Iван Франко. Поезiї



Сторінка4/7
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Нам кривди не зробив. Господар мiй -

На що розумний чоловiк, а часто

Говорить: "Господи! коли б вже раз

Москаль прийшов! Таке вже всюди здирство

Пiшло: москаль би все те скасував,

Зробив порядок, полекшу якусь

На бiдний люд".

- Ой, певно що би треба

Твердої тут, московської руки!

Чи чули ви, пани ото заводять

Якiсь там шарварки новi. То нiби

Говорять хлопам: "Штири днi до року

Повинен кождий нумер вiдробити

Коло гостинця". А то все брехня.

їм не гостинець в головi. Плювати

їм на гостинець! Як лиш люди вийдуть

На тi гостинцi, то пани пошлють

Свою двiрню з палками, нагайками,

I всiх на панський лан переженуть,

I панщину навернуть: штири днi

Щотижня кождий мусить вiдробляти.

- Не може бути! Хто тобi казав?

- Плети, дурний, не може бути! Вже то

Я чув про се вiд розумнiших трохи,

Нiж я та й ти. Пани дiстодь-то навiть

Вже й цiсаря пiдпали, й цiсар їм

Усе те затвердив i пiдписав.

- Ой лишенько! Тепер-то ми пропали!

- Воно-то бач: пропали або нi.

Пани ще досi криються з тим дуже,

Не признаються, щоб народ вiдразу

Не роздразнити, а найголовнiше:

Бояться москаля.

Тут Сень вмiшався

В розмову. Досi вiн сидiв понурий

I звiльна пакав люльку, похилившись.

Мов слухав голосiв якихсь далеких.

I враз промовив: - Е, яка там рiч

За нами впоминатись москалевi?

Що ми йому, чи сват, чи брат який?

А мислите, що в нього мало й своїх

Панiв i бiдних?

- А про що ж би мала

Вiйна вестися?

- Нi про що! й вiйни

Нiякої не буде!

- А пощо ж

До вiйська пруть старого i малого?

- Е, прутьi Нiхто ще того не видав.

От ми якi вже парубки, а хто нас

До вiйська кликав? Може, ще коли

I будуть брати, та хтозна, се, може,

Аж в той час буде, як народ на свiтi

Здрiбнiє так, що в нашiй печi буде

Сiм хлопа молотити.

- Мудрий ти

На бештефранти! А чому ж ота

Урiзька ходить та голосить? Чень же

Се не добро вiщує?

- То-то й є,

Що народ темний чує плач її

I бачить сам, що се якийсь знак божий,

Та не дошукує, що вiн значить,

А сам собi сплiта химери всякi:

Вiйна, i панщина, й бог зна ще що.

Гадаєте, що бог про теє дбає,

Чи там сто люда заб'ють або двiстi,

Чи хлоп о три днi бiльш робити буде?

Якраз господь перед таким би дiлом

Знаки такi нам посилав! Та й що то

Вiйна? Вiйни й заповiдать не треба,

Вона вже є, ми родимось, живем,

Мремо в вiйнi. Хiба ж не чули пiсню:

"Нема добра та й не буде,

Була вiйна та й ще буде,

Брат на брата ворогує,

Сестра сестрi смерть готує,

Син на батька нiж пiдносить,

Донька мамi смертi просить".

От де вiйна правдива, найстрашнiша,

Щоденна, люта! Що там против неї

Всi вiйни з турком, нiмцем, москалем!

Замовкли всi й понурились. Так нагло

Звернув розмову Сень на другий бiк.

I хоч не раз подiбнi вже слова

Вони вiд нього чули, то, проте,

Тим дужче їх ударили вони.

I не до смiху їм було, бо кождий

На собi сам їх правди досвiдив.

- Се правда! Як вовки голоднi в лiсi,

Так мир хрещений сам з собою їсться.

Однi хапають з-перед других, рвуть,

I друть, i кривдять. От i мiй господар,

Хоч i який багач, а злакомився

На моїх п'ять кровавих ринських: взяв

I вiдтягнув менi з заслуженини,

За те, що скочило теля в полонку

I затонуло.

- А що букiв я

Прийняв за лiс! Господар сам пiслав

Мене украсти з лiсу копаницi,

А як зловив лiсничий i подав

На штроф, прийшлось платити - вiн тодi

Давай мене перiщити!

й пiшли

Нагадувать та розводити, що



У кождого вiддавна наболiло.

Лиш Сень мовчав, не жалувавсь нiколи.

А як скiнчили другi, знов почав:

- Так бачите, яка се в нас вiйна

Ведесь! I що нам вiщувать вiйну?

Таж ся вiйна сама та щось вiщує.

- А що таке вiщує?

- Страшний суд! -

Слова тi Сень сказав глухим, таємним

Полушептом, аж другi мимоволi

Склонили голови. В тiй хвилi в лiсi

Сова плачливо застогнала. Тихо

На хвилю стало, i нараз, немов

Десь з-пiд землi, протяжний i рiзкий,

Проймаючий роздався стогiн людський:

- Я-яй! Я-яй! Я-яй!..

- Дух божий з нами! - скрикнули вiдразу

Всi конюхи i почали хреститись.

- Я-яй! Я-яй! Я-яй! -лунало в дебрях

Так жалiбно, так важко, що аж серце

Мороз проймав. Сконало. Тихо стало.

Недвижнi всi сидiли круг огню,

Тремтячи. Дух захопило у всiх,

Так що нiхто i слова не промовив,

Ба, навiть конi наострили вуха

I стали мовчки.

Тiльки Сень сидiв

Спокiйний, шепчучи молитву. Врештi

Промовив:

- От ви й чули вiщування.

Не бiйтесь, се не є нечистий дух,

Се та урiзька жiнка, що пiшла

По божiй волi. Бог їй так казав

Плачем i криком грiшному народу

Оголосити близький суд страшний.

- Ну, що се ти говориш, бiйся бога,

Пiд нiч таке страхiття? Суд страшний!

Хiба ж не чув, що перед страшним судом

Повинен ще на свiт прийти антихрист?

Ну, а про нього, клятого, ще якось

Не чути досi.

- Не впевняйся дуже! -

Сказав поважно, строго якось Сень. -

Глухий не чує навiть, як гримить!

А я ось що скажу вам, що я чув,

Та нi, не я, мої татуньо чули.

Вони ось на Кальварiї недавно

Були, там є чернець один старенький,

Що знає їх вже бiльш як тридцять лiт.

Так от вони у нього й ночували,

I вiн їм много повiдав з книжок.

"Молiться, - каже, - люди! Близький часi

П'ять гiр трави вже вiл великий спас.

Як шосту буде допасати - ждiть,

Тодi антихрист родиться на свiт.

А як на сьому в пiвтори дiйде,

Тодi на землю Iлiя прийде".

- Дух божий з нами! - скрикнули а тривозi

Всi конюхи.П'ять гiр вже, кажеш, спас,

Що ж се за гори, що за вiл такий?

- Хiба ж не знаєте, що в книгах пишуть?

Далеко десь, на самiм краю свiту,

Є вiл такий: родився вiн в той день,

Коли Христа розп'ято. Має вiн

Сiм гiр. Коли прийде на свiт антихрист,

Щоб всiх людей вiд бога вiдвернути,

То против нього появиться з неба

Святий Iлля i буде бунтувати

Народ, щоби антихриста цурався.

А той антихрист буде цар всесильний.

Пiшле своїх воякiв i шандарiв

Против пророка. Бог йому допустить

Iллю зловити, вiн його на смерть

Засудить. Але знає вiн, проклятий,

Що як з Iллi одна краплина кровi

На землю впаде - вся земля займеться

Й згорить. От вiн на хитрощi вiзьметься:

Пiшле своїх воякiв i шандарiв

На край землi, на тих сiм гiр, i скаже

Вола отого взяти, i зарiзать,

I з нього шкуру зняти. Розпрiструть

Вони ту шкуру i на нiй почнуть

Пророка мучити i катувати.

Та поразить господь нечисту силу.

Є десь такий комарик, що напився

Христової кровi, як капала

З хреста. Отой комарик саме в хвилi,

Як будуть мали рiзати вола,

Його в хребет укусить i в тiм мiсцi

Маленьку дiрочку проколе в шкурi,

Таку, що оком i доглянуть годi.

Крiзь ту то дiрочку з кровi пророка

Малесенька на землю крапля впаде,

I загориться вся земля вiд неї.

Спалить антихриста и його все царство,

Спалить усi грiхи людськi й терпiння,

Очистить землю, як вiд ржi залiзо.

Тодi господь прийде на суд страшний.

Вже геть було за пiвнiч. Вiз звернув

Додолу дишлем, Косарi стояли

Посеред неба. Холодно. Огонь

Погас. Зiтхаючи глибоко, мовчки

Ще раз обходять коней конюхи.

Спокiйно скрiзь. Глибоке, темне небо

Горить над ними тисячами звiзд.

Дрiмає лiс в туманi. Наче мрiя,

У сизiй пiтьмi клаптем чорним там

Лежить село.

I хлопцi полягали -

Хто на соломi, що принiс з собою,

А хто й попросту на травi росистiй,

Лиш мiх товстий пiд себе простеливши.

Лиш Сень не лiг. При вигаслiм огнищi

Сидить вiн, скулившись вiд холоду,

Недвижний, у якiйсь глибокiй думi.

- О господи! - зiтхне часом. - Не дай

Слiпому i глухому в свiтi жити,

Щоб не заскочив неготових нас

Великий день, страшний день суду твого!

I вiн здригнувся.

- Господи помилуй!

Се смерть у очi заглядає! - шепнув

I знов почав молитись, ще щирiше,

Ще гарячiше. Тихо сяють зорi,

Немов манять до себе. Дух якийсь

Могучий i таємний пролiтає

Понад землею. Чує лет його

Усяке серце добре та чутливе

И трiпочесь тужно, наче пташка в клiтi.

Чого? Куди? Пошто? Дарма питати.


IВАН ВИШЕНСЬКИЙ

Присвячую А. Кримському_

I
Мов зелена пiрамiда

на хвилястiм синiм полi,

на рiвнинi лазуровiй

велетенський iзмарагд,-
так облита дивним морем,

пiд безхмарим, теплим небом

зноситься, шумить, пишаєсь,

спить Афонськая гора.


Спить? Та нi! Природа-мати

ненастанно тут працює,

ненастанно строїть, башiть

ту пестiечку свою.


Унизу, де з хвиль кипучих

гранiтовi сiрi скали

гордо, просто вгору пнуться -

стiни, колоси,стовпи,-


там внизу музика дика

не вгаває на хвилину,

б'ються хвилi о камiння,

бризка пiни срiбний вал.


А вверху хребти гiрськiї,

вiковим покритi лiсом,

вiчну, тиху пiсню грають

у задумi без кiнця,


Та, проте, гора дрiмає;

день i пiч пливе над нею

мов рожева легка хмара,

крику,гомону її о чуть.


Хоч повзуть тут скрiзь по горах

стежечки, немов гадюки,

то, проте, не оживляє

їх розмова, спiв, нi смiх.


Хоч розсипанi по горах,

по лiсах, ярах i скелях,

по полянах пречудових

i оселi, i хатки,-


то, проте, тиша глибока

заляга на тих оселях

i лежить печать мовчання

на сотках старечих уст.


Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання,

сiрий одяг, хiд повiльний,

i худi, попурi лиця,

непритомний, сонний вид.


Тричi лиш на день по горах

пролупає голос дзвонiв,

мов проквилить над горою

стадо дивних лебедят.


Плачуть жалiбно тi дзвони,

мов нарiкання, докори

на людей, що замсртвили

пречудовий сей куток.


Що гнiздо думок високих,

школу поривiв геройських,

пристань для орлiв змiнили

на сумну тюрму для душ.


II
На Афонi дзвони дзвонять

у недiлю по вечiрнi;

починав Прот великий,

окликавсь Ватопед.


Далi зойкнув Есфiгмену,

загудiв Ксеропотаму,

там Зографу, далi Павлю,

розгудiвся Iверон.


Покотилися по горах

тi ридання металевi,

окликаєсь кожда скеля,

кождий яр i кождий скит.


I вторують їм зiтхання,

i рудi хрестяться руки,

i несеться тихий шепiт:

"Cо святими упокой!"


Тi ридання металевi -

знак, що хтось розстався з свiтом,-

тут нiкого не тривожать:

се щоденна новина.


Чи то скитник вмер у скитi

так, як жив,- самотнiй, тихий,-

i про смерть його дiзнались

аж у кiлька день пiзнiш -


тим дiзнались, що покiйник

не явився в монастир свiй,

не принiс свою роботу,

бобу пригорщi не взяв?


Чи то вмер чернець у кельї,

пишучи святую книгу,

мiнею, та кiноваром

в'язнi титли красячи?


Чи то вмер послушник смирний -

пан колись, чи князь, чи вояк,

але тут вiддавна в кухнi

монастирськiй послугач?


Чи то вмер якийсь достойник,

еромонах чи iгумен -

тут усiм однака шана:

"Cо святими упокой!"


Чи то, врештi, хтось живий ще

сходить на "останнiй ступiнь",

покидав свiт i волю,

щоб в печерi смертi ждать?


Глянь, у скелях височенних,

у стрiмких, гранiтних стiнах,

що вад морським валом висять,-

чи там гнiзда ластiвок?


Нi, се нори жолобленi,

недоступнi, темнi ями,

сiченi в скалi печери,

схованки для мев хiба.


Нi, се нори для аскетiв,

се "остатнiй ступiнь", подвиг

крайнiй i безповоротний,

брама вiчностi вузька.


Хто пройшов новипьку службу,

монастирське строге право

i важкую, мовчазливу

працю в тихому скиту,


хто бажає довершити

аскетичний, острий подвиг,

в постi, самотi, мовчаннi

слухать голосу душi,


хто порвав зо свiтом зв'язки,

поборов бажання тiла,

чує силу i охоту

в очi вiчностi глядiть,


той за дозволом найстарших

вибира собi печеру,

вибира собi могилу,

вiдки вороття нема.


I тодi ридають дзвони,

i тодi по всiм Афонi

тихий шепт iде'старечий:

"Cо святими упокой!"


III
На Афонi дзвони дзвонять

у недiлю по вечернi:

починає Прот великий,

окликаесь Ватопед.


Далi зойкнув Есфiгмену,

загудiв Ксеропотаму,

там Зографу, далi Павлю,

розгудiвся Iверон.


Покотилися по горах

тi ридання металевi,

окликаєсь кожда скеля,

кождий яр i кождий скит.


Стихли дзвони, у повiтрi

довго ще тремтiв їх голос,

i в монастирi Зографу

заскрипiли ретязi.


Вiдчинилась темна брама;

з монастирського подвiр'я

виступає хiд церковний,

монотонний чути спiв.


Вiють хоругви червонi,

наче проблиски пожежi;

дерев'яний хрест з розп'ятим

передом помалу йде.


Йдуть монахи бородатi

у фелонах-багряницях,

знов монахи бородатi

босi, в простих сiряках.


Серед них дiдусь похилий,

зморщений, сивобородий,

в сiряцi на голiм тiлi,

хрест березовий несе.


Простий хрест, в корi береза,

а вiд моря вiтер вiє,

бiлу бороду старечу

по березi розвiва.


I пливе старечий голос

iз тим спiвом монотонним,

що виводить сумовито:

"Со святими упокой!"


Стежкою, що круто в'ється,

тягнеться той хiд церковний

зразу лугом, далi лiсом,

там, де чути моря рев.


Серед розкошiв природи_

похоронний спiв лунає,

серед пахощiв вечiрнiх

куриться кадила дим.


Ось спинився хiд церковний

на обiрвищi крутому,

над безоднею страшною,-

глянеш вниз - аж жах бере.


Мов гiгантський мур гранiтний,

прямовисне голi скелi

пнуться iз безоднi моря

в лазурову височiнь.


Глянь з гори - на морi човен,

що покрай скали гойдавсь,

видасться, мов бiлий лебiдь,

що гойдаєсь на водi.


Глянь з долини - всi тi люди,

що стоять над тим обривом,

видадуться, мов ягнята,

що пасуться на скалi.


В тiй скалi з долини видно

штиригранну чорну пляму,

мов печатку величезну,

в половинi висоти.


Се в вхiд в живу могилу,

у печеру пустельницьку,

висiчену там бог зна ким

i бог зна кому й нащо.


Не дiйти туди ногами,

нi драбиною не улiзти,

лиш на шпурi у повiтрi

долетiти, наче птах.


У окрайчику скальному

рiвчачок протертий шнуром -

знак нехибний того мiсця,

де внизу печери вхiд.


Тут спинився хiд церковний,

стали править панахиду...

Де ж той мрець, кого ховають?

Де блаженний той аскет?


IV
От скiнчилися вiдправи

i останнюю молитву

на колiнах прошептали

всi пустинники й черцi.


I встає iгумен перший,

i всi встали за чергою,

i довкола тихо стало,

море лиш реве внизу.


I пiднiс iгумен голос,

i звертається до дiда,

що стояв серед монахiв

iз березовим хрестом.


Iгумен_

Старче Йване, перед богом,

перед алотосяйним сонцем

i перед хрестом спасенним

заклинаю тут тебе.
Щиро нам скажи, по правдi:

чи по добрiй своїй волi,

чи по зрiлiй постановi

йдеш у сю печеру?


Старець_

Так._
Iгумен_

Чи немає в твоїм серпi

ще прихильностi до свiту

i прив'язання до рiдних,

дум i бажань свiтових?


Чи навiки ти вiдрiкся

всього, що вiдводить духа

вiд єдиного бажання

вiчного спокою?


Старець_

Так._
Iгумен_

Чи обдумав ти всю важкiсть

самоти, безповоротнiсть

отого життя в печерi,

всi страховини спокус?


Чи обдумав ти всю гiркiсть

жалю, що явиться може,

каяття, що затроїти

може тут твiй подвиг?

_

Старець__



Так.
Iгумен_

Будь же бог благословенний,

що вiтхнув тобi сю думку!

Най же вiн тобi поможе

до кiнця пройти сей шлях!
Дотепер ти мiж живими

був наш брат Iван Вишенський;

вiдтепер в життi земному

змазане iм'я твоє.


Так iди в свою дорогу!

Хрест, що маєш у долонях,

се тобi наш дар єдиний,

iнших i не тра тобi.


Що потрiбно для поживи

твому тiлу, раз на тиждень

брат ключар на посторонку

спустить вiдсiля тобi.


Прощавай! Прийми вiд мене

сей остатнiй поцiлунок,

i дай бог нам пострiчаться

швидко в ясностi його!"


Цiлував iгумен старця,

iншi монахи нотихо

цiлували його руки,

поли сiряка його.


Потiм два щонаймолодшi

шнуром старця обв'язали

попiд пахи, кiнцi шнура

в руки мiцно приняли.


I перехрестився старець,

над безодню вийшов смiло,

сiв i звiльна став спускаться

у страшенную глибiнь.


Вiтер буйно дув вiд моря,

бороду його й волосся

розвiвав, i вiн, притисши

хрест до себе, швидко щез.

_

V_
"О, вiтай, моя домiвко,



тиха пристане по бурях,

до якої ненастанно

здавна-здавна я тужив!
Камiнь тут довкола мене -

се тверда, незламна вiра,

се мiй дiм i мiй притулок,

подушка i накриття.


Хрест отсей - то мiй товариш,

мiй повiрпиi; у дпi смутку,

оборона вiд спокуси

i пiдпора в скону час.


Небо синє, що крiзь отвiр

загляда в мою печеру,-

се надiя, що полине

у той шлях душа моя.


Сонце ясне, що при сходi

на часок в мою домiвку

сипле золото й порфiру,-

се великий божий дух,


що в блаженнiї хвилини

грiшну, скорбну людську вдачу

ущасливлює безмiрних

райських розкошiв чуттям.


А те море лазурове,

що там грiється на сонцi,

а внизу тут б'єсь о скали,

i хлюпочеться, й реве,-


се життя земного образ

ясний, тихий та принадний,

коли здалека дивиться,

а гiркий, страшний вблизу.


Се мiй свiт. Усе змiнчиве

щезло геть. Затихли крики,

гомiн бою життьового

тут мене не долетить.


Щезло все дрiбне, болюще,

що чуття в душi ворушить

i увагу вiдвертав

вiд найвищого єства.


Полишилось лиш постiйне,

супокiйне i величне.

Про постiйне i величне

думай тут, душе моя".


Так балакав сам до себе

у яскинi своїй старець,

що ще вчора звавсь Вишенський,

а сьогоднi вмер для всiх.


Так балакав не устами -

вiн устами вже давненько

вiдовчився промовляти,

тiльки голос духа чув.


I в яскинi у куточку

сiв на каменi, плечима

сперся о стiну холодну,

голову схилив униз.


Голова його могутня

на худiй, жилястiй шиї

гнулася сама вдолину,

мов на тичцi той гарбуз.


Сперши бороду на груди,

впер вiн зiр у одну точку

i сидiв отак недвижно

довго-довго, наче спав.


Зразу все немов померкло

перед ним, i дрож пробiгла

по худiм, старечiм тiлi,

i зомлiли змисли всi.


Потiм мов теплом дихнуло,

i по тiлi розлилося

щось солодке, м'яко-м'яко

попiд шиєю пройшло.


I в душi мелькнула мати,

як його малим хлоп'ятком

попiд шийку лоскотала,

ах, а вiн смiявсь, смiявсь!


Потiм слух його прочнувся;

мов дiамантова нитка,

тон якийсь потягся довгий -

любий, радiсний такий!


I душа, мов той метелик,

десь летить за любим тоном;

та чимдалi тонiв бiльше

i все дужчають вони.


Вже гармонiя могутня

ллється синьою рiкою,

i розкiшнi тони, бачся,

небо й землю обняли.


I пливе душа аскета

на гармонiї величнiй,

мов на морських хвилях лебiдь,

вверх гойдається, то вниз.


Помiж небом i землею

вверх, то вниз душа аскета

розколисана несеться

швидше, швидше, розкiшнiшi


I гармонiя велична

робиться фiолетова,

далi синьо-лазурова,

далi пурпуром ярким.


Ось iз хвиль тих пурпурових

стрiлив промiнь золотистий,

вибухнув вулкан огнистий,

рiки свiтла иотенли.


Розлилось безмежне море

свiтла ясно-золотого,

i зелено-золотого,

й бiлого, неначе снiг.


Грають свiтлянi каскади,

величезнiї колеса

у всiх кольорах веселки

котяться по небесах.


I рука якась незрима

розпуски барвистi пасма,

розпуска могутнi тони

з краю свiту аж на край.


Розпускає, порядкує,

i збирає, i мiшає -

мов калейдоскоп гiгантський,

грає свiт весь перед ним.


Мов дитя, душа аскета

потонула в тому морi

тонiв, фарб, у тiм розкiшнiм

захватi - i вiн заснув.

_

VI_
День за днем минав рiвно,



як на морi безбережнiм

хвиля хвилю рiвно гонить,

хмара хмару в небесах.
У своїй печерi старець

знов на каменi недвижно

спочиває, вперши очi

в лазуровий неба звiд.


Втiм - о диво! Щось живеє

ворухнулось! На незримiй

нитцi понад вхiд печери

зi скали спускавсь павук.


Старець пильно, дух заперши,

придивлявся павуковi,

мов його не бачив зроду,

мов се з того свiту гiсть.


А павук собi швиденько

вiд верха до споду входу

нитку натягав, по нитцi

зараз догори полiз.


I почав як стiй снувати,

протягати, заплiтати

ниточки, i швидко сiтка

вхiд яскинi заплела.


Старець думав: "Висилав

ще, мабуть, своїх шпiонiв

земнеє життя за мною,

хиче вислiдить, мабуть,


чи ще де хоч павутинка

духу мойого не в'яже

з тим життям, аби за неї

потягти думки мої.


Сей павук, се, може, ворог,

що свою зрадливу сiтку

заставля на мої мрiї,

на думки мої й на зiр".


I вже ось пiдняв вiн руку,

щоб зiрвати павутину,

та нова шибнула думка

у старечiй головi.


"Сiм братiв колись, тiкавши

вiд поганської погонi,

схоронились у яскиню

i заснули твердо в нiй.


А павук отак самiсько

заснував весь хiд яскинi,

врятував їх вiд погонi,

спас для божої хвали.


Тою сiткою закритi

спали тi брати в яскинi

триста лiт, аж поки бог їх

на свiдоцтво не позвав.


Збудженi господнiм словом,

стали свiдками безсмертя,

свiдками того, що в бога

три столiття - се момент.


Може, з божого наказу

сей павук тут сiть мотав,

може, бог мене на свiдка

теж для себе зберiга?"


Втiм тихенько забринiла

павутина; чорна муха

замоталася в ту сiтку,


Каталог: Franko


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал