Історія Української державності: Київська Русь, Галицько-Волинське князівство



Скачати 174,93 Kb.
Дата конвертації22.01.2017
Розмір174,93 Kb.






Історія Української державності:

Київська Русь, Галицько-Волинське князівство.

Сьогодні, коли український народ будує свою новітню дер­­­жавність, велике значення має знання та використання державотвор­­­чого досвіду минулого, зокрема державотворчих традицій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, які були великими держа­­­вами середньовічної Європи і відіграли велику роль у формуванні української нації. Історія української державності розпочинається з утворення в VIII ст. племінних княжінь, що було зумовлене виникненням приват­­­ної власності і пов'язаним з нею майновим та соціальним розшару­­­ванням суспільства. Ці княжіння передували першій східнос­­­лов'янській (українській державі), що склалася навколо Києва в середині IX ст., яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.

Територія Київського князівства була невеликою - воно охоп­­­лювало землі навколо Києва, головним чином колишнього племінного союзу полян. Цей союз став етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого почала зростати давньоруська держава - Київська Русь.

Вирішальний крок на шляху становлення давньоруської (ук­­­раїнської) державності було зроблено наприкінці IX ст. Близько 882 р. Олег, прозваний Віщим, вокняжився у Києві, що знаменувало собою початок створення східно-слов'янської - виникнення вже за­­­гальноруської держави. Руська Північ була об'єднана з руським Півднем, Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держа­­­ви. "Хай буде Київ матір'ю градам руським"... - З того часу в джерелах находяться систематичні відомості про розвиток руської (української) державності. Князювання Олега в Києві почалося згідно зі свідченням "Повісті временних літ" зi створення опорних пунктів центральної влади - міст, з встановлення приблизного порядку стягнення дани­­­ни з підлеглих. "Цей же Олег почав міста ставити і встановив да­­­нини славенам, кривичам і мері". За Олега Київ поширює свою владу на землі незалежних раніше племінних княжінь, розбудовується стольний град Київ. Як на свій час, держава була економічно розвинута й мала боєздатне військо. Однак вона залишалася все ж таки не досить консолідованою та згуртованою політично.



Будівництво Київської Русі було продовжено за наступника Олега - князя Ігоря (914-945). Він знову приєднав до держави пле­­­мена, що було відпали після смерті Олега, поширив свою владу на східний Крим та Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візан­­­тію. Перший похід 941 року не приніс йому успіху. Не ризикнув він воювати з Візантією і в 944 році. Але в поході 943 року Ігор до­­­сяг успіху на узбережжі Каспію, заволодівши багатими містами Дер­­­бентом і Бердаа. Великі й малі війни приносили славу й багатство князям, але вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку Давньоруської держави. Головним джерелом постачання війська були податі, які весь час збільшувались. Ігор, котрий хотів стягти вдруге податі з древлян, був ними в 944 році забитий. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі. Після загибелі Ігоря від імені свого малолітнього сина Свя­­­тослава Давньоруською державою править його вдова княгиня Ольга (945-957). Вона виявила себе розумним, енергійним і далекогляд­­­ним державним діячем. Ольга жорстоко придушила повстання древлян. Вона робить перші спроби регламентувати данини та адміністра­­­тивно-судову систему, розбудовує, прикрашає і зміцнює стольний град Київ. З князюванням Ольги можна пов'язувати настання другого ета­­­пу в розвитку давньоруської державності. Він ознаменувався її візитом до Константинополя близько 946 року. Уперше в історії глава Київської Русі йшов до Візантії не з військом, а на чолі мирного посольства. Було укладено союзну русько-візантійську уго­­­ду. Ольгу було охрещено, хоч християнство на Русі було запровад­­­жено більше ніж через сто років. Значно розширилася і зміцніла Давньоруська держава за сина Ольги Святослава (964-972). Його недовге князювання було сповне­­­не майже безперервними походами і битвами. Святослав повернув до складу Київської Русі плем'я в'ятичів, що потрапило під владу хо­­­зарів. В 968 році він завдав нищівної поразки Хозарському кагана­­­тові, втрутився у затяжну війну між Візантією й Болгарією.

Але Святослав був не тільки завойовником. Він також піклу­­­вався про землю Руську. Свідченням цього було те, що Святослав провів адміністративну реформу, продовжив справу Ольги щодо кон­­­солідації держави, зміцнення влади київського князя на місцях. Загинув Святослав під час бою з печенігами весною 972 року. Між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. На історичну сцену рішуче виступає Володимир Святославович (980-1015). Роки князювання Володимира в Києві дхто з істориків називає богатирською добою Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводила­­­ся велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культу­­­ра її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ. За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з ет­­­нічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільності. Головною турботою Володимира першої половини його князюван­­­ня на Русі були постійні напади степових кочовиків-печенігів з півдня. Князь докладав величезних зусиль до зміцнення рубежів держави. Наприкінці Х століття була створена величезна за розма­­­хом (вали простягалися майже на тисячу кілометрів) складна й роз­­­галужена система фортець, укріплених міст. Після загибелі Святослава в Києві вокняжив його син Володи­­­мир, якого можна сміливо назвати першим реформатором на Русі. Першою за часом реформою Володимира, якщо виходити з пос­­­лідовності розповідей літописців про початкові роки його прав­­­ління в Києві, була релігійна. В 988 році він запроваджує на Русі xристиянство, як державну релігію. Запровадження xристиянства в Давньоруській державі мало по­­­зитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесен­­­ня давньоруської культури. Християнське віровчення ввело Давньо­­­руську державу до кола християнських країн світу, зробивши можли­­­вим рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. В часи князювання Володимира Святославовича завершується другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019-1054). Розбудована за Володимира Святославовича Давньоруська держа­­­ва наприкінці його життя виявилась не такою вже і згуртованою, а його влада - зовсім не безмежною. Раз у раз виникали між родича­­­ми сварки за володарювання. Після того, як Володимир раптово помер, між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом і Мстиславом, а також па­­­сербом Святополком розгорілася кривава боротьба за Київський престол. Переміг Ярослав, який доклав багато зусиль до відновлен­­­ня централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Першочерговим завданням Ярослава, так само, як і його батька Володимира, був захист рідної землі від ворогів. Він продовжив діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів держави, в 1036 році розгромив і назавжди відігнав від рубежів Руської землі печенігів. Ярославу Володимировичу довелося протягом тривалого часу дбати й про захист західних кордонів Київської держави, відвойо­­­вувати у польських феодалів землі. У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Протягом майже всього часу йо­­­го князювання в Київі русько-візантійські відносини були друж­­­німи. Жваві дипломатичні відносини мала Київська Русь з Германією. Приділяючи чільну увагу зовнішній політиці, Ярослав не забу­­­вав і про внутрішні справи. Князь доклав багато зусиль для ство­­­рення нових і розбудови існуючих міст, насамперед Києва. Нестор-літописець скупо підсумував під 1037 рік його будівничу діяльність у стольному граді: "Заклав Ярослав місто ве­­­лике, у якому тепер золоті ворота, заклав і церкву святої Софії, церкву Святої Богородиці Благовіщення на золотих воротах, потім монастирі Святого Георгія та Святої Ірини." Головним храмом держави, її найбільш урочистою та високоху­­­дожньою спорудою став Софіївський собор, збудований у 20-30 ро­­­ках XI століття. Його архітектура чарує довершеністю, вишу­­­каністю форм і пропорцій. Цей собор належить до шедеврів світово­­­го мистецтва. У часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньо­­­руської держави Київська Русь. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм. Стабілізувалися державна територія й кордони. Вдосконалився державний апарат. Інтенсивно розвивалися землеробство й скотарство, ремесла й про­­­мисли, значно пожвавилися внутрішня і міжнародна торгівля. З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культу­­­ри, насамперед книжності. Київський літописець з гордістю відзна­­­чив, що князь "до книг виявляв охоту, читаючи їх і вночі, і вдень". За це його прозвали Мудрим. Навколо Ярослава склався гур­­­ток з представників давньоруської інтелектуальної еліти, до яко­­­го входив славетний книжник і філософ, автор першого давньо­­­руського твору "Слово про закон і благодать" і, можливо, першого літопису Іларіон. Помер Ярослав Мудрий у 1054 році у віці 76 років і був похо­­­ваний у мармуровому саркофазі в Софіївському соборі. За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула свого роз­­­квіту і могутності, ставши в ряд з головними країнами серед­­­ньовічного світу: Візантійською та Германською імперіями. Після смерті Ярослава Мудрого його спадкоємці, незважаючи на суперечності, все ж таки зуміли відстояти цілісність Давньо­­­руської держави. Останнім з Київських князів, який намагався втримати єдність і могутність держави був Володимир Мономах (1113-1125). Подібно до своїх попередників він зажив слави і по­­­пулярності в народі гучними перемогами над половцями. Утвердившись у Києві, на прохання віче, Мономах одразу ви­­­дав закони, що обмежували лихварські проценти, утруднювали перет­­­ворення вільних людей на рабів, дещо полегшували становище селян. До "Руської правди" було внесено відповідний "Устав Володимира Всеволодовича". "Устав" обмежував застосування рабської праці в господарстві, що сприяло економічному розвиткові давньоруської держави.

Мономах був сильним і мудрим правителем. Він відновив єди­­­новладну монархію часів Ярослава Мудрого, уміло тримав у покорі всіх князів. Припинення усобиць, централізація держави, розгром половецьких ханів сприяли суспільно-економічному поступові Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремісниче ви­­­робництво, пожвавилася торгівля, виникали нові й розбудовувалися старі міста. Зріс авторитет Русі в середньовічному світі.

Єдність давньоруської держави підтримував син і наступник Володимира на Київському престолі Мстислав (1125-1132). Він га­­­сив князівські чвари і дбав про консолідацію держави. Мстислав об'єднав сили південноруських князів і здійснив кілька успішних походів на половців, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був проз­­­ваний літописцями Великим. Він розвинув добрі відносини з сусіда­­­ми.

Мстислав Великий підтримував, здавалось, стабiльну цен­­­тралізовану монархію, до відновлення якої доклав так багато зу­­­силь його батько Володимир Мономах. Тому для давньоруського суспільства було несподіваним розділення держави на півтора де­­­сятка князівств, володарі яких, принаймі частина з них, заходили­­­ся суперничати з великим князем київським. На Русі розпалюються і не вщухають аж до самої навали орд Батия (1237-1241) великі й малі війни між князями.

Історики минулого називали не одну причину настання роздроб­­­леності й феодальних війн на Русі. Головними вони вважали над­­­мірну кількість нащадків Володимира й Ярослава, яким просто не хватало князівських престолів, і вони збройно добували їх собі, порушення традиційного порядку заміщення престолів. Якщо до сере­­­дини ХІІ століття дотримувалися "лестничного восходження" - зви­­­чаю, за яким "столи" переходили найстаршому в роді - від старшо­­­го брата - до наступного за часом народження, то з того часу си­­­ни починають захоплювати престоли батьків, порушуючи законні пра­­­ва своїх батьків.

Роздробленість, що охопила Давньоруську державу у ХІІ-ХІІІ століттях дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах бу­­­ла еволюція феодалізму. Протягом другої половини ХІ - першої по­­­ловини ХІІ ст. у країні сформувався клас землевласників - фео­­­далів. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною си­­­лою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-еко­­­номічного розвитку в центрі держави і окремих її земель, які по­­­чинають вважати обтяжливою залежність від Києва, дбають здебільшого про власний добробут і власні вoлoдіння. Їх дедалі менше цікавлять загальноруські справи, захист країни від ворогів.

Проте Давньоруська держава у середині ХІІ століття зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі історики минулого. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану мо­­­нархію змінила монархія федеративна. З середини ХІІ століття Дав­­­ньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язували питання зовнішньої і внут­­­рішньої політики на з'їздах - "снемах". Київ залишався стольним градом Русі.

В цілому Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ-ХІІІ століть. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного і культурного життя був надзвичайно вагомим.

Вийшовши на історичну арену, як войовнича держава Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Вона відігравала вагому роль у міжнародних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт було досить, щоб стримати його.

Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Ви­­­сокопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесло і про­­­мисли, а енергійні багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багату духовну і матеріальну культуру.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Київській Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя, відбудувати державу. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобули нове життя в ма­­­теріальній і духовній культурі українського народу, в його праг­­­ненні збудувати сильну державу та надійно захистити її.

У багатовіковій історії української державності важливе місце посідало Галицько-Волинське князівство, яке стало правонас­­­тупником Київської Русі.

Відомо, що з середини ХІІ ст. і до самого монголо-татарсько­­­го нашестя Київська держава переживає період роздробленості.

Напротивагу зростаючій могутності російського північного сходу, тобто Суздалеві, Володимиру і ще не опереній Москві, над­­­звичайно важливі зміни відбувалися на південному заході України ­­­в Галицькому та Волинському князівствах. Михайло Грушевський вва­­­жав їх найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший відомий український історик Томашівський ­­­назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно ук­­­раїнською державою, оскільки в ХІІІ столітті в апогеї своєї мо­­­гутності ці об'єднані князівства охоплювали 90% населення котре проживало в межах нинішніх кордонів України. Князівства були важ­­­ливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західним окраїнам Київської держави, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, виступали важливим культур­­­ним рубежем між католицьким заходом та православним сходом. У Га­­­личині ж добувалась сіль, яка йшла великими транспортами не тільки по західних землях, але й до Києва. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі.

Галичина і Волинь були включені до Української держави за Володимира Великого у 980-990 роках. Але в 1097 році Галицька земля відокремилася від Києва. Використовуючи всі засоби - як чесні, так і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1123-1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом ус­­­пішно протистояти намаганням князів київських впливати на розви­­­ток подій в Галичині.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князю­­­вання Ярослава Осмомисла (1153-1187), тобто людини, що має вісім відчуттів". Він розширив кордони князівства аж до гирла Дніпра, підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрідріхом І Барбарос­­­сою з Німеччини. Про славу й авторитет, які мав князь на Русі, говориться в похвалі йому із "Слова о полку Ігоревім": Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм златокованім столі, підпер гори Угорські своїми залізними полками..."

З середини ХІІ ст. швидко зростає Волинське князівство, де правив правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславович, а потім його син Роман (1173-1205). Тісні господарські зв'язки між Галичи­­­ною і Волинню, необхідність спільної боротьби проти агресії з бо­­­ку Угорщини та Польщі, створили передумови для об'єднання, що і здійснив Роман Мстиславович у 1190 році, створивши єдину Га­­­лицько-Волинську державу. Це була важлива подія: утворився новий сильний політичний організм на заході, що міг перейняти на себе спадщину після занепадаючого Київа.

Нова держава мала свою економічну основу: вона лежала на шляху Буг-Дністер і мала у своїх руках частину балтійсько-чорно­­­морської торгівлі. Ця комунікаційна лінія замінила давню Дніпров­­­ську артерію, що тоді вже втрачала своє значення.

Роман у своїй з'єднаній державі дбав про те, щоб укріпити авторитет княжої влади, тобто ослабити бояр, багато з яких він покарав смертю, або прогнав з держави.

Його улюбленим прислів'ям було "не вбивши бджіл, не пола­­­суєш медом". Як і в інших країнах Європи, союзниками князів в бо­­­ротьбі з олiгархію виступали міщани та дрібні бояри.

Галицько-Волинська держава мала провідне місце серед ук­­­раїнських князівств. Роман здобув собі вплив на Київ і посадив там залежного від себе князя. Таким чином під його владу потра­­­пили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке, Волинське. Роман майже набли­­­зився до об'єднання Київських земель, що складають територію су­­­часної України.

Як наймогутніший з князів і керманич української політики, Роман звертав особливу увагу на половецьку справу. Він сам ходив у походи проти степовиків і дуже підірвав силу орди, тим дуже до­­­поміг Візантії, бо кочовики добиралися вже до Царгороду. Він дбав також про забезпечення північних кордонів Галицько-Волинського князівства і поширив їх на територію Литви. У зовнішній політиці Роман пішов за традиціями своїх предків, Ростиславовичів. Він утримував тісний союз з Візантією, що забезпечував його від угорських зазіхань на Галичину. Надзвичайно важливою справою Роман вважав забезпечення західного кордону своєї держави. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 році йдучи польськими землями, Роман попав у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років - занадто короткий час, щоб із нього могло викрис­­­талізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Рома­­­на на визнання його видатних досягнень називали його "Великим" і "повелителем усієї Русі". Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми малолітніми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). Підняла голову боярська опозиція. Боярин Володислав Кор­­­мильчич навіть короткотривало оголосив себе князем (1213-1214). З цього скористалися Польша і Угорщина, щоб під приводом захисту прав князів Романовичів втрутитися в справи Галицько-Волинської держави. Так настав період сорокалітньої громадянської війни (1205-1245). Дійшовши зрілих літ, Романовичі почали боротьбу за відбудо­­­ву Галицько-Волинської держави. Данило, як старший, керував, а Василько був його вірним помічником і союзником. Перш за все Да­­­нило зайнявся збиранням волинських земель, що були в руках інших князів або під владою Польщі. З 1229 року Данило оволодів Волин­­­ню. Спираючись на сили Волині, він розпочав війну за Галич. Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади і робили все, щоб не допустити його до Галича. Але найгрізнішим противником була Угорщина, що осадила своїм військом головні міста, залучила на свій бік частину бояр і намагалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило двічі (1230 і 1233) здобув Галич і вигнав з нього угорців, але тільки за третім разом оста­­­точно в 1238 році захопив наддністрянську столицю. Але цим війна ще не закінчилася. Угорщина разом з своїми боярськими прихильни­­­ками та Польщею виступила проти Данила. В 1245 році в останньому бою коло м. Ярослава над Сяном Да­­­нило переміг і поширив свою владу на Галичину.



Взявши Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри та­­­кий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, для противаги боярам, прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 році Львів, наз­­­ваний так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців з інших країн. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. У 1241 році вони пройшли Галичиною та Волин­­­ню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Але успіхи Данила привернули увагу монго­­­ло-татар. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів завойовників, він не мав нічого кращого, як підкорити­­­ся. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 році подорож до міста Сарай - Батиєвої столиці на Волзі, була вдалою. Його добре прийняли, і що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Таким способом Да­­­нило врятував свою державу від руїн. Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною Данило звернувся до папи Інокентія з проханням зібрати слов'ян на хрес­­­товий похід проти татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше пос­­­тавив питання, що згодом стане важливою і постійною темою Га­­­лицької історії, а саме питання про відносини між західними ук­­­раїнцями та римською церквою. Міжнародному авторитету Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. У 1254 році не сподіваючись на допомогу Заходу, Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаю­­­чи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум, та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. В 1259 році велике монго­­­ло-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галицько-Волинське князівство. Монголо-татари поставили Данила перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, залишаю­­­чи їх безборонними і залежними від монголо-татарської милості, або стати перед загрозою негайного знищення. Було спалено і зруй­­­новано Володимир, Луцьк, Крем'янець, Львів та інші міста. Зали­­­шився тільки сильно укріплений Холм. Ця катастрофа перебила воєнні приготування Данила. Незважаючи на ці невдачі, становище Данила Галицького серед сусідніх держав було сильне. Протягом 100 років після смерті Да­­­нила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом і Васильком стереотип правління: енергійним і діяльним князем у Галичині і пасивнішим на Волині ­­­до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264-1301), та Володимиром (1270-1289). Честолюбний і невгамов­­­ний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Він захоп­­­лює Закарпатську Русь, активно діє у Польщі і навіть домагається польського трону у Кракові. Незважаючи на агресивну політику Ле­­­ва наприкінці ХІІІ - на початку XIV століть Галичина і Волинь пе­­­реживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені. Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого га­­­лицького кузена, і у взаєминах між ними нерідко виникала нап­­­руженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності він зосередився на таких мирних справах, як будівниц­­­тво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом він був "великим книжником і філософом" - і проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та рукописів. Смерть Володи­­­мира у 1289 році засмутила не лише його підданих, а й сучасних істориків, бо очевидно, з нею був пов'язаний раптовий кінець Га­­­лицько-Волинського літопису. Внаслідок цього лишилась велика про­­­галина в історії західних князівств, що охоплює проміжок від 1289 до 1340 року. Після смерті Лева в Галичині і на Волині князював його син Юрій. Напевне він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають, що під час його мирного правління ці землі "цвiли в багатстві і славі". Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватися титулом "король Русі". Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася у 1303 році. Невдо­­­волений рішенням митрополита Київського перенести свою резиден­­­цію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду Кон­­­стантинополя на заснування в Галичині окремої метрополії. Двома останніми представниками династії Романовичів були си­­­ни Юрія Андрій і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві.

На міжнародній арені князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалося на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що дедалі відчутнішим був натиск на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження сою­­­зу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже хоч Галицько-Волинське князівство мусило виз­­­навати формальну залежність від Золотої Орди, фактично вело са­­­мостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Проте перегороджуючи Зо­­­лотій Орді доступ до земель західних сусідів, Галицько-Волинське князівство, більше, ніж вони, потерпіло від спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства. Цим скористалися сусідні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ у 1340 році польський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував кня­­­жий палац на Високому Замку (звідти вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені коштовним камінням і перлами, а також мантію і трон), але незабаром змушений був відступити. Правителем Га­­­лицької землі став боярин Дмитро Детько (Дядько). Натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Ге­­­димінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.



В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були нерівними. В 1349 році Польща знову захопила Галицько-Холмське та Пермишльське князівство, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірда (Ольгерд Гедимінович) у 60-х роках XVI століття підпорядкував собі інші українські землі - Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 року опини­­­лось під владою Угорського королівства, однак у 1387 році Га­­­лицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були на­­­довго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Га­­­лицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в то­­­му числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдав­­­ського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Так західні українці потрапили під владу чужоземних правителів. Як би там не було, але протягом ста років після занепаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство слугувало опорою ук­­­раїнської державності. У цій ролі обидва князівства перейняли ве­­­лику частку київської державотворчої спадщини і водночас за­­­побігали захопленню західноукраїнських земель Польщею.
Керівник заняття

_________________________
Каталог: kons
kons -> Змінювання прикметників за родами. Родові закінчення прикметників
kons -> Види каш. Загальні правила варіння каш. Вимоги до якості страв із крупів
kons -> Зупинка. Стоянка
kons -> Тема заняття: «Свою Україну любіть»
kons -> Абажей Наталія Михайлівна Спеціальність вчителька початкових класів Освіта вища, кдпу стаж педагогічної роботи 17 років Категорія вища Дата проведення 20. 02. 2013р. Відкритий урок
kons -> Повідомлення теми й мети уроку. II. «Мовленнєва розминка» Скоромовки
kons -> Тема: Вивчення звука [б], букви Бб («Бе»). Звуко-буквенний аналіз слів. Читання складів, слів. Формування аудіаивних умінь за текстом Д. Матіяш
kons -> Дії водія в екстремальних умовах
kons -> По роботі й нагорода. Казка


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал