Історія держави І права України у 2-х томах том І


Розділ четвертий Суспільно-політичний лад і право в Україні у період Першої світової війни (1914 — лютий 1917 pp.)



Сторінка37/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Розділ четвертий Суспільно-політичний лад і право в Україні у період Першої світової війни (1914 — лютий 1917 pp.)


Перша світова війна, в яку Російська імперія вступила 19 ли­пня 1914 p., була викликана різким загостренням протистояння між двома ворожими угрупуваннями великих капіталістичних держав. До одного з них входили Німеччина, Австро-Угорщина, Італія (Троїстий союз), до іншого — Англія, Франція, Росія (Антанта). Обидва ці угрупування, передусім Троїстий союз, розв'язали пер­шу світову війну, маючи загарбницькі цілі, зокрема, такі, як пере­розподіл уже поділеного світу, захоплення колоній, ринків збуту і джерел сировини, гноблення інших народів. Правлячі кола Німеч­чини, наприклад, планували перетворити Україну в колонію німе­цького імперіалізму, звідки Німеччина черпала б продукти харчу­вання, вугілля, руду та інші багатства і куди збувала б вироби вла­сної промисловості. Мріяли про захоплення території України і правителі Австро-Угорської монархії.

У ході війни від Троїстого союзу відійшла Італія, проте до нього приєдналися Туреччина і Болгарія. Японія, Румунія, США, а потім й Італія виступили на боці Антанти.


§ 1. Суспільний лад


період, що розглядається, істотних змін у правовому ста­новищі населення Російської імперії не відбулося. Зви­чайно, участь Росії у першій світовій війні обумовила не­обхідність мобілізації значної кількості військовозобов'я­заного населення у діючу армію. Тому, керуючись ст. 70 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 p., яка проголошувала, що чоловіче населення Росії «незалежно від стану підлягає військовій повинності», і нормами Статуту про військову повинність, уряд приступив до широкомас­штабного призову підданих імперії на дійсну військову службу. Так, 16 липня 1914 р. було видано іменний височайший указ «Про переведення на воєнне становище частин армії і флоту», відповідно до якого на дійсну військову службу призивалися нижчі чини запа­су. В Україні в армію і на флот ця категорія військовозобов'язаних призивалася від усіх повітів таких українських губерній, як Київ­ська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Катеринос­лавська, Таврійська, а також від багатьох повітів Чернігівської і Волинської губерній. 18 липня 1914 р. було видано новий іменний указ, відповідно до якого на дійсну військову службу призивалися «ратники ополчення першого розряду, призначені для поповнення постійних військ і для формування ополченських частин». Тепер мобілізація торкнулася підданих Російської імперії, які проживали на території всіх українських губерній. З метою розширення кон­тингенту осіб, призваних на дійсну військову службу, до Статуту про військову повинність 1 вересня 1914 р. внесли ряд змін.1 в по­дальшому уряд приймав правові акти, що дозволяли поповнювати лави діючої армії все новими й новими призовниками. Так, ЗО вере­сня 1914 р. було затверджено Положення про залучення до служби в армії у 1914 р. вихованців вищих навчальних закладів, які корис­тувалися відстрочкою для закінчення курсу навчання. 5 листопада 1914 р. додатково затверджені детальні правила, що визначали по­рядок залучення до війська осіб, які користувалися відстрочкою від військової повинності у зв'язку з навчанням у вищих навчальних закладах. У грудні 1914 р. був прийнятий іменний указ «Про роз­міри контингенту новобранців у 1915 p.», що передбачав необхід­ність призвати у вказаному році для армії і флоту 585 тис. осіб. Призови в діючу армію здійснювалися і в подальшому. Від Украї­ни у період першої світової війни в лавах російської армії служили близько 4 млн українців.

Умови воєнного часу активізували дію ст. 71 Основних держа­вних законів Російської імперії, яка покладала на підданих імперії обов'язок «платити встановлені законом податки і мито, а також виконувати повинності згідно з постановами закону». Царський уряд, шукаючи джерела покриття воєнних витрат, установив меха­нічні надбавки до існуючих податків та деякі нові збори і платежі. Так, 4 жовтня 1914 р. було затверджено «Положення про підви­щення ставок деяких видів існуючого оподаткування і про введення нових податків», яке, зокрема, передбачало істотне підвищення розміру державного податку з нерухомості у містах, посадах, міс­течках, а також ставок промислового податку. 24 грудня 1914 р. було затверджено Положення, яке передбачало підвищення дер­жавного поземельного податку, а також державної оброчної і позе­мельної податі. Були збільшені поштово-телеграфні збори, а та­кож стягувалися нові податки на перевезення пасажирів, багажу і вантажу, на користування телефонами. Особливий збір установ­лювався на перевезення бавовни. У подальшому уряд вводив усе нові й нові податки. Так, 22 листопада 1915 р. вводився тимчасовий, до закінчення війни, податок з квитків для входу на публічні ви­довища і розваги. З лютого 1916 р. установлювався податок на ко­ристь скарбниці на тоталізатор, що відкривався на скачках і бігах.

Водночас слід зазначити, що перелічені надбавки і нові збори були недостатніми для поповнення доходної частини бюджету. Ви­рішальну роль у надходженнях до державного бюджету могли відіграти лише прибутково-майновий податок і оподаткування вій­ськових прибутків. Але саме їх уряд і не поспішав вводити, цілком справедливо побоюючись опору буржуазії, бо зазначені податки безпосередньо стосувалися її інтересів. І тільки після тривалих зволікань 6 квітня 1916 р. цар затвердив ухвалений Державною ра­дою і Державною думою закон «Про державний прибутковий пода­ток» і «Положення про державний прибутковий податок». Закон набув чинності з 1 січня 1917 р.

Згідно із зазначеними нормативними актами, прибутковий по­даток стягувався з усіх видів одержаного доходу і з будь-яких джерел. А це означає, що оподаткуванню підлягали всі промислові й торговельні підприємства, монополістичні об'єднання, товариства, акціонерні компанії, земельна власність, грошові капітали, усі види прибутку.

Основу оподаткування становив принцип особистого оподат­кування, тобто кожний підприємець або власник мусив сплатити прибутковий податок з частки власного доходу. Мінімальний дохід, що підлягав оподаткуванню, становив 850 крб. на рік. Ставки при­буткового податку були незначні, що відповідало інтересам насам­перед великої буржуазії. Крім того, монополістична буржуазія приховувала від податкових органів свої величезні доходи, чому певною мірою сприяли пануюча у капіталістичній Росії комерційна таємниця, поширена система фальсифікації балансів, спекулятив­ний і такий, що важко піддається обліку, характер діяльності ак­ціонерних компаній і банків. У травні 1916 р. уряд увів тимчасовий податок на військовий надприбуток, але його стягнення передбача­лося з 1917 р.

Стаття 71 Основних державних законів Російської імперії крім обов'язку сплачувати податки і мито передбачала також вико­нання підданими імперії певних повинностей. Одна з таких повин­ностей (гужова) у період першої світової війни була встановлена законом від 3 лютого 1916 p., який називався: «Про залучення насе­лення до гужових перевезень продовольчих вантажів і палива».

Згідно із Законом, Голові Особливої наради з перевезення палива, продовольчих і військових вантажів надавалося право вимагати від населення у разі необхідності виконання гужових перевезень, а та­кож робіт, пов'язаних з навантаженням при цих перевезеннях па­лива, що призначалося для державних і громадських потреб. У разі відмови засоби перевезення підлягали секвестру. Закон від 3 лю­того 1916 р. наділяв правом установлення гужової повинності Го­лову Особливої наради з продовольчих справ. У травні 1916 р. Міністром землеробства була прийнята постанова «Про умови і порядок застосування закону від 3 лютого 1916 р. про примусові гужові перевезення продовольчих вантажів», у якій роз'яснюва­лися і конкретизувалися основні положення названого закону. В постанові зазначалося, що для здійснення перевезень могло залу­чатися населення, яке «фактично мало відповідні засоби переве­зення і робочі руки.

В умовах воєнного часу приймалися нормативні акти, які різ­ко обмежували проголошені в Основних державних законах Росій­ської імперії права і свободи підданих. Так, 20 липня 1914 р. царсь­ким указом вводилося «Тимчасове положення про військову цензу­ру», яке передбачало заснування органів цензури як у місцевостях, що перебували в районі театру воєнних дій, так і поза ними. Мета цензури визначалася у ст. 1 Тимчасового положення так: «Військо­ва цензура є засобом винятковим і призначена недопустити під час оголошення мобілізації до армії, а також під час війни розголошен­ня і розповсюдження з допомогою друку, поштово-телеграфного зв'язку і промов та доповідей у публічних зборах відомостей, які могли б зашкодити військовим інтересам держави». Військова цен­зура встановлювалася у повному обсязі або часткова.

У районі воєнних дій право здійснювати цензуру дістали шта­би головнокомандувачів арміями і військових округів, а в місцевос­тях, що не входили в район воєнних дій, органами військової цензу­ри були Головна військово-цензурна комісія, місцеві військово-цен­зурні комісії і військові цензори. Згідно зі ст. 2 Тимчасового поло­ження про військову цензуру їй підлягали твори тиснення, естам­пи, малюнки, фотографічні знімки тощо, призначені для випуску, а також поштові відправлення і телеграми, тексти і конспекти про­мов і доповідей, що призначалися для виступів у публічних зборах

Військові цензори здобули широкі права, а саме: не допускати до опублікування друкованої продукції; переглядати поштові відправ­лення і телеграми, затримувати їх; конфісковувати поштові відпра­влення; не допускати виступів з промовами і доповідями.

З прийняттям Тимчасового положення про військову цензуру свобода слова і друку в Російській імперії суттєво обмежувалися.

Як і раніше, в період, що розглядається, царський уряд спи­рався на дворянство, котре утримувало головні позиції як в еконо­міці, так і в політиці, зберігаючи свої привілеї. Що стосується буржуазії, то вона була позбавлена можливості мати той обсяг політичної влади в країні, який відповідав би її економічному ста­новищу. Тому буржуазія на початку війни вимагала створення від­повідального перед Державною думою уряду і деяких помірних змін у державному ладі, на свою користь, втім, таких, що не підри­вали засад монархічної форми правління в Російській імперії. Про­те царат практично не йшов на поступки буржуазії. Прагнучи, од­нак, залучити великий капітал до участі у воєнній економіці, уряд почав створювати впливові організації буржуазії — воєнно-проми­слові комітети (ВПК).

27 серпня 1915 р. імператор затвердив «Положення про воєн­но-промислові комітети». На час війни засновувалися центральний, обласні й місцеві воєнно-промислові комітети. Основне їх призна­чення — сприяння урядовим установам у постачанні армії і флоту всіх необхідних предметів спорядження і довольства. ВПК вважа­лися громадськими організаціями, що не мали комерційних цілей. У зв'язку з цим господарські підприємства, котрі належали коміте­там, постачали предмети спорядження і продовольства армії за со­бівартістю. Якщо ж замовлення передавалися через комітети прива­тним підприємствам і фірмам, на покриття загальних витрат коміте­тами відраховувалися певні суми у розмірі, який вони визначали самі за погодженням з відповідними підприємствами і фірмами, але в будь-якому разі не вище одного відсотка вартості замовлення.

Положення про воєнно-промислові комітети наділяло ці ко­мітети досить широкими правами, що забезпечували виконання по­кладених на них завдань. Центральний воєнно-промисловий ко­мітет мав право придбати різноманітне майно (рухоме й нерухоме), укладати договори як з приватними особами, так із казенними і громадськими установами, брати на себе зобов'язання, зокрема на постачання і підряди за замовленнями скарбниці, організовувати за погодженням з військовими і морськими відомствами приймання і здавання необхідних для армії і флоту предметів. Воєнно-промис­лові комітети могли подавати позови і відповідати за позовами у суді. Подібні права мали обласні воєнно-промислові комітети, ство­рені з дозволу ЦВПК, а також місцеві комітети, які створювалися з дозволу відповідних обласних ВПК.

Воєнно-промислові комітети відіграли певну роль у залученні дрібних і середніх підприємств, пристосуванні промислового виробни­цтва до потреб війни. Проте на початку 1916 р. вартість замовлень, виконаних за сприяння ВПК, становила лише 2—3% загальної вар­тості замовлень воєнного виробництва, а до середини 1916 р. ефек­тивність діяльності ВПК ще більше знизилася. В умовах кризи поста­чання армії ВПК висунули гасло поновлення влади на засадах від­повідальності, що призвело наприкінці 1916 р. до відкритого протисто­яння з урядом. Царський уряд уживав заходи до скорочення, а потім і до припинення виробництва воєнних замовлень через ВПК.

Водночас царський уряд, враховуючи зростаючу економічну могутність буржуазії та її вплив, дозволив їй організацію ще де­яких товариств і організацій для мобілізації ресурсів країни на «доведення війни до переможного кінця». Так ЗО липня 1914 р. зем­ства організували Всеросійську земську спілку допомоги хворим і пораненим, яка об'єднала земські установи 41 губернії Російської імперії. Вищим органом Всеросійської земської спілки був з'їзд уповноважених земств (по два уповноважені від кожної губернії). У період між з'їздами справами спілки відав Головний комітет з де­сяти членів на чолі з головним уповноваженим. Роль місцевих орга­нів спілки виконували найчастіше губернські земські управи.

6—9 серпня 1914 р. на установчому Всеросійському з'їзді міських голів вирішили створити Всеросійську спілку міст. На цьо­му з'їзді були представники і міст України, зокрема, Києва, Харко­ва, Чернігова, Полтави.

12 серпня 1914 р. уряд офіційно санкціонував створення на­званих спілок. Спочатку завданням міських, як і земських, спілок було надання допомоги хворим і пораненим. Незабаром вони стали піклуватися і про біженців. У серпні 1915 р. ці дві спілки створи­ли «Об'єднаний комітет Всеросійської земської і міської спілок» (Земгор).

До складу Земгору увійшли головноуповноважені обох спілок і по чотири члени від основних комітетів кожної спілки. Централь­ний апарат Земгору складався з галузевих і функціональних від­ділів, а також технічної ради, креслярського бюро та інших цент­ральних структурних ланок комітету. На допомогу цим основним підрозділам Земгору при ньому створювалося безліч комісій, сек­цій, нарад. Міськими органами Земгору були обласні, губернські, повітові і міські комітети з постачання армії. Царський уряд на­ділив Земгор правами напіввійськової, напівдержавної організації. Це виявлялося, зокрема, у тому, що замгорівські чиновники носили напіввійськову форму, а сам Земгор перебував на державних суб­сидіях. Спочатку Земгор відав організацією госпіталів, піклуванням про поранених і хворих військовослужбовців, виробництвом меди­каментів. Пізніше за згодою царського уряду почав здійснювати де­які державні, воєнно-господарські функції: мобілізовувати для во­єнних цілей кустарну промисловість і розподіляти замовлення, ор­ганізовувати заготовлення сировини і матеріалів, сприяти евакуації промислових підприємств, військово-санітарній роботі тощо.

Діяльність Земгору сприяла посиленню впливу торговельно-промислової буржуазії і ліберальних поміщиків. Він став однією з опор так званого «Прогресивного блоку», створеного у серпні 1915 р. лідерами буржуазно-поміщицьких партій у Державній думі і час­тиною членів Державної ради. Учасники блоку вимагали створення відповідального перед Державною думою «міністерства довір'я», водночас вони не прагнули до ліквідації монархічного ладу в Росії, а бажали лише деякого його оздоровлення, вбачаючи у цьому ладі надійний заслін революції. У 1916 р. основною вимогою «Прогре­сивного блоку», занепокоєного невдачами Росії у війні і розрухою в тилу, що розпочалася, стало створення «відповідального уряду», тобто уряду, повністю залежного від Державної думи. Наприкінці 1916 — початку 1917 р., коли особливо виявилася криза правлячої верхівки і Микола II став усе більше схилятися до укладення сепа­ратного миру з Німеччиною, лідери «Прогресивного блоку» виріши­ли замінити на російському престолі Миколу II іншим царем з дому Романових. Однак цьому плану так і не судилося здійснитися у зв'язку з Лютневою революцією.

У період першої світової війни значні зміни відбулися у ста­новищі робітничого класу. Скасовувалася низка статей про фабрич­но-заводську працю. На багатьох підприємствах вводився воєнний режим. Це призвело до того, що робочий день на підприємствах досяг 15—16 годин, робітникам заборонялося переходити з підприєм­ства на підприємство, відмовлятися від понадурочних робіт, вису­вати які-небудь вимоги до адміністрації. Надзвичайно низьким був рівень охорони праці, що призводило до численних нещасних ви­падків на виробництві. І без того тяжке становище робітників поси­лювалося тим, що внаслідок наступу царату на економічні й по­літичні права робітників заборонялися страйки, ліквідовувалися профспілки, обмежувалася діяльність лікарняних кас. Зумовлені війною голод, інфляція, швидке зростання цін на хліб та інші про­дукти, а також товари першої необхідності, зростання злиднів і не-статків не обминули й робітників.

З весни 1915 р. розпочалося значне поширення страйкового руху у країні, в тому числі й в Україні. З жовтня 1915 р. і впродовж 1916 р. страйковий рух продовжував розвиватися, набуваючи масо­вого політичного характеру, бо робітники виступали проти війни і царського режиму. З жовтня 1915 р. до вересня 1916 р. в Україні відбулися 228 страйків, у яких брали участь близько 204 тис. робіт­ників. Загалом з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбу­лося 370 страйків, у яких брали участь близько 300 тис. робітників.

Погіршилося і становище селян, передусім бідних і середніх. Більшість солдатів у діючій армії були із селян. Це викликало вже на початку війни широку хвилю стихійних селянських виступів. Половина губерній Російської імперії у 1914 р. була охоплена бун­тами мобілізованих. Відбувалися вони і в Україні. Так, на початку війни у багатьох селах, особливо Київської, Подільської і Волинсь­кої губерній, мали місце антивоєнні виступи, насамперед мобілізованих до армії, під час яких вони громили поміщицькі маєтки, гос­подарства заможних селян, вступали у збройні сутички з поліцією і військовими загонами. Зростання дороговизни, нестача товарів сільського вжитку, постійні реквізиції продовольства, фуражу, ху­доби, коней провокували виступи селян. Усього з серпня 1914 р. і до кінця 1916 р. в Україні відбулося 161 селянський виступ.

Що стосується ставлення до війни політичних партій, які ви­ражали й представляли інтереси різних станів і соціальних груп Російської імперії, то воно було неоднозначним. Так, загальноросійські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністич­ні й оборонні позиції, висунувши такі гасла, як «захист Вітчизни», «війна до переможного кінця». Соціалістичні партії вважали першу світову війну імперіалістичною. Більшовики, наприклад, виступали проти підтримки царату у війні і висунули гасло поразки його у війні, перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Своє ставлення до війни висловлювали й українські політичні пар­тії, які займалися пошуком найраціональнішої орієнтації. Як від­значав В. Винниченко, це була насамперед, орієнтація на себе, на свої сили, на спасіння власними зусиллями своїх трудящих мас. До цієї української орієнтації належали переважно соціалістичні течії.

Оборонні позиції займали члени Української соціал-демокра-тичної робітничої партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком. Утриматися від виступу як на підтримку війни, так і проти неї, а відстоювати нейтральну політику — таким було рішення Ради То­вариства українських поступовців.

Однак незважаючи на те, що частина українських політичних партій висловлювала підтримку Росії або відстоювала політику нейтралітету, російський уряд у період першої світової війни про­довжував душити практично усі паростки національного життя

українства. Так уже в перші дні війни київська адміністрація за­крила газету «Рада», щомісячники «Літературно-науковий вісник», «Українську хату», щотижневик «Село». По всій Україні закрива­лися просвітницькі організації, видавництва, культурні товариства. Багато українських діячів було заарештовано і заслано до Сибіру. По суті Україна поверталася до найгірших часів національного гно­блення. Все це радикалізувало український національний рух, по­силювало його опір царату.

§ 2. Державний лад


роки першої світової війни державний лад Російської імперії залишився в основному незмінним. Зберігалося царське самодержавство. З перервами у роботі функціо­нували Державна рада і Державна дума. Водночас війна вимагала деяких змін у державному механізмі, перебу­дови органів державної влади й управління. Широко­масштабна участь Росії у війні, небувале зростання потреб діючої армії в озброєнні, інших матеріальних цінностях зумовили створен­ня системи надзвичайних органів воєнно-економічного регулюван­ня. Основу цієї системи становили створені відповідно до закону від 17 серпня 1915 р. чотири Особливі наради: з оборони, палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольчих і воєнних вантажів. Головне призначення нарад полягало в об'єднанні захо­дів для забезпечення армії і флоту предметами бойового і мате­ріального постачання, в мобілізації всієї економіки країни на потре­би війни.

Особливі наради створювалися при відповідних міністерствах: з оборони — при Воєнному міністерстві, з палива — при Міністерс­тві торгівлі і промисловості, з перевезень — при Міністерстві шля­хів сполучення, з продовольчої справи — при Міністерстві земле­робства. Головами Особливих нарад були відповідні міністри.

Організація і діяльність Особливих нарад регламентувалися прийнятими 17 серпня 1915 р. «Положеннями» про ці наради.

Провідна роль серед нарад належала Особливій нараді з обо­рони, її голова здійснював загальне керівництво діяльністю усіх ін­ших Особливих нарад. Згідно з законом від 17 серпня 1915 р. Голова Особливої наради з оборони наділявся правом у разі потреби при­зупиняти рішення усіх інших Особливих нарад, про які керівники цих нарад були зобов'язані його сповіщати.

Стаття 2 Положення про Особливу нараду з оборони, яка ви­значала її статус, проголошувала: «Особлива нарада є вищою дер­жавною установою. Жодне урядове місце або особа не дає Особливій нараді приписів і не може вимагати від неї звіту». Проте голова Особливої наради з оборони як член уряду перебував у залежності від Голови Ради Міністрів.

До складу Особливої наради з оборони входили: голова Дер­жавної ради, голова Державної думи, дев'ять членів Державної ра­ди і дев'ять членів Державної думи, по одному представнику від міністерств морського, фінансів, шляхів сполучення, торгівлі і'про­мисловості, а також від Державного контролю, які призначалися міністрами за погодженням з воєнним міністром; п'ять представ­ників від воєнного міністерства, які призначалися воєнним мініс­тром особисто; представники Всеросійських земської і міської спілок, які обиралися по одному від кожної спілки; чотири предста­вники Центрального воєнно-промислового комітету. У засіданнях Особливої наради з оборони могли брати участь, крім її членів, й інші особи, запрошені головою наради. Такого широкого представ­ництва, як в Особливій нараді з оборони, буржуазія не мала в жод­ному державному органі Російської імперії.

Особлива нарада з оборони відала широким колом питань: це передусім вищий нагляд за діяльністю всіх урядових заводів, арсе­налів і майстерень, приватних заводів і промислових підприємств, що виробляли предмети бойового і матеріального постачання армії і флоту; сприяння створенню нових підприємств, які постачали армії зброю й інше майно; розподіл замовлень на озброєння між російсь­кими й іноземними підприємствами.

Ключову роль в Особливій нараді з оборони відігравав її голо­ва, який мав право вимагати від підприємств відомостей про їхню діяльність; накладати секвестр на підприємства; усувати від служ­би директорів і членів правління казенних, приватних заводів і по­кладати їхні обов'язки на осіб, яких призначав голова. Останній мав багато й інших важливих прав щодо організації оборони Росії. У цілому ж Особлива нарада з оборони фактично залишалася дора­дчим органом при воєнному міністрі, який і зосереджував у своїх руках усю виконавчу владу.

Покладеш на Особливу нараду з оборони завдання виконува­лися нею за допомогою цілої системи комісій і комітетів. Були ство­рені, наприклад, такі комісії: підготовча комісія із загальних питань, підготовча комісія з артилерійських питань, підготовча ко­місія з авіаційних питань, комісія з перегляду норм санітарного і медичного постачання армії, спостережна комісія, реквізиційна ко­місія, евакуаційна комісія, комісія із забезпечення робочою силою підприємств, що обслуговували оборону.

Однією з найзначніших установ Особливої наради з оборони був Комітет у справах металургійної промисловості — найбільш буржуазний за своїм складом, методами і характером діяльності. Поряд з постійно діючими комісіями і комітетами при Особливій нараді з оборони періодично створювалися і тимчасові комісії.

Особлива нарада з оборони мала свої виконавчі органи не тільки в центрі, а й на місцях. Ними стали районні заводські наради при місцевих уповноважених голови Особливої наради з оборони. На території України діяли Київська, Катеринославська, Харківсь­ка, а з 21 лютого 1916 р. — Одеська заводська нарада. Організація і діяльність місцевих органів Особливої наради з оборони регламен­тувалися затвердженими 10 вересня 1915 р. «Правилами про поря­док дії місцевих уповноважених, призначених головою Особливої наради для обговорення й об'єднання заходів з оборони держави, і про існуючі при них районні заводські наради». Заводські наради при міських уповноважених голови Особливої наради з оборони створювалися для об'єднання діяльності заводів окремих районів і для встановлення співробітництва заводів у цілях якомога найпов­нішого використання їх продуктивності для потреб оборони. До складу заводських нарад входили чиновники міністерств (воєнного, морського, промисловості і торгівлі, шляхів сполучення), члени во­єнно-промислових комітетів тощо. До роботи в заводських нарадах залучалися інженери, техніки, статистики. Наради мали широкі права, що давало їм змогу впливати на підприємства, пов'язані з виробництвом продукції для потреб оборони держави.

Структура, форми, методи роботи Особливих нарад з палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольства і воєнних вантажів були такими самими, як і в Особливої наради з оборони. Різниця полягала практично тільки в предметах відання кожної з перелічених Особливих нарад.

Особливі наради стали однією з форм залучення представни­ків монополістичної буржуазії до органів державного апарату царату, забезпечуючи зрощування фінансового капіталу з урядовим апаратом.

ЗО серпня 1915 р. імператор Микола II ухвалив закон «Про за­безпечення потреб біженців». Біженцями визнавалися особи, котрі «залишили місцевості, яким загрожує неприятель, або вже зайняті ним, або виселені за розпорядженням воєнних чи цивільних влас­тей з району воєнних дій, а також виходці з ворожих Росії дер­жав». Для забезпечення потреб біженців засновувалася під голо­вуванням Міністра внутрішніх справ Особлива нарада з улашту­вання біженців. Ця нарада дістала статус «вищої державної уста­нови». Вона була досить представницькою і відала такими питан­нями: загальний розподіл кредитів, що надавалися на потреби біженців, піклування про всебічне упорядкування справ біженців, їх реєстрацію, переміщення їх у відповідні місцевості, повернення у місця постійної осілості і відтворення їхнього господарства; питан­ня, що стосувалися оцінки нерухомого й рухомого майна, залише­ного біженцями у місцях їх постійного проживання, відшкодування населенню збитків, завданих воєнними діями, і надання йому вина­городи за предмети, реквізовані за розпорядженням воєнних влас­тей; надання постраждалому від війни населенню позичкової допо­моги; турбота про влаштування для біженців шкіл, курсів та інших навчальних закладів. Особлива нарада з влаштування біженців обирала і пропонувала Міністру внутрішніх справ кандидатів у го­лови губернських комітетів, вирішувала й деякі інші проблеми.

Незабаром після свого створення Особлива нарада з влашту­вання біженців з метою об'єднання зусиль місцевих органів влади, урядових і громадських установ, а також приватних організацій і осіб, які допомагали біженцям, визнала необхідним розподілити гу­бернії Російської імперії на певні райони з призначенням туди го-ловноуповноважених. Таких районів було дванадцять. Дев'ятий ра­йон охоплював Харківську, Полтавську і Чернігівську губернії. У своїй діяльності головноуповноважені повинні були керуватися «Наказом головноуповноваженим з улаштування біженців у сере­дині імперії», затвердженим Управляючим міністерства внутрішніх справ 29 жовтня 1915 р.

Війна обумовила необхідність оголошення воєнного стану на територіях Російської імперії, які входили до району воєнних дій і мали особливо важливе значення для державних і воєнних ін­тересів, що й було зроблено іменним указом від 20 липня 1914 р. Під дію указу підпадали й окремі місцевості України, зокрема Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Таврійська губернії, Золотоношський, Переяславський і Кременчуцький повіти Полтав­ської губернії, Остерський повіт Чернігівської губернії, Верхньо­дніпровський і Катеринославський повіти Катеринославської гу­бернії. На території, на якій оголошувався воєнний стан, почали діяти «Правила про місцевості, оголошені такими, що перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо охорони державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей: головнокомандувача і командувачів армій. Так, командувач армії мав право: забороняти відлучатися з місця про­живання таким особам, яких за їхніми знаннями, ремеслом тощо передбачалося залучити до робіт для досягнення цілей війни; при­значати загальні і приватні реквізиції; забороняти вивіз необхідних для роботи знарядь і матеріалів, а також продовольства і засобів перевезення, фуражу, дров та інших предметів, які могли б знадо­битися для війни; розпоряджатися про знищення будівель і всього, що могло б ускладнювати рух або дії військ. Окрім того, команду­вач армії мав право вживати для цілей охорони державного поряд­ку будь-які заходи, навіть не передбачені законом.

У районі дій армії її командувачеві підпорядковувалися міс­цеві генерал-губернатори та особи, які наділялися правами ос­танніх.

Поряд з наданням широких прав військовим властям введен­ня воєнного стану означало розширення адміністративних повнова­жень місцевих губернських органів управління, передусім гене­рал-губернаторів (або наділених їх владою осіб), які діставали додаткові адміністративні і поліцейські права. Так, згідно зі ст. 19 Правил про місцевості, де оголошувався воєнний стан, генерал-губернатори або наділені їхньою владою особи мали право: видава­ти обов'язкові постанови з питань, що стосувалися громадського порядку і державної безпеки; встановлювати за порушення таких обов'язкових постанов покарання, які не могли бути суворішими за ув'язнення у тюрмі або фортеці на три місяці або за сплату грошового штрафу до трьох тисяч карбованців; забороняти будь-які збо­ри; давати розпорядження про закриття торговельних і промисло­вих закладів на певний строк або на весь час воєнного стану, а та­кож вживати інші аналогічні заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.

Генерал-губернатори або наділені їх владою особи мали ши­рокі судові права у місцевостях, на яких оголошувався воєнний стан. Вони могли передавати на розгляд військового суду окремі справи з обвинувачення у злочинах, передбачених кримінальним законодавством, для засудження за законами воєнного часу. Це стосувалося, зокрема, таких злочинів, як бунт проти верховної вла­ди і державна зрада; умисний підпал або інше знищення чи псу­вання військового спорядження та зброї і взагалі всього, що нале­жало до засобів нападу або оборони, а також запасів продовольства і фуражу; напад на вартового чи військовий караул; деякі інші зло­чини, що підривали обороноздатність держави.

З початком першої світової війни виникла потреба у внесенні змін у систему судових органів, а також у порядок їхньої діяльнос­ті. Ці зміни торкалися передусім військової юстиції. Так, законом від 20 липня 1914 р. була ухвалена нова редакція IV розділу Війсь­ково-судового статуту (ВСС), який тепер називався «Про суд у во­єнний час». Він включав статті, що регулювали питання як судоус­трою, так і судочинства у військових судах. Правила цього розділу мали застосовуватися у місцевостях, де був оголошений воєнний стан. Військово-судова влада на зазначених територіях належала полковим, етапним, корпусним, військово-окружним судам і Голов­ному військовому суду або касаційному присутствію.

Військово-судовий статут регулював питання про підсудність, дізнання, попереднє слідство, віддання до суду, порядок прова­дження справ у полкових, етапних, корпусних, військово-окруж­них судах, касаційному присутствії.

У районі воєнних дій і в місцевостях, де оголошувався воєн­ний стан, за наявності надзвичайних обставин могли засновуватися військово-польові суди для здійснення суду над військовослужбов­цями у тих випадках, «коли вчинення злочинного діяння» було «настільки очевидним», що не було потреби у його розслідуванні. Правила про заснування військово-польового суду і про порядок провадження у ньому визначалися ст. 1309 Військово-судового ста­туту і додатком до цією статті, який називався «Правила про війсь­ково-польовий суд». Право віддання обвинуваченого до військово-польового суду належало Головнокомандувачу армій фронту, командувачам армій, командувачам військами у військових окру­гах та особам, які користувалися рівною з ними владою, а також деяким іншим військовим начальникам за певних умов (наприклад, командиру фортеці, чи укріпленого місця, обложених противни­ком). Військово-польовий суд засновувався за наказом названих вище військових начальників у складі голови і чотирьох членів з офіцерів, які прослужили не менше чотирьох років. Порядок дія­льності військово-польового суду визначений у «Правилах про вій­ськово-польовий суд», зводився до такого: наказ про заснування військово-польового суду оголошувався відразу ж після вчинення злочинного діяння і по можливості протягом доби. Суд приступав до розгляду справи негайно і закінчував його впродовж двох діб. Розгляд справи здійснювався за закритими дверима присутствія. Вирок набував законної сили негайно, у будь-якому випадку не піз­ніше доби. Виконувався за розпорядженням начальника, який фор­мував суд.

Отже, судочинство у військово-польових судах здійснювалося у винятковому порядку: короткострокове слухання, відсутність за­хисту, корпоративність суду, неможливість оскарження. Усе це свідчить про те, що військово-польові суди фактично були органа­ми позасудової розправи.

8 травня 1915 р. до правил про військово-польовий суд були внесені деякі зміни, що передбачали, зокрема, можливість перегля­ду вироку військово-польового суду у корпусному або військово-окружному суді.

Військово-польовим судам були підсудні не тільки військово­службовці, а й особи, які були при армії, й особи цивільних відомств у місцевостях, де оголошувався воєнний стан, військовополонені, жителі зайнятих російською армією областей ворожої країни.

26 червня 1915 р. у Військово-морський судовий статут були внесені зміни, якими, зокрема, передбачалася можливість заснування військово-польових морських судів у районі воєнних дій. Порядок організації і діяльності цих судів у принципових положен­нях був схожим з порядком організації і діяльності військово-по­льових судів.

В умовах зростання соціальної нестабільності і погіршення оперативної обстановки у Російській імперії Рада міністрів напри­кінці жовтня 1916 р. прийняла постанову «Про посилення поліції у 50-ти губерніях Росії і про поліпшення службового і матеріального становища поліцейських чиновників». У постанові передбачалися заходи щодо вдосконалення професійної підготовки поліцейських. У ній також передбачалося створити поліцію як повітову, так і міську. У міських поселеннях чисельний склад поліцейських ко­манд визначався «з розрахунку одного городового на чотириста жителів обох статей». Для роботи в канцеляріях повітових справ­ників, поліцмейстерів і приставів могли залучатися «як за вільним наймом, так і з правами державної служби, нарівні з особами чоло­вічої статі, так і особи жіночої статі», котрі мали свідоцтва про за­кінчення курсу не нижче жіночих гімназій, інститутів єпархіальних училищ та інших відповідних їм навчальних закладів або які здо­були звання домашньої вчительки.


§ 3. Право


початком першої світової війни виникла потреба внести низку змін у чинне законодавство Російської імперії, а та­кож прийняти нові нормативні акти. Це торкнулося прак­тично всіх галузей російського права.

А. Адміністративне законодавство. Одним з перших нормативних актів у цій галузі законодавства був указ від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів до посиленої охорони в усіх місцевостях імперії порядку і громадської безпеки», згідно з яким в усіх місцевостях Російської імперії (зрозуміло, й України), що не перебували у той час на воєнному становищі, ого­лошувався стан надзвичайної охорони з усіма наслідками, що ви­пливали з цього указу.

28 липня 1914 р. адміністративне законодавство поповнилося царським указом, що установив правила, якими Росія керувалася під час війни, зокрема щодо підданих держав, які воюють з Росією. Ці піддані обмежувалися у своїй дієздатності. їх могли вислати за межі Росії, а також за межі окремих її територій. В'їзд до Росії їм дозволявся тільки в особливих випадках з дозволу відповідних ор­ганів влади. Згідно з указом торговельні судна ворожих держав, що опинилися під час війни у російських портах, підлягали затриман­ню, а ті судна, які будувалися для цих держав як військові, конфіс-ковувалися. У ст. 4 вказаного вище указу називалися міжнародні договори і декларації про поведінку воюючих держав, яких припи­сувалося дотримуватися на основі взаємності, а також подібні дого­вори про права й обов'язки нейтральних держав. Серед переліче­них документів були, наприклад, підписані на Першій Конференції Миру в Гаазі у липні 1899 р. декларації, а саме: а) декларація про невикористання снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих або інших шкідливих газів; б) декларація про невико­ристання куль, що легко розгортаються або сплющуються у людсь­кому тілі.

Простір для адміністрування відкривало прийняте 1 вересня 1916 р. Положення, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ саме або через уповноважених ним осіб наділялося правом закривати будь-які збори громадських організацій, їхніх комітетів, інших виконавчих органів.

Б. Фінансове законодавство. Перша світова війна зробила фінансове питання в Росії надзвичайно гострим, бо витрати на ве­дення країною бойових дій неухильно зростали, а прибуткові над­ходження до державного бюджету різко скоротилися. У зв'язку з цим 22 серпня 1914 р. було оголошено «Височайше веління» про за­борону продажу спиртних напоїв до закінчення війни. Відповідно до цього рішення уряду багато земських і міських органів самовря­дування прийняли обов'язкові постанови про припинення торгівлі виноградними винами. Ці заходи значно підірвали дохідну частину бюджету, бо казенний продаж горілки вилучав у населення країни надзвичайно велику кількість грошей, даючи скарбниці величезний чистий дохід, що обчислювався сотнями мільйонів карбованців що­річно. Напередодні війни чистий дохід від казенної винної монопо­лії становив 700 млн крб., що майже втричі перевищувало суму всіх прямих податків. Надходження до бюджету зменшилися й у зв'язку із зниженням розмірів митних зборів, скороченням зовніш­ньої торгівлі, збільшенням великомасштабних безоплатних військо­вих перевезень залізницею, які зробили цей вид транспорту збит­ковою галуззю державного господарства країни.

Царський уряд прийняв низку нормативних актів, призначе­них забезпечити поповнення дохідної частини бюджету.

Одним з основних джерел фінансування війни стало викорис­тання паперово-грошової емісії. Для забезпечення дієвості цієї ак­ції був прийнятий закон, відповідно до якого заборонявся розмін паперових грошей на золото і розширювалося емісійне право Дер­жавного банку. Скориставшись цим правом, Державний банк ви­пустив на початку війни кредитних білетів без золотого покриття на 1,5 млрд крб. і в такий спосіб скарбниця одержала джерело для фінансування війни. Протягом війни право емісії Державного бан­ку безперервно розширялося і все нові й нові потоки кредитних білетів направлялися в канали грошового обігу. Внаслідок цього споживча здатність грошей знижувалася, що неминуче вело до зу­божіння народу.

У пошуках джерел фінансових надходжень царський уряд прийняв кілька десятків нормативних актів (законів і постанов), що передбачали значне підвищення акцизних ставок на цукор, тютюн, сірники та інші предмети першої необхідності. Першим у низці цих актів став закон від 27 липня 1914 р. «Про деякі заходи щодо по­силення коштів казни з урахуванням обставин воєнного часу». Наслідком дії такого фінансового законодавства було збагачення буржуазії, поміщиків і бюрократії, пов'язаної з фінансовими кола­ми, які зуміли «заробити» на першій світовій війні сотні мільйонів карбованців. Розплачуватися довелося робітникам і селянам, бо тя­гар усіляких платежів лягав на плечі саме цих груп населення.

І все ж таки, незважаючи на зусилля уряду, поповнення бю­джету відбувалося надто повільно. Однією з головних причин краху податкової політики було те, що населення припинило сплачувати податки. Особливо трагічною стала ситуація з лютого 1917 p., коли ідея свободи багатьма підданими Російської імперії почала роз­цінюватися як свобода від сплати податків і надходження їх з місць фактично припинилося.

В. Цивільне право. Під час першої світової війни продовжу­вало діяти цивільне законодавство попереднього періоду. Однак об­ставини воєнного часу все ж вимагали прийняття низки нових актів у галузі цивільного права.

Під тиском економічних чинників уряд був змушений прийня­ти правові акти, які більшою чи меншою мірою стосувалися ін­тересів власників. Поширився такий захід, як реквізиція, тобто примусове стягнення натурою з населення в районі воєнних дій усіляких предметів для потреб війни. З серпня 1914 р. було затвер­джено «Положення про порядок здійснення реквізицій на час війни та у період мобілізації». 17 лютого 1915 р. було затверджено Поло­ження Ради Міністрів «Про деякі особливі заходи щодо заготовлен­ня продовольчих та фуражних запасів для потреб армії і флоту». У цьому акті встановлювалися правила реквізиції продовольчих і фуражних припасів за вказівкою командувачів військовими округами на територіях імперії, розташованих поза театром воєнних дій.

Слід наголосити, що законодавство про реквізицію передбача­ло досить широке обмеження прав власників, бо будь-яке майно (механізм, сировина, товар) могло бути реквізованим для забезпе­чення державних потреб, зумовлених війною. Однак на практиці реквізиції найчастіше поширювалися на невитребувані залізничні вантажі (паливо, хліб, цукор тощо). Так, 16 лютого 1916 р. Міністр торгівлі і промисловості підписав постанову «Про реквізицію і пе­редачу невитребуваного на станціях мережі Російських залізниць твердого мінерального палива», у якій, зокрема, зазначалося, що в усіх випадках неприйняття адресатами твердого мінерального па­лива і невивезення його у встановлені строки зі станцій мережі Ро­сійських залізниць останні мусять негайно повідомити про це теле­графом районних з мінерального палива уповноважених Голови Особливої наради з палива, яким надавалося право реквізувати за­значене паливо. Втім, власникам реквізованих залізничних ванта­жів сплачувалася грошова винагорода.

Щодо збиткових і малоперспективних підприємств застосову­вався спеціальний захід — секвестр, який являв собою тимчасове вилучення підприємства (або іншого майна) у власника і передачу його в розпорядження компетентного органу. Порядок секвестру­вання майна, управління ним, зняття з нього секвестру і передачі власнику детально регламентувався Положенням «Про порядок за­відування й управління секвестрованими підприємствами і май­ном» затвердженим імператором 12 січня 1916 рА Обмежував права власників схвалений Державною радою і Державною думою та зат­верджений царем 13 червня 1916 р. закон «Про заходи до скорочен­ня споживання населенням м'яса і мясних продуктів від великої рогатої худоби, телят, овець, ягнят, свиней та поросят». Згідно з цим законом заборонявся повсюдно у вівторок, середу, четвер і п'ятницю продаж м'яса і м'ясних продуктів (м'ясних консервів, ко­вбас, сала тощо), а в понеділок, вівторок, середу і четвер забороня­вся забій великої рогатої худоби, телят, овець, ягнят, свиней і поро­сят на бойнях, а також особами, які здійснювали забій худоби на продаж. Решту днів тижня забій зазначених тварин допускався у кількості, що визначалась органами міського самоврядування і по­вітовими земськими установами. Винні у порушенні вимог закону про забій тварин і продаж м'яса і м'ясопродуктів за рішенням ми­рового судді каралися грошовим штрафом або тюремним ув'язнен­ням.

Зумовлене війною великомасштабне втручання держави у приватнокапіталістичну діяльність виявилося і в галузі зобов'я­зального права, бо в часи, що розглядаються, чинні до війни інсти­тути зобов'язального права були не в змозі забезпечити ефективне функціонування економіки. Тому уряд перейшов до примусових форм договорів. Так, 4 вересня 1914 р. імператор затвердив Поло­ження «Про заготівлю у воєнний час необхідних для армії предме­тів і матеріалів», що внесло досить серйозні зміни у зобов'язальне право. Згідно з цим Положенням договірні зв'язки промислових підприємств, що виробляли продукцію, необхідну для постачання армії і флоту, переходили під контроль державних посадових осіб. Ними контролювалися усі договірні зв'язки з постачання сировини та інших матеріалів. У разі відмови власника промислового підпри­ємства «з будь-яких причин» приймати і виконувати замовлення воєнного і морського міністерств таке підприємство за постановою Ради Міністрів могло «тимчасово перейти у розпорядження уряду».

Свобода договорів істотно порушувалася й тим, що обмежува­лося укладання угод стосовно деяких товарів. Заборонялася, на­приклад, застава хліба, цей продукт підлягав нормованому розпо­ділу. Закон забороняв вивозити деякі продовольчі товари за межі району, де вони вироблялися. Подальше обмеження свободи дого­ворів виявилося в прийнятті низки законодавчих актів, якими ка­тегорично заборонявся вивіз матеріальних цінностей за кордон. Так, у затверджений 3 травня 1915 р. Міністерством фінансів «Список товарів, заборонених до вивозу з Росії за кордон за обста­вин воєнного часу» потрапили метали, хутро і шкури, коні, продо­вольство і фураж, спирт, нафта і нафтопродукти та інА 18 липня 1915 р. Міністр фінансів затвердив нову редакцію такого списку, яка містила збільшений перелік усіляких товарів, експорт яких за­боронявся, а отже, вони не могли бути предметами договорів, од­нією із сторін якого могли бути іноземні юридичні й фізичні особи.

У подальшому список заборонених до вивозу за кордон товарів постійно розширювався.

Порушувався ще один принцип зобов'язального права — не­похитність укладених договорів і їх неухильне виконання відповід­но до досягнутої сторонами домовленості. Це виявлялося в тому, що законодавство надавало міністрам право оголошувати про недійс­ність укладених договорів. Так, прийнятою у листопаді 1915 р. обо­в'язковою постановою Міністра торгівлі і промисловості, що стосу­валася встановлення граничних цін на продаж шкіряних виробів, оголошувалися недійсними всі угоди з продажу цих товарів, «укла­дені за цінами, що були вищими від цін передбачених» вказаною обов'язковою постановою.

Як бачимо, у період першої світової війни уряд був змушений перейти до досить широкого втручання у сферу зобов'язального права, що неминуче призводило до порушення прав власників. То­му в процесі реалізації нового законодавства в галузі зобов'язаль­ного права уряд зіткнувся з численними труднощами, а саме: пере­хід підприємств під урядовий контроль вимагав докорінної реорга­нізації постачання сировини; надійного і кваліфікованого апарату управління, який мав би достатній досвід; надійного контролю; ура­хування такої обставини, як протилежність інтересів буржуазії і уряду. Тому попри всі заборони й обмеження ринку, чимало під­приємств, як і раніше, будували свої господарські зв'язки на основі вільного укладення договорів.

Г. Фабрично-заводське законодавство. У період війни було зведено нанівець законодавче обмеження щодо тривалості робочого часу. Широко застосовувалися понадурочні роботи.

Війна вимагала постійної мобілізації робітничого населення чоловічої статі, що неминуче призвело до зростання частки жіночої і дитячої праці. Особливо важке становище склалося на підприємс­твах видобувної промисловості. Зменшення робочої сили тут було настільки значним, що багато рудників і шахт, зайнятих видобу­ванням вугілля та залізної руди, опинилися перед загрозою за­криття. Тому царський уряд, піклуючись про безперебійну робот у підприємств гірничозаводської промисловості, прийняв 9 березня 1915 р. закон «Про допущення осіб жіночої статі і малолітніх, які не досягли п'ятнадцятирічного віку, до нічних і підземних робіт на ка­м'яновугільних копальнях Європейської Росії». У законі, крім вка­зівки на тимчасовий (до закінчення війни) характер цього правово­го акту відзначалося зокрема, що робочий день малолітніх не може перевищувати вісім, а у нічний час шість годин на добу. Для допу­щення жінок і малолітніх до нічних і підземних робіт вимагався медичний огляд рудничними, а де таких не було — земськими і міськими лікарями.

19 жовтня 1915 р. імператор затвердив положення, яким нада­валося право Міністру торгівлі і промисловості дозволяти нічну і пе­редсвяткову роботу не тільки жінок і підлітків, а й малолітніх дітей на фабрично-заводських, гірничих і гірничозаводських підприємст­вах, що виготовляли предмети, необхідні для воєнних потреб.

Поширення дитячої і підліткової праці допускалося законо­давством і в подальшому. Наприклад, 21 квітня 1916 р. своїм нака­зом Міністр шляхів сполучення в умовах воєнного часу і відчутного для судноплавства браку робочих рук визнав можливим надати су­дновласникам право допускати до виконання обов'язків кочегарів при судових котлах осіб, які досягли 15-річного і, як виняток, 14 річного віку.

Правове становище робітників погіршувалося й у зв'язку із закриттям низки профспілок, обмеженням урядом можливостей лікарняних кас. Усе це революціонізувало робітників, штовхаючи їх на страйки як економічного, так і політичного характеру.

Д. Кримінальне право. Розвиток кримінального законодавст­ва характеризувався посиленням кримінальної репресії, що зумов­лювалося специфікою воєнного часу. Так, уже 20 червня 1914 р. в день прийняття «височайшого» маніфесту «Про оголошення воєн­них дій між Росією і Німеччиною» імператор Микола II затвердив «Положення про військово-автомобільну повинність», яке завершу­валося статтею, що передбачала кримінальну відповідальність за порушення припису, вказаного Положенням. Наприклад, за умисне пошкодження, знищення, приховування від посадових осіб, які за­відували постачанням, «саморушних екіпажів» для збройних сил або їх запасних частин винні каралися ув'язненням у тюрмі від двох до восьми місяців.

Указ від 20 липня 1914 р. «Про затвердження тимчасового По­ложення про військову цензуру» доповнив Уложення про покаран­ня кримінальні і виправні статтями, що передбачали кримінальну відповідальність осіб, які припустилися порушень цензурних пра­вил, зокрема винних у публічному розголошенні відомостей, що стосувалися безпеки Росії та її збройних сил: Було затверджено перелік відомостей про зовнішню безпеку і воєнний потенціал краї­ни, розголошення яких розглядалося як державна зрада у формі шпигунства. У подальшому тенденція до посилення кримінальної відповідальності за злочини, що підривали обороноздатність Росій­ської імперії, виявлялася досить чітко.

Кримінальне законодавство використовувалося урядом для розв'язання завдань у різних сферах економічної діяльності. Захо­ди кримінально-правової репресії спрямовувалися проти власників підприємств, які допускали порушення під час виконання дер­жавних замовлень щодо забезпечення потреб армії і флоту. Так, 24 травня 1915 р. було прийнято Положення про встановлення кри­мінальної відповідальності у вигляді ув'язнення в тюрмі на строк від одного року і чотирьох місяців до двох років з позбавленням де­яких прав і переваг завідувачів (власників і управляючих) підпри­ємств, котрі виробляли предмети, необхідні для постачання армії і флоту, й ухилялися від прийняття і виконання замовлень воєнного і морського міністерств без поважних причин. А вже 26 липня 1915 р. правила про примусові замовлення і відповідальність поши­рювалися на завідувачів (власників і управляючих) промислових і торговельних закладаів, котрі виробляли і продавали предмети і матеріали, необхідні для санітарної та евакуаційної частини. У по­дальшому кримінальна відповідальність установлювалася не тільки для осіб, які ухилялися від прийняття і виконання воєнних замов­лень, а й для тих, хто приховував сировину і деякі товари. Наприк­лад, згідно із затвердженим 7 липня 1915 р. Положенням «Про де­які заходи щодо упорядкування постачання сировини бавовняним і суконним фабрикам» винні у приховуванні запасів бавовни або шерсті каралися ув’язненням у тюрмі на строк не вище одного року і чотирьох місяців.

Несли кримінальну відповідальність керівники підприємств, винні у невиконанні розпоряджень Особливої наради з оборони про надання їй відомостей щодо діяльності підприємства.

Посилилися кримінальні репресії і в армії. Так, «височайшим велінням» від 9 листопада 1914 р. Військово-кримінальний статут був доповнений статтею, згідно з якою винні в умисному заподіянні собі вогнепальних або інших поранень з метою ухилитися від служ­би або участі у воєнних діях підлягали суворому покаранню: а) в районі воєнних дій — позбавленню всіх прав стану і смертній карі або засланню на каторжні роботи строком від чотирьох до 20 років або без строку; б) «в виду неприятеля» — позбавленню всіх прав стану і смертній карі. Ці покарання застосовувалися і до тих, хто умисно, сприяючи дезертирам і самострілам, калічив їх.

25 грудня 1914 р. «височайшим велінням» були змінені статті Вій­ськового статуту про покарання, які у новій редакції посилювали кри­мінальну відповідальність військовослужбовців за самовільне залишен­ня місця служби, а також за втечу під час війни з району воєнних дій. Законами уточнювалося поняття втечі й самовільного виходу.

У другій половині 1916 р. в армії різко зросли революційні на­строї, почастішали випадки відмови брати участь у воєнних діях, дезертирство. Тому царський уряд установив суворі покарання за підбурювання до ухилення будь-яким способом від військової служби або від участі, хоча б тимчасово, у воєнних діях. Винні у цих діяннях каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторгу строком від 4 до 20 років або без строку, або позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Це покарання застосовувалося до винних навіть у випадку, коли підбурюваний указаного діяння чи спроби до нього не вчинив.

Вища міра покарання застосовувалася до винних у підбурю­ванні словом, особистим прикладом або іншими діями до здачі во­рогу або ухилення від бою в районні воєнних дій, хоча б ці діяння і не мали жодних наслідків.

§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і Закарпаття


Рух за виборчу реформу, що розгорнувся наприкінці 1905 — "початку 1906 pp., охопив усю Галичину. Збори, що про­водилися у кожному селі, набули чітко вираженого по­літичного характеру. У відповідь прокуратура і суди орга­нізували переслідування учасників зборів за виборчу ре­форму.

Спеціальна комісія запропонувала парламенту проект закону про виборчу реформу, який нижча палата представників прийняла 1 грудня 1906 року більшістю голосів (194 проти 63), а палата панів 13 грудня 1906 р. затвердила і передала для санкції імператору.

Загальне виборче право з відомими обмеженнями (не мали права голосу жінки, молодь до 24 років, військовослужбовці) вводи­лося в Австрії законом від 26 січня 1907 р. Однак, попри всі обме­ження, закон 1907 p., знищивши середньовічну куріальну виборчу систему, був кроком уперед у справі демократизації політичного ладу Австрії, хоча депутатські місця в парламенті за національ­ністю розподілялися нерівномірно. Так, один депутат-австрієць оби­рався на 40 тис. населення, румун — на 46 тис, поляк — на 52 тис, чех — на 60 тис, українець — на 105 тис Реформа виборчого права в Австрії стала поштовхом до нового загострення національних суперечностей у країні.

Введення загального виборчого права внесло чимало змін у дискримінаційну австрійську практику на західноукраїнських зем­лях. Щоправда, водночас з новим виборчим законом був затвер­джений також «Закон про кримінально-правові постанови для охо­рони свободи виборів і зборів», але він не привів до суттєвих змін. Збільшилось число виборців і водночас кількість убитих і поране­них під час виборів. Наприклад, тільки в одному селі Горуцко Дро­гобицького повіту в 1907 р. під час перших загальних виборів було вбито 4 і важко поранено 6 виборців, ав 1911 р. у Дрогобичі загину­ло 28 і поранено понад 100 осіб.

Пропозиції з вимогами загального і рівного виборчого права в галицький крайовий сейм викликали рішучий протест з боку авст­рійського уряду. Умовою одержання санкції імператора на нове положення про вибори було збереження куріального характеру ви­борчої системи. Водночас консервативна поміщицька преса закли­кала дати рішучу відсіч вимогам галицьких українців і не робити навіть щонайменших поступок.

Після тривалих дебатів 14 лютого 1914 р. галицький сейм затвердив новий виборчий закон. Він увів загальне і пряме за таєм­ного голосування виборче право, однак нерівне — воно спиралося на засади представництва з поділом на шість курій (великої влас­ності, торговельних і промислових палат, промислових об'єднань, сільських громад і містечок, цензової міської, загальної міської). Окрім того, чинником нерівності була так звана плюральність, яка надавала деяким виборцям два, а інколи навіть три голоси в одній або різних куріях. Засобом забезпечення національних інтересів бу­ли: національний кадастр (виборча система, відповідно до якої усі виборці поділялися за національністю і голосували виключно за кандидатів своєї національності), і так звана виборча географія.

Згідно з новим виборчим законом до сейму обиралися 228 де­путатів (спочатку було 150, а пізніше 161 депутат), але тільки 62(27,2%) з них могли бути українцями. Отже, депутати-українці, як і до реформи, не могли впливати на рішення сейму. Українське населення Галичини ніколи не мало понад 15% загальної кількості депутатів сейму.

Новий виборчий закон, на відміну від попереднього, скасував у курії сільських громад і містечок багатоступеневі вибори і надав право голосу всім повнолітнім чоловікам. Проте закон надав цій ку­рії право подвійного голосу тим виборцям, які сплачували найбіль­ше податків або мали вищу освіту. До участі у виборах не допуска­лися жінки.

В усіх куріях впроваджувалося таємне голосування і надалі залишався інститут вирилістів, серед яких передбачалося місце для ректора майбутнього українського університету в Галичині. Пасивне виборче право надавалося всім, кому виповнилося ЗО років і хто не менше трьох років був австрійським громадянином.

У липні 1914 р. австрійський імператор Франц-Йосип І санк­ціонував новий виборчий закон, розпустив галицький сейм і при­значив нові вибори. Пізніше намісник Галичини В. Коритовський своїм секретним циркуляром дав відповідні вказівки усім повітовим старостам про підготовку виборів до сейму за новим виборчим за­коном, які мали відбутися у жовтні 1914 р. Проте у зв'язку з початком першої світової війни закон про вибори до галицького сейму 1914 р. не набув чинності.

Перша світова війна відбилася на соціально-економічному становищі народних мас західноукраїнських земель і на їх виз­вольній боротьбі.

Царські власті, захопивши Галичину і Буковину, розглядали їх як завойовані області і виділили в окреме генерал-губернатор­ство.

У вересні 1914 р. губернатором був призначений реакціонер граф Бобринський, а чернівецьким губернатором — реакціонер Євреінов. Під час повторного захоплення Галичини і Буковини вища адміністрація не поступалася за своєю реакційністю попередній. Генерал-губернатором був Трепов, а чернівецьким губернатором — Лігін.

Після лютневої революції обласним комісаром Галичини і Бу­ковини згідно з рішенням Тимчасового уряду став Д. Дорошенко, котрий замість Лігіна призначив комісаром Чернівецької губернії Лотоцького. У руках цих людей сконцентрувалася вища адмініст­ративна влада Галичини й Буковини, вони визначали долю бага­тьох мільйонів українців, які зазнавали такого самого гноблення, як і український та інші народи Росії. За аналогом вищої адміністрації призначалися начальники повітів, їх помічники, поліцмейстери та інші чини. У рамках політики русифікації окупаційна адміністра­ція, зокрема, закрила українські громадські установи, у тому числі «Просвіту» і Наукове товариство ім. Шевченка, розгромила їхні бібліотеки та музеї, редакції українських газет, заборонила вжи­вання української мови. Тисячі українців були депортовані на Схід. Розпочалася кампанія проти греко-католицької церкви, насильно запроваджувалося в Галичині православ'я. Митрополита А. Шеп-тицького заарештували і вислали в Росію.

Після відходу російських військ австрійська влада застосу­вала репресії до населення західноукраїнських земель, звинувачу­ючи його у своїх воєнних невдачах.

Коли розпочалася перша світова війна, українські політичні партії з метою забезпечення західних українців єдиним представ­ницьким органом створили у Львові 3 серпня 1914 р. Головну укра­їнську раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога Австро-Угорської монар­хії буде і нашою перемогою», Рада закликала усіх українців боро­тися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії.

Галицька молодь з ентузіазмом відреагувала на заклик ство­рювати національні збройні сили. Вперше у новітній історії були сформовані українські частини — добровільний легіон Українських січових стрільців. Налякана величезним напливом добровольців ав­стрійсько-польська верхівка Галичини обмежила легіон кількістю 2500 солдатів. Значна кількість українців включалася в регулярні австрійські підрозділи. Українські січові стрільці пройшли бойове хрещення у битвах у Галичині й Карпатах під час російського на­ступу 1914—1915 pp.

Після окупації Галичини російськими військами у Відні 5 тра­вня 1915 р. була заснована Загальна українська рада — координа­ційний орган, до складу якого увійшли 21 представник від Галичи­ни, 7 — від Буковини, а також 3 члени Спілки визволення України (емігрантської організації східних українців, члени якої планували за допомогою австро-німецьких військ відірвати Україну від Росії і створити незалежну Українську державу). Це представництво україн­ців Австрії продовжувало здійснювати програму Головної україн­ської ради, а саме: створення самостійної держави на Наддніпрян­щині і автономії для українців у межах Австро-Угорщини.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на межі виснаження. Особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тоталь­ної війни посилювали недоліки відсталого режиму царя Миколи II. Наприкінці 1918 р. в умовах поразки у першій світовій війні багато­національна Австро-Угорщина розпалася. На її території були ство­рені нові держави — Австрія, Угорщина, Чехословаччина, частина території була приєднана до складу Югославії, Румунії, Польщі. Населені українцями землі, що входили до складу колишньої Авст­ро-Угорщини, за Версальським договором 1919 р. були передані: Закарпаття — Чехословаччині, Буковина — Румунії, Галичина — Польщі.

Висновок


Як видно з матеріалу, викладеного у частині другій І тому підручника історії держави і права України, період XIX — початку XX ст. в її історії — був надзвичайно складним та важким. Україн­ські землі були роз'єднаними. Більша частина — Східна, або Наддніп­рянська Україна — була приєднана до складу Російської імперії, а західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — перебували під владою Австрійської (пізніше Авст-ро-Угорської) монархії. Український народ не мав своєї державнос­ті та зазнавав гноблення з боку панівних кіл названих держав,

Водночас не можна не наголосити на такій особливості періо­ду: у першій половині XIX ст. в Україні ще зберігалася певною мірою українська національна правова система у вигляді звичаєво­го права та збірок нормативних актів.

Суспільно-політичний лад і право України у другій половині

XIX         ст., в період затвердження та розвитку тут капіталізму, свідчать, що вони на більшій частині України передусім визначалися загальними для всієї Росії буржуазними реформами. Формувалася соціальна структура, яка засновувалася на приватній власності; нові елементи в дусі часу з'являлися у державному механізмі; посилювалися буржуазні тенденції щодо розвитку права. Водночас державно-правова надбудова зберігала чимало феодальних пере­ житків. Царський уряд в Росії і уряд Австро-Угорської монархії ігнорували прагнення України до національного відродження та самовизначення, що повною мірою відбивалося на державному устрої та праві України.

На розвиток державно-правових інститутів Росії на початку

XX          ст. помітно вплинули революційні події 1905—1907 pp. Російський царизм був змушений зробити деякі поступки населенню; про­ голосити, щоправда обмежені, права та свободи. Дещо змінилася форма правління Російської імперії. І все ж всю міць державної ма­ шини її правлячі кола використовували для збереження своїх позицій, включаючи національне пригноблення в Україні. Аналогічно діяв і уряд Австро-Угорщини.



Перша світова війна аж до її завершення не внесла принципо­вих змін до державного механізму та права Російської та Австро-Угорської імперій.

Наприкінці 1916 — на початку 1917 pp. виникла глибока революційна криза.
Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року
olderfiles -> Закон України "Про освіту" таке важливе завдання ставить даржава перед освітянами


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал