Iван Франко. Поезiї



Сторінка2/7
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Не зламав свого словаї


I щоб вiн не покинув тебе

Всiм народам для страху,

Як розтоптану красу змiю,

Що здихає на шляху!"


Похилившися, слухали всi,

Мовчазливi, понурi,

Лиш у грудях сопло щось глухе,

Наче подихи бурi.


х
Добiгало вже сонце до гiр,

Величезне, червоне,

I було мов герой i пливак,

Що знесилений тоне.

По безхмарому небi плила
Меланхолiя тьмяна,

I тремтiло шакалiв виття,

Мов болючая рана.

Затремтiло щось людське, м'яке


В старiм серцi пророка,

I понизила лет свiй на мить

Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вiстуном


I погрозою в людях?

I, мов хоре, голодне дитя^

Щось захлипало в грудях.

"О Iзраїлю! Якби ти знав,


Чого в серцi тiм повно!

Якби знав, як люблю я тебеї

Як люблю невимовної

Ти мiй рiд, ти дитина моя,


Ти вся честь моя й слава.

В тобi дух мiй, будуще моє,

I краса, i держава.

Я ж весь вiк свiй, весь труд -тобi дав


У незламнiм завзяттю, -

Пiдеш ти у мандрiвку столiть

З мого духу печаттю.

Але нi, не самого себе


Я у тобi кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав,

Я у тебе вкладаю.

О Iзрайлю, не тям ти сього


Богохульного слова:

Я люблю тебе дужче, повнiш,

Нiж сам бог наш Єгова.

Мiлiони у нього дiтей,


Всiх вiн грiє i росить, -

А у мене ти сам лиш, один,,,

I тебе менi досить, i

I коли з мiлiонiв тебе


Вибрав вiн собi в слуги,

Я без вибору став твiй слуга,

Лиш з любовi i туги.

I коли вiн для себе бере


Твою силу робочу,

Я, Iзрайлю, вiд тебе собi

Нiчогiсько не хочу.

I коли вiн жадає кадил,


I похвали, й пошани,

Я вiд тебе невдячнiсть прийму,

I наруги, i рани.

Бо люблю я тебе не лише


За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби твої,

Хоч над ними i плачу.

За ту впертiсть слiпую твою,


За тi гордощi духа,

Що, зiйшовши на глупий свiй шлях,

Навiть бога не слуха.

За брехливiсть твого язика,


За широке сумлiння,

Що держиться земного добра.

Мов цiпкеє корiння.

За безсоромнiсть твоїх дочок,

_

За_ палке їх кохання,



I за мову й звичаї твої,

За твiй смiх i дихання.

О Iзраїлю, чадо моєї
Жалься богу Шаддаю!

Як люблю я безмiрно тебе,

А проте покидаю.

Бо вже близька година моя,


Та остатня, незнана,,

А я мушу, я мушу дiйти

До межi Канаана.

Так бажалось там з вами входить


Серед трубного грому!,

Та смирив мене бог, i ввiйти

Доведеться самому.

Та хоч би край Иордана менi


Зараз трупом упасти,

Щоб в обiцянiм краю лише

Старi костi покласти.

Там я буду лежать i до гiр


Сих моавських глядiти,

Аж за мною прийдете ви всi,

Як за мамою дiти.

I пошлю свою тугу до вас,


Хай за поли вас миче,

Як той пес, що на лови у степ

Пана свойого кличе.

I я знаю, ви рушите всi,


Наче повiнь весною,

Та у славнiм походi своїм

Не питайте за мною!

Най наперед iде ваш похiд,


Наче бистрiї рiки!

О Iзраїлю, чадо моє,

Будь здоровий навiки!"
XI
А як з табору вийшов у степ,

То ще гори горiли

I манив пурпуровий їх шлях

До далекої цiли.


А ярами вже пiтьма лягла

I котилася в доли;

В серцi вигнанця плакало щось:

"Вже не верну нiколи!"


Ось гебрейська бiжить дiтвора,

Що по полю гуляла,

Окружила Моисея, за плащ

I за руки чiпляла.


"Ах, дiдусь! Ти куди йдеш пiд нiч?

Будь, дiдусеньку, з нами!

Глянь, який збудували ми мур,

Якi башти i брами!"


"Гарно, дiти, будуйте свiй мур!

Та не час менi ждати;

Пограничний мур смертi й життя

Я iду оглядати".


"Ой дiдусю! Поглянь, у яру

Скорпiона ми вбилиi

А в тернинi аж троє малих

Зайченяток зловили".


"Добре дiтки! Вбивайте усiх

Скорпiонiв ви смiло!

Хоч неправедне, але проте

Пожиточне се дiло.


А неправедне, бо й скорпiон

Жить у свiтi бажає.

А чи ж винен вiн тому, що їдь

У хвостi своїм має?


Але зайчикiв ви вiднесiть

Там назад, де спiймали.

Адже ж мама їх плаче! Про се

Ви хiба не гадали?


Милосердними треба вам буть

Задля всього живого!

Бо життя - се клейнод, хiба ж є

Що дорожче над нього?"


"Зачекай ще, дiдусю, не йди!

Сядь у нашiй громадi.

Оповiдж нам пригоди свої!

Ми так слухати радi.


Оповiдж, як ти був молодим,

Скiльки бачив ти дива,

Як стада свого тестя ти пас

На верхiв'ях Хорива.


Як ти корч той терновий уздрiв,

Що горить, не згорає,

I як голос почув ти з корча,

Що аж жах пробирає".


"Не пора менi, дiти, про се

Говорити широко.

Бачте, нiч вже тумани несе,

Гасне деннеє око.


Та прийде колись час i для вас

В життєвому поривi,

Появиться вам кущ огняний,

Як менi на Хоривi.


Стане свято в вас, мов у храму,

В той момент незабутнiй,

I озветься до вас iз огню

Отой голос могутнiй:


"Здiйми обув буденних турбот,

Приступи сюди смiло,

Бо я хочу послати тебе

На великеє дiло".


Не гасiте ж святого огню,

Щоб, як поклик настане,

Ви могли щиросердно сказать:

"Я готовий, о пане!".


Довго ще мiркували дiтки *

Над пророцькою рiччю,

Коли сам вiн нечутно пiшов

Ночi й пiтьмi настрiчу. .^


Довго висiв i смуток, i жаль

Над мовчущими дiтьми,

Поки темний його силует

Щез зовсiм серед пiтьми.


XII
"Обгорнула мене самота,

Як те море безкрає,

I мiй дух, мов вiтрило, її

Подих в себе вбирає.


О, давно я знайомий, давно

З опiкункою тою!

Увесь вiк, чи в степах, чи з людьми,

Я ходив самотою.


Мов планета блудна, я лечу

В таємничу безодню

I один чую дотик iще -

Дивну руку господню.


Тихо скрiзь, i замовкли уста,

Запечатано слово,

Тiльки ти на днi серця мого

Промовляєш, Єгово.


Лиш тебе моє серце шука

У тужливiм поривi:

Обiзвися до мене ще раз,

Як колись на Хоривiї


Ось я шлях довершив, що тодi

Ти вказав менi, батьку,

I знов сам перед тебе стаю,

Як був сам на початку.


Сорок лiт я трудився, навчав,

Весь заглиблений в тобi,

Щоб з рабiв тих зробили народ

По твоїй уподобi.


Сорок лiт, мов коваль, я клепав

Їх серця i сумлiння

I до того дiйшов, що уйшов

Вiд їх кпин i камiння.


Саме в пору, як нам би в землi

Обiтованiй стати!..

О всезнавче, чи знав ти вперед

Про такi результати?


I ворушиться в серцi грижа:

Може, я тому винен?

Може, я заповiти твої

Не справляв, як повинен?


О Єгово, я слiзно моливсь:

Я слабий, я немова!

Кому iншому дай сей страшний

Маєстат свого слова I


I ось сумнiв у душу менi

Тисне жало студене...

О всесильний, озвися, чи ти

Задоволений з мене?"


Так, iдучи молився Мойсей

У сердечному горi, -

Та мовчала пустиня нiма,

Тихо моргали зорi.


XIII
Аж почувся притишений смiх

Край самiського боку,

Наче хтось бiля нього iшов,

Хоч не чуть було кроку.


I почулися тихi слова,

Мов сичання гадюки:

"Цвiт безтямностi плодить усе

Колючки лиш i муки.


А як вийде самому той плiй '

Донести не спромога, -

То найкраще увесь свiй тягар

Положити на бога".


Мойсей_
Хтось говорить! Чи в моїм нутрi

Власне горе шалене,

Чи отут, може, демон який

Насмiхається з мене?


Голос_
Аж тепер усумнився в своє

Реформаторське дiло?

Сорок лiт ти був певний i вiв

Хоч наслiпо, та смiло.


Мойсей_
Хтось говорить! Чом чоло моє

Покривається потом?

Страшно? Нi! Та по серцi се йде,

Мов розпаленим дротом.


Голос_
У гординi безмежнiй свiй люд

Ти зiпхнув з його шляху,

Щоб зробить, яким сам його хтiв,

Чи не пiзно для страху?


Мойсей_
Хто ти, дивний? Не бачу тебе,

Та вiд себе не струшу!

Тiльки чую, як зiр твiй менi

Все вгризається в душу.


Голос_
Чи так важно, хто я? Хто зумiв

Наказать колись морю,

Тому важно не хто, але що

I чи правду говорю!

_

Мойсей_
Нi, не правда, що з гордощiв я



Розпочав своє дiло!

Тiльки бачачи люд у ярмi,

Моє серце болiло.
Голос_
Бо ти чув себе братом рабiв,

I се стидом палило,

I захтiв їх робити таким,

Щоб тобi було мило.


Мойсей_
Так, з низин тих, мрячних i лячних,

Я хотiв їх пiдвести

Там, де сам став, до свiтлих висот,

I свободи,i чести.


Голос_
Та творця, що послав Їх там вниз,

Ти не радивсь в ту пору;

Аж тепер, як упав ти, його

Кличеш в свойому горю.


Мойсей_
Нi, на се ж мене пхнуло його

Всемогуче велiння,

В темну душу хоривський огонь

Надихнув просвiтлiння.


Голос_
Гей, а може, хоривський огонь

Не горiв на Хоривi,

Лиш у серцi завзятiм твоїм,

У шаленiм поривi?


Може, голос, що вивiв тебе

На похiд той нещасний,

Був не з жадних горючих купин, "

А твiй внутрiшнiй, власний?


Адже пристрасть заслiплює зiр,

А бажання - се ж чари, _

Плодить оку i свiт, i богiв,

Як пустиннiї мари.


Те бажання, що, наче шакал,

У душi твоїй вило, -

Лиш воно тебе їх ватажком

I пророком зробило.


Мойсей_
Ах, вiд слiв тих я чую себе

Сто раз бiльш в самотинi!

Хто ти, вороже?
Голос
Я Азазель,

Темний демон пустинi.


XIV
Було темно. Лиш зорi яркi

Миготiли з простору.

Простував при їх блиску Мойсей

Усе вгору та вгору.


Без стежок. Серед пiтьми вели

Його дивнiї звуки:

То квилiння гiєни в- яру,

То знов шелест гадюки.


Вiн iшов, не. ставав, мов герой

До остатнього бою,

Та у серцi важка боротьба

Iшла з самим собою.


"Те бажання, - кричало там щось, -

Виплiд сорому й болю,

Се був кущ огняний, що велiв

Вирвать люд мiй на волю?..


Те бажання - се був той огонь

I була тота сила,

Що для мене Єгови наказ

I Єгову створила?


Те бажання - братам помогти

I їх сльози обтерти -

Се той грiх, що за нього я варт

I прогнання, i смерти?


"Нi, не те| Бережись i не крив

Сам душею своєю!

Се бажання святеї Та чи грiх

Не пiдповз там змiєю?


Чи не був же ти їх ватажком,

Паном душ їх i тiла?

I чи власть та бажання святi

В твоїм серцi не з'їла?


Чи новим фараоном для них

I ще тяжчим не був ти,

Бо в їх душу контролем своїм,

В їх сумлiння сягнув ти?..


Небезпечно ставати всупiр

Дiл природних бiгови!

Легко власний свiй забаг подать

За велiння Єгови.


Що, як ти сорок лiт отсих був

Шалом божеським хорий,

Замiсть божого, їм накидав

Власний план тiснозорий?


Адже ж, може, в Єгиптi вони,

Множачись серед муки,

Могли вирости в силу й забрать

Увесь край в свої руки?


Вiдiрвавши вiд грунту їх там

I завiвши в пустиню,

Чи подумав ти: може, отсим

Злочин лютий я чиню?


Що значить безгрунтовiй юрбi

Обiцяти свободу?

Чи не те ж, що з землi вйрваяъ дуб

I пустити на воду?


Чи не правду говорить Датан:

Старi гнiзда лишили,

А новiї здобути нема

Нi охоти, нi сили?


О Єгово, озвися, скажи:

Я чинив твою волю,

Чи був iграшка власних скорбот,

I заслiплення, й болю?


О Єгово, озвися I Чи й ти

Здобуваєш дар мови

Лиш у пристрастi нашiй, у снах,

У розбурханiй крови?


Та Єгова мовчав, лише, чуть

Лиховiснiї звуки:

То квилiння гiєни в яру,

То знов шелест гадюки.


XV
Пiдiймалося сонце над степ,

Мов багровеє коло,

I промiнням, мов стрiлами, тьму

Прошибало й кололо.


У промiннi тiм Небо-гора,

Мов цариця в пурпурi,

Над всi гори найвище здiйма

Свої ребра понурi.


На найвищому шпилi гори,

Вище зломiв i кантiв

Хтось недвижно стоїть, мов один

З предковiчних гiгантiв.


Там високо над чвари землi,

Над всi шуми i згуки

Вiн стоїть i до неба простиг

Розпростертiї руки.


У сходовому сяйвi небес,

В пурпуровiм промiнню

Колосальний його силует

Видно геть у пустиню.


I летять iз гебрейських шатрiв

Затурбованi зори,

Мов гонцi, до гiганта того

На осяянi гори.


"Се Мойсей!" - однi одним уста

Промовляють насмiло,

Та не вимовлять того, що там

У серцях защемiло.


Се Мойсей на молитвi стоїть,

Розмовляючи з богом,

I молитва та небо боде,

Мов поломiнним рогом.


Хоч зацiпленi мiцно уста

I не чуть його мови,

Але серце його розмовля

I кричить до Єгови.


Пiдiймається сонце, пала

Вся небесная стеля,

I стоїть на молитвi Мойсей

Нерухомий, як скеля.


Вже полуденний демон степом

Шле знесилля i змору,

Та Мойсея мов руки чиїсь

Пiдiймають все вгору.


I схиляється сонце униз

Вже над Фазга вершини,

I ляга величезная тiнь

Вiд вершин на рiвнини.


I паде величезная тiнь

Вiд Мойсея востаннє

Аж униз на гебрейськi шатри,

Мов батькiвське прощаннє.


А по таборi пострах iшов:

Боже, щоб у сю хвилю

Не закляв нас пророк, бо клятьба

Мала б дивную силу!


Вiд такої молитви тремтять

Землянiї основи,

Тають скелi, як вiск, i дрижить

Трон предвiчний Єгови.


I як вiн заклене нас тепер.

I як сонечко сяде,

То весь люд i весь край сей вночi

Без полики пропаде".


XVI
А Мойсей борикався, горiв,

Добивався до цiли,

А як нiч залягла на горi,

Впав на землю зомлiлий.


Захиталася скеля пiд ним

Iз усiми шпилями,

I безтямний лежав вiн, немов

У колисцi у мами.


Якась пiсня тужлива над ним

Сумовито бринiла,

I рука колихала його

Пухова, снiжно-бiла.


I почулися тихi слова:

"Бiдний, бiдний мiй синуї

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!


Чи давно ж я плекала тебе

I водила за руку?

Чи на те ж я дала тебе в свiт,

Щоб терпiв таку муку?


Скiльки зморшкiв на твоїм чолiї

I зв'ялене все тiло!

I волосся, що гладила я,

Наче снiг, побiлiлої


А колись ти вiд мене притьмом

Рвавсь на бої та герцi!

Бач, до чого дiйшов! А скажи,

Кiлько ран в твоїм серцi!


Бiдна, бiдна дитино моя!

Потерпiв єси многої

Ше й сьогоднi... на сонцi весь день!

I пощо було того?


На молитвi! В народу свого

I минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад, -

Ох, дитя невидюще!


Ось я камiнь iз кручi зiпхну,

I пiде вiн валиться

Вiд скали до скали, з яру в яр,

I скакати, i биться.


Тут покине шматок, там другий,

I летить, i гуркоче, -

I чи зна хто, де кождий шматок

Заспокоїться хоче?


Я тверджу: i Єгова не зна!

I молись хоч i клiнно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмiнно.


В нiм самiм його керма i власть,

В нiм самiм ота сила,

Що назначує мiсце йовду,

Що його сотворила.


I хоч як твiй Єгова мiцний,

Вiн ту силу не змiнить

I одного сьогокамiнця

У лету вiн не спинить.


Ось пилок: ледве зiр твiй його

Добачає тремтiння,

А Єгова не може його

Повернуть в неiснiння.


I не може звелiти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повiк

Ота сила, що в ньому.


Се ж пилок! Що ж казать про народ,

Многодушну iстоту,

Де в рух мас вносить кожда душа

Частку свойого льоту?


Про Орiона пiсню ти чув,

Про гiганта слiпого,

Що, щоб зiр вiдзискать, мандрував

Аж до сонця самого?


А на-плечах поводиря нiс,

Смiхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому - все

Iнший в кожду годину.


"Ти до сонця веди мене, хлої"

Той вiв рано до сходу,

А на пiвдень в полуднє, пiд нiч, -

До захiдного броду.


А Орiон iде все та йде,

Повний вiри в те сонце,

Повний спраги за свiтлом, що ось

Йому блисне вже конче.


Через гори i море свiй хiд

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.


Сей Орiон - то людськiсть уся,

Повна вiри i сили,

Що в страшному зусиллi спiшить

До незримої цiли.


Неосяжнеє любить вона,

Вiрить в недовiдоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рiдне й знайоме.


Строїть плани не в мiру до сил,

Цiль не в мiру до актiв,

I жартує з тих планiв її

Хлопчик - логiка фактiв.


I, як той дивовижний слiпець,

Що чужим очам вiрить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мiрить.


А ти молишсяi Бiдне дитяi

Де твiй розум, де сила!

Ти ж хапаєшся пiну благать,

Щоб рiку зупинила!"


XVII
Щось було спочатку в тих словах,

Наче чистiї води;

Вiяв свiжiстю, добрiстю з них

Якийсь дух охолоди.


Та помалу душне щось .тягло,

Наче самум пустинi,

I робилося лячно, немов

В нiч без свiтла дитинi.


I жахнувся Мойсей, i з землi

Пiдволiкся насилу,

I сказав: "Пощо мучиш мене,

Поки ляжу в могилу?


Ти не мати мояi 3 твоїх слiв

Не любов помiчаю._

Ти не мати! О ти Азазель,

Темний демон одчаю.


Вiдступись! Заклинаю тебе

Тим iм'ям штирочертним!

Я не вiрю тобi! Ти брехун,

Хоч ти будь i безсмертним".


I почулися тихi слова:

"Нерозумна дитина!

Ти кленеш мене ним, а я ж сам

Його сили частика.


Що менi твоя вбога клятьба!

Ти б умер iз одчаю,

Якби сотую частку лишень

Знав того, що я знаю.


Ти кленеш, як твою слiпоту

Ткнув промiнчик пожежi,

В якiй я живу й вiн - понад всi

Часу й простору межi.


Ось розсуну ще крихту тобi

Тiснозоростi таму:

Глянь на край той, що вiн обiцяв

Праотцю Аврааму!"


I заблис увесь захiд огнем,

I уся Палестина

Стала видна Мойсею з гори,

Мов широка картина.


А незримий товариш його,

Знай, потихо говоре:

"Бачиш зеркало чорне внизу?

Се е Мертвеє море.


А по той бiк високi шпилi

До небесної стелi

Простягаються круто рядом, -

Се там Кармелю скелi.


Глянь на пiвнiч, де гори Сiон -

Євусеї кочують,

А як крикнути добре з гори,

Амореї почують.


Отся срiбная стрiчка - Йордан

В Мертве море впадає;

Близько устя його Єрихон

Бродового жадає.


Одинока долина над ним,

Та тiсняться до неї

Амонiти по сей бiк рiки,

По той бiк хананеї.


А на заходi гори, верхи,

Полонини широкi,

А на пiвнiч мале озерце

I знов гори високi.


Ось тобi й Палестина уся,

Край овець i ячменю,

Вiд Кадеса до Кармеля всю

Мов затулиш у жменю,


Нi шляхiв тут широких нема,

Нi до моря проходу!

Де ж тут жить, розвиваться, рости

I множиться народу?"


Та вiдмовив понуро Мойсей;

Хто дав з каменя воду,

Той сей край перемiнить,, на рай

Для свойого народу!"


XVIII
Знов почувся притишений смiх.

"Вiра гори ворушить!

Та поглянь сей новий ряд картин:

Те, що статися мусить!


Бач, як сунеться плем'я твоє,

Як Йордан переходить,

Єрихон добуває i скрiзь

У рiчках кровi бродить.


Ось столiттями йде боротьба

За той шмат Палестини:

Амореї, гебреї, хетта,

Амалик, фiлiстини.


Ось гебрейськеє царство! Що слiз

Коштуватиме й кровi!

А заважить у судьбах землi,

Як та муха воловi.


I не вспiє воно розцвiсти,

И розлетиться на части,

Щоб у пащу могутнiх сусiд

Часть за частю упасти.


Ось поглянь, якi хмари летять

Вiд Дамаска и Галаду!

Се йде Ассур, гебреям несе

I руїну, й загладу.


Ось поглянь, червонiють поля,

Труп на трупi усюди:

Се пiднявся страшний Вавiлон

На загладу Iюди.


Храм Єгови в огнi... А сей тлум...

Мов комахи по полю,

Йдуть по тисячу скованi враз

Недобитки в неволю.


Чуєш плач? На руїнах рида

Одинокий розумний,

Що коритися радив врагам,

Щоб не впасти до трумни.


Як же пустка смердить I але ось

Мов по пiтьмi свiтає...

З тих, що тлумом пiшли, подивись,

Як же мало вертає!


Щось дрiбненьке ворушиться там,

Коло мурiв Салима:

Новий люд, новий бог, новий храм,

Нова сила незрима.


I росте воно, б'ється в бiдi

I чiпляється грунту,

" Пророк Єремiя.

Мов будяк той низький i цiпкий,

Все готовий до бунту.
Понад голови люду того

Йдуть всесвiтнiї бурi,

Панства, царства встають i падуть,

Мов фантоми понурi.


Вiн же в своїм куточку хова

Непохитне завзяття

I ненависть лиш має для всiх,

I незмiнне прокляття.


Та ненависть, найтяжча з усiх,

"Задля iншого бога"

Бач, як кублиться бiля того

Храмового порога!


Вона плодить ненависть. Ось глянь:

За тиранським велiнням

Iдуть сили, щоб плем'я твоє

Ще раз вирвать з корiнням;


Чуєш стук? Се залiзна стопа

Тих страшних легiонiв,

Що толочить юдейськi поля,

Робить пустку з загонiв.


Чуєш плюск? Се ворожi мечi

Кров юдейськую точать.

Чуєш крик? Се юдейських дiвчат

Дикi конi волочать.


Онде мати голодная їсть

Тiло свойого плоду!

Онде тисячi мруть на хрестах -

Цвiт твойого народу.


Iще раз храм Єгови горить,

I сей раз уостаннє:

Бо що тая рука розвалить,

Те вже бiльше не встане.


I ще раз недобитки пливуть

У неволю, як рiки -

Та немає вже їм вiтчини,

I не вернуть навiки.


I загасне Iзрайля звiзда,

Щоб вже бiльше не сяти;

Лиш ненависть, що в храмi зросла,

Пiде свiтом гуляти.


Сумнiваєшся? Вiри не ймеш?

О, ймеш вiру, я знаю!

Се той рай, що жде плем'я твоє

У обiцянiм краю!


Ти для нього трудився! Скажи,

Було за що трудиться?

Щоб наблизився вiн, може, ще

Схочеш палко молиться?"


I поник головою Мойсей.

"Горе моїй недолiї

Чи ж довiку не вирваться вже

Люду мому з неволi?"


I упав вiн лицем до землi:

"Одурив нас Єгова!"

I почувся тут демонський смiх,

Як луна його слова.


XIX
Гуркнув грiм. Задрижали нараз

Гiр найглибшi основи;

I один за одним понеслись

Передтечi Єгови.


Пiднялася до стропу небес

Чорна хмара стiною,

Мов Нiч-мати насупила вид

Ненавистю грiзною.


I заморгала бистро у тьмi

Огняними очима,

Забурчала, як мати, що, знай,

На лиху доню грима.


Iз тривогою слухав Мойсей

Пiтьми й блискавок мови,


Каталог: Franko


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал