І. П. Ющук Рідна мова Поглиблене вивчення Вступ § Рідна мова



Сторінка1/33
Дата конвертації06.12.2016
Розмір6,13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
І.П.Ющук
Рідна мова

Поглиблене вивчення
Вступ
§ 1. Рідна мова
У світі є понад 3,5 тисячі мов. Одними розмовляють мільйони, іншими ― лише сотні, а то й десятки людей. І всі вони різні. Навіть та сама мова в різних народів має свої особливості. Наприклад, англійська мова в американському суспільстві набула таких відмінних рис, які дають підставу говорити про її американський варіант і навіть уже про окрему американську мову. В Австралії вона перетворилася на австралійський діалект англійської мови. Виникли ірландський, канадський, новозеландський варіанти англійської мови. Те саме відбулося й з іспанською мовою в країнах Латинської Америки, з німецькою ― в Австрії і Швейцарії, із французькою ― у тій же Швейцарії, у Бельгії, Канаді, Люксембурзі.

Навіщо стільки багато мов? Чи не краще б усім людям мати одну якусь мову й спілкуватися нею?

Наявність багатьох мов зумовлена об’єктивними закономірностями всесвітнього розвитку. Адже мова служить людям не лише засобом спілкування. Вона ще більшою мірою потрібна їм для пізнання й осмислення навколишнього світу. Як кожна людина трохи по-своєму сприймає навколишню дійсність, так і кожен народ певною мірою по-інакшому відображає, віддзеркалює, переломлює й оцінює навколишні явища. Хоч люди різних національностей і рас однаково бачать світ і мислять за тими самими законами логіки, а проте членують його й виділяють у ньому ті чи інші риси по-різному. Ця розбіжність у світосприйманні залежить від різниці в природних умовах життя, в історичному досвіді, в характері народів і, нарешті, від випадковостей. І все це відбивається, фіксується в мові як життєвий досвід певного народу, як осягнення тих чи інших таємниць всесвіту.

Тому кожен народ має свою мову. Навіть якщо йому накинули чужу, то він її з бігом часу перетравлює, переінакшує, пристосовує до своїх психологічних особливостей, до свого способу думання, до свого менталітету, до своїх умов існування. Таким чином, завдяки різноманіттю мов, людство в своїй сукупності має змогу якомога повніше й докладніше відтворити картину світобудови, зробити свій власний внесок у її пізнання. Без тої чи іншої мови вселюдське уявлення про світ буде не таким повним, як неповною буде веселка без якогось кольору або навіть його відтінку. Тому кожне суспільство зобов’язане дбати про власну мову, захищати її, розвивати, відточувати, удосконалювати, помножувати її можливості й ефективно використовувати її. Народ, який не чинить цього, зникає з лиця землі як непотрібний.

Мова будь-якого народу природно починалася в глибокій давнині зі жменьки слів і найпримітивнішої граматики. У процесі життєвої практики людей і в зіткненні з іншими мовами та чи інша мова розвивалася, збагачувалася протягом багатьох століть, відкидала випадкове й закріплювала закономірне, розширювала свої виражальні й пізнавальні можливості. І постійно відбивала мінливі умови життя, фіксувала певні етапи пізнання світу.

Таким чином, мова, передаючись від покоління до покоління, вбирає, акумулює в собі життєвий досвід найвіддаленіших предків і, отже, полегшує нащадкам орієнтацію в міжлюдських стосунках, у природних умовах своєї землі і взагалі в цьому світі.

Така мова якнайкраще пристосована до психологічних особливостей народу ― творця мови, його способу мислення, уявлень, природного середовища і, отже, якнайкраще сприяє всебічному виявленню його творчих духовних сил. Як писав В.Гумбольдт, “мова є ніби зовнішній вияв духу народу; мова народу є його дух, і дух народу є його мова ― важко уявити собі щось більш тотожне”. Кожна мова позначена неповторною індивідуальною печаттю її носія ― народу, і в тому її найбільша цінність.

Мова, вироблена народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його способу думання, навіть якщо за її основу колись було взято чужу мову, ― це рідна мова народу. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова ― це мова предків і землі, а не мова, привнесена ззовні, хай би якою вона досконалою й привабливою не здавалася.

Мова, як було сказано вище, ― це не тільки засіб спілкування, а й могутній інструмент мислення та пізнання світу. Якщо спілкуватися можна з однаковим успіхом будь-якою мовою, аби тільки володіти нею, то мислення й пізнання світу, а отже, й інтелектуальний розвиток найефективніше здійснюється за допомогою рідної мови (мови рідного народу й рідної землі).

“Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець; воно знайомить її з характером людей, що її оточують, з суспільством серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати жоден філософ”, ― писав видатний педагог К.Ушинський.

Рідна мова сприяє якнайповнішому виявленню творчих можливостей кожної окремої людини. Т.Шевченко, який більшу частину свого життя, починаючи з п'ятнадцяти років, провів у російськомовному середовищі, досяг найвищої майстерності в творах, писаних саме українською мовою, і тим збагатив скарбницю не лише української, а й світової культури. Володимир Сосюра, Олександр Олесь, Євген Плужник, і не тільки вони в Україні, починали писати вірші російською мовою, але видатними поетами стали тільки тоді, коли перейшли на мову рідного народу. Вчений робить відкриття не тільки тому, що він наполегливо проникає в таємниці природи, а ще й тому, що він досконало володіє тонкощами рідної мови ― підґрунтям для точного мислення.

Людина, сприймаючи словесну, зорову, чуттєву інформацію, перекодовує її на свою внутрішню мову. Внутрішня мова індивідуальна і водночас максимально наближена до мови рідного народу. Саме рідна мова якнайкраще сприяє прогресові як окремих індивідів, так і суспільства в цілому. Тому в кожній країні боротьба за розвиток суспільства неодмінно поєднувалася й поєднується з боротьбою за утвердження в суспільстві єдиної національної мови, навіть якщо тою національною мовою розмовляла вже лише мізерна кількість населення. Прикладом цього є Італія, Чехія, Франція, а в наш час Ізраїль, Естонія, Латвія. І Україна теж.

“Найбільше й найдорожче добро в кожного народу ― це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування”, ― писав Панас Мирний. Тільки користуючись рідною мовою й, таким чином, активно розвиваючи її, той чи інший народ може справно виконувати свою місію на землі, визначену йому Провидінням.

І, нарешті, мова, є мірилом людської гідності. Якщо я на землі своїх пращурів соромлюся й цураюся мови, успадкованої від них, то я тим виявляю свою неповагу до предків, до їхнього інтелектуального подвигу, а отже, й до самого себе.

Кожна мова ― це продукт розумової діяльності багатьох поколінь народу. Чим вище підноситься суспільство, тим досконалішою стає його мова. І чим багатша мова, тим краще вона обслуговує суспільство й кожну людину зокрема. А розвиває мову тільки той, хто користується нею.

Немає кращих і гірших, вищих і нижчих мов. Але є мова рідного народу, яку не може замінити жодна інша. Мова рідного народу і найвеличніша, і найсвятіша, і найглибинніша. Як був переконаний колись великий французький філософ Вольтер, усі основні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити все життя. А хто нехтує рідною мовою, цурається її, той обкрадає і себе, і свій народ.

Наша українська мова ― одна з найдавніших мов світу. Коли відомого російського історика В.Ключевського запитали: “Як розмовляли в Київській Русі?” ― він відповів: “Так, як сьогодні розмовляють малороси” (тобто українці). Польський вчений-поліглот М.Красуський у праці “Древность малороссийского языка”, виданій 1880 року в Одесі, писав: “Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я прийшов до переконання, що українська мова старша не тільки від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських мов”.

Українська мова ― одна з найбагатших мов світу. У сучасному “Словнику української мови” в 11 томах (1970 — 1980) зареєстровано понад 134 тисячі слів. У “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” (2001) пояснено вже 170 тис. слів. Фактично ж її словниковий склад, за приблизними підрахунками, налічує не менше півмільйона лексем. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова “Одіссея”, “Витязь у тигровій шкурі” Ш.Руставелі і “Божественна комедія” А.Данте, “Декамерон” Дж.Бокаччо й “Дон-Кіхот” М.Сервантеса, “Євгеній Онєгін” О.Пушкіна і “Пан Тадеуш” А.Міцкевича, твори Шекспіра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Ліона Фейхтвангера. Нею складено понад 200 тисяч народних пісень, написано тисячі наукових праць. Нема таких високих почуттів і таких глибоких думок, яких не можна було б висловити українською мовою.

Завдяки своєму тривалому розвиткові (за одними даними, вона як окрема мова розвивається близько 3 тисяч років, за іншими ― не менше 7 тисяч), українська мова має струнку відшліфовану звукову й чітку граматичну системи. Вона співуча (за милозвучністю її зіставляють з італійською), мальовнича, логічна, у ній майже нема винятків.

Нині, незважаючи на систематичне приниження, переслідування й нищення її в минулому, українською мовою в Україні й поза нею розмовляє близько 45 мільйонів осіб. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська мова посідає десь 15 ― 20-е місце у світі.

Українська мова має всі шанси стати однією із світових мов. Адже не завжди й англійська чи французька мови були загальновизнаними міжнародними мовами спілкування. Для цього потрібна наша воля й наполеглива праця над рідним словом і в рідному слові.
1. Ще в 30-х роках минулого століття видатний український вчений і громадський діяч І.Огієнко написав працю “Наука про рідномовні обов’язки”. Тут наведено окремі положення з неї. Прочитайте їх і скажіть, як ви мислите своє ставлення до рідної української мови.

1. Мова — то серце народу: гине мова — гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова — то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.

4. Стан літературної мови — то ступінь культурного розвою народу.

5. Кожний, хто вважає себе свідомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної літературної мови.

6. Хто не говорить рідною мовою й не знає своєї соборної літературної мови, той ніколи не буде правдивим патріотом для свого народу.

7. Особа, що не зросла на рідній мові, загублена для нації, бо ціле життя буде безбатченком і справи рідної нації будуть їй чужі.

8. Кожний свідомий член народу мусить завжди допомагати всіма доступними йому способами розвиткові культури своєї літературної мови.

9. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того — як честь своєї нації. Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.

10. Шануй чужу мову, але вимагай і від чужинців так само шанувати й твою мову.
2. Прочитайте уривок із щоденника О.Гончара і висловіть свої міркування з приводу долі названих тут двох українських геніїв.

Я майже певен: якби Гоголь не порвав із своїм національним середовищем, якби зберіг і надалі ті родинні зв’язки, що його живили в юності і ще раніш, у дитинстві, ― не закінчив би він так трагічно. Втративши Україну, він опинився в духовному вакуумі. Він задихався від нестачі повітря. Звідси його містика, муки, страждання, почуття найчорнішої безвиході… З’являлись час від часу якісь нові інтереси, нібито близькими ставали інші реальності та ілюзії, але ніщо не могло замінити йому Україну, її сонце, сміх, її здорову народну кров і незламний дух (хай і покріпачених, хай і закутих) козацьких натур. Шевченко жив майже стільки літ, як і Гоголь, і так само більший відтинок свого життя провів поза Україною. Але він зберіг усі духовні зв’язки, зберіг у повноті, рівній реальному середовищу, все дороге, заповітне й наснажливе, і тому не сталося з ним того, що сталося з Гоголем: при всіх своїх терзаннях Шевченко уник тієї внутрішньої спустошливої руйнівної кризи, яка задушила його великого земляка, перед тим спаливши на чорнім вогні розпуки його невідомі для нас творіння.


3. Прочитайте уривок зі статті мовознавця В.Горбачука “Релігія і мова” і зробіть власний висновок про роль рідної мови в духовному удосконаленні людей.

Мова кожного народу є не просто засобом спілкування, а й першоосновою духовного буття, розвитку людей. І священна сутність національної мови підтверджена практикою, діями посланників Ісуса Христа. Так, у книзі “Дії святих апостолів” розповідається, що вони “сповнились Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав” (Дії, 2.4). Люди, що слухали вчення Христове з уст його учнів, “дивувалися, бо кожен з них тут почув, що вони розмовляли їхньою мовою” (Дії, 2.6). Євангеліст називає понад півтора десятка народів, представники яких “дивувались та й казали один до одного: “Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились?.. Говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!” (Дії, 2.7-11).

Саме ця повага до рідних мов слухачів була одним з важливих факторів, який забезпечив швидке поширення серед багатьох племен вчення Христового. Ми зараз, опинившись на руїнах, в умовах духовної та економічної катастрофи намагаємось знайти орієнтири в напрямку морально-етичного, духовного відродження. Наші погляди звернені до релігії. По радіо і телебаченню, на майданах, в аудиторіях і храмах ми чуємо проповідників різних конфесій, у тому числі й різних напрямків християнства. Прислухаймось, чи всі вони шанують святая святих ― мову народу, трудом якого живуть, чи йдуть вони дорогою учнів Христа?

Із діянь апостолів з достатньою ясністю випливає однозначна відповідь: богослужбовою мовою має бути мова того народу, серед якого здійснюються релігійні обряди. У Першому посланні святого Петра до коринф’ян є й конкретні настанови щодо цього: “Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить” (14.2). “А тепер, як прийду до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю?” (14.6). “Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, ― як пізнати, що кажете? А говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов на світі, ― і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві і промовець чужинцем мені” (14.9-10). “Дякую Богові моєму, ― розмовляю я багатьма мовами. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!” (14.18-19).


4. Чи багато помилок ви ще робите? Текст запишіть під диктовку (попросіть когось, щоб вам продиктував його). Написане уважно звірте з надрукованим, помилки, якщо вони трапляться, виправте й з’ясуйте їх.

Мова — це не просто звуки, відтворені відповідними м’язами відповідних органів. Це голос народу, неповторного тембру й інтонації, це один з факторів спадкового механізму, який виокремлює ту чи іншу спільність у всесвітньому многоголоссі як самостійну індивідуальність. Втрата слуху веде до втрати тембру, а отже, власного голосу, що кінець кінцем нівелює народ як неповторне, оригінальне явище.

Оскільки мова як станова ознака самого поняття нації є тією своєрідною перфокартою, на якій закодована пам’ять усіх поколінь, історія народу, анкета його родоводу, неперехідні моральні цінності, закони пращурів, біоритми національного інстинкту, психофізична структура етнічного типу, то, зрозуміло, втрата мови вільно чи невільно веде до щезання й самої нації.

Як примус згори зректися своєї мови, так і добровільна відмова від неї — акт однаковою мірою протиприродний (Б.Олійник).


5. Напишіть твір-роздум “Що значить для мене рідна мова”. По можливості дайте відповіді також на поставлені нижче запитання.

Яку мову слід називати рідною?

Чи доцільне існування багатьох мов у світі?

Чи треба вивчати інші мови?

У чому корисність перекладання художніх та інших творів із чужої, навіть близької мови на рідну?

Чому неможливі дослівні переклади з однієї мови на іншу?

Чи маємо ми соромитися своєї української мови?

Від кого й від чого залежить розвиток нашої мови, її вдосконалення й збагачення?



§ 2. Держава і мова
Людей насамперед єднає територія, на якій вони живуть, — турбота про те, як її розділити, використати, пристосувати, облаштувати. Але територія об'єднує людей лише механічно — цього для творчого співжиття недостатньо. Потрібні якісь глибші, суттєвіші, справді людські, духовні зв'язки, які б єднали людей, що опинилися разом на тій самій території, і сприяли їхній спільній діяльності.

Як переконує світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту завжди лежала й тепер лежить насамперед мова. Спільна мова організовує досвід людей, сприяє їхній згуртованості. Вона, якщо її вміло підтримує держава, з конгломерату людей, попри всі їхні, часом навіть протилежні особисті, групові, класові, етнічні інтереси, врешті-решт творить суспільство — злагоджений діючий організм, здатний саморозвиватися.

Коли Італія 1861 року здобула незалежність, із понад 25 мільйонів її населення тільки 600 тисяч володіли італійською мовою. У Франції наприкінці ХVІІІ ст. половина французів не знала французької мови. Давня мова євреїв іврит на час проголошення держави Ізраїль 1947 року була збереглася тільки в єврейських священних книгах. Але уряди цих держав свого часу доклали максимум зусиль, щоб усе населення оволоділо мовою своєї держави: сприяли виданню книг, журналів, газет, запроваджували обов’язкову освіту, вимагали від чиновників користуватися державною мовою. І це принесло свої позитивні плоди в розвиткові не тільки культури, а й економіки, науки, освіти.

Проте навіть там, де спільна для всього суспільства мова посідає міцні позиції, держава дбає про мову, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник національної єдності й соціального поступу. У конституції багатонаціональної Росії записано: "Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова". І це положення неухильно виконується. У законі про вживання французької мови, прийнятому Національними зборами й Сенатом Франції 4 серпня 1994 року, не тільки проголошується, що “французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції”, а й встановлюються суворі санкції за ігнорування її на території держави.

Хоч за конституцією США англійська мова не має статусу державної, проте знання її тут є обов’язковим для зайняття будь-якої, навіть найдрібнішої державної посади. Коли 1998 року в Сенаті США на вимогу представників іспаномовної частини населення розглядалося мовне питання, то було заявлено, що культурно-мовна різноманітність країни не повинна сприяти подрібненню населення на відірвані одна від одної етнічні частини і часточки, “англійська є зв’язкою, яка збирає країну докупи”. Ніхто не ставить за мету наступати на мовно-культурні особливості окремих груп людей, наголошувалося тут, але інтереси всього суспільства є вищими за інтереси його частин: “Наше майбутнє як нації залежить від утвердження в спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед”.

Українська держава на всіх етапах свого існування теж утверджувала єдину державну мову. Ще Володимир Великий, запровадивши християнство на Русі, змусив принаймні дітей високопоставлених осіб, тодішню майбутню еліту держави, вивчати єдину церковнослов’янську мову і користуватися нею. У зведенні законів Литовсько-Руської держави — так званих Литовських статутах, писаних у ХVІ ст., державною було проголошено руську (тобто українську) мову. У березні 1918 року було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема вказувалося: “Всякого роду написи, вивіски… повинні писатися державною українською мовою… Мовою в діловодстві має бути державна українська…” Але з втратою незалежності цей закон втратив свою силу.

1989 року на вимогу національно-патріотичних сил було конституційно закріплено державний статус української мови в Україні і прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 року).

У Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 року, у статті 10 записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: “Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну ― українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України”.

Єдина для всього суспільства державна мова дає змогу сконцентрувати його інтелектуальний потенціал і таким чином, у процесі історичного розвитку, врешті-решт переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу, як це було у Франції, Італії, інших тепер високорозвинених країнах. Державна мова єднає, а не роз’єднує, підсилює сукупний інтелект суспільства, а не послаблює його.
6. Прочитайте поданий діалог і за цим зразком проведіть дискусію в класі про потребу плекати рідну, успадковану від предків мову.

— Пане професоре, часом собі думаю: навіщо ми клопочемося про мову, про національну культуру? Хіба не все одно, яка мова, яка культура? Аби їсти було що і дах над головою.

— Тоді скажіть мені, пане добродію: чим же людина відрізняється від тварини?

— У тварин теж є мова.

— До речі, у різних тварин різна. Але я не про те. Чи тварини творять духовну культуру, духовні цінності? Малюють картини, складають музику…

— Ні, але яке це має відношення до мови?

— Скажіть ще: ви б хотіли якось жити після своєї смерті ? Бодай у пам’яті нащадків.

— Кому хочеться помирати?

— А якщо народ умирає, бо в нього відібрано його мову, звичаї, культуру, які творилися, може, не одне тисячоліття й передавалися з покоління в покоління як пам’ять про предків, як частка їхньої душі? Люди дбали, плекали, і от прийшло покоління та й каже: наші діди й прадіди були ду́рні, бовдури, а он у того, не нашого народу так предки були розумні. Тож кидаймо своє й хапаймося за чуже. Чи ви б хотіли, щоб хтось із ваших нащадків колись, навіть через сотню чи й дві сотні років, таке сказав про вас?

— Звичайно, ні.

— А все те, що людина осягнула, що створила, залишається насамперед у мові. До речі, ви маєте велику спадщину від свого прапрадіда?

— Я не знаю навіть, хто він був.

— А мова його залишилася, і вона живе у вас, у мені, у всіх його нащадках і залишиться жити після нас на цій землі, де народилася. На іншій землі — ні в Америці, ні в Австралії — вона довго не проживе, бо там потрібна інша мова.

— Але ж американці говорять не якоюсь своєю, а англійською мовою.

— Англійською, та не тою, що в Англії. Вона вже дуже відрізняється від справжньої англійської. Утворюється нова, американська нація і виробляє свою мову, яку пристосовує до своєї психіки, менталітету, природного оточення.

— То так колись, у глибоку давнину, й наші предки творили свою мову, яка тепер називається українською?

­­Так. І не одне тисячоліття (І.Ющук).
7. Прочитайте вірш бразильського поета українського походження Івана Кращука “Ода мові” (1987). Що означає рідна мова для людини, давно відірваної від своєї вітчизни?

О рідне слово! О мово рідна!

Що за таємна у тобі сила,

Що така мила і необхідна —

Кому чужина душу втомила?!
Як не зустріну тебе щоденно

У чужих мовах чужого краю,

В мені звучиш ти, мово пісенна,

Лунаєш шумом рідного гаю!


Здаєшся плеском весла об воду,

Подихом вітру літньої ночі,

Здаєшся відблиском янгола ходу,

Що небом лине десь опівночі.


Здаєшся звуком сопілки в полі

Шептанням збіжжя на рідних нивах,

Шелестом верб, калини, тополі,

Любовним чаром в дівочих співах.


Ти милозвучна, як рідна мати,

Що, нахилившись над сном дитини,

Тиху молитву шепче, щоб спало

Мале спокійно до світа днини…


8. І. Прочитайте уривок з виступу О.Гончара на установчій конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка 11 лютого 1989 року. Думки, які виникатимуть у вас під час читання тексту, записуйте. Випишіть слова й словосполучення, що могли б пригодитися для характеристики умов, у яких була наша мова до проголошення незалежності України.

ХХ століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Ми знали український Ренесанс 20-х років, але ж потім знали й терор сталінського “великого перелому”, бачили нещадні ті зими, коли українську мову пакувалося в спецпереселенські вагони, чиї маршрути пролягали в зловісну безвість, наповнюючи простори тужливим воланням мільйонів людей, відірваних зі своїми сім’ями від рідної землі, від рідних вод і від ясних українських світанків. Почуло цю мову заполярне крайсвіття, топили її в океанських баржах, заганяли слово Тарасове в тундру й тайгу...

Душогуби стояли близько. Багато що їм вдалося. Зникли національні школи, недоступною для молоді ставала справжня історія народу, різні недоуки замінювали її своїми кон’юнктурними фальсифікаціями. Невтомні зливачі націй, лжеінтернаціоналісти, це ж вони готували нам мовний Чорнобиль, запевняючи, що процес асиміляції мов виникає стихійно, що оніміння націй, самознищення народу треба розглядати як вищий етап прогресу. Нині ясно вже, що то був тяжкий злочин проти національних культур, то була акція запланована, сусловські лакизники з ученими ступенями вже прикидали терміни, коли і яка мова загине остаточно.

Хіба не для цього так посилено заохочувалась міграція величезних мас людності з регіону в регіон — робилося це з метою нині очевидною: швидше перемішати, перетопити всіх нас у єдиному соцказані́, перетворити націю в кочуючі орди, щоб, руйнуючи генетичну пам’ять народів, розбавляти їх коріння, щоб дедалі більше виростало людей ніяких, безпам’ятних, апатичних — окрім бормотухи, байдужих до всього, — щоб, замість мислячих свідомих громадян, мати перед собою натовпи спримітизованих, задурманених догмами послушників, сонних і напівсонних душ, таких зручних для адміністративно-бюрократичного апарату правлячої системи.

Нерідко нам колють очі: це така ваша нація, не вміє дорожити своїм, сама відмовляється продовжувати свій генетичний код. Але згадаймо реальність: окрім начіплювання ярликів, чи було коли-небудь офіційне слово на захист честі й престижу українського народу? Чи могла вчителька відкрито сказати у школі своїм вихованцям: “Діти, ваша мова прекрасна, не соромтесь її, не цурайтесь, вона нічим не гірша за інші мови!” Що-що, а ярлик “націоналістки” такій учительці був би забезпечений. І хто її захистив би?

ІІ. Підготуйтеся до усного виступу на тему “Мову треба берегти”: складіть поширений план виступу, запишіть окремі думки.


МОВА ЯК ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ

Каталог: ld
ld -> Урок бесіда «Уявна подорож містом (селом, країною)»
ld -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
ld -> Бабуся називає мене брат називає мене сестра
ld -> Наукових праць
ld -> Основний напрямок
ld -> Методичні рекомендації для 5 класу з української мови та літератури, світової літератури, російської мови Для учнів
ld -> Методичні рекомендації до проведення Першого уроку 2013-2014 навчального року для учнів молодшого шкільного віку
ld -> Homines, dum docent, discunt. Люди, навчаючи, вчаться
ld -> Комунальний заклад “Обласна бібліотека для дітей Черкаської обласної ради Шевченківські лауреати в галузі літератури – наші земляки Біобібліографічний вісник для юних книголюбів віком від 12 до 14 років Черкаси, 2012
ld -> Тема уроку Тема Барви землі (7 год)


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал