Iван Франко. Поезiї



Сторінка5/7
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

стала сiпатись, пищать.


I павук прибiг щодуху

i давай мотати живо

павутину i в'язати

мусi крила i лапки.


То прискочить, муху вкусить,

то вiдскочить, знов мотав;

муха сiпавсь щосили,

i трiпочесь, i пищить.


"Га, поганий кровопiйце,-

мовив старець,- чи на те ти

аж мою найшов яскиню,

щоб i тут життя вбивать?"


I вже руку пiднiмав,

щоб розшарпать павутину,

увiльнити бiдну муху,-

та знов думка зупини.


"Без господнього хотiння

навiть мушка ся не згине;

бог i сьому павуковi

дав отсей його талан.


I яке ж я маю право

вiдбирать йому сю страву,

на котру вiн своїм робом

таки тяжко працював?"


I вiн став поклони класти,

гаряче почав молиться,

та весь час вiн, молячися,

чув, як муха, мов дитя,


сiпалась у павутиннi,

i пищала, i квилила.

Серце в старця трiпоталось,

та рука не пiднеслась.


VII
"Цiлу нiч гуляв тут вiтер,

скиглив по щербатих скелях,

вило море й кам'янiї

стiни гризло i товкло.


Цiлу нiч страшенний холод

проникав мене до костi,

i немов на божiм судi

я тремтiв, зубами сiк.


Я тремтiв, у кут яскинi

заховавшись, i тривога

проняла мене, й молитва

не ворушилась в душi.


I я чув себе безсильним,

бiдним, хорим, одиноким,

мов дитя, сирiтка кругла

без матусi, без вiтця.


Бачилось, земля завмерла,

вимерли всi люди в свiтi,

я один лишивсь остатнiй

у страховищах отих.


Бачилось, i бог у небi

вмер, один лиш чорний демон

тепер паном у вселеннiй

i гуляє, i реве.


I я був, мов та пилина,

згублена з порядку свiту,

що про неї всiм байдуже -

богу, й людям, i чортам.


А тепер заблисло сонце,

щезли демони пiвночi,

уляглись вiтри скаженi,

теплотою подиха.


Теплота огрiла тiло,

i душа воскресла в тiлi,

вiднайшла свойого бога

i молитву вiднайшла.


Що ж се за крутiї дебрi,

у якi мiй ум заходить?

Сеї теплоти крихiтка

в тiлi душу виклика!


Так удар кресала iскру

викликає iз кремiня,

а ся iскра - се пожежа,

жар i блиск, тепло й життя.


Жар, життя, тепло i свiтло,

разом з тим i смерть, руїна,

i нове життя, й безсмертя -

се душа всесвiтня - бог.


Крихта теплоти i свiтла -

iскра в тiлi у мертвому

душу будить, без тiєї

теплоти душi нема.


А в душi розводить яснiсть,

порив, вiру - без тiєї

теплоти немає вiри, .

анi ясностi в душi.


А та вiра творить чуда,

творить i найвище чудо

над всi чуда - творить бога,

вiдкрива його для нас.


Бог вiдкрився нам - от дивно!

Все вiн вiдкривався в днину,

у гарячiм, теплiм краї,

в свiтлi, в блискавцi, в огнi.


В ревi вихру, в пiтьмi ночi,

у ледах, снiгах цiпущих

вiя не вiдкривавсь нiкому.

Бог - се свiтло i теплої


Але ж бог - творець усього,

вiн творець тепла i свiтла...

Чи творець морозу й леду?

Нi, про се мовчить письмо.


Се тепло - воно за хвилю

в мертвiм тiлi творить душу,

у душi тiй родить вiру,

вицвiт вiри тої - бог...


Чом не можна би подумать,

що душа, i її вiра,

i сам бог - то тiльки витвiр

тої дрiбки теплоти?


Боже, може, грiх так думать?

Але ти ж велiв шукати

правди!.. Без твоєї волi

думка не прийде на уи".


Так з думками бився старець,

i молився, i томився,

але давне просвiтлiння

не хотiло вже вернуть.


I вiн плакав: "Чи на те ж я

тиху келiю покинув,

скит вiдлюдний, щоб аж тута

в путах сумнiву скiнчить?"


VIII
"Що за незвичайнi гостi

в мою яму заблудили?

Що се за посли i вiдки

вiтер ось менi принiс?


Тi платочки снiжно-бiлi -

чи це снiг? Але ж не тають!..

Дивний запах з них несеться...

Боже мiй, вишневий цвiтi


Цвiт вишневий - тут - в тих скелях!

Де тут вишнi на Афонi?

О, скажiть, таємнi гостi,

повiдайте, вiдки ви?


Запах ваш такий чудовий,

аж до серця вiн доходить,

в душу сипле насолоду,

чимось рiдним вавiва.


О, скажiть,- ви з України,

iз далеких рiдних селищ,

що тепер вишневим цвiтом

скрiзь обсипанi стоять?


Чую, чую рiдний запах,

i мое старее еерце

грає в грудях? Боже милий,

та невже ж я не забув?


Та невже ж та Україна -

сей квiтчастий рай веселий,

се важке, кроваве пекло -

ще для мене не чужа?


Що менi до неї? Важко

їй, небозi, там бороться

з єзуїтами й ляхами,

та не легко ж i менi.


Є своя борба у мене,

та борба, що кождий мусить

сам перевести з собою,

поки iншим помагать.


А чи ж я свої найкращi

думи, i чуття, й змагання

не вiддав їй на услугу

в тiй великiй боротьбi?


Чи ж не був я їй порадник

на непевнiм роздорожжi?

Чи не додавав вiдваги

її втомлений борцям?


Ах, i чи то не ранила

мою душу їх невдяка,

непокiрнiсть i зневага,

нетямучiсть їх тупа?


Чи ж мене не вiдiпхнуло

їх гордеє недовiрство?

Чи я не отряс назавше

пил їх iз своїх чобiт?


Так чого ж ви, бiлi гостi,

сиротята веснянiї,

тут iз вихром заблукали

i свiй запах принесли?


Не для меяе вже ваш запах!

Не для мене тi далекi

спомини про Україну -

я давно для неї вмерi


Вмер! А гом же серце скаче,

чом же кров живiше б'ється,

думка чайкою лiтає

над садками рiдних сел?


Пiгi! Пiгi! Квiти, трави-

Вишнi, молоком облитi...

Верби, мов зеленi копи...

Дим зо стрiх угору в'єсь...


Соловейко на калинi

так лящить, аж серцю любо...

Дiти бiгають... Дiвчата

десь спiвають у садку...


Геть, о геть, далекi гостiї

Ви внесли менi тривогу

в пристань тихого спокою,

вир життя в мою труну".


IX
Вечорiє. Тiнь довжезна

вiд скали лягла на море,

а там ген легенькi хвилi

злотом, пурпуром горять.


Iз гнiзда скального старець

тихо дивиться на море,

з хвиль тих злото-пурпурових

десь мостить далеко шлях.


Шлях мостить у край далекий,

через гори i долини,

аж на рiдную Вкраїну,

а тим шляхом думи шле.


Шле сердечне привiтання,

i любов свою, i тугу,

що, здавалося, давно вже

похороненi були.


Аж ось, глянь, тим ясним шляхом

звiльна барка надпливав,

бризка золото й пурпура

з-пiд весел i з-пiд руля.


Теплий вiтерець вечiрнiй

роздував бiлий парус,

i пливе, мов лебiдь, барка

до Афонської гори.


Чи то братчики вертають,

що ходили в край далекий

на монастирi просити?

Чи то простi гендлярi?

_

Чи побожнi пiлiгрими,



паломники правовiрнi,

прибувають на поклони?

Чи то Прота се посли?
Старець прослiдив очима

барку, поки за скалою

не сховалась аж у пристань,

як сховалась - вiн зiтхнув.


Знать, привидiлись старому

в барцi кунтушi козацькi

i шапки червоноверхi -

нi, се, певно, привид був!..

_

Х_
Знову нiч, i знову ранок,



i поклони, i молитва,

i в старiй душi тривога,

сумнiви i неспокiй.
Аж нараз почувся стукiт -

на горi хтось, по закону,

каменем о скали стукав,

старець стуком вiдповiв.


I спускавться на шнурi

кiш з поживою для нього,

а на днi коша бiлiв

запечатане письмо.


Затряслись у старця руки:

на письмi слова знайомi,

український той скоропис

i знайомая печать.


"Старцю чесному Iвану,

що в Афонськiй самотинi

шлях важкий, тiсний верстає,

шлях, показаний Христом,


православнi з України,

зiбранi у мiстi Луцьку

iiа братерськую пораду,

шлють благанкя i привiт.


Богу дякуєм святому,

вiн про нас не забуває

i важкiї нам спокуси

шле для нашого добра.


Що важкi його удари

нас кують, мов те залiзо,

з жужелицi, очищають

i гартують, наче сталь.


Богу дякуєм святому

й молитвам тих богомольцiв,

що тягар хреста на плечi

за братiв своїх беруть.


Ласкою його святою

й молитвами богомольцiв

стоїмо ще твердо в вiрi

i не тратимо надiй.


Б'ють на нас i явно, й тайно

вороги непримиримi,

напастi, i брехвi, й зрада

нас пiдкопують i рвуть.


Вiдреклись нас сильнi свiту -

i князi, i воєводи,-

кинули Христова стадо,

[за мамоною бiжать.


Нашi пастирi духовнi

поробилися вовками,

шарпають Христове стаде]

i отруту в душi ллють.


Мов голодний лев пусїииi,

так ричить у нашiй горi

голос лютої наруги:

"Де ваш бог? Де ваша мiць?"


Тим-то ми, маленький човпик

серед хвиль отих бурхливих,

з молитвами i сльозами

раду радити зiйшлись.


Тямлячи сдова Христовi:

царство боже -_ труд великий,

i трудiвники одпi лиш

завойовують його,-

_

тямлячи твою науку,



що, як пастирi нас зрадять,

треба нам, самому стаду,

про свое спасiння дбать,-
обмiрковували разом,

як би нам вiд сеї бурi

хоч малесевьким оплотом

церков божу захистить.


I прирадили азбрати

в "даю огяшие всi сиди,

щоб велике, спiльне дiло

поспiвало i росло.


I отеє шдемо до тебе,

чесднй батьку наш Iване,

своїх братчикiв з благанням i

будь ти вашим стерником.


Поверни ти на Вкраїну,

зiгрiвай вас своїм словом,

будь мiж нами, мов та аатра

у кошарi пастухiв.


Ватра, що холодних грiє,

дає свiтло серед ночi

i лякає злу звiрюку,

душi радує живi.


Будь ти вам духовим батьком,

будь нам прикладом високим,

будь молитвою душ наших,

нашим гаслом бойовим.


Помiркуй: тяжку негоди

насаждають в душах злобу,

ненастаннiї наруги,

замуровують уста.


Помiркуй: неправда й кривда,

як та хижая вовчиця

у своїм гнiздi смердючiм,

родить хижих вовченят.


Помiркуй: лукавство й зради

убивають правдомовнiсть,

а в кого затруте серце,

той отрутою й плює.


Батьку, батьку! Люте горе

вже калiчить нашi душi;

вовченята, хоч беззубi,

вже повзають серед нас!


Батьку, батьку! Вiд ударiв

гнуться нашi чола й спини,

i отрутою страшною

накипає нам душа!


Покажися тут мiж нами,

як старий борець незламний!

Один вид твiй нас, похилих,

напростув, покрiпить.


Слухай, рiдна Україна,

стара мати-жалiбниця,

голосом плачливим кличе

свое любеє дитя.


Время йде на неї люте,

перехресная дорога

перед нею - хто покаже,

яким шляхом їй iти?


Не згордуй же сим благанням!

Поспiшай спасати матiр!

Може, голос твiй i ум твiй

все поверне на добро".

_

А на верхнiм боцi карти



припис був: "Пiсланцi руськi

ждуть на вiдповiдь до завтра,

завтра будуть на скалi".
XI
По печерi ходить старець,

хрест до грудi притискає,

молитви тихенько шепче

i не думає про лист.


"Хрест - моє добро єдине,

хрест - одна моя надiя,

хрест - одно моє страждання,

одинока вiтчина.


Все, що понад ним,- омана

i чортячая спокуса;

лиш один тут шлях правдивий

i спасенний - шлях хреста.


Що сей лист i що сей голос?

До кого? До старця Йвана.

Старця Йвана вже немає,

вiн умер, умер для всiх.


Що менi до України?

Хай рятується, як знає, -

а менi коли б самому

дотиснуться до Христа.


Адже я слабий i грiшний!

Я не свiточ, не месiя,

Їх вiд згуби не вiдкуплю,

сам iз ними пропаду.


Нi, не зраджу свого бога,

не зламаю заповiту

i ярмо хреста отсього

до могили донесу.


Близько вже. Мабуть, для того

б'є на мене вял остатнiй

i остатня часть дороги

так болюща i важка.


Вже недовго. Боже! Боже!

Облегши менi тягар мiй!

Просвiти остатню стежку,

що мов губиться у млi!"


Усю нiч молився старець,

обливав лице сльозами,

до хреста старечi груди,

мов до матерi, тулив.


Вiв ридав, шептав i кликав,

та було довкола темно,

i в душi страшенно темно,

i просвiтлення не йшло.


А коли воскресло сонце,

вiн сидiв i ждав тривожно,

поки камiнь загуркоче,

голос iзтори озвесь.


Ось гуркоче глухо камiнь,

старець разом стрепенувся,

та рука не простяглася,

вiн на знак не вiдiзвавсь.


"Старче Йване! Старче Йване!" -

кличе голос, i здається,

що се крик тривоги, болю,

що рятунку просить вiн.


"Старче Йване! Старче Йване!

Се посланцi з України,

се твої убогi дiти.

Старче Йване, вiдiзвись!"


Старець слухав, дух заперши,

його ухо жадно ссало

український любий голос,

але вiн не вiдiзвавсь.

_

"Старче Йване! Старче Иване!" -



довго кликали посланцi,

а внизу лиш море вило,

та не вiдiзвавсь Iван.
XII
Вечорiє. Наче сизий

килим, тiнь лягла на море,

а з-поза гори промiння

скiсно в морi порила.


Золотистий шлях простягся

вiд тих морських хвиль рухливих

до верха гори Афона,

пiд скалою море гра.


У печерi в самiм входi

згорблений сидить пустинник

i письмо раз в раз читав

i сльозами полива.


"Слухай, рiдна Україна,

стара мати-жалiбниця,

голосом плачливим кличе

своє любеє дитя".


"Любеє, нема що мовить!

Що в найтяжчую годину,

в непрозору, люту скруту

свою матiр покидаї


Що в заслiпленнi безумнiм

сам лише спастися хоче,

а братiв тривожних, бiдних

без поради покида!


I яке ж ти маєш право,

черепино недобита,

про свое спасения дбати

там, де гине мiлiон?


Чи забув слова Христовi:

"Добрий пастир власну душу

вiддає за своє стадо"?

Ти хiба не пастир їх?


Чи забув слова Христовi:

"Хто рече: кохаю бога,

а не порятує брата,-

той брехню на душу взяв"?


Адже ж за всi душi тiї,

що там впадуть у зневiрi,

а ти б пiддержав їх, в тебе

бог рахунку зажада.


Адже ж тi твої чернечi

гордi мрiї про спасения

тут, далеко вiд спокуси,-

се ж спокуса, грiх тяжкий.


Се не божий шлях верстаєш,

а дияволовi служиш,

майстру гордощiв, що богу

рiвним бути забажав.


Се не божий шлях! Таж навiть

якби в рай ти так дiстався,

а твiй рiдний край i люд твiй

на загибель би пiшов -


адже ж рай тодi для тебе

пеклом стане! Сама думка:

"Я мiг їх порятувати!" -

тобi з неба зробить ад!"


I смертельная тривога

зцiпила старече серце

i заперла дух у грудi,

зимний пiт лице покрив.


Вiн зирнув на сине море,

де рубцем золототканим

зарисовувався обрис

вiд Афонської гори.


Глянь, з Афонської затоки

звiльна барка випливає,

iз отiненого плаю

ген на сонячний бiжить.


Турчин баркою кермує,

в барцi кунтушi козацькi

i шапки червоноверхi,

бризка золото з весел.


Ах, посланцi з України!

В старця серце стрепенулось,

i в тривозi, i в нестямi

худi руки вiн простяг.


"Стiйте! Стiйте! Завернiться!

Я живу ще! По-старому

ще кохаю Україну,

решту їй життя вiддам!


Стiйте! Стiйте! Завернiться!"

Та дарма! Не чують крику.

I по хвилях золотистих

барка геть пливе й пливе.


I ламає руки старець,

i болюче серце тисне,

i перед хрестом на камiнь

вiн кидається лицем.


"О_ розп'ятий! Ти ж лишив нам

заповiт отой найвищий:

свого ближнього любити,

за рiдню життя вiддать!


О розп'ятий! Глянь на мене!

О, не дай менi пропасти

у безоднi мук, розпуки,

у зневiр'я глибинi!


Дай менi братiв любити

i для них життя вiддати!

Дай менi ще раз поглянуть

на свiй любий, рiдний край!


Глянь, отеє остатня нитка,

що мене тягла до працi!

О, не дай же їй порваться!

Заверни її сюди!


О, зiшли противний вiтер!

Пiдiйми грiзную хвилто!

Або дай менi злетiти,

мов пташипi, зi скали!


Ти ж благий i всемогущий!

О, коли моя молитва,

i мов мовчання, й труди,

i всi подвиги, й весь пiст


мали хоч зерно заслуги,

хоч пилиночку значiння,

то я радо, о розп'ятий,

все без жалощiв вiддам.


Все вiддам, готов, як грiшник,

вiчно у смолi кипiти -

лиш тепер зроби для мене

чудо: барку заверни!


Або дай менi до неї

вiдси птахом долетiти,

або збiгти, мов по кладцi,

по промiнню золотiм.


Ох, таж ти, малим ще бувши,

бiгав з храму по промiнню,

i по морю серед бурi,

мов по сушi, ти ходив.


Дай, о дай менi се чудо!

Лиш одно, на сю хвилину!

Не лишай мене в розпуцi,

мов стривожене дитя!"


Так моливсь Iван Вишенський,

хрест щосили тис до грудi -

i нараз почув, як дивна

пiльга бiль його втиша.


Легко-легко так зробилось,

щезла дикая тривога,

ясна певнiсть розлилася

у обновленiй душi.


Ясна певнiсть, що послухав

бог отес його благаїшя,

що настала хвиля чуда -

просвiтлiння надiйшло.


Те, чого вiн ждав так довго,

обдало його, мов легiт,

мов гармонiя безмежна,

райськi пахощi святi.


I вiн радiсно пiднявся,

i перехрестився тричi,

i благословив промiнний

шлях, що скiсно в море йшов.


Вiн нiчого вже не бачив,

тiльки шлях той золотистий

i ту барку ген на морi -

i ступив i тихо щез.


А в печерi иустельнццькш

тiльки бiлий хрест лишився,

мов скелет всiх мрiй, iлюзiй,

i невпинний моря шум.


СМЕРТЬ ОЛЕГА (p.912)


Князь Олег по боях тяжких вiдпочив,

В задумi по пишнiй палатi ходив

I нетерпеливо в вiкно поглядав;

Князь Олег, як видно, когось дожидав.


Втворилися дверi, в кiмнату йде

Старець i князевi поклiн кладе.


Князь бистро поглянув йому в лице:

"Здоров був, вiщуне! - йому рече. -


Скажи менi правду по свому дару:

Чи скоро й якою я смертю умру?"


Покiрно склонився вiщун князю:

"Покинь вiдслоняти будучнiсть свою!

Не знайде потiхи, хто перед порою

її вiдкриває зухвало рукою".


Князю мовби жару насипав у кров,

Вiн глянув на дiда, наморщивши бров.


"Чи думаєш, що я дитина така,

Що слово марнеє мене вже й зляка?

Як знаєш будучнiсть, то всю й вiдкрий!

Як нi, я скажу: "Ти дурисвiт старий".


"Мiй княже, дурити не думаю я.

Сумна, невесела будучнiсть твоя.

Твiй кiнь, що найбiльше його любиш ти,

Той має загибель тобi принести".


"Як так, на Перуна кленуся я,

Що бiльше не сяду та того коня".


*
Летiли лiта, мов Днiпра бистрота.

Князь Олег з вiйни знов додому верта;

В далекий похiд вiн iз вiйськом ходив,

Хозар, степових хижакiв, побiдив.


Народ веселиться: настав уже мир!

Князь Олег дружину ззиває на пир,

Весело три днi i три ночi пройшли, -

Вони погуляти на лови пiшли.


Днiпра узбережжям бiлiє пiсок,

А поза пiском тим сосновий лiсок;

На краю лiска, на тiм бiлiм пiску

Бiлiший кiстяк - кому вiн по знаку?


"Любимець твiй, княже, - конюх вiдповiв, -

Той кiнь, що прогнать його в степ ти велiв.

Що ми його гнали, не хтiв вiн до тих

Свобiдних вертать табунiв степових;

I все лиш маячив пiсками вiн сам,

Аж раз ми здохлого знайшли його там".


"Мiй бiдний приятель! - князь Олег сказав,

На бiлiї костi з жалем поглядав. -

Я смерть йому вдiяв, прогнав його сам,

Повiрив дурисвiта дiда словам".


Князь Олег коня в лоб ногою торкнув,

В тiй хвилi в нозi бiль страшенний почув,

Бо в лобi тiм краса сидiла змiя

I лобом отруйним шпигнула князя.


Князь Олег хитнувся i весь задрожав.

"Проклятий вiщуне, ти правду сказав!"

Князь Олег посинiв, зiр в небо здiйма, -

Дружина до нього, - в нiм духу нема.


Писано при кiнцi 1875 р., передруковано зi збiрки "Iз лiт

моєї молодостi", ст. 68-71.


Джерелом сього поетичного оповiдання треба вважати оповiдання

найстаршого київського лiтопису, помiщене пiд р. 912 (наведене видання,

ст. 27-8), яке в реконструкцiї на вiршову форму виглядає ось як:
И живяше Олегъ миръ имhя

Къ всhмъ странамъ, княжа въ Києвh.

И приспh осень, и помяну Олегъ

Конь свои, иже бh поставилъ кормити.

(И) не всhдати на нь.

Бh, бо преже въпрошалъ волъхвовъ[1]:

"От чего ми єсть оумьрети?"

И рече ему одинъ кудесникъ:

"Княже, конь, его же любиши

И hздиши на нем, от того та оумрети".


Олегъ же приимъ въ оумh си рече:

"Николи же всяду на конь, ни вижю его боле того!"

И повhлh кормити и и не водити его к нему.

И пребывъ нhколко лhтъ не дhя его,

Дондеже и на Грhкы иде.

И пришедшю ему къ Киеву пребысть 4 лhта.

На 5 лhто помяну конь свои,

От него же бяху рекъли волъстви оумрети Ольгови.

И призва старhишину конюхомъ рекя: "Кде есть конь мои,

Єго же бhхъ поставилъ кормити и блюсти его?"

Онъ же рече: "Оумерлъ есть".

Олегъ же помhя ся и оукори кудесника рекя:

"Тоть неправо молвять волъсвi, но все то лъжа есть.

Конь оумерлъ, а яз живъ".

И повелh осhдлати конь: "Да-ть вижю кости его!"

И привха на мhсто, идеже бяху лежаще кости его голы

И лобъ голъ. И слhзъ с коня посмhя ся рекя:
"От сего ли лъба смрть мнh взяти?"

И въступи ногою на лобъ и выникнучи змhя,

И оуклюну и в ногу, и с того разболhв ся оумьре.

И плакаша ся по немъ вси людие плачемъ великом,


И несоша и и погребоша и на горh, иже глть ся Щековица.

Єсть же могила его до сего дни, словеть могила Олгова.

И бысть всhхъ лhтъ его княжения 33.
Писано д[ня] 14 цвiтня 1914
Отеє лiтописне оповiдання, якого iсторичностi не потребуємо вiдкидати,

невважаючи на його трохи легендовий характер, добре достроюється до

характеристики рицарської фiгури Олега, змальованої в нашiм лiтописi.

Подробицi того малюнка, хоч потрохи легендовi та для тверезого скептично

настроєного ума неправдоподiбнi, вже тому не зовсiм легендовi, що близьких

або навiть тотожних паралель до них у багатiй легендовiй та традицiйнiй

лiтературi не знаходимо. Натомiсть про сповненi пророцтва маємо в

iсторичних пам'ятках не мало свiдоцтв. У своїй студiї про лiтописне

оповiдання про смерть Олега, помiщенiй у "Науковiм додатку" до "Учителя",

Львiв, 1913, ч. 1, я навiв як аналогiї до теми "фатального коня", що

спричинює наглу смерть чоловiка, який їздив на нiм, староiсландську сагу

про Графнкеля Фрайсготi та її мiфiчну основу в однiм оповiданнi молодшої

Едди. До тих оповiдань можна би ще додати одно староєгипетське оповiдання

про чудесного коня, що помагає свому їздцевi доконати неможливого дiла, i

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка