Iван Франко. Поезiї



Сторінка6/7
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

паралелi до тої казки в казках iнших, пiзнiших народiв, але [то] вже дуже

далека аналогiя до Олегового коня.


Писано д[ня] 3 мая 1914.
Варто зазначити, що в першiм новгородськiм лiтопис маємо про смерть

Олега коротше, але ледве чи правдивiше оповiдання: "Йде Олегъ къ

Новугороду, и оттуда в Ладогу. Друзiи же сказають, яко идущю ему за море,

и уклюну змiя в ногу, и с того умре. Єсть могила его в Ладозi"

(Новгородская летопись по Синодальному харатейному списку. Издание

Археографической комиссии. Санктпетербург, 1888, ст. 7). Се оповiдання

пiдозреної вартостi вже хоч би тим, що покладене пiд р. 922, десять лiт по

фактичнiй смертi Олега. В ньому згадано про два безцiльнi походи Олега до

Новгорода й на Ладогу або за море. Закiнчення вказує на неясну ладозьку

традицiю, не поперту нiяким iншим свiдоцтвом. Варто зазначити, що

початкова часть того лiтопису аж до р. 995 (року смертi Iгоря) досить

баламутна, бо, прим(iром),

панування Iгоря протягає вiд р. 854 до 955, а похiд Олега на грекiв iз

р. 907 приписує Iгоревi i кладе на р. 920, по чiм у р. 922 наступає

буцiмто другий похiд, уже самого Олега.
Дописано д[ня] 8 червня 1914.
[1] Тут до тексту додано ще дублет: кудесникъ.

ЗАСНУВАННЯ ПЕРЕЯСЛАВА (p. 993)


Пiшов Володимир у нашi Карпати,

Пiшов вiн карпатських хорват воювати.


Не довго, мабуть, вiн вiйну ту тягнув

I вчасно до Києва з вiйськом вернув.


Тривожнiї вiстi зi сходу прийшли:

Iдуть печенiги по той бiк Сули.


Пiшов Владимир проти них у походi,

Зустрiв їх над Трубежем на самiм бродi.


I став Володимир по сей бiк рiки,

По той печенiги стоять, як дрюки.


Не смiють нi тi на тамтой бiк iти,

Нi сi на сiм боцi шукати мети.


Ось князь печенiзький приїхав к рiцi,

До Володимира слова рiк отсi:


"Пусти свого мужа, сильнiшого в вас,

А я пущу свого, хай борються враз.


Як твiй муж мойого на землю звалить,

Три роки не будем мечем вас цвiлить,

А будемо вашу побiду хвалить.
А як наш муж вашим об землю ударить,

То будем три роки вас парить i жарить".


Поїхав у табiр князь Володимир,

По табору шле кликуна не на пир,


А з окликом: "Хай тут зголоситься муж,

Щоб був з печенiгом боротися дуж!"


По таборi кликав кликун сiм годин,

Та муж на той клик не озвавсь нi один.


А другого дня князь на брiд погляда:

Стоїть на тiм боцi ворожа орда,


Се свойого мужа вони привели,

Та нашi охочого ще не знайшли.


Вельми зажурився князь Володимир:

"Невже не знайдеться й у нас богатир,


Що мiг би в борню з печенiжином стать,

I нам доведеться тут кров проливать?"


Та ось старий вояк приходить один

I мовить: "Та, княже, у мене там син


При домi найменший, а я з чотирма

Тут в вiйську, а шостого в мене нема.


А в того найменшого дивна снага:

З ким стане бороться, всiх перемага.


Iз старших, бач, кождого вiн перемiг,

Його ж побороти нiхто з них не мiг.


Раз якось на нього за щось я пеняв,

А вiн в руках шкiру воловую мняв, -


Розсердився вiн - тямлю се й дотепер! -

I шкiру волову руками роздер".


Дуже втiшився князь, вчувши диво таке,

I по парубка шле вiн посольство прудке.


Зараз там три кiннi iз братьм[и] почвалали,

Молодого борця на другий день примчали.


I сказав йому князь, яке лихо напало.

Вiдповiв молодий: "Коб на тiм лише стало!"


Та хто зна, може, сила ще в мене мала...

Чи нема тут мiцного, буйного вола?


Може, я перед вами ще пробу зроблю:

Чи вiн кине мене, чи я йго переб'ю?"


Знайшли вола, що був найдужчий зi всiх,

I вiн роздразнив його як тiльки мiг,


Ще й гарячим гвоздем велiв ззаду впекти,

I погнався на нього вiл, мов до мети.


Та вiн близько до себе вола допустив

I одною рукою за рiг учепив,


А другою за шкiру понижче карку,

I вмить силу свою показав вiн таку,


Що одною рукою в вола рiг вiдiрвав,

А другою шмат шкiри iз м'ясом зiдрав.


I сказав Володимир, здивований тим:

"Ну, ти, певно, потрафиш боротися з ним".


Другий день печенiги прийшли над рiку

I гукать почали: "Що, нема нам знаку?


Ще нема в вас борця? Наш уже тут наспiв".

Та Владимир в ту нiч всiм зброїться велiв.


На сей бiк печенiги свойого борця

Привели - превеликого, страх, молодця.


А ось вийшов i Володимирiв борець -

"От ще хлистик! -сказав печенiг-молодець. -


В одну руку тебе я вiзьму й задам хлосту!"

Й засмiявся, бо рус був середнього росту.


I розмiряли пляц мiж обома полками,

I зiйшлися тi два й обнялися руками;


I не встиг печенiг нi зирнуть, нi дихнуть,

Затрiщали у нього всi ребра i грудь,


I роззявився рот, очi кров'ю зайшли,

I мертвого його рус поклав на земли.


Закричали вiд радостi руськi полки,

Печенiги метнулися вбрiд до рiки,


Але руськi полки брiд тельмом прочвалали,

Печенiгiв рубали, топтали й прогнали.


Володимир борця в радощах обiймав,

Над тим бродом i город мiцний заснував,


А на пам'ять, що рус славу тут перейняв

В печенiга, назвав мiсто Переяслав.


I великим старшим зробив того борця,

Щедро надгородив i братiв i вiтця.


Писано д[ня] 26 цвiтня 1914.
Лiтописний текст сього оповiдання виглядає ось як (ст. 89-90):
Иде Володгмиръ на Хорваты.

Пришедшю же ему с воины хорватской,

И се Печенhзh придоша по оной сторонh от Сулы,

Володимеръ же (иде) противу имъ.


И оустрhтh на Трубеши на[1] броду,

Кдh нынh Переяславль,

И ста Володимеръ на сеи странh,

Печеньзh на онои.


И не смhяху си на ону сторону[2],

И они на сю сторону.

И приhха князь печенhскыи к рhцh,

И возва Володимира и рече ему:


"Пусти ты свои мужь, а я[3] свои, да ся борета.

Да аще твои мужь оударить моимъ,

Да не воюємь ся за три лhта и разидемь[4] ся разно, -

Аще ли нашь мужь ударить вашимъ,

Да воюємь за три лhта".
Володимеръ де пришедъ в товары,

Посла по товаромъ бирича гля:

"Нhту тh ли такаго мужа,

Иже бы ся ялъ с Печенhжаниномъ брата ся?"


И не обрhте ся (никто) никдhже.

И заоутра приhхаша Печенhзh,

А свои мужь приведоша,

А наших не бысть.


И поча тужити Володимhръ,

Посылая[5] по всимъ воемъ своим;

И приде единъ мужь старъ к нему,

И рече ему: "Княже,


Єсть оу мене единъ снъ дома меншии,

А сь четырми есмь вышелъ (на воину),

А онъ дома от дhтьства си своего, -

Нhсть кто имъ оударилъ.


Єдиною бо ми сварящю,

Оному же мнущю оусмиє[6],

И разгнhва(въ) ся на мя

Преторже черевии руками".


Князь же слышавъ и радъ бысть,

И посла по нь борзо.

И приведоша и ко князю,

И князь повhда ему вся.


Сьи же рече: "Княже, не вЪмь,

Могу ли сн(ести) его?

Да искусите мя (первоє)!

Нhтуть ли вола велика и силна?"


И налhзоша волъ силенъ,

И повелh раздражити вола,

И возложи (на)нь желhзо горяче,

И пустиша вола, и побhже волъ мимо нь.


И похвати вола рукою за бокъ,

И выня кожю с мясы, єлико єму рука я.

И рече ему ВолодимЪръ:

"Можеши ся с нимь борити".


И на завьтрhє придоша Печенhзh,

И почаша звати: "Вhльможе се нашь доспhлъ?"

Володимеръ же повелh той ночи

(Воємъ своимь) облhщи ся въ оружьє.


И выпустиша Печенhзh мужь свои,

И бh превеликъ зhло и страшенъ;

И выступи мужь Володимhрь,

И възрhвъ Печенhжинъ и посмhя ся, -

Бh бо средний тhломъ.
И размhривше межи обhима полкома,

И пустиша я к собh, и яста ся крhпко,

И оудави Печенhжинина в руку до смрти,

И оудари имь о землю.


И вьскликоша Русь, а Печенhзh, побhгоша,

А Русь погнаша по нихъ сhкуще h, и прогнаша их.

Володимhръ же рад бывъ и заложи городъ на броду томъ,

И нарче Переяславль, зане перея славу[7] отрокъ.


Володимеръ же великомь мужемь

Створи того и отца его.

Володимиръ же възврати ся вь Києвь

С побhдою и славою великою.


Найближчу схожiсть iз отсим прегарно обробленим оповiданням нашого

лiтопису знаходимо в бiблiйнiм оповiданнi про двобiй фiлiстинського

велетня Голiафа з "отроком", молодим гебрейським пастухом Давидом. Подаю

тут те оповiдання також у поетичнiй формi:


У тi часи, коли Саул володарем Iзрайля був,

Вiн з фiлiстинами рiк у рiк завзятую вiйну тягнув,


Напали фiлiстини раз Шоко, юдейськую країну;

Їм в зустрiч обсадив Саул Теребiнтовую долину.


З одного боку на горi полки фiлiстимлян стояли,

З другого iзраїльськiї, долину ж мiж собою мали.


Iз табору фiлiстимлян войовник вийшов Голiат,

Високий був на шiсть локот, а родом був iз мiста Гат.


На головi вiн шолом мав спижевий, а на тiлi в нього

Спижевий панцир був, ваги бiльш сотнара цiлого.


Мав наголiнники спижевi на негах, а на плечах

Наплiчник був завiшений спижевий ворогам на страх.


А списа держално його вгрубшки було, як грубий паль,

А вiстря списа важило дванадцять фунтiв - сама сталь.


Йшов щитоносець перед ним. Перед iзраїльтянами

Вiн зупинився й викликать такими їх почав словами:


"Чого ж ви вийшли i ось тут, немов до битви, поставали?

Ось я вам, фiлiстин! А ви Саула слугами всi стали.


Знайдiть такого мiж собою, що проти мене вийти годен!

А як вiн вийде й ми оба поборемось оден-на-оден.


Як пер[ем]оже вiн мене i вб'є, ми будем вам служити,

А як я вб'ю його, то ви в неволi нашiй мете жити".


А як нiхто з iзраїльтян на те нiчого не вiдрiк,

Вiн кликнув знов: "Габру, агов! Нехай знайдеться чоловiк


Мiж вами, щоб зо мною став вiдважно до двобою,

То ми сьогодня й завтра вас усiх полишимо в спокою".


Чув се Саул i вся його дружина, до вiйни готова,

Та всiх обняв їх страх, нiхто не вiдповiв одного слова.


Жив у той час у краю Юди Iшаiя Ефратiт,

Тодi вже чоловiк старий, пiдiйшлих лiт,


Вiн вiсiм мав синiв, з яких найстаршi три

В Саула вiйську теж свої поставили шатри.

Найстарший Елiаб звавсь, а другий Абiнадаб,

А третiй Шамма, - кождий там голодував i зяб.


Найменший Давид. Коли найстаршi воювали,

Вiн пас вiтцiвськi череди, що в горах кочували.


I мовив Iшаiй одного дня Давиду, сину свому:

"Вiзьми сю мiру сочевиць варених з мого дому.


I десять ось хлiбiв, i сира десять плесканок,

I занеси братам аж там, де теребiнтовий горбок.


Вiддай се зверхнику для них i розпитай самих,

Як їм поводиться, i знак щоб ти принiс вiд них".


Покинув череду Давид на iнших сторожiв,

А вранцi вирушив на мiсце бою до братiв.


А як на мiсце те з хлiбами й живнiстю прибув,

Четвертий день уже вiд того дня минув,


Коли уперве виступив могутнiй Голiат,

I не вгавав щодня противника до бою визивать.


Стояло вiйсько iзраїльське вже у бойових рядах,

Коли Давид iз живнiстю до табору надтяг.


Вiддавши завiдателю все те, що для братiв своїх

Привiз, вiн мiж ряди вiдвiдать їх побiг.


I поки з ними розмовляв та про здоров'я їх питав,

Знов Голiаф фiлiстянин перед рядами своїх став.


Звичаєм своїм найсмiлiшого на двобiй кликав вiн, -

Та що втiкав вiд нього кождий, слав їм лайку наздогiн.


Чув се Давид i бачив се i став у землякiв питать:

"Що се за муж, чого кричить, i чом усi вони мовчать?"


I вiдповiв йому один з iзраїльтян. "Та от, сей муж

Звесь Голiаф, вiн фiлiстин, а так кричить, бо вельми дуж.


Вже п'ятий день одного з нас на двобiй визиває вiн,

Та гонить страх кождого з нас, а вiн шле лайку наздогiн.


Володар наш уже велiв по краю всiм оголосить:

Хто вб'є його у двобою, той всього матиме досить:


Достатком збагатить його або надасть високу власть,

А як захоче, то й дочку свою за нього дасть".


Се чуючи, до зiбраних промовив голосно Давид:

"Та хто ж той необрiзаний, що Iзраїля ганьбить?


Невже нiхто з Єгови слуг супроти нього стать не мiг?

Коли не стало духу в вас, готов один я стать за всiх".


На се промовив Елiаб, найстарший брат його, нерадо:

"Чого тебе тут принесло? I на кого лишив ти стадо?


Легкодух ти i вiтрогiн! Все щось тобi пустеє сниться!

Того, мабуть, сюди лиш бiг, аби на битву подивиться".


Давид сказав: "Отець прислав мене для вашої потреби,

А те, що я до сих сказав, сказав до них, а не до тебе".


Не мовлячи нiчого бiльш, Давид у руку бук узяв,

П'ять камiнцiв гладких знайшов в потоцi i в торбину вклав,


I пращу держачи в руцi, пiшов напроти фiлiстина.

Сей, бачачи його, спитав у чури: "Що се за дитина?"


А як наблизився Давид, рiк Голiаф: "Куди грядеш?

А що то, чи я пес тобi, що з бучком ти на мене йдеш?"


На те Давид сказав: "Iду з тобою стати до двобою,

Щоб доказать тобi, що анi раз нема страху в менi перед тобою".


"Та кроть же мать твою! Малий, чи ти здурiв? -

Сердито велетень та грiзно вiдповiв. -


Та я ж тебе сей час на штуки посiчу,

А м'ясо й кiсточки на жир воронам розмечу".


На те йому Давид нi слова не сказав,

Лиш миттю камiнець один iз торби взяв,


На пращу положив i свиснув, замахнув,

Гостинця велетню в саме чоло дмухнув.


I камiнь проламав чоло i в головi застряг умить, -

I ось препишний Голiаф, мов дуб повалений, лежить.


Давид прибiг тодi i з пiхви в нього витяг меч,

I для безпеки голову йому вiдсiк вiд плеч.


Тодi вiдкинув меч до велетневих нiг,

Ухопив голову i з нею до своїх побiг.


Дивився здалека Саул на все те дiло,

Як пастушок малий iшов до Голiафа смiло.


А як вiд камiнця враз велетень на землю впав,

У воєводи свого Абнера Саул, дивуючись, спитав:

"Се що таке? Чи ти його туди пiслав?"
Вiдмовив Абнер: "Свiдок бог, мiй пане, -

Не знаю, хто вiн. Та вiн зараз тут ось стане".


I як лише Давид мiж вiйськом опинився,

То Абнер назустрiч до нього поспiшився.


Перед володарем Давид негайно став, -

I дивувавсь Саул i хлопця запитав:


"Хто ти i вiдки ти?" Давид на се одвiтив:

"Я син твого слуги Iшаї Бетлегемiти".


Писано д[ня] 11 мая 1914.

I тут, як при оповiданнi ч. XXI, не маємо потреби допускати лiтературну

запозику пiзнiшого оповiдання вiд давнiшого анi подавати в сумнiв

iсторичнiсть одного й другого. Нi в однiм, нi в другiм нема нiчого такого,

що не було би можливе в дiйсностi. При всiй схожостi многих подробиць та

самої основи обох оповiдань бачимо також деякi досить важнi рiзницi, а

головно ту, що молодий, малосилий пастух старогебрейського оповiдання в

староруськiм замiнений молодим, але незвичайним силачем. Щоправда,

гебрейська традицiя пiзнiших часiв надала Давидовi надзвичайну силу, бо

заставила його в розмовi з Саулом перед стрiчею з Голiафом хвалитися, що

коли на його стадо нападе лев або тигр, вiн зараз бiжить i палицею вбиває

хижого звiра. Сю подробицю, як i деякi iншi в тiм бiблiйнiм оповiданнi, я

пропустив у своїй пе[ре]робцi, вважаючи їх пiзнiшими додатками, що

затемняють основу старого оповiдання.


Писано д[ня] 25 мая 1914.
[1] Р[укопис]: над.

[2] Р[укопис]: стосторону.

[3] Над сим словом у р[укопису] дописано: из.

[4] Р[укопис]: разииодоша.

[5] Р[укопис]: у рядку перечеркне[не] сля.

[6] Р[укопис]: се слово в текстi замазано, а збоку коло хрестика

дописано: кожу.

[7] Р(укопис): славь.


* * *
Чого являєшся менi

У снi?

Чого звертаєш ти до мене



Чудовi очi тi яснi,

Сумнi,


Немов криницi дно студене?

Чому уста твої нiмi?

Який докiр, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається i знову тоне

У тьмi?
Чого являєшся менi

Уснi?


В життi ти мною згордувала,

Моє ти серце надiрвала,

Iз нього визвала однi

Отi ридання голоснi -

Пiснi.

В життi мене ти й знать не знаєш,



Iдеш по вулицi - минаєш,

Вклонюся - навiть не зирнеш

I головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

I як лiта вже за лiтами

Свiй бiль, свiй жаль, свої пiснi

У серцi здавлюю на днi.
О, нi!

Являйся, зiронько, менi

Хоч в снi!

В життi менi весь вiк тужити -

Не жити.

Так най те серце, що в турботi,

Неначе перла у болотi,

Марнiє, в'яне, засиха,-

Хоч в снi на вид твiй оживає,

Хоч в жалощах живiше грає.

По-людськи вiльно вiддиха,

I того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Грiха!

ДЕКАДЕНТ (В.Щуратовi)


Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

I слово темне пiдшукав та вчене,

I Русi возвiстив: "Ось декадент!"


Що в моїй гiiснi бiль, i жаль, i туга -

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в нiй, брате мiй, ще нута друга:

Надiя, воля, радiсне чуття.


Я не люблю безпредметно тужити

Нi шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справдi жити,

А боротьби життя менi не страх.


Хоч часто я гiрке й квасне ковтаю,

Не раз i прiв, i мерз я, i охрип,

Та ще ж оскомини хронiчної не маю,

Катар кишок до мене не прилип.


Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мiй поклик: праця, щастя i свобода,

Я є мужик, пролог, не епiлог.


Я з п'ющими за плiт не виливаю,

З їдцями їм, для бiйки маю бук,

На празнику життя не позiваю,

Та в бiдностi не опускаю рук.


Не паразит я, що дурiє з жиру,

Що в буднi тiльки й дума про процент,

А для пiсень на "шрррум" настроїть лiру.

Який же я у бiса декадент?


* * *
Дивувалась зима:

Чом се тають снiги,

Чом льоди присли1 всi

На широкiй рiцi?

Дивувалась зима:

Чом так слабне вона,

Де той легiт 2 бересь,

Що теплом пронима?

Дивувалась зима:

Як се скрiпла земля

Наливаєсь теплом,

Оживав щодня?

Дивувалась зима:

Як посмiли над снiг

Проклюнутись квiтки

Запахущi, дрiбнi?

I дунула на них

Вiтром з уст льодяних,

I пластом почала

Снiг метати на них.

Похилились квiтки,

Посумнiли, замклись 3.

Шуря-буря пройшла -

Вони знов пiднялись.

I найдужче над тим

Дивувалась зима,

Що на цвiт той дрiбний

В неї сили нема.

______________________

1 Приснути - розламатися.

2 Легiт - легкий вiтерець.

3 Замклитись - закритись.

* * *
Червона калино, чого в лузi гнешся?

Чого в лузi гнешся?

Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?

На радощi свiту?

Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,

Не страшно i грому,

I свiтло люблю я, купаюся в ньому

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червонi ягiдки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,

Отiнив, як хмара.

ГАДКИ НА МЕЖI


1
Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,

Отеє здовж загону снує, -

Се Terminus наш, се межа, перекладина,

Знак, поки "моє" i "твоє".

По сей бiк чотири загони Трохимовi,

По той бiк Михайловi три:

Жий кождий на своїм, уплачуй дачки новi,

Чужого ж i п'ядь не бериї

I що кому в тiм, що Михайло й Трохим

На своїх загонах криваво бiдують,

Хоч рук собi й нiг вiд роботи не чують,

Прийде передновок-занестись нiчим?

I що кому в тiм, що худiбчиня їх

"Чомусь" не держиться, чахлiє, марнiє,

Що поле їх рiк в рiк гiршiє, пустiє,

Хоч орють i полють не гiрше вiд всiх?

I нию кому в тiм, що вже руки у них

В розпуцi безпомiчнiй вниз опускаються?

"Замало землицi! В часах тих трудних

Довги вже дверима i вiкнами пхаються.

Прийдеться пропасти... Мов риба в саку,

Так б'ємся, i годi що вдати!"

Аж слухати важко тих слiв, та яку

Пораду їм дати - не знати.

А станеш у полi отак на межi -

В обох сiм загонiв, i вдовж є куди дивить!

Ну, нивка незгiрша, що хоч, тс й кажи,-

При добрiй роботi i вiсiм душ виживить...

А в них обох шiсть душ! I що б за завада

Зложитися полем докупи обом,

Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?

I, може, для них се єдиная рада.

Та ба, ось межа! Ся попруга вузька

Несильну їх силу роздерла на части,

I де в спiльнiй працi жили б довiка,

Там вроздрiб прийдесь їм лиш спiльно пропасти.


2
Малим ще, тямую, всi межi я знав:

За мамою лiтом щодень тупцював,

Коли для дiйної корови вона

Трави узбирати надвечiр iшла.

То межi й па ступiнь широкi були,

3 одної нажнеш двi веретi трави.

А я немiцними ногами межею

Безпечно ступаю м'якою стернею.

А нинi погляну на межi: невже ж?

Нема стародавнiх, широких тих меж!

Всi нинi тоненькi, як нитка,отак,

Чужий ледве б здужав намацати знак,

Сей з того, той з того їх боку пiдтяв,

Рад кождий, що лишнюю скибу дiстав.

I чом кождий так тої скиби бажить?

Чом тiсно так в свiтi, нелюдяно жить?

Чи люду замного наплодилось нам,

Чи бiльш до життя потребує вiн сам?

Нi люду за много на нашiй рiлли,

Нi в нього самого потреби зросли,

А бiльш його дома стiснили чужiї,

На рук його працю, мов трутнi, падкiї.

I дарма то дехто незрячий не раз

Говорить: "Вiйна би здалася у нас,

Замного людей, свiт тiсний всiм, мов сак,-

Просiкли б, вiльнiше би стало вiдтак".

Вiльнiше, ее так! Та, крiм знищення й мук,

Не стало б до працi щонайкращих рук,

А джерело нужди як било, так било б,

Лиш що до старого нове причинило б.

А люд через межi, котрi го тiснять,

Не може добачити тих всiх завад,

Добачить всiх сплетених коренiв лиха.

Що сили його пiдлоточує стиха,

Ей, межi, ви, межi, вузенькi, куцi!

В якi бездорiжжя, в якi манiвцi

Ви втисли незрiлий ще погляд суспiльний!

Хто шлях нам покаже широкий i вiльний?


З
Приходить до мене один чоловiк:

"Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тiм полi, мiй дiд прожив вiк,

Хоч, правду сказавши, нема чим i жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тодi

Не так було тiсно, як нинi,-

Досить, що отак нi в добрi, нi в бiдi

Пройшов цiлий вiк старовинi.

Мав дiд два сини, поженив їх, i враз

Жили в однiй хатi з дiтками.

Все дiд, було, каже: "Дiлив би я вас

Тим полем, та й б'юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а iго ж

Тодi, як ту дрiбку надвоє роздерти?

Нi, я вас не буду дiлити! Як мож,

Так жийте прикупi, а схочете тож

Дiлитись-дiлiться по моїй аж смерти".

Та сталося, бачте, що дiд i сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дiтей малолiтнiх.

Я найстарший був, мав три роки з весни,

Стрикiв хлопець - пiвтора; в мами й стрийни

При грудях дiвчатка-були. По бездiтних

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка