Хліб наш насущний



Сторінка7/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

70

ські руки. Навіть демонстрація кіно тепер здійснювалася від електроструму і, таким чином, був відправлений на пенсію ста­ренький двигунець та й на вулицях стало світліше. А ми вже стали потроху відвикати від каганців біля яких аж чманіли, роблячи шкільне домашнє завдання.

Що ж до нас, то Толик тепер частенько збирав усіх біля радіоприймачів і ми з великою жадобою ловили кожне слово коментатора по футболу: «Вніманіє, вніманіє, говоріт радіо­станція "Маяк". Ми вєдьом прямую трансляцію со стадіону ім. Нікіти Хрущова, гдє встрєчаються две популярние коман­ди: "Дінамо — Кієв" і московский "ЦСКА"»,— чуємо ми та­кий знайомий швидкомовний голос Миколи Озерова. Або ще: «Мі вєдом прямой репортаж со стадіона "Раздан", гдє встре-чаются армянскій "Арарат" і "Торпедо" — Кутаїсі. Пас на Хурцелаву, тот обигрівает резкім фінтом защітніка і пасуєт на Кавазашвілі — кінжальная атака, уда-а-ар, го-о-ол!» Тепер вже ми чуємо такий приємний кавказький темперамент Коте Ма-харадзе. Після цих репортажів нам усім хотілося бути схожи­ми на Стрєльцова, Яшина, Рудакова, Баннікова, Пеле, Чарльто-на, Єйсебіо, Гаррінча, Зіко, Мура, Жаірзіньо. Уже майже увесь світ дивився репортажі по футболу. Одначе нам ще довгенько на це довелось чекати, бо телевізор на той час коштував чи­маленькі гроші. Ну а вже, як випадало комусь таке щастя при­дбати, то видимість без додаткових електричних підстанцій була нульовою.

І тільки аж через декілька літ нам все ж таки повезло, бо один з мешканців нашого села Рудиченко Микола придбав та­ки собі телевізора та ще й самотужки довжелезну вежу змон­тував, яка й дозволила усім нам спостерігати чемпіонат світу, що відбувався в 1966 році в Англії, де радянська збірна вибо­рола тоді четверте місце, а з цим отримала такі бажані брон­зові медалі. Хоча за це треба було дякувати Федерацію світово­го футболу, котра за перше місце надавала великі золоті медалі, за друге — малі золоті, а вже після цього — срібло і бронзу. І таким чином наша збірна стала призером, що звісно, було в шані отримати таку нагороду серед знаменитих на той пе­ріод футбольних грандів.

Розділ 5 — РАДЯНСЬКІ ПЕДАГОГИ

Закінчувалося моє незвичайне і з тим таке незабутнє дитин­ство. Час, звісно ж, невблаганно плинув вперед і я вже навчався в сьомому класі. Але, щоб прижитися, або ж, бодай, знайти хоч якусь спільну мову з Грабівською шкільною системою так мені й не довелося. З презирством відносився до вчителів-підлабуз-ників, що безкінечно принижували себе перед своїм керівни­ком самодуром, а також негативно відносився до математич­них дисциплін, які викладав майже у всіх класах один і той же педагог по кличці «Льошкін», а на прізвисько Бодянській. Ну й, звісно ж, якщо долучити до цього ще хімію, зоологію, при­родознавство та біологію, котрі викладала його жінка Лідоч-ка, то виходив не такий вже й поганий сімейний дует, що зви­чайно повністю влаштовував директора цього учбового закладу «Лебедика».

Отож бо, ще з шкільних років довелося мені зіштовхнутися з цією совіцькою системою, якій я сміливо зробив свій дитя­чий виклик, бо як можна було змиритися з тими підлими вчин­ками, що виробляли ось ці «праведники», насобачившись за час своєї педагогічної практики в цій школі, де не виховували чесну, порядну дитину, а ще й знищували в ній особисту гідність, заганяючи її в якийсь глухий, нікому не зрозумілий кут. Адже хіба винен був учень в тому, що не підкорявся йому той чи інший предмет? Та «Губошльоп» зі своїми неуками-вчителя-ми міркували, не зрозуміло щойно чим, по-іншому, зарахову­ючи таких дітей до дурнів або зовсім безнадійних. Одначе че­рез певний відрізок часу світовим вченим все ж таки вдалося знайти причину цієї проблеми й, таким чином, виправити цей недолік, бо тільки в утробі матері і створювалися ось ці про-

72

цеси, тобто закладалася Богом та природою програма майбут­нього гомо сапієнс, що в період свого життя, враховуючи, зви­чайно ж, сприятливі умови для неї й повинна реалізуватися, тобто розділений генетично мізок людини на дві півкулі, зда­тен долати ті функції, котрі властиві лише тій чи іншій час­тині, що схильна до точних математичних, технічних або твор­чих гуманітарних наук.



Тому, роблячи з цього відповідний висновок, ми можемо сміливо запевнити «Лебедиків» та «Льошкіних» в тому, що й ті безнадійні діти, котрим не давалася в свій час математика, зможуть принести чимало користі суспільству, тобто бути ке­рівниками, водіями, хірургами і, навіть, викладати в тій чи ін­шій школі історію, малювання, музику і таке інше, якщо, звіс­но ж, у них є хист до цього. Проте наші педагогічні науковці навмисне відгороджувалися від світової спільноти, де вже дав­но були проведені розумні реформи й щойно горланили на всю пельку, що начебто совіцька система навчання найкраща. А чим же вона була краща? Та напевне ж тим, що вивчала цілу купу «галопом по Європам» непотрібних дисциплін? Візьмемо при­міром хлопчика чи дівчинку, які полюбляли грати, малювати, займатися спортом. Одначе радянська загальноосвітня систе­ма не дозволяла цим талановитим дітям повністю розвивати­ся, бо замість того, щоб займатися цікавою для себе творчою діяльністю, ця дитина забивала собі памороки ще алгеброю, хімією і, таким чином, втрачала час на те, щоб повністю роз­критися або проявити свої можливості в більш корисній для неї і суспільства справі.

Те ж саме відбувалося й у вищих учбових закладах, де на­сильно впроваджувався через іспити, лекції, контрольні, се­мінари: науковий комунізм, радянсько-ленінська філософія, історія КПРС та політекономія. А в підсумку з цих учбових закладів випускали різних неуків і телепнів, у яких звичайно знань майже не було зовсім. Та де ж вони візьмуться, коли іс­пити здавалися за сало, курей, хабарі, зате навчання для всіх було безкоштовне, тобто те, що неварте нічому, тому диплом наш ніде ніколи не сприймали як нормальну, висококваліфі­ковану освіту.



73

Хоча серед цього тупорилого сміття були й талановиті діти та студенти, котрим шлях до втілення своїх творчих намірів у себе вдома був повністю нездійсненним, бо в совдепії талант і розум ніколи не цінувався. Отож завидливі, недоумкуваті керівники, що в свій час при допомозі «протеже» й всіляких «волосатих рук» пролізли до влади і науково-дослідних інсти­тутів, тепер свідомо й нищили прогресивну молодь, зрівню­ючи її з різними бездарами і дурнями. Тому їй нічого не зали­шалося, як «зраджувати» Батьківщину та шукати своє щастя десь на чужині.

Що ж стосовно мене, то я продовжував мучитися в цій школі, постійно стикаючись з набридливими мені против­ними педагогічними пиками, від котрих, звичайно, хотілося швиденько забігти десь безвісти. Але були серед них й такі, що я з повагою відносився до них і з великим натхненням вивчав географію, літературу, іноземну, рідну мови, креслення, при­родознавство та історію. І вже тоді в присутності всього класу й отримав таке «благословення» від завуча тієї ж школи Білі-ченко Ганни Іванівни, котра відверто сказала:

— А ви знаєте, діти, що якби ось цьому хлопчикові вдалося закінчити історичний факультет, то з нього неодмінно вийшов би хороший вчитель.

Як же тільки тяжко було радянському педагогові з тими школярами, що не поважали їхніх предметів, це вже я досте­менно по собі знаю, але шкільна совдепівська система нічого не робила для того, щоб хоч якось полегшити педагогові жит­тя. А чому не впровадити ті реформи, що вже давно культиву­валися у всьому світі і від цього, вірогідно, виграли б всі. При­міром, кожний учень, розпочинаючи з першого по п'ятий клас, вивчав би тільки ті обов'язкові дисципліни, котрі знадобилися б йому в житті, тобто математику, рідну мову, літературу, при­родознавство, іноземні мови і те, що задовольняло б дитячу душу, з якою й повинен попрацювати та знайти в ній талант педолог. А якщо вона схоче вчитися далі, то на здоров'я! Тіль­ки вже тепер їй особисто доведеться вибирати учбові дис­ципліни за бажанням. А в цілому і дитині було б корисно і для вчителя з'явилася б така необхідна полегкість. Та наші керівні

74

освітянські телепні і по сей день продовжують мучити дітей, а заодно й педагогів.

Що ж до «Лебедика», то йому було не до реформ і ті діти, що не встигали по якихось там дисциплінам, були свідомо відсторонені від школярів, тобто їм заборонялося спілкува­тися з ними, їздити на екскурсії й брати участь в шкільних заходах. Тому після таких нелюдських утисків дітей в цьому учбовому закладі мені вже нічого не залишалося, як шукати собі втіху в художній літературі, котру я не читав, а їв очима, беручи цікаві книжки в шкільній бібліотеці. Отже замість під­ручників тепер в моїй шаньці21 завжди знаходилися твори ве­ликих класиків — Вальтера Скотта «Айвенго», Рафаелло Джо-ванйолі «Спартак», Генріха Сенкевича «Хрестоносці», Панаса Мирного «Гуляща» та ще багато інших історичних романів, які я любив і продовжую читати по сей день. Та не завжди мені доводилося це спокійно робити, бо знаючи стан мого зору, ма­ма ховала книжки десь подалі від мене, але я знову знаходив їх і залюбки насолоджувався ними.

Так, Грицьку, урок підготував? — забелькотів завжди не­


зрозумілою, ніби після контузії, мовою «Льошкін» й, не доче­
кавшись від мене відповіді, добавив,— Тоді йди відповідати.

Підвівшись з останньої парти, яку ми кумедно називали «Камчаткою»22, я не кваплячись, поплівся до дошки, але прохо­дячи мимо вчителя, раптом почув таку фразу:

  • А щоденник де твій?

  • Та..— кажу — в портфелі залишив.

  • Ага, значить ти йдеш мені відповідати, а щоденник десь
    у портфелі лежить. Ну що ж, сідай «дерево-на дерево», два,—
    єхидно так вивів цей нелюд «справедливу» оцінку у своєму
    журналі й тут же продовжив свій урок.

«Ах ти ж гад, отакий»,— мало не вирвалося у мене вголос. Та я вчасно стримався й, пригнічений таким несподіваним для мене казусом, знову пішов на своє місце. Одначе після такої образи мені вже не хотілося бути присутнім на уроці ось цьо-

21 Сумка для шкільних підручників.

22 Довгий дерев'яний стіл на п'ять місць з лавою.

75

го негідника-самодура, який, відверто кажучи, принизив мою гідність перед усім класом та ще й достеменно отримав від цьо­го масу задоволення. «Ні, такого безчинства не можна допус­кати, тобі захотілося познущатися з мене, але ж і я не залишу­ся перед тобою в боргу» — так подумав я, а в душі моїй аж клекотіло від ненависті до цього придурка, після чого майстер­но й цвірінькнув на увесь клас горобцем. Це у мене так гарно виходило, що навіть «Льошкін» нічого не запідозрив, хоча по­вернув свою голову у бік відкритої кватирки. Посидівши тро­хи, я знову зробив те ж саме, чим викликав сміх усього класу. Зрозумівши, що це мої витівки, «Льошкін» відразу ж вирі­шив припинити це неподобство для себе.

Так, негіднику, ану геть зараз же з класу,— запінившись


від люті, накинувся той на мене, трясучи перед моїм обличчям
кулаками.

Та я вже давно приготувався до оборони і тепер, вчепив­шись як найліпше руками в парту, чинив належній опір ось цьому «педагогові,» що вже давно втратив людську подобу, ви­пихаючи мене за двері на свіже повітря.

Довгенько рвав на мені останню одежину «Льошкін» та до­сягнути своєї мети так йому і не вдалося. Вискочивши, немов голінний з класу, він ту же й понісся в бік шкільної канцелярії, де знаходився кабінет директора. А через певний час я вже сто­яв на килимі перед «Лебедиком», котрий вже встиг вислухати черговий наклеп свого підлеглого, що, вислужившись перед своїм господарем псом, тепер єхидно усміхався.

Так, Олексію Єгоровичу, мені все зрозуміло, а тепер ідіть


свиденько до дітей в клас, бо там без вас напевне діється чорт
зна стьо. Ну а я тим часом займуся виховною роботою ось
з цим учнем,— зробив таке «розумне» обличчя «Губошльоп»
і так, не кваплячись, витер папірцем свої розквашені піною ка­-
пиці, після чого вже звернувся до мене.— Так, негіднику, ти
стьо це тут працювати всім заважаєш?

Слово «негідник» та інші образливі слова в цій школі час­тенько вискакували з вуст вчителів, бо Михайло Миколайо­вич вважав це за необхідне й сам вживав їх з задоволенням у своєму «багатому лексиконі». Тому я відразу зрозумів, що на



76

справедливість в цьому кабінеті мені нічого розраховувати, але ж і здаватися на милість «Льошкіну» також не збирався, після чого те, що думав, цьому чинуші й відповів.

  • А ви спочатку розберіться з тими ненормальними вчин-­
    ками вчителя, що оцінив не моє особисте знання, а мій що­
    денник, якого невчасно мені довелося покласти йому на стіл.
    Тому через таке упереджене ставлення до мене, я й вирішив
    виразити йому непокору та навмисне зірвав урок,— чесно без
    лукавства зізнався я.

  • А хто ж дозволив тобі так вести себе по-хамськи в стінах
    насьої ськоли,— засьокав невдоволено «Губошльоп» через за­
    туленого рота, згорнутими до купи руками.

  • Так, дійсно мені ніхто не давав права, але й знущатися
    з себе та бути посміховиськом у вашій школі теж не збира-­
    юся,— сміливо відповів я і цим відповідно ще більше роз­
    дражнив «Лебедика», яким відразу ж поліз за черговим папір-­
    цем, а потім знову продовжив виховну роботу зі мною.

  • Ну, стьозь... те, стьо ти мені зараз розповів, стє треба пе­-
    ревірити, а поки стьо... післи до класу,— невдоволено так від­
    повів «Лебедик» і ми вийшли разом на вулицю.

Шкільне одноповерхове приміщення мало аж два виходи: головний — із торця, де знаходився наш сьомий клас, але, щоб потрапити туди, потрібно було ще подолати темний коридор, де в кутку завжди знаходилися старі, згорнуті в рулони, гео­графічні карти. Не встиг я навіть і ручку від дверей намацати, як підла рука директора, котрий повз десь там позаду мене, задихаючись від розжертого пуза на своїх коротеньких криво­ногих гренжелях, вхопила мене за сорочку, від чого я аж пото­чився з боку в бік, проте все ж таки втримався на місці й тут же з такою силою швиргонув цього гада від себе, що той, втра­тивши рівновагу і полетів з чималим клаптем в руках в куток до карт. Вскочивши в приміщення, я відчув на собі погляди моїх однокласників, що тепер, співчуваюче, дивилися на мене та мені зараз було не до них, на очах виступили сльози і я розридався. Пройшло декілька хвилин і двері класу, несподівано для всіх, прочинилися, а з темного коридору прямісінько на мене те­пер лупала пара чиїхось схвильованих таких очей і незнайо-

77

мець, тобто директор поманив мене пальцем до себе. Треба було б не піддаватися на хитрощі цього лиса, але я вийшов до нього. Переді мною стояло таке принижене й убите горем з розтріпаним темним волоссям губошльопе «чучело», яке чо­мусь тремтіло, дивлячись з надією на мене, а потім так жалі­сно промовило:

Ну ти, Грисьо, вибаць мене, бо я дійсно був не правий,


тому ходімо зараз же сьвиденько до мене і я засию тобі со-
роцьку,— насилу видавив так жалісно з себе «Лебедик», озира­-
ючись перелякано навколо. Витягнувши тремтячими руками
стареньку швейну машинку, він тут же в себе вдома пристьо-­
бав так-сяк чорні латки до світлої сорочки, після чого й від­
пустив мене в клас.

Повернувся я зі школи додому, а мати з батьком в цей час картоплю на присадибній ділянці викопували. Ну я наблизив­ся до них боком, щоб вони нічого не запідозрили, одначе ма­тір було ніколи не проведеш. Отож-бо, вона тільки глянула на мене і ніби все на моєму обличчі й прочитала.

  • А чого це ти, синку, все боком та боком? Чи може знову
    щось накоїв через оту свою справедливість, яку ти так напо­
    легливо увесь час шукаєш.

  • Та ні, мамо,— так невпевнено відповів я і тут же заплакав.

  • О, а чого це ти?

  • Та,— кажу,— директор сорочку ні за що порвав.

  • Директор? Ану розповідай все як слід,— звернулась до
    мене заклопотано мама. Після чого я розповів їй про те, що
    скоїлося зі мною в школі.

  • Ну, гнилозада собако отака-о, завтра ж поїду в райвно і вижену цього немильонного «Губошльопа» зі школи. Він що... забув, як його вже одного разу за рукоприкладство витурили, немов оту паршиву свиняку на декілька літ геть, а тепер знову взявся за своє? —
    вилаяла мама директора позаочі, а в ранці вже була в його
    кабінеті.

Довгенько благав «Лебедик» мою маму, щоб та не розпові­дала нікому про цей неприємний випадок і таки свого добив­ся. Пожаліла вона це лайно, а не треба було цього робити, бо скільки вовка не годуй, а він же гад все одно у ліс дивиться.

78

Закінчив я з горем пополам цю кляту школу й отримав в кінці кінців свідоцтво про восьмирічну освіту, а з ним і ха­рактеристику, з якою можна було потрапити хіба що до в'яз­ниці, бо для совіцької системи це був найвагоміший доку­мент, якого ще з дитячих років заводили сакраментально на кожного радянського громадянина. І ця особиста справа вже відтоді відображала твій погляд в совдепії, тобто якщо ти де треба не змовчав та ще й почав гавкати, то тобі, друже, в цій країні життя пеклом покажеться. Поруч мене стояв мій од­нокласник Радченко Толик, який, звісно ж, на багато краще від усіх нас навчався, але і йому втелющив таку несправедливу характеристику цей негідник. А все через те, що «Губошльопо-ва» садиба була поруч його батьків, з якими він частенько гризся то за обніжок, то за курей, що начебто греблися у нього на грядці. Отож і вирішив цей гад достеменно на хлопцеві відігра­тися. Розірвали ми з Толиком оті кляті характеристики й швир­гонувши шматки паперу на ґанку школи, пішли собі геть від цього злощасного гадючника, не озираючись.



- Розділ 6 -ЮНІСТЬ

Скінчилося моє нелегке отрочне життя і на зміну йому прийшла вже юність, котра вимагала від кожного з нас більше ціле­спрямованості, виваженості та наполегливості. Всі ці та інші фактори мали велике значення для молодої людини, яка тіль­ки-но розпочала шукати свій шлях в житті та твердо стати на свої ноги.

Пропас я все літечко надоїдливу до смерті колгоспну че­реду телят і під кінець зрозумів, що це не моє, тому й вирі­шив якнайшвидше попіклуватися про свою подальшу долю. Але перед цим між мною і батьком відбулася така напутня порада.

— Ну, що ж, Гришо,— звернувся він несподівано до мене,— бачу, що ти вже став зовсім дорослим хлопцем. Отже не хоті­лося, щоб і тобі усміхнулася така несправедлива доля, як мені. Тому, синку, доки ще не пізно, тікай звідси подалі від цього пекла, бо згинеш в цьому гнилому колгоспі зовсім. А ми вже якось мусимо доживати з мамою тут та ось цей клятий хомут до кінця своєї тризни волочити.

Пішла моя мамця до селищної ради, щоб там взяти довідку про визволення мене від «колгоспного кріпосного рабства». Одначе зробити це було майже неможливо, бо якщо відпуска­ти кожного з цієї драговини23, то хто ж тоді замість мого бать-ка-ішака мусить тут працювати, а заодно совіцьких мордо-плясів з партбілетами в Кремлі хлібом та маслом годувати. Хоча діти колгоспних керівників після отримання такої ж освіти, як і у мене, вже давно десь у міста повтікали, чим і стала доко-

23 Гниле, грузьке засмоктуюче болото.

80

ряти голові селищної ради моя мама і в кінці-кінців свого добилася.



А через декілька днів я вже мчав поїздом «Орша—Донецьк» до міста Ясинуватої, щоб вступити там в будівельне училище, яке трохи раніше закінчив мій найкращий товариш дитинства Торчевський Вітько. Проходячи медичне обстеження для цього учбового закладу, я потрапив в кабінет окуліста.

  • Так, молодий чоловіче, ану затуліть, будь ласка, ліве око
    й прочитайте те, що ви ось тут бачите,— ткнув він вказівкою
    на величезні букви, розташовані на стенді, що висів переді
    мною на стіні.

  • Ну що ж... добре, а тепер зробіть теж саме, тільки вже
    з іншим оком.

Затуливши праве око, я лівим майже нічого не бачив, тому і мовчав.

  • Так, зрозуміло, а тепер перейдіть он до тієї кабінки.
    Уважно обстеживши мене, лікар тут же запитав.

  • І давно це у вас?

  • Та,— кажу,— ще з дитинства.

— Ну, що ж... жаль, дуже жаль, адже ви ще молода людина
і тільки-но розпочинаєте жити, а на вашому шляху вже виникла
отака невиправна перепона. Проте, юначе, не треба зневіря-­
тися й боріться за своє майбутнє до кінця так, як ще не все
втрачено. Що ж до будівельної професії, то вона вам повністю
заборонена, бо маєте тільки одне повноцінне око, тому я і ра-­
джу, молодий чоловіче, знайти себе в навчанні і придбати со-­
бі таку професію, котра була б для вас більш безпечніша й ко-­
рисна, тобто не фізична,— дав таке слушне застереження ме­-
ні лікар.

Вийшов я з цього кабінету зовсім приголомшений, але змінити це на щось інше вже не міг. Отже посадовив мене товариш у місті Дебальцеве на потяга і я знову мчав додому. По дорозі заїхав в село Дептівку, щоб провідати свою бабу­ню Пріську, котра виділила мені зі своєї мізерної пенсії п'я­тірку, щоб я благополучно прибув до своєї станції. А згодом відніс документи до середньої Будянської школи, в якій був великий недобір учнів, тому про мою характеристику ніхто

81

навіть і не згадав. Після такого знущання, яке довелося витер­піти в Грабівській школі, великого бажання до навчання у ме­не вже не було. Та коли я знову занурився з головою в осві­тянське середовище, то зрозумів, що це була не школа, а рай і скільки житиму на цій землі, стільки й згадуватиму цей уч­бовий заклад, що знаходився в мальовничому місці біля став­ка, оточеного з усіх боків величезними вербами та тополями.



Зустрів мене у своєму кабінеті здоровенний такий чоло­в'яга на прізвисько Миронюк Іван Савович, який своєю доб­ротою і простотою відразу ж нагадав мені бувшого директора восьмирічної школи Василя Кузьмовича, тільки цей у своїх ді­ях був більш впевненіший. Викладав він мій улюблений пред­мет — історію, і під час уроку ще тоді сміливо розповідав нам про культ Сталіна та інші негативні дії совіцької влади, котра свідомо замовчувала це. Іван Савович так умів зацікавити учнів своїми розповідями, що ті навіть не хотіли розлучатись з ним. А, викликаючи мене до дошки відповідати, він чомусь завжди путав моє прізвисько з іншим учнем, тобто замість мого нази­вав мене Тримполом.

Колектив вчителів в порівнянні з тією школою, де я мучив­ся, був просто золотий. Класний керівник Бугай Анастасія Іса-ківна всю душу і серце вкладала в наш дружний дев'ятий клас, з якою ми до пізнього вечора готували шкільні заходи та уро­ки, живучи в зимовий період на квартирах. Ця добра, чуйна вчителька дуже любила нас і напевне було за що, бо тут підібрав­ся такий цікавий творчий колектив учнів, в котрому й для мене місце знайшлося. В цьому учбовому закладі кожна дитина, не­залежно від соціального походження, мала можливість прояви­ти себе повністю. Що ж до мене, то я тепер співав гарні пісні під баян художнього керівника Букши Володимира Івановича, котрий ще викладав у нас фізкультуру, а також танцював з хлоп­цями та дівчатами «лєтку-єньку», не кажучи вже за кумедні сценки, котрими ми з Васею Коденком смішили аж до сліз всю школу.

Так непомітно промайнуло перше півріччя і тепер своє міс­це поправу зайняв новий 1967 рік, а нашу школу вже не мож­на було впізнати, бо вона так гарно принарядилася та стала ще

82

кращою. Це для мене було щось дивне і незвичайне — ново­річний бал-маскарад, снігурочка, дід Мороз, пересмішники. В цей урочистий вечір всі були веселі, життєрадісні, танцюва­ли в масках навколо ялинки, і кожен через шкільну поштову скриньку міг від когось отримати поздоровлення та побажан­ня, взяти участь у конкурсах, де розігрувалися різні призи.

А зараз для вас прозвучить вальс «Білий танок», на який
запрошують дами кавалерів,— вихопилося таке радісне оголо-­
шення з вуст ведучої новорічного балу, моєї однокласниці За­
вади Людмили. І тепер вже й мені довелося пережити декель-­
ка приємних хвилин, бо мене також заохотили до танцю.
«О, Марко, Марко, Марко По-о-л-о»,— раптом почулася тем­
пераментна сучасна пісня, а увесь зал, усипаний паперовими
зірочками від ляпалок та серпантинів, немов ожив від вихля­-
ючих тіл, що намагалися якнайкумедніше виконати модний
на той час американський танок «Твіст». А після нього: «Єду
дорогой, е-ге-й! Конца не відно єй. Єду дорогой, е-ге-й! Везу
я юних фей. Е-ге-гей, халі-галі»...

Все це та інше назавжди залишило в моїй пам'яті приємний слід, від чого мені було дуже радісно, а головне, що з'явилася знову віра і надія на краще. Пригадався якось мені в цій школі урок фізики, котрий викладав Пономаренко Петро Іванович. На перший погляд він майже нічим не вирізнявся від своїх ко­лег по роботі. Але було в цього доброго чоловіка щось таке, що тільки згуртовувало навколо нього молодь. Наділений при­роднім розумом і таланом, цей мудрий вчитель завжди умів знайти вірний підхід до кожного школяра, тому навіть леда­цюги й бешкетники, котрі негативно відносилися до вивчення його предмету, змушені були поважати цю гарну у всіх відно­шеннях людину. Викличе було Петро Іванович якогось учня до дошки й, оцінивши його знання, не кваплячись так скаже:

Ну, що ж... сі-да-й-те, вам... відпо-від-на оці-н-ка, дві-й-ка


чи там п'я-ті-р-ка.

Отож бо, перш ніж розпочати з нами урок, він було покла­де перед собою спочатку підручника й, послинивши вказівно­го пальця, знайде потрібну сторінку, в котрій прочитає якийсь там закон фізики, а до цього ще добавить букву «і» й тягтиме

83

її до тих пір, доки не зафіксує те, що хотів виразити учням крейдою на дошці. Підмітивши таку незвичайну методику цього вчителя, хлопці, звісно ж, швиденько змикитили, що до чого. І доки Петро Іванович виводив там якісь свої каракулі, вони підручника візьмуть та й закриють.



— 1-і...— продовжує виводити співуче так, ніби в церков­ному хорі, вчитель, наближаючись знову до столу, але що це? Підручник чомусь закритий. Поміркує він якусь мить мовч­ки, а потім обведе сердитим поглядом увесь клас, шукаючи винуватців та марно, бо всі, ніби змовились, схиливши свої голови до низу, працюють над зошитами, від чого він по­сміхнеться й знову продовжить заняття. Але пройде якийсь час і хлопцям, що сидять на задній парті, набридне урок «Пет­ра», так кликали вони люб'язно його позаочі, після чого, спій­мавши майстерно величеньку муху у жменю, змайструють з сірників та шматочків глевкого чорного хліба мініатюрного возика, в якого й загнуздають цю ні в чому неповинну комаху, причепивши їй до шиї хомутик з нитки. Отож бо, тягне та бідна возика через силу, впираючись тендітними лапками в парту, а хлопці з дівчатами аж кінчаються від сміху. Та невдовзі муха неодмінно досягне краю і тут же, обірвавшись, бебехне з усім цим приладдям десь на підлогу, чим ще більше розсмішить увесь клас.

До кінця уроку залишалося майже нічого та в деяких кур­ців без палива вже видно вуха стали припухати. Тож, доки доб­рий вчитель заклопотано так займався своїми справами, ці шелихвості ухитрялися хоч раз підкурити, а з тим і затягну­тися дешевенькими болгарськими цигарками «Спорт» чи «Джебел». Проте у них тепер виникала інша проблема, бо за­тягнутися вдалося, а де ж тепер їдкий дим дівати? Тому ті й випускали його крадькома в рукав свого піджака або у від­крите вікно, а вже, як дзвоник нагадував їм про перерву, вони навіть без дозволу вчителя, немов причинні, неслись десь за ріг школи, щоб покурити там від душі у своє задоволення.

Закінчувався відведений мені час для навчання в дев'ятому класі, але найбільше він інтересував грабівських педагогів, котрі ніяк не вгамовувалися та все допитувалися, як же я в новій

84

школі навчаюся і, отримавши не те, на що вони розраховува­ли, ті й заткнули свої пельки назавжди. Хоча, перш ніж це ро­бити, їм напевне треба було знати, що не діти винні в тому, що вони погані, а телепні-вчителі, котрі не вміють знайти з ними спільну мову, не кажучи вже про те, щоб навчати їх чомусь.

Так непомітно промайнув рік і, здавши іспити, я перейшов в десятий клас, після чого достеменно мав би середню освіту, якої мені пізніше конче не вистачало, одначе все склалося для мене зовсім по-іншому. Не хотів я вже сидіти на батьківській шиї, тому й змушений був знову поїхати з села до моєї хреще­ної тітки Марії, яка доводилася моїй мамі рідною сестрою, що мешкала в передмісті Харкова, селищі Коротич.



Бурса

З кожним роком, з кожним днем все скочувалася і скочува­лася радянська держава зі свого знаменитого паровоза, який віз її з неймовірною швидкістю до прірви. Але нашого знаме­нитого «меліоратора» це не дуже вже й хвилювало. Головне, що народ Льоню поважав, а номенклатурний апарат в облич­чі Алієвих, Суслових, Підгорних, Георгадзе, Громико, Пельше, Андропових, Гришіних та інших, на очах усього люду обростав корупцією й золотими зливками, не кажучи вже про перших секретарів республік «Союза нєрушімого», котрі все задобрю­вали свого генсека всілякими подарунками, розшитими золо­том халатами і таке інше.

Та вже видно так повелося в нашій країні, що кожний цар-самодур обов'язково залишав по собі дуже помітний слід. Не виключенням був і Льоня Брежнєв, який зібрав навколо себе в ЦК партії таких же придурків, як сам. Після чого було впроваджене глобальне питання по покращенню земель, тоб­то створення сприятливих умов для розвитку фауни і флори в нашій країні, бо більшовицькій партії здавалося, що річки вже не в тому напрямку почали текти та й по довжині вони чомусь займали велику територію. Тому їх конче треба було якнайшвидше вкоротити. Отож і вирішив цей дуролом з го-

85

ре-вченими меліораторами повернути їх в те русло, в яке і вка­же їм совдепівська комуністична направляюча.



А через деякий час біля річок, водоймищ, озер вже з'яви­лися екскаватори та бульдозери, котрі наробили такого, що тепер і по сей день виправити щось не можливо. Там, де бу­ла суша, з'явилося болото, а там, де було болото, і жаби бідні здохли. Навіть комарам на совіцьких землях стало тісно, бо в тих місцях, де колись були річки, відпочивали, ловили рибу люди, тепер там залишилося води горобцю по коліно. І все че­рез отих «брежнєвських швоньдерів», що полізли туди, куди їх ніхто ніколи не просив, адже після їхнього безглуздого втру­чання в природу, порушилася підводна уголовина землі, котра віками самостійно укріплялася намитими пісками, мулом та камінням.

Що ж до зовнішньої політики, то і тут не все було гаразд. Після вбивства Джона Кеннеді в 1963 році, президента США, лідером Америки став Ліндон Джонсон, котрий відразу пов'я­зав тісні стосунки з фінансистами та нафтовими магнатами штату Техас, а також розв'язав агресивну безглузду війну з В'єт­намом та Домініканською республікою, в котрі були таємно утягнуті радянські війська, що допомагали чим тільки могли звільненню земель Південно-Східної Азії від янків. І цими дія­ми СРСР ще більше ускладнив свої стосунки з Америкою. Ро­зірвалася несподівано дружба й з сусіднім Китаєм, який роз­раховував на те, що совіцька держава все ж таки поділиться з цією дивною країною технологічними розробками ядерної зброї. Адже не дарма є в народі така приповідка: «Як встане Китай, то й світові край», так, як їхнє населення вже тоді ся­гало десь до мільярда. Отже навіть без ядерної зброї цей пло­довитий народ міг кого хоч закидати одними тільки шапками, чого вірогідно боялися розвинені країни, котрі вже мали в себе цю небезпечну для усього світу зброю. Не отримавши того, на що розраховували китайські вчені зі своїм біснуватим керів­ником Мао-Цзедуном, вони на початку семи-десятих років минулого століття об'явили усьому світові про якусь там ніко­му не зрозумілу по сей день «культурну революцію», й таким чином відгородилися від цивілізованого люду на декілька літ

86

стародавньою китайською стіною. Це був іще один крок цьо­го дивного народу, який у свій час перескочив феодальний пе­ріод. Та пройде час і Китай в майбутньому все ж таки дожене розвинені в економічному стані великі держави.



А поки що тут відбувалося щось зовсім незрозуміле. Відмо­вившись від ливарних заводів, китайська нація майже всюди впровадила кустарний метод неякісної виплавки сталі. Але через деякий час великому Мао тепер вже привидиться те, що начебто простий горобець знищує так безбожно рисові по­ля. Після чого на боротьбу з цією ненажерливою птицею ви­йде майже увесь китайський народ, котрий влаштує тут таке шалене гоніння цих «шкідників», що горобці вже не встигати­муть десь сісти перепочити й падатимуть людям прямісінько під ноги мертвими. Та після того, як гусінь наробить їм ще біль­шого лиха для сільського господарства, китайські керівники відразу ж змінять свою внутрішню політику, тобто знову поч­нуть заводити цю корисну птицю. А через деякий час покра­щиться зовнішня політика у взаєминах з радянською країною і після такого «потепління» на радянських полицях знову з'яв­ляться такі дивні і необхідні китайські товари, як кишенькові ліхтарики, спортивний одяг, кеди, сорочки, плащі, термоса, мох­наті рушники та все таке інше, що мало великий попит у на­шого населення.

— Та мій же ти, племінничку, ріднесенький. Зморився на­певне з дороги. А виріс як, став вже зовсім дорослим і кра­сивим хлопцем. От молодець, що завітав до мене та прові­дав тітку Марію. Нічого, Гришо, поживеш деякий час у нас, а там... Бог дасть, поступиш десь, вивчишся та й станеш лю­диною,— такими словами зустріла мене балакуча моя хре­щена мати.

Привітавшись з її чоловіком, дядьком Дмитром, що слу­жив у нас на військовій базі, де й зустрів свою долю, ми доче­калися електрички і весело розмовляючи, поїхали до їхньої оселі. Познайомившись з двоюрідними сестрами Валею та

87

Людою, котрих я бачив тільки на фотокарточках, мені тепер довелося відповідати їм на різні інтересуючи їх питання. А через день-другий ми вже були в приймальній комісії 20-ого училища, яке знаходилося у передмісті на Новій Ба­варії. Та як тільки діло дійшло до перевірки мого зору, тут і виникла знову проблема. Не знаю, як там домовлялися мої рідні з головним лікарем приймальної комісії, але їм принаймні вдалося зробити все, щоб я став повноправним мешканцем міста Харкова аж на два роки. Зачислили мене в групу теслярів, яку я любив ще з дитинства і хрещена мати на радощах аж поцілувала мене, а потім ще й добавила те, що колись чула в моєму дитинстві:



— Ну що ж, дорогий мій небоже, от і збулася твоя мрія про яку ти ще маленьким, пристукуючи молоточком, казав: «Озь-док, мольоток».

Дуже нелегко дався мені цей учбовий заклад, де постійно принижувалася як моя, так і інших дітей гідність. Що ж до керівництва училища, то воно чомусь не приймало ніяких мір по цьому складному питанню, чим і розвело тут дідівщину. Не встигли ми ще й толком познайомитись з майстром, як на його місце вже назначили іншу людину Білих Андрія Фе­доровича, котрий не мав спеціальної освіти, але, як профе­сійний фахівець, умів майже все. По характеру цей корінний сибіряк був доброю людиною, тільки частенько зазирав у чар­чину та умів плазувати перед керівництвом училища. Хоча мені особисто дуже сподобався той майстер, що по незрозу­мілій причині покинув нас. Тож, як тільки ми закінчили учи­лище, директора звільнили з роботи і цього майстра знову прий­няли на цю посаду, котрий і розповів нам всю правду. А ви­йшло ось що:

Працював в цьому учбовому закладі порядний чоловік, котрий викладав столярну справу, але мав він одну звичку — не мовчати, і це ніколи не влаштовувало совіцького керівни-ка-божка, котрий, користуючись авторитарною звичкою, не поступався своїми закоренілими, нахабними принципа­ми, бо так уже повелося, що начальство скаже, так і буде. Поїхав якось цей майстер зі своїми учнями на практику. Тож,

користуючись добротою цього чоловіка, хлопці й звернулися до нього:

  • Миколо Петровичу, дозвольте нам будь ласка сходити
    вечірком на річку та волоком рибки трохи половити.

  • Ну, а чого ж... це можна,— відповів він їм.

А, як тільки ті пішли на рибалку, тут і директора з пере­віркою припер лукавий.

Ти що ж це собі позволяєш? — визвірився керівник на


свого підлеглого,— та я ж тебе за такі дії завтра з роботи
звільню,— продовжував докоряти він майстру.

Доки вони з'ясовували стосунки поміж собою, як тут і хлоп­ці в доброму настрої з рибкою з'явилися. Роздосадуваний май­стер тут же розповів їм про все і навіть вже приготувався до гіршого, що, звісно ж, не сподобалося улюбленцям свого май­стра. Тому вони й вирішили, чим задарма вже пропадати, то нехай це буде з музикою.

  • І треба ж отакому співпасти,— аж матюкнувся один
    з хлопців.

  • Ну та хрін з ним, Миколо Петровичу, і раз цей негідник
    вже надумав порядній людині підлість заподіяти, то від свого
    рано чи пізно, а він все одно не відступиться, тому давайте ми
    цього гада хоч напослідок гарненько провчимо, щоб не з'яв­
    лявся там, куди його не запрошували,— підтримав свого това­-
    риша інший.

Насмажили вони смачненьких карасиків і, перш ніж при­гостити ними директора, не забули ще й касторного маслечка в сковорідку додати. Налупився цей хам дармового від пуза, а через годину скрипнули двері, куди й прослизнула його по­стать, розстібаючи свої підштаники на ходу. Довгенько він там тужився на свіжому повітрі, обдристуючи зелену траву навко­ло себе, а як щойно повернувся цей майстер з практики, так і звільнив цей луципер свого підлеглого з роботи.

Не знаю, хто придумав для нашого учбового закладу слово «Бурса», але воно назавжди прижилося тут. Отримавши по­повнення «фезеушників» з сирітських домів м. Надвірної, Іва­но-Франківської області та м. Городні, Чернігівської області, я також опинився в цій незнайомій мені до сих пір когорті

89

дітей. Навчалися в професійно-технічному училищі ті діти, котрі не хотіли вчитися в школі та вели незвичайний стан сво­го існування. Тому місцеве населення називало їх «чертямі», а з абревіатури ГПТУ придумало про них такий вислів: «Гос­поди, поможи тупому улаштуватися». Але я вважаю, що це зовсім не так. І тільки завдячуючи отаким «тупим чертям» і з'явилися новенькі будівлі для мешканців міста та професійні кадри, котрі поповнювали фабрики, заводи, випускаючи там різну продукцію для всього радянського населення. Та, як би там не було, але я з гордістю згадую ті роки, котрі довелося мені витратити на навчання. Я тут пройшов велику життєву школу, де й загартував свою волю, характер, а отримавши хо­рошу професію, продовжив свій нелегкий такий життєвий шлях, хоча це буде трохи пізніше.

А поки що повернемо читача до моїх молодих літ, що про­йшли в цьому учбовому закладі. Підібрався тут не найкращий контингент — це діти сиріт, котрі росли без батьківської опі­ки та всілякі розбишаки. Що ж до держави, то їй ніколи було займатися їхнім вихованням, тому й відбувалися тут постійні крадіжки, бійки, незлагода поміж собою, що дуже вже вноси­ла великий розбрід в нашу і без того незгуртовану групу. Отож на тлі цього хаосу й гріли руки різні ділки, котрих це дуже влаш­товувало.



Навчався з нами один такий тип, що дуже вже шкодив усім нам. Дівчата його називали чомусь «квадратнооким», а ми «Карпушою». Це був підлий, хитрий й зворотній у всіх відно­шеннях суб'єкт. Любив цей негідник щось перекручувати, підбурювати когось на якісь підлі дії. Одним словом, було в нього щось нелюдське, від лукавого. Підібрав цей шолопай собі подібних, з якими й верховодив в училищі, але всі ті риси, що були закладені в характері цього бандита, найкраще про­явилися тільки тут. Налагодивши з місцевою шантрапою зв'яз­ки, цей урка тепер жив при їхній підтримці, як у Бога за па­зухою, але найбільше не любив тих, котрі йому зовсім не скорялися.

Пішов якось я в гардеробну, щоб покласти там в чемодан придбану покупку, а тут «Карпуша» та його «права рука» Гер-

90

ман, з'явилися. Нахилившись над моєю валізою, почмокали вони губами, а потім нахабно зареготавши, пішли собі геть. Зробивши свою справу, я також пішов дивитися футбол по те­лебаченню, проте мені здалося, що у моєму чемодані щось зникло. Повернувся я знову в гардеробну, відкрив валізу і ба­чу, що там немає шкіряних рукавичок. Не кваплячись, я тут же звернувся до гардеробниці:



  • Ніно Іванівно, а у мене зникли шкіряні рукавички.

  • Як це зникли? — здивовано так запитала вона в мене.

  • Та,— кажу,— ось тільки-но були, а тепер немає.

Працюючи багато років на цій посаді, Ніна Іванівна на сво­єму віку напевне і не таке бачила, тому, як кажуть, досвіду їй в цьому не займати. Отож, не розгубившись, вона тут же у мене й запитала:

  • А хто ще був з тобою, коли ти свою валізу відкривав?

  • Та,— кажу,— «Карпуша» з Германом.

  • А-а, ну тоді мені все ясно, це їхня робота. Ну ти, Гришо,
    не хвилюйся дуже, піди до них та скажи, що я їх ось тут чекаю,
    а потім через деякий час і сам підійдеш до мене.

Після невеличкої паузи та серйозної розмови Ніни Іванів­ни з хлопцями, я знову підійшов до неї.

  • Ну ти тільки подумай, справжні тобі професійні крадії.
    Взяли та прямісінько на очах і обікрали удвох хлопця,— лаяла
    вона «Карпушу» з Германом, після чого й повернула мені
    шкіряні рукавички.

  • А як же вони примудрилися так непомітно це зроби­
    ти? — питаю я у неї знову.

  • Е-е, хлопче, діло це не просте і для цього навик повинен
    бути. А я ще й думаю, ну чого це вони, покидьки собачі, все
    біля тебе вертяться, а воно он що. Отож бо, доки ти вовтузився
    там зі своїм ганчір'ям в чемодані, один із них, такий мордатий,
    що все під білоруську мову підлаштовується, твої рукавички
    й хапнув, ну а потім поза спиною передав своєму товарише­
    ві. Та тут, бачу, їх ціла бандитська компанія підібралася, проте
    я також не ликом шита і тільки вони зайшли до мене в при­
    міщення, то відразу ж зрозуміла, що маю справу з хитрими
    ділками. Ох, уже мені ось ці дітдомівці. А все через те, що ви-

91

плодила його якась стерва на наші голови, а державі тепер ціла морока та ще й возися з ними.

  • Ну що, хлопчики,— звернулась я несподівано до них,—
    ви тут почекайте трохи, доки міліція підійде, а тоді вже й по­
    розмовляємо. Та бачу, що один з цих злодюг враз зблід, і так
    перелякано каже:

  • Ой, тьотю, не треба цього робити, ми повернемо йому
    те, що взяли.

  • І тут же рукавички із-за свого пояса витяг. Так що не по­
    везло тобі, хлопче, з цими пройдисвітами, тому будь з ними
    обережнішим, бо це сявидло на що хоч здатне, а ти, бачу, до­
    вірливий, добре вихований, чим і користуються ці покидьки.

Затаїв цей гад велику злобу проти мене і при кожній слуш­ній нагоді мстився. Була в нього така нахабна звичка — по чужих шафах, тумбочках та сумках лазити. А одного разу зна­йшов я свої спортивні штани в його кімнаті і, не зволікаючи, вирішив своє назад повернути, за що тут же отримав по зу­бах, та битися з цим бугаєм я не збирався, бо він набагато був сильніший. Хоча його боялися не тільки ми, а навіть діди, так як «Карпуша» мав велику підтримку місцевого раклячча, що й товкло усіх нас, немов цуциків біля училища. Сподобалася мені в цьому учбовому закладі одна кароока дівчина Ліда, в ри­сах якої було щось таке жагуче, циганське, привабливе. Але й тут вирішив мені цей негідник гарненько напакостити і, пе­рестрівши її вечірком біля двору рідної тітки, в якої вона жила на квартирі, «квадратноокий», як тільки міг, так і обгидив мене повністю з ніг до голови багном та ще й при цьому, ніби той садист, став викручувати дівчині руки до болю. Нахабству цьо­го хама просто не було меж, бо він, видно, ще з сирітського будинку звик до такої розбещеності та трохи пізніше усе ста­не на своє місце.

Увірвалися якось до нашої спальні діди й, звинувативши нас в тому, що нібито хтось їм черевика на голову з кімнати кинув, почали проводити з нами «виховну роботу».

— Ну що, чоловічок з дерев'яними вухами, скажеш хто ки-­


нув черевика? — Прискіпався до мене один покидьок на прі­-
звисько Верьовкін і тут же заліпив мені кулаком в щелепу.—

92

Та-ак, мовчиш, значить знаєш, тому буду пиздити тебе суку до тих пір, доки не зізнаєшся,— і він знову вдарив мене декілька раз в обличчя. А поруч нього сиділи інші мучителі, котрі вже приготувалися бити інших хлопців. Частенько проводились такі профілактичні заходи в спальних корпусах училища ось цими сп'янілими молодиками, що напевне отримували від цього велике задоволення. Після чого я й вирішив покинути училище і в той же вечір поїхав електричкою до моєї хреще­ної тітки Марії. Дізнавшись про те, що скоїли зі мною ці по­кидьки, вона повезла мене на другий день з дядьком Дмитром до директора. Зайшовши до кабінету, дядько Дмитро здійняв свого картуза й, тримаючи його в руках поперед себе, чемно привітався і тільки тоді вже звернувся до нього.



  • Вибачте мене, шановний, але ж я до вас з одним дуже
    серйозним питанням.

  • Ну що ж... я вас уважно слухаю,— відповів той, засо-
    вавшись у скрипучому кріслі і тут же відклав якусь писанину
    в бік.

  • Приїхав до мене вчора ось цей хлопець і дядько кивнув
    головою у наш з тіткою бік, та й каже, що навчатися у вашому
    учбовому закладі більше не буде через те, що йому погрожує
    вбивством один з ваших вихованців на прізвисько Верьовкін.
    Це ж що, тут у вас — концентраційний табір чи якась там в'яз­
    ниця, де замість того, щоб заохочувати дітей до корисної пра­-
    ці та навчання, якісь урки в сп'янілому стані їм мордобій влаш-­
    товують. Ви ж тільки погляньте на хлопця — ніс, губи розбиті,
    обличчя все опухло.

  • Так, мені все зрозуміло. Тільки я вас попросив би на­
    зватися хто ви і ким йому доводитеся,— схвильовано так запи-­
    тав директор.

  • Я його рідна тітка, а це мій чоловік,— опередивши дядь­-
    ка Дмитра, обізвалася несподівано тітка Маруся, сидячи на
    стільці.

Отримавши задовільну відповідь, директор тут же звернув­ся до секретарки.

Світлано Борисівно, я вас попросив би терміново знайти


цього горе-учня і запросити сюди.

93

А через деякий час він уже стояв в кабінеті директора.



Так, хлопче, ану розповідай про свої «героїчні подвиги»,
котрі ти вчинив вчора і горілку де брали?

Але Верьовкін мовчав, бо що він міг добавити ще до цього.

Ага-а, мовчиш? Чи може тобі вчитися у нас надоїло? І де
тільки Ваша совість? Адже замість того, щоб допомагати мо-­
лодим хлопцям, ви кулаки розпускаєте. Так, завтра ж відправ­
те, Світлано Борисівно, телеграму батькам і нехай забирають
вони свого синочка додому та самі його там і виховують, або
ж я заведу на нього кримінальну справу і відпроваджу цього
забіяку до виправної колонії,— висловився так новий керів-­
ник нашого училища на прізвисько Єригін, після чого й за­
певнив моїх рідних, що цей інцидент не залишиться непомі-­
ченим, а порушник, що скривдив мене, обов'язково отримає
своє по заслузі.

Пройшло декілька днів і мене викликали до Жовтневого районного відділу міліції Харкова, де я про все розповів слід­чому та ще й написав заяву. А невдовзі вже мав особисту роз­мову з матір'ю Верьовкіна, котру викликали телеграмою до училища, під час чого вона слізно просила мене, щоб я забрав скаргу з правоохоронних органів, а з тим і врятував її нерозум­ного сина від в'язниці. Та невдовзі все ж таки зла доля цього негідника не обмине, проте хто ж винен в цьому, як не він осо­бисто сам.

Хочеться згадати добрим словом нашого улюбленця куха-ря-кулінара дядю Гришу, котрий готував нам смачні страви: котлети, пиріжечки та апетитні солоденькі оладки зі сметаною. Наче й годували нас непогано, але цього все одно не вистачало, особливо тоді, коли треба було у ліжечко вкладатися, а тут шлу­нок аж кричить, так їсти хоче, тому нам нічого не залишалося, як потайки вилізти з другого поверху через вікно та залізти до мешканців міста у приватний садочок, щоб від усієї душі насо­лодитися там якимись сливами чи виноградом. Та поверта­ючись назад, на нас вже чатував, ніби якийсь неземний привид, безрукий і злий, як пес, вахтер «Кукса», котрий тепер періщив усіх безжалісно віником, шваброю або просто своєю кістя­ною рукою. Був колись з цим ненормальним типом один та-

94

кий випадок. Зібралися якось хлопці в кімнаті, щоб винця там трохи попити, ну й, як годиться, в «підкидного» пограти, а тут і «Кукса» на нюх з'явився. Знаючи собачу звичку цього служа­ки, хлопці вирішили його назад у двері вже не випускати і, при­в'язавши простирадлом сумісно з тумбочкою, опустили цього придурка з третього поверху через вікно. Діставшись землі, переляканий вахтер підхопив швиденько тумбочку і радий, що залишився живим, тут же зник з-перед їхніх очей. Так промай­нув час і хлопці очікували на гірше. Одначе «Куксу», ніби хто взяв та підмінив, бо ж той після такого неприємного інциден­ту вже їх не чіпав.



Навчатися мені в цьому учбовому закладі подобалося, бо вивчали ми ті дисципліни, що були так необхідні для нашої професії. Викладав нам тоді знаючий свій предмет по електро­техніці та технічній механіці Іван Федорович. Проте мав він у своєму і так багатому лексиконі слово «потенціальне», за яке й стали його всі учні дражнити «Потенціалом». Мало того, вони просто знущалися з цієї доброї, чуйної людини. Предмет цьо­го педагога, звичайно, був не з легких, але якщо розібратися до кінця, то нам в майбутньому, працюючи на механічних стан­ках, це було в край необхідне.

Учбові корпуси знаходилися на третьому поверсі, а його аудиторія була аж в кінці довжелезного коридору, де з обох сторін завжди стояли учні, чекаючи на дзвінок. І раптом з'я­вився ось цей нещасний педагог, котрому потрібно було про­йти поміж стрій цих дітей. Ну а ті, замість того, щоб привіта­тися, тут же й викрикували йому вслід: «Е-й, "Потенціал"», «привіт, "Потенціал"»,— і таке інше. Мені жаль було цього доб­рого чоловіка та чим же я міг йому допомогти? А тут ще й сімейні негаразди без кінця його діставали, що й довели цю порядну людину до нервового стресу. Після чого він не ви­тримав та й кинувся з перехідного моста прямісінько під електричку. А хто ж винен в цьому? Та напевне, що совдепів-ська система, котра не займалася вихованням дітей, що по­трапили сюди, як приміром це відбувається в Східно-Азіат-ських країнах, де молодь ще з ранніх років поважає вчителя, порівнюючи його з Богом. А вже, як закінчувалося наше


Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал