Iван Франко. Поезiї



Сторінка3/7
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Нi, не чути ще серцю його ,

У них гласу Єгови.


I ревнув понад горами грiм,

З жаху їжиться волос,

Завмира серце в грудi... та нi,

Не Єгови се голос.


Помiж скелi завили вiтри,

Їх сердитiї нути

Клiщать душу, мов стогiн, та в них

Ще Єгови не чути.


Ось iз градом i дощ злопотiв,

I зацiпила стужа,

I в безсиллi свойому душа

Подається недужа.


Та ось стихло, лиш води дзюрчать,

Мов хтось хлипає з жалю,

З теплим леготом запах потяг

З теребiнт i мигдалю.


I в тiм леготi теплiм була

Таємничая мова,

I вiдчув її серцем Мойсей:

Се говорить Єгова.


"Одурив вас Єгова? А ти ж

Був зо мною на згодi?

I контракт пiдписав, i запив

Могорич при народi?


Бачив плани мої i читав

В моїй книзi судьбовiй?

Бачив кiнцi i знаєш, що я

Не устоявся в словi?


"Маловiре, ще ти не почавсь

В материнськiй утробi,

А я кождий твiй вiддих злiчив,

Кождий волос на тобi.


Ще не йшов Авраам з землi Уp

На гарранськi рiвнини,

А я знав всiх потомкiв його

До остатньої днини.


Вбогий край ваш, вузький i тiсний

I багатством не блиска?

А забув,що тiсна i вузька

I найбiльших колиска.


Прийде час, з неї виведу вас

На пiдбої та труди,

Так, як мати дитину в свiй час

Вiдлучає вiд груди.


Тут на полi скупiм i худiм,

Наче терен на рiпи,

Виростайте цiпкi i твердi

До великої змiни.


О, я знаю ту вашу цiпку,

Ненаситную вдачу!

Ви б на жизнiй землi розповзлись

На подобу будячу.


Ви б i тiлом, i духом своїм

Присмоктались до скиби,

I зловив би вас Маммон у сак,

Як товстючiї риби.


Таж в Єгиптi ви гнулись в ярмi,

Наїдавшися ласо...

Вiдригаться вам буде повiк

Те єгипетське м'ясо.


I, зiрвавшися з сеї землi

Та розбивши всi карби,

Ви розвiєтесь стїт здобувать,

Його соки i скарби.


Та зарiк я положу твердий

На всi вашi здобутки,

Мов гадюку на скарбi, дам вам

З них турботи i смутки.


Хто здобуде всi скарби землi

I над все їх полюбить,

Той i сам стане їхнiм рабом,

Скарби духу загубить.


Своїх скарбiв невольник i пан,

За цiну слiз i крови,

Щоб збiльшити їх, мусить вiн сам

Руйнувать їх основи.


I як п'явка, що кров чужу ссе, -

Йому лiк, сама гине, -

Так i вас золотий океан

На мiлизнi покине.


В золотiм океанi вас все

Буде спрага томити,

I не зможе вас хлiб золотий

Анi раз накормити.


I будете ви свiдки менi

З краю свiту до краю,

Що лиш духу кормильцiв з усiх

Я собi вибираю.


Хто вас хлiбом накормить, той враз

З хлiбом пiде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зiллється зо мною,


Ось де ваш обiтований край,

Безграничний, блистячий,

I до нього ти людям моїм

Був проводир незрящiй.


Ось де вам вiтчина осяйна,

З всiх найкраща частинаї

Лиш дрiбненький задаток її

Вам отся Палестина.


Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Невгасаюча туга,

Щоб, шукавши її, став мiй люд

Паном земного круга.


А що ти усумнивсь на момент

Щодо волi моєї,

То, побачивши сю вiтчину,

Сам не вступиш до неї.


Тут i костi зотлiють твої

На взiрець i для страху

Всiм, що рвуться весь вiк до мети

I вмирають на шляху!"


XX
Ходить туга по голiй горi,

Мов туман по пустинi,

Сiє думи й бажання свої

По широкiй країнi.


Сипле квiти й листки, що давно

Вже зiв'яли й пожовкли,

Пiдiймає в душi голоси,

Що давно вже замовкли.


Що ще вчора байдужне було,

Нинi любе й шановне;

Що ще вчора топтав, оплював,

Нинi святостi повне.


У гебрейському таборi нiч

Проминула в тривозi;

Скоро свiт, всi глядять: вiн ще там,

На скалистiй вiднозi?


Нi, нема! I було те "нема",

Мов жах смертi холодячи,

Чули всi: щезло, те, без чого

Жить нiхто з них не годний.


Те незриме, несхопне, що все

Помiж ними горiло,

Що давало їм смисл життєвий,

Просвiтляло i грiло.


I безмежна скорбота лягла

На затвердле сумлiння,

I весь табiр мов чаром попав

В отупiння й зомлiння.


Однi одним у лиця блiдi

Поглядали без впину,

Мов убiйцi, що вбили у снi

Найдорожчу людину.


Чути тупiт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхiв,

I за ним парубоцтво.


Гонять стада, кудись-то спiшать...

Чи де напад ворожий?

Всiх їх гонить безiменний страх,

Невiдомий перст божий,


Голод духу i жах самоти

I безоднi старої...

А Єгошуа зично кричить:

"До походу! До зброї!"


I зiрвався той крик, мов орел,

Над нiмою юрбою,

Покотився луною до гiр:

"До походу! До бою!"


Ще момент - i прокинуться всi

З остовпiння тупого,

I не знатиме жаден, що вмить

Приступило до нього.


Ще момент - i Єгошуї крик

Гiрл сто тисяч повторить;

Iз номадiв лiнивих ся мить

Люд героїв сотворить.


Задуднять - i пустинi пiсок

На болото замiсять,

Авiрона камiнням поб'ють

I Датана повiсять.


Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськiї мури, мов лiд,

Звуком трубним розтоплять.


I пiдуть вони в безвiсть вiкiв,

Повнi туги i жаху,

Простувать в ходi духовi шлях

I вмирати на шляху...


Львiв, сiчень до липня I905.

ПО СЕЛАХ
I


На Пiдгiр'ї села невеселi

Простяглися долом-долинами,

Мов край шляху на твердiй постелi

Сплять старцi, обвiшанi торбами.


Понад рiчку верби головатi

Довгi вiти в воду похиляють;

Журавель поскрипує при хатi,

Босi дiти по двору гуляють.


З-помiж верб, та груш, та яворини

Чорнi стрiхи глипають, нагнувшись,

Мохом вкритi, корчами калини,

Мов на вiтер тi сичi, надувшись.


Похилились смерековi стiни,

Там i сям стемпльованi дрючками,

Мов калiки, ждуть собi замiни,

Щоб спочить розбитими кiстками.


Слiповатi та тiснi вiконця

В старосвiтських засувах ще ходять.

Чи лякаються ясного сонця

Тi, що вiк свiй в тих хатах проводять?


Не видати комина на хатi;

Вранцi дим всю хату заповняє,

З стрiхи буха, в'ється по загатi,

Хапле очi, сльози витискає.


В хатi пiч трохи не в пiвкiмнати

З запiчком i припiчком iз глини,

Вiчно тепла - то жолудок хати,

Величезний, як живiт дитини.


Хлiб i страва - тут найстарша справа,

Цiль всiх змагань, замислiв, турботи,

Мов родивсь сей люд лиш для роботи,

А на хлiб вся праця йде кровава.


Лiжко газди - п'ять дощок незбитих,

Снiп соломи i верета зрiбна;

Тепла пiч є для дiтей невкритих,

А для старших постiль непотрiбна.


Слуги в стайнi сплять - їх конi грiють,

А дiвки на лавi, на запiчку;

Про вигоду й думати не смiють,

Щоб лиш крижi випрямить за нiчку.


I про одiж мало дбають нинi:

Як кожух є й чоботи пасовi,

Для газдинi шнур коралiв в скринi,

Для дiвчат хустята шалiновi,


Капелюхи хлопцям повстянiї,-

То й весь празник є на довгi лiта;

Буднiшня одежа в хатi шита

З полотна, що вироблять хатнiї.


На стiнi розвiшанi довкола

Дерев'янi давнi богомази:

Страшний суд, Варвара i Микола,

Чорнi вже вiд диму, мов вiд мази.


Тiльки й всього християнства в хатi,-

Але є й письменства в нiй познаки.:

Там пiд сволоком, завитий в шматi,

Лист небесний - писаний бог зна ким,


Йосифiнський наказ панщизняний,

Прадiдiвський квит на тридцять букiв,

Дiда скарга за грунтець забраний,

Батькiв акт лiцитацiйний драний,-


Ось весь спадок, що лишивсь для внукiв.
II
В шинку шумить, в шинку гуде,

Аж гомiн геть селом iде.

I не питайте, що се є:

Старий Пазюк горiлку п'є.

Вже третю нiч вiн п'є ось так,

Та не гадай, що вiн пияк.

Вiн буде ще три ночi пить

I анi цента не платить.

О, бо Пазюк розумний дiд,

З кропиви вiн збирає мiд:

Вiн у селi над всiх моцар,

Бо вiн собi багач-лихвар.


I не гадай, що за процент

Вiн п'є й не заплатить i центi

Ось глянь у коршму. За столом

Сидить Пазюк, спiва псалом,

Бо вiн письменний - знай i се!

I бога в серцi має все.

Вiн бороду на руку спер

I сивi очi в дверi впер,

Волосся сиве i густе

Лице вкрива його товсте,

А голос дзвiнко, мов iз блях,

Гукає: "Господи воззвах!"


А обiк нього кум сидить

I Пазюку в лице глядить,

В очах його читати б рад,

Чи все тут є старому в лад,

Чи все зробив вiн так як слiд,

Щоб ласкав був брикливий дiд.

А як старий скiнчив свiй спiв,

То кум несмiло рiч повiв:

"Спасибi, кумцю, вам за гласi

Та щиро я благаю вас,

Вдiлiть ту позичку менi,-

Я все вiддам уосенi".


Пазюк о стiл б'є кулаком.

"Чи дармо в тебе я дяком?

Не штука то мiй глас хвалить!

Кажи горiвки ще долить!"

Скрутився кум, неначе в'юн,

Горiвку в жида i тютюн

Наборг бере, на стiл кладе,

Знов Пазюка просить iде:

"Вже ж, кумцю, вас я третю нiч

Частую за пустую рiч,

Щоб сотку в позичку дiстать,-

Ви ж обiцяли нинi дать".


Розгнiвався на се Пазюк

I повну чарку кинув з рук.

"От ще голяк! От ще жебрак!

До мене промовляє так!

Сто срiбла - се великий грiш!

Узять вiзьмеш, вiддать- хоч рiж!" -

"Я ж, кумцю, позичав у вас

I, тямите, вiддав на час".-

"Вiддав! Вiддав! А може, й нi.

А кiлько то було гризнi!

Та що вже там! Хай страчу сам!

Як обiцяв, то певно дам".


I мовить кум:"То дайте ж тут!

Ось свiдки є, горiвку п'ють".

Пазюк на те: "Нехай же п'ють,

У мене грошi є ось тут!"

I вийняв з череса платок,

А в нiм завитих сiм соток,

I перед свiдками цiлi

їх розкладає на столi.

"Отеє мiй плуг, отеє мiй стiг,

Моя рiлля, мiй оборiг,

Мої воли, моє Гумно,

Моя рiдня, моє майно".


I поскладав, поцiлував

I в черес всi сотки сховав.

А кум стоїть, гне в собi злiсть,

Очима тiї грошi їсть.

"Та, кумцю, змилуйтесь-бо раз,

Пай дармо не благаю вас!" -

"Нi, синку, пiзня вже пора,

Додому час! Заснути тра!

Ще кварту став, людей вiдправ,

А завтра рано, щоб ти знав -

Коли дiждати дасть господь,

За грiшми з свiдками приходь".


Село шумить, село гуде,

Пазюк з шинку додому йде,

При ньому кум, мов в'юн той, в'єсь,

А свiдки йдуть то вскiсь, то всклесь.

Боками йдуть, пiсень ревуть.

Аж ось Пазюк промовив: "Тут!

На розi хрест, з тернами тин...

Тут в хатi мiй драбуга син.

Го-го, то злодiй, зна бiду!

До хати спати я не йду.

Гей, кумеї куме! Де ти втiк?

Ти спать мене веди на тiк!"


III
Вранцi-рано по селi

То не пчоли, не чмелi

Глухо зажурчали,

Не шумiв розбитий спуст,

А йшло слово з уст до уст:

"Вкрали! Вкрали! Вкрали!"


Що? Хто? Вiдки? Вiсть така:

Вкрали грошi в Пазюка!

Як вернув iз шинку,

П'яний у стодолi спав,

Злодiй черес з нього зняв

I потяг шматинку.


Хто був злодiй? Вiдки знать?

Сам Пазюк не зна сказать,

Хоч щось твердо дума.

Далi скрикнув: "От на глум!

Вiв мене в стодолу кум!

Се нiхто, крiм кума!"


Кум почув се, весь дрижить,

Мов опечений бiжить:

"Змилуйтеся, дiду!

Я вас до хреста довiв

Та й пiшов вiсьта домiв!

Присягати пiду!"


"Не бреши! Де грошi дiв?

Ти мене вигоном вiв -

Тямлю весь iнтерес:

У стодолi дрюк вiдпер,

Сiна з зруба на тiк зверг,-

Зняв iз мене черес!"


"Тут мене гадюка їдж,

Як я з вами був сю нiч

На гумнi, в стодолi!" -

"Не бреши! - кричить Пазюк.-

Грошi тут менi до рук,

Бо дiждеш недолi!"


IV
Зразу сварилися,

Далi побилися

Кум з Пазюком.

Батьковi син помагає,

Син держить, батько шмагає

Кума цiпком.


Гамору! Галасу!

Баб назбiгалося

Повний вигiн.

Тi Пазюка проклинають,

Iншi про кума вже знають:

"Певно, се вiн!"


Свiдкiв, хоч гать гати!

Сей вже мав спать iти,

Вийшов надвiр,

Чув, як Пазюк до стодоли

З кумом чалапав поволи

Попри шпихлiр.


Другий виразно чув:

Кума Пазюк гукнув:

"Куме, ходи!

Пiзно вже лiзти до хати,

Я на тоцi буду спати,-

Ну, заведи!"


Здогади, замiти...

Тут шукать! Там iти...

Властей чекать...

Справдi ж нiкому не жалко.

"Так тобi треба, ти, п'явко!

Хоч ти пропадь!"


V
Того рана з криком, шумом

Серед тлуму дiд iз кумом

На попiвство враз iшли.

Чи шукать поради, може?

Нi, за злодiя на боже

По коронi понесли.


У обох напухлi пики,

А у серцi гнiв великий,

В кума весь кривавий нiс.

"Правте, отче, два молебнiї.

Щоб злодюга той ганебний

Без пощади нагло трiс!"


Вийшли. Кум домiв кленучи,

А Пазюк новi онучi

В постоли, до торби хлiб,

П'ятку в черес, палку в руки

Та й для лiпшої поруки

До ворожки до Дулiб.


VI
Ворожка мовить:
"Ти, чоловiче, не бiйся нiчого!

Грошi повернуться, ждати не довго.


Злодiй вiд тебе сидить за три межi,

Знаєш його по вiдмiннiй одежi.


Вус має чорний i сiрiї очi,

Пiдстерiгав тебе три днi й три ночi.


Господу дякуй, що грошi забрав вiн,

Що не збудився ти в хвилi, як крав вiн.


Мав вiн ножаку i хтiв тобi, батьку,

Якби збудивсь ти, всадить пiд лопатку.


Є в тебе грушка по кiнець причiлка,

Є в нiй маленька дуплавая щiлка...


Там ти дивися щодня, щогодини,

Там тобi злодiй тi грошi пiдкине".


VII
Iде Пазюк вiд ворожки

Та йдучи мiркує:

"Виразнiсiнько 'на кума

Ворожка вiщує.


За три межi! Кум вiд мене

За чотири межi!

По якiй я його знаю

Вiдмiннiй одежi?


Не в постоли, а в личаки

Обуває ноги

I на гунi не зеленi,

А чорнi вилоги.


Чорний вус. - Рудий у кума.

Гм! Не вiр рудому!

Сiрi очi - дiйсна правда!

Коб швидше додомуi


А божився, дав на боже!..

Плакав наостатку!

А сам нiж мав i мене хтiв

Пхнути пiд лопатку!


Почекай же!.. Де та в бiса

Грушка при причiлку?

В мене є верба. Все одно,

Заглянемо в щiлку".


VIII
Ой-ой! Метушня i тривога в селi,

Iз вулицi дiти тiкають малi,

Старi покидають у полi роботу,

Додому дралюють, немов на пожар!

На лицях побачиш i страх, i турботу:

В селi є шандар!


Сей сiтi рибацькi пiд стрiху ховає,

Той в сiно рушницю стару обвиває

I пхає в шувар,

Сей крадену пряче дубову колоду,

Той в бочку пожарну щодуху ллє воду:

В селi є шандар!


Шандар i начальник рушають на слiдство.

Соток Пазюкових шукати,

Трясли вже у кума, трясуть ще сусiдство,

Стайнi, i стодоли, i хати.

I свiдкiв питають, мов в пiтьмi блукають.

А грошей нема та й нема.

"Ну, куме коханий, дай руки в кайдани!

Тут слiдство, для тебе тюрма".



Три недiлi вже кум у арештi сидiв,

А селом якийсь шум, наче рiй той, гудiв.


Ось Пазюк молодий у попа, неборак,

Кладе п'ятку на стiл i говорить ось так:


"Єгомостику, горе на мене найшло!

"Ти вкрав тата сотки! - так гуде все село.-


Бiдний кум через тебе в арештi терлить".

Єгомостику, радьте, що маю робить?"


Пiп плечима стиснув: "То, небоже, бiда!"

А Пазюк молодий хитро так повiда:


"У недiлю на хрест i на слово святе

Перед всiми людьми я присягну на те,


Що татуньових грошей не маю".

"Добре, сину! Присягу тобi проведу.


Та гляди, щоб не впав ти в велику бiду!

Бо присяга страшна! Лиш одну менi рiч


Вiдповiдж: чи ти взяв тiї грошi в ту нiч?

Як на сповiдi, правди жадаю".


"Як на сповiдi! Отче... Та взяв чи не взяв,

А бiгме, що нерушанi вчора вiддав.

I присягну, най встиду мiж хлопством не маю".
Х
НА ПАСТIВНИКУ
Сховалось сонце за Дiлом могучим,

Пожар вечiрнiй запалав на небi

I згас. Стемнiло. Оповите млою

Дрiма Пiдгiр'я. Лиш де-де в хатах

Ще свiтло блима. Лiтня нiч коротка,

То вчасно спати йдуть робучi люди,

Щоб завтра, скоро свiт, вже бути в полi.
Ген за селом, пiд лiсом на долинi,

З густої мли, мов цвяшок золотий,

Вирiзуєсь миготання кроваве:

Се хлопцi-конюхи огонь кладуть,

Їх на всю нiч пiслали конi пасти.

Попутавшiї скотину, розложили

Огонь, бо майка тне.

Ось при огнi

Сидять гуртом: хто в гуньцi, в подiгачцi,

Хто в кожушанцi, хто лиш грубий мiх

Нап'яв на плечi.

- Побратиме Сеню,

Дай тютюну!

- Чи бач, який прудкий!

Чи я тютюн саджу?

- Та не жартуй-бо!

Тобi господар нинi скрутець дав,

То удiли! Проклята майка тне,

А тютюновий дим - найлiпший спосiб

На неї.


Сень видобува тютюн,

I крає ножиком, i дiлить всiм,

В кого немає. Вже така натура

У того Сеня: зразу воркне гризько,

А потiм хоч сорочку з себе дасть.

Недаром придурковатим зовуть

! пiдiймають всiм селом на смiх.

Куди ж пак! Парубiка вже старий,

Вже поза тридцять лiт, i до роботи

Нема над нього, i не п'є, не тратить,

А ходить мов жебрак. Не раз йому

Графлялося пристайство - не хотiв.

Волить тинятись в наймах, на чужих

Робити i чужiй коритись волi.

"То вже у них так в родi,- говорили

В селi.Отець його мав поле й хату,

Та все пустив, роботу занедбав,

Лише по вiдпустах, святих мiсцях,

Мов старець, волочився. А прийшла

Недуга, старiсть, далi слiпота,

То не було де голови приткнути, -

Взяв лiру та й пiшов просити хлiба.

I сина на таке саме навчав:

Все лиш набожних спiванок спiває,

Все лиш балакає, що свiт зiпсутий

I страшний суд надходить - що твiй пiп!"

Отак в селi балакали про Сеня,

Смiялись з нього, хоч усi й любили,

Бо щирий був, для всякого ввiчливий.

Та вiн байдуже, мов се й не про нього,

Всi насмiхи пускає мимо вуха,

Прихильностi немов недобачає.

Хоч тридцять лiт вiд роду, вiн найрадше

З дiтьми малими пристає, готов

I порохом пересипатись з ними.

Та й дiти ж то над все любили слухать

Його пiсень i оповiдань! Дiти

Однi над ним не насмiхались.

Ось

I нинi купка їх зiбралась - хлопцi



Все пiдростки. На Сеня поглядають,

Як на старшого; деякi й самi

Просились з кiньми на нiч, знаючи,

Що й Сень тут буде.

Закурили. Тихо

Десь обiк в трощах деркає деркач.

Сова у лiсi заскиглила - цур їй!

I бiльш не чуть нiчого, тiльки мiрно

Дзеленькають залiзним путом конi

Та хрупають траву росисту.

- Ну-ко,

Скажiть хто байки! - обiзвавсь несмiло

Один i скоса позирнув на Сеня.

- Е, кат там з нею! - другий вiдiзвавсь. -

Я за весь день охляв, не чую костей,

I очi вже злипаються до сну.

- Ну, що ж, то ти йди спати! Годi ж всiм

Поснути. Знаєте, пора непевна.

Говорять, що з Сiдого приятелi

Волочаться по толоках. То треба

Вважати!

- Мiй господар, за грибами

Ходивши вчора, каже: бачив вовка.

То й остро наказав менi з лошат

I ока не спускать. Та де вони?

- Не бiйсь, дурний! Якби, хрань боже, вовк,

То конi би самi дали нам знати:

Зафоркали б i збились би докупи.

Ось слухай, рже твоя каштановата,

А он лоша їй обзиваєсь!

Справдi,

По всiй долинi розляглось iржання,

Мов тремоло важке, могучим смиком

Потягнене по струнi металевiй.

- Ну, байки! Сеню, ти на черзi нинi!

- Якої ж я вам байки розповiм?

Тут, браття, йде таке на нашi села,

Що швидко нам вiдхочеться байок.

- Що, що таке?

- Вiйна! Хiба не чули?

- Вiйна? Та з ким?

- Ну, звiсно, з москалем.

- Що, з москалем? О, то нещастя наше!

Москаль твердий, не встоять нашi хлопцi

Супроти нього.

- То-то, браття, й є.

Наш конче хоче з москалем побитись,

Та видить сам, що сил замало має.

От вiн казав усюди голосити,

Що вiдтепер не буде так, як досi

До вiйська брати та перебирати,

А всiх загорне загалом: малих,

Що вiд землi лиш вiдросли, й дiдiв,

Що до землi вже хиляться, слiпих,

Кривих, безногих i горбатих, навiть

Дiвок.


- Ха, ха! То, може, й нашу Феську

Вiзьмуть?

- Го-го, тота на гранатира

Придасться.

- То не смiх, я то вiддавна

Гадаю вже: чому беруть до вiйська

Лиш парубкiв? Чи то дiвок нема

Таких здорових, рослих i вiдважних?

Чи дiвка не такий же чоловiк,

Як парубок?

- Та слухайте лишень,

Що сталося в Урожi! Тиждень тому

Там вiйт пiд церквою цiлiй громадi

Читав той наказ, що почнуть усiх

До вiйська брати. Слухає народ,

Об поли б'єсь руками. Аж нараз

Одна вдова як не заломить руки

Над головою, як не заголосить:

"Я-яй! Я-яй!" Так протяжно, так страшно,

Мов за покiйником. Усi до неї,

Гадали, може, зуб. Та де тобi!

Посинiла, у лобi очi кров'ю

Їй заплили, i руки все держить

Над головою закленутi, й стогне,

Голосить, що аж серце розриваєсь.

Що мир до неї, примовляють, тiшать,

Води дають, хрестять i шепчуть - де там!

Не чує, анi бачить, не говорить,

Не їсть, не п'є, нiщо не розумiє,

Лиш яйкає вiд того дня i досi.

Вже з цвинтару не трафила й до хати,

Пiшла долiв селом: "Я-яй! Я-яй!"

А мир за нею,-мов на похоронi.

Три рази довкiль обiйшла село.

Пiд нiч насилу завели її

До хати, силою й нагодували.

Та не могла вона сидiти дома.

Вночi и пропала. I вiд того дня

По селах ходить. Вже її в Лужку,

I в Ступницi, i в Мокрянах видали,

Була аж в Страшевичах i на Спринi.

Розхристана, - говорять, - чорна-чорна,

Лиш очi свiтяться. I день, i нiч

Блукає по полю, до хат не йде

I все кричить, голосить, плаче й стогне.

- От покаянiє! Най бог боронитьi

- Я б, бачиться, на мiсцi вмер з страху,

Якби її голосiння почув.

- Iди, дурний! Вона ж се не вiд злого!

Се найдобрiша жiнка у селi

Була. їй бог так дав, щоб вiщувала

Народовi якесь велике горе.

- Ой-ой! I що ж то за такеє горе

Вона вiщує?

- Чуєш, що вiйну?

Вже то як наш iз москалем задреся,

То тут не жди добра!

- А я гадаю,

Що то не те! Велика рiч - вiйна!

Всiх не порiжуть. Москалi ж також

Не є вовки, а люди, як i ми,

Небiжчик дiд не раз про них, бувало,

Розказують, не можуть нахвалитись.

- I я гадаю, браття, що москаль би

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка