Історія держави І права України у 2-х томах том І



Сторінка36/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

§ 2. Державний лад


Розвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державно­му ладі, що певною мірою знаменували перехід держа­ви від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили ца­ря Миколу II у рескрипті, даному на ім'я міністра внут­рішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати об­раних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов'язковому збере­женні непорушності Основних законів імперії».

6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи». Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Дер­жавну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала ли­ше законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа ви­борців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по ку­ріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатосту­пеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за дво­ступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони.

Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську ду­му так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному ру­хові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. В оцінці остан­нього в історичній і юридичній літературі, незважаючи на деякі розбіжності загальновизнаним є те, що він проголошував засади буржуазного конституціоналізму.

Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив засну­вання парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечува­лася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей». За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест виз­начав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які ра­ніше були позбавлені виборчих прав.

11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії допов­нювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у вибо­рах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширю­вався склад виборців від міської курії. На підставі цього норматив­ного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань.

З червня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи». Новий виборчий за­кон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і ско­ротилася — від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. В усій Росії виділялося тільки шість промислових губе­рній (у тому числі Харківська і Катеринославська), робітники яких мали право обирати своїх депутатів до Державної думи. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше поло­вини виборців. Унаслідок цих змін один голос у першій (землевлас­ницькій) курії прирівнювався трьом голосам багатих городян другої курії, 15 голосам селян третьої курії і 45 голосам робітників вели­ких підприємств. За такої системи більша частина виборщиків оби­ралася, зрозуміло, дворянством і великою буржуазією. На частку ж робітників припадало лише 2,4% виборців. Усього ж активним ви­борчим правом користувалися лише 15% населення Російської ім­перії.

У кінцевому підсумку, склався такий порядок виборів членів Державної думи.

Повітові землевласники поділялися на тих, котрі мали повний майновий ценз, і тих, котрі його не мали. До перших належали осо­би, які володіли площею землі, зазначеною в особливому розкладі для даного повіту, а також власники іншої нерухомості в повіті, що оцінювалася не нижче 15 тис. крб. Ця група землевласників безпо­середньо складала повітовий з'їзд землевласників. До других нале­жали власники нерухомості меншої вартості та представники цер­кви, які володіли в повіті нерухомим майном. Ці виборці на попере­дньому своєму з'їзді обирали зі свого середовища уповноважених, які й брали участь у повітовому з'їзді землевласників, на якому всі землевласники повіту обирали зі свого середовища виборних у кількості, вказаній для кожного повіту і курії.

Міські виборці засновували в межах кожного повіту два з'їз­ди: до першого належали власники нерухомості в межах міських поселень більшої вартості (у містах з населенням понад 20 тис. осіб вартість нерухомості становила не менше 1 тис. крб., в інших — 300 крб.) або торговельних підприємств перших п'яти розрядів, і до другого з'їзду належали у містах власники нерухомості меншої вартості, які сплачували протягом не менше року основний промис­ловий податок на особисті промислові заняття. Кожний із цих з'їз­дів засновувався у повіті окремо і самостійно обирав визначене йо­му число виборних для губернських виборчих зборів.

Виборці із селян на волосному сході обирали від кожної воло-стІ по два уповноважених серед селян-домогосподарів, які особисто вели господарство на купленій або надільній землі і були приписані до сільського товариства не менше року. З'їзд цих уповноважених від усіх волостей повіту обирав зі свого середовища виборних для участі у губернських виборчих зборах.

Робітники обирали зі свого середовища уповноважених за таким розрахунком; на підприємствах із загальною кількістю робітників чо­ловічої статі від 50 до 1000 осіб — одного уповноваженого, а де робіт­ників було понад 1000 осіб — по одному уповноваженому на кожну повну тисячу робітників. Уповноваженими могли бути тільки робітни­ки, які працювали на підприємстві не менше шести місяців. Ці упов­новажені від підприємств даної губернії складали губернський з'їзд для виборів зі свого середовища призначеного числа виборних.

Обрання членів Державної думи здійснювалося у губернських виборчих зборах, куди збиралися виборні від усіх курій. Спочатку вони обирали: а) одного члена Державної думи з числа виборних від селян; б) одного з числа виборних — землевласників; в) одного-двох — з числа міських виборців, а в деяких зазначених у законі губерніях— одного члена Державної думи від робітників і козаків. Після цього виборні обирали решту членів Державної думи, потріб­них для даної губернії, з усіх взагалі виборних. Вибори членів Дер­жавної думи були двохступеневими для великих землевласників і міських виборців, триступеневими — для дрібних землевласників і робітників, і чотириступеневими — для селян.

Обраними могли бути тільки особи, які володіли російською мовою. Члени Державної думи, які обіймали платні посади на дер­жавній службі, мусили піти у відставку. Виняток допускався для міністрів, які могли зберегти свої посади.

З розглянутого вище порядку виборів членів Державної думи був зроблений виняток для семи найбільших міст, які виділялися з губерній, а їх населення окремо обирало членів Державної думи: Пе­троград (б членів Думи), Москва (4), Рига, Київ, Одеса, Варшава (по 2) і Лодзь (1). Вибори у цих містах здійснювалися прямим голосуван­ням виборців, які розподілялися на два розряди, кожний з яких оби­рав половину членів Державної думи, які обиралися від міста.

Члени Державної думи обиралися на 5 років, кожний з них повинен був принести особливу присягу. Відмова від неї давала під­ставу вважати, що особа звільняється від обов'язків члена Держав­ної думи.

Члени Державної думи вважалися представниками всієї краї­ни, а не тільки своїх виборців, тому вони не звітували перед остан­німи. Члени Державної думи користувалися свободою думки і мір­кувань у справах, які перебували у віданні Думи. Затримати їх за борги і обмежити їхню волю могли лише за постановою судової влади, а під час сесії Державної думи — тільки з її дозволу. Члени Державної думи працювали на платних засадах, одержуючи від казни 4200 крб. на рік, а також компенсацію за оплату проїзду до Санкт-Петербургу і назад.

Компетенція, а також загальні питання організації і діяльності Державної думи визначалися передусім таким правовим актом, як «Установа Державної думи», а також низкою статей Основних дер­жавних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.

Державна дума була органом насамперед законодавчим. Вона мала право обговорювати внесений на її розгляд законопроект, мог­ла його прийняти або відхилити, внести до його тексту поправки і зміни. Одночасно Державна дума наділялася правом законодавчої ініціативи, тобто правом висувати пропозиції про зміни чинного або видання нового закону. Це право Думи поширювалося на всі закони за винятком Основних державних законів Російської імперії, пере­гляд яких міг здійснюватися тільки за ініціативою імператора. Ці ж Основні закони містили норми про вилучення із законодавчої ком­петенції Державної думи (статті 21, 96—97, 125). Наприклад, устрій установ, що перебували у віданні Міністерства імператорського двору, а так само порядок управління ними визначалися безпосере­дньо царем, а постанови з військово-судової і військово-морської судової частин видавалися у порядку, встановленому у зводах вій­ськових і військово-морських постанов. Однак ці та деякі інші ви­лучення із законодавчої компетенції Державної думи не могли змінити загального положення, що жоден закон у державі не міг бути прийнятий без ухвалення Державної думи.

З уведенням до державного механізму Російської імперії Дер­жавної думи цар сам вже не міг приймати закони. Він мав право затверджувати (або не затверджувати) те, що розглядалося Дер­жавною думою. Щоправда, ст. 87 Основних державних законів у редакції від 23 квітня 1906 р. передбачала один виняток. Цар міг са­мостійно приймати надзвичайні закони у невідкладних випадках під час перерви у засіданнях Державної думи. Однак і такий надзвичайний закон обов'язково вносився на розгляд Думи не пізніше ніж через місяць після початку її засідань. Якщо ж закон не вноси­вся протягом зазначеного часу в Думу, він втрачав силу.

Законодавство передбачало наявність у Державної думи пов­новажень і в сфері фінансів. їй належало право розгляду і затвер­дження державного розкладу витрат і доходів. Однак законодавст­во передбачало і деякі обмеження повноважень Державної думи у сфері фінансів. Так, вона не могла розглядати бюджетні питання, пов'язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імпе­раторського двору. Не втручалася Дума і в питання про витрати на утримання імператорської родини.

Наділялася Державна дума й контрольними повноваженнями за законністю дій міністрів, використовуючи право запитів до них.

У галузі верховного управління до відання Державної думи належали такі справи: а) про відчуження частини державного май­на; б) про будівництво скарбницею залізниць за її рахунок; в) про заснування компаній на акціях; г) про кількість новобранців, необ­хідну для покриття поповнення армії і флоту; д) державні позики для державних витрат; є) справи, що вносилися на розгляд Дер­жавної думи за особливими Височайшими веліннями.

До відання Державної думи належали й питання, що стосува­лися її внутрішньої організації. Так, Дума виробляла «наказ», тобто правила внутрішнього розпорядку та організації діяльності самої Думи. Право Державної думи приймати свій наказ закріплювалося ст. 62 «Установи Державної думи».

У травні 1906 р. І Державна дума прийняла перші три глави наказу «Відкриття зборів Думи і перевірка обрання членів оної», «Обрання посадових осіб Думою», «Відділи і комісії Думи», а також правила про припинення дебатів. II Державна дума прийняла глави наказу 1906 р. до тимчасового керівництва і доручила своїй комісії з Наказу — переглянути ці глави й опрацювати наступні, що й бу­ло зроблено. II Дума прийняла четверту главу «Порядок прова­дження справ у Державній думі» та чотири відділи п'ятої глави «Порядок засідань Державної думи». III Державна дума прийняла до тимчасового керівництва Наказ 1906—1907 pp. і доручила своїй комісії з Наказу опрацювати його новий варіант. У 1908 р. Дума прийняла деякі положення нового Наказу, а в червні 1909 р. схва­лила його повністю і прийняла до керівництва з жовтня 1909 рА

Державна дума обирала зі свого середовища Голову Держав­ної думи та двох його товаришів (які виконували в разі необхідності обов'язки Голови) строком на 1 рік (після чого вони могли обирати­ся знову), а також на 5 років секретаря Думи та його товаришів для завідування канцелярією Думи, Обрані особи становили президію з питань, що стосувалися діяльності Думи. Державна дума могла створювати зі свого середовища комісії і відділи для попереднього розроблення питань, законопроектів та інших справ. Постанови Державної думи з усіх названих питань були остаточними.

Державна дума працювала сесійно. Засідання відкривав, за­кривав і робив перерви Голова Думи. Він же керував засіданнями, голосуванням і дебатами, пильнував за додержанням порядку під час засідання, міг зупинити порушника, позбавити його слова тощо. Для кворуму Думи вимагалася присутність у ній не менше третини усього її складу. Якщо засідання не могло відбутися внаслідок не­повного складу, то за вимогою міністра, який вніс питання на розг­ляд, призначалося його слухання вдруге на засіданні не пізніше як через два тижні у засіданні, яке вважалося дійсним незалежно від кількості присутніх у залі засідань Державної думи.

Засідання Думи були публічними. Закритими для публіки во­ни оголошувалися або самою Думою, або за розпорядженням Голо­ви Думи внаслідок заяви міністра, який вніс питання на розгляд про те, що воно не підлягає розголошенню у державних інтересах. Усі справи в Думі, у тому числі й пов'язані з прийняттям закону, вирішувалися простою більшістю голосів (за винятком відміни ви­борів того чи іншого члена Думи і визнання пояснень міністра неза­довільними, коли вимагалося 2/3 голосів усього складу Думи). Якщо ж голоси членів Думи розподілялися порівну, то голосування відбувалося вдруге, якщо і після цього не утворювалося більшості, то голос Голови Думи давав перевагу.

Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ста­вав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Держав­ної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити.

Річ у тім, що водночас із заснуванням Державної думи цар здійснив реорганізацію Державної ради, зробивши її учасником за­конодавчого процесу. Ця реформа була закріплена низкою законо­давчих актів: у маніфесті «Про зміни Установи Державної ради і перегляд Установи Державної ради», указі «Про переустрій уста­нови Державної ради» й у новій редакції «Установи Державної ради», виданих 20 лютого 1906 р., в Основних державних законах Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. Названі акти пе­ретворили Державну раду по суті у другу, верхню палату російсь­кого парламенту.

Державна рада мала рівні з Державною думою права. Водно­час вона виконувала консервативну роль, яка забезпечувалася на­самперед її складом. Річ у тім, що Державна рада утворювалася з членів, які призначалися імператором, і членів, які обиралися на корпоративній основі. При цьому загальна кількість призначених членів Державної ради не могла перевищувати загальну кількість членів Ради по виборах. Голова і віце-голова Державної ради що­річно призначалися імператором з членів Ради за призначенням. Такими, що призначалися членами Державної ради, могли бути ви­щі посадові особи. Повний склад виборних членів Державної ради становив 102 особи. Вони обиралися за указом імператора різними установами і групами населення на строк 9 років. Кожні три роки третина кожного розряду членів Ради вибувала у черговому поряд­ку із заміною вибулих членів новообраними від тих самих установ. Вибори відбувалися так.

Від православного духовенства Синод обирав шість членів Державної ради: три — від чернецького духовенства і три — від білого духовенства. Від кожних губернських земських зборів, у тих губерніях, де вводилися земські установи, — по одному члену (усього 34 члени Державної ради). Від землевласників тих губерній, де не вводилися земські установи — по одному члену Державної ради, які обиралися з'їздом землевласників (усього 26 членів Дер­жавної ради). Від дворянських товариств — 18 членів Державної ради. Від Академії наук та університетів — б членів Державної ра­ди. Від ради торгівлі і мануфактур, московського її відділення, міс­цевих комітетів торговлі і мануфактур, біржових комітетів і купе­цьких управ — 12 членів Державної ради.

Членами Державної ради не могли бути обрані такі особи: 1) молодші 40 років; 2) які не закінчили курси хоча б у середніх навчальних закладах або не склали відповідного іспиту; 3) іноземні піддані; 4) котрі перебували під судом або слідством за тяжкі злочини чи злочини, що ганьблять особу, а також за ухилення від вій­ськової повинності); позбавлені духовного стану за рішенням суду або ж виключені із середовища товариства і дворянського стану за вироками станів; 5) губернатори, віце-губернатори та особи, які обіймали поліцейські посади.

Вибори членів Державної ради були двоступеневими і здійс­нювалися закритим голосуванням. Обраними вважалися ті, хто на­брав понад половину голосів виборців. За рівності голосів питання про обрання вирішувалося жеребкуванням. Члени Державної ради приступали до виконання своїх обов'язків після принесення особ­ливої присяги. Вони не повинні були звітувати перед своїми вибор­цями і користувалися повною свободою суджень і думок у справах, що перебували у віданні Державної ради. Позбавити їх свободи або обмежити їхню волю можна було тільки за розпорядженням судо­вої влади, а під час засідань Державної ради — тільки за попере­дньої згоди останньої. Зі складу Державної ради виборні члени ви­бували у разі втрати російського підданства і цензу, який давав право на участь у виборах.

Засідання Державної ради вважалися такими, що відбулися, якщо з'явилася 1/3 її членів без урахування членів за призначен­ням чи членів за виборами. Рішення приймалися простою більшіс­тю голосів. Під час розподілу голосів порівну здійснювалося нове голосування. Якщо ж і на цей раз не було більшості голосів, то го­лос Голови Державної ради давав перевагу.

Засідання Державної ради були відкритими. Але з міркувань державних інтересів вони могли відбуватися й за закритими двери­ма. Детально організація і діяльність Державної ради визначалися наказом, який приймався Радою й оприлюднювався для загального відома Сенатом. Такий «Наказ Державної ради» був опублікований 12 травня 1907 р..

Будучи консервативним органом, Державна рада була покли­кана, за замислом її реорганізаторів, стримувати ліберальні пори­вання Державної думи. Рада мала «відігравати роль деякого буфе­ра між Державною думою і самодержавною владою».

Законопроекти, що надійшли до Державної думи і схвалені як нею, так і Державною радою, так само як і законопроекти, запропо­новані Державною радою і схвалені як нею, так і Державною ду­мою, надавалися імператору для затвердження. Без цього затвердження жоден закон не міг «мати свого впровадження»

Власноручне затвердження законопроекта царем виражалося словами: «Бути так». Отже, законопроект, схвалений Державною думою і Державною радою, ставав законом лише після його затвердження монархом, а відтак влада давати країні закони належала у кінцево­му підсумку йому. У використанні імператором права абсолютного вето щодо актів, прийнятих Державною радою і Державною думою (поряд з деякими іншими чинниками), окремі вчені не без підстав вбачають установлення в Росії на початку XX ст. перехідної форми правління від абсолютної до дуалістичної монархії. Наголосимо, що сам спосіб вироблення законів був визначений лише після появи у державному механізмі Російської імперії Державної думи і реор­ганізації Державної ради: законопроект повинен був пройти через названі дві законодавчі установи.

Такими були порядок формування, правове становище, орга­нізація роботи Державної ради і Державної думи, з функціонуван­ням якої передусім і пов'язувалися зміни у державному ладі Росій­ської імперії на початку XX ст.

І Державна дума розпочала роботу 27 квітня 1906 р. До її складу було обрано 478 депутатів. У Думі переважали фракція ка­детів (179 депутатів) і трудовики (97 депутатів), що зумовлювало її ліволіберальний характер. До складу І Державної думи входили 38 адвокатів, які у дореволюційній Росії мали високу наукову ква­ліфікацію, чимало професорів, доцентів і приват-доцентів.

Від українських губерній до складу І Державної думи увійш­ли 102 депутати. Частина депутатів-українців (45 осіб) створила в Думі українську фракцію — Українську думську громаду. її по­літичною платформою була автономія України. Ідейним керів­ником Української думської громади був професор української іс­торії Львівського університету Михайло Грушевський. Друкова­ним органом української фракції був «Український вісник».

Центральним у роботі І Державної думи було аграрне питан­ня. Висувалися різні програми щодо нього. Передбачалося зокрема примусове відчуження «за справедливу винагороду» тільки тієї ча­стини землі поміщиків, яка віддавалася ними селянам в оренду на кабальних умовах. Трудовики підготували «законопроект 104-х», що передбачав націоналізацію землі і введення урівнювальних за­сад у землекористуванні, а це можна було здійснити тільки за умо­ви ліквідації поміщицького землевласництва — опори самодержав­ної країни. Тому височайшим указом від 8 липня 1906 р. І Держав­на дума була розпущена.

У Маніфесті «Про розпуск Державної думи і про час скликан­ня такої в іншому складі» від 9 липня 1906 р. Микола І заявляв, що він бажає від «нового складу Державної думи здійснення очікувань наших і внесення в законодавство країни відповідності до потреб оновленої Росії».

Однак сподіванням царя не судилося звершитися. Вибори до II Державної думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Незважаючи на спад революції, поліцейську сваволю, чинність закону від 19 серп­ня 1906 р. про військово-польові суди II Державна дума за своїм складом виявилася лівішою І Думи. З 518 депутатських місць у II Державній думі ліві партії і групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні соціалісти) отримали 222 місця, що становило 43% від загальної кількості депутатських місць. Фракція кадетів у II Думі налічувала 98 осіб. Від українських губерній у II Державну думу були обрані 102 депутати. У Думі українські депутати знов об'єдна­лися у громаду, що налічувала 47 членів» Громада видавала часо­пис «Рідна справа — вісті з Думи». В ньому друкувалися промови членів, заяви громади, в яких ставилася вимога автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, учительських семінарах, судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах. На думку членів української фракції, зокрема селянських депутатів, усі ці завдання мали вирішуватися законодавчим шляхом, через послідовне реформування державного устрою, економічних та со­ціальних відносин.

II Державна дума працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 р. За 103 дні свого існування вона збиралася на дві сесії і провела 53 за­сідання. У центрі уваги II Державної думи, як і раніше, було аграр­не питання. Кадети виступали за відчуження частини поміщицької землі і передачу її селянам за викуп. Праві октябристи перебували, по суті, на позиції уряду і відстоювали столипінський указ від 9 ли­стопада 1906 р. Трудовики та інші селянські угруповання, що при­микали до них, загалом відстоювали ту ж саму програму, яку вони висунули в І Державній думі, в «проекті 104-х». Таким чином, у Думі створювалася реальна загроза столипінській аграрній рефор­мі, чого ніяк не міг допустити царський уряд, і він організував роз­гін II Державної думи. Привід для цього було знайдено. 1 червня 1907 р. П. А. Столипін виступив у Думі з вимогою виключити з Ду­ми депутатів від соціал-демократичної фракції, звинувативши їх у підготовці воєнної змови проти уряду. Дума вимагала доказів і пе­редала питання для вивчення в комісію. Не чекаючи результатів розвідування, цар Микола II видав 3 червня 1907 р. указ про роз­пуск II Державної думи і про призначення виборів нового складу Думи на підставі зміненого ним одноособово виборчого закону. При­йняте царем рішення про зміну закону про вибори до Державної думи без санкції Думи і Державної ради (як це передбачалося ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.) означало «справжній державний переворот, контрреволю­ційний переворот, що знаменував собою закінчення першої народ­ної революції».

У країні склалася третьочервнева монархія, заснована на со­юзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними. За своєю суттю ця монархія була антинародною, й уся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас. Одним з елементів політики царського уряду в період третьочервневої монархії було насаждання ідеології великодержавного шовінізму й посилення на­ціонального гноблення. В Україні царат переслідував українську мову і культуру — забороняв користуватися українською мовою у навчальних закладах і адміністративних установах, припиняв ви­дання українських газет і журналів, художньої літератури. У шко­лах не можна було співати українських пісень, читати вірші й ви­конувати українські мелодії».

У таких складних внутрішньополітичних умовах восени 1907 p. були проведені вибори у III Державну думу. Завдяки новому ви­борчому закону від 3 червня 1907 р. у цій Думі з 442 депутатських місць 383 отримали поміщики й буржуазія. У ній склалася правоок-тябристська та октябристсько-кадетська більшість. Від українсь­ких губерній до III Державної думи було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Щодо партійної належності депутати від України розподілилися так: 55 правих, і російських націоналістів, 41 октябристів, 5 кадетів, 2 соціал-демократи.

Склад III Державної думи влаштовував царський уряд, що зумовило її функціонування впродовж повного строку (1 листопада 1907 р. — 9 червня 1912 p.). Вона була слухняним знаряддям само­державства. За період роботи III Державної думи нею було розгля­нуто: 2571 законопроект, внесений урядом, 205 законодавчих про­позицій, внесених членами Державної думи, 157 запитів.

До IV Державної думи (15 листопада 1912 — б жовтня 1917 pp.) було обрано 445 депутатів. Основними фракціями у ній були праві, октябристи, прогресисти, кадети. Від українських губерній до IV Дер­жавної думи увійшли 97 депутатів, з яких крайніх монархістів бу­ло 59, октябристів — 21, кадетів, прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2. У IV Державній думі неод­норазово виникали гострі дебати з національної проблеми, зокрема, 3              українського питання. Відволікаючи депутатів від розв'язання основних соціально-економічних і політичних питань, царський уряд завалив IV Державну думу безліччю другорядних законопроектів. Так, тільки за період 1912—1914 pp. на її розгляд було пере­
дано понад 2000 таких законопроектів.

Отже, незважаючи на негативне ставлення украй правих реа­кційних урядових кіл до Державної думи як законодавчого органу, царат не спромігся на повну її ліквідацію. За її допомогою царат «створював видимість участі народу у державному житті країни».

І все ж Державна дума «за усіх її слабкостей та недоліків, що пере­шкоджали їй стати справжнім парламентом у західноєвропейсько­му розумінні, все ж відіграла в історії Росії позитивну роль».

На початку XX ст. збереглися усі основні ланки місцевої ад­міністрації, суду, поліції, жандармерії.

Як і в попередній період, управління Україною здійснювалося по губерніях. Так, в губерніях Чернігівській, Полтавській, Харків­ській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній» об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор, а самі губернії очолювалися губернаторами.

На початку XX ст. у міру розвитку революційного руху зрос­тала роль карального апарату царата. Так, у 1902 р. Департамент поліції організував розшукові відділення, які у 1903 р. були пе­рейменовані в охоронні. Охоронні відділення були, по суті, таєм­ною поліцією, покликаною здійснювати політичний розшук.

Боротьба з революцією примусила царський уряд піти на де­яку децентралізацію органів політичного розшуку, надання їм пев­ної самостійності і більшої оперативності. У 1906 р. були організова­ні районні охоронні відділення, територія діяльності кожного з яких охоплювала декілька губерній. Так, українські губернії були під­відомчі трьом районним охоронним відділенням, а саме; Південно-Західному: (Київська, Чернігівська, Полтавська, Подільська, Во­линська губернії), Південному: (Херсонська (з містом Одесою), Тав­рійська, Бессарабська губернії і все узбережжя Чорного моря), Пів-денно-Східному: (Харківська, Катеринославська, Курська, Вороне­зька, Чорноморська губернії, а також і область війська Донського). Керівництво названих районних охоронних відділень перебувало відповідно в містах Києві, Одесі, Харкові. 14 грудня 1906 р. було

­

прийнято Положення про районні охоронні відділення. Ці нові структури повинні були об*€днати розшукові органи цілих районів, з тим щоб обробити одержану ними інформацію і скласти найоб'ек-тивнішу картину про протиурядові організації, що діяли на терито­рії району.



У підпорядкуванні районних охоронних відділень перебували охоронні відділення, Положення про які було затверджено 9 лютого

1907 р. міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним. В ст. І Положення зазначалося: «У тих місцевостях, де є необхідним створення окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про державні злочини покладаються на особливо призначених з цією метою офіцерів корпусу жандармів або чиновників при Департаменті поліції зі створенням при них у разі потреби канцелярії, названої охоронним відділенням». Одним з найголовніших завдань охоронних відділень була боротьба з «революційними співтовариствами».

До складу кожного охоронного відділення входили загальна канцелярія, відділ зовнішнього спостереження й агентурний відділ (відділ внутрішнього спостереження).

Охоронні відділення у своїй діяльності широко використовува­ли провокацію. Вона була звичайним методом роботи цих відділень.

У боротьбі з революційним рухом у країні царський уряд по­кладав на охоронні відділення великі надії. Тому не випадково в галузі політичного розшуку охоронним відділенням надавався пов­ний простір діяльності і забезпечувалися значні права.

У 1914 р. районні охоронні відділення скасовувалися як зайва проміжна ланка у громіздкому апараті політичного розшуку царсь­кої Росії.

Для посилення боротьби з кримінальною злочинністю 6 липня

1908        р. був виданий закон «Про організацію розшукової частини», згідно з яким у складі поліцейських управлінь губерній і великих міст створювалися «розшукові відділення чотирьох розрядів для провадження розшуку у справах загальнокримінального характеру...». У розвиток цього закону 9 серпня 1910 р. Міністерство внут­рішніх справ видало Інструкцію чинам розшукових відділень. Не­зважаючи на широку регламентацію дій працівників зазначених відділень, Інструкція не вирізнялася достатньою чіткістю своїх норм.

У зв'язку із загостренням соціальної напруженості на селі і селянськими виступами у 1903 р. була здійснена часткова реорга­нізація сільської поліції. Так, замість виборних від селян соцьких, засновувалися штатні посади сільських стражників, які були дер­жавними службовцями, нижчими чинами поліції.

19 серпня 1906 р. цар підписав указ про заснування військово-польових судів. 20 серпня того самого року він затвердив «Правила про військово-польовий суд». Положення складалося лише з шести коротких статей, і вже це саме по собі свідчило, що військово-польо­вий суд був «не стільки судом, скільки бойовим засобом дії».

Військово-польові суди створювалися у місцевостях, де прого­лошено військовий стан або стан надзвичайної охорони. Ці суди не були постійними органами, а створювалися для розгляду конкретних справ, причому по можливості протягом доби з моменту вчинення злочинного діяння. Суди могли створюватися за ініціативою началь­ника гарнізону, військового загону, командира порту, за розпоря­дженням і вказівкою генерал-губернатора, головнокомандувача, ко­мандувача військ округу та уповноваженими ними особами.

До складу військово-польового суду входили голова і чотири офіцери гарнізону або військових кораблів флоту. Всі п'ять осіб, які входили до військово-польового суду, мали належати до стройових офіцерів, навіть якщо у місцевості, де засновувався військово-по­льовий суд, були й чини військово-судового відомства. Таким чи­ном, ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридич­них знань і практичної підготовки до судової діяльності не вимага­лося. Отже, подібний склад військово-польового суду не давав жодних, хоча б найменших гарантій ні незалежності, ні вміння з'ясувати суть справи, що розглядалася судом.

Засідання військово-польового суду відбувалося за закритими дверима, а прізвища головуючого і членів суду зберігалися в таєм­ниці. Для військово-польових судів практично не існувало жодних процесуальних правил. Справи розглядалися у спрощеному по­рядку. Судовий розгляд не повинен був тривати понад дві доби. Весь судовий розгляд зводився до оголошення в суді складеного військовими або поліцейськими чинами протоколу (донесення) і до­питу обвинуваченого. При цьому невизнання обвинуваченим своєї вини, докази і обставини, що він наводив у своє виправдання, про­хання про виїслик свідків і очевидців тощо судом до уваги не брали­ся, а їх зміст не перевірявся. Вироки військово-польового суду, що постановлялися «за законами воєнного часу», передбачали, як пра­вило, тільки одну міру покарання, а саме: смертну кару. Оскаржен­ню вироки не підлягали. Вони виконувалися «невідкладно», при­наймні не пізніше доби «з моменту проголошення». Подібним чином діяли і військово-морські суди на підставі «Правил про військово-польовий морський суд», затверджених імператором Миколою II 20 серпня 1906 р..

Діяльність військово-польових судів викликала осуд усіх верств населення країни. Негативно оцінювали цю діяльність і багато де­путатів II Державної думи. Так, один з членів Думи, виступаючи на засіданні 12 березня 1907 р. і характеризуючи військово-польові суди, наголосив, що вони «є апаратом, удосконаленим для смертної кари. Вони є простим щаблем до шибениці».

Правила про військово-польовий суд втратили силу з 19 квіт­ня 1907 р. згідно зі ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. і внаслідок того, що царський уряд зрозумів безперспективність їх проведення у нормальному законодавчому порядку через Державну думу.

Революційні події 1905—1907 рр, помітно вплинули й на дія­льність судової системи, що функціонувала на підставі «Установи судових установлень» 1864 p., яка була орієнтована на посилення репресій проти активних учасників революцій. Так, Міністерство юстиції, яке очолювало всю судову систему, в період 1905—1907 pp. видало цілу низку секретних циркулярів та інструкцій, що орієнту­вали суди на посилення подібних репресій.

Значна роль у переслідуванні учасників революцій належала прокуратурі Так, циркуляри Міністерства юстиції, прийняті на­прикінці 1905—1906 pp., містили категоричні вимоги до прокурорів судових палат виявляти надзвичайну активність у переслідуванні осіб, обвинувачених у державних злочинах, аграрних безпорядках, а так само і в загальнокримінальних злочинах, учинених з політич­них мотивів. Наприклад, у циркулярі Міністра юстиції І. Г. Щигловитова прокурорам судових палат від 14 липня 1906 р. відзначало­ся, зокрема, що з метою прискорення розгляду справ прокурорам судових палат доручалося вживати «найенергійніші заходи». Зо­крема при провадженні попереднього слідства не слід було торка­тися «обставин, що мають другорядне значення», обмежуючись «лише ретельним з'ясуванням найсуттєвіших даних, точне встано­влення яких необхідне для визначення складу злочину, виявлення і викриття винних, а також визначення доказової сили зібраних про­ти них доказів». І далі у цитованому циркулярі вказувалося, що «всі зусилля повинні бути спрямовані на усунення будь-якої затрим­ки в провадженні розслідувань у зазначених вище справах, швид­кий розгляд яких с однією з найважливіших гарантій справедливого і такого, що відповідає інтересам державного порядку і громадської безпеки відправлення правосуддя». Зрозуміло, що подібні циркуля­ри аж ніяк не слугували справі забезпечення гарантій підсудним, а навпаки, підштовхували суддійських чинів до порушень законності при провадженні розслідування кримінальних справ і здійснення су­ду над активними учасниками революції 1905—1907 рр.

В умовах нового піднесення революційного і демократичного руху у 1910—1911 pp. царський уряд пішов на внесення змін у су­дову систему Російської імперії. Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» поновлювався інститут мирових суд­дів. При цьому зміст багатьох статей «Установ судових установлень», присвячених мировій юстиції, законом від 15 червня 1912 p. було змінено. Так, наприклад, у ст. 64 «Установ судових установ­лень» в редакції 1864 р. зазначалося, що «...Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, зосере­джується в Касаційних Департаментах Сенату і в особі Міністра юстиції». Ця ж сама ст. 64 «Установ судових установлень» в редак­ції закону від 15 червня 1912 р. мала інший зміст: «.„Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, належить судовим палатам в межах їхніх округів, Касаційним Де­партаментам Правлячого Сенату, Міністру юстиції».

Отже, ст. 64 нової редакції містила одну з головних новел, введених в «Установи судових установлень», яка полягала у підпо­рядкуванні всієї мирової юстиції вищому нагляду не тільки каса­ційним департаментам Сенату і Міністра юстиції, як це було споча­тку за судовими статутами 1864 р., а й судовим палатам у межах їхніх округів. Порядок введення в дію закону від 15 червня 1912 р. визначався у затвердженому 26 червня 1913 р. «Положенні про введення в дію закону від 15 червня 1912 р. про перетворення міс­цевого суду»,

У повному обсязі закон від 15 червня, однак, після його при­йняття не був уведений. Спочатку його дія поширювалася на такі десять губерній, як Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівсь­ка і Курська. Відкриття нового мирового суду у цих губерніях при­урочувалося на 1 січня 1914 р. Всього в названих губерніях було за­сновано 970 посад дільничних мирових суддів і 120 мирових з'їздів.

У зв'язку з поновленням інституту мирових суддів судові функції земських начальників скасовувалися. Стали також лік­відовуватися й посади міських суддів.

У період, що розглядається, були внесені окремі часткові зміни в компетенцію земських органів самоврядування. Так, згідно із законом від 20 лютого 1906 р. кожні губернські земські збори діс­тали право обирати по одному члену Державної ради строком на З роки. Законом від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обме­жень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх подат­них станів» скасовувався порядок призначення губернатором глас­них від селян у земства з поновленням повітового виборчого з'їзду від сільських товариств. У 1912 р. повітові земські збори і міські думи здобули право обрання мирових суддів у тих губерніях Росій­ської імперії, де мирова юстиція поновлювалась. Однак у цілому питання про реформу земського і міського самоврядування, вису­нуте в умовах громадського піднесення на початку XX ст., так і не вийшло зі стадії складання проектів та їх обговорення.

Аналіз змін у державному ладі Російської імперії на початку XX ст. дає змогу зробити висновок, що правляча еліта на чолі з ца­рем Миколою II здійснила деякі заходи з лібералізації режиму під безпосереднім тиском революційних подій, чередуючи реформи з контрреформами.

.

§ 3. Право


Капіталістичний розвиток Росії не міг, звичайно, не впли­вати на право країни. Однак у період, що розглядається, будь-яких суттєвих, великих законодавчих актів прийня­то було не так вже й багато. Можна стверджувати, що найбільші зміни відбулися у державному, адміністратив­ному, земельному та кримінальному праві. Проте були окремі зміни й в інших галузях права.

На початку XX ст. в Україні чинними були норми цивільного права, що містилися в основному в частині І тому X Зводу законів Російської імперії, норми якого багато в чому вже не відповідали вимогам буржуазного суспільства, що розвивалося, й об'єктивно зумовлювало необхідність проведення буржуазної кодифікації ци­вільного права. І робота в цьому напрямі проводилася. Перші реда­кції проектів Цивільного уложення (російської кодифікації цивіль­ного права) стали оприлюднюватися з 1894 p., спочатку окремими частинами (книгами), а незабаром й окремими виданнями. До 1905 р. зведена редакція проекту Цивільного уложення була скла­дена, і в такому вигляді проект названого Уложення був опубліко­ваний. У цілому, характеризуючи зміст Уложення, важко не пого­дитися з такою думкою: «Охоплюючи зараз, через стільки років, плоди зусиль декількох поколінь російських цивілістів у розроб­ленні основних питань цивільного права, не можна не пишатися широтою, глибиною і ґрунтовністю виконаної ними роботи. Роботи, яка виявилася незатребуваною, припиненою у самому її розпалі». Проект Цивільного уложення так і залишився проектом, а по­треба розвитку цивільного права відчувалася у країні вельми гост­ро. Тому в період, що розглядається, й були прийняті окремі право­ві акти в галузі цивільного права, покликані оперативно відгукува­тися на вимоги часу. Цивільне право завжди приділяло пильну увагу захисту права приватної власності, передусім власності дво-рян-земельників. Тому не випадково 10 квітня 1905 р. був прийня­тий іменний указ «Про майнову відповідальність сільських това­риств і селищ, селяни яких брали участь у безпорядках, що відбу­валися останнього часу в деяких місцевостях». Звернувши увагу, що «усіляка приватна власність є недоторканною, й охорона її від незаконних посягань, а тим більше від насильства, становить пер­шорядний обов'язок уряду...», Микола II звелів Міністру внутріш­ніх справ створити тимчасові повітові комісії для виявлення уча­сників «злочинних натовпів селян», а також обчислення розмірів заподіяних ними збитків, для притягнення до майнової відповідаль­ності.

Указом від 26 квітня 1906 р. «Про майнову відповідальність учасників погромів і грабежів у сільській місцевості» було роз'ясне­но, що притягнення до майнової відповідальності осіб, які «брали участь у натовпах, якими знищено, пошкоджено або викрадено майно у сільській місцевості», провадиться потерпілими у судовому порядку, а стягнення, присуджені за позовами потерпілих, зверта­лися на все рухоме й нерухоме майно, що належить винним і на яке дією «загальних цивільних законів і особливих про селян уза­конень поширюється відповідальність за приватні борги».

Чинне того часу російське цивільне право до прав на чужі ре­чі відносило право користуватися річчю і її плодами, а також право користуватися угіддями в чужому майні. Відповідно до закону від 23 червня 1912 р. «Про право забудови» до цих прав додавалося й право на забудову, згідно з яким особі надавалося право користува­тися землею строком від 36 до 99 років для будівництва будинків (ст. І). При цьому забудовник міг з перебігом строку забудови або знести будівлю, або віддати її власнику землі.

Особливе місце в російському цивільному праві належало ав­торському праву і промисловому праву. Автор мав виключне право відтворювати, опубліковувати і розповсюджувати свій твір. До про­мислових прав закон відносив права винахідника, право на фірму і товарний знак. Законом від 28 червня 1912 р. «Про примусове від­чуження привілеїв на винаходи й удосконалення» встановлювало­ся, що, незважаючи на право винахідника користуватися своїм ви­находом або удосконаленням, в разі державної необхідності право на винахід або удосконалення могло бути примусово відчужене на користь держави. Проте примусове відчуження допускалося лише у випадках, коли між урядом і власником привілею на винахід чи удосконалення не могло відбутися добровільної угоди про відчу­ження привілею. При цьому примусове відчуження привілеїв допу­скалося не інакше як за винагороду власника винаходу чи удоско­налення.

Деякі зміни вносилися і в сімейне право. Зокрема, змінилося правило про місце проживання подружжя. Закон від 14 березня 1914 р. встановлював можливість роздільного проживання подруж­жя, якщо для одного з них спільне життя уявлялося неможливим.

Були внесені зміни і в спадкове право. Так, законом від 3 чер­вня 1912 р. «Про розширення прав спадкування за законом осіб жіночої статі і права заповіту родових маєтків» розширювалися права жінок-спадкоємиць за законом. Закон, зокрема, зрівняв до­чок із синами у спадкуванні рухомого й нерухомого майна. У законі від 3 червня 1912 р. також знайшли відображення особливості спадкування майна в губерніях Чернігівській і Полтавській.

Зростання робітничого руху на початку XX ст. зумовило при­йняття окремих актів, що стосувалися фабрично-заводського зако­нодавства. Так, 2 червня 1903 р. був виданий закон, який набув чинності з 1 січня 1904 р., про відповідальність підприємців за ка­ліцтва і смерть робітників, про винагороду робітників, які постраж­дали від нещасних випадків. Незважаючи на всі свої вельми суттєві недоліки, закон від 2 червня 1903 р. являв собою відомий крок упе­ред щодо техніки безпеки робіт на підприємствах.

Під тиском нового революційного піднесення серія прийнятих раніше актів фабрично-заводського законодавства доповнювалася законами про страхування. Так, 23 червня 1912 р. було прийнято одночасно два досить важливих закони про страхування робітни­ків: «Про забезпечення робітників на випадок хвороби» і «Про стра­хування робітників від нещасних випадків». Суть цих законів зво­дилася до того, що для матеріального забезпечення робітників про­мислових підприємств (за винятком казенних шляхів і залізниць загального користування) у випадках хвороби засновувалися лікарняні каси, членство в яких для робітників було обов'язковим. Згідно із законом, кошти каси формувалися насамперед зі щомісячних внесків її членів (1—3% заробітку) і підприємця (2/3 суми внесків членів каси). Обов'язок надання лікарської допомоги хворому робіт­нику покладався на підприємця. Відповідно до закону, допомога на випадок хвороби призначалася у розмірі від 1/4 до 2/3 заробітку на строк не більший як ЗО тижнів упродовж року.

Робітник, який постраждав унаслідок нещасного випадку на виробництві, одержував від страхового товариства у разі тимчасо­вої непрацездатності допомогу у розмірі 2/3 середнього поденного заробітку. У разі постійної непрацездатності робітник одержував пенсію до 2/3, а в окремих випадках до повного річного заробітку. Якщо ж унаслідок нещасного випадку на виробництві сталася смерть робітника пенсію могли одержувати вдова (1/3 заробітку загиблого — довічно), діти (1/6 заробітку на кожну дитину до дося­гнення ними 15-річного віку), батьки (1/6 заробітку) і деякі інші особи. Однак у всіх цих випадках загальна сума виплат не повинна перевищувати 2/3 заробітку загиблого.

23 червня 1912 р. були прийняті закони, що регулювали орга­нізацію і діяльність установ, що наглядали за здійсненням страху­вання робітників: «Про заснування ради у справах страхування ро­бітників» і «Про заснування Присутствія у справах страхування робітників». Попри всі свої недоліки нові страхові закони ввели вперше в російське законодавство про фабрично-заводську працю, принцип обов'язкового страхування.

На початку XX ст. у Російській імперії були чинними два збірники кримінальних законів, а саме: Уложення про покарання кримінальні та виправні у редакції 1885 р. і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями.

У 1903 р. був затверджений імператором і виданий новий збірник кримінальних законів під назвою «Кримінальне уложення». Після прийняття названого Уложення 1903 р. незабаром набули чинності лише окремі його глави та статті. Так, у 1904 р. набула чинності глава третя Уложення 1903 р. «Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому», глава четверта «Про державну зраду», статті 121, 123, 126—134 глави п'ятої «Про смуту». Законом від 14 березня 1906 р. набула чинності глава друга Кримінального уло­ження 1903 р. про порушення постанов, що захищають віру, але із суттєвими змінами і поправками, зумовленими виданням 17 квітня 1905 р. указу про віротерпимість. Пізніше, у різний час набули чин­ності окремі статті Кримінального уложення 1903 р. про протидію правосуддю, про порушення постанов про нагляд за друком, про порушення постанов, що захищали громадський спокій та ін..

Застосовуючи на практиці зазначені глави і статті Криміналь­ного уложення 1903 р. судові установи зобов'язані були керуватися і главою першою «Про злочинні діяння і покарання взагалі» цього Уложення (тобто загальної частини) щодо злочинів, передбачених главами і статтями Уложення 1903 p., які набули сили.

Загальна ж частина Уложення 1903 р. містила багато нових статей, в основу яких були покладеш засади буржуазного кри­мінального права. Так, наприклад, в ст. 1 формулювалося поняття злочину таким чином: «Злочинним визнається діяння, заборонене на момент його вчинення законом під страхом покарання». Тобто був сформульований найважливіший принцип кримінального пра­ва: немає покарання без злочину, передбаченого законом. Як бачи­мо, Уложення 1903 р. давало так зване формальне визначення зло­чину. Під час аналізу поняття злочину звертає на себе увагу виня­тково важлива з точки зору захисту прав підданих Російської імперії вказівка Уложення, що закон, порушення якого ставилося за вину обвинуваченому, має набути чинності до вчинення діяння або під час його вчинення.

Слід зазначити, що в Уложенні відкидався принцип аналогії.

Уложення 1903 p., виходячи з тяжкості покарань, що встанов­лювалися за злочинні діяння, розподіляло ці діяння на три групи: тяжкі (за ці злочини призначалася смертна кара, каторга і заслан­ня на поселення), інші злочини (каралися ув'язненням у виправно­му домі, фортеці або тюрмі); провини (каралися арештом або гро­шовим стягненням). Тобто Уложення кваліфікувало злочинні діян­ня не за об'єктом посягання, а за суворістю покарання.

Кримінальне уложення 1903 р. дуже чітко визначало форми вини — умисел і необережність. При цьому умисел міг бути як пря­мим, так і непрямим. Так, ст. 48 Уложення проголошувала: «Зло­чинне діяння вважається умисним не тільки тоді, коли винний бажав його вчинення, але також, коли він свідомо допускав настан­ня наслідків, що зумовлювали злочинність цього діяння». Злочинне діяння вважалося необережним не тільки тоді, коли винний не пе­редбачав, хоча міг і повинен був передбачати настання злочинних наслідків, але й коли передбачав, проте легковажно розраховував такі наслідки відвернути.

Кримінальне уложення також чітко визначало: а) стадії вчи­нення злочину; б) види співучасті; в) обставини, що усувають на­стання кримінальної відповідальності, наприклад, малолітство (вік настання кримінальної відповідальності встановлювався з 10 років), хворобливий розлад душевної діяльності або непритомний стан, ви­падок, необхідна оборона, нездоланна сила; г) обставини, що поси­люють відповідальність, наприклад, рецидив, вчинення двох або більше злочинних діянь.

Спеціальний розділ Кримінального уложення був присвяче­ний обставинам, що усувають покарання. Так, покарання не засто­совувалося за давністю (ст. 68). Від імператора могло прийти поми­лування і прощення.

Докладно у Кримінальному уложенні 1903 р. було урегульова­но питання про чинність кримінального закону в часі і просторі.

Загальна частина Уложення 1903 р. містила велику групу ста­тей, присвячених покаранням. Так, за тяжкі злочини призначалися покарання: смертна кара, яка вчинювалася через повішення, і не публічно (ст. 15), каторга без строку або на строк від чотирьох до 15-ти років. При цьому засуджені мали утримуватися в каторжних тюрмах у загальному ув'язненні і залучалися до важких примусо­вих робіт як у приміщеннях цих тюрем, так і поза ними (ст. 16). Після закінчення каторги злочинці підлягали переведенню на посе­лення у спеціально призначених для цього місцевостях; заслання на поселення, що призначалося без строку (ст. 17); ув'язнення у ви­правному будинку на строк від одного року і шести місяців до деся­ти років. Засуджені до утримання у виправному будинку повинні були утримуватися спочатку в одиночному ув'язненні від трьох до шести місяців, а затим їх переводили на загальне ув'язнення. За­суджені до ув'язнення у виправному будинку жінки мусили вико­нувати роботи у цьому будинку, а чоловіки — поза виправним будинком (ст. 18).

За злочини і провини Кримінальне уложення передбачало та­кі види позбавлення волі: ув'язнення у фортеці на строк від двох тижнів до шести років (ст. 19); ув'язнення у тюрмі на строк від двох тижнів до одного року (ст. 20); арешт, що призначався на строк від одного до шести місяців. Уложення 1903 р. передбачало як покаран­ня і грошову пеню.

Уложення 1903 р. передбачало, що засудження до смертної кари, каторги або заслання на поселення поєднувалося з позбав­ленням прав стану. Для дворян це означало втрату дворянського звання і всіх переваг, з ним пов'язаних. Це також тягло за собою втрату почесних титулів, чинів, орденів, почесних звань і пенсій, усунення від посад державних, церковних, станових, земських, міських тощо.

Особлива частина Кримінального уложення 1903 р. мала такі глави:

II. Про порушення постанов, що захищають віру; III. Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи ім­ператора і членів імператорського дому; IV. Про державну зраду; V. Про смуту; VI. Про непокору владі; VII. Про протидію правосуддю;

VIII.        Про порушення постанов про військові і земські повинності;

IX.           Про порушення постанов про захист народного здоров'я; X. Про порушення постанов про захист громадської та особистої безпеки; XI. Про порушення постанов про захист народного добробуту; XII. Про порушення постанов на захист громадського спокою; XIIL Про порушення постанов про нагляд за громадською моральністю; XIV. Про по­ рушення постанов про нагляд за вихованням юнацтва; XV. Про порушення постанов про нагляд за друком; XVI. Про порушення постанов про нагляд за промислами і торгівлею; XVII. Про порушення постанов про особистий найм; XVIII. Про порушення постанов про провадження будівельних робіт і про користування шляхом сполучення і засобами зносин; XIX. Про злочинні діяння проти прав сімействених; XX. Про підробку монети, цінних паперів і знаків; XXI Про підлог; XXII. Про позбавлення життя; XXIII. Про тілесні ушкодження і насильство над особистістю; XXIV. Про поєдинок, ХХУ. Про залишення в небезпеці; XXVI. Про злочинні діяння проти особистої волі; XXVII. Про непотребство; XXVIII. Про образу; XXIX. Про розголошення таємниці; XXX. Про пошкодження майна, шляхів сполучення, застережливих, граничних і тому подібних знаків або інших предметів; XXXI. Про не­ повідомлення про знахідку, привласнення чужого майна і зловживання довір'ям; XXXII. Про злодійство, розбій і вимагання; XXXIIL Про шахрайство; XXXIV. Про банкрутство, лихварство та інші випадки караної недобросовісності щодо майна; XXXV. Про злочинні діяння проти прав авторських і привілеїв на винаходи; XXXVI. Про самовільне користування чужим майном; XXXVII. Про злочинні діяння по службі держав­ній і громадській.

Як бачимо, в Уложенні 1903 р. в основу групування злочинів було покладено об'єкт посягання. На перше місце ставилися злочи­ни проти віри і церкви як це традиційно було і в попередньому ро­сійському законодавстві.

Як вже відзначалося, чинності набуло не все кримінальне Уложення 1903 p., а лише глави II—V, окремі статті деяких інших глав, а також статті Загальної частини Уложення.

Глава II Уложення «Про порушення постанов, що захищають віру», встановлювала покарання за богохульство, блюзнірство, по­рушення порядку в церкві. Злочинним вважалося і порушення об­ряду поховання чи поховання християнина за нехристиянськими обрядами. Передбачалася також кримінальна відповідальність за викрадення трупа і глум над трупом. Стаття 80 Уложення передба­чала покарання за посягання на свободу віросповідання, а ст. 84 — за спокусу православного або неправославного в бузувірне вчення.

Глави III—V Уложення 1903 р. «Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому», «Про державну зраду», «Про смуту» об'єднували всі склади державних злочинів. Так, статтями гл. III Уложення 1903 р. встановлювалася відповідальність за посягання на життя, здоров'я, волю, недоторканність імператора, діяння, спрямовані на повалення його з престолу, позбавлення або обме­ження його влади. Передбачалася кримінальна відповідальність та­кож за посягання на членів імператорського дому, наприклад, за образу імператриці, спадкоємця престолу. До небезпечних держав­них злочинів належали державна зрада, конкретні прояви якої пе­релічувалися в гл. IV Уложення 1903 р. (статті 108—120). Так, кара­вся як зрадник російський підданий, винний: у сприянні неприяте­лю в його військових чи інших ворожих проти Росії діях; у вступі до неприятельського війська та ін. Глава «Про смуту» включала різні за тяжкістю діяння. Так, кримінальній відповідальності підля­гали винні в участі «у публічному збіговиську, яке зібралося з ме­тою виразити неповагу до верховної влади... або заявити про спів­чуття бунту, або зраду, або особі, яка вчинила бунтівницьке або зрадницьке діяння» (ст. 121). Статті глави V Уложення 1903 р. вста­новлювали відповідальність за масові безчинства, організацію мітингів, демонстрацій з політичними цілями тощо.

Найтяжчі злочини, передбачені главами III—V Кримінального Уложення 1903 p., каралися найсуворішими покараннями: смерт­ною карою, строковою каторгою або каторгою без строку, а менш тяжкі — ув'язненням у тюрмі або виправному будинку, засланням на поселення, ув'язненням у фортеці.

Як уже зазначалося, крім глав, що аналізувалися, чинності набули й окремі статті деяких інших глав Кримінального Уложення 1903 р. Так, з глави VII «Про протидію правосуддю» чинності набу­ла ст. 163, що встановлювала відповідальність за недонесення. З глави XV «Про порушення постанов про нагляд за друком» — ст. 309, яка надавала суду право визначати ступінь злочинності надрукованого матеріалу.

З глави XXVII «Про непотребство» чинності набули статті, що встановлювали відповідальність за звідництво, за схилення особи жіночої статі шляхом насильства, погрози вбивством тощо до про­мислу непотребством (проституцією), за сутенерство.

У період, що розглядається, приймалися нормативні акти в галузі кримінального права, які вносили окремі зміни в ті статті Уложення 1903 p., що набули чинності. Так, 5 липня 1912 р. був прийнятий закон «Про зміну чинних законів про державну зраду шляхом шпигунства». Цим законом була змінена редакція статей 111, 112, 113, 118, 119 Кримінального Уложення 1903 р. і включені в нього деякі статті. Було значно розширено поняття шпигунства і виділена як самостійний склад державна зрада у формі шпигунст­ва у воєнний час. 25 грудня 1909 р. був прийнятий закон «Про за­ходи щодо присікання торгівлі жінками в цілях розпусти». Була по­силена відповідальність за вказані в законі злочини. Окрім того, встановлювалася кримінальна відповідальність особи, яка схилила до виїзду з Росії осіб жіночої статі для заняття проституцією у ви­гляді промислу.

Водночас зміни і доповнення вносилися і в чинні розділи Уло­ження про покарання кримінальні й виправні (в редакції 1885 p.). Так, у березні 1906 р. назване Уложення було доповнено статтею, що передбачала кримінальну відповідальність осіб, винних в образі виборних членів Державної думи і членів Державної ради під час виконання ними своїх обов'язків. Страйковий рух сільських робіт­ників у 1905—1906 pp. зумовив прийняття 15 квітня 1906 р. законо­давчого акта, відомого під назвою «Правила проти виникнення страйків серед сільських робітників». Цими «Правилами» внесено низку змін в Уложення про покарання кримінальні й виправні в ре­дакції 1885 p., а також у Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, що мали за мету боротьбу зі страйковим рухом сільських робітників. У 1906 р. був прийнятий закон «Про недозволене залишення вітчизни», який став основою нової статті розділу про злочини і провини проти порядку управління Уложення про покарання кримінальні й виправні в редакції 1885 р. Тепер пока­рання встановлювалося для тих, хто відлучаючись з Вітчизни, на­ймався на іноземну службу без дозволу російського уряду або вступав у підданство іноземної держави. Для порушника встанов­лювалося покарання у вигляді позбавлення усіх прав стану і вічне вигнання за межі Російської імперії.

Деякі зміни стосувалися і кримінально-процесуального зако­нодавства. Так, прийнятий 15 червня 1912 р. «Закон про перетво­рення місцевого суду» з метою скорочення провадження у малова-жливих кримінальних справах вводив інститут судових наказів. Процедура цієї форми розгляду справи зводилася до доповіді ми­ровим суддею справи, заслуховування пояснень обвинуваченого й обвинувача (у випадку, якщо вони з'явилися у судове засідання) і постановления наказу. Якщо протягом семи днів після одержання засудженим копії наказу від нього не надходило прохання про су­довий розгляд справи, наказ набував законної сили. Інститут судо­вих наказів був запозичений з австрійсько-німецького процесу і для Російської імперії був процесуальною новелою.

.


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року
olderfiles -> Закон України "Про освіту" таке важливе завдання ставить даржава перед освітянами


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал