Історія держави І права України у 2-х томах том І



Сторінка16/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37

§ 5. Українська держава у 1654—1657 pp.


 

Березневими статтями навесні 1654 р. Б. Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних ме­жах аж до Вісли й угорського кордону. З червня 1654 р. українські й російські війська спільно діють проти Речі Посполитої і тепер її союзника — Кримського ханства. Водночас гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну Українську державу.

Територія незалежної України. Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких прожива­ли українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір, на лівому березі Дніпра — Чернігівщина й Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після 8 січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії (Го­мель, Могильов, Новий Бихов), яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила «під високу руку» російського монарха, оскільки становила невід'ємну частину Украї­ни, хоча й мала автономне становище.

Суспільний устрій. Звільнення з-під влади Польщі, форму­вання самостійної національної держави створили сприятливі умо­ви для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло ви­гнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збіль­шення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок.

Феодали. Більша частина земель вигнаних польських феода­лів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій стар­шині. У такий спосіб клас феодалів поповнився козацькою старши­ною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в один із трьох урядів діставав шляхетні права, старшина ставала панівним класом. Феодали (старшина та шляхта) привласнили також при­вілеї вигнаних з України польських феодалів — за ними закріплю­валося виключне право займатися промислами (поташним, пиво­варним, млиновим), а також оптовою торгівлею. Б. Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їхні привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором 1654 р. православна церква в Україні відновила свої права. Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване станови­ще православного духовенства визначалося роллю, яку церква відігравала в ідеологічному та політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої гру­пи населення, як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути сформоване постійне військо України. Тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війсь­ку. Звідси, мабуть, і з'явилася нова назва реєстрового козака — «воинского звания человек».

Як відомо, реєстр був оголошений на 60 тис. козаків. Проте Б. Хмельницький, щоб зменшити соціальну напруженість, залишив у складі реєстру додатково ще значну кількість осіб. Реєстровці бу­ли майново заможними, інакше вони не могли б нести службу. Цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Реєстровці були власниками землі. Джерелом земельних володінь більшості з них стало захоплення земель, які залишилися без хазяїв у 1648— 1654 рр. Так реєстрові козаки — верства між шляхтою і селянст­вом — стали привілейованим станом, опорою влади гетьмана. Рядо­ві реєстрові козаки відбували військову службу (бойову і похідну), яка була досить важкою та підпорядковувалася тільки своїй коза­цькій адміністрації.

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого насе­лення, як і раніше, становили селяни (посполиті). «После войны Бо­гдана Хмельницкого, як осели люди, тогда можайшие пописались в казаки, а бедные остались в мужиках», тобто залишалися посполи­тими і феодально залежними. Це становище відповідало інтересам і прагненням козацької старшини, які були чітко відображені у стат­тях Б. Хмельницького,

Водночас спостерігалося таке нове явище, як збільшення про­шарку вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польського землеволодіння та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна маса селян, яка брала участь у війні, спромоглася увійти до розряду вільних жителів військових поселень, де вони покозачилися. Хмельницький надав козацьких прав усім селянам і міщанам, які залишалися у війську упродовж 1648—1654 pp. Покозачені селяни здобули право на володіння землею і на особисту свободу. Таким чином, козацтво перетворилося у стан дрібних землевласників.

Це явище мало велике значення — воно на той час послабило систему феодального гноблення в Україні. М. Драгоманов зазначав, що після 1654 р. сільське населення України здебільшого було віль­ним. Вільні селяни підлягали козацькій адміністрації. Тих селян, які не покозачилися, повертали феодалам, проте режим експлуата­ції був пом'якшений.

Як і раніше, Хмельницький закликав феодалів поводитися скромно з підлеглими, не переобтяжувати їх феодальними повин­ностями. Приватновласницькі селяни зберігали право переходу. Проте українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб це право обмежити. Особливо вони старалися не допустити перехо­дів селян у козаки. Чіткого правового відмежування козацтва від селянства Хмельницький так і не зробив.

Міське населення. Після 1654 р. кількість міського населення України, а головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади, і більшість городян здобули особливу волю. Основну частину насе­лення міста становили міщани. «Ті, що не пристали до козаків, піш­ли у міщани». Тому часто термін «городяни» визначає саме цю час­тку населення міста. Термін «міщани» поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у житті міст перейшла до українського населення. Б. Хмельницький збільшив число міст, що управлялися за Магдебурзьким правом. Він звільнив ці міста від постоїв та інших військових обов'язків, надавав купцям і ремісни­кам різні пільги.

Політичний устрій, У 1654—1657 pp. (тобто в останні роки життя Б. Хмельницького) Україна залишалася незалежною держа­вою. Це визнавали і сучасники, визнають і дослідники. У наші дні ця думка знаходить все нових прихильників. Дослідники ствер­джують, що спочатку Росія поводила себе дуже обережно, без осо­бливої необхідності не втручаючись у внутрішні справи України, рахуючись з особистістю Хмельницького і політичною реальністю, мирилася з тим порядком в Україні, який визнавали Березневі статті. В Україні зберігався апарат влади та управління — війсь­ково-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна систе­ма, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б. Хмельницький твердо і впевнено очолював цю систему.

У 1654—1657 pp. владні повноваження Б. Хмельницького на­віть збільшилися. Він відмовився від нарад із загальновійськовою радою (є думка, що Переяславська Рада була останньою за життя Хмельницького такою масовою радою), віддавав перевагу вирішен­ню важливих державних питань зі старшинською радою, але ос­таннє — вирішальне — слово залишав за собою. Він привласнив право призначати генеральних старшин, які раніше обиралися, внаслідок чого їхня залежність від гетьмана зросла. Самостійно гетьман розпоряджався державною скарбницею, державними зем­лями. Нарешті, Хмельницький здобув право передачі за спадком посаду гетьмана своєму синові Юрію. До речі, ще в 1649 р. він вніс у козацький реєстр зразу після себе на посаду гетьмана ім'я свого старшого сина Тимоша.

Отже, очевидним є зростання елементів монархізму в право-мочностях гетьмана після 1654 р.

Поширеною є думка, яка схвалює домагання Б. Хмельниць­кого на владу монарха на тій підставі, що тільки монарх міг захис­тити незалежну Україну, стабілізувати управління державою, до­сягти злагоди з опозицією і передусім з селянством, яке, не отрима­вши волі і землі, дедалі частіше виступало проти старшини і шлях­ти. Однак не слід поспішати з висновком, що гетьман уже став мо­нархом, а Україна монархією.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман все ж, не був єдиновладним правителем. Як такий він передусім був важ­ливою складовою частиною військово-адміністративної і полково-сотенної організації, яка (і насамперед генеральний уряд) визнача­ла його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шлях­та, військо були опорою гетьмана, але вони не схвалювали і не до­пускали перетворення гетьмана в монарха.

 

Ймовірно, правильніше вважати, що в умовах важливого про­цесу розбудови української незалежної держави, що продовжував­ся, тісно перепліталися республіканські й монархічні начала.



Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожан­щину. З уведенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. ство­рюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Відтак полкова організація Слобідської України продовжувала полковий устрій Лівобережжя. Організація на цій території вирізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядко­вана безпосередньо бєлгородському воєводі, а через нього — Роз­рядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі. Проте, як показав час, козацькі установи виявилися не­тривкими.

Влада полкової організації поширювалася й на так звані рату­шні міста. Це міста, що були розташовані на території полку і не мали привілеїв управління за Магдебурзьким правом. Але у при­вілейованих містах, не підпорядкованих безпосередньо полковій адміністрації, органи самоврядування входили до сфери влади ге­тьмана, яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністра­тивної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська становила 60 тис. осіб. Це була постійна професійна армія, що ви­ділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які боролися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи ста­новили королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися «Войско его царского величества Запо­рожское».

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх во­єнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєс­тровці разом із російською армією пішли походом проти Польщі за визволення земель України, Білорусії, Росії. Щоправда, незабаром спільні виступи захлинулися внаслідок взаємної недовіри і відсутності координації. Вина за це лежить на Росії, яка намагалась обер­нути ситуації, що складалися, собі на користь.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру — до 80—100 тис. вояків проти визначених 60 тис, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з найсильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-мор­ські підрозділи.

Незабаром після березня 1654 р. уряд Росії відмовився спла­чувати козакам платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за ви­зволення України і що його казна несе великі витрати. Крім того, царські урядовці вже в Березневих статтях (ст. 9) нагадали Б. Хме­льницькому про його минулі обіцянки не просити жалування у ца­ря. Відмова виплатити рядовим козакам 42 тис. золотих рублів призвела до скорочення українського війська, оскільки служба ви­магала чималих витрат і була під силу лише заможним. Наприкінці життя Хмельницького у складі армії з'явилися найманці — гвар­дійські частини — татарська і німецька.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 р. зростає значення православної церкви.

Суд. Під час народно-визвольної війни в Україні почала фор­муватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У ца­ревій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та судитися «по своим прежним правам».

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, од­нак незабаром у їхньому складі стали виокремлюватися колегії, а також урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові фун­кції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто утвердження української націо­нальної держави, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитої. Вищим судо­вим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Міжнародний статус України. Б. Хмельницький не підкорив­ся обмеженням Березневих статей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Росія не повідомлялася. Австрія, Пруссія, Семигород, Швеція та інші держави підтримували з Укра­їною відносини як із самостійною державою. Слід мати на увазі, що в той момент Швеція була ворогом Москви, але це не заважало Україні підтримувати з нею дипломатичні зв'язки. У документах, адресованих гетьману Б. Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У догово­рі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. 12 червня 1657 р. шведське посольство в Києві підтвердило згоду короля на включен­ня до складу козацької держави усіх руських земель Речі Посполи­тої, а також і Південної Білорусії. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала її повернутися у підданство Речі Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України по­ложення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні спра­ви — спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціаль­них органів управління Україною. Відносини Росії та України регу­лював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що під час укладення договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні пи­тання шляхом постійного обміну посольствами. На початку 1657 р. в Чигирині при гетьмані перебувало чергове посольство з Москви поряд з посольствами інших країн. Україна мала власний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 р. Росія зо­бов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії — загін чисель­ністю 3 тис. осіб, який прибув з посольством Бутурліна, нібито ви­падково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Ки­єві посіли князі Куракін і Волконський. Втім це трапилося не без відома Б. Хмельницького. Він у 1653 p., передбачаючи війну з Поль­щею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: «По челобитью гетмана велел госу­дарь быть в Киеве ратным людям для бережения отъ приходу по-ляковъ и всякихъ воинских людей».

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та Украї­ни проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віленського перемир'я всупереч умовам догово­ру 1654 р. та протестам з боку Б. Хмельницького. Але у червні 1657 р. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові, а також заборонив надавати зем­лю в Україні російським стрільцям, що прибули разом з воєводами. В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військо­вими загонами закріпилися під час заселення цієї території пересе­ленцями з Росії для їх захисту та управління ними. У 1654— 1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І. Ромодановський. Він затверджував полковників, обраних старшиною, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу в Москві.

Під час спільних з Росією воєнних дій у 1654—1656 pp. Б. Хме­льницький, український народ дедалі більше переконувалися, що Москва дбає лише про власні інтереси — звільнення російських зе­мель. Але Хмельницький залишався вірним своїм зобов'язанням і не погоджувався на заклики Яна II Казиміра (травень 1654 p., квітень 1655 р.) повернутися в підданство Речі Посполитої (король обіцяв дати козакам такі самі права, що їх мала польська шляхта).

24 жовтня 1656 р. цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею.

Про переговори, що мають відбутися, Україну не попередили, її побажання про участь у переговорах були грубо відхилені — її уповноважених до переговорів не допустили. Про зміст перемир'я Україну повідомили лише в грудні. Формально угода торкалася спільних воєнних дій Росії і Польщі проти Швеції і Семигорода. Але перемир'я стало можливим після того, як Польща пообіцяла царю обрати його своїм королем, а цар погодився залишити козаць­ку Україну у складі Речі Посполитої.

Звістку про Віленське перемир'я Україна зустріла зі смутком. Б. Хмельницький сміливо засудив політику Росії. Проте він не від­ступився від Московського договору 1654 p., хоча дії Росії можна було розцінювати як його розрив. Хмельницький написав царю листа, в якому звернув його увагу на ненадійність укладеного пере­мир'я. Водночас він почав активніше проводити самостійну політи­ку України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з інши­ми державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вва­жав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, Б. Хмельницький у цей час домагається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина, 16-річного Юрія, не­зважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління. В науці існує думка, що Б. Хмельницький прагнув до передачі гетьманства за спадком, щоб зрівнятися з передачею влади монарха за спадком у Москві, і хотів, щоб патріарх Никон благословив рішення ради в Чигирині.

Передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призу­пинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негатив­но відбилося на розбудові української національної державно-пра­вової системи.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка