Історія держави І права України у 2-х томах том І


§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp



Сторінка13/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   37

§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp.


Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав 9 власної національної держави, що було унікальним яви­щем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загро­зу зникнення українського народу як етнічної спільності, на поря­док денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за ви­зволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із сто­лицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання дер­жавних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практи­кою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козац­тва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максималь­но об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регу­лювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запо­різького». У його нормах чітко визначалася організація і компетен­ція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади.

Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів скла­далася з трьох урядів; генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стоя­ли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обо­в'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшин­ська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при геть­мані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся ши­рокими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універса­ли — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячу­валося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старши­ни. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокоманду­вачем («Tie усі полки були при гетману...»).

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запо­різького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельни­цький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних ге­тьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіг­лих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності геть­манську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя.

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмель­ницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідо­мо, що турецький султан називав його «славою монархів христиан-ських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от анг-лийцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей ми­лостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель поль­ской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя­щенников, преследователь язычников...». Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях дер­жавних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодер­жавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні стар­шини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вель­можа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздат­ність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бун­чужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військо­вих з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада ге­нерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управ­ління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконав­чим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати пос­тійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисель­ність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку бере­зня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска». І все це іменувалося козацт­вом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістив-

ся у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смерт­ною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздат­ність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв війсь­ковий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дис­ципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору геть­ману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне од­ному. Церква освячувала створення держави, піднімала її автори­тет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як пере­можця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобе­режжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російсь­кого кордону, на півночі — до басейну р. Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов'язане утримувати на свої кошти козаць­кий реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте почина­ючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полко­вих та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 пол­ків та 272 сотні. У 1650 р. налічувалося 20 полків. Це було терито­ріальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн на­селення. За Білоцерківським договором територія України обмежу­валася лише Київським воєводством.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важли­вим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, ад­міністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади й управління, що формувався, по­требував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних форму­ваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Украї­на віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило при­близно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім'я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави вислов­люються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну рес­публіку. Інші вчені стверджують, що «за суттю Українська націо­нальна держава була монархією», що вже в 1649 р. одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республікансь­кої, ні монархічної форми.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на становлення держави, її форму правлін­ня. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливос­тей українського народу створити таку державу.

На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстрових козаків П. Сагай­дачний, досвід якого було використано під час розбудови українсь­кої козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєвод­ства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 р. — Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у поль­ського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не дотримувала обіцянок. У 1625 p., вже піс­ля смерті П. Сагайдачного, козаки знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зраз­ком Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які збері­галися й за часів панування в Україні Литви та Польщі На ці тра­диції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що складалася, вияви­лася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фак­тичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в україн­ській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз пу­блічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради, пов'язують їх з особливос­тями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами.

Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагну­ти сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич--ної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки при­власнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й могутні, стабільні дер­жави під час війни або інших кризових явищ вживають надзвичай­ні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги.

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в 1648—1654 pp., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик, дипломат — враховував усі існуючі умови і мож­ливості в організації управління державою, що будувалася. То­му він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократич­но-республіканського правління. Його основою був козацький демо­кратичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосере­джена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій українсь­кої держави 1648—1654 pp. був більше подібний до устрою тепе­рішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 pp., сучасники нарекли Українською козаць­кою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіцій­но визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «пра­витель», тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб'єктність у міжнародних відносинах — це най­важливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp. приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань од­ного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного поло­ження України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключения 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтриму­вала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. ту­рецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно тор­гувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме за­порізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Анг­лією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існува­ли як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську дер­жавність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожу­вало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політич­ну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищува­ли їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і пра­вославну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактич­но і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в то­му, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захис­ту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив на­пруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на ство­рення незалежної держави.


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року
olderfiles -> Закон України "Про освіту" таке важливе завдання ставить даржава перед освітянами


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал