Історія держави І права України у 2-х томах том І



Сторінка32/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

обмеження розмірів штрафів і надходження їх в особливий штрафний капітал для видачі допомоги робітникам;

відрахування із заробітку за нормою, затвердженою фабричною інспекцією, яка отримувала право затверджувати правила внутрішнього розпорядку на підприємствах, що підлягали її контролю;

заборонити розплачуватися з робітниками купонами, умовними знаками, хлібом, товаром та іншими предметами замість грошей;

заборонити стягувати відсотки на кошти, що видавалися робітникам з наступним поверненням, і винагородження за поручительство за їхніми грошовими зобов'язаннями;

заборонити стягувати з робітників плату за лікарську допомогу, за освітлення майстерень і за користування знаряддями виробництва.

Хоча багато в чому Правила від 3 червня 1886 р. були декла­ративними, однак їх прийняття забезпечувало певний заслін нев­тримній експлуатації робітників. Знижувала ефективність назва­них Правил значна розтягнутість їх введення на території Російської імперії. Так, з 1 жовтня 1886 р. Правила від 3 червня 1886 р. поширювалися тільки на Петербурзьку, Московську і Володимирську губернії, у 1891—1894 — ще на 15 губерній і тільки у 1899 р. — на райони гірничої промисловості.

У 80—90-ті роки XIX ст. у період здійснення контрреформ права трудящих, закріплені у фабрично-трудовому законодавстві були помітно урізані. Так, 24 квітня 1890 р. Державна рада прийня­ла постанову про зміни і доповнення відповідних статей законів від 1 червня 1882 р. і від 3 червня 1885 р. Ця постанова замінила собою обидва названі закони, об'єднавши їх в один законодавчий акт і за­мінивши колишні норми в найсуттєвіших пунктах. Була, зокрема, розширена сфера застосування праці малолітніх шляхом дозволу роботи малолітніх (до 12 років) до 6 год. і нічної роботи дітей (12-—15 років) до 9 год. у тих випадках, коли за родом виробництва це «буде визнано корисним».

Нова могутня хвиля робітничого руху у 90-х роках XIX ст. примусила царський уряд знову звернутися до фабрично-трудово­го законодавства. На цей раз був прийнятий закон від 2 червня

р. «Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості», який набув чинності з листопада

р. Закон обмежував тривалість робочого дня у фабричній і гірничій промисловості 11,5 годинами, а ремісників і робітників військового відомства — 10 годинами і встановлював обов'язковий недільний і святковий відпочинок.

Праця малолітніх (до 12 років) була заборонена. Понадурочний час обмежувався 120 годинами на рік (це положення, однак, мало застереження). Водночас циркуляром міністерства внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. були посилені покарання за самовільне залишення роботи до закінчення строку найму і за страйки. В ці­лому подібно до попередніх законів закон від 2 червня 1897 р. пога­но дотримувався через відсутність надійного апарату фабричної ін­спекції. Він не привів до істотних змін умов життя і праці промис­лового пролетаріату, «вимоги робітників не справдилися, а скоріше, навпаки, зросли». І все ж сам факт появи фабричних законів «у самодержавній країні свідчив про певні успіхи робітничого руху».

­Е. Кримінальне право. Проведення у царській Росії судової реформи 1864 p., яка ставила одним із завдань відокремлення судо­вої влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням ін­ституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогре­сивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адмініст­ративним свавіллям велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. Однак таке нововведення вимагало реформування кримінального законодав­ства, передусім Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (видання 1857 p.).

Реформування кримінального законодавства царської Росії на даному етапі виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддя­ми. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з Уложення 1845 р. (всього було вилу­чено 652 статті) про незначні злочини і проступки. Таким чином, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. було сут­тєво реформовано і в редакції 1866 р. містило 1711 статей (проти 2224 статей Уложення 1845 р.)-

Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, був буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за формою і змістом від феодального Уложення про покарання, а тим більше від поліцейських статутів.

Він складався з 13 глав, що містили 181 статтю. Перша глава — Положення загальні — фактично виконувала роль Загальної час­тини Статуту. Тут містилися загальні положення, тобто норми, що застосовувалися до будь-якого з проступків, описаних у наступних главах. Ці глави утворювали, по суті, Особливу частину і містили норми, що передбачали відповідальність за проступки проти по­рядку управління (гл. 2), проти благочинності, порядку і спокою (гл. 3), проти громадського благоустрою (гл. 4), про порушення Ста­туту про паспорти (гл. 5), про порушення статутів будівельного і шляхів сполучення (гл. 6), про порушення Статуту пожежного (гл. 7), про порушення Статуту поштового і телеграфного (гл. 8), про проступки проти народного здоров'я (гл. 9), про проступки проти особистої безпеки (гл. 10), про зневажання честі, погрози і насилля (гл. 11), про проступки проти прав сімейних (гл. 12), про проступки проти чужої власності (гл. 13).

У статті першій установлювалось, що за проступки, передба­чені цим Статутом мирові судді визначають такі покарання: 1) до­гана, зауваження і вплив; 2) грошове стягнення не вище 300 крб.; 3) арешт не більше трьох місяців і 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року.

Незважаючи на всі відомі недоліки (недостатній розвиток За­гальної частини, наявність відсильних і бланкетних норм, не досить чіткий опис окремих проступків, особливо тих, що порушують інші статути) Статут на той конкретно-історичний період був досить до­сконалим нормативним актом з погляду його змісту і рівня законо­давчої техніки. Він передбачав відповідальність лише за ті просту­пки, перелік яких містився у Статуті; відповідальність наставала лише за наявності вини особи. Застосування покарань за Статутом базувалося на принципі індивідуалізації відповідальності, коли враховувались обставини, що «зменшують» або «збільшують» вину підсудного (ст. 13, 14). Передбачалася також можливість звільнення від покарання. Друге видання Статуту з'явилося у 1883 p., третє — у 1885 р.

Система кримінального права пореформеного періоду будува­лася на основі Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1866 р. У цій редакції Уложення стало значно корот­шим (1711 статей). Уложення враховувало низку гуманних ідей, ра­ніше відбитих у законодавстві. Так, у 1863 р. були скасовані тілесні покарання — накладання клейма (тавра) і штемпельних знаків. Ці новели увійшли і в нову редакцію Уложення, проте зберігалося за­стосування такого заходу, як биття батогом, хоча і порівняно рідко (переважно стосовно селян за вироками волосних судів). Пізніше, у 1885 p., з'явилася наступна редакція Уложення про покарання кримінальні і виправні, яка містила ширше коло актів: закони про образу государя (1882 р.), про вибухові речовини (1884 р.), про зміну паспортного статуту (1885 р.), про робочих і сільськогосподарських працівників. Уложення в редакції 1885 р. відрізнялося від попере­днього (1866 р.) новими складами державних злочинів, поява яких була пов'язана з розвитком революційного руху в Росії, розширен­ням відповідальності за страйки. Була, наприклад, установлена від­повідальність за розповсюдження творів, які закликали до повстання проти верховної влади серед війська. Зазначені зміни в законо­давстві, без сумніву, мали репресивний характер, були спрямовані на придушення революційного руху.

Поряд з кримінальними законами загального характеру (Уло-женням про покарання кримінальні і виправні і Статутом про пока­рання, що накладаються мировими суддями) у пореформений пе­ріод діяли окремі закони, що містили у собі норми, які встановлю­вали кримінальну відповідальність. До них належали Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.). Ці закони встановлювали спеціальні правила про кримінальну від­повідальність, мали репресивний характер, цілком відповідали по­міщицько-кріпосній суті царського самодержавства, посилювали і розширяли заходи кримінально-правової репресії. Наприклад, Вій­ськовий статут, що застосовувався військово-польовими судами, формально був призначений для військовослужбовців, але наспра­вді широко застосовувався і до цивільних осіб, якщо вони вчинили злочин у військовий час.

Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р.зберегло структурний поділ на Загальну й Особливу частини. У першому розділі «Про злочини, проступки та покарання взагалі», який виконував функції Загальної частини, в ст. 1 вказувалося, що злочином чи проступком вважається як саме протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання законом припи­сано. Отже, під злочином розуміли конкретний акт поведінки люди­ни у формі дії або бездіяльності, а не її думки й умонастрій. Таке визначення злочину, однак, не виключало можливості застосуван­ня закону за аналогією (ст. 151), яка в той же час мала суттєві об­меження. Обмеження застосування кримінального закону за ана­логією передбачалося і в нормах Статуту кримінального судочинст­ва — ст, 771. Обов'язковою умовою кримінальної відповідальності за Уложенням була наявність вини в дії чи в бездіяльності особи. Злочини і проступки залежно від форми вини поділялися на умисні та неумисні.

В умисних розрізняли два ступені: а) коли протизаконне діян­ня вчинене внаслідок раніш задуманого наміру і б) коли воно вчи­нене за раптовим імпульсом, без заздалегідь задуманого наміру. Цей поділ умисної вини враховувався під час визначення покарання (ст. 105). Поділ умисної вини на види був відображений і в низці норм Особливої частини Уложення. Причому за діяння, вчинені із заздалегідь задуманим наміром (наприклад умисне вбивство) пе­редбачалося суворіше покарання. Устанавлювалася також правило (ст. 5), що не вважається злочином чи проступком і не передбачає кримінального покарання зло, скоєне без умислу чи через необере­жність, тобто за відсутності вини.

У Загальній частині містилися і норми, які регулюють питан­ня відповідальності за підготування до злочину і замах на нього, надавалося визначення цих понять (ст. 8, 9). Тут же стадією вчи­нення злочину визнавалось виявлення умислу, під яким розуміли виражений усно або письмово, або ж іншою будь-якою дією намір учинити злочин. При цьому подібні дії визнавались ознакою умислу (ст. б, 7). Закон не тільки визнавав виявлення умислу стадією вчи­нення злочину, а й передбачав у деяких випадках можливість за­стосування за відповідні дії покарання. При цьому міра відповіда­льності залежала від виду навмисних злочинів (ст. 111). Однак не досить чітке вирішення цього питання в Уложенні давало можли­вість становим судам царської Росії нерідко довільно вирішувати питання про кримінальну відповідальність за виявлення умислу.

Визначалися в Уложенні також і питання про кримінальну відповідальність за співучасть у злочині. Розрізняли такі форми співучасті: без попередньої згоди (змови) і з попередньою згодою. У співучасті без попередньої згоди визначалися головні винуватці (особи, котрі керували діями інших осіб, які вчинили злочин, або безпосередньо своїми діями вчинили цей злочин) і учасники (особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні злочину або усували перешкоди). У злочинах, що вчинялися за по­передньою змовою, вирізнялися звідники, співучасники, підмовни­ки (або підбурювачі) і посібники. Визначалися й особи, причетні до злочину. Ними визнавалися особи, які потурали вчиненню злочину або приховували його, а також і ті, які не доповіли владі про зло­чин, хоча могли це зробити. Уложення досить детально регламен­тувало питання призначення покарання співучасників злочину за­лежно від форми співучасті і ступеня участі у злочині, а також осіб, причетних до злочину (ст. 117—128).

Згідно з Уложенням (ст. 90) особи, які вчинили злочини і про­ступки, передбачені законом, підлягають покаранню на підставі по­станов закону. При цьому не підлягали кримінальній відповідаль­ності діяння, невинні: вчинення злочину малолітніми, тобто коли підсудний не мав можливості сповна оцінювати наслідки вчинюва-

ного ним діяння; неосудність (божевілля) і припадки хвороби, які призводять до несамовитості або вчинені у нестямі; помилка випад­кова або внаслідок обману; діяння, вчинені внаслідок примушуван­ня непоборної сили у стані необхідної оборони. Не підлягали кри­мінальній відповідальності діти віком до семи років, покаранню — підлітки до 17-ти років, наприклад, смертна кара замінювалася на тюрму від восьми до дванадцяти років та ін., частково пом'якшува­лося покарання особам від 17-ти до 21-го року (смертна кара за­мінювалася безстроковою каторгою — каторга до п'ятнадцяти років і т. д.).

Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шка­ла містила понад 100 видів (ст. 17, 19—21, ЗО, 31, 33—36, 38—41). Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.

Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслан­ня на поселення, ув'язнення у виправному будинку, ув'язнення у фортеці, ув'язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.

Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім'ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смерт­ної кари визначалися судом у вироку, її застосовували найчастіше шляхом повішення.

Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років (у різних їх ступенях — від другого до сьомого). Режим на каторзі був різний залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторж­них робіт застосовувалися за політичні та інші злочини. Після від­бування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (як правило в Сибіру).

Заслання на поселення до Сибіру поділялося на два види: пе­рший — заслання на поселення у найвіддаленіших місцях Сибіру і другий — заслання на поселення у місцях Сибіру не дуже віддале­них. Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів. Місце для відбування вказаного покарання призначалося за розсудом головного начальства Закав­казького краю. Заслання застосовувалося строком від одного до чо­тирьох років залежно від тяжкості вчинених злочинів.

Передбачалися також такі основні покарання, як ув'язнення у виправному будинку (від півтора до шести років) ув'язнення у фор­теці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув'язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.

Уложення передбачало значну кількість додаткових покарань. До них належали позбавлення всіх або особливих прав, майна, звань, титулів і нагород, прав сімейних, права участі у виборах і обіймати посади, займатися торгівлею, промислами та іншою діяль­ністю, поселення в робітний дім, заборона мешкати у певних місце­востях, віддання неповнолітніх у виховні будинки або під батьківсь­ку опіку та ін.

У деяких випадках, що визначалися законом, додатковим по­каранням як кримінальним, так і виправним могло бути церковне покаяння засуджених за розпорядженням духовного начальства. Закон передбачав також в окремих випадках конфіскацію всього або частини майна, що належало засудженим. Серед виправних по­карань застосовувалися, зокрема, опублікування про засудженого у відомостях сенатських, обох столиць і губерній, вислання за кор­дон, якщо винний іноземець; заборона проживання винного у сто­лицях та інших місцях або у власних маєтках з установленням над ним опіки; віддання під особливий нагляд поліції та ін.

Окрім загальних заходів покарання і стягнення, Уложення встановлювало також спеціальні покарання за злочини і проступки по службі: 1) звільнення зі служби; 2) відмова від посади; 3) відра­хування від строку служби; 4) усунення від посади; 5) переміщення з вищої посади на нижчу; 6) догана більш чи менш сувора із зане­сенням її до послужного списку; 7) відрахування з жалування; 8) догана більш або менш сувора без занесення її до послужного списку; 9) зауваження більш чи менш суворе.

Передбачалися й інші види покарань: вислання, насильне ви­провадження з сільської общини, насильне примушення до праці, биття різками та ін., що встановлювалося особливими, спеціальни­ми законами, статутами і навіть звичаєвим правом.

Заслуговує на увагу той факт, що значна кількість статей Особливої частини, які містили в санкціях той чи інший вид строко­вого покарання, не вказували граничного строку щодо таких, на­приклад, покарань, як ув'язнення в тюрму, арешт і навіть направ­лення на каторгу або заслання. Визначення строків у таких випад­ках цілком віддавалося на розсуд суду або (з окремих справ) на розсуд поліцейських адміністративних чиновників.

Відзначимо, що застосування будь-якого з основних, додатко­вих чи спеціальних видів покарань передбачало для засуджених значне обмеження їхніх громадянських прав і свобод, практично перетворювало засуджених на осіб без прав і можливостей для їх подальшого існування.

Отже, головною метою системи видів покарання з пореформе-ного кримінального права й Уложення про покарання кримінальні і виконавчі 1885 р. було покарання. Мова йшла про те, щоб під стра­хом покарання запобігти вчиненню нового злочину. Безсумнівно, при цьому праця засуджених використовувалася як засіб зміцнен­ня економіки самодержавства, поповнення його фінансових ресур­сів. Праця в'язнів ніяк не вважалася засобом їх виправлення, а не­обхідним компонентом залякування.

Особлива частина Уложення 1885 р. містила до 2 тис. складів злочинів. Усього вона мала 12 розділів: Про злочини проти віри і про порушення постанов, які її охороняють, — ст. 176—240 (розд. II); Про злочини державні — ст. 241—261 (розд. III); Про злочини і про­ступки проти порядку управління — ст. 262—282 (розд. IV); Про злочини і проступки по службі державній і громадській — ст. 329—505 (розд. V); Про злочини і проступки проти постанов про повинності державні і земські — ст. 506—547 (розд. VI); Про зло­чини і проступки проти майна і доходів казни — ст. 548—830-3 (розд. VII); Про злочини і проступки проти суспільного благоустрою і благочиния — ст. 831—1404-3 (розд. VIII); Про злочини і проступ­ки проти законів про майно — ст. 1405— 1448 (розд. IX); Про злочи­ни проти життя, здоров'я, свободи і честі приватних осіб — ст. 1449—1548 (розд. X); Про злочини проти прав сімейних — ст. 1549—1600 (розд. XI); Про злочини і проступки проти власності приватних осіб — ст. 1601—1711 (розд. XII).

На першому місці традиційно стояли злочини проти церкви і релігії, які передбачали досить суворі покарання — аж до довічної каторги. Тут установлювалася відповідальність за богохульство і блюзнірство, єресь і ображення святинь, гамір і безчинство у церк­ві, спокушення християнина до іншої віри і вчинення нехристиян-ських обрядів над християнином, обернення православного в іншу віру, поховання християнина без християнського обряду та ін. Усього в законі було 59 статей, в яких встановлювалася відповіда­льність за злочини проти віри. Нерідко за ці злочини передбачало­ся покарання у вигляді заслання на поселення до Сибіру, при цьо­му строк даного виду покарання не завжди вказувався в законі, що дозволяло суду самому визначати розмір (строк) даного покарання.

У розділ III Уложення передбачалася кримінальна відповіда­льність за злочини проти імператора і членів імператорського дому, а також за бунт проти влади верховної і за державну зраду (всього 20 статей). Тут встановлювалося, що будь-яке навмисне і злочинне діяння проти життя, здоров'я або честі імператора і будь-який умисел скинути його, лишити свободи і влади верховної або ж об­межити права його, або ж учинити щодо нього яке-небудь насильс­тво карається позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Аналогічні покарання передбачалися і за подібні дії, вчинені проти членів імператорського дому.

Не менш суворо карався і бунт проти влади верховної, тобто повстання «навалою», змова проти імператора та держави й умисел повалити уряд. Учасники заколоту, змови, виступу «навалою» за­знавали суворого покарання, як правило, тривалої каторги. При цьому повстанням вважався будь-який виступ селян проти волос­них і громадських управлінь. До тяжких форм непокори владі на­лежало непублічне розповсюдження вчень і суджень, що спонука­ють до вчинення бунту і повалення існуючого ладу (особливо серед селян, робітників, солдатів та ін.).

Досить значна кількість дій визнавалася зрадою, а саме: за­клики підданого Росії до війни або до інших неприязних дій проти Росії; розголошення державної таємниці іноземному урядові; на­вмисне вчинення чиновником, підданим Росії й уповноваженим укладати договір з іноземною державою, дій на шкоду Росії, шпи­гунство, участь у бунті або заговорі проти влади верховної та ін. За зраду передбачалися такі види покарання, як позбавлення всіх прав стану і смертна кара.

Отже, царське законодавство, захищаючи свою необмежену владу, застосовувало найсуворіші репресивні заходи не тільки до осіб, які вчинили протиправні дії щодо царя і його дому, а й до тих, хто мав умисел здійснити їх. Таке законодавче вирішення надавало державній владі необмежені можливості вести боротьбу з інакоми­слячими, у корені придушувало визвольний рух.

Відповідальність за злочини і проступки по службі державній і громадській (посадові злочини) визначалася не лише нормами розділу V Уложення, а й різноманітними відомчими дисциплінар­ними статутами і правилами. Такі справи розглядалися не судами, а вищими чиновниками, що давало змогу злочинцям успішно кри­тися від громадської думки. В Уложенні передбачалися такі злочи­ни по службі, як зловживання владою, перевищення влади, хабар­ництво, потурання, бездіяльність влади, недотримання таємниці, неправосуддя та ін. Особливістю визначення цих злочинів є те, що закон містив велику кількість застережень, які усували можли­вість розглядати ті чи інші дії посадових осіб як зловживання чи перевищення влади, якщо ці дії відповідали інтересам держави і були необхідні для вжиття рішучих заходів. Отже, законодавець своїм рішенням у багатьох випадках звільняв чиновників від кри­мінальної відповідальності за зловживання владою, якщо таке зло­вживання було корисним і вигідним державі, наприклад, коли вжи­валися рішучі заходи проти революційних виступів.

Слід звернути увагу і на те, що санкції за посадові злочини були надто м'які. Найсуворіше покарання — строкова каторга. Воно передбачалося в трьох випадках; 1) за корисливе навмисне не­вжиття заходів до оприлюднення або приведення в дію царського закону чи царського веління; 2) за невжиття заходів щодо попере­дження або припинення злочину проти царя та членів його дому, та за державну зраду, якщо за неї застосовувалася смертна кара; 3) свідомо хибний виклад посадовою особою царського веління. У пе­реважній більшості інших випадків статті даного розділу передба­чали по суті не кримінальне покарання, а дисциплінарне стягнення, наприклад зауваження, догану, звільнення від посади або служби тощо.

Каралися за Уложенням такі види посадових злочинів, як ха­барництво, посадове казнокрадство, лихварство. Однак дані злочи­ни трактувалися вельми обмежено. Якщо чиновник, наприклад, брав хабаря за дію, що належала до його обов'язків, то це розгля­далося не як хабар, а як подарунок грішми, речами або чим би то не було іншим і каралося стягненням подвійної ціни подарунка й усу­ненням з посади. Хабарі, які одержували чиновники від підрядни­ків, постачальників, торговців, розглядалися не як хабарі, а як гро­шові угоди з ними, і теж передбачали стягнення ціни хабаря й усу­нення в окремих випадках з посади.

Вищим ступенем хабарництва вважалося вимагання, під яким розуміли одержання будь-якого прибутку або вигоди на службі че­рез утиски підлеглих або ж погроз. Подібні діяння залежно від об­ставин справи каралися засланням на проживання до Сибіру або направленням до виправно-арештантського відділення з позбав­ленням усіх прав і переваг або ж позбавленням усіх прав стану і засланням на поселення у найвіддаленіші місця Сибіру. Якщо ж ви­магання супроводжувалося тортурами або іншим явним насильст­вом, застосовувалося покарання у вигляді позбавлення всіх прав стану і заслання на каторжні роботи на строк від шести до восьми років.


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року
olderfiles -> Закон України "Про освіту" таке важливе завдання ставить даржава перед освітянами


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал