (звідси, нібито й назва). Втім, ця версія не така вже й нова. Ще Михайло Пиляєв переказував припущення, що «слово «арбат» по-

#1 Чудь — загальна назва угро-фінських племен, які населяли північну й середню Росію до слов’ян.


татарськи означає жертвоприношення і тут колись приносили жертви татари». Іван Кондратьєв затим повторив ці слова. У 2003 році в книзі Московського центру Російського географічного товариства «Улицы Москвы» було висловлено припущення, що «в основі топоніма Арбат лежить арабське слово р а б а т (р и б а т) «караван-сарай; будинок для прочан», передане російським через тюркське (татарське) посередництво у формі а р а б а т. Таким чином Арбат споконвічно був пристановищем, де зупинялися тюркомовні мусульмани».

Згадуються рядки сучасного поета Іллі Фалікова про... верблюда:

Он проходил в африканских песках

и по сухой Палестине,

спал на Арбате, вздыхая впотьмах

о притибетской пустыне...


Не мені першому здається недосить умотивованим чи незрозумілим іншомовне походження назви московського Арбату. Втім, ми не маємо наміру заглиблюватися в наукові гіпотези та дискусії. Зазначимо лише, що сучасну неоднозначну ситуацію з розкодуванням цієї назви дзеркально відображено в енциклопедії «Москва» (вийшла до 850-ти річчя міста): «Назва, мабуть, від арабського «рабад» (пригород, передмістя)»1.

Запам’ятаймо також, що під назвою «Арбат» історично розуміється не лише сама сучасна вулиця довжиною з кілометр, з кінцевими номерами будинків 54 і 57, між Арбатською і Смоленською площами, але значно більша територія з навколишніми вулицями й провулками.



Поняття «Арбат» значно ширше, за назву однойменної вулиці.

Петро Ситін писав: «У ХІV–ХVІ століттях «Арбатом» називалася вся місцевість від Кремля до нинішнього Садового кільця, між вулицею Калі-


#1 До речі, мало хто сьогодні згадує, що крім великого Арбату в Москві з ХVІІ століття існував ще й Арбатець — слобода біля Крутицького постоялого двору. Тепер у тих краях, у Таганському районі Москви знаходиться Арбатецька вулиця, про назву якої також досі дискутують краєзнавці.
ніна, Арбатом і Єрмолаєвським провулком». В одному з сучасних московських путівників також зазначено, що в ці часи «Арбат починався від кремлівських стін і доходив до Патріарших ставків». Пам’ятатимемо про це, як пам’ятає Старий Арбат, який завжди зберігав і сьогодні зберігає відчутну незалежність від офіційного районування і ніби плаваючі обмежувальні лінії своєї території. Він є своєрідним історико-культурним ареалом, кажучи словами Андрія Бєлого, цілим «арбатським світом», який не збігався й не збігається з адміністративним поділом. Старий Арбат — це не лише географічне поняття, а й особливий феномен історії та культури, який значно ширший від адміністративного кордону.

У ХVІ столітті «Орбатом» називалася також нинішня вулиця Воздвиженка. Хоч у 1658 році цар Олексій Михайлович, за якого відбулася Переяславська рада, указом повелів назвати весь цей відтинок дороги Смоленською вулицею (по ній, а також по Арбату йшла в ті часи дорога на Смоленськ, а далі — на Європу), в просторіччі, навіть і в офіційній документації цього не вдалося добитися. До речі, цар Олексій Михайлович особливо любив Смоленську дорогу, яка починалася з Арбату. Він перевів на цей перспективний напрям своїх селян і створив Дорогомиловську слободу. Вся місцевість від Арбату і до «дальних огородов», до районів Архангельського і Звенигорода була віддана слободським людям, що робило Арбат майже Замоскворіччям ХVІІ століття. По Смоленській вулиці, тобто Арбатом, у ті часи в’їжджали в Кремль іноземні посольства, зокрема посли Богдана Хмельницького. В «Старій Москві» Михайла Пиляєва читаємо, що і в XVII — на початку XVIII століття «Воздвиженка називалася Арбатською вулицею». Лише через сто з лишком років після царського указу, коли Москву було розділено на поліцейські дільниці й одна з них дістала назву Арбатської, москвичі поступово звикли до назви Воздвиженка. Щодо Арбату, то назва Смоленська вулиця також не прижилася.

На рубежі ХІХ і ХХ століть кордонами місцевості, яку вважали Арбатом, були, з одного боку, Спиридонівка і Нікітські ворота, а з іншого — Остоженка й перші будинки провулків, що відходили від неї до Москви-річки. Художник Володимир Домогацький, який у той час оглядав арбатський ареал із п’ятого поверху, писав: «Это и было приарбатье1, и отсюда оно было как на ладони. С севера его ограничивали карнизы и крыши Никитской. С запада — скрытые за домами бульвары Садовой. Несколько южнее — синяя дымка заречных далей, самую реку нам заслоняли высокие дома близ Остоженки, а сзади на востоке местность ограничивал Кремль». В московському путівнику, що вийшов у 1917 році, писали про «лабіринт чистих, спокійних і звивистих провулків між Арбатом і Пречистенкою», знайомих і Шевченку, і Грушевському. Мова йде про територію приблизно від Нікітських і Поварської до Пречистенки, навіть до Остоженки, з мереживом прилеглих провулків: Плотников, Староконюшенний, Серєбряний, Трубниковський, Карманицький, Спасопісковський, Сивцев Вражек, Великий і Малий Афанасьєвські, Гагарінський, Собача площадка2

Проте цих знань про «межі арбатського світу» замало, щоб оглянути Старий Арбат очима українця. Варто мені було зайнятися дослідженням перебування Тараса Шевченка в Москві в середині ХІХ століття, як вияснилося, що тоді межі Арбатської дільниці міста були значно ширшими, ніж звичайно вважають москвознавці. Здається, чітко про це написав лише Сигурд Шмідт: «Границы Арбатской части простирались от


#1 Під пером творчої особистості термін «Приарбаття» набуває важливого і нерозривного не лише географічного, а й духовного зв’язку з власне староарбатською територією. Саме так Приарбаття буде розглядатися в цій книзі.

#2 Знищена під час будівництва Нового Арбату в 60-х роках ХХ століття.


Арбатских ворот до Тверских, с одной стороны, и от Смоленского рынка за Кудрино (т.е. до пересечения Тверской улицы с Садовым кольцом) с другой». Втім, позначмо кордони Арбатської дільниці строго за тодішньою адміністративною картою міста. Вона простягалася на північ і північний захід у напрямку до Садового кільця та Тверської вулиці, включаючи частину Садової і Тверської вулиць, Кудрінської і Смоленської площ, Патріарші ставки, Єрмолаєвський, Палашевський, Великий і Малий Козихінські, Великий і Малий Бронні, Скатертний, Хлібний, Столовий, Борисово-Глібський, Богословський, Мерзляківський, Георгієвський, Ржевський, Гранатний, Дурновський провулки, Велику й Малу Молчанівки, Собачу площадку, Велику й Малу Нікітські, Поварську, Спиридоньєвську вулиці, нинішній Новинський бульвар.

Крім того, треба пам’ятати, що всередині ХІХ століття територія Старого Арбату відносилася не лише до Арбатської, а й до Пречистенської дільниці. Цікаво, що незрима межа між ними пролягла по самій Арбатській вулиці (тепер — вулиця Старий Арбат). Будинок, у якому нині знаходиться Культурний центр України в Москві, належав до Пречистенської дільниці, а будинки напроти — до Арбатської. Пречистенська дільниця лежала на південь від Арбатської вулиці, і до неї належали староарбатські Великий і Малий Афанасьєвські, Філіпповський, Староконюшенний, Дєнєжний, Гагарінський, Нікольський, Кривий, Власьєвський, Сивцев Вражек провулки, вона сягала за Пречистенку до приарбатської Остоженки і навіть виходила на набережну Москви-річки.

І ще: визначні арбатські споруди, скажімо, Олександрівський кадетський корпус і храм Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, а також деякі будинки на Арбатській площі належали до Тверської дільниці.

Віхи історії

Арбат уперше згадано в московських літописах у зв’язку з великою пожежою, що почалася в церкві Миколи на Пісках в Замоскворіччі від копійчаної свічки. Раніше була навіть приказка: «Москва від копійчаної свічки згоріла». Вона не забулася з віками. Самуїл Маршак писав:

Поговорки устарелой

Не забыли москвичи:

В старину Москва сгорела

От копейчаной свечи.


Та давня пожежа датується липнем 1493 року. Нічого дивного в такій всемосковській біді не сталося, місто було всуціль дерев’яним, і пожежі в ньому палахкотіли часто. Скажімо, влітку 1547 року, з Арбату почалася друга велика пожежа, від якої вигоріла майже вся Москва. Сильний вітер заніс тоді вогонь у Кремль, де загорівся Успенський собор і царський палац. Іван ІV (Грозний) з сім’єю та боярами змушений був виїхати з Кремля. Митрополит Макарій мало не задихнувся від диму в Успенському соборі, рятуючи ікону Богоматері. Про пожежу на Арбаті влітку 1560 року Іван Забєлін писав: «В 7-м часу дня загорелось на Арбате — у Ризположения двор князя Федора Пожарского, деда князя Дмитрия Михайловича Пожарского, и погорело многое множество храмов и дворов... и Арбат весь, и за Арбат по Новинский монастырь».

Можна навести й інший маловідомий факт, а саме: Арбат було згадано в літопису значно раніше за загальноприйняту дату — ще при викладенні подій 1475 року; і знову в зв’язку з пожежою! Було записано, що 27 вересня цього року «о третій годині ночі погорів зовсім на Орбаті Никифор Басенков». Двір цього наближеного до Івана ІІІ Васильовича знаходився навпроти Кремля. А запис 1493 року таки перший1, бо відно-


#1 Цікаво, що в цей же час — у 1489 та 1492 роках — уперше згадується в документах український козак (слово козак — тюркського походження і означає: вільна, озброєна людина).

ситься безпосередньо до нинішньої географічної території Арбату, тому в 1993 році Арбат святкував своє п’ятсотріччя. Перша письмова згадка про Арбат-передмістя — практично збіглася з завершенням унікального будівництва в 1495 році цегляних стін Кремля, що оточили близько 30 гектарів території.

Ми ж для себе відразу зазначимо, що, Арбат, як це часто буває з історичними назвами, насправді існував задовго до першої літописної згадки.

Становлення Арбату збіглося з тим часом, коли, кажучи словами Грушевського, «незвичайно підіймають політичні настрої московських кругів». Нагадаю, що згаданий Іван ІІІ був з 1462 року князем володимирським і московським, а з 1478 року — «государем всія Русі» (помер у 1505 році).

На цей час у Москві проживало понад 100 тисяч жителів, а Арбат дедалі більше набирав ваги як важливий воєнний і торговий шлях. У ХV–XVI століттях по ньому йшла Смоленська дорога (спочатку з Новодівичого монастиря Плющихою, потім із Дорогомилова), яка серйозно сприяла розвиткові торгівлі. Зовсім недалеко від території, де нині стоїть будинок Культурного центру України в Москві, знаходилися славнозвісні Арбатські ворота, що входили до захисної стіни Білого (Царевого) міста1. За нею знаходилося передмістя, тобто Арбат. У 1770-х роках стіну Білого міста з усіма воротами та вежами було розібрано, тоді як вежа біля Арбатських воріт з самими воротами простояла ще років двадцять і її було знесено лише наприкінці ХVІІІ століття. Арбатські ворота також було розібрано. Територію біля них тоді названо площею Арбатські ворота2.
#1 Всього стіна Білого міста мала 9 воріт і 28 веж.

#2 За радянських часів входила до Арбатської площі, в 1993 році було повернуто історичну назву. Площа примикає до вулиці Арбат і знаходиться між нею, Новим Арбатом і Поварською вулицею.


Арбатом часто проходили російські війська на війну, а поранені — в тил, надто це запам’яталося в роки Першої світової війни. Михайло Грушевський своїми очима бачив, як по Арбату йшов «неустанний рух військ, котрих відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту»1.

Через Арбат проходили й вороги, які нападали на Москву. На місці нинішньої Арбатської площі за часів великого князя Івана ІІІ в XV столітті було розбито війська казанського хана Улу Мухаммеда, які рвалися до Москви, що стало передумовою повалення татарського ярма. До речі, переходячи Москву-річку біля Кримського броду (тепер мосту), татарська кіннота не могла йти до Кремля інакше, як нинішніми Зубовським і Смоленським бульварами, повертаючи потім на Арбат. Глинисті береги річки Сивки, що переходили в непролазну драговину біля теперішніх Пречистенських воріт, робили для ворожих вершників коротший шлях неможливим. Пречистенка називалася раніше Чортольєм, а Пречистенські ворота — Чортольськими. Згаданий уже Іван Кондратьєв писав: «Где теперь Пречистенка2, были пустыри и водомоины, и место это именовалось Чертольем». До Чортольських воріт, очевидно, доходила балка, що починалася від Сивцевого Вражка. Вражек — від російського слова «овраг». В старовину по ньому протікала невеличка річка Сивка, що з’єднувалася в районі нинішнього Гоголівського бульвару зі згаданим уже струмком Чорториєм3. Власне, Чорторий був невеликим струмком, який


#1 Арбатець Борис Зайцев писав: «И идут полки вниз по Арбату, на Дорогомилово, а возвращаются в вагонах санитарных по трамвайной линии из-за реки». У Михайла Осоргіна: «От вокзала, мимо Смоленского рынка, по Арбату — одним потоком, а дальше, расщепляясь в ручьи малые, и утром, и днем, и ночью, шли тени солдатской рвани, неся с собой грязь траншей…»

#2 Назва Пречистенка з’явилася в 1658 році за указом царя Олексія Михайловича.

#3 У ХVІІІ столітті яр («овраг») був засипаний, і Сивка текла у відкритій канаві по південному боці вулиці. В ХІХ столітті і річка Сивка, і струмок Чорторий було заключено в підземні труби.
протікав по дну глибокого яру, але весняні й дощові води перетворювали його в буремний і швидкий потік, особливо біля Пречистенських воріт. Саме Чортольє з Чорториєм і Сивцевим Вражком ставали на заваді ворожої кінноти. В 1571 році ці місця топтали кримські татари хана Девлет-Гірея, вони спалили Москву. «Сам хан ужаснулся при виде пылающей Москвы и удалился. Во время этого пожара погибло более 120 тысяч воинов и граждан московских… После этого пожара Москва поправлялась медленно» (Кондратьєв). Чи й варто говорити, що Арбат зазнав тоді чимало лиха. В ХVI столітті на Арбаті й на північ від нього було поселено для захисту Москви два стрілецьких полки, а в наступному віці в кінці вулиці на її південній частині було розміщено і третій стрілецький полк.

Розвиток Арбату був нерозривно пов’язаний із зміцненням державної влади в Росії, вивищенням Кремля й Москви. Як писав Михайло Грушевський, після звільнення Московщини з-під влади Золотої Орди московський великий князь приймає царський (себто імператорський) титул і на нього переносяться поняття про всю повноту влади. Творяться теорії християнського царства: «Москва — Третій Рим, а четвертому не бути». Віра в Москву як у Третій Рим була важливою, сказати б, ментальною рисою російського православ’я. На цій вірі виховувалися покоління російських християн, на ній було зведено Московське царство, в ній черпали натхнення вожді російського старообрядства. У філософа й соціолога Федора Степуна є лапідарна й точна думка: «Вряд ли можно сомневаться, что Грозный был искренне уверен в том, что после падения второго Рима заместительство Христа на земле перешло к нему, единодержавному государю Москвы, центру всего христианского мира». Ідея «Москва — Третій Рим» поступово призвела до створення в центрі столиці Росії своєрідного містобудівного комплексу, що символізував духовну єдність всього людства, центром якого став Кремль.

За таких умов Арбат, який знаходився в кількох сотнях метрів від кремлівських палат, переповнювався великодержавним повітрям і йшов у ногу з царем, а сам цар ходив на Арбат з молитвою. Збереглося літописне свідчення від 21 травня 1562 року про те, що цар Іван Грозний прибув з хресним ходом до храму Святих Бориса і Гліба на Арбатській площі1 і отримував у ньому напутнє благословення перед початком військового походу: «...Царь и великий князь Иван Васильевич всеа Русии шел на свое дело Литовское, а стояти ему в Можайску. А шел царь и великий князь к Борису и Глебу на Арбат... И слушал царь и велики князь обедню у Бориса и Глеба на Арбате». В тому ж році, 30 листопада перед новим походом на «безбожну Литву» цар, уже після моління в кремлівських соборах, знову відправився хресним ходом до церкви Святих Бориса і Гліба. У 1563 році після взяття Полоцька цар урочисто повернувся в Москву. Забєлін писав: «В городе государя встретил с крестным ходом митрополит с собором у Бориса и Глеба на Арбате...» Здається, востаннє тут відзначали переможну війну в 1709 році, коли Петро І салютував з нагоди розгрому шведських військ під Полтавою.

Втім, храм Бориса і Гліба до свого знищення на початку 30-х років ХХ століття залишався одним із улюблених серед москвичів. Борис Пастернак написав пронизливі рядки:

Город. Зимнее небо.

Тьма. Пролёты ворот.

У Бориса и Глеба

Свет, и служба идет.


#1 Церква в ім’я двох перших руських мучеників — Святих Бориса і Гліба вперше згадується в літопису під 1493 роком, скорше за все, тоді вона була дерев’яною. На початку XVI столiття зведено кам’яну Борисоглiбську церкву. В 1764 роцi її було розібрано, на iї мicцi збудовано нову, з величезним куполом церкву, освячену наприкiнцi 1768 року. Михайло Пиляєв писав, що це будiвництво здiйснив державний канцлер, граф Олексiй Бестужев-Рюмiн, який володiв будинком неподалiк: «У цiй церквi був поставлений його портрет, як вiдновлювачу древнього храму». Храм зi стрункою дзвiницею довгий час був найпомiтнiшою спорудою на Арбатськiй площi. Його пiдновлювали в XIX столiттi. Знесено 1930 року. У 1997 роцi неподалiк вiд мiсця, де стояв храм, було споруджено за проектом архiтектора Юрiя Вилегжанiна невелику Борисоглiбську каплицю.

За доби Івана Грозного саме на Арбаті було зосереджено основні сили опричнини. В літопису вказується, що в опричнину цар узяв «Арбацьку вулицю по обидва боки і з Сивцевим врагом…» Цар навіть звів тут палац (на розі Воздвиженки з Моховою), з якого керував стратами всередині Китай-города. «Грозный построил дворец на Арбате», — писав Андрій Бєлий (палац згорів у 1582 році). Згадаймо також «Князя Серебряного» Олексія Толстого: «Слух о страшных приготовлениях разнесся по всей Москве, и везде воцарилась мертвая тишина. Лавки закрылись, никто не показывался на улицах, и лишь время от времени проскакивали по ним гонцы, посылаемые с приказаниями от Арбата, где Иоанн остановился в любимом своем тереме». За оцінкою Грушевського, «його (Івана Грозного. — В.М.) кривава, неповздержна, хороблива політика має глибоко витичені завдання, котрих вірно тримається: хоче знищити останки старовини, які стояли на заваді новим поняттям про повноту і необмеженість царської власті».

В дореволюційному путівнику «По Москві» читаємо: «За Івана Грозного вся місцевість Поварської, як і Арбат, Нікітська, Сивцев Вражек, було відібрано під опричнину1. Корінних жителів було вигнано і на їх місці поселилися царські опричники» (виділено мною. — В.М.). Так і було, проте слід пам’ятати, що виганялися не всі жителі цього району, а лише неблагонадійні, бо ж Арбат був обраний під опричнину саме тому, що на ньому жили царські люди. Більше того, в арбатських слободах дедалі більше знаходять справу для своїх золотих рук українські майстри, а також іноземні умільці.

В той час, коли на початку XVII століття польські війська брали приступом Москву, біля Арбатських воріт виявив особливу хоробрість


#1 Треба додати ще й Чортольє, тобто Пречистенку. Іван Забєлін писав: «Повелел также и на посаде Москвы взять в опришнину улицы: от Москвы-реки Чертольскую и Семчинским селом... да Арбатскую улицу по обе стороны и с Сивцовым врагом...»
окольничий Микита Годунов. Його воїни відкинули ворога, і на їх честь вдарив дзвін на церкві Бориса і Гліба. В 1612 році з Арбатської площі війська на чолі з Дмитром Пожарським пішли визволяти Кремль від польських інтервентів. Так що Арбат причетний до історичного виходу Росії із смути та до нового державного свята, що відзначається 4 листопада, починаючи з 2005 року, як «День єднання народу». Якщо ми вже торкнулися цієї теми, то нагадаю, що пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві створив український скульптор Іван Мартос, а в образах двох російських народних героїв він відтворив своїх синів-українців. З цього приводу український письменник Іван Шишов писав: «Отже, шановні земляки, коли будете в Москві, сміливо підходьте до пам’ятника Мініну і Пожарському, і кажіть їм: «Здоровенькі були!» Почуєте у відповідь: «Добридень!», і вам стане тепліше: на цій землі ви не одинокі...»

Гетьман Сагайдачний біля Арбатських воріт

На початку XVII століття на Арбаті побував і випускник Острозької академії, гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний. Михайло Пиляєв коротко писав: «В 1619 году1 к Арбатским воротам подступал и гетман Сагайдачный, но был отбит с уроном». Диво дивне, українські козаки на Арбаті! Як же це сталося?

Восени 1618 року польський королевич Владислав увірвався до Москви, проте невдовзі сам опинився в російській облозі. На прохання польського короля Сагайдачний, який був підданим польської корони, з 20-тисячним козацьким військом вирушив на допомогу Владиславу.

На той час за Сагайдачним міцно закріпилася слава сильного й


#1 Насправді в 1618 році. Цю помилку повторив, запозичаючи дослівно текст у Пиляєва, москвознавець Іван Кондратьєв.
удачливого полководця1, який активно воював проти Османської імперії та Московської держави. Він уславився морськими походами 1609, 1613–1614, 1620 років проти турків і взяттям важливої турецької фортеці Кафи, а також Варни, Очакова, Перекопа, Синопа, Трапезунда. Михайло Максимович у нарисі «Сказание о гетмане Петре Сагайдачном» писав: «…Сагайдачный со своими запорожцами беспрестанно воевал татар и турок на море и суше и своими неотразимыми победами грозно прославил свое имя». В колективній праці «Історія українського війська», що побачила світ у Львові в середині 30-х років минулого століття, зазначалося, що «десятилітнє гетьманство Сагайдачного, це час, коли козаччина остаточно стала українським національним військом». Молодий російський цар Михайло Романов мав усі підстави для тривоги, коли писав у своїй грамоті до Донського війська в липні 1618 року: «Недруг наш и разоритель всего нашего великого Российского царствия полский Жигимонт король умыслил наше Московское государство воевать и разорять… И запорожских черкас (козаків. — В.М.) полковника Саадашново (Сагайдачного. — В.М.) он же, король, со многими людьми прислал в наши полские городы…» В іншому документі йшлося про те, що на Москву йде «всепагубный враг» Сагайдачний. Як писав Михайло Максимович «Сагайдачний, йдучи війною до Москви, не міг же бути фельдмаршалом миру…»

Очевидно Сагайдачний мав надію, що участь у поході на Москву дасть йому змогу пом’якшити польські власті, які «напосідали на козаччину», домогтися поступок козакам, можливо навіть, відстояти певну незалежність козацького війська від польського короля і т. ін. Коротше ка-


#1 Михайло Грушевський писав: «…Се чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житє, в битві був перший, коли приходилося відступати — останній; був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив — як то звичайно у козаків; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини».
жучи, Сагайдачний мав якусь надію, на те, що негаразди з Польщею, «за московською війною підуть в непам’ять». Інша річ, що польський уряд відповів українському гетьману «чорною невдячністю» (Грушевський ).

Серед причин козацького походу на Москву відомий український історик Костянтин Гуслистий також називав вороже ставлення «частини українського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям». Певно, були й інші причини походу Петра Сагайдачного на Москву, і прийшов час їх об’єктивно проаналізувати. Проте це не входить в наше завдання.

За словами Михайла Грушевського, гетьман «здобував кріпости й городи і нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому місту удалося від його відсидітись». У вересні Сагайдачний, якого не зміг зупинити посланий царем князь Григорій Волконський, перейшов Оку і, з’єднавшись з Владиславом, впритул підійшов до стін Білого міста, тобто до Кремля. Дмитро Яворницький1 писав: «Воєводи, вислані з Москви, щоб перешкодити об’єднанню королевича з гетьманом, повернулися назад ні з чим, бо за словами літописця, їх охопив великий жах». В «Історії українського війська» розповідається, що під самою Москвою відбулася сутичка запорожців із царською гвардією, в якій у бій ходив і сам Сагайдачний. Він збив своєю булавою з коня московського воєводу Бутурліна. Ударні військові сили козаків було зосереджено біля Арбатсь-
#1 Яворницький Дмитро Іванович (1855–1940) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР. Досліджував історію запорізького козацтва. З осені 1896 року приват-доцент Московського університету, де викладав археологію та історію українського («малоросійського») козацтва. Підтримумував дружні зв’язки з видатними діячами української та російської культур, зокрема з І. Рєпіним, М. Лисенком, Б. Грінченком, М. Старицьким, Л. Українкою, М. Коцюбинським, П. Саксаганським, В. Ключевським, Л. Толстим, В. Стасовим. Похований в Дніпропетровську біля історичного музею, який тепер носить його ім’я.
ких воріт, і вночі 1 жовтня вони пішли на штурм1. Читаємо в «Історії України» Михайла Грушевського:

«Зійшовся (Сагайдачний. — В.М.) з королевичем, що страшенно утішився з цілим військом сею козацькою помічю, і зараз же вчинив разом з польським військом нічний напад на Москву. Але в Москві знали наперед, що буде напад і встигли приготовитися, так що здобути Москви не вдалося». Лише цим обмежився Грушевський у поясненні невдалого штурму. Правда, в «Історії України-Руси» він окремо додав, що «приступ не удався» також «через деякі нежданні розпорядження польських начальників». І тільки у виносці до цього твердження Грушевський наводив ще й цитату з праці відомого українського історика Михайла Максимовича про Петра Сагайдачного, де зазначалося, що гетьман у вирішальний момент завагався здобувати православну Москву для поляків-іновірців.

Прочитаємо цю думку Максимовича у нього самого: «К полуночи Сагайдачный со всем своим войском был уже у Арбатских ворот, и уже выломаны были петардою ворота Острожные. Но при первой стычке с москвитянами гетман прекратил осаду… Отчего же? Оттого, я думаю, что осада Москвы была ему не по мысли… Его казацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу, для того, чтоб отдать ее в руки иноверца… И, может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье…Впрочем это мое личное мнение…»

Грушевський коротко, й, здається, трохи скептично відкоментував Максимовича: «Сю сентіментальність старого історика їдко висміяв потім


#1 Запорожці не брали участі у штурмі, бо стояли в запасі.
Куліш»1. Можливо, ця «сентиментальність» не стала головною причиною невдалого штурму Москви, проте, на мій погляд, було б нерозумно нею нехтувати. Душі українських козаків не були настільки зашкарублими, щоб не відгукнутися на дзвін православних храмів. Згадаймо, що писав Микола Гоголь у «Тарасі Бульбі» про прийом до Запорозької Січі: «Прибулий з’являвся тільки до кошового, який звичайно казав: «Здоров будь! Що, в Христа віруєш?» — «Вірую!» — відповідав прибулий. — «І в Трійцю святу віруєш?» — «Вірую!» — «І до церкви ходиш?» — «Ходжу». — «Ану перехрестись!» Прибулий хрестився… На цьому кінчалася вся церемонія». Та й сам Тарас Бульба був захисником православної віри: «Неугомонный вечно, он считал себя законным защитником православия». Не забудьмо, що за особистої участі Сагайдачного відбулося відновлення Православної ієрархії в Україні, що викликало роздратування і погрози з боку Речі Посполитої. Конфесійний фактор став їй на заваді в перетворенні козаків на слухняне і повністю залежне військо. Тож, нема нічого дивного, що козаки під Арбатськими воротами звично перехрестилися, почувши церковний дзвін. У цьому якраз і сублімовано драму конкретної історичної ситуації, що склалася восени 1618 року на Старому Арбаті. Адже відомо, що «постановило козацтво віру святу обороняти» (Костомаров). Втручання козацтва в боротьбу проти засилля католицизму сприяло усвідомленню ним своєї ролі як гаранта збереження православної віри та утвердженню як нової національної сили в житті тогочасного суспільства.

За словами Миколи Костомарова, «багато лицарів таке робили, що не написано і в книгах світу, а записано на небі, бо за них були перед Богом молитви тих, яких вони визволяли з неволі». Ще коротше говорили в наро-


#1 Куліш Пантелеймон Олександрович (1819–1897) — український письменник, поет, історик, фольклорист, етнограф, видавець, громадський діяч. Член Кирило-Мефодіївського братства, автор роману «Чорна Рада» (1857 рік).
ді: «Де козак, там і слава».

Михайло Грушевський якось наголосив, що Іван Котляревський — «основоположник української літератури… присвячує свою відому строфу — елегійне зітхання — минулій Гетьманщині».


Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись!

Так славнії полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак, цвітуть!

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.


Тарас Шевченко гірко дорікав тим нащадкам, які не зберегли козацької слави:

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, то ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.


Грушевський у своїй «Всесвітній історії» чудово написав про те, що «козаччина, зіставшися в опозиції польському шляхетському режимові і опираючися на селянські маси в їх боротьбі против польського права, не покинула релігійного прапора» (виділено мною. — В. М.).

У наш час величальне слово про козаків сказав Борис Олійник:

«Для українського народу, як самодостатньої космічної величини, однією із… святинь-оберегів стало козацтво. Хоч би як їх хто оцінював, але в основі своїй вони найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та морально-етичні принципи».

Хочу, щоб ці добрі й високі слова про українське козацтво пролунали саме тут, поки козаки Петра Сагайдачного знаходяться у незвичному для них місці — біля Арбатських воріт, в абсолютно незвичній для них ситуації — перед штурмом православної Москви. Козакам немає в чому каятися перед москвичами. Може воля Божа була на те, щоб вони не здобули тоді столицю Московської держави. Все обмежилося тим, що можна виразити поетичними рядками юного Михайла Грушевського: «Руйновали козаченьки Московськії мури…» Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія. Втім вона не терпить умовного способу.

На мій погляд, непростий епізод українсько-російських стосунків і політичної та полководницької біографії Сагайдачного потребує серйозного дослідження та об’єктивної оцінки. Тим паче, що спеціально й грунтовно, всебічно й докладно цього не зробили в свій час ні Михайло Грушевський, ні Дмитро Яворницький. Цікаві спроби сучасних істориків покищо, здається, не втілилися в оригінальному дослідженні.

Повернімося до «Історії України», в якій Грушевський писав, що після козацького штурму «правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були при Володиславі, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю війну закінчено якнайскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, і Сагайдачний теж стояв за дальшу війну з Москвою, але нічого було робить: війну скінчено».

Втім, Сагайдачний, якому не вдалося раптово взяти Москву, не збирався тримати своє військо в тривалій облозі біля добре укріпленого міста. Гетьман відійшов вiд Москви. Загляньмо до «Истории Запорожских казаков» Дмитра Яворницького:

«Гетман же Сагайдачный, покинув Москву, направился к Калуге и по дороге взял острог в Серпухове, потом взял острог в самой Калуге. Между тем, польские депутаты, много раз вступавшие в мирные переговоры с русскими, на этот раз сошлись в селе Деулине, близ Троицко-Сергиевского монастыря, и снова открыли переговоры… Сагайдачный возвратился из московского похода в Киев и принял титул «гетмана» Украйны, сделавшись управителем той части Украйны, которая признала себя козацкой. С этих пор разница между запорожскими и городовыми козаками еще резче обозначилась, а вместе с этим и история тех и других стала резче отклоняться в разные стороны».

Важливо зазначити, що Петро Сагайдачний не був принциповим противником зближення України з Росією, чому є чимало підтверджень. Наведу лише одне. Посли доброї волі від гетьмана Сагайдачного на чолі з отаманом Петром Одинцем побували в Москві вже на початку 1620 року, і вони ніяк не могли обминути Арбат.

До речі, що сприятливе для Москви закінчення сутички з українським гетьманом Петром Сагайдачним оцінювалося настільки високо, що з цього приводу в арбатській церкві Миколи Явленого цар Михайло Романов велів спорудити вівтар Покрова Пресвятої Богородиці, а сам подарував храмові дзвін.

Весь цей сюжет про Петра Сагайдачного я вперше опублікував у книзі, що вийшла в московському видавництві на самому початку 2004 року. Під час роботи над нею в сучасних арбатознавчих виданнях не зустрів жодної згадки про штурм гетьманом Кремля. Проте в тому ж році вийшов у Москві авторський путівник по місту відомого москвознавця Льва Колодного, в якому з цікавістю прочитав, зокрема, про історичні події, що відбувалися біля стін храму Миколи Явленого на Арбаті (про нього скажемо окремо). І раптом наткнувся на такі рядки:

«Біля його стін князь Дмитро Пожарський розбив польське військо гетьмана Яна Ходкевича. На цьому місці москвичі через кілька років розгромили (?) козаче військо гетьмана Петра Сагайдачного, на цей раз українського, чиїм іменем націоналісти (?) назвали великий корабль, мріючи вигнати (?) росіян з берегів Чорного моря»1.

Блискуче й печальне підтвердження сентенції про те, що історія для декого є політика перекинута в минуле! Але ж історію не можна краяти, як каптан, у залежності від вигинів сучасної політики, від політичних емоцій, симпатій і антипатій. Історію треба знати. Переконуймося, нарешті, в тому, що українська присутність у Москві впродовж її історії має бути висвітлена на рівні наукових знань об’єктивно і неупереджено.

Будинок Кирила Розумовського

У ХVІІ столітті Арбат зазнав як смутних часів, так і зміцнення Московської держави. У «Всесвітній історії» Грушевський писав: «…З другим десятиліттям ХVІІ в. Московська держава щасливо вийшла з сих замішань… Внутрішня руїна, економічне знищення давали їй себе відчувати досить довго, але обережна і ощадна політика нового правительства помалу привела до ладу фінанси держави… В оновленій Московській державі ХVІІ в. під властю нової династії організується правління бюрократичне, абсолютне, самодержавне ще більше ніж перед «смутою».

Арбат буквально дихав одним повітрям з новою царською династією, з новим абсолютним правлінням. В його ареалі, передусім у прикремлівській частині, проживали дуже знатні — царські люди. Михайло Пиляєв, зокрема писав:

«…Где стоит теперь Арбатская часть, там жил отец Натальи Кирил-


#1 Лев Колодный. Москва в улицах и лицах. Центр. М.: Голос-Пресс, 2004. С.117.

ловны1 и был впоследствии подгородный дом царицы Натальи, а по ней и сына ее Петра Великого… В дополнение сказанного о возможной и точной принадлежности арбатского частного дома царице Наталье Кирилловне, прибавим еще, что юный Пётр, не удаляясь от родного ему места, учредил тут же свой полковой Преображенский двор; он стоял в Гранатном переулке…»

Той же Пиляєв розповів таку драматичну історію. На Арбаті, в приході Бориса і Гліба, за петровської доби стояли багаті кам’яні палати ближнього боярина царя Олексія Михайловича, Івана Олексійовича Мусіна-Пушкіна, який при Петрі також займав високі посади. Рід Мусіних-Пушкіних — один із старовинних російських боярських родів, відомих з ХІІ століття. Імператор Петро зробив Івана Мусіна-Пушкіна дійсним тайним радником і першим російським графом. Старший син його Платон виховувався в Парижі, а згодом Петро І направив його за кордон вчитися дипломатії. «Возвышением своим в это царствование он был обязан своему другу Артемию Волынскому, тогда сильному кабинет-министру императрицы. Но эта дружба и приязнь в последствии навлекла на графа большое несчастье. 14-го февраля 1740 года он был пожалован орденом св. Александра Невского, а 27-го июня, по доносу герцога Бирона, лишен чинов, орденов и с отрезанием языка был сослан в Соловецкий монастырь за дерзкие будто бы слова против государыни. А его богатые вотчины и многие тысячи душ крестьян в казну; из одного богатого его дома на Арбате взято множество драгоценных каменьев и золотых вещей, и одного серебра несколько десятков пудов. Самый же дом отдан жене его с детьми».

Наприкінці ХVІІІ століття на Воздвиженці мав розкішний будинок

#1Друга дружина царя Олексія Михайловича Наталія Наришкіна, мати Петра І.

один із кращих у Москві1 — граф, генерал-фельдмаршал Кирило Розумовський, українець, третій син «регистрового казака Киевского Вышгорода Козельца полка» Григорія Розума. Кирило Розумовський, який народився на хуторі Лемеші Козелецького повіту Чернігівської губернії і в дитинстві пас скотину, став першим російським президентом Імператорської Академії наук (до нього були тільки німці), а в 1750–1764 роках був гетьманом Малоросії — останнім гетьманом Лівобережної України. Втім сам Розумовський говорив, що справді останнім гетьманом був Іван Мазепа. Деякі дослідники вважають, що діяльність Розумовського певною мірою перегукується з політикою Мазепи, проте у графа не було самостійницького духу, надто любив він почесті й багатство, та зрештою й часи були вже інші.

Розумовського та його оточення навіки засудив Тарас Шевченко:
Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки2 лизали.


Дійсно, Кирило Розумовський, як ніхто, розумів, що зберегти прихильність цариці можна було не стільки ревною службою, скільки хитромудрим їй догідництвом. Зокрема, відомо, що в 1754 році гетьман подарував Єлизаветі фантастично красиву карету з дивовижним різьбленням, що виставлялася в Оружейній палаті Кремля. Хоч історики іронічно називали Розумовського «гетьманом у перуці», сам він до своєї посади ставився серйозно, принаймні просив у цариці зробити її спадкоємною в своєму роду. Це й стало значною мірою причиною неми-

#1 Іван Кондратьєв писав: «При этом доме находится одна из стариннейших церквей во имя Знамения Пресвятой Богородицы. Построение её приписывалось брату патриарха Филарета боярину Ивану Никитичу Романову (около 1625 г.)».

#2 Черевики без каблуків у деяких східних народів.

лості Катерини ІІ до гетьмана і його сина Андрія, якого Розумовський і бачив своїм спадкоємцем. Втім, утративши гетьманство, Розумовський залишився в оточенні цариці. Зі своїх численних посад Розумовський особливо цінував посаду командира лейб-гвардії Ізмаїльського полку, що забезпечувала йому конкретну владу.

Михайло Грушевський писав про цього гетьмана:

«На Україні Розумовський нудився… в справи українські не дуже мішався, і Україною правила старшина по своїй волі, зносячися безпосередньо з сенатом і російським правительством… те, що зроблене було нею за сей час, пережило потім і скасованнє гетьманства… В сім вага до сих часів останнього українського гетьмана, хоч який не цікавий був він сам своєю особою». Як відомо, Розумовський добився скасування митниці між Великоросією і Малоросією, і його епоху історики називають «золотою осінню Гетьманщини».

У 1800 році Розумовський продав свій будинок на Арбаті графу Миколі Шереметьєву за 450 тис. рублів і під кінець життя поселився в Батурині, де мав великий дерев’яний будинок. Відомо, що в Яготині він побудував церкву і перевіз туди з Києва свій будинок із дерев’яних брусів.

В Батурині колишній гетьман жив у розкоші, проте, кажуть, у душі залишався українцем і зізнавався, що коли заграють на бандурі, він повинен скоріше згадати, хто він є, щоб не пуститися в танець. Помер Кирило Розумовський на 75 році життя й похований у Батурині.

До речі, від фельдмаршала графа Шереметьєва походила близька знайома Тараса Шевченка Варвара Рєпніна, а Кирило Розумовський був її прадідом. Останній з відомого роду — Петро Розумовський — помер у 1835 році в Одесі.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал