Хліб наш насущний


Перше серйозне випробування



Сторінка9/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Перше серйозне випробування

Чув колись я від літніх людей такий повчальний і корисний вислів: «Молодість дається кожному для того, щоб забезпечи­ти собі старість». Та рідко хто в дитинстві притримувався та­кого перевіреного життєвим досвідом наших попередників за­стереження. Було виряджає мене мамця на вулицю і тут же попереджає:

— Дивись мені, синку, не бігай там розхристаний, бо ж ли­


ха дістанеш легко, а лікуватися тоді будеш все життя.

Ну а до сказаного ще й добавить:

А береженого, дитино, завжди Бог береже.

Послухавши мудрі слова мами, я спершу гляну так крадь­кома на Матір Божу і маленького Ісусика, що завжди знаходи­лися в куточку світлиці, що нібито погрожували мені пальчи­ком, мовляв, пам'ятай застереження мами та не влізь в якусь халепу. Але, опинившись на вулиці, ніколи не втримаюся від отієї спокуси, котра траплялася мені на кожному кроці. Тож, намотаєшся було з хлопцями до впаду так, що з твоєї голомо­зої голови аж пар стовпом стоїть, а щоб спрагу втамувати, сніжком холодненьким закушу, не кажучи вже за крижані бу­рульки, яких наламаю під стріхою та до схочу й насмокчусь. Хоча після такого «водопою» сидиш тоді не один тиждень вдо­ма на лікарняному. Отож, ще з дитячих років я вже мав про­блему з диханням. І, як тільки морозива з'їм чи газованої хо­лодненької водички вип'ю, так відразу ж ангіною хворію. Тому й вирішив, доки ще не пізно про своє здоров'я попіклуватися та звільнитися від гланд, котрі, на мою думку, були винні в тому, що я так часто хворію.

Покликала мене в операційну медсестра і, посадовивши на стілець, дала мені в руки мисочку, схожу на квасолину, котру

108

я повинен був тримати під час хірургічного втручання перед своїм обличчям, а через декілька хвилин вийшов до нас лікар з шприцом в руках.


  • Так, молодий чоловіче, попрошу вас не тремтіти і від­
    крийте будь ласка якнайширше свого рота,— звернувся він
    до мене. Зробивши укол в обидві гланди, хірург накинув на
    одну з них петлю й почав підрізати та петля чомусь не ви­
    тримала навантаження і лопнула. Розгніваний лікар, лаючись,
    хутенько замінив її і продовжив ту ж саму процедуру, але
    петля знову не витримала, а тут ще й наркоз, як на зло почав
    відходити.

  • Ти знаєш, Іванівно, я вперше зустрічаю у своїй практиці
    такого пацієнта. По-перше, він уже дорослий і це ускладнює
    операцію, а по-друге, так напружується від болю, скорочуючи
    горлові м'язи, що навіть інструментарій не витримує, а тут
    ще гланда виявилася така велика, що за один раз не можна ви­-
    далити, тому я змушений розділити її навпіл і тільки після цього
    видалити решту,— поділився своїми проблемами лікар з мед­
    сестрою.

Доки він прів над моїм горлом, у мене вже скінчилося тер­піння. А, як тільки хірург почав видаляти ліву гланду, я закрив рота і, таким чином, затиснув зубами хірургічний інструмент, чого, звісно ж, лікар не чекав.

Відкрий ро-от-а,— гаркнув він на мене що є сили.



Та я продовжував стискати інструмент кутніми зубами, відчуваючи при цьому булькання теплої крові, що стікала з ран у порожнину рота. Спантеличений такою халепою, лікар вид­но добре розумів, що до цього допускати не можна. Тож, щоб я не захлинувся кров'ю, він знайшов інший вихід і, розмах­нувшись здоровенною кулацюгою, тут же й вліпив мені з усієї сили по пиці. Від такого несподіваного удару у мене аж ще­лепа відвисла і іскри посипалися з очей, але цей перевірений віками метод дав можливість хірургові закінчити хутчій опе­рацію. Повернувшись до палати, я зрозумів що він не тільки видалив мені гланди, а ще й пів зуба відколов. Та чи варто було ускладнювати моє і без цього нелегке життя, адже пройде час і я буду жаліти про те, що рішився на операцію, так як після

109


неї мій голос став швидко стомлюватися, в горлі з явилися якісь складочки, а головне, що тепер був прямий доступ до бронхів, легенів та серця, яке й захищали гланди. Промайне після того аж чотири роки і мені сповістять про цього лікаря на прізви­сько Литвак таку цікаву історію. Отже, перебудовуючи лі­карню, що знаходилася на Новій Баварії міста Харкова, зник­ли новенькі хірургічні інструменти. Та пройде час і всім стане зрозуміло, що цю крадіжку скоїв цей лікар. А потім, оформив­ши таємно закордонний паспорт, втік на постійне проживан­ня до Ізраїлю.

Не встиг я ще й оговтатися, як слід після однієї операції, а на зміну їй вже крокувала інша. Отже, поснідавши у сто­ловій училища, я відчув нестерпний біль в шлунку, але за­мість того, щоб викликати мені терміново швидку допомогу, медична сестра стала промивати мій шлунок марганцем. Одначе це не допомогло і мені довелося знову звернутися до лікарні. До палати увійшов здоровенної статури лікар Пха-ладзе і на ламаній російській мові з грузинським акцентом у мене й запитав:

  • На что жалуємся, дорогой?

  • Та... кажу, щось шлунок прихопило.

  • Ану, подімі рубашку і покажі жівот.
    Натиснувши пальцями на правий бік, я застогнав.

  • Ой, боляче...




  • Так, всо понятно. У тебя, дорогой, острий апендицит,—
    і тут же, повернувши голову до своїх колег, добавив:

  • Срочно готовте єго на операцію.

А через годину я вже знаходився в операційній. Це не­приємне відчутне хірургічне втручання дуже вже далося мені складно, адже, перш ніж дістатися до гнійного апендициту, мені ще треба було розчистити плеври кишок та, дякуючи до­свідченому молодому хірургові, котрий застосував на мені но­вий метод, тобто зробив невеличкий розтин, а на шов замість ниток наклав металеві дужки і це достеменно прискорило моє швидке одужання. А після операції я дізнався від нього, що винна у всьому медична сестра, котра своїми нерозумними діями тільки ускладнила мій стан здоров'я.

110


Минуло іще декілька місяців і мене викликали до Жовтне­вого райкомісаріату на призовну комісію, але й тут, як кажуть, не повезло. При обстеженні лікарями мого стану здоров'я ви­яснилося, що мої органи дихання потребують належного ліку­вання. Отримавши направлення в інститут отоларингології, мені запропонували знову хірургічне втручання. Не погодив­шись з цим, я повернувся до військового комісаріату, де й ви­словив свою думку начальнику.

  • Не буду я, товаришу майоре, в третє за півроку лягати
    під ніж.

  • Що-о! Так може ти і служити в лавах радянських військ
    не хочеш? — визвірився на мене товстий, як оклецок, началь­-
    ник комісаріату.

  • Ану... зараз же мені... кру-у-го-м!

Не встиг я ще й команду виконати, як тут же й отримав від нього добренно лінійкою по сідниці, а невдовзі вже лежав на лікарняному ліжку. Пам'ятаю, як прив'язали мене до хірур­гічного стола, а потім якійсь індус-практикант підрізав верх­ню губу і, зробивши в області гайморової пазухи пробій, вида­лив звідти усе те, що там накопичилося роками, після чого на деякий час мої муки скінчилися. Тож, доки я лікувався, моя група столярів поїхала на практику в м. Одноробовку, а мене, щоб не залишатися у спальні одному, підселили до мулярів. В цьому колективі, куди мені довелося потрапити, була зовсім інша атмосфера. Життя і контингент молодих, фізично кріпких юнаків був в основному з російських регіонів, кордони яких межували з Харківською областю. Прийняли мене тоді хлопці в свою когорту як рідного, з котрими я вже не розлучався до кінця свого навчання. Пам'ятаю гурток фотографування, де ме­ні вперше довелося проникнутися цим цікавим заняттям, а та­кож гру на гітарі, котра для мене стала супутницею на все моє життя. Та головне, що я потрапив до справжніх друзів, котрі дотримувалися такого девізу: «Один за всіх і всі за одного».

Вийшов якось я з кімнати, йду довгим коридором ста­ренького приміщення, а назустріч мені Карпуша зі своїми дружками чалапають. Угледівши мене, «квадратноокий» від­разу ж почав заїдатися.

111


— Чуєте, хлопці, а хіба це справедливо, що ми десь вкали-
ваєм, а ця сука на лікарняних ліжечках відлежується та ще
й пузце собі з великим задоволенням наїдає.

Я вже було хотів обійти це лайно стороною та Карпуша ніяк не вгамовувався і, вхопивши мене за рукав, знову продовжив нахабно чіплятися. Проте на моє превелике щастя з кімнати вийшли мої найкращі друзі Толик Ягупець, Ваня Черкашин і Ваня Юхименко, Боря Прокопенко.

Ей, ви «сучкогризи» (так дражнили вони нашу групу сто­


лярів за те, що ми мали справу з деревом), а що там у вас за
базар і зараз же відійдіть від нашого дружбана.

Але Карпуші і його спільникам не сподобалося таке став­лення, після чого вони й почали розмахувати кулаками, та на підмогу моїм друзям вибігли інші хлопці, котрі тут же шви­денько заспокоїли цю забіякувату братію. І ось нарешті настав той час, коли ми отримали атестати зрілості, котрі й дозволи­ли нам самотужки заробляти собі на кусень хліба.

В ПОЛОНI У САТАНИ

Розселили нашу групу столярів в гуртожитку селища Арте-ма, а працювати довелося аж в іншому кінці міста на Іванівці, де ми на заводі бетонних конструкцій № 4 виготовляли в сто­лярному цеху віконні та дверні блоки для будівництва. Отри­мавши в учбовому закладі мізерні копійки, тобто на перший випадок підйомні, я запропонував своїм друзям по кімнаті та­ку корисну систему прожиткового мінімуму.

— Чуєте, хлопці, а давайте придбаємо в господарчому ма­газині каструлю, петельну, миски та все таке інше з продук­тів — макаронні, круп'яні вироби, цукор, жири і цим ми від­чутно зекономимо гроші, котрих звісно нам недостатньо для харчування, ну, а решту коштів можемо витрачати за своїм особистим бажанням,— на що всі відразу ж погодилися.



Повертаюся якось я з роботи, а біля дверей нашої кімнати чийсь хлопчисько стоїть.

112


  • Ти до кого? — питаю у нього.

  • Та, я... до брата Миколи Немашкалова,— відповів, ні­
    яковіючи, юнак.

  • А-а так це ж мій дружбан, тому заходь до кімнати та
    разом його й почекаємо,— але бачу, що той на місці мнеть-
    ся-треться, а попри цього ще й важкеньку таку валізу в ру-­
    ках тримає. Тож, вихопивши з рук хлопця, я й заніс її до кім­
    нати.


А трохи посміливішавши, юнак і розповів мені про те, що хоче після закінчення восьмирічного навчання десь оприділи-тися, після чого трохи помовчавши, добавив.

  • А це моя мама передала вам продукти, там часник, ци­-
    буля, сало і він ткнув пальцем у бік торби.

  • О-о, як раз те, що треба і хлопці, я впевнений, будуть дуже
    раді та вдячні твоїй матусі за таку підмогу, адже до заробітної
    плати ще далеченько, тому це буде нам як знахідка. Тільки
    я встиг так сказати, а позаду нас вже «нечистий» в двері преться.
    Впонатравши своїми банькатими очицями торбу, «квадрат-
    ноокий» відразу ж наблизився до неї.

  • Ага-а, передачку вирішили від мене заникати, ану ж бо
    подивимося, що тут мені поклали?

І Карпуша, ніби в себе вдома, почав знахабніло нишпорити своїми брудними «граблями» по торбі.

  • О-о, сальце, ге-ге... Зараз ми ним гарненько посмакуємо,
    ге-ге...— ковтаючи жадібно слинку, промимрив собі під ніс цей
    мерзотник і тут же поліз до кишені за ножем та в цей перебіг
    подій вчасно втрутився я.

  • Чуєш, облиш там порпатися у чужій торбі, бо ж це тобі
    не в учбовому закладі, де ти що хотів, те й виробляв,— поста­
    вив я на місце на якусь мить цього негідника.

  • Ах-х ти ж, суко,— аж скипів ненависний мені «квадрат-
    ноокий» і врізав мені кулаком прямісінько в щелепу.

Від такого удару навіть кінь би звалився з ніг та я встояв і вже було зібрався зчепитися з цим недоноском в бійці, але, почувши хлипання переляканого до смерті хлопця позаду се­бе, втримався. Вийшовши з кімнати, я пішов коридором до туалету. В душі, звичайно, аж клекотало, адже добре розумів,

113


що жити так далі не можна. Отже з цими думками мені й довелося зу­стрітися з одним чоловіком середніх літ, котрий, побачивши на моєму обличчі кров, тут же звернувся до мене:

  • Не зрозумів. А хто ж це тебе так?

  • Та,— кажу,— є тут один гад, від якого нікому життя
    немає.

  • Ага, зрозуміло. Ану, зайди у нашу кімнату.

І він майже силоміць заштовхав мене до оселі. В обличчя відразу ж дихнуло перегаром табаку та горілки, а за пустою пляшкою сиділо іще троє молодих чоловіків, жуючи щось після випивки. Завівши мене до кімнати, «Киця», мав таку кличку цей чоловік, звернувся до них.

  • Так, мужики, тут виникла одна дуже цікава справа.

  • Гм... що ще там за справа у тебе, «Киця»,— обізвався до
    нього один з молодиків Гриша Готв'яненко, котрий, втяг­
    нувши глибоко дим від цигарки в свої легені, одним подихом
    випустив його вгору.

  • Та завелося серед них там одне падло, а хлопець тіль-­
    ки-но жити розпочинає,— продовжив розмову зі своїми друж­-
    ками «Киця».

  • А хіба ж можна робочий клас ображати? — обізвався
    іще один молодик на ім'я Володя.— Ну що ж, коли так, кори-
    ша, то пішли та й розберемося.

До кімнати Карпуши я увійшов першим, а за мною вже за­йшли інші.

  • Де він? — почув я погрозливий голос «Киці» позаду.

  • Та,— кажу,— он сидить гад на ліжку.

Побачивши дорослих чоловіків перед собою, «квадратно-окий» враз зблід. Під час цього інциденту в кімнаті ще знахо­дилися двоє моїх однокурсників, котрим також не раз перепа­дало від Карпуши і вони тепер щойно спостерігали за цією несподіваною для них подією.

Оточивши «квадратноокого» з усіх боків, в цю суперечку відразу ж втрутився Володя Голоха.

— Ти що це тут, падло, кіпіш піднімаєш. Та ми тебе, урод,


зараз же і угрохаємо. Ану, бий його козла смердючого,— звер-­
нувся до мене розгніваний Володя.

114


Та навіщо він мені здався,— сказав я, стоячи перед
цим покидьком, який продовжував сидіти на ліжку, опустив­
ши голову.

Не знаю, про що він тоді думав, але мені в цю мить згада­лися всі ті образи, що довелося витерпіти від цього мерзот­ника. Тож, вклавши всю злість в єдиний кулак, я його і вда­рив, а потім ще мої рятівники врізали цій собаці декілька раз по писку. Отримавши те, на що цей виродок вже давно за­слуговував, його з розквашеною харею потягли до туалету, і тільки після цієї виховної профілактики до нього й звернув­ся Володя.

  • Ну, а тепер тобі зрозуміло, чортило, чого ти вартий на
    цій грішній землі. Так що, гадино, зарубай собі це на своєму
    шнобилеві і не смій більше підіймати свої брудні «граблі» на
    тих людей з котрими тобі доведеться спілкуватися та жити.
    А зараз канай хутчій до гастроному і щоб у нас на столі вже
    стояла пляшка «Московської», зрозумів, суко, чи ні?

  • Ага,— розмазуючи кров, що стікала з розбитого носа по
    щоці, промимрив «квадратноокий».

  • Ну, так чого ж ти, недоноску смердючий, кота за яйця
    тягнеш?

І Володя знову почав наближуватися до Карпуші. Після чо­го той кинувся до дверей. Розпивши гуртом «мирову», життя моє після цього зовсім змінилося, тобто сміливо можна запев­нити те, що в моїй душі знайшов місце «лукавий». «Квадрат­ноокий» тепер обходив мене десятою дорогою, хоча при на­годі якось сказав:

Ну в тебе ж і кулаки, бо після отого страшенного удару


в щелепу, я три тижні нічого не міг на неї їсти.

Та пройде небагато часу і він через свою необачність, об­робляючи на фрезерному станку дерев'яний брусок, обріже собі пальці на руці. Що ж до мене, то я зі своїми несподіваними друзями-рятівниками тепер буду кожного дня пиячити, тобто через цю кляту горілку вже й світа білого не бачитиму, скочу­ючись поступово у якесь смердюче болото, а всі мої зароблені кошти зникатимуть на спиртне як вода в пісок, через що навіть доведеться не раз голодувати. Це було щось неймовірне і страш-

115


не та головне, що спиртне мені ніколи не подобалося. Проте я не міг відкараскатися від своїх дружків — п'яниць, котрі бу­ли на «хімії»24 й такими діями ще сильніше намагалися зроби­ти зашморг на моїй шиї «хмільною мотузкою». Так продов­жувалося усе це на протязі півроку. Спілкуючись з компанією «зеків-хіміків», мій лексикон відразу ж поповнився брудним тюремним жаргоном і тепер я очі — називав «шарами, шніфта-ми», ніс — «рубильником, шнобелем», їжу — «мурцовкою», туалет — «парашею», паспорт — «ксівою», правоохоронні орга­ни — «мінтами», черевики — «шмонями», добре — ніщак, одежу — «кишками», а щось десь заховати — це «заникати». Тому у мене так і виходило, як в отому прислів'ї, що з ким по­ведешся — отого неодмінно й наберешся.

Навідуючись у відпустку до батьків, я тепер збирав у себе вдома чималенькі компанії друзів, з котрими пиячили спирт­не, а потім йшли до будинку культури, де горлопанили під гі­тару всілякі непристойні блатні пісні. Це був жахливий період у моєму житті, про який, звісно, соромно й згадувати. Тому я увесь час тільки й мріяв про те, якби мені все ж таки віді­йти від цього хмільного полону. Зібралися ми якось у вихід­ний день з коришами після випивону в актовій залі та КВН по телебаченню дивимося, а позаду нас дві подруги примо­стилися. Озирнувся я і зустрівся очима з дівчиною, що в май­бутньому переверне моє життя, бо, познайомившись з цією красунею, все одразу ж змінилось на краще. І тепер мені дово­дилося витрачати час на Олену, так звали цю гарну дівчину, а дружки-випиваки враз де й поділися. З кожним днем я від­чував, що все більше й більше закохуюсь в це гарненьке при­вабливе дівчисько. Йшов мені на той час вже двадцятий рік. В армію через зір не брали. Отож і вирішив я написати листа своїм рідним батькам:



«Шановні мої тату і мамо! Дозвольте мені приїхати до вас з дівчиною, котру я дуже кохаю і достеменно розділю з нею свою долю.»

А через деякий час отримав від матусі відповідь:



24 В'язень, що звільнений, але кожний місяць відмічається в міліції.

116


«Ой, синочку, та навіщо ж ти це робиш? Адже ще не все вирішилося з армією. Та й нащо тобі так рано затягувати пет­лю на своїй шиї. А що до дівчат, так їх на твій вік ще буде до­статньо.»

Та недарма ж так кажуть: «молодо-зелено». Не послухав­ся я батьків і приїхав все ж таки з Оленою якраз на Новий 1970 рік. Відсвяткувавши різдвяні свята, ми з нею знову по­вернулися в Харків, де й вирішили подати заяву про одру­ження, одначе чекати тоді по закону треба було аж три місяці. Отож, щоб спростити цю обов'язкову процедуру, ми взяли відпустки і в травні поїхали до мене на батьківщину, де й роз­писалися в сільській раді без проблем. Після чого майже всім селом відгупали гарне за усіма традиціями весілля, а невдовзі вже мчали швидким потягом «Москва—Кишинів» до Олени-них батьків на Вінниччину. Зустріли нас її батьки дуже при­вітно, а особливо була рада старша сестра Стася. Зайшовши у двір, я помітив здоровенного пса, котрий недружелюбно зу­стрів мене, гасаючи вздовж подвір'я на довжелезному ланцюгу, прикріпленому до дроту, що лежав прямісінько на землі. Не знаю, чи це просто був нещасний випадок, чи заздалегідь про­думана традиційна якась перевірка з боку рідних Олени, але цей неприємний інцидент зі мною все ж таки відбувся.

Та ти, зятьочку, не бійся його, бо ж він у нас смирний


і тільки може на вигляд такий страшний, але ще зроду ніколи
нікого не чіпав,— так впевнено сказала Стася і винесла мені
кусень хліба, щоб я задобрив ним пса.

Кинувши хліб на землю, я пішов до хати, але в цей час поза­ду мене почулося страшенне гарчання того ж «доброго» пса, котрий вже встиг стеребитися мені на плечі, після чого став рвати тіло.

Ой, Боже, все... жити разом не будете,— так сказала


Стася і, насилу відтягнувши від мене роз'ятреного звірюку, по­
тягла до буди.

Відгулявши у Олениних батьків іще одне весілля, ми тепер щасливі знову повернулися до нашого рідного Харкова. А не­вдовзі мені довелося звернутися до директора заводу з пи­танням сімейного гуртожитку, на що й отримав незадовільну

117


відповідь, хоча якби дав йому гарного хабара, то це питання було б вирішено. Отож, помикавшись якийсь час, я й зрозумів, що в цій державі за «так» ніколи нічого не доб'єшся, тому і вирішив піти жити з молодою дружиною на квартиру. За­робіток, звичайно, був мізерний, умови прожиткового мініму­му не відповідали тим грошам, що ми відривали від свого рота. А тут ще й про паливо на зиму для обігріву кімнати потрібно було попіклуватися, тож через це мені й довелося розрахува­тися. Одначе під час цього знову виникла проблема, так як тре­ба було ще декілька літ після учбового закладу відпрацювати. Тому я написав заяву, щоб мене перевели на той завод, де пра­цювала моя жінка та на моє щастя управління було одне. Отже це питання відразу було вирішено, а через тиждень через відсутність тут сімейного житла адміністрація заводу і дала мені розрахунок. Так, досягнувши своєї мети, ми й змушені були покинули Харків. Не встиг я ще й толком облаштуватися на Московському філіалі авіаційного заводу міста Ямполя, як отримав термінову звістку до районного комісаріату, а через тиждень вже повинен був з'явитися сюди з речами. Ця звістка мене дуже приголомшила і я тепер з жалем згадував Харків, бо звідти через зір мене достеменно до лав радянських військ не взяли б. А тут сам окуліст мені, ніби насміхаючись, сказав:

Та з таким зором, як у вас, молодий чоловіче, у десант­


них військах служать.

І на цьому все. Відбулися проводи. Олена тут же розридала­ся, а я відразу ж згадав попередження моєї розумної мами, кот­ра також приїхала сюди з батьком, щоб мене випровадити у армію. Вийшовши з чемоданом, в котрому були різні необ­хідні речі на перший випадок, я почув позаду себе веселий го­лос хрещеної матері Олени.

Ану, зятьочку, на ось візьми порожню пляшку і розбий її


на щастя.

Після чого я й зробив те, що мене просили. Та, як на ди­во, пляшка, котрою я вдарив з усієї сили об дерево, залишила­ся цілою і тут мені знову довелося почути від цієї жіночки на­ступне:

Ну, все...

118

А мені тільки аж пізніше довелося зрозуміти що це озна­чало.

Розпрощавшись з батьками та Оленою, я звичайно вже змирився зі своєю долею і поступово почав переноситися дум­ками в зовсім інше й не залежне від мене подальше життя.

Привезли нас «покупці»25 до станції Козятин на збори призовного пункту, де вже зібралося безліч молодих хлопців і, розподіливши по майбутніх військових частинах, відпра­вили потягом у напрямку Півночі. Зробивши одну пересадку в Москві, я зрозумів, що везуть нас, звичайно, не на курорт, так як за вікнами вагонів уже давно лютувала зима, а на зупинках до вхідних дверей тепер вривалося льодяне морозяне повітря. І тільки через дві доби потяг зупинився на станції Котлас, пі­сля чого й пролунала команда старлея:

— Усім новобранцям звільнити ваго-н-и!

Висунувся я з дверей на вулицю, а там такий морозяка, що аж «дивиться» клятий (так було мамця моя завжди казала). Ну все... думаю оце й потрапив ти, Григорію, прямісінько «чор­ту в зуби». А згодом, загнавши усіх нас в місцеву електричку і по­везли нас в якесь глухе північне селище Пінюг.

25 Командири, котрі супроводжували новобранців до їх військових частин.

СОВІЦЬКЕ ПЕКЛО



Скільки себе пам'ятаю, я завжди заздрив тим хлопцям, кот­рих призивали на термінову службу. Та й часи тоді дуже відрізнялися від теперішніх. Отже, кому пощастило потрапи­ти до лав радянських військ — це була найпочесніша місія для кожного громадянина СРСР, а той, хто не служив у армії, на нього дивилися вже зовсім іншими очима, бо вважалося, що цей молодий юнак на щось хворий, або відкупився. Ну й, як годиться, після цього не кожна дівчина насмілилася б з таким хлопцем поєднати своє заміжнє життя. Що ж до мене, то я через хворобу затримався вдома аж на цілих два роки, і це з одного боку наче було й добре, так як термін служби на той час в радянських військах був три роки, а мені ж довелося слу­жити на рік менше. Та з іншого боку чималенько принижень і знущань випало на мою нещасливу доленьку від молодших за мене «дідів». Тож, на якийсь там захист ніколи не сподівався, а той, хто не вмів постояти за себе в цій совдепівській насиль­ницький в'язниці, був дуже нещасною людиною. Адже ра­дянська армія не відповідала нормам Конституції і порушни­ками цих законодавчих актів були в першу чергу Міністр оборони совіцького союзу А. Гречко та липовий маршал-ген-сек — Льоня Брежнєв, не кажучи вже за їхніх прибічників — генералів армії зі своїми підлеглими командирами, що тільки й сиділи на шиях нещасного люду, знущаючись з безвинних солдат, котрі гнулися, немов худобина перед ними. Та й хіба можна було назвати того командира людиною, коли він вже давно втратив людську гідність і в сп'янілому вигляді до по­росячого хрюкання наказував цим нещасним солдатам якісь божевільні прикази виконувати. В основному це були зві-

120


рі-самодури у військовій формі, тільки при погонах. Отож, по­трапивши у таке пекло, молодий необстріляний юнак не міг витримати таких нелюдських умов та тортур, бо в цих типів, котрим матері довірили своїх дітей, була єдина ціль — кар'єра, гроші, підвищення по службі, нагороди, а солдат для них — кізяк, лайно, котрий завжди скривджувався та принижував­ся ними.

Після Великої Вітчизняної війни радянська армія вже зо­всім втратила повагу до себе, котра пообкутувала всі кордони в країні та Європі колючим дротом і тепер тримала увесь на­род в покорі та «послушанії», а він, в свою чергу, годував цих «захисників родіни», котрі увесь час тільки й лізли туди, куди їх ніхто ніколи не кликав,— Угорщину, Чехословаччину, Афга­ністан, Чечню і таке інше, після чого й повертали батькам замість живих синів та дочок цинкові домовини.

Пригнали нас обмерзлих і вимучених табуном до лазні, що знаходилася недалечко біля дрімучого модринового лісу, кот­ра була зовсім не підпорядкована військовій частині. І тільки після обробки усіх новобранців під «нуль», хоча на вулиці мо­роз тиснув аж за двадцять градусів, ми потрапили в лазню, де з великим задоволенням відігрівалися після далекої, надоїдли-вої дороги. А біля виходу вже стояв старшина, видаючи нам теплу спідню білизну та нове військове обмундирування, кот­ре було вперше застосоване в радянській армії. І тепер замість гімнастерки з ошийником кожен солдат отримував зелену з краваткою сорочку, прямі штани з легкими хромовими че­ревиками, а до них зручний, схожий з офіцерським, кітель з нашивкою на рукаві, металеві петлиці з позначкою роду військ, чорні погони з великими літерами «СА» та кашкет з красивою кокардою. І тільки після цього нас голодних пове­ли до їдальні, що була збудована десь аж в кінці дерев'яних чор­ніючих серед глибокого снігу казарм-бараків. Підвечерявши перловою кашею, яку ми так люб'язно називали «шрапнеллю», або ще «дріб N 16», заправленою комбіжиром, не кажучи вже за глизяву, прилипаючи до пальців рук чорнягу, що була чор­ніша за землю, від якої завжди виникала печія, ми й угроби­мо собі кишечники та шлунки. Тож, натоптавшись «ситною



121

їжею», нас тепер і повели строєм до військового клубу, де пі­сля переклички розселили на двохярусних ліжках, котрі відра­зу ж нагадали мені колонію для в'язнів.

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал