Історія держави І права України у 2-х томах том І



Сторінка28/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   37

Поліцейська реформа 60-х років XIX ст. була зумовлена тими самими соціально-економічними й політичними причинами, що й інші буржуазні реформи того періоду. Водночас ця реформа мала ще й особливі причини. Зокрема, скасування кріпосного права при­звело до ліквідації вотчинної поліції, яка була істотним додатком державної влади. Отже, уряд намагався цим підсилити низові її ланки. Того ж вимагали нові умови класової боротьби, різке зрос­тання селянського руху як наслідок грабіжницького характеру се­лянської реформи. Саме тому поліцейська реформа стала другою за вагою в ряду буржуазних реформ.

25 грудня 1862 р. Олександр II видав указ, яким затверджува­лися Тимчасові правила про устрій поліції в містах та повітах губе­рній, що підлягають загальному установленню керованих. Але тра­пилося так, що норми Тимчасових правил фактично діяли понад півстоліття, а подальшого реформування нижчих ланок поліції так і не сталося.

З 1862 р. у коленому повіті існував єдиний поліцейський ор­ган— повітове поліцейське управління. Стаття 633 зміненого Зага­льного установлення губернської проголошувала: «Весь повіт з по­вітовими і безповітовими містами, посадами, містечками і селища­ми, розташованими в ньому, підлягає відомству повітової поліції». Повітове поліцейське управління являло собою колегіальний орган, що його очолював повітовий справник. При ньому були його поміч­ник і члени-засідателі повітового поліцейського управління, які усі разом складали загальне присутствіє управління. Слід наголосити, що повітовий справник після реформи не обирався дворянами, як раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором. Про те, яке велике значення надавалося підбору відповідних кан­дидатур на посаду начальника реформованої поліції, свідчить хоч би те, що не всі колишні земські справники мали можливість посіс­ти це місце. Указ Олександра II від 25 грудня 1862 p., зокрема, пе­редбачав: «З обраних дворянами теперішніх справників... залишити на новій посаді тільки тих, хто на розсуд начальників губернії може дійсно на користь виконувати обов'язки, на них знов накладені, ре­шту ж затим звільнити, замістивши їх іншими особами, також за безпосереднім розсудом начальників губерній». Підбираючи канди­датури на посаду повітового справника, губернатор міг ігнорувати формальні перепони: передбачалося, що, призначаючи справників він «не обмежується правилами про відповідальність чинів до роз­рядів посади». Серед чинів повітової поліції становище справника було особливим, що неодноразово підкреслювалося у законі. За ним залишалося право ухвального голосу з усіх питань, які розглядали­ся поліцією.

Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські оди­ниці: стани, дільниці (сотні) та селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, які належали до розряду «виконавчих урядовців поліції». Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника. Кількість станів у повітах була різною (від 2 до 4) і залежала від таких чинників, як розмір території, чисель­ність населення, стан «порядку і спокою».

У 1878 р. становим приставам призначили помічників — по­ліцейських урядників. Вони вводилися в 46 губерніях Росії, причо­му кількість їх була неоднаковою: в 20 губерніях вона не переви­щувала 100, в 15 — коливалась від 100 до 125, в 9 — від 125 до 175, а у Волинській та Подільській губерніях їх було по 200. Надалі кількість урядників збільшили.

І «виконавчі урядовці» (станові пристави), і «нижчі чини по­ліції» (урядники) одержували утримання від держави. У 60—70-х роках XIX ст. уряд вжив заходів щодо забезпечення поліції надій­ними кадрами, змінив порядок її комплектування (вводився прин­цип вільного наймання за контрактом), збільшив платню, підвищив розмір пенсій, установив нагороди за вислугу років.

Соцькі і десяцькі, які обиралися на ці посади безпосередньо населенням, виконували свої обов'язки безоплатно. У разі найман­ня на вказані посади сторонніх осіб, вони одержували винагороду за рахунок самооподаткування населення.

Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських та в «деяких визнач­них» містах, посадах і містечках. В Україні на початку XX ст. місь­ку поліцію мали, крім дев'яти губернських центрів, і міста, «під­відомчі градоначальству» (Одеса, Керч, Севастополь, Миколаїв), а також повітові та безповітові міста; Балта Подільської губернії, Бердичів Київської губернії, Ніжин Чернігівської губернії, Бер­дянськ, Феодосія, Бахчисарай і Карасубазар Таврійської губернії.

В усіх зазначених населених пунктах існували міські поліцей­ські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер та його помічник призначалися губернатором (градоначальником). Управ­лінню були підпорядковані «виконавчі урядовці поліції» (дільничні та міські пристави та їхні помічники, а також поліцейські нагляда­чі) та «нижчі чини» (городові та інші «поліцейські служителі»).

Міста поділялися на частини, дільниці — на околотки. Части­ни очолювалися міськими приставами, дільниці — дільничними. Структура поліцейського апарату залежала від розміру міста, чи­сельності населення. Наприклад, Київ на початку XX ст. поділявся на сім поліцейських дільниць: Либідську, Бульварну, Подільську, Лук'янівську, Печорську, Дворцову, Польську. При поліцейських управліннях в містах перебували пожежні команди на чолі з бранд­мейстерами.

Одним із завдань поліцейської реформи 60—70-х років XIX ст. було звуження компетенції поліції, звільнення її від багатьох «зай­вих» функцій. Певною мірою це було досягнуто. Так, провадження попереднього слідства в кримінальних справах передавалося після судової реформи 1864 р. судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою — органам земського та міського самовряду­вання тощо. Однак поліцейська реформа мала незавершений харак­тер, вона не внесла в компетенцію поліції ясність та виразність, не усунула плутанину і суперечності, притаманні її дореформеній дія­льності. Зберегли свою чинність багато норм Положення про земсь­ку поліцію і Наказу її чинам та служителям 1837 p., які визначали коло завдань поліції. У Зводі законів компетенція органів поліції була в основному зафіксована в Загальному установлення губерн­ському (т. II) та Статуті про попередження і припинення злочинів (т. XIV).

Загальне установлення губернське передбачало, що «предме­ти відомства поліцейських управлінь і підпорядкованих їм осіб», зокрема, стосуються «стеження за виконанням законів, охорони безпеки та справ громадського благоустрою». Наступні статті Зага­льного установлення конкретизували завдання поліції щодо вико­нання цієї функції: оприлюднення указів і постанов уряду, «усілякі оголошення, повідомлення і виклики за наказом начальства», «охо­рона недоторканності прав і спокійного відправлення обрядів церк­ви православної і свободи іновірних, визнаних віросповідань», «охо­рона громадського спокою, благочиния, добрих звичаїв, порядку і належної властям покірливості», «заходи безпеки від злочинців і розбійників, затримання їх та знищення їхніх зграй» — і багато ще чого, викладене в наступних 37 пунктах ст. 681. Проте і це була ли­ше мала дещиця передбачених законами обов'язків поліції.

Отже, і після передбаченого реформою звуження компетенції поліції коло завдань, що нею вирішувалося, залишалося досить широким. Слід враховувати й те, що «звільнення» поліції від сто­ронніх функцій було багато в чому формальним. Так, згідно із зем­ською реформою велика кількість господарських функцій переда­валася земствам. Але насправді цього не відбувалося. По-перше ор­гани земського самоврядування перебували під пильним наглядом поліції. По-друге, земства не мали своїх органів примусу і мусили діяти через апарат поліції. Звільнившись у пореформений період від вирішення суто господарських питань, поліція зберегла за со­бою контроль за господарською діяльністю не тільки громадських органів, а й приватних осіб.

Практична діяльність поліції була позначена формалізмом, безплідним листуванням, сваволею і беззаконням. Безліч архівних справ, що збереглися у фондах канцелярій генерал-губернатора і губернаторів, свідчить, що в поліції були поширені хабарництво, підробки, побиття заарештованих тощо.

Наприкінці XIX ст. дії влади спрямовувалися насамперед на боротьбу з виступами робітничого класу — найнебезпечнішої для самодержавства сили визвольного руху. При цьому уряд став на шлях створення спеціальної фабрично-заводської поліції. Ще у 1880 р. підприємцям було дозволено набирати й утримувати за вла­сний рахунок поліцейських на фабриках та заводах. За відомостя­ми МВС, упродовж 17 років, тобто до 1897 р. на кошти підприємців було створено 130 поліцейських посад. Однак розвиток визвольного руху випереджав зростання сил поліції. Врешті-решт самодержав­ство взяло на себе левову частку витрат на утримання фабрично-заводської поліції: з 1 лютого 1899 р. набув чинності закон «Про по­силення поліції в районах промислових закладів», згідно з яким створювалися 160 нових посад городових. Водночас зберігалося право дозволяти капіталістам утримувати поліцейських за власний рахунок.

Новостворені поліцейські структури розподілялися так: на­самперед склад поліції збільшувався в тих фабричних районах, в які під час виступів робітників викликалися війська; у другу — в робітничих районах, де відбувалися страйки і «безладдя». За такого по-своєму справедливого підходу у промислово розвинутих губер­ніях України на рубежі XIX—XX ст. значно посилився поліцейсь­кий апарат. Яскравий приклад тому — Катеринославська губернія. Тут на початку 1900 р. штат фабрично-заводської поліції в промис­лових районах становив 763 поліцейських на 111 200 осіб фабрич­ного населення, тобто один поліцейський припадав на 160 осіб (за загальними ж «нормами» це співвідношення мало бути 1:400).

Об'єктом особливої уваги місцевої адміністрації поліції був се­лянський рух. Уряд здійснив цілу низку заходів щодо посилення поліції в сільській місцевості. Так, міністр внутрішніх справ широко використовував надане йому законом від 22 червня 1900 р. право задовольняти клопотання приватних осіб про формування на їхні кошти поліцейських команд. У другій половині XIX ст. у системі поліцейських установ в Україні виникли спеціалізовані органи кри­мінального розшуку — розшукові відділення.

Капіталізм як суспільно-економічна система створював спри­ятливий грунт для зростання загальнокримінальної злочинності. За даними статистики, кількість злочинів з 1876 р. до 1889 р. загалом по Росії зростала втричі швидше, ніж чисельність населення. При цьому майнові злочини, головно крадіжки, становили приблизно

2/3 усіх кримінальних правопорушень. Багато злочинів залишало­ся безкарними. Про слабкість карно-розшукової діяльності свідчи­ли сучасники. Так, юрист Н. Селіванов у 1884 р. писав: «...не тому слід дивуватися, що більше половини злочинів у нас залишається не викритими, а тому, що інша половина викривається». Показово, що жертвою кишенькових злодіїв став навіть сам міністр внут­рішніх справ Тимашев: під час обідні в Успенському соборі в Моск­ві у нього викрали гаманець, золотий портсигар та портфель.

Усе це примусило місцеві власті вжити відповідних організа­ційних заходів. Після того, як стало функціонувати розшукне від­ділення у Петербурзі, аналогічні органи почали утворюватися при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у великих міс­тах (в тому числі у Києві та Одесі). Однак єдиної системи карного розшуку протягом тривалого періоду в країні не було. Бракувало і коштів, які виділялися урядом на його потреби. У 90-х роках, на­приклад, кредит на «розшукну частину» (він розподілявся між усіма губернаторами і градоначальниками) становив лише 100 тис. крб. на рік.

Особливе місце у поліцейському апараті Російської імперії по­сідали органи політичної поліції. Вони виділялися в окрему систему ще за часів Петра І. У першій чверті XIX ст. сили політичної по­ліції були розпорошені. Події 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі (повстання декабристів) застали уряд зненацька. З великими труд­нощами втримавши владу, Микола І почав виправляти «помилки» свого брата, підписавши 3 липня 1826 р. указ про утворення III від­ділення власної його імператорської величності канцелярії — орга­ну, який більш ніж на півстоліття став втіленням реакції. У 1827 р.} коли було засновано корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів), почалося формування системи місце­вих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за «духом народним» на всій території імперії.

У 1867 р. було прийнято Положення про корпус жандармів, яке в основному залишалося незмінним аж до Лютневої революції 1917 р. Після його прийняття на місцях створювалися губернські жандармські управління (у 1870 р. до них вводився «додатковий штат» — для служби в повітах) і жандармські поліцейські управ­ління залізниць. Ці органи становили основу цього жандармського відомства до 1917 р.

Серйозну реорганізацію центрального апарату політичної по­ліції було здійснено у 1880—1883 pp. під впливом другої революцій­ної ситуації: міністр внутрішніх справ став одночасно і шефом жандармів, замість відділення в МВС створювався Департамент поліції МВС, який об'єднав керівництво загальною і політичною по­ліцією. Особливі завдання, покладені царатом на політичну поліцію, обумовили підвищені, дещо специфічні вимоги до особового складу жандармського відомства. Так, жандармськими офіцерами могли бути тільки особи, які мали освіту не нижче середньої і прослужи­ли у військах не менше п'яти років. Не допускалися до переведення в корпус жандармів офіцери, які були «в штрафах по суду і слідст­ву» і мали грошові борги. Кандидати в жандарми попередньо скла­дали при штабі корпусу іспити «як з моральних якостей, так і зі службових достоїнств».

В Україні у 70—90-ті роки XIX ст. територіальні органи корпу­су жандармів були представлені дев'ятьма губернськими жандарм­ськими управліннями (ГЖУ) і жандармським управлінням м. Одеси. Звичайно ГЖУ контролювали територію тих губерній (міст), де во­ни перебували, за винятком жандармського управління м. Одеси: крім самого міста, йому був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. Штати ГЖУ були різними. Якщо, наприклад, Чернігівське ГЖУ вважалося третьорозрядним (4 офіцери, 3 вах­містри, 23 унтер-офіцери), то Харківське ГЖУ за штатом поступа­лося в країні тільки двом столичним (у ньому у 1895 р. служили 6 офіцерів, 4 вахмістри, 70 унтер-офіцерів).

Сили управлінь розподілялися так. Очолював ГЖУ началь­ник — жандармський генерал-майор або полковник. При ньому був ад'ютант управління. Кожний начальник ГЖУ мав у вигляді «дода­ткового штату» управління кілька помічників у повітах, а інколи — в губернському місті. Впродовж періоду, що досліджується, штати одних ГЖУ (Подільського, Таврійського, Чернігівського) залишали­ся практично незмінними, інших поступово розширювалися, зде­більшого за рахунок введення нових посад помічників начальників ГЖУ в повітах та губернських містах і збільшення кількості ун­тер-офіцерів, які в них перебували.

У віданні Волинського і Подільського ГЖУ були прикордонні пункти. При жандармському управлінні м. Одеси був особливий офіцер з командою «для огляду паспортів у порту». У стройовому та господарському відношенні ГЖУ підпорядковувалися штабу кор­пусу. Діяльністю ж їх щодо здійснення «спеціальних обов'язків» керував Департамент поліції МВС.

Однією з важливих функцій, притаманних жандармерії був «загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом по­літичних ідей суспільства». З цією діяльністю тісно пов'язувалася така функція ГЖУ, як політичний розшук, тобто виявлення, «ви­світлення» і «ліквідація» (мовою жандармів так позначалися обшу­ки й арешти) організацій та окремих осіб «протиурядового напря­му». До 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного по­ліцейського нагляду (згідно з Положенням від 1 березня 1882 р. такий нагляд установлювався за особами «сумнівної політичної благонадійності»). Ще однією функцією ГЖУ було проведення діз­нань у справах про державні злочини і «досліджень» про політичну неблагонадійність. Крім того, жандармерія до 1911 р. була одним з органів контррозвідки.

Територія України покривалася густою мережею органів жа­ндармської залізничної поліції. Кожне з жандармських поліцейсь­ких управлінь залізниць (ЖПУЗ) охоплювало одну або кілька заліз­ниць (наприклад, у віданні Київського ЖПУЗ були південно-західні залізниці). При начальнику ЖПУЗ — полковнику або генерал-майорі — перебував ад'ютант управління. Управління складалося з відділень на чолі з начальниками-офіцерами (квартири начальни­ків відділень звичайно розташовувалися на вузлових станціях). Начальник відділення мав у своєму розпорядженні вахмістра і 20—ЗО унтер-офіцерів (частина унтер-офіцерів перебувала при на­чальнику, а решта — роззосереджувалися по всіх станціях). У 1895 р. в Україні налічувалося п'ять ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківсько-Царицинське (м. Харків). З 38 відділень, що входили до складу цих управлінь, на території україн­ських губерній перебувало ЗО. Крім того, тут діяли Рівненське від­ділення Віденського ЖПУЗ, Київське, Чернігівське відділення Ор­ловського управління. Контингент жандармської залізничної по­ліції того часу складали 44 генерали і офіцери, ЗО вахмістрів і май­же 900 унтер-офіцерів.

Стаття 692 Зводу військових постанов проголошувала, що ЖПУЗ «мають усі обов'язки і користуються усіма правами зовніш­ньої поліції, беручи участь в охороні зовнішнього порядку і в попе­редженні та припиненні порушень «громадських благочинь і безпе­ки на певних районах залізниць».

Крім цього завдання, залізничні жандарми здійснювали ще ряд функцій. Зокрема, на них покладався нагляд за особистим складом службовців залізниць. Так, згідно з Циркуляром Депар­таменту залізниць Міністерства шляхів сполучення від 1 травня 1889 р. приймання на службу залізничних агентів мало здійснюва­тися лише за погодженням з начальниками ЖПУЗ. З часом жандармам доводилося звертати дедалі більше уваги на робітників за­лізниць.

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х ро­ків була судова реформа 1864 р. Колишній становий, повністю за­лежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд за­мінювався судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах; безстановості, незалежності, змагальності, гласності то­що. Дореформене судочинство в Російській імперії пронизували так звані інквізиційні засади: таємне, письмове провадження, формаль­на оцінка доказів, нерівність сторін, що випливала зі станового по­ходження. Існувала громіздка судова система з численними інстан­ціями. В її діяльності часто царювала кричуща сваволя.

Підготовка і проведення судової реформи в Російській імперії затяглася на кілька років. Тільки Державна рада розглядала про­ект статуту цивільного судочинства майже два роки. Відсутність необхідних юридичних традицій у дореформеному судочинстві і нагальна потреба реформи суду в умовах скасування кріпосного права примушували самодержавство шукати модель, яка б довела слушність на практиці. Такою виявилася система правосуддя, що існувала в буржуазних державах і дістала всебічне обґрунтування в правовій теорії та мала багату практику застосування.

Судова реформа 20 листопада 1864 р. ліквідувала колишній феодальний суд. Вводилися дві системи судових установ: суди з суддями, які обиралися (мирові судді та з'їзди мирових суддів) і су­ди з суддями, які призначалися — окружні суди та судові палати. Інститут мирових суддів утворювався в містах та повітах. Мирові судді розглядали дрібні кримінальні справи (провини проти гро­мадського порядку, особисті образи та побої, шахрайства та кра­діжки на суму до 300 крб.). Обрання мирових суддів належало до компетенції органів місцевого самоврядування — земських зборів та міських дум. Кандидатами могли бути особи, які відповідали ви­могам установленого вікового, освітнього і досить високого майново­го цензу. На Лівобережній та Південній Україні він становив: у Полтавській і Чернігівській губерніях — 400—500 десятин землі (залежно від повіту), Херсонській 400—700, Таврійській — 400— 900 десятин. Крім дільничних мирових суддів, які одержували за свою службу винагороду, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили «суд та розправу», коли обидві сторони просили про це. Безплат­ність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суд­дями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворян­ства, великі землевласники, відставні військові та цивільні урядов­ці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міста були вищою інстанцією — з'їздом мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними зі свого середовища. Мировий суд був досить демократичним інститутом в умовах самодержавства.

Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За свідченням А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутли­вих, порядних людей.

Не дивно, що вже у 70-х роках мировий суд став об'єктом критичних нападок з боку реакційної преси. Особливу активність виявив у цьому питанні ідеолог російського консерватизму М. Кат­ков, видавець «Московських відомостей». Він виступав проти прин­ципу виборності мирових суддів, неодноразово звинувачував їх у тому, що вони «розхитують громадський порядок замість того, щоб чинити суд за законом, тенденційно законодавствують з питань відносин між наймодавцями й особами, які наймаються».

Окружний суд поширював свою юрисдикцію на декілька по­вітів (в Україні — два-чотири) і складався з голови, його товариша та членів суду.

Великого значення набувала прокуратура, що керувала слідс­твом, виступала обвинувачем на суді, пильнувала за виконанням вироків. Прокурор, його товариші і канцелярія входили в апарат окружного суду. Судові слідчі усього округу підпорядковувалися прокурору окружного суду. Згідно з Судовими статутами 1864 р. кримінальні справи підлягали розгляду окружним судом у складі або трьох коронних суддів, або з участю присяжних засідателів, які визначали винуватість підсудного. Якщо за вчинення злочинів і провин законом передбачалося покарання, пов'язане із позбавлен­ням усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих і за рішен­ням станових органів присвоєних прав і привілеїв, такі справи роз­глядалися окружним судом не інакше як з участю присяжних за­сідателів. Під час проведення попереднього слідства з кримінальних справ, підсудних окружним судам, судовим слідчим сприяла по­ліція, а в ряді випадків — жандармерія. Незважаючи на деяку обмеженість можливостей суду присяжних, у Російській імперії по­рівняно з аналогічними органами країн Європи й Америки, в ньому втілилися досить демократичні для Росії другої половини XIX ст, буржуазні засади: незалежність суду, усність і гласність процесу, рівність громадян перед судом, участь суспільства у відправленні правосуддя. Суд присяжних розглядав в імперії до трьох чвертей усіх кримінальних справ.

За законом присяжним засідателем міг бути місцевий обива­тель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті (не менше 2-х років). До участі в суді не до­пускалися злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, бо­жевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Остання вимога робила суд присяжних в Україні, як і в інших національних районах імперії, могутнім засобом русифікації. Недарма один з тво­рців судової реформи великий князь Костянтин Миколайович пи­сав Олександру II: «...я переконаний... губернії скористаються... бла­годіяннями не тому, що вони становлять Литву і Україну..., а навпа­ки... тому, що вони суть російські губернії, як Тульська, Рязанська й усяка інша...».

Судовими статутами не допускалась участь адміністрації у виборах присяжних засідателів. Губернатору надавалася лише конт­рольна функція: виключаючи кого-небудь з переліку осіб, які ма­ють право засідати в суді як присяжні, він мусив обгрунтувати своє рішення. Складання переліків земствами і міськими думами підви­щувало значення органів місцевого самоврядування. Демократич­ність суду присяжних, перевага у їх числі виходців з «нижчих ста­нів» викликали тривогу самодержавства. Вже у 1878 р. усі справи «про явне повстання проти властей» передавалися з відання суду присяжних до судових палат.

Судові палати діяли як друга інстанція для окружних судів. Вони складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голова і члени їх призначалися царем за поданням міністра юсти­ції). До округу судової палати входили кілька губерній. В Україні функціонували три судові палати — Київська, Харківська та Оде­ська. Палата була апеляційною інстанцією для всіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини. В цьому випадку судочинство здійс­нювалося з участю коронних суддів і станових представників.

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка