Iван Франко. Поезiї



Сторінка7/7
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Багатших сусiдах мами роздали

Нас, хлопчикiв,- бач, не було з чого жити.

Дiстодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за се вiдслужити.

I ми наслужились, назнались бiди!

Мами повмирали. Менi вже тогди

Було двадцять лiт, я покинув служити,

До хати пiшов, оженивсь i, як слiд,

Обняв усе поле, що нам лишив дiд,

I став на нiм в бiдностi жити.

Гадав я: сплачу малолiтнiм тамтим,

I поле по дiдовiй волi

Останесь цiле, то хоч я на тiм полi

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дiвчат повiную, а старший братiй

Пристане де-будь до вдової...

То так, як би двом у сорочцi тiснiй:

Волить хоч один, та ходити в цiлiй,

Нiж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тодi не буде мав що вбрать.

Отак я, бувало, частенько

Говорю тамтому. Та ба, любий брат

Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав,

Що там на всi дiти лишилось,

I щоб все напiв помiж них подiлилось

Так, як би їх тато окремо вмирав.

Я вчув се, i сумно зробилося. Шлю

До нього людей, щоб згодились на сплату;

Сам ходжу за ним i благаю-цвiлю:

"Вважай, передiлимо поле i хату,

То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дiд-небiжчик не хтiли дiлить,

А ти хочеш дiдову волю ламати?"

Дарма, вiн про сплату не хоче i знати!

Минуло два роки, i з суду ми нинi

Декрети дiстали: усе, що дiд мав,

Мiж нас подiлити по рiвнiй частинi,

А кождий щоб з того сестру звiнував.

I що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак

Пiвгрунту! Моя вже задбвжена частка.

Сестри не звiную, i сам я жебрак.

Я думаю свiдкiв до суду вести,

Що дiд не хотiв дiлить поля, -

То, чень, йому скажуть на сплату пiти,

А нi, га! - то дiйсь божа воля!"


4
Я думав про людське братерство нове,

I думав, чи в свiт воно швидко прийде?

I бачив я в думцi безмежнi поля:

Управлена спiльним трудом, та рiлля

Народ годувала щасливий, свобiдний.

Чи се ж Україна, чи се край мiй рiдний,

Обдертий чужими i свiтом забутий?

Так, се Україна, свобiдна, нова!

I в мойому серцi бiль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;

Там дiд оре поле, старенький, як гриб,

I плаче за сином, що в Боснiї згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклiн розлягаєсь...

О краю мiй рiдний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобi, нiж коли б

Така твоя доля повiк мала бути!


1881

ГIМН
Вiчний революцйонер -

Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Вiн живе, вiн ще не вмер.

Нi попiвськiї тортури,

Нi тюремнi царськi мури,

Анi вiйська муштрованi,

Нi гармати лаштованi,

Нi шпiонське ремесло

В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!

Хоч вiд тисяч лiт родився,

Та аж вчора розповився

I о власнiй силi йде.

I простується, мiцнiє,

I спiшить туди, де днiє;

Словом сильним, мов трубою

Мiлiони зве з собою,-

Мiлiони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремiсницьких,

По мiсцях недолi й слiз.

I де тiльки вiн роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувать,

Хоч синам, як не собi,

Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер -

Дух, наука, думка, воля -

Не уступить пiтьмi поля.

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

I де в свiтi тая сила,

Щоб в бiгу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

ГРИМИТЬ
Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкiшная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

I вiтер над нею гуляє бурхливий,

I з заходу темная хмара летить -

Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи,-

Мабуть, благодатная хвиля надходить...

Мiльйони чекають щасливої змiни,

Тi хмари - плiдної будущини тiни,

Що людськiсть, мов красна весна, обновить...

Гримить!
1880

КАМЕНЯРI
Я бачив дивний сон.

Немов передо мною

Безмiрна, та пуста, i дика площина

I я, прикований ланцем залiзним, стою

Пiд височенною гранiтною скалою,

А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,

I в оцi кожного горить любовi жар,

I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,

I плечi кожного додолу ся схилили,

Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,

I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод

Не спинить вас!

Зносiть i труд, i спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить".

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,

I тисяч молотiв о камiнь загуло,

I в тисячнi боки розприскалися штуки

Та вiдривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так нашi молоти гримiли раз у раз;

I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;

Хоч не одного там калiчили тi скали,

Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,

Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,

Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,

Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,

Бо не герої ми i не богатирi.

Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли

На себе пута. Ми рабами волi стали:

На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками

Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,

Що кров'ю власною i власними кiстками

Твердий змуруємо гостинець i за нами

Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,

Який ми кинули для працi, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,

Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,

I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,

I серце рвалося, i груди жаль стискав;

Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,

Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,

I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!

Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,

I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.


* * *
Мiсяцю-князю!

Нiчкою темною

Тихо пливеш ти

Стежков таємною...

Нiжно хлюпочеться

Вбздушне море,

Так в нiм i хочеться

Змить з серця горе.

Мiсяцю-князю,

Ти,чарiвниченьку!

Смуток на твбйому

Ясному личеньку.

Iз небозвiдної

Стежки погiдної

Важко глядiть тобi

В море бездонне,

В людськостi бiдної

Горе безсонне.

Мiсяцю-князю!

В пiтьмi будущего,

Знать, ти шукаєш

Зiлля цiлющого,

Зiлля, що лиш цвiте

З-за райських меж...

Ох, i коли ж ти те

Зiлля найдеш?..
16 iюля 1883

МОЯ ЛЮБОВ


Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

I на лицi ярiє знак

Любовi, щиростi, спокою.


Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стiльки лиха

Знесла, що квилить лихо те

В її кождiськiй пiснi стиха.


її пiзнавши, чи ж я мiг

Не полюбить її сердечно,

Не вiдректися власних втiх,

Щоб їй вiддатись доконечно?


А полюбивши, чи ж би мiг

Я божую її подобу

Згубити з серця, мимо всiх

Терпiнь i горя аж до гробу?


I чи ж перечить ся любов

Тiй другiй а святiй любовi

До всiх, що ллють свiй пiт i кров,

До всiх, котрих гнетуть окови?


Нi, хто не любить всiх братiв,

Як сонце боже, всiх зарiвно,

Той щиро полюбить не вмiв

Тебе, коханая Вкраїно!


27 iюня 1880

* * *
Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мнi, блiда журо-марюко,

Не дай заснуть в постелi безучастя -

Не покидай мене, гриже-гадюкої

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать анi на хвилину

Про власну радiсть i про власне щастя,

Докiль круг мене мiлiони гинуть,

Мов та трава схне лiтом пiд косою,

I вiд колиски аж по домовину

Жиють з бiдою, наче брат з сестрою, -

Докiль життя тяжким нас давить валом,

На пнi ламає силою страшною,

Докiль ще недосяглим iдеалом

Для мiлiонiв ситiсть, тепла хата, -

Докiль на лицях сльози, нiби ралом,

Борозди риють, доки зимна крата

Тюремна руки путає робучi,

Мруть з голоду бездомнi сиротята,

Пишаються пiд небом тi блискучi

Гнiзда розпусти, зопсуття й обмани

I свiт заражують, докiль могучi

"Стовпи" отруту ллють в народнi рашi,

Думки кують, для прихотi своєї

Люд трупом стелють лютi тамерлани!


* * *
Не високо мудруй,

Але твердо держись,

А хто правду лама,

З тим ти смiло борись!
Не бажай ти умом

Понад свiтом кружить;

А скорiш завiзьмись

В свiтi праведно жить.


* * *
Oй ти, дiвчино, з горiха зерня,

Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?


Чом твої очi сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?


Ох, тiї очi темнiшi ночi,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!


I чом твiй усмiх -для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?


Ой ти, дiвчино, ясная зоре!

Ти мої радощi, ти моє горе!


Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.


СIДОГЛАВОМУ


Ти, брате, любиш Русь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патрiот,

А я собi собака.

Ти, брате, любиш Русь,

Як хлiб i кусень сала, -

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво, -

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь,

За те, що гарно вбрана,-

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твiй патрiотизм -

Празнична одежина,

А мiй - то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в нiй князiв,

Гетьмання, панування, -

Мене ж болить її

Вiдвiчнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобi i честь, i шана,

У мене ж тая Русь -

Кривава в серцi рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дiм,воли,корови,-

Я ж не люблю її

З надмiрної любови.


ТОВАРИШАМ IЗ ТЮРМИ


Обриваються звiльна всi пута,

Що в'язали нас з давнiм життем;

З давнiх брудiв i думка розкута -

Ожиємо, брати, ожиєм!


Ожиємо новим ми, повнiшим

I любов'ю огрiтим життєм;

Через хвилi мутнi та бурливi

До щасливих країв попливем.


Через хвилi нещасть i неволi,

Мимо бур, пересудiв, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство, i згода, й любов.


Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранiв, царiв,

Не за церков, попiв, анi бога,

Нi за панство неситих панiв.


Наша цiль - людське щастя i воля,

Розум владний без вiри основ,

I братерство велике, всесвiтнє,

Вiльна праця i вiльна любов!


Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Нi на крок не вертатися взад.


Се ж остатня вiйна! Се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стає,

Се поборює воля неволю,

"Царство боже" на землю зiйде.


Не молiться вже бiльше до бога:

"Най явиться нам царство твоє!"

Бо молитва - слаба там пiдмога,

Де лиш розум i труд у пригодi стає.


Не вiд бога те царство нам спаде,

Не святi його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля i спiльний наш труд.


ВЕСНЯНКИ
Розвивайся, лозо, борзо [швидко],

Зелена дiброво!

Оживає помертвiла

Природа наново.

Оживає, розриває

Пута зимовiї,

Обновляєсь в свiжi сили

Й свiжiї надiї.

Зеленiйся, рiдне поле

Українська ниво!

Пiдiймися, колосися,

Достигай щасливо!

I щоб всяке добре сiм'я

Ти повiк плекала,

I щоб свiту добра служба

З твого плоду стала!

* * *
Грiє сонечко!

Усмiхається небо яснеє,

Дзвонить пiсеньку жайвороночок,

Затонувши десь в безднi-глубiнi

Кришталевого океану...

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вiтри,



Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дiвчини, що з сну будиться,

В грудi радiсно б'єсь здоровая

Молодая кров,

Так i грудь землi диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сiй в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любвi мати щирая

Обiйме його,

Кров'ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнiї, думка чесная,-

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сiйте в головах думи вольнiї,

В серцях жадобу братолюбiя,

В грудях смiливiсть до великого

Бою за добро, щастя й волю всiх!

Сiйте! На пухку, на живу рiллю

Впадуть сiмена думки вашої!


* * *
Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибинi,

Краплю, щоб в бою сильнiше стояти,

Дай i менi!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття i вiдновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай i огню, щоб ним слово налити,

Душi стрясать громовую дай власть,

Правдi служити, неправду палити

Вiчну дай страгть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Яснiсть думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,



В працi сконать!
1880
Каталог: Franko


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал