Хліб наш насущний



Сторінка8/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

95

заняття, ми тут же тулилися до «Баті», замполіта училища Мокшина Володимира Івановича, котрий мав гарне серце й душу. Це була просто золота людина, до котрої з повагою і великою любов'ю ставилися всі «фезеушники».

Завдяки цьому доброму чоловікові, хотілося тут жити, на­вчатися і з задоволенням проводити свій вільний час.



А может ти за-би-и-ла-а мой номер те-ле-фо-на, А может ти сме-йо-о-шся над юностью моей Но я не поні-ма-ю, зачем ти так сер-ді-і-та...

Линула вже на другому поверсі в фойє приваблива така на той час пісня популярного азербайджанського співака Палад Бюль-Бюль-Огли, де вже зібралися хіпуваті молодики у мод­них нейлонових сорочках та широченних «кльошах», обвіша­них лампочками від ліхтариків, ланцюжками та ще якоюсь різною біжутерією, а також дівчата у вузеньких спідничках і стильних на високих шпильках черевичках. І тільки скінчи­лася ця пісня, як на зміну їй вже розпочався пристрасно жа­гучий американський танок «шейк»,

«О-о-о, гібі, гібі, гібі, шейк»...



котрий, ніби підстьобнув чимось запальну молодь, яка відразу стала заповнювати танцювальний майданчик, топчучись, нена­че на ходулях, ногами та ще й при цьому кумедно так розмаху­ючи у різні боки руками.

Не можна викинути з пам'яті ті незабутні походи в бік Лю-ботина, Пісочина з ночівками та ватрою, котрі влаштовував нам завуч Володимир Іванович і фізрук Токар Василь Степано­вич, де нам доводилося спати в наметах, витримуючи нападки кусючих комарів, пити холодний кофе та какао для бадьорості, щоб під час охорони відпочиваючих не заснути, а з тим ще й пальнути із стартового пістолета декілька раз на початку чер­гування і, таким чином, превентивно попередити всіляких не­другів та різну шпану, що могла б десь затаїтися в кущах, а по­тім при нагоді напасти на табір. А другого дня ми вже засмаглі від тепленького сонечка, купалися в водоймищах, варили смач-

96

ну кашу з тушонкою і слухали Володимира Івановича, котрий співав нам під гітару смішні частівки:



«Ростов на Дону, Саратов на Волге Я тебя не догоню, у тя ногі долгі»

Або ще:


«Моя мілка роділа чорнопупого большого семь фунтов голова.»

І уже десь під вечір, трохи зморені, зате в хорошому настрої поверталися з пісняками до свого рідного гніздечка, де на нас чекала смачна вечеря дяді Гриши. Це були незабутні найкращі наші роки і можна сміливо назвати цей відрізок часу вдалим радянським ренесансом, бо в культурному житті країни був великий розквіт. Згадаймо знаменитих композиторів: Олек­сандру Пахмутову, Платона Майбороду, Володимира Івасюка, Олександра Білаша, Булата Окуджаву, Арно Бабаджаняна; по­етів: Роберта Рождественського, Дмитра Павличка, Анатолія Малишка, Миколу Добронравова та нашого кумира — Воло­димира Висоцького, котрого влада завжди топтала ногами, не даючи йому навіть змоги десь проявити себе. А також вико­навців: Валерія Ободзинського, Едуарда Хіля, Вадима Мулер-мана, Людмилу Сенчину, Еміля Горовця, Маю Кристалінську, Дмитра Гнатюка, Людмилу Зикіну, Едіту П'єху, Мусліма Ма-гомаєва та ще безліч співаків, що дарували нам гарні і по сей день, не втративши свою популярність, пісні — «Чорний кот», «Морзянка», «Чєловєк із дома вишел», «Нєжность», «Море зо-вьот», «Капель», «Еті глаза напротів», «Топ-топ», «Двадцатий век», «Очі волошкові», «Кохана», «Королева красоти», «Сте­жина», «Два кольори», «Сосєд», «Елєктрічка», «Одінадцатий маршрут», «Сіній іній», «Свадьба» та зарубіжні ансамблі: «Ролінг стоунс», «Бітлз», «Пін Флойд», «Червоні гітари» та ви­конавці: Робертіно Лоретті, Лілі Іванова, Радміла Караклаіч, Дін Рід, Ів Монтан, Джордж Мар'янович, Жан Татлян та не забутні їхні пісні, на яких ми виросли, це: «Лайла», «Ночним Белгра­дом», «Джамайка», «Елізабет» та інші. В цей благодатний для

97

радянських людей період все йшло наче як треба. Всім хоті­лося співати, танцювати, ходити в театри, кіно, де демонстру­валися наші цікаві кінострічки — «Дівчата», «Весна на Зарєч-ной уліце», «Пріходіте завтра», «Чєловєк Амфібія», «Дєвушка без адреса», «Свадьба в Маліновке», «Висота», «Максім Пєрє-пєліца», «Бріліантовая рука», «Кавказская плєнніца», «Опе­рація «И», в яких знімалися талановиті і неповторні й по сей день актери: Катерина Савінова, Людмила Гурченко, Сергій Баталов, Надія Румянцева, Анастасія Вертинська, Микола Крючков, Марк Бернес, Борис Чирков, Леонід Биков, Леонід Утьосов, Людмила Чурсіна, Євгеній Матвєєв, Петро Олєйні-ков, Галина Польських, Михайло Пуговкін, Євгеній Леонов, Юрій Яковлєв, В'ячеслав Тихонов, Леонід Биков, Люся Овчін-нікова, Володимир Самойлов, Інна Макарова, Нонна Мордю-кова, Юрій Нікулін, Георгій Віцин, Борис Андрєєв та мій улюб­ленець і кумир — це Микола Рибніков, котрого також не долюблювала совдепівська система. А особливо тодішній узур­патор — «залізна леді», міністр культури і самодур — Катери­на Фурцева, яка так незаслужено обійшлася з цим патріотом своєї Батьківщини. Не можна забути й той аншлаг, котрий відбувався в кінотеатрах країни, де ми стояли в черзі, чекаючи налишнього квиточка, щоб потрапити на французькі, індійські та американські гарні кінострічки: «Разіня», «Фантомас», «Тарзан», «Фан-фан тюльпан», «Чінгачук большой змєй», «Бро­дяга», «Подсолнухі», «Гєнєрали пєсчаних кар'єр», «Любовь в Сімлє», «Прізрачноє счастьє», «Паріжскіє тайни», «Лімонад-ний Джо», в котрих знімалися неповторні актори: Гойко Мі-тіч, Радж Капур, Жан Море, Ален де Лон, Софі Лорен, Бурвіль, Джіна Лола Бріджіда та інші.

Одначе задоволення це виявиться в подальшому передчас­не, бо невдовзі радянському люду доведеться останній хрін без солі доїдати, тобто, хоч співай, хоч цуциком вий, але ні в кишені, ні на столі все одно не прибавлялося. А винен в цьо­му був Льоня Брежнєв та його відщепенці, що дуже вже піклу­валися про свій народ та «підйом економіки», викрикуючи при цьому свої довбані гасла: «Дайош странє угля!», «Вперед до перемоги комунізму!», «Економіка повинна бути економ-

98

ною!», «Кадри вирішують все!», «Партія наш рулєвой!», «На­род і партія єдині!», «Лєнін — подразумєваєм партія; партія — подразумєваєм Ленін!» та «Хай живе...» Всюди тільки видні-лися такі набридливі заклики, проте цими лозунгами ситий не будеш.



Так за короткий період Генсек совдепії став маршалом со-віцького союзу, чотириразовим героєм і навіть поначіпляв на себе стільки орденів та медалів, що про нього вже стали люди анек­доти складати:

«Пішов якось Льоня в ліс гриби збирати і заблудився. Тому й вирішило його партійне політбюро шукати. Отож, йдуть вони гуртом, коли дивляться, а під деревом на галявині вовк своє пузо вивалив і чеше. Ну вони його й питають:

  • А чи не бачив ти, сірий, тут нашого генсека Леоніда Ілліча?

  • Ні, не бачив,— відповідає той, хоча очі свої безсоромні
    чомусь донизу опустив.

А поруч нього заєць сидить та й каже:

Не вірте йому, це він вашого генсека зжер, бо ж гад та­


кий уже третій день одними тільки орденами та медалями до
вітру ходить.»

А тепер, дорогий мій читачу, повернемось трохи назад. Ба­гато століть тому населяли нашу рідну українську землицю різні народи. Але ж хіба можна було відмовиться від такого найліпшого за всіма показниками природного ландшафту, кот­рий мав майже все — гарну родючу землю, природні копали­ни, моря, озера, гори, річки з густими дивними чагарниками та лісами. А головне — добрих працьовитих українських лю­дей, котрі не мали звички позирати на чуже і частіше втрачали своє, та як би там не було, але вони ніколи не падали духом і розпочинали все спочатку. Тому про українців завжди казали так: «У нього ж хата скраю і про що його не запитай, він нікого не бачив і нічого не знає», тобто відгородився від усіх і пор­пається собі потихеньку до сьомого поту на своїй землиці. Але поруч них жили дуже хитрі люди, котрі цим тільки й користу­валися. Працювати та десь підставляти свого горба вони не ду­же вже хотіли, бо головна мета для них була, це «якнайліпше когось мокрим ряденцем накрити», тобто гарненько обдури-

99

ти, а захопивши владу, керувати нею, банками, землею, золо­тими запасами та людьми.

Опустився якось Бог на землю і дивиться, що всі працю­ють, а ці лиш холодочком прогулюються й, ледарюючи, ле­генького хлібця, шукають. Отже не втерпів він та й звернувся до них сердито:

— А чому це ви, шановні, тут дурника ганяєте та працюва­-


ти не хочете?

А ті йому:

Та хіба ж ми винні, Боже, що «Івани» позабирали всі
«тепленькі» місця, ливарні цехи, шахти, колгоспи, а нам лишень
одні тільки «холодні» лікарні, продовольчі склади, магазини та
керівні посади лишили.

Отож, вийде було моя матуся в поле і як гляне на безкінеч­ний колгоспний лан, де треба цілісінький день на пекучому сонці гребтися та горбатитися, а з тим ще й кілометрові ряд­ки кукурудзи чи буряків прополювати, а їх же сюди було і палицею не загониш. Тому так і виходило: «Хто не працю­вав, той їв». Отже про них і був такий кумедний, найкорот-ший анекдот, людьми складений, це: «Єврей в колгоспі». Не знаю чи за це не злюбив їх Йося Джугашвілі, чи може за щось інше, але в 1937 році під час знищення «троцкізма» та проведення масових репресій він майже насильно виштов­хав і без цього вистражданий цей народ, десь аж під Китай­ську границю Хабаровського краю, де й створив там для них Автономну Єврейську республіку зі столицею Біробіджан. Хоча, якщо зануритися хоч трохи в нашу історію, то такі «вимушені» міри совнарком Сталін проводив не вперше. Зга­даймо чеченців, прибалтів, кримських татар та українців, кот­рих вивозили насильно в Тундру, щоб вони там в суворих умовах довго не мучились та якнайшвидше згинули. Хоча, звичайно ж, дивуватися цьому було нічого, бо пришелепува­тий «Йосип» завжди страждав манією переслідування, тобто такою хворобою, котра спонукала його до якогось захисту від начебто запеклих шпигунів та ворожих елементів, що замі­рялись на життя ката. Та єврейський народ не скорився лю­дожерові і, перебравшись в сільську місцевість, тепер вів ко-

100

чове життя, ховаючись від КДБ, а трохи пізніше — німецьких окупантів, згадаймо кінострічку «Ізгой». І тільки десь аж після війни в 1947 році багато з них виїхало з СРСР в обітовану зем­лю, тобто Палестину, де й створили там свою державу Ізраїль зі столицею Єрусалим. Решта ж євреїв не захотіла лишатися в Біробіджані і через певний час знову повернулися у свої рід­ні обжиті місця. Та в 1968 році на Україні відбуваються знач­ні зміни і Льоня Брежнєв назначає першим секретарем ЦК компартії України Шелеста Петра Юхимовича, котрий тут же зробив сміливий виклик Москві, в якому й домагався рів­ноправного паритету в економічних стосунках з центром і та­кими діями дав їм зрозуміти, що тільки він зі своїм україн­ським народом є господарем на своїй землі. Дуже піклувався цей добрий чоловік про свою національну мову, культуру і в підтвердження цьому зібрав з'їзд, котрий прийняв рішення про боротьбу з русифікацією, а з тим у 1972 році видав дру­ком свою книжку. Одначе не дуже вже сподобалися такі пере­міни генсеку Льоні, котрий звинуватив Петра Шелеста у на­ціоналізмі, сепаратизмі, що начебто це зашкодило інтересам совдепії. Та під час керування Шелеста відбулася одна така правдива обставина на Україні, котра достеменно й вирішила подальшу долю цієї людини.



Тож, хоча й минуло чималенько часу відтоді, як правив совдепівською країною «цар» Йосип, але «привід» його ще довгенько витатиме повсюди. Не відступив від тієї ж тен­денції і Льоня Брежнєв, котрому подобалося нищити де­мократію та волевиявлення радянських людей, котрих за правду, іноземні валютні операції, порнографію, платівки з зарубіжною музикою, що розповсюджувалися повсюду з-під поли, тут же до в'язниць і запроторювали. Одначе на­шому народові тепер було все одно, так як на «комуністичне небесне царство» вони вже не розраховували, тому й вислов­лювали своє невдоволення. Такий виклик непокори першими розпочали совіцькі євреї, котрі сміливо викривали те, що від­бувалося на той час в СРСР, після чого влада й застосувала проти них справжні утиски. Тепер ця нація вже не мала пра­ва навчатися у вищих учбових закладах, бо вважалося, що,

101


отримавши безкоштовну освіту, вони тікали за кордон, а та­кож заборонялося займати керівні посади і це змушувало їх кидати свої рідні місця та просити політичного притулку в інших країнах. Згадаймо тодішні знаменитості з мировим ім'ям, котрих затоптала совдепія, музиканти — О. Ростро-повіч, Г. Вишневська, співак Є. Горовець, фігуристи на льоду Л. Білоусова і А. Протопопов, письменник Є. Солженіцин, академік ядерник А. Сахаров, артист кіно С. Крамаров, музи­кант Д. Ойстрах, оперна співачка Т. Сінявська, композитори Д. Шостакович, С. Прокоф'єв та ще багато інших. А ті, що залишилися, почали міняти прізвища в паспортах, але і це їм нічого не допомогло. І в підтвердження цьому навіть був складений на той час такій смішний анекдот: «Зустрів якось Мойша Абрама та й каже:

Чуєш, Абрашо, наших вже дуже товчуть.


А той йому:

  • О, Боже ж ти мій, тільки ж це, Мойшо, мене вже зовсім
    не стосується.

  • А чому ж так?

  • Та тому, що я тепер по паспорту руський.

  • Е-е, Абрашо, та тебе, я бачу, зовсім вже не туди попер­
    ло, бо б'ють же вони, нас, друже, не по паспорту, а по морді.»

Отже й вирішили всі євреї зібратися в Києві на Хреща­тику, щоб влаштувати там свій заколот, а до цього масово­го протесту ще й висунути свої політичні умови, тобто щоб радянська влада дозволила їм мешкати в таких містах, як Одеса, Харків, Київ, Львів, Мінськ, Ленінград та Прибалтика. Не сподобалися ось ці ультимативні вимоги Кремлю, кот­рий і вирішив застосувати проти євреїв каральні міри. Так на зустріч демонстрантам вийшли якісь підозрілі молодики, котрі і влаштували ось цим нещасним беззахисним людям страшенний мордобій. Ну а Кремль після такої «миролюби-вої» акції тут же й звинуватив у всьому Петра Шелеста, бо бач це побоїще відбулося не в Москві, а на Україні. Отож, під цю марку й був здійнятий з посади першого секретаря цей чоловік, а на його місце відразу ж сів такий тихий, але за­довольняючий душу генсеку Льоні Брежнєву, Щербицький.

Гарна українська НІЧ

Закінчивши перший курс навчання, я й вирішив поїхати до батьків в село. В день доводилося, як завжди, багато працюва­ти, а ввечері збиралися ми з хлопцями та дівчатами біля бу­динку культури, де разом проводили свій вільний час, тобто танцювали, дивилися гарні кінострічки, співали під гітару блат­ні пісні, а після гуляння, як годиться парубкам, химерували. Культурна програма цього вечора чомусь була відмінена і на дверях сільського клубу висів величезний замок. Та молодь ні­коли не змушувала себе нудьгувати і завжди знаходила якусь забаву. Отож, доки хлопці налагоджували музичний інстру­мент, до них несподівано підійшов Толик.



  • Привіт, пацани,— звернувся він до друзів і, пригостив­
    шись смачненьким, запашним насіннячком, тут же побрів
    до дівчат, що стояли осторонь під парканом, а коли обвів їх
    хутенько своїм поглядом, тут же жартома й запитав:

  • Дівчата, а котра ж з вас вже почата? Чи може є ще така,
    що «ні», тоді давайте її скоріш мені.

Але ті, видно, спочатку не второпали, що від них парубок хоче і тільки перегодом почали реготати. Та не довго довелося насолоджуватися сказаним Толику, бо ж і дівчата вже мали що відповісти цьому трохи знахабнілому юнакові.

  • Та не шукай, парубче, тут своєї Катерини, адже і сьогодні
    вона не вийшла на гульки,— обізвалася так, співчуваюче, хлоп­
    цеві кароока дівчина Ніна.

  • Гм... та як же її, подруго, тут знайдеш, коли дурнуватий
    Семен вже вкотре свою доньку в кімнаті на прив'язі тримає,—
    підтримала подругу інша така гарненька дівчина Вікторія, від
    чого й пирхнула сміхом. Але хлопцеві від цього напевне легше
    не стало. Після чого той закурив цигарку і, задовольнивши на
    якийсь час терпкуватим димком роз'ятрену душу, знову по­
    плівся до хлопців, які вже грали на гітарі пісню «Хуторянка».
    Постоявши ще трохи, дівчата взялися попід руки і, ніби ті ле-­
    бідоньки, попливли собі вулицею, наспівуючи гарну пісню, що
    відчутно розносилася понад вечірнім лугом:

103

«Ромашкі спряталісь, Поніклі лютікі...»



А Толик, важко зітхаючи, тепер вже звернувся до своїх друзів.

  • Ну що, пацани, допоможете мені вирішити одне пи­
    тання, а я ж вам за це могорича гарного поставлю.

  • О... це я люблю,— обізвався веселий такий хлопець на
    ім'я Славко, котрого відразу ж підтримали всі друзі.

Мешкав у нашому селі один такий чудакуватий чоловік Се­мен, котрий родом був з Білорусії. Та видно сподобалась йому наша українська жіночка, вдова, яка втратила свого чоловіка на війні. Тому й окошився він під бочечком тітки Оксені, що мала від першого чоловіка гарну доньку Раю. Отож, як тільки підросла дівчина, так і стала зустрічатися з хлопцем. Та в цю складну справу втрутився вітчим, котрий навмисне тримав її в хаті, чим дуже злив місцевих хлопців. Вийшов якось Семен у двір і чує, що його коза десь наче не своїм голосом розри­вається. Він у хлів, а там її чомусь нема.

  • Гм... та де ж це ти, клята тварино, запропастилася? — по­
    чав розмірковувати трохи глухуватий на вухо господар.

  • Ме-е-е,— знову почув Семен голос кози,— і тепер уже
    вийшов з хліва.

Але мекання Білочки, так кликали козу, було вже наче десь поруч і це ще більше стривожило Семенове серце. Підвів­ши свою голову вгору, господар аж присів від здивування, бо ж його коза спокійнісінько по даху хлівця прогулювалась, котру хтось прив'язав до перечок, які солому підтримували від вітру.

— А щоб вже вас,— почав лаяти Семен хлопців.



А тут ще й, як на зло, жінку його чорти з хати виперли, що, вгледівши свою любимицю на даху, почала вести спільну мову з нею.

Та чого ж ото тебе поперло туди, дурепище, і як же ти


тільки, Білочко моя люба, на нього стеребилася? — забідкалася
Оксеня, в котрої люди ще від народження підмічали якісь не­
зрозумілі відхилення в голові.

104


Доки вони мудрували удвох, як же їм козу звідти здійня­ти, сусіди вже всі кишки від сміху понадривали. Нарешті Семен підставив драбину і з великими труднощами здійняв замучену худобину з даху, але все одно не каявся і продовжу­вав вперто тримати доньку на замку. Та парубки в свою чергу теж не відступали від свого й продовжували знущатися з ньо­го. То десь дустову димову шашку дістануть і до відкритого вікна підсунуть. Після чого, надихавшись цього смердючого смороду, той почне ганятися за хлопцями з дрючком по селу. А наступного дня залицяльники Раїси знову продовжать свої дива творити. І тепер вже, встромивши у віконну раму булав­ку, вони протягнуть поміж гілочками фруктових дерев при­в'язану до неї нитку й, заховавшись в кущах, смикатимуть її до тих пір, доки Семен не вискочить з хати та під сміх парубків не оббіжить навколо будівлі декілька раз, а коли по­вернеться до оселі, то там буде такий гул від бринькання бу­лавки, що хоч бери та вуха чимось затуляй. Таке непорозумін­ня Семена з парубками ще довгенько буде продовжуватися, доки його пасербиця не втече потайки з дому та не вийде за того хлопця заміж. Все це відбувалося тоді, коли ми ще були маленькими, а мені ж зараз хочеться повернутися до свого особистого парубкування.

Дуже подобалася Толику Семенова донька Катерина, кот­ра народилася на багато пізніше своєї старшої сестри Раї, але батько їй також заперечував в гульках, чим звісно ж і нажив собі знову ворогів серед парубків.

«Кум-м, кум-м»,— розносився десь у бережку багатого­лосий перекликаючий жаб'ячий хор, що нагадував усім нам про спекотний день. І тут же... «Пу-гу-гу-гу-у»,— пронісся несподіваний такий крик сича над темніючим в далечині лісом, а над вершечками дерев вже плив повний і схожий на золотаве яєчечко місяць, висвітлюючи відразу ж всі темні закутки навколо. Задушливу вечірню пору несподівано змінив прохолодний вітерець, від якого навіть хрущі, що немов ті «бомбовози» надоїдливо гули над головою, тепер десь зникли поміж густим гілляччям. Отож в цю благодатну для нас пору і вирішили ми трохи похимерувати та нагадати Семенові

105


про те, що ще не зовсім в нашому селі парубки перевелися. Та його донці Катерині видно теж набридло таке прини­ження її батьком і вона, відчинивши вікно, потайки втекла на гульки до дівчат, а може просто надіялася зустрітися зі своїм коханим.

Зібравшись на футбольному полі неподалік від колгоспної ферми, хлопці тепер радились поміж собою про те, як же їм гарненько щось вчудити.

Так, братва, пропонуйте що нам Семенові на «десерт»
подати, а то мені вже чогось спати захотілося,— позіхаючи
так, звернувся Толик до своїх друзів.

Озирнувшись навколо, я вгледів пожежну бочку, що ви­світлювалася червоним кольором від місячного сяйва.

Та он же, хлопці, те що нам треба,— ткнув я пальцем


в бік неї, що стояла біля конюшні. А через декілька хвилин, ре-
гочучи до сліз, ми вже перли її, упираючись ногами в піску до
Семенової хати.

Тож, перш ніж заїхати у двір, Толик з друзями пішов у роз­відку, а я тим часом забіг до своїх родичів й, здійнявши білиз­ну, що сохла на мотузці, відв'язав її і тут же знову побіг до хлопців. Затягнувши пожежну бочку у двір, в котрій ще хлю­пала смердюча вода, пацани прив'язали її голоблями до ручки вхідних дверей та й пішли собі спокійно відпочивати. А вран­ці прибіг переляканий Воробйов (таке мав прізвисько Семен) до мого батька.

Ну, что ти будєш дєлать, Міша? Мнє ж на работу надо


ідтіть, а двєрь твой син с рєбятамі до пожарной бочкі с уліци прівязал, поетому прішлось мнє в окно вилєзать,— мало не плачучи, жалівся тепер він йому.

Почувши таку кумедну розповідь від сусіда, батько мало не зареготав, але якось стримавшись, відповів.

  • Чуєш, Семене, ну чого завжди тільки одному тобі хтось
    отаке робить?

  • Та, откуда ж я, Мішо, знаю?

  • Отож, друже, перш ніж по сусідах бігати та жалітися, ти
    б краще сів та гарненько поміркував своєю головою, а потім
    вже робив би якийсь з цього висновок,— відповів вже трохи


106

роздратований батько й, махнувши рукою, пішов собі до дрі-вотні дрова на зиму заготовляти.

А через день навідався по Семеновій скарзі дільничний міліціонер в село, котрий і вирішив провести тут очну ставку по цій кумедній справі з молоддю. Та перед тим, як потрапити до нього на допит, що відбувався в клубі, хлопці й домовилися поміж собою про те, щоб не зізнаватися, а всю вину звалити на сусідських парубків з села Воронівки, котрі також частенько бігали до наших дівчат та не гірше за нас тут химерували. І ось нарешті й до мене підійшла черга.

  • Так, молодий чоловіче, і ви стверджуєте, що нічого тут
    не бачили й не чули?

  • Стверджую, товаришу міліціонер,— збрехав так впевне-­
    но я.


  • Ну добре, ця справа, я думаю, для вас ще не скінчилася
    і мені тепер доведеться передати її в дільничний осередок,
    а там нехай начальство вже й вирішує, що з вами робити да­-
    лі,— тільки встиг так сказати правоохоронець, як двері до ро-­
    бочого кабінету, де знаходився завідуючий клубом, відчинили­
    ся і до приміщення увійшла мешканка нашого села, баба
    Параска, котра аж вивергаючи з рота слину, ще з порогу поча-­
    ла жалітися міліціонерові.

  • Ну ви тільки подумайте, прокидаюсь я позавчора вранці
    і тільки-но зібралася йти з двору, як бачу, що на моїх воротах
    крейдою написано: «Мнє нужен труп, я вибрал вас, до скорой
    встречі, Фантомас».

  • Так кому ж, товаришу міліціонере, мій труп потрібен?
    аж просльозилася нещасна вдова, витираючи хустинкою за­
    смагле від сонця, обличчя.

Ця заява ще більше спантеличила і без того таке складне питання правоохоронця, котрий вирішив зробити свій рейд ще й по тих хатах, де жили дівчата. Тож, займаючись цією спра­вою, він все ж таки добився зізнання однієї дівчини, котра розповіла йому, як це відбувалося. Та коли він почав доко­пуватися до суті, то й з'ясувалося, що в цій кумедній історії брала участь і Семенова Катерина. Після чого правоохоро­нець пішов до її батьків. Не чекав, звісно ж, такого від своєї

107


доньки Семен, тому, щоб не роздмухувати ще більше вогни­ще, він і забрав свою скаргу назад. Так на цьому скінчилися наші парубоцькі химерування, а я зібрав свої пожитки і по­їхав до Харкова.

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал