Iван Франко. Поезiї



Сторінка1/7
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,44 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Iван Франко. Поезiї


МОЙСЕЙ
Народе мiй, замучений, розбитий,

Мов паралiтик той на роздорожжу,

Людським презирством, нiби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,

Вiд сорому, який нащадкiв пiзниу

Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобi на таблицях залiзних

Записано в сусiдiв бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистрбїзних?
Невже повiк удiлом буде твоїм

Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть

Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть?

Невже тобi лиш не судилось дiло,

Що б виявило твоїх сил безмiрнiсть?
Невже задарма стiльки серць горiло

До тебе найсвятiшою любов'ю,

Тобi офiруючи душу й тiло?
Задарма край твiй весь политий кров'ю

Твоїх борцiв? йому вже не пишаться

У красотi, свободi i здоров'ю?
Задарма в словi твойому iскряться

I сила й м'якiсть, дотеп i потуга

I все, чим може вгору дух пiдняться?
Задарма в пiснi твоїй ллється туга,

I смiх дзвiнкий, i жалощi кохання,

Надiй i втiхи свiтляная смуга?
О нi! Не самi сльози i зiтхання

Тобi судились! Вiрю в силу духа

I в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

I слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пiсню вдать палку, вiтхненну,

Що мiлiони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнiвами, битим стидом, -

Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, i ти огнистим видом

Засяєш у народiв вольних колi,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомiн волi

I глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хатi i по своїм полi.
Прийми ж сей спiв, хоч тугою повитий,

Та повний вiри; хоч гiркий, та вiльний,

Твоїй будущинi задаток, слiзьми злитий,
Твойому генiю мiй скромний дар весiльний.
Дня 20 липня I905.
I

Сорок лiт проблукавши, Мойсей,

По арабськiй пустинi,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестинi.
Тут ще пiски й червонi, як рзйї,

Голi скелi Моава,

Та за ними синiє Йордан,

I дiброви, й мурава.


По моавських долинах марних

Ось Iзраїль кочує:

За тi голi верхи перейти

Вiн охоти не чує.


Пiд подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.


Що чудовий обiцяний край,

Що смарагди й сапфiри

Вже ось-ось за горою блистять. -

З них нiхто не йме вiри.


Сорок лiт говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обiцяну ту вiтчину,

I все пусто та марно.


Сорок лiт сапфiровий Йордан

I долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.


I зневiрився люд i сказав:

"Набрехали пророки!

У пустинi нам жить i вмирать!

Чого ще ждать? I доки?"


I покинули ждать, i бажать,

I десь рваться в простори,

Слать гiнцiв i самим визирать

Поза ржавiї гори.


День за днем по моавських ярах,

Поки спека дiймає,

У дрантивих наметах своїх '-' '_

Весь Iзраїль дрiмає.


Лиш жiнки їх прядуть та печуть

В гранi м'ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччя.


Та дрiбна дiтвора по степу

Дивнi iграшки зводить:

То воює, мурує мiста,

То городи городить.


I не раз напiвсоннi батьки

Головами хитають.

"Де набрались вони тих забав? -

Самi в себе питають. -


Адже в нас не видали того,

Не чували в пустинi!

Чи пророцькi слова перейшли

В кров i душу дитинi?"


II
Лиш один з-помiж сеї юрби

У шатрi не дрiмає

I на крилах думок i журби

Поза гори лiтає.


Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дiдусь слабосилий,

Що без роду, без стад i жiнок

Сам стоїть край могили.


Все, що мав у життi, вiн вiддав

Для одної iдеї,

I горiв, i яснiв, i страждав,

I трудився для неї.


Iз неволi в Мiцраїм свiй люд

Вирвав вiн, наче буря,

I на волю спровадив рабiв

Iз тiснин передмур'я.


Як душа їх душi, пiдiймавсь

Вiн тодi многi рази

До найвищих пiднебних висот

I вiтхнення, й екстази.


I на хвилях бурхливих їх душ

У днi проби i мiри

Попадав вiн iз ними не раз

У безодню зневiри.


Та тепер його голос зомлiв

I погасло вiтхнiння,

I не слухає вже його слiв

Молоде поколiння.


Тi слова про обiцяний край

Для їх слуху - се казка;

М'ясо стад їх, i масло, i сир -

Се найвищая ласка.


Що з Мiцраїм батьки i дiди

Пiднялись до походу,

На їх погляд, се дурiсть, i грiх,

I руїна народу.


Серед них Авiрон i Датан

Верховодять сьогоднi;

На пророцькi слова їх одвiт:

"Нашi кози голоднiї"


I на поклик його у похiд:

"Нашi конi не кутi".

На обiцянки слави й побiд:

"Там войовники лютi".


На принади нової землi:

"Нам i тут непогано".

А на згадку про божий наказ:

"Замовчи ти, помано!"


Та коли загрозив їм пророк_

Новим гнiвом Єгови,

То йому заказав Авiрон

Богохульнi промови.


А на зборi Iзрайля синiв,

Честь вiддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер

Ось якую ухвалу:


"Хто пророка iз себе вдає,

I говорить без зв'язку,

I обiцюе темнiй юрбi

Божий гнiв або ласку, -


Хто до бупту посмiє народ

Накликати, до змiни.

I манити за гори, настрiть

Кiнцевої руїни, -


Той на пострах безумцям усiм

Мiж отсим поколiнням

Най опльований буде всiма

I побитий камiнням",


Вечорiло. Поменшала вже

Цiлоденная спека,

Над горою край неба палав,

Мов пожежа далека.


Наче дощ золотий iз небес,

Полила прохолода;

Починається рух у шатрах

Кочового народа.


Звiльна, плавно ступаючи, йдуть

Кам'яними стежками

Чорноокi гебрейки бичем

З глиняними збанками -


Iз збанками на головах, ген

Пiд скалу до криницi,

А в руках їх мiшки шкiрянi,

Щоб доїти ягницi.


Старшi дiти по голiм степу,

Наче зайчики,грають,

В перегони бiжать i кричать

Або з лукiв стрiляють.


Де-де чути квилiння з шатра

Або регiт дiвочий;

Там хтось пiсню заводить сумну,

Наче степ у тьмi ночий.


Та ось старшi батьки та дiди

Iз наметiв виходять

I по горах, по голiм степу

Скрiзь очима поводять:


Чи не видно ворожих їздцiв

Де за жовтим туманом?

Чи не котить де пiвденний бiс

Пiсковим гураганом?


Нi, спокiй! I розмови пiшли

Тi звичайнi, сусiдськi:

Щораз менше в ягниць молока,

I ягнята ось тiцькi!


Навiть що для ослиць не стає

Будякової пашi!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращi.


Авiрон радить край Мадiам,

А Датан iще далi.

А Мойсей? Той замовкне, мабуть,

По вчорашнiй ухвалi.


А втiм, в таборi гомiн i рух,

Бiганина i крики;

Iз шатрiв вибiгає народ

I малий, i великий.


Що таке? Чи деворог iде?

Чи впав звiр у тенета? _

Нi, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа

Iз свойого намета.


Хоч лiта його гнуть у каблук

Iз турботами в парi,

То в очах його все щось горить,

Мов двi блискавки в хмарi.


Хоч волосся все бiле як снiг,

У старечiй оздобi,

То стоять ще тi гордi жмутки,

Як два роги на лобi.


Вiн iде на широкий майдан,

Де намет заповiту

Простяга свої штири роги

В штири сторони свiту.


В тiм наметi є скриня важка,

Вся укована з мiди

В нiй Єгови накази лежать,

Знаки волi й побiди.


Та давно вже не входить нiхто

До намету святого,

Його жах стереже день i нiч,

Мов собака порога.


Але камiнь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.

На тон камiнь зiходить Моисей -

I жахнулися люде.
Та невже ж волi всiх на докiр

Вiн пророчити буде?

I прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,


Кого нашi батьки i дiди

Звали батьком народу?

Ось мiж чiльними вже Авiрон

Червонiє з досади,

А середнiм щось шепче Датан,

Лихий демон громади.


IV
"Вчора ви, небожата мої,

Раду радили глупу;

Се хотiв я сказать вам тепер

Замiсть першого вступу.


Ухвалили печать наложить

На язик мiй, на душу, -

Тож тепер вам усiм вперекiр

Говорити я мушу.


Зрозумiйте й затямте собi,

Ви, слiпцiв поколiння,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить камiння.


Вчора ви сприсяглися свiй слух

Затикать на промови,

Не мої, не тих глиняних уст,

А самого Єгови.


Бережiться, а то вiн до вас

Заговорить по-свому,

Заговорить страшнiше сто раз.

Як в пустинi рик грому.


А вiд слiв його гори дрижать

I земля подається,

Ваше серце, як листя в огнi,

Зашкрумить i зiв'ється.


Вчора ви прокляли всякий бунт -

I кляли його всує,

Бо напроти тих глупих проклять

Ваше серце бунтує.


Бо в те серце Єгова вложив,

Наче квас в прiсне тiсто,

Творчi сили, - тi гнатимуть вас

У призначене мiсто.


Вчора ви уважали спокiй .

Найблаженнiшим станом;

Та чи радився ум ваш при тiм

З вашим богом i паном?


Чи то вiн для спокою призвав

З мiста Ур та з Гаррана

Авраама i плем'я його

На луги Канаана?


Для спокою їх потiм водив

По йорданськiм подiллю?

Семилiтнiм їх голодом гнав

Аж над береги Нiлю?


Якби хтiв вас в спокою держать,

Наче трупа у криптi,

То ви й досi, як сiрi воли,

Гнули б шиї в Єгиптi.


Тим-то буду до вас говорить

Не вiд себе, а владно,

Щоб ви знали, що з богом на прк

Виступать непорадно.


Бо Єгови натягнений лук,

I тятива нап'ята,

I наложена стрiлка на нiй -

I то ви є стрiла та.


Як стрiла вже намiрена в цiль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрiлi говорить:

"Я бажаю спокою?"


А що вчора ви тут присягли,

На подобу жiноцтва,

Бiльш не слухать обiтниць моїх,

Нi погроз, нi пророцтва, -


То навмисно про все те до вас

Побалакати хочу:

I обiтницю дам, що прийде,

Погрожу й попророчу.


I ви мусите слухать, хоч злiсть

Вб'є вам жало студене.

Рад я знать, чия перша рука

Пiдiйметься на мене!..


V
Зареклися ви слухати слiв

Про Єговину ласку,

Тож, мов дiтям безумним, я вам

Розповiм одну казку.


Як зiйшлися колись дерева

На широкiм роздоллi.

"Оберiмо собi короля

По своїй вольнiй волi.


Щоб i захист нам з нього, i честь,

I надiя, й пiдмога,

Щоб i пан наш вiн був, i слуга,

I мета, i дорога".


I сказали однi: "Вибирать -

На одно всi ми званi.

Най царює над нами вовiк

Отой кедр на Лiванi".


I згодилися всi дерева,

Стали кедра благати:

"Ти зiйди з своїх гордих висот,

Йди до нас царювати".


I вiдмовив їм кедр i сказав:

"Ви чого забажали?

Щоб покинув я сам ради вас

Свої гори i скали?


Щоб покинув я сам ради вас. ,

Блиски сонця й свободу,

Бувши вольним - пустився служить

Збиранинi народу?


Ви корону менi принесли?

Що менi се за шана!

Я й без неї окраса землi

I корона Лiвана".


I вернулися всi дерева,

Стали пальму благати:

"Ти мiж нами ростеш, нам рiдня,

Йди до нас царювати".


I сказала їм пальма: "Брати,

Що се вас закортiло?

Царювати й порядки робить -

Се моє хiба дiло?


Щоб мiж вами порядки робить,

Чи ж я кинути в силi

Свої цвiти пахучi та свiй

Плiд - солодкi дактилi?


Мало б сонце даремно мiй сiк

Вигрiвати щоднини?

Мого плоду даремно шукать

Око звiра й людини?


Хай царює хто хоче у вас,

Я на тронi не сяду,

Я волю всiм давать свою тiнь,

I поживу, й розраду".


I погнулися всi дерева

Пiд думками важкими,

Що не хоче нi пальма, нi кедр

Царювати над ними.


Нумо рожу благать! Та вона

Всьому свiтовi гожа,

Без корони - цариця ростин,

Преподобниця божа.


Нумо дуба благати! Та дуб,

Мов хазяїн багатий,

Своїм гiллям, корiнням i пнем,

Жолудьми все зайнятий.


Нум березу благать! Та вона,

Панна в бiлому шовку,

Розпуска свої коси буйнi,

Тужно хилить головку.


I сказав хтось, неначе на жарт,

Оте слово дiточе:

"Ще хiба би терна нам просить,

Може, терен захоче".


I пiдхопили всi дерева

Се устами одними,

I взялися просити терна,

Щоб царем був над ними.


Мовив терен: "Се добре вам хтось

Пiдповiв таку раду.

Я на вашiм престолi як стiй

Без вагання засяду.


Я нi станом високий, як кедр,

Нi, як пальма,вродливий,

I не буду, як дуб, самолюб,

Як береза, тужливий.


Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

I стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.


Боронитиму вступу до вас

Спижевими шпичками

I скрашатиму всi пустирi

Молочними квiтками.


I служитиму зайцю гнiздом,

Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я^ ,

Буду гинуть на шляху".


VI
У глибокiм мовчаннi сю рiч

Вухом ловлять гебреї...

"Се вам казка, - промовив Моисей, -

Ось вам виклад до неї.


Дерева - се народи землi,

А король у їх колi -

Божий вибранець, син, слуга

Господевої волi.


Як народи Єгова создав,

Мов лiторослi в полю,

Заглядав всiм у душу й чiiтав

З неї кождого долю.


Заглядав їм у душу, яка

Їх удача й причина,

I шукав, кого з них би собi

Обiбрати за сина.


I не взяв отих гордих, грiмких.

Що б'ють в небо думками

I пiдносять могутню п'яту

Над людськими карками.


I не взяв багачiв-дукачiв,

Що всю землю плюндрують,

Людським злотом i потом собi

Домовини мурують.


I не взяв красунiв-джигунiв,

Що на лiрах брязкочуть

I свiй хист у мармурi, в пiснях

Вiковiчнити хочуть.


Згордував усю славу, весь блиск

I земне панування,

I всi пахощi штук, i усе

Книжкове мудрування.


I, як терен посеред дерев,

Непоказний на вроду,

I не має вiн слави собi

Анi з цвiту, нi з плоду, -


Так i вибраний богом народ

Мiж народами вбогий;

Де пишнота i честь, там йому

Зависокi пороги.


Мiж премудрими вiн не мудрець,

У вiйнi не войовник,

У батькiвщинi своїй вiн гiсть

I всесвiтнiй кочовник.


Та поклав йому в душу свiй скарб

Серцевiдець Єгова,

Щоб вiн був мов свiтило у тьмi,

Мов скарбник його слова.


На безмежну мандрiвку життя

Дав йому запомогу,

Заповiти й обiти свої,

Наче хлiб на дорогу.


Але заздрий Єгова, наш бог,

I грiзний, i сердитий:

Те, що вiн полюбив, най нiхто

Не посмiє любити!


Тож на вибранця свого надiв

Плащ своєї любовi,

Недоступний, колючий, немов

Колючки тi терновi.


I зробив його острим, гризьким,

Мов кропива-жеруха, *

Аби мiг лише сам вiн вдихать

Аромат його духа.


I посольство йому дав страшне'

Пiд сiмома печатьми,

Щоб в далеку будущину нiс,

Ненавиджений братьми.


Горе тому нездарi-послу,

Що в ходi задрiмає

Або, божу зневаживши рiч,

I печать розламає!


Вийме iнший посольство страшне

Лiнюховi з долонi,

Побiжить, I осягне мету,

I засяє в коронi.


Та щасливий посол, що свiй лист

Понесе скоро й вiрної

Дасть вiнець йому царський господь

I прославить безмiрно.


О Iзраїлю, ти той посол,

I будущий цар свiту!

Чом не тямиш посольстда свого

I його заповiту?


Твоє царство не з сеї землi,

Не мирська твоя славаї

Але горе, як звабить тебе

Свiтовая забава.


Замiсть статися сiллю землi,

Станеш попелом пiдлим;

Замiсть всiм з'єднать ласку, ти сам

Станеш ласки не гiдним.


Замiсть свiт елобонити вiд мук,

I роздору,i жаху,

Будеш ти мов розчавлений черв,

Що здихає на шляху".


VII
I з'їдливо сказав Авiрон:

"Мосцiпане Мойсею,

Страх загрiв i напудив ти нас

Приповiсткою сеюi ^


Мiж народами бути терном!

За сю ласку велику

Справдi варто в Єговi твоїм

Признавати владику.


I послом його бути - се честьi

I в незнане будуще

Запечатанi письма носить -

Се манить нас найдужче.


Се якраз доля того осла,

Що зав'язанi мiхи

З хлiбом носить, сам голод терпить

Для чужої потiхи.


Ще гебреї з ума не зiйшли,

Долi лiпшої вартi

I осягнуть, як честь вiддадуть

I Ваалу, й Астартi.


Най Єгова собi там гримить

На скалистiм Сiнаї, -

Нам Ваал дасть багатства i власть

У великому краї.


Най Єговi колючi терни

Будуть любi та гожi, -

Нас Астарти рука поведе

Помiж мiрти i рожi.


Наш удiл - Сенаар та Гарран,

А наш шлях до востоку,

А на захiд, у твiй Канаан,

Не поступимо й кроку.


Все те ясне, не варто про се

I балакати далi

Та от що нам з тобою зробить

По вчорашнiй ухвалi?


Бить камiнням руїну стару?

Шкода заходу й труду.

Дечим може ще вiн послужить

Iзраїльському люду.


Майстер вiн говорити казки,

Миляну пускать баньку,

Тож приставмо його до дiтей

За громадськую няньку".


Так сказав вiн, i регiт пiднявсь,

А з тим реготом в парi

По народi йшов клекiт глухий,

Мов у градовiй хмарi.


Та спокiйно вiдмовив Мойсей:

"Так i буть, Авiронеї

Що повиснути має колись,

Те i в морi не втоне.


Канаана тобi не видать

I не йти до востоку;

З сього мiсця нi вперед, нi взад

Ти не зробиш i кроку".


I мертвецька тиша залягла

На устах всього люда,

I жахнувсь Авiрон, i поблiд,

Сподiваючись чуда.


Але чуда нема! Авiрон

В смiх! А з смiхом тим в парi

По народi йшов клекiт глухий,

Як у градовiй хмарi.


VIII
I пiднявся завзятий Датан:

"Дарма грозиш, пророчиш!

Ось як я тобi правду скажу,

Може, й слухать не схочеш.


Признавайсь: не на теє ти вчивсь

У єгипетськiй школi,

Щоб, дорiсши, кайдани кувать

Нашiй честi i волi?


Признавайсь: не на те ти ходив

У єгипетську раду,

Щоб з мудрцями й жерцями кувать

На Iзраїля зраду?


Признавайся: було там у них

Вiщування старинне,

Що вiд дуба й дванадцяти гiль

Власть Єгипту загине?


Знали всi, фараон i жерцi,

Що той дуб i тi гiлi -

Се Iзрайля дванадцять колiн,

Розбуялих на Нiлi.


I жахались, що мимо всiх праць,

I знущань, i катовань,

Той Iзраїль росте та росте,

Як та Нiлова повiнь.


Знали всi: як в гебрейськiй сiм'ї

Родить первенця мати,

То в єгипетськiй мусить в той день

Первородне вмирати.


Та не знав нiхто ради на се,

Не придумав пiдмоги,

Тiльки ти, перекиньчик, упав

Фараону пiд ноги.


I сказав: "Ти позволь їх менi

Повести у пустиню,

Я знесилю, i висушу їх,

I покiрними вчиню".


I додержав ти слова, повiв

Нас, мов глупу отару,

Фараону на втiху в пiски,

Нам на горе i кару.


Скiльки люду в пустинi лягло!

Тi пiски i тi скали

Сотням тисяч Iзрайля синiв

Домовиною стали!


А тепер, коли з наших ватаг

Тiльки жмiнька лишилась

I Iзраїля сила грiзна

По пiсках розгубилась,


Коли дух наш хоробрий упав,

Мов нелiтня дитина,

I завзяття пом'якло в душi.

Наче мокрая глина, -


Ти ведеш нас у сей Канаан,

Мов до вовчої ями.

Адже зверхником тут фараон

Над усiми князями!


Се ж безумство - тиснутися нам

Самохiтно до пастки!

Чи нам тут воювать єгиптян,

Чи просити їх ласки?"


"О Датане, - промовив Мойсей, -

Не журися, мiй сину!

Канаана тобi не видать,

Не гнуть гордую спину.


Ще одне повiдаю тобi,

Небораче Датане:

При смертi тобi й п'ядi землi

Пiд ногами не стане".


"Гей, гебреї! - Датан закричав. -

Ви ж клялися Ваалуї

Чи ж забули так скоро свою

Учорашню ухвалу?


За камiння! Вiн кпить собi з нас,

Так, як кпив разiв много.

Най загине вiн краще один,

Як ми всi через нього!"


"Най загине! - кругом загуло. -

I ось тут йому й амiнь!"

Тiльки диво, нi одна рука

Не сягнула по камiнь.


I Датан змiркувався як стiй:

"Забирайся в тiй хвили!

Щоб ми кров'ю твоєю пiд пiч

Своїх рук не сквернили!"


I юрба, мов шалена, ревла:

"Забирайся ще нинi!" .

I луна її рев, мов крутiє

Гураган по долинi.



Але ось пiдняв голос Мойсей

У розпалi гнiвному,

Покотились слова по степу,

Наче розкоти грому.


"Горе,вам.вiртi|му раби

На гардинi, кумори

Бо ведуть вас, неначе слiпих,

Ошуканцi i дурнi.


Горе вам, бунтiвничi уми!

Вiд Єгипту почавши,

Проти власного свого добра

Ви бунтуетесь завше.


Горе вам, непокiрнi, палкi,

Загорiлi й упертi,

Тим упором, мов клином, самi

Унутрi ви роздертi.


Як кропива, ви руку жжете,

Що, мов цвiт, вас плекає;

Як бугай, бодете пастуха,

Що вам пашi шукає.


Горе вам, що зробив вас господь

Всього людства багаттямi

Бо найвищий сей дар, буде ще

Вам. найтяжчим прокляттям!


Бо коли вас осяє господь

Ласки свої промiнням,

Ви послiв i пророкiв його

Поб'єте все камiнням.


Кожду ж крапельку кровi тих слуг

I чад своїх найкращих

Буде мстити Єгова на вас

I на правнуках ваших.


Буде бити i мучити вас,

Аж заплачете з болю

I присягнете в горю чинить

Його праведну волю.


Та як кара жорстока мине,

Знову карк ваш затвердне,

Черга злочинiв, кар i жалю

Знов свiй закрут оберне.


Горе вам, бо столiття цiлi

Житимете в тiй школi,

Поки навчитесь плавно читать

Книгу божої волi!


Бачу образ ваш: в лiсi пастух,

З бука чиру надерши,

У водi мочить, сушить, потiм

Б'є, й толочить найперше.


Поки губка та зм'якне, як пух,

I вiзьметься в нiй сила,

З-пiд удару пiдхопити вмить

Яру iскру з кресила. '^ '


Ти, Iзраїлю, чир той! Тебе

Так товктиме Єгова,

Поки зм'якнеш на губку й спiймеш

Iскру божого слова.


Ти пiдеш до своєї мети,

Як бидля в плуг нераде...

Горе тим, що Єгови кулак

На карки їх упадеї


Ти далеко в минуле глядиш

I в будущi дороги,

Та на близькi терни та пеньки

Все збиватимеш ноги.


Наче кiнь той здичiлий, летиш

У безодню з розгону

I колись за ярмо ще свою

Промiняєш корону.


Стережись, щоб обiтниць своїх

Не вiдкликав Єгова,

Щоб за впертiсть на тобi однiм


Каталог: Franko


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал