Хліб наш насущний



Сторінка6/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

59

з борщем й, поклавши окраєць хліба, присіла поруч, а я в цю мить, опустивши голову, сидів мовчки та все чекав продовжен­ня цієї сварки. Батько хотів щось сказати мені, але мати його тут же осадила на місце.

  • Чуєш, Михайле, таке виховання з твого боку до добра не
    доведе, бо хлопець стає дорослим і, якщо ви вчасно не порозу-­
    мієтесь та не знайдете ладу поміж собою, то він або щось з со­-
    бою зробить, або втече з дому.

  • Та-ак, чого насупився? Ану, бери ложку і їж борщ,— за­
    гримав знову на мене батько й замахнувся при цьому погроз-­
    ливо кулацюгою.

Підтягнувши до себе миску, я взяв окраєць хліба й, давля­чись борщем та слізьми, почав його їсти. Посидівши ще трохи, татко підвівся з-за столу й нічого не кажучи, поліз собі на піл відпочивати, а я ще довгенько сидів на місці та все думав про своє майбутнє життя. Та це ж, як пізніше з'ясувалося, була наша остання сварка з батьком, бо він більше вже на мене свою руку не підіймав.

ЛОВИСЯ РИБКА МАЛЕНЬКА Й ВЕЛИКА

Кому ж тільки не знайоме ось це романтичне й привабливе сло­во «рибалка», під яким домислюється велика радість, задово­лення, майстерність, надія, розчарування та ще багацько чого такого несподіваного, що могло б виникнути в запалі цієї принадливої справи. Але справжній рибалка ніколи не розкисає й терпляче в любу пору року чекає на своє. Та й не обов'язково вважати себе великим фахівцем у цьому спокусливому ділі. А для впевненості достатньо лиш раз закинути вудку, а там ти й сам зрозумієш, що без цього вже наче й життя не таке інте­ресне. Отже не треба розраховувати на якийсь там чималий вилов, адже і від малесенького спійманого карасика чи полосатого окунця, що перелякано випорснувши з води, зателіпаєть­ся на твоїй вудці, можна також отримати велике задоволення.

Отож бо, примостившись десь скраєчку на бережку під вер­бою, ти відразу стаєш часткою природи, поєднуючись з її не-

60

повторною красою, насолоджуючись ароматом болотяних трав: лепехи, череди, м'яти, аїру, очерету. Та головне, що тільки тут ти можеш вгледіти те, чого завжди не вистачає людині для повноти щастя, бо природне — цілюще й заспокійливе.



Ось низенько над заводдю блискавкою пронеслася білогру­да ластівка і, зачерпнувши крильцем тихе плесо, миттю злину­ла вгору, весело цвігікаючи свою пташину пісеньку. А назустріч тобі вже дибає на своїх довжелезних і схожих на тонесенькі ходулі, клоп-всюдихід, якому вдається легко й невимушено до­лати простори ставка та, відчувши якесь підозріле шурхотіння в очереті, він тут же хутко зникає в траві.

«Скр-ре-ек-ке-ке-ке-ке!» — Почулося десь поруч. І на тому місті, де завше красувалися лілеї, виткнувши свої пишні бі­ло-рожеві голівки через густу, в'язку ряску, випірнула величез­на з зеленкувато-коричневою окрасою нахабна жаба, яка без особливих труднощів тут же викарабкалася на один з широ­ченних червоподібних листків і тепер лупала своїми вирячку­ватими очицями, уважно спостерігаючи за тим, що ж відбу­вається навколо неї. І тільки після цього, смачно к-ква-акнувши своєю відворотною пащею, вона знову бльовкнула у своє без­кінечне акваторіальне царство. Раптом з-під кущика верболо­зу виткнула свій змокрілий хитрющий писочок видра, що вид­но вже добряче зголодніла й, сердито пирхаючи носиком, тепер з великим завзяттям полювала за поодинокими мальками, які розгубилися десь в густому очереті і тепер, нічого не підозрю­ючи, прогулювалися задоволено в прохолодній вранішній воді ставка, вилискуючи своїми срібними бочечками.

Зліпив якось собі скраєчку у леваді таку-сяку хатинку один з мешканців нашого села дядько Сергій. Тяжко довелося йому заробляти копійчину, працюючи на тракторі та грошей все одно не вистачало. А тут ще й жінка йому ледачкувата дістала­ся і замість того, щоб зварити щось або спекти, вона вхопить було своїх четверко діточок за руки і мерщій до крамниці. А там «хвир-тир — ми за мир». Розтринькає всі гроші на різні пундики і сидить тоді зі своїми короїдами, поклавши зуби на полицю та напевне чергового заробітку чекає. Хоча з голодною оравою діточок довго не всидиш. Отже й бігає тоді було дурна

61

баба, висолопивши свого язика, по сусідах, щоб хоч якусь ко­пійчину собі у них виклянчити.



— Чуєш, Євдокіє, позич мені п'ятірочку, бо ж з голоду вже
з діточками розпочинаємо пухнути.

А мати їй:

Гм... дивна ти якась, Галько. Твій чоловік он які гроші
лушпарить і їх у тебе вже немає, а ми ж з Михайлом копійки
отримуємо та ще й людям таким, як ти займаємо.

Так було відповість їй моя мати, але в саму тяжку для неї годину вона ніколи не відмовляла їй, бо видно добре знала ціну голодному, злиденному життю. Дядько Сергій був дуже заяд­лим рибалкою й діточок ще з дитинства привчав до цього. Отож бо, як тільки викроїться у нього якась вільна часинка, так він уже й біля річки. І було так — один раз наче й густо, а інший... зовсім пусто. Тому моя мама про таких завжди каза­ла: «Сьогодні у них, синку, єсть, ну звісно ж і жопці честь, а як нема, то і жопка німа.» Або ще: «Риба та зайці завжди заводять людину у старці».

Зібрався якось дядько Сергій зі своїм сином Льоньком на рибалку, а заодно і мене запросив. Та я ж кажу: «І риби ловити зовсім не вмію.»


  • Нічого, хлопче, адже і я також не вмів, а зараз бачиш, яких
    щук та в'язів з річки тягаю.

  • А вудку ж де я візьму? — знову питаю я в дядька Сергія.

  • Та за цим ти, юначе, не дуже вже печись. І вудку тобі зро­-
    бимо, а зараз ідіть з Льоньком до купи гною та черв'ячків там
    на завтра накопайте.

Цілу ніч перевертався я в ліжку, бо все боявся проспати ри­балку. А десь під ранок так мене зморило, що не згледівся, як і заснув мертвим сном.

  • Синку,— почув я раптом крізь сон мамин голос.— А ти
    наче кудись сьогодні збирався.

  • Ой-ой, мамулю, дякую тобі за те, що вчасно розбудила.

Перехиливши хапкома чашку молока, я витер хутенько ру­кавом губи і, вискочивши з хати, понісся в бік левади, де вже на мене чекав Льонько, смачно позіхаючи ротом.

— Ну, що, хлопці, пішли потихеньку з Богом.

62

Обізвався несподівано позаду нас дядько Сергій, зачиня­ючи хвіртку за собою на защіпку. І ми попрямували через сад в бік Захарчишиного ставка, що знаходився десь аж в кінці села біля птахоферми.

Ніхто не знає, як виникло ось це гарне живописне водой­мище, але карасів та щук тут було повно.

— Ви ж дивіться мені, хлопці, риба — це дуже хитра й ро-­


зумна тваринка, тому, як підійдемо до ставка, галасувати і ту­
пати ногами забороняю. Вудки тримайте так, щоб кінці не тор­
калися водоймища і рибальським приладдям не бльовкайте,
бо так мені всіх карасів та щук порозганяєте.

А через трохи, наближаючись до ставка, замаячило поміж очеретом чисте, без єдиної хвильки плесо, а берегова трава від туману, ніби молоком була вся облита. Отож, ступаючи обе­режно по росяному бережку, наші гумові чобітки враз звіль­нилися від піщаної пилюги й засяяли, як новенькі. А через хвилин десять ми вже розмотували свої вудки й готувалися до рибалки. Льонько з батьком зробили це швидко. Що ж до мене, то тут виникла ціла проблема, бо мені ніяк не вдавалося на-хромити на гачок черв'ячка, яким був дуже прудкий та все ви­слизав поміж моїх пальців і падав в траву.

А ти, Гришо, поклади його на свою долоню і почекай до­


ки він не заспокоїться та почне повзти десь в один бік. Отоді
вже можна хапати його за голівку, яка не дуже вертка й зага­-
няти в неї гачок. Але не кожний рибалка про це знає і тому
чіпляє свою приманку аби як. Та рибі ж, юначе, не все одно,
бо вона краще хапає за хвостика, яким щойно й виляє черв'я­-
чок. А що ж до жорсткої голівки, то карасикові її трудніше
вкусити.

Продовжував ділитися з нами своїм рибацьким досвідом дядько Сергій. Довгенько я ще возився з приманкою, але в кінці кінців, осилив цю морочливу справу і тільки після цього, як міг, закинув свою вудку під кущик очерету.

Вже поміж вільховими гілочками забриніло грайливе про­міннячко, висвітлюючи мережкові вкриті невеличкими крап­линочками роси павутиннячка, що очепилися поміж стов­бурами. Та клювання чомусь не розпочиналося, зате довгоносі

63

з волохатими голівками комарі вже добряче попсували нам настрій, кусаючи нахабно до болю все тіло.



фур-р-р,— пролетів несподівано над нашими головами се­лезень, розчепіривши свої крильцята і, ніби на якомусь пара­шуті, так легко й невимушено опустив своє тільце на спокій­не плесо ставка. Після чого він довгенько там вигинав свою коричнево-синю голівку, полощучи її у прохолодній купелі. А вже тільки тоді здійняв таке галасливе крякання, перебира­ючи при цьому хутко лапками та б'ючи з усієї сили крильцята­ми об воду.

  • Чуєш, тату, ти наче попереджав нас, щоб ми не здіймали
    галасу, а тепер подивись в той бік, що нахабний селезень там
    виробляє, котрий напевне всю рибу і розігнав.


  • Е-е, синку, тут вже я думаю ти помиляєшся, так як цей
    невіглас тільки нам допомагає і своїми, начебто нерозумними
    діями, рибку нам достеменно до бережка зганяє.

І тільки він промовив ці слова, як у мене поплавок неспо­дівано десь зник під водою.

Ой-ой, Гришо-о, та... та тягни ж скоріш, бо проґавиш


щастя своє.

Вигукнув дядько Сергій і вже було зібрався бігти мені на підмогу, та я смикнув, від чого моя вудка аж зігнулася від ваги, а потім з невеличким обривком волосіні знову зайняла своє попереднє становище. Мені не жаль було тієї клятої риби, що втекла, бо приладдя не було розраховане на неї. Проте де ж я тепер нову вудку візьму, ніби сам у себе запитував я, сто­ячи на березі та мене тут же заспокоїв дядьо Серьожа і, погла­дивши рукою по голові, сказав:

Не журися, Гришо. Головне, що ти пройнявся трохи цією


справою. Вудку можна й нову зробити. Що ж до тієї клятої
щуки, то перша перепічка рідко коли буває без підгорілої шко-­
ринки.

Промайнуло після того ой, як немало часу, а я і по сей день згадую свою першу рибалку, дядька Сергія, його сина Льонька, які призвичаїли мене до цієї корисної незвичайної справи.

Фатальна сливка

  • Бабуню, чуєш, бабуню, ну дозволь мені на оте деревце
    забратися та сливок там трішечки нарвати,— благав малень-­
    кий Петрик свою бабцю, смикаючи її рученятками за спідни-­
    цю. На що та йому:


  • І не проси, Петрику, бо все одно не дозволю.

  • Ну, чому,— пхикало хлопченя, розмазуючи солонкуваті
    сльози по щоках.

  • А тому, любий онучку, що не доріс ти ще до того віку,
    щоб по деревах лазити. Тай навіщо вони тобі здалися, коли десь
    через день-другий сливки наспіють і самі додолу попадають,
    а тобі тільки залишиться їх збирати та ними на здоров'я на-­
    солоджуватися.

Довгенько дувся Петрик на свою бабцю, а з часом вже й забув про це. Та, коли вийшов за двір, а там сливка, на котрій стільки добра, що від такої спокуси мало хто втримається. А плоди такі ж привабливі, соковиті висять й, ніби поміж со­бою гомонять: «Ось не слухай ти, хлопчику, свою бабцю та залазь скоріш до нас, адже тільки поглянь, які ми гарненькі, смачненькі.»

Подумав-подумав про себе Петрусь і, доки бабця поралась десь там у дворі біля качок, враз стеребився хутчій аж на са­мий вершечок дерева, де, звичайно, сливки завжди спіліші та добріші, бо видно, їх там сонечко більше любить. А, коли на­ївся їх від пуза, тут і для бабці вирішив ще трішечки нарвати.



Отож, стоїть він на гілочці, сливки дістає та все до кишені пхає. Коли чує, під ним, наче гілка прогнулась, а невдовзі не встиг той, навіть, і зойкнути, як тут же опинився десь під сливою, боляче вдарившись об землю.

Господи... а щоб же тебе... та в кого ж ти отаке вперте вро­-


дилося, адже хіба я тебе, дитино, не попереджала про небезпе­-
ку, так ти ж завжди все зробиш по-своєму,— лаючись, кинула­
ся старенька до онука, що корчився від болю під деревом.

Але, зрозумівши, що хлопець самотужки не зможе дійти до хати, вона тут же підхопила його на руки і понесла до оселі. А, як обмацала уважно босі ноги, то й вздріла невеличку по-

65

дряпину на ступні, з якої не зупиняючись, сочилася кров. Про­мивши дбайливо ранку криничною водою, вона тут же при­клала чималенький листочок подорожнику, після чого ще й за­бинтувала ногу. Минув десь може тиждень. Ранка на нозі загоїлася, але ступати нею Петрику було боляче. Тому батьки хлопчика були змушені повезти його до лікарні. Оглянувши ногу, лікар зробив рентген, а коли впевнився в тому, що там ні тріщин, ні переломів немає, був дуже здивований.



Так линули роки. Петрик вже став дорослим юнаком, але болю в нозі при ходьбі так і не позбувся, а з цим ще й отримав від своїх односельців таку кличку «кривенька качечка». Дуже йому було образливо за це, а особливо від дівчат, котрі тепер на нього навіть не звертали уваги. І ось нарешті настав той час, коли вже хлопцеві треба було йти до війська. Отож, на­лаштувавши торбу, батьки благословили сина на все хороше та Петрові, звичайно ж, краще від цього не стало. Потрапив­ши до військової частини, той під час перших занять, стогнучи від болю, покинув, накульгуючи, стрій, після чого довгенько лікарі військового шпиталю ламали над цим свої голови і, навіть, серед декотрих була висловлена така думка, що цей солдат си­мулює. Та в кінці-кінців Петра комісували.

Промайнуло після того іще декілька років. Молоденька слив­ка стала вже великою, крислатою, на котрій, як на диво, завж­ди було повно смачних плодів. Побачивши це, Петро, як міг, так і заліз на неї. Отож, стоїть він на здоровенній гілляці та сливки в кошика рве, а та візьми та й відчахнися. І полетів наш Петро знову до низу. Та, як тільки приземлився, так і втратив свідомість від болю в нозі. Вибігла старенька мати, а з нею су­сіди, котрі, підхопивши непритомного Петра, тут же занесли в хату. А, як стали здіймати черевики, так з одного і хлинула кров.

  • Ой, Божечки, та що ж це з ним? — заголосила враз зля-­
    кана мати. А тоді дивиться, а на тій нозі, де ще малим прохро-­
    мив чимось босу ногу Петро, знову відкрилася рана, а з череви-­
    ка випала така відполірована роками трісочка з вишні. Ну один
    із сусідів взяв її до рук та й каже:

  • Гм... треба ж отакого, ну ти тільки подумай, Палажко,
    яке ж непередбачене лихо довелося вистраждати твоєму си-

66

нові. Адже через ось цю кляту трісочку, що замаскувалася десь поміж кістками ступні, вона й мучила бідного хлопця стільки років.

І дійсно, так як після цього Петро повністю одужав, оже­нився, завів сім'ю. Але радість ця для нього була недовгою. Якось поїхав той на тракторі у поле, де й отримав від свого керівни­цтва таке завдання, щоб обприскати від шкідників цукрові буряки. І все б, наче нічого, та знову не послухався Петро те­пер вже агронома, котрий наказав йому, щоб той, виконуючи цю роботу, не отримав отруєння, а з тим і зодягнув на обличчя захисний пристрій. Та, коли той почав забиратися трактором з долини на трохи вище місце, тут йому стало зле. Перед очи­ма все попливло і він, втративши свідомість, випав з кабіни, а трактор в цю мить впав на нього, довершивши свою непо­правну справу.

ФУТБОЛ

Про цю цікаву спортивну гру дізнався я в тринадцять років. А прищепив мені любов до неї один з хлопчаків Кашпур Толик, котрий зі своїми батьками переїхав на постійне по­мешкання в наше село. Познайомившись з місцевими бося­ками, він тут же й запропонував нам створити футбольну команду.

  • Дивуюся я з вас, пацани, адже увесь світ полюбляє цю
    гру. А ви що? Чи за домашніми справами вже й телебачення не
    дивитеся.

  • Гм... а що це таке і з чим його їдять?

Здивовано так спитав у Толика кріпенький такий в тілі Миколка.

  • Хм... м,— хмикнув раптом, стоячи поруч хлопців, іще
    один юнак на ім'я Славко і добавив:

  • Та про яке ти тут, друже, телебачення річ ведеш, коли
    ми навіть гасовому каганцю раді, тому спитай краще про щось
    більш цікавіше, а заодно і сам до нашого темного життя тепер
    звикай.


67

  • Ну що ж, пацани, життю вашому дійсно не позаздриш,
    одначе у вас є всі підстави для того, щоб жити по людському,
    фізично розвиватися, а з тим і отримувати від цієї гри велике
    задоволення. Тож для початку, хлопці, давайте виберемо місце
    для футбольного поля та зберемо з кожного по двадцять п'ять
    копійок для придбання шкіряного м'яча, домовилися?

  • Домовилися,— майже гуртом вигукнули всі хлопці.

А через деякий час прямісінько посеред колгоспного двору вже кипіла робота на всю котушку. Частина хлопців тут же пішли з сокирами до лісу для футбольних воріт дерев'яні хли­сти вибирати, ну а решта з Толиком вже площадку для ста­діону розмічала, збиваючи косами та лопатами старі бур'яни, а коли обкопали її по периметру, то у невеличкі рівчачки заси­пали жовтенький пісок. Для мене особисто це було щось не­ймовірне і моїм радощам не було меж, але грати в футбол мені доводилося нечасто, бо кляті домашні справи завжди зава­жали це робити. А вже, як випадала така можливість, то не було в чому вийти на поле, так як взуття дуже дорого коштува­ло, тому й доводилося грати босими ногами. Тож бувало заги­лиш м'яча з усієї сили десь у поле, після чого скрутишся від бо­лю, качаючись довгенько на траві, ну а потім і біжиш тоді до баби Федосихи пальця на нозі вправляти.

Проте жага до цієї гри все одно була дуже велика. Не все в мене майстерно виходило. Частенько попадало від старших хлопців, що, стоячи в захисті, пропустив м'яча в ворота. Та я, проковтнувши образу, знову продовжував захищати свою територію на футбольному полі, хоча на той час не міг зрозу­міти, як вірно відбирати м'яча у супротивника, а Толику зай­матися ось цим тлумаченням було ніколи, бо напевне самому кортіло побігати з м'ячем. Щоб ліпше розбиратися в цій грі, він навіть виписав для себе щомісячну газету «Радянський спорт», а багатьох хлопців за схожу з тими футболістами, що виступали у вищій лізі чемпіонату СРСР, називав їхніми прізвиськами.

Так під час футбольного змагання можна було почути: «Ану, швиденько віддай м'яча, "Сабо"», або ще: «Так, так... пас на "Базилевича"». А вже як називав він когось мировим ім'ям Пе-

68

ле чи Жаірзіньо, то той хлопець звісно ж тільки пишався цим і грав ще краще. Ми вже знали на той час майже всі футболь­ні команди. А моїм кумиром на все життя залишився Олег Блохін та його київське «Динамо», що розвіяло міф про непе­реможні російські клуби і, подолавши своїх одвічних супер­ників, вже наприкінці шести-десятих стало лідером нашого футболу, завоювавши симпатії майже всіх болільників у світі. А вагомий внесок в український футбол зробили такі талано­виті патріоти своєї Батьківщини як М. Севідов, В. Маслов, В. Лобановський, М. Коман, В. Базилевич та інші.



Моя мамця завжди була проти футболу і називала нас «дядилами», що, мовляв, ганяють м'яча без діла по стадіону. А одного разу, приїхавши до батьків в село, я й почув прямий репортаж по футболу в оселі, котрий коментував Микола Озеров та й запитую:

  • О, а хто ж це у вас футбол дивиться?
    А мама, сміючись, мені й каже:

  • Та це ж я дивлюся, синку.

Дуже мені було дивно це почути. Тож, сміючись, і зверта­юся знову до неї:

А як же тоді оті здоровенні «дядили», якими ти нас в ди-­


тинстві все обзивала?

А та мені:

Ну що ж, синку, ми люди сільські, телебачення на той
час ще не мали, а тепер я стала розбиратися у всьому і з вели­
ким задоволенням дивлюся спортивні передачі, так що виба­-
чай мене вже за те, що нападалася тоді на вас нізащо.


Закінчувалася епоха «царювання» Микити Хрущова та зли­денне життя людей в містах і селах стало ще жалюгіднішим. Від кукурудзяного хліба та гороху не тільки людей, а напевне вже й тварин стало канудити. А на полицях магазинів одні тільки миші гасали. І все це робилося навмисне, щоб народ якнайшвидше завив вовком від голоду і проявив своє невдо­волення та недовіру Хрущову. Дочекавшись такої нетерпи-

69

мості людей, керівник «совіцького» КГБ генерал В. Семичас-ний, міністр торгівлі А. Микоян, а також міністр оборони Р. Маліновський, перший секретар України П. Шелест та май­бутній Генсек Л. Брежнєв терміново скликають пленум ЦК і 14 жовтня 1964 року за величезні прорахунки в роботі, во­люнтаризм та суб'єктивізм відстороняють великого «хіміка» Микиту від своїх обов'язків, а на його місце назначають не ду­же вже розумну в інтелектуальному розвитку людину, Льоню Брежнєва, бо за спиною цього роздайбіди совдепівські ке­рівники що хотіли, те й виробляли. А на полицях магазинів зно­ву з'явилися продукти, але ж що може купити пересічна лю­дина за копійки? Хіба що іржавої кільки чи буханку кислого чорного, як земля, хліба, котрим можна, ніби каменюкою, будь-кого на смерть забити. Зате бандапаратна комуністична система зовсім непогано влаштувалася, сидячи у своєму Кремлі, підім'явши під себе майже увесь багатостраждальний народ, прожираючи таким чином всі кошти. Ставши «царем», Льоня відразу забув про свої обов'язки й, відвернувшись від своїх людей, тепер частенько влаштовував у «кремлівському гнізді» різні ревища.



«Брежнєв свіженької рибки хоче»,— вигукує хтось з його друзів по партії за святковим столом і в цю мить вже летить швидкісний військовий літак з Москви у бік Мурманська, а через декілька годин Генсек вже ласував нею. Або ще: «На­шому дорогому Леоніду Іллічу свіженьких фруктів забажало­ся»,— викрикнув знову якийсь дуролом в кремлівськім залі і тут же знову злітає літак у бік Грузії чи Молдови, щоб привез­ти звідти для цього самодура якихось свіженьких груш чи ви­нограду. Ці народні поводирі вже давно почали приміряти до своєї хворої голови царську корону і таким чином прекрасно жили у своєму світлому майбутньому, тобто комунізмі, ство­ривши при цьому всі блага не для людей, а для себе.

Проте під час цього керівника були й зміни. Так несподіва­но для всіх селян провели гучномовник і майже через сорок років в моєму селі «лампочку Ілліча», про яку так мріяв «велікій вождь». Ці зміни дуже вже вплинули на розвиток сільського господарства, бо з'явилася механізація, яка вивільнила люд-

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал