Історія держави І права України у 2-х томах том І



Сторінка31/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   37

З правового погляду шлюбний союз являв собою угоду між чоловіком і жінкою про спільне постійне життя, що була виражена в передбаченій законом формі і мала юридичні наслідки.

Закон передбачав додержання певних умов, за наявності яких шлюб визнавався дійсним. Однією з найважливіших умов дійсності шлюбу вважалася вільна і свідома згода на його укладення з боку тих, хто його укладав. Так, згідно зі ст. 12 Зводу законів цивільних, шлюб не міг бути законно укладеним «без взаємної, без примушу­вання, згоди з боку осіб, які одружувалися». У зв'язку з цим вва­жалися недійсними шлюби таких осіб, як безумні і божевільні, а також шлюби, укладені з примушуванням і обманом. У названих випадках була відсутньою найважливіша умова укладення шлю­бу— наявність свідомості і свободної волі тих, хто одружується.

Наступною умовою дійсності шлюбу був установлений зако­ном вік тих, хто одружується. У Зводі законів цивільних він визна­чався так: для чоловіків — 18—80 років, для жінок — 16—80 років (Т. X, ч. 1, ст. З, 4). Тобто закон забороняв брати шлюб до і після вказаного віку.

Закон передбачав ще одну умову, необхідну для одруження, а саме: згоду батьків осіб, які брали шлюб, або опікунів чи піклуваль­ників (Т. X, ч. 1, ст. 6), а для осіб, які перебували на військовій чи цивільній службі — згода їх начальства. І хоча недотримання цієї умови не тягло за собою недійсності шлюбу, однак могло викликати невигідні наслідки для тих, хто укладав шлюб. Закон перелічував ще низку обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу: наявність спорідненості чи свояцтва близьких ступенів, перебування у шлюбі, попереднє перебування православних у шлюбі тричі, перебування в духовному сані або чернецтві, різниця у віросповіданні, заборона брати шлюб цивільним або духовним судом.

Особи християнського віросповідання укладали шлюб у формі церковного вінчання. Так, «бажаючий укласти шлюб повинен по­відомити священика своєї парафії, письмово або словесно, про ім'я своє, прозвання і чин або стан, так само і про ім'я, прозвання і стан нареченої» (Т. X, ч. 1, ст. 25). Після цього священик повинен був зробити трикратне «в три найближчі неділі або інші, що мають міс­це між ними святкові дні» оголошення в церкві про наступний шлюб. Це робилося для того, щоб кожний, хто знав про існування перепон до шлюбу, міг про це заявити. Перед вінчанням здійснюва­вся так званий «обшук», тобто посвідчення в особливих книгах («обшукові книги») за підписом тих, хто одружувався, а також їх­ніх свідків про відсутність перешкод для укладення шлюбу і наявність умов, що вимагаються для дійсності останнього. Вінчання вчи­нювалося в церкві за особистої присутності тих, хто одружувався, двох або трьох свідків «відповідно до правил та обрядів православ­ної церкви». Вінчання означало, що шлюб вважався укладеним, про що робився запис в парафіянську (метричну) книгу церкви (Т. X, ч. 1, ст. 31).

За своєю правовою природою шлюб був союзом довічним. То­му його об'єктивне припинення наставало у зв'язку зі смертю одно­го з подружжя. Водночас законодавець допускав і розірвання шлю­бу (розлучення) за життя подружжя. Так, згідно зі ст. 45 Зводу за­конів цивільних, шлюб міг бути розірваним «тільки формальним духовним судом на прохання одного з подружжя: 1) в разі доведе­ного перелюбства одного з подружжя або нездатності його до шлюбного співжиття; 2) у випадку, коли щодо одного з подружжя винесено вирок про покарання, пов'язане з позбавленням усіх прав стану; 3) у випадку безвісної відсутності одного з подружжя».

Якщо розлучене подружжя через деякий час, каючись, про­сило поновити їхній колишній шлюбний союз, Синод їм «не відмов­ляв у своєму на то зволенні».

Шлюборозлучними справами і в пореформений період відали церковні органи, керуючись при цьому відповідними правилами, які містилися у Статуті Духовних Консисторій, ст. 158 якого, зокре­ма, проголошувала, що єпархіальному суду підлягали люди світсь­кого звання «у справах про припинення та розірвання шлюбу». Цей Статут, що регламентував також і шлюборозлучний процес (ст. 229—260), узагальнював правові акти, що діяли до його прий­няття, і духовно-судову практику у шлюборозлучних справах. Статут був грунтовно переглянутий у 1883 р.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, визначені в ряді статей різнопланових законодавчих актів пореформеного періоду (Звід законів цивільних, Закони про стани, Ста­тут торговельного судочинства, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут вексельний, Уложення про покарання кримінальні і виправні). Так, чоловік сповіщав своїй дружині усі права і переваги свого стану, чину, звання. «Чоловік, — проголошувала ст. 5 Зводу законів про стани, — вищого стану спо­віщає право цього стану дружині, якщо тільки вона не з осіб, позба­влених за вироком суду усіх прав стану. Дружина не сповіщає сво­го стану ні чоловікові, ні дітям; вона сама зберігає повністю, або з деякими обмеженнями права вищого стану, якщо вони належали їй до заміжжя за походженням або набуті нею через шлюб».

Серед наслідків шлюбу закон виділяв права й обов'язки по­дружжя, поділяючи їх на особисті і майнові. Так, закон приписував дружині «коритися чоловікові своєму як главі сімейства; бути до нього в любові, повазі і необмеженій слухняності, йому всіляко до­годжати як господарка дому» (Т. X, ч. І, ст. 107). Одночасно і чоловік повинен був «кохати свою дружину як своє власне тіло, жити з нею у злагоді, поважати, захищати, пробачувати її вади і полегшувати її немощі» (Т. X, ч. І, ст. 106). Взаємним обов'язком подружжя був обов'язок жити разом, для чого суворо заборонялися будь-які акти, «що схиляли до самовільного розлучення подружжя», і в разі пере­селення, наймання на службу або зміни постійного місця прожи­вання чоловіка з іншої причини дружина повинна слідувати за ним» (Т. X, ч. І, ст. 103).

Шлюб породжував і ряд майнових відносин між подружжям. Насамперед чоловік повинен був забезпечувати дружину «їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю». Стаття 109 Зводу за­конів цивільних, що відкривала компактну групу статей під назвою «Про права на майно», встановлювала, що «шлюб не тягне спільно­го володіння майном подружжя; кожний з них може мати і знову набувати окрему свою власність». Цим майном кожен з подружжя міг розпоряджатися незалежно один від одного. Вони могли, напри­клад, взаємно його дарувати, купувати, заставляти. Подружжя мо­гло успадковувати майно один одного. При цьому законом дозволя­лося передавати у власність одного з подружжя, який пережив ін­шого, набуте майно. Родове ж майно — у довічне володіння.

Природним наслідком шлюбу було народження дітей. Між ни­ми і їхніми батьками виникали відносини, зміст яких визначався законом. Так, закон розрізняв дітей законних (передусім, народже­них у законному шлюбі) і незаконних (зокрема, народжених поза шлюбом, народжених від перелюбства). На законодавчому рівні ре­гулювалися особисті і майнові відносини між батьками і дітьми. На­самперед батькам належала батьківська влада над дітьми «обох статей й усякого віку» (Т. X, ч. І, ст. 164). Зміст цієї норми полягав у тому, що батьківська влада над дітьми припинялася тільки зі смертю останніх або позбавленням прав стану батьків. Для виправлення дітей норовистих і непокірних батьки могли застосовувати домашні виправні заходи. Якщо ж ці заходи були безуспішними, то батьки мали право просити у властей ув'язнення непокірних дітей у тюр­му. Згідно зі ст. 167 Зводу законів цивільних, у губерніях Чернігів­ській і Полтавській батькам надавалося право відмовитися від дітей за наявності доведених у суді обставин, зокрема, «якщо діти, забув­ши страх Божий, зважаться підняти на батьків руку або штовхну­ти їх у гніві» (Т. X, ч. І, ст. 167). Поряд з правами щодо особистості дітей, батьки мали щодо них і обов'язки, передусім обов'язок дати неповнолітнім дітям «їжу, одяг і виховання, добре і чесне, за своїм станом», а дочок — «віддати в заміжжя» (Т. X. ч. І, ст. 174).

Що стосується дітей, то їм законодавство передусім суворо приписувало коритися батьківській владі, виявляти до батьків щи­росерду повагу, слухняність, покірливість і любов, а також служи­ти їм, ставитися до них з повагою і «зносити батьківські умовляння і виправлення терпляче і без ремства» (Т. X, ч. І, ст. 177).

Регулюючи майнові відносини між батьками і дітьми, закон передбачав роздільність їхнього майна. Щодо окремого майна непо­внолітніх дітей батьки були лише законними представниками, а з досягненням повноліття діти могли управляти і розпоряджатися своїм майном незалежно від батьків. Батьки, за невеликим винят­ком, не успадковували після своїх дітей. Але, у свою чергу, і діти, ставши повнолітніми, не мали права вимагати від батьків виділення частини з батьківського майна. Однак діти вважалися найближчи­ми спадкоємцями за законом після своїх батьків.

У реальному житті траплялися випадки, коли особа, не досяг­нувши зрілого віку, втрачала батьків або ставала обмежено дієзда­тною через різні обставини (безумство, психічна хвороба тощо), от­же, її особистість і майно потребували опіки або піклування. У по-реформений період цим питанням законодавець приділяв достатню увагу. Питанням опіки і піклування був присвячений розділ третій першої книги Зводу законів цивільних, що містив 169 статей. Пере­дбачалося встановлення опіки: а) над особами малолітніми і непов­нолітніми, б) безумними і божевільними, в) над глухонімими і німи­ми, г) марнотратами, д) над майном безвісно відсутніх.

Закон передбачав різні випадки призначення опіки над мало­літніми. Якщо батьки були живі, то опіка мала місце тільки над власним майном малолітнього. При цьому опікуном вважався бать­ко малолітнього, а в разі його смерті опіка належала матері. Якщо в живих не було ні батька, ні матері малолітнього або вони обидва не

могли бути опікунами, тоді опікун призначався відповідною опікун­ською установою. Такими були, зокрема, сирітський суд, духовне начальство, сільський і волосний схід.

Закон покладав на опікуна такі обов'язки: турботу про особи­стість малолітнього й управління його майном (Т. X, ч. 1, ст. 262). За виконання обов'язків опікун одержував відповідне винагородження. Закон вимагав, щоб опікуну були властиві високі моральні якості. Тому марнотратці, неспроможні боржники, особи, які мали непри­язні стосунки з батьками опікуваного, особи, обмежені у правах, та інші порочні особи не могли бути опікунами (Т. X, ч. І, ст. 256).

Припинення опіки могло бути пов'язане зі смертю опікувано­го, відмовою опікуна тощо. Припинялася опіка над малолітнім по досягненні ним 17 років. У цьому разі опіка перетворювалася в пік­лування. Тепер неповнолітній міг сам просити призначити йому піклувальника або заміни його. Підопічний також міг приймати за описом своє майно, управляти ним. При цьому, однак, він повинен був мати виражену у письмовій формі згоду піклувальника на вчи­нення угод з приводу свого майна.

Законодавець детально регулював порядок здійснення опіки над безумними, божевільними, глухонімими, німими, марнотратця­ми. Так, перш ніж установити опіку над безумним чи божевільним (вона призначалася на прохання батьків), хворих оглядали у лікар­ському відділенні губернського правління (в присутності губернато­ра, віце-губернатора, голови окружного суду). У разі визнання осо­би хворою, справа направлялася до Сенату. І тільки з дозволу Сенату над особистістю і майном безумного чи божевільного вста­новлювалася опіка, яка покладалася на найближчих родичів. У разі повного виздоровлення опікуваний і його майно звільнялися з-під опіки.

Г. Спадкове право. У пореформений період спадковому праву законодавство приділяло велику увагу. Так, 330 статей тільки Зво­ду законів цивільних було присвячено цьому інституту цивільного права. Закон передбачав успадковування за заповітом і успадкову­вання за законом.

Оскільки між відкриттям спадку (воно наставало зі смертю спадкодавця) і до його прийняття спадкоємцем (спадкоємцями) міг пройти певний час (можливо декілька місяців, а то й років), пере­дбачалися заходи охорони спадкового майна. Такими заходами бу­ли: «І) опис маєтку, що залишився після померлого, опечатування і збереження його до появи спадкоємців, 2) виклик спадкоємців» (Т. X, ч. І, ст. 1225).

Успадковування за заповітом мало місце за наявності запо­віту (духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення волі власника щодо його майна на випадок смерті. Для чинності заповіту вимагалася відповідність його зазна­ченим у законі умовам. Насамперед заповіт мав був бути складеним особою «в здоровому розумі і твердій пам'яті» (Т. X, ч. І, ст. 1016). Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів безумних, божевільних. Заповідачем також не міг бути самовбивця. Крім того, заповідачем міг бути тільки той, хто мав за законом «право відчужувати своє майно» (Т. X, ч. І, ст. 108). Тому визнавав­ся недійсним заповіт, складений такими особами, як неповнолітні, позбавлені усіх прав стану — після оголошення їм вироку. Одноча­сно з переліком умов, яким повинен був відповідати заповідач, за­кон визначав і, якщо так можна сказати, якості спадкоємця. Пере­дусім він мусив бути майново правоздатним. Тому з числа спадко­ємців виключалися особи, позбавлені усіх прав стану, ченці (за винятком випадків заповіту їм предметів і книг релігійного та нау­кового змісту).

Предметом заповідного розпорядження було майно власника. Як уже зазначалося, майно поділялося на набуте і родове. Такий поділ враховувався спадковим правом. Набутим майном заповідач міг розпорядитися цілком вільно. Родове майно, за невеликим виня­тком, заповідатися не могло.

До змісту заповіту ставилася ще одна вимога — не суперечи­ти законам і моральності.

Спадкове право містило норми, що регулювали порядок скла­дання заповіту, який за своєю формою мав бути письмовим — до­машнім або нотаріальним. З особливою ретельністю і скрупульоз­ністю закон описував умови, додержання яких було обов'язковим під час складання домашнього заповіту (тобто складеного без участі нотаріуса). Так, заповіт треба було писати, як правило, заповідачеві власноручно на папері будь-якого формату і розміру. Заповіт міг бути написаний на одному або на кількох аркушах. Поправки, під­чистки мали бути засвідчені заповідачем. Крім нього заповіт повин­ні були підписати грамотні свідки. За загальним правилом таких свідків мало бути не менше трьох. При цьому свідками не могли бу­ти: 1) особи, на чию користь складався заповіт; 2) родичі цих осіб до четвертого ступеня включно та їхні свояки до третього ступеня — у випадку, якщо заповіт у будь-якій частині обминав прямих спад­коємців; 3) душоприказник та опікуни, призначені у заповіті; 4) осо­би, які самі не мали права заповідати, крім ченців; 5) особи, які за загальними законами не могли виступати як свідки в цивільних справах (Т. X, ч. І, ст. 1054).

Якщо з яких-небудь причин заповіт було написано не власно­ручно заповідачем, а іншою особою, то заповіт підписувався як за­повідачем, так і переписувачем. А якщо через хвороби або неграмо­тність заповідач сам не міг підписати заповіт, то за нього підпису­валася інша особа (рукоприкладник), яка повинна була поставити і свій підпис. Закон не допускав поєднання в одній особі переписува­ча, рукоприкладника і свідка (Т. X, ч. 1, ст. 1048).

За нотаріальної форми заповіту духовний заповіт повідомляв­ся усно або письмово нотаріусу, який фіксував його у свою актову книгу. Після прочитання змісту зробленого запису заповідачеві за­повіт підписувався останнім та трьома свідками.

Заповідач міг анулювати заповіт повністю або в частині за своєю волею і в будь-який час. Передбачався і порядок такої від­міни: особливим актом, складанням нового заповіту, знищенням до­машнього заповіту.

Норми спадкового заповіту визначали порядок затвердження заповіту. Це робилося окружним судом за місцем смерті заповідача або за місцем знаходження майна померлого. Нотаріальний заповіт затверджувався відзразу. У випадку наявності домашнього запо­віту в суд викликалися свідки, які його підписали. Суд визначав справжність заповіту, наявність у заповідача права заповідати, а у спадкоємців — права успадковувати спадок. За позитивного ви­рішення про затвердження заповіту на цьому документі робився напис і здійснювалася його публікація у Сенатських об'явах.

Закон надавав право спадкоємцям за законом подавати до су­ду позов про визнання заповіту недійсним.

Успадкування за законом передбачалося у таких випадках: а) померлий залишив родове майно; б) спадкодавець не залишив заповіту щодо набутого майна; в) залишений померлим заповіт визнавався судом недійсним; г) власник позбавлявся усіх прав ста­ну; д) чернець не розпорядився своїм майном до свого постригу в ченці; є) безвісно відсутній не зробив заповідального розпоряд­ження.

До успадкування за законом призов родичів спадкодавця від­бувався в порядку близькості спорідненості. Насамперед успадко­вували родичі прямої спадкової лінії. Це були діти спадкодавця. За відсутності у спадкодавця родичів прямої спадкової лінії до успад­ковування за законом залучалися родичі бокових ліній. До першої бокової лінії входили брати і сестри спадкодавця та їхні діти, а до другої — дядьки та тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездіт­ними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд (Т. X, ч. І, ст. 1141).

Що стосується овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1/7 нерухомого і 1/4 ру­хомого спадкового майна. Стаття 1157 Зводу законів цивільних пе­редбачала особливий порядок успадкування після смерті одного з подружжя у Чернігівській та Полтавській губерніях.

Затвердження в правах успадкування за законом здійснював окружний суд за загальним правилом не раніше, ніж через шість місяців після публікації оголошення про виклик спадкоємців. Під­ставою для винесення рішення з цього питання було надання спад­коємцем документальних доказів його спорідненості з померлим.

Норми спадкового права визначали частку так званого вимо­рочного майна. Воно мало місце тоді, коли після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишаться, але ніхто з них не з'явиться протягом 10 років з часу останньої пуб­лікації у відомостях виклику про з'явлення для одержання спадку або якщо з тих, хто з'явився, ніхто не зможе довести свого права» (Т. X, ч. І, ст. 1162). Виморочне майно, як правило, надходило в дер­жавну скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим уста­новам і організаціям, де померлий служив і числився. Так, згідно зі ст. 1168 Зводу законів цивільних «виморочне майно, що залишило­ся після членів університетів і чиновників навчального закладу, обертається на користь тих навчальних закладів, при яких перебу­вали померлі».

Д. Фабрично-трудове право. У пореформеній Російській ім­перії розвиток промисловості і зростання робочого руху, що загро­жував революційним вибухом, зумовили прийняття низки законо­давчих актів, що поклали початок формуванню фабрично-трудово­го права. Одним з перших актів у цій галузі права було «Положення про гірничозаводське населення казенних гірничих заводів відомст­ва міністерства фінансів» від 8 березня 1861 р. Згідно з положен­ням, на казенні підприємства робітники бралися на роботу «не інак­ше, як за наймом і добровільними умовами».

31 березня 1861 р. були затверджені тимчасові «Правила про наймання робітників». Цим правовим актом приписувалося платити робітникам при каліцтві подвійну плату за увесь строк найму, а у випадку захворювання робітників казенних, громадських та гірни­чих заводів їх належало відправляти до найближчих лікарень. Положення від 31 березня 1861 р. зобов'язувало підприємства, що мали понад 1000 робітників, влаштовувати за свій рахунок лазаре­ти на 40 осіб.

1 квітня 1863 р. були затверджені як закон Тимчасові правила для наймання сільських робітників і службовців, що передбачували розрахункові книжки, стягнення за псування ввіреного робітникові майна, за самовільну відлучку, нерадіння.

«Височайшим велінням», прийнятим у серпні 1866 р. у зв'язку з епідемією холери, хазяї фабрик і заводів зобов'язувалися будува­ти лікарні з розрахунку одне ліжко на 100 робітників з безплатним лікуванням. Скільки-небудь широкого застосування це «веління» не дістало.

Криза перевиробництва, що розпочалася в Російській імперії взимку 1880—1881 pp., значно погіршила умови життя робітників, зробивши його злиденним. У цьому зв'язку протест робітників ви­явився у страйковій боротьбі небаченого розмаху і примусив уряд зайнятися робітничим питанням впритул, що відбилося в роботі над створенням фабрично-трудових законів. На початку 1882 р. чотири міністри; внутрішніх справ, фінансів, юстиції та народної просвіти подали проект закону, який і був затверджений імператором 1 чер­вня 1882 р. Цей перший з прийнятих у подальшому фабрично-тру­дових законів називався так: «Про малолітніх, працюючих на заво­дах, фабриках і мануфактурах».

Названий закон містив такі положення: 1) діти обох статей, які не досягли 12-річного віку, до роботи не допускалися; 2) підліт­ки у віці від 12 до 15 років не могли працювати понад 8 год. на добу, не включаючи часу, необхідного на сніданок, обід, вечерю, відвіду­вання школи та відпочинок, і тільки між 5 годинами ранку і 21 го­диною; 3) заборонялася праця дітей від 12 до 15 років «у неділю і високоурочисті дні»; 4) на виробництвах, «які за своїми властивос­тями є шкідливими» і виснажливими, праця неповнолітніх до 15 років взагалі не допускалася; 5) власники підприємств зобов'язували­ся надавати малолітнім можливість відвідувати школу; 6) для на­гляду «за виконанням постанов про роботу і навчання малолітніх» засновувалася особлива фабрична інспекція. Губернії, в яких була фабрично-заводська промисловість, об'єднувалися у фабричні окру­ги. У кожному з цих округів призначався інспектор. Фабричні ін­спектори підпорядковувалися головному фабричному інспектору при Департаменті торгівлі і мануфактури.

Оскільки багато які з положень закону від 1 червня 1882 р. бу­ли неясними і невизначеними, то 26 лютого 1885 р. були опубліко­вані правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспек­ції, покликані роз'яснити зміст названого закону. Однак правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспекції не відріз­нялися від закону ні ясністю, ні визначеністю і були такими ж су­перечливими, як і сам закон від 1 червня 1882 р. І все ж, незважа­ючи на істотні недоліки названих правових актів, їх практичне зна­чення полягало в тому, що питома вага дитячої праці у виробництві знизилася.

Суттєво вплинув на подальший розвиток фабричного законо­давства Морозівський страйк 1885 p., який показав уряду, що страйковий рух набував надзвичайно гострих і небезпечних для існуючого ладу форм. З червня 1885 р. був затверджений закон «Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах». Закон містив усього дві статті такого змісту: 1) «Заборонити у вигляді досліду на три роки, починаючи з 1 жовтня 1885 р., для жінок і підлітків, які не досягли 17 років, нічні роботи на бавовняних, полотняних, і вовняних фабриках, надавши міністерству фінансів, за взаємним погодженням з міністром внут­рішніх справ, можливість поширити цей захід і на інші промислові заклади з попередженням про те фабрикантів до строку звичайно­го найму робітників» і 2) «Надати міністру фінансів, за погоджен­ням з міністром внутрішніх справ, можливість піддати питання про нічну працю підлітків і жінок всебічному опрацюванню не пізніше встановленого у попередній статті трирічного строку».

У міру розвитку капіталізму дедалі більше потребували пра­вового регулювання питання заробітної плати, штрафів робітників (як способу зниження їхньої заробітної плати і способу покарання), їхніх житлових умов. Адже оплата тяжкої праці робітників у перші десятиріччя після «великих реформ» була дріб'язковою, істотну частину (до половини) і без того жалюгідного заробітку хазяїн від­бирав у робітника у вигляді штрафів, а пекельна праця за нікчемну оплату не давала можливості робітникам забезпечувати собі хоча б елементарне людське існування. Ось чому 3 червня 1886 р. були затверджені «Правила про наймання робітників на фабрики, заво­ди і мануфактури» і «Особливі правила про взаємні стосунки фаб­рикантів і робітників». Цими нормативними актами передусім перед­бачалося:

укладення договору найму із записом його умов у розрахунковій книжці, яка мала видаватися кожному робітникові не пізніше семи днів після допуску до роботи;

1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка