«Житомирська область»



Сторінка1/6
Дата конвертації02.01.2017
Розмір1,11 Mb.
  1   2   3   4   5   6
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА


НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Залікова робота

З дисципліни:

Сучасні інформаційні технології

На тему:


«Житомирська область»

Виконали:

Студент 1-го курсу

Групи МП-12

Гаврильченко Олександр

Перевірили викладачі:

Ткачук А. І.

______________



План

1.Вступ

2.Перелік областей

•Житомир (Житомирська область)

•Бердичів (Житомирська область)

•Олевск (Житомирська область)

• Овруч (Житомирська область)

• Лугини (Житомирська область)

• Народичі (Житомирська область)

• Ємільчине (Житомирська область)

• Коростень (Житомирська область)

• Малин (Житомирська область)

• Новоград-Волинськ (Житомирська область)

• Радомишль (Житомирська область)

• Володар-Волинськ (Житомирська область)

• Червоноармійськ (Житомирська область)

• Черняхів (Житомирська область)

• Романів (Дзержинськ) (Житомирська область)

• Коростишів (Житомирська область)

• Любар (Житомирська область)

• Чуднів (Житомирська область)

• Андрушівка (Житомирська область)

• Попільні (Житомирська область)

• Ружин (Житомирська область)

• Баранівка (Житомирська область)

3.Висновок.

Житомирська область багата великими родючими землями, красивими ландшафтами та неймовірних краєвидів. Саме тому ми хотіли б Вам розповісти про загадкову,неймовірно красиву, родючу землю, Житомирську область. Історія почалася 100 000 тис. років тому, коли на цій території вже мешкали первісні люди. Пам'ятки трипільської культури виявлені на території сіл Троянова Житомирського, Райки Бердичівського, Поволоч Попільнянського районів та в інших місцях. Пам'ятки епох міді і бронзи знайдені в Романівський і Житомирському районах, на околицях Житомира. 5-7 століттях нової ери територія області була заселена древніми східнослов'янськими племенами: північ — древлянами, центральна частина і південь — полянами, які займались землеробством і скотарством. Древляни займались також мисливством, бджільництвом, виробництвом ювелірних прикрас, торгівлею. У 9 сторіччі з'являються міста, що стають центрами ремесел і торгівлі: Вручий (Овруч), Іскорость (Коростень). У ранньофеодальний період (11 — початок 12 сторіччя) сучасна територія Житомирської області входила до складу міцної (зі столицею в Києві) древньоруської східнослов'янської держави — Київської Русі. Волинь і Полісся, за відомим істориком І. П. Крип'якевичем, належали до слов'янської прабатьківщини, були колискою українського народу. У 14-16 століттях більша частина території сучасної Житомирщини входила до складу Київського воєводства, утвореного 1471 році замість Київського князівства. Після Люблінської унії (1569 рік) Литва об'єдналася з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. З цього часу волинські землі були загарбані польськими магнатами. Народ зазнавав гніту від польської шляхти. За результатом трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 роки) Волинь разом з Київщиною і Поділлям увійшли до складу Російської імперії. Територія краю увійшла до складу Волинської і частково до Київської губерній, утворених царським указом в 1797 році. Центром Волинської губернії від 1804 року став Житомир. Починаючи від 19 століття розвиток економіки Волинської губернії відбувався за умов участі її в єдиному ринку Російської імперії, йшов процес розкладу феодально-кріпосницького ладу й розвитку капіталістичних відносин. Поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалася торгівля, зростала кількість міського населення. Однак, не зважаючи на деякий розвиток виробництва і торгівлі, Волинська губернія була однією із економічно відсталих земель. У селі Сушки Коростенського Житомирської області району на вулиці Рудня відбувся останій бій бійців УПА проти військ НКВС на Житомирщині. У Сушках було встановлено спеціальний пам'ятний знак на честь загиблих повстанців «сотні Романа». Розпочавшись вночі, бій тривав майже 10 годин. Московські карателі були подивовані незламністю бійців Української повстанської армії, адже їх було у сотні разів менше. Та для українців цей нерівний бій завершився трагічно.



ЖИТОМИР

Історія

Житомир належить до найдавніших міст України. Ще з часів середньовіччя і до сьогодні Житомир був і є адміністративним центром регіону, а в 1918 році тут протягом кількох тижнів працював уряд Української Народної Республіки.

Археологами виявлені поблизу міста поселення і кургани епохи бронзи, раннього залізного віку. В межах міста розкопано також могильники VII сторіччя та залишки староруського городища Х — XIII століть.

У Житомирі, як і на всій древлянській землі в 945 році спалахнуло повстання, яке описане в Іпатіївському літописі. Незабаром, після цього древлянські землі остаточно ввійшли до складу володінь Київської Русі. Перша літописна згадка про Житомир відноситься до 1240 року, у зв'язку з походом на захід війська Батия, після розгрому Києва. Житомир, під час монголо-татарського нашестя, було цілком розорено й зруйновано. Житомир страждав від татар ще кілька разів, до XVII століття. За іншими даними, Житомир уперше згадується в літописних документах під 1392 р. у звязку із взяттям Житомирського замку великим литовським князем Гедиміном під час походу на Київ. У літописі, зокрема, сказано: «… бывше в Киеви и не всхоте покоры учинити и чолом ударите великому князу Витовту. Той же весны Витовый пойде и взя град Житомир и Вручий (Овруч)».

У 1444 році Житомир одержав магдебурзьке право. Місто поступово росло, будувалося, розвивалися ремесла, торгівля. Його центром і самим значним спорудженням був замок. У 40-х рр. XVI століття він був перемурований і укріплений за проектом місцевого зодчого Семена Бабинського. Його товсті стіни були оточені оборонним ровом, заповненим водою. Після Люблінської унії 1569 року Житомир потраплив під владу польських магнатів.

Архітектура: пам'ятки і пам'ятники

Пам'ятник Т. Г. Шевченку

Пам'ятки історико-культурного і релігійного значення у місті Житомирі включають:


  • Келії єзуїтського монастиря (1724),

  • Подільська церква (св. Успенська) (1874),

  • Яковлевська церква (1837),

  • Семінарський костел Св. Йоана з Дуклі (1842),

  • Катедральний собор св. Софії (1847) (проектував архітектор Рахау Карл Карлович),

  • Михайлівська церква (1856),

  • Хресто-Воздвиженська церква (Музей природи),

  • Свято-Преображенський кафедральний собор (1866-74),

  • Водонапірна вежа (1897)

Джерела: http://zt-grad.blogspot.com/2011/03/1724.html

http://photoua.net/show_ua.php?cur_cat_id=125&size=litle&s_page=4&order=views%20desc

Додаткові джерела:



http://www.zhitomir.info/

http://www.zhytomyr.osp-ua.info/

http://zhzh.info/



Бердичів

Місце розташування. Місто Бердичів розташоване на березі річки Гнилоп'яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Додаткова інформація: http://my.berdychiv.in.ua/history_berdychiv

Заснування Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов'янського слова «бердо» — урвище, або ж від власного імені Бердич. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів. Додаткова інформація: http://my.berdychiv.in.ua/images/pam/g001.htm

Архітектурні пам’ятки

У місті 92 пам'ятки історії, архітектури та монументального мистецтва. 25 архітектурних пам'яток виразно свідчать про велику історичну спадщину міста. Унікальні пам'ятники XV—XVIII ст. представлені у Бердичівському історично-культурному заповіднику. Архітектурний комплекс включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол. У 1627 році Київський воєвода Януш Тишкевич заснував кляштор і у 1630 році подарував замок католицькому ордену Босих Кармелітів. Так утворився монастир Кармелітів Босих. Ще одна пам'ятка архітектури — костьол Святої Варвари, який було споруджено у 1759—1781 роках. 14 березня 1860 р. в костьолі, який діє і в наш час, вінчався із графинею Евеліною Ганською великий французький письменник Оноре де Бальзак. У місті встановлено низку пам'ятників і пам'ятних знаків, як за СРСР, так і за незалежності України (в 1990 — 2000-х рр.) — Т.Г. Шевченку, В.І. Леніну, на честь народження Христа, на місці колишнього єврейського гетто тощо.



Додаткова інформація: http://ukraine.kingdom.kiev.ua/region/05/berdychiv.php

Історія

Міська хоральна синагога, 1850 (колишня, зараз — Трикотажна фабрика) За переписом 1789 року євреї складали 75 % населення міста (1951 з 2640), пізніше князь Радзивілл надав 7 єврейським родинам монопольне право на торгівлю тканинами. Саме євреї були на чолі більшості торговельних компаній і банків, а також часто були орендарями маєтків польських магнатів. Місто налічувало до 80 синагог і бейт мідрашів. З кінця XVIII сторіччя Бердичів став важливим центром хасидизму, де згодом розгорнувся конфлікт між хасидами і мітнагдидами. В 1820-х рр. сформувалася велика група послідовників ідей Хаскала. На 1861 рік єврейська громада міста була другою на теренах всієї Російської імперії. Проте погроми початку 20-го століття, війна і революція спричинили хвилю еміграції і частка євреїв почала зменшуватись. Незважаючи на це і на закриття майже всіх синагог радянською владою, в 1920-х ідиш був офіційною мовою в місті і на ньому могли проводитись судові слухання. Проте з 1930-х релігійну і культурну активність було обмежено. Під час війни єврейська громада була фактично знищена нацистами. З лібералізацією політичного і культурного життя в СРСР з сер. 1980-х рр. почалось відродження єврейської громади Бердичева. Зараз у місті діють 3 синагоги, чимало місць, пов'язаних із юдаїзмом і єврейською культурою, в тому числі Усипальня Леві Іцхака Бен Меїра, які щороку відвідують понад 3 тисячі прочан (дані на сер. 2000-х рр.).


Додаткова інформація: http://berdychiv.osp-ua.info/index.php?ch=1&fl=hist



Олевськ

Історія створення та розвитку міста За археологічними дослідженнями територія сучасного Олевська була заселена ще в IV тисячолітті до нашої ери, про що свідчать крем’яні знаряддя праці доби неоліту. Неподалік міста було досліджено 17 поховань і два кургани Есривської культури. Як історична пам’ятка є давньоруське городище та курганний могильник розташований в північно-східній частині Олевська. Одне з найдавнійших поселень Волині, що розташоване басейні р. Уборть. За історичними документами Олевськ вперше згадується в 1488 році. Назву міста пов’язують з іменем Овруцького князя Олега Святославовича, який жив і князював наприкінці X століття. Під час свого князівства Олег Древлянський заснував Олегове городище, яке згодом для скорочення почали називати Олегськ, а потім для спрощення вимови – Олевськ. Князь Олег Святославович загинув у 977 році і саме в цей період в літописі згадується Олегськ, тому і заснування Олевська пов’язують з цією датою. За припущенням авторитетних Українських істориків Овруч, Коростень і Олевськ при князівства Олега Святославовича утворювали своєрідний трикутник в межах древлянської землі. А за свідченням окремих дослідників Волині, не зважаючи на те що Олевськ був віддалений від Овруча (столиці князівства) на 120 верст, У ньому (Олевську) був великий палац Олега, а значить він був резиденцією князя і саме при житті Олега, місту була дана назва Олегеск. Після розорення татарами Києва у 1240 році Древлянська земля стала притулком утікачів з Придніпров'я, оскільки татари дуже боялися заболоченого і вкритого непрохідними хащами Полісся. Ось чому Надуборття стало тоді густонаселеним краєм. Пізніше замок було побудовано в Олевську. Після Люблінської унії 1569 року Олевськ у складі Правобережної України потрапить під владу шляховської Польщі. Довгий час ним володіли Немиричі, які нещадно експлуатували селян. Враховуючи те, що в Олевську панувала польська шляхта, то вона нав’язувала католицьтво. Тут було збудовано і діяв греко-католицький монастир. Проте більшість населення сповідувала православ’я. Про це свідчить спорудження у 1596 році Свято-Миколаївського храму в Олевську, який і зараз діє і відноситься до пам’яток архітектури України. 1641 року польський король надав Олевську магдебурзьке право, дозволив провадити щотижневі торги та 2 ярмарки на рік. Тяжке соціальне гноблення примушувало селян підійматися на боротьбу за свої права. Вони взяли активну участь у визвольній війні українського народу 1645-1654 рр. У 1648 році вони вбили ненависного їм власника міста О.Немирича, створили в Олевську сетевю і в її складі громили загони польської шляхти. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Олевськ залишився в складі Речі Посполитії і лише в 1793 році у складі Правобережної України був приєднаний до Російскої Імперії. 1796 року Олевськ став волосним центром Овруцького повіту Волинської губернії. В 1798 тут налічувалося 70 дворів та 472 мешканців. Населення займалося в основному хліборобством. Від 1831 року Олевськ належав до державних маєтностей. З підприємств діяли лише 2 винокурні. Лікувальних закладів не було. Діяло училище на 14 місць при кармелітському монастирі. Після скасування кріпосного права, відповідно до указу 1863 р. жителям Олевська були відведені наділи майже непридатної для обробітку землі. Після реформи в Олевську було збудовано 3 тартаки, 2 смолокурні, каменоломня, 2 млини.

Розвиток промисловості спричинив зростанню містечка. Якщо в 1866 році в ньому налічувалося 160 дворів і 1477 жителів, то 1889 року відповідно 262 двори та близько 2000 жителів. Особливо швидко почало розвиватися містечко після 1903 року, коли була прокладена залізнична колія Київ-Ковель. Через рік відкрилася поштова станція та поштово-телеграфне відділення. З 1909 року почав діяти жар. де виготовляли господарський посуд. Відкривали нові тартаки, каменоломні, смолокурні. Розвивалася борономисливська промисловість, масово велися лісорозробки. Уже на той час в Олевську налічувалося біля 100 крамничок. Про соціальний розвиток містечка місцеві власті не піклувалися, тому на початку 1900 років на 2 тисячі населення працювала лише одна лікарня на 10 ліжок, медичну допомогу надавав один лікар. З навчальних закладів в Олевську діяло двокласне сільське училище, в якому навчалося біля 200 дітей. У січні 1918 року, Олевськ без єдиного пострілу, був звільнений від залишків російської армії (в яких домінували пробільшовицькі антиукраїнські настрої), українським полком ім. Костя Гордієнка, що українізувавшись на російсько-німецькому фронті Першої Світової війни, повертався до Києва, на чолі з Петрівим Всеволодом Миколайовичем. На той час в Олевську вже діяв Український Комітет в на чолі якого стояв працівник залізниці українець, але в комітет входили й представники єврейського населення Олевська, один яких обіймав посаду секретаря комітету. 13 січня 1918 року, з дозволу Всеволода Петріва Олевський Український Комітет сформував місцеву міліцію, отриавши із запасів полку ім. Костя Гордієнка зброї та амуніції на 50 ополченців, для захисту громадян міста, від мародерів з числа дезертирів російської армії що тисячами проходили в той час через Олевськ, тікаючи з фронтів. З 15 січня в Олевську з'явився представник Центральної Ради, за підписом Ковалевського, який почав формування Вільного Козацтва, з місцевого населення. За умовами Ризького миру від 18 березня 1921, Олевськ потрапляє під московсько-більшовицьку окупацію. Наприкінці 1922 р. виникло споживче товариство, а через рік ТСОЗ. Відновив роботу фарфоровий завод, шкір з-д. Відкрилася районна електростанція. У лютому 1923 року відкрився сільбуд. Діяли клуб фарфорового заводу, кінотеатр, 6 невеличких бібліотек. 1932 р. організовано машинно тракторну станцію, що мала 32 трактори, 3 авто і 22 пр. плуги та інший сільськогосподарський інвентар. Реконструйовано фарзавод і в ньому працювало 500 робітників. Пізніше вступили в дію меблева фабрика та лісопильний завод. Восени 1936 року Олевське відвідав секретар ЦК КП(Б)У П. П. Постишев. З його ініціативи в 1937-38 році було побудовано районний будинок культури, який діє і нині, крім цього діяв кінотеатр, клуби і бібліотеки. У 1938 році було побудовано нову дільничну лікарню на 40 місць, поліклініку. 3 21 серпня по 15 листопада 1941 року Олевськ був столицею «Олевської республіки», що підпорядковувалась Уряду УНР в екзилі. У цей період міську раду Олевська очолював Борис Симонович. Статус міста з 2003 року (постанова Верховної Ради України №829-IV від 22.05.2003 року.)

Додаткова інформація: http://olevsk.org.ua/modules/myarticles/article.php?storyid=6&storypage=0 а також



http://www.polissya.eu/2010/03/olevsk-pogoda-karta-putivnik-foto.html


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал