Історія держави І права України у 2-х томах том І



Сторінка12/37
Дата конвертації03.12.2016
Розмір8,1 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   37

Розділ п'ятий Створення української національної держави та обмеження її суверенітету у другій половині XVII ст.

§ 1. Війна українського народу за визволення з-під влади Речі Посполитої


Причини війни. Волелюбний український народ не міг зми­ритися з польським пануванням і в січні 1648 р. почав вій­ну проти Речі Посполитої. У цій війні він виявив відчай­душну хоробрість і незламну мужність, пізнав радість перемог і гіркоту невдач, його полководці вражали своїми військовими та організаторськими здібностями. Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, націо­нальне і релігійне гноблення, що їх зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загро­жувало існуванню українців. Достатньо послатися на людинонена­висницький наказ коронного гетьмана Польщі Конецпольського:

«Если нельзя достать казаков, то наказывать их жен и детей и дом разрушить! Лучше на том месте крапиве расти, чем эти изменники будут размножаться!». А сторонній свідок — французький інже­нер Г. Боплан — стверджував, що селяни, залежні від панів, пере­бувають у становищі гіршому, ніж гребці на галерах, пани живуть як у раю, а селяни в чистилищі.

Збройна визвольна боротьба була справді всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за ви­нятком частини верхівки українських світських та духовних фео­далів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави.

Всенародний характер війни переконливо відображений у літописі Самовидця: «так усе, що живо, поднялося в козацтво...»«Презрение и насмешки ожидали людей, не участвовавших в вой­не^ — повідомляє М. Костомаров. Війна була загальнонародною, бо виражала об'єктивні потреби українського народу.

Передумови війни. Воєнні події 1648—1654 pp. були продов­женням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці висту­пи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки — так звані «виписчики». У 1591— 1593 pp. їх очолив К. Косинський, а у 1594—1596 pp. — С. Наливай­ко. З посиленням в Україні загарбницької політики Польщі ширив­ся опір українського народу. Найвизначнішим було селянсько-ко­зацьке повстання 1637—1638 pp. під проводом Я. Остряниці (до ре­чі, в ньому брав участь майбутній вождь народно-визвольної війни Б. Хмельницький). Це повстання було жорстоко придушено, а бага­то його учасників страчено. За ординацією 1638 р. козацький реєстр було зменшено до 6000 осіб, старшинами призначалися польські шляхтичі. Ліквідувалася виборність гетьмана та вищої старшини, відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.

Час золотого спокою (як у Польщі називали десятиріччя 1638—1648 pp. після придушення повстання під керівництвом Ост­ряниці) виявився оманливим. Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 р. спалахнули полум'ям великої народно-визвольної війни.

Завдання війни. Війну розпочали козаки, котрі домагалися по­новлення усіх прав і вільностей козацтва. Але поступово, в міру того, як літом 1648 р. (червень-липень) до них почали приєднуватися ши­рокі маси українців, козацьке повстання почало перетворюватися на загальнонаціональну війну всього народу. Завдання війни множили­ся і ставали більш чіткими і визначеними. Правильне уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмельницько­го, сформульовані ним на переговорах з комісарами польського уря­ду у Переяславі в лютому 1649 р. Досі всі соціальні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбутися залежно­сті від Польщі та польських феодалів і створити власну православну українську, тобто національну, державу. Прагнучи вигнати польсь­ких магнатів з території України і спираючись на підтримку україн­ського народу, Б. Хмельницький заявив: «Выбью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, те­перь буду воевать за нашу православную веру... Ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидите и молчите, ляхи! Дуков и князей туда загоню, а будут и за Вислою брикаться, найду там обязательно. Не останется тут на Украине нога ни одного князя и шляхтича, а захо­чет который с нами хлеб есть, пусть будет послушным Запорожско­му войску...».

Сучасні дослідники розглядають ці та інші подібні заяви Хме­льницького як перше формування національної державної ідеї, яка передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України, а самого Хмельницького вважають творцем української державної ідеї.

Коли ж така держава була створена, постало завдання відсто­ювати її існування. Ці завдання стояли перед усіма учасниками війни, вони об'єднували всі класи та верстви українського суспільс­тва в єдиний рух.

Національно-визвольна боротьба була тісно пов'язана з бо­ротьбою соціальною. Слід враховувати, що на час війни в Україні існувало суспільство,' яке складалося з антагоністичних класів. І кожен з них поряд із загальними — національними завданнями, дбав ще й про свої власні — класові інтереси. Феодали — козацька старшина, шляхта — боролися з Польщею, щоб примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умовах польського па­нування українські феодали змушені були віддавати частину при­бутків магнатам та польським державцям. Трудящі маси України — залежні селяни, міські низи — прагнули національного і соціально­го визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацький імунітет і самодіяльно масово по-козачувалися. Отже, народно-визвольну війну вело суспільство, яке роздиралося класовими суперечностями. Проте загальні за­вдання та інтереси об'єднували учасників війни, різні класові групи населення, сприяли консолідації національних сил України.

Вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в народ­но-визвольний рух. Усе це стало однією з причин того, що війна ве­лася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських фео­далів, нової адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час війни Б. Хмельницький. Одне з найзначніших заворушень відбулося у лютому 1650 р. на Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України — Худолія. Цей виступ невдовзі був придушений, а Худолія страчено.

Слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу саме з польськими феодалами-магнатами, їхньою владою, а не про­ти трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ — взаємодопомога українських повстанців і польського селянства. Чимало поляків ставали у 1648—1654 pp. під прапори українських полків. Загаль­новідомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушіння проти України.

Рушійні сили війни. Вирішальну роль у війні і перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного селянства. Вони були не тільки основою військової сили, а й єдиними году­вальниками українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль се­лянського населення у визвольній війні добре уявляли Б. Хмельни­цький та його оточення. Починаючи визвольну боротьбу проти по­неволення українців чужинцями, Б. Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель України польських магнатів йому допоможе «...вся чернь, по Люблин и Краков, от которой я не отступаю и не отступлю, бо це права рука наша...». Він же багато зробив у справі зміцнення союзу козацтва і селянства.

Козацтво (запорізьке і реєстрове), а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче на­чало в їхні устрій та діяльність, а також у господарсько-політичне життя України. Козаки утворювали передову бойову частину армії українського народу і зробили вагомий внесок у перемогу над про­тивником.

Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними плана­ми кримських феодалів. У 1652 р. у зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, зручніше місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 р. Про роль козацтва у ви­звольній війні яскраво свідчить таке явище: народ переніс назву «козак» на всіх учасників збройної боротьби з Річчю Посполитою.

На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно об­ґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського на­роду, переважно православного, проти католицької Польщі.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі поса­ди у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. «...Богдан Хмельницький козак рост-ропній в ділах козацких воєних, и у писмі біглий и часть двора королевського в поселстві будучій». Але ці достоїнства ніяк не захистили його від переслідувань з боку польської адміністрації. Проте не особисті образи примусили його очолити визвольну війну. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розумін­ня потреб України, українського народу, усіх його верств і на поча­тку 1648 р. і, чітко ураховуючи геополітичне положення України, очолив війну за визволення України від гноблення Польщі, за ство­рення Української національної держави.

Навіть вороги визнавали, що поміж козаків не було рівного Б.Хмельницькому за здібностями і розумом. Життя і діяльність Б. Хмельницького вивчені в усіх подробицях, але й досі ця непере­січна особистість викликає гарячі суперечки.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка