Хліб наш насущний



Сторінка5/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

47

Поруч наших садиб, ріс гарний колгоспний садочок, в яко­му було безліч різних сортів яблук. Що ж до нашої берегової земельної ділянки, то фруктові дерева майже не приживалися. Тому з одного боку наче було й добре, що худобі трави виста­чало досхочу і цьому завжди заздрили всі люди в селі, а з ін­шого — особистих яблук та груш ми ніколи не бачили. Отже й користувалися ми тільки колгоспним садком. Охоронявся він спочатку нашими сільськими дідусями. Одначе щось, вид­но, не влаштовувало керівництво селищної ради, тому воно й стало домовлятися зі сторожею, котра була нетутешня та мала гарних злих псів, вівчарок. Спочатку наче все розпочи­налося добре. Та несподівано в садок стали наїжджати якісь таємні рефрижератори, що безсоромно домовлялися з тією ж сторожею, а може, все це робилося із дозволу нашого зло­дюги — голови колгоспу, і тонами вивозилися цінні сорти яб­лук та груш десь в міста на продажу. Набивши таким чином собі кишені, вони вирішили ще й поласувати гусятиною з пта­хоферми, що була поруч з садом. І тільки при втручанні право­охоронних органів, котрі знайшли неподалік від куреня зако­пане пір'я, сторожу звинуватили в крадіжці та вивозі фруктів, яку тут же з тріском було витурено з колгоспу. Наближався вересень, котрий і нагадав про те, що незабаром школа. Тому я й вирішив поділитися своїм наміром з матусею.



  • Чуєш, мамо, не хочу я, щоб з моєї такої одежі всі насміха­-
    лися в школі.

  • А чого це ти, синку, так дуже злякався, адже достеменно
    ти нічого ні в кого не вкрав, тому не звертай на дурнів ніякої
    уваги, а заодно походи ще трохи, доки ми підзбираємо грошей
    та й купимо тобі якусь рубашину чи штаненята.

  • Мамо, а може я в садок піду та яблук там накраду. Ну,
    а ти продасиш їх та й придбаєш мені щось новеньке до
    школи.

Довго вагалася моя мама, бо як же пустити такого малень­кого хлопчика в садок, де злі вівчарки, проте в кінці кінців по­годилася.

Ну добре, синку, йди, тільки дивись, будь там обережні­


шим. Не кидайся відразу ж під яблуні. І перш, ніж це зробити,

48

оглянься уважно навколо, а вже тільки після цього роби свою справу,— повчала мене ненечка, якій також доводилося крас­ти яблука. Та хіба ж тільки їй, цим займалися навіть ті, що ма­ли свої садки, бо, напевне, чуже завжди було смачніше, а своє можна й пізніше з'їсти.



Знайде було мені мати здоровенну таку батькову сорочку, щоб туди якнайбільше яблук влізло, підпереже мотузкою і я вже, крадучись, наближаюся в бік саду. Підлізу під ту яблуню, кот­ру ще в день впонатраю18 і тихесенько, щоб сторожа з собака­ми не почула, кожну фрукту з корінчиком акуратно починаю викручувати, а потім обережно так в пазуху складати, бо як наб'є собі яблучко бочечок, тоді хто ж його купить. Отож бо, напхаю краденого добра аж під самісіньку горлянку і тільки після цього ледь підводячись, ніби отой роздутий лантух, чала­паю потихеньку до своєї хати. Чималенько таких вечорів ви­трачав я на цю справу і своєї цілі, як кажуть, все ж таки досяг­нув, хоча не раз доводилося тікати від злих вівчарок та пострілів охоронників саду, від чого серце моє, ніби от-от повинно було розірватися на шматки, а все інше нагадувало мені голодного вовка, якого завжди ноги годують.

Одного разу запакувала мама з татком ці яблука в ящики та ще й добавила до цього своєї власної картопельки, часнику, сухофруктів, хрону, квасолі, щоб хоч якось уникнути підозри колгоспних керівників і, домовившись з якимось побічним транспортом, поїхала з сусідкою, тіткою Уляною до Білорусії на базар, а ми з татком залишилися вдома.

Якось той почав поратися у дворі, а потім пішов доїти ко­рову, ну а я в цю мить вже нишпорив голодними очима по хаті та все надіявся хоч щось знайти собі смачненького попоїсти. Промайнув непомітно тиждень і під ліжком, де ми відпочива­ли, вже зібралося стільки глечиків з вершковою, жовтенькою сметаною, що навіть молокозавод принаймні цьому позаздрив би, але нам не дозволяли її куштувати. А вже як повернеться матуся з Білорусії, то вона хутенько збере усе це смачненьке добро дерев'яною ложкою в півлітрові баночки й відвезе на

! Знайшов, примітив.

49

базар. Ну а що ж до нас з Надійкою, то нам тільки обіцяли батьки, що колись, мовляв, і ми розбагатіємо та неодмінно наїмося тієї сметанки, а вона ж була поруч і так манила мене до себе. Отже, не став я чекати майбутньої «манни небесної», а з тим і вирішив для себе, що сьогодні ж тією сметанкою й підлата­юся. Оглянувши ретельно все подвір'я через вікно, чи не по­вернувся ще татко від корови, я прихопив чималеньку ложку і подався, немов той кіт, до гладунців з вершковими ласощами. Підтягнувши до себе одного пузатого глечика й смакуючи пе­редчасно в думках цей ні з чим не зрівняний продукт, я заго­родив туди ложку поглибше і тільки підніс її до свого рота, як в цю мить рипнули хатні двері і на порозі з'явився, ніби якийсь привід, татко з черговою дійницею молока в руках. Доки він там вовтузився біля столу, проціджуючи молоко в жбан, я в цю мить вже встиг облизати ложку й кинути її на підвіконня. При­лаштувавши чергового глечика до інших, татка відразу ж зди­вувало те, що в одному хтось схоже порпався.



  • О, а це ж хто вже встиг тут так нахабно нашкодити? —
    обізвався він і, не дочекавшись відповіді, продовжив:

  • Це ж напевне кіт, щоб він був йому здох; — так чомусь
    вирішив татко і потьопав до «винуватця», що лежав на моє
    щастя скраєчку на припічку тепленької печі й, потягуючись від
    задоволення аж муркотів на всю хату.

  • Ах-х ти ж, виблядок, отакий-о. Бач... сметанки йому не­
    гіднику закортіло. Ну я зараз тебе нею нагодую досхочу, пад­
    люко отака-о.

І татко згріб Мурчика за шкіру та й поніс до печі. Висмик­нувши звідти чималенького одрубанця, він так упік ним коти­ка по голові, що в того хвіст відразу ж зробився, немов ота мо­тузка, вуха обвисли до низу, а з носа закапала кров. Кинувши його з ненавистю біля порогу на підлогу, батько, ніби нічого такого й не трапилося, вийшов у двір знову поратися. Те, що відбулося тільки-но на моїх очах, дуже вже мене приголомши­ло. «Це ж що, виходить як би не було котика в хаті, то за якусь там ложку сметани і мене б татко отак огрів би по голові дрюч­ком. Бідний мій Мурчику, вибач мені за все, адже я не хотів причиняти тобі зла, бо все це скоїлося через садистські вчинки

50

мого батька, який, видно, не усвідомлюючи в гарячці що ро­бить, міг би кого хоч на той світ відпровадити» — так щойно подумав я. А через якийсь час батько знову відчинив хатні двері, щоб увійти до оселі, та в цю мить котик, видно, прийшов до тями, і мало не збивши його з ніг, прослизнув повз нього. Ну а потім скочив на старенького столика, що повсякчасно стояв в коридорі, той перелякано тикаючись з боку в бік, вибив ло­бом шибку та й збіг десь з дому.

ВЛУЧНИЙ пострIл

Схопившись одного разу раненько з ліжка, я продер свої оченята і, змочивши їх так-сяк холодною колодязною водою з цеберки, почав готуватися до школи, а мамця в цю мить вже полумисок з паруючою юшкою на стіл поставила. Кинувся я її їсти, а вона ж клята аж сичить і така, що в рота не можна вхо­пити. Обпік я собі губи та ще й язик, а тоді так сердито до мами й звертаюсь.

Ну, чому така юшка гаряча ?

А вона, сміючись, мені й відповідає.

А ти не спіши і студи, дураче.



Та тут вже хоч студи, хоч так кип'яток на ходу ковтай, одна­че в школу вже пора бігти, бо після уроків, якщо вранці щось не перехопиш, і чорта голопузого проковтнеш, адже ні буфе­та, ні їдальні у цьому учбовому закладі не було, тож зачерпнув я кружку холодної води й бурхнув її в юшку.

  • Та що ж ти робиш, синку?

  • А що?

  • Живіт же може скрутити.

Лає було мене мама. А мені хоч би хни. Натьопаюся юшки з холодною водою і гайда своїх друзів наздоганяти, а вже, як повертаємося з дівчатами та хлопцями зі школи, то де яка дич­ка груша чи кислиця — все обнесемо, немов оті ненажерливі, голодні цвани19, ягоди на вишні. Тож йдемо ми якось дорогою,

19 Горобці.

51

насилу ноги свої переставляючи, а тут, звідкіля не візьмись, мисливець з лісу вийшов. Іде бідний, видно, стомився, а голов­не, що з пустими руками, тобто без здобичі. Порівнявся він з нами, поздоровкався і вже було зібрався йти далі, як раптом почув чийогось хлопчика шкілювання позаду.



  • А цей дядько, напевне, тільки гвинтівку за плечима но­
    сить та й стріляти мені здається він зовсім не вміє.

  • А не вміє тому, друже, що замість пороху вона піском
    у нього заряджена.

Обізвався інший, йдучи поруч нього. Отож це базікання хлопців дуже вже напевне зачепило за живе мисливця і той, не роздумуючи, зупинився біля них, щоб погомоніти трохи з цими юнаками.

  • А чому це ви, пацани, вирішили, що я стріляти не
    вмію?

  • А зайці ж де ваші? Ага-а, мовчите, тому ми й спереча­-
    ємось поміж собою.

Сміливо так висловив свою думку один з хлопчаків. Та мисливець не розгубився й, здійнявши хутчіш гвинтівку, запропонував хлопцям своє вміння.

Ану, пацан, став он там якусь книжку.



Рудиченко Славко, так звали хлопця, тут же звернувся до свого товариша Володика Задої.

  • Ну що, яку поставимо?

  • Та, давай оту «Фрау Зінкель», бо вона, зараза, вже нас так
    дістала.

Прилаштувавши книжку біля старенького пенька, хлопці відбігли в бік й затулили вуха руками.

  • Ба-ба-х-х! — Вирвалося з гвинтівки. І враз від пострілу
    аж луна пішла понад лісом. А через декілька хвилин Славко
    вже тримав в руках щось таке, схоже на підручника, якого
    тепер можна було використати хіба що на макулатуру.

  • Ну що, пацани, вміє ось цей дядько стріляти чи ні? —
    Обізвався мисливець до розгублених хлопців, що стояли тепер
    осторонь та тільки бликали на нього своїми очицями.

Та мисливцю було не до них, бо той, смачно зареготавши, поплівся собі далі в бік лісу. А мій шкільний товариш Славко,

52

потримавши ще трохи роздробленого підручника з німецької мови, тут же й швиргонув його спересердя подалі від себе в кущі і тільки після цього роздосадуваний пішов до решти хлопців.

Чапай

Михайле, а чому б нам та не посадити на якомусь неве-­


личкому клаптику земельки кавунчиків чи полунички? А там
дивись, самі б з великим задоволенням поласували та ще й ді-­
точкам була якась від цього радість.

Так завжди розпочинає бесіду з татком кожного року на­весні моя мамця, а той:

— І що воно за людина отака-о. Ось відчепись ти від мене,
Євдокіє, зі своєю полуницею та кавунчиками. Адже чим пере­
водити землю на якийсь там непотріб, то я краще лишнє відро
картоплі посаджу.

Так сердито відповість він їй і на цьому все. Мама завжди була за хорошу ідею, але татко спочатку не погоджувався, а зго­дом вже й він, сміючись, міняв своє бачення на краще. Доки батьки вирішували та знаходили якусь злагоду поміж собою, ми ж тим часом з хлопцями та дівчатами по чужих городах шастали.

Викорчувавши таку природну чарівну красу, як Мусіїв по­руб та Романовський сад, і вирішило наше безголове колгосп­не керівництво на тому місці кавуни посадити, а вже, як тільки почали вони леліти своїми рябенькими зеленкувато-темнень­кими бочечками, наливаючись апетитним солодким червоним соком, так і сторож, задоволено походжаючи навколо куреня, з'явився на баштані. Все це добро знаходилося недалечко від нашої присадибної ділянки і завжди манило мене залізти скоріш туди, а попри цього й відірвати з тріскотом від цупкого бадиллячка декілька гладеньких, вкритих вранішньою холод­ною росою, кавунчиків. Але ж не завжди випадала мені така нагода, бо дід Михась, так кликали сторожа, ніби якесь городнє опудало, вже стояв поруч й відганяв усіх нас від цих ласощів.



53

Зібрались ми якось з хлопцями в баби Олениному бережку біля великого куща калини та й почали радитися про те, як же нам цього старого бовдура ошукати, а з тим ще й кавунчиками тими хоч трохи підлататися.



  • Слухайте, хлопці, здається я придумав, як цього старого
    йолопа нам навколо пальця обвести,— висловив тут же свою
    думку один з шмаркатих таких хлопчаків Володик.


  • А ну ж бо давай, друже, хвалися, що ще ти там таке зми-­
    китив корисне для нашої компанії? — Викрикнув радісно мій
    сусід Микола й штовхнув свого товариша в плече.

  • А що, тут навіть і думати довго не треба. Я з Грицьком
    піду на той бік до Воронівського лісу, щоб добряче хитрого
    Михася подражнити, а ви ж, хлопці, тим часом не зівайте й де
    найліпші кавунчики, хутчій хапайте та в калиновий кущ і знось­
    те, зрозуміло?

  • Зрозуміло!

Підтримав Вовчика увесь гурт хлопців. Перейшовши шви­денько на інший бік баштану, ми тут же відчайдушно зайшли на поле й, зробивши вигляд, що буцімто сторожа не поміча­ємо, нахабно де найспіліші та найбільші кавуни вибираємо. Угледівши нас на полі, дід Михась аж затремтів від люті й від­разу ж кинувся в нашу сторону, перестрибуючи височенну ло­боду з щиреєм, що сягала йому аж по пояс та ще й при цьому розмахував своєю здоровенною палюгою над головою. Цей кумедний епізод відразу ж нагадав нам здалеку вершника, що, ніби той мчав щосили по полю на баскому коні зі своєю шаблюкою в руках.

  • Ку-ди-и? А я зараз вам, шибеники прокляті, ноги дрюч­
    ком поперебиваю і голови ваші смердючі повідриваю та в бу-­
    р'ян позакидаю,— так кричав, наближаючись до нас, зелені­
    ючи від люті, сторож.

  • Ой, хлопці, біда і доки ще не пізно, треба ноги в руки
    брати та якнайшвидше звідси тікати, бо «Чапай» он на коня­
    ці з шаблюкою вже наздоганяє.— Ледве встиг попередити всіх
    Микола й тут же чкурнув у бік лісу, а ми за ним. Тож, поки
    дурнуватий дід відганяв нас подалі від баштану, хлопці в цю
    мить з іншого боку вже котили ногами, руками з гірки в бе-

54

режок кавунчики, передаючи їх хутенько один одному. А не­вдовзі всі зібралися в середині затишного куща калини і те­пер майстерно, розбиваючи стиглі плоди об свої коліна, сьор­бали з великим апетитом цукристий, липкий сік, що стікав по бороді та ліктях й тут же жадібно ковтали червоний м'я­куш прямісінько з темно-коричневими, переспілими зер­нятками. Натоптавши дармовим добром аж до болю свої че­рева, ми вже було зібралися вилазити зі своєї схованки, та в цю мить десь поруч нас почулося таке невдоволене бурчання діда «Чапая», якого хлопці назавжди охрестили таким ім'ям.

— Ах-х, ви ж, шелихвістці отакі-о, бач... обдурили все ж та­ки старого. Ну нічого, впіймаю наступного разу, душу з вас, босяки голопузі, витрясу к чортовій матері.

Лаявся, обходячи в черговий раз баштан, дід Михась, але моїм друзям зараз було не до «Чапая», так як у них вже виник­ла зовсім інша непередбачена проблема, бо ті, немов моло­денькі бичечки, подолавши якусь невеличку відстань, миттєво здіймали свої штаненята й, переминаючись з ноги на ногу, тут же й справляли свої потреби.

Перша перемога

Після смерті старенького батюшки Івана святий храм по­чав занепадати. Що ж до церковної парафії20, то їй невигідно було тримати священика в якійсь там глухомані, де з кожним роком все менше й менше ставало віруючих, котрі не давали достатнього прибутку в духовну казну, чим і скористалася се­лищна рада, яка живенько прибрала це добро до своїх рук і, щоб святе місце не заростало бур'янами, вирішила з цієї спо­руди перебудувати гарний сільський будинок культури. В день відкриття зібралося чималенько людей, молоді, котрі тепер очікували на те, коли завідуючий клубом Микола Іванович дасть згоду, щоб всі бажаючі зайшли туди та подивилися пригодниць­ку кінострічку про шпигунів «По тонкому льоду». Я також

20 Нижча адміністративна влада над храмами Господніми.

55

стояв осторонь на ґанку зі своїм товаришем Петром й з нетер­пінням чекав на кіно, бо не завжди випадала мені така радість, яку любив більше всього на світі. Та несподівано з'явився мій постійний кривдник Толик. Обвівши усіх злим поглядом, цей забіяка вже шукав собі того, кому б якнайшвидше моську гар­ненько намилити. Угледівши поруч себе якогось хлопчиська, він згріб його за шию, ніби отого куля з соломи, в оберемок й здавив так, що той бідолашний аж посинів. Побачивши таку неприємну для мене картину, я не втерпів й тут же висловив свою думку цьому негіднику в слух.



— Чуєш, Толику, ну навіщо ти його отак давиш? Адже йому напевне боляче?

І тільки я встиг промовити ці слова, як він без попереджен­ня з усього розмаху й зацідив мені кулаком прямісінько в зуби, від чого з моєї розквашеної губи так і бризнула кров.

Не знаю, що зі мною тоді відбулося, а може вже настав той час, коли неодмінно треба було захищати від всіляких невігласів свою честь і гідність, а тут ще й гурт емоційних таких хлоп­чаків внизу зібрався, що звикли дивитися на те, як Толик з ве­ликим задоволенням і вмінням безжалісно розправляється зі своїми противниками. Та вийшло все навпаки. Не став я чека­ти повної розправи над собою і з такою силою наніс своєму кривдникові удар кулаком в щелепу, що той аж поточився на місці й, не зупиняючись на досягнутому, продовжував місити свого противника то з лівої, то з правої руки, доки він не зва­лився зовсім на крильці. Підвівшись, Толик хотів вдарити ме­не ногою в пах, та я встиг вчасно відхилитися в бік і, впіймав­ши цього гада за підбір рукою, штурхонув з такою силою, що той, мало не звернувши собі в'язи, покотився по східцях. Двобій як почався, так миттєво й закінчився, але це була моя найго­ловніша і впевнена перемога над ворогом, що дала великий стимул в подальшому житті, бо після цієї знаменної події мене вже ніхто більш не чіпав, а ті, що відносились вороже, назавж­ди стали моїми найкращими друзями.

Остання суперечка

Облюбував собі поруч нашої садиби таке чарівне містечко один сільський чоловік, а через деякий час і поселився там зі своїм чималеньким сімейством. Дуже поважали дядька Саш­ка, котрий умів своїми золотими руками багато користі роби­ти людям. То тракторцем земельку бажаючим в селі обробить, то хатку гарненьку комусь збудує. Одначе найбільший хист він мав до художньої творчості та рибальства. Ні в кого було не клює, а в нього ловиться одна за однією, що звісно тільки дра­тувало та викликало заздрість у інших любителів цієї справи. Виготовляв цей чоловік гарні човни й залишав їх на ставку, щоб всі односельці користувалися ними. А вечорами і до пізньої ночі писав у своє задоволення свої чарівні твори, котрі безкорисно віддавав до божого сільського храму.



Був у нього трохи менший мене синок Володик, з яким ми частенько бавилися, бігали на річку та бідова, ніби вогонь, кра­суня донька, яку він і нарік Олександрою. Зацікавившись ма­люванням, мені частенько доводилося ходити вечірком до дядька Сашка, де я з великим натхненням та снагою придив­лявся до його творчої майстерності. Мені подобалося сидіти біля нього часами й спостерігати за тією чарівною палітрою, що так вдало сполучалася з різнокольоровими добірними бар­вами на полотні, яку наносив пензликом з великою любов'ю дядько Сашко. А трохи пізніше і мені закортіло теж щось на­малювати та бідність не дозволяла про таке мріяти. Тому я тіль­ки й розраховував на дешевенький альбомчик для малювання та семикольорові олівці, хоча в майбутньому та художня прак­тика, що я придбав у дядька Сашка, не пропала даром, так як через декілька років сам розпочав цим займатися. Ходили ми з Олександрою до школи де й випускали шкільну газету, яка завжди займала перші місця, а також приймали найактивні­шу участь в шкільній, художній самодіяльності, співаючи ра­зом чарівні українські та російські пісні. Час потихеньку брав своє і ми вже по справжньому ставали дорослими, відчуваючи в собі якесь дивне й не зрозуміле на той час почуття, яке рані­ше у нас не виникало. Мені подобалася ця гарна українська

57

красуня, що була вродою дуже схожа на татуся. Та мені чо­мусь доводилося тільки спостерігати за тим, як ця чарівна, недоторкана квіточка з роками ставала все кращою та при­вабливішою, але освідчитися їй в ранньому коханні все ніяк не наважувався. Отже й доводилося мені тільки потайки ми­луватися такою, здавалося недоступною нікому, природною красою. При кожній зустрічі з нею я злився на себе, що та­кий йолопкуватий невдаха вродився. Та святе ж місце, як ка­жуть, вільним не буває. Отож бо й підкрався так несподівано до Шури один нахаба з сусіднього села, що перехопив її у ме­не, а це ж було моє перше й таке палке кохання. Жаль мені було тієї довірливої, чуйної дівчини, в якої пізніше так і не скла­лося щасливе життя, а воно ж достеменно знаходилося май­же поруч.

Повернувся якось я пізненько з гульбища додому і чую та­кий п'яненький голос свого татка позаду.

Так, парубче, а для кого ж оце ти кінську гриву отаку-о


відпустив?

Я, звісно ж, давно не поважав батька і навіть було таке ба­жання відлупцювати його, а потім назавжди втекти десь з дому.

Ти що, не чуєш, коли до тебе батько звертається?


Загримав знову він на мене. І тут я не втерпів та й випалив

те, що вже давно в моїй душі накопичилось.



  • А тобі ж яке діло до мого чуба? Хочу, відпускаю, а хочу
    підстрижу.

  • Ага-а, так он як ти, негіднику, навчився зі мною розмов­
    ляти, а все напевне через те, що видно давненько по мармизі
    від мене не отримував. Завтра ж підеш до дядька Василя і не­
    хай він обчубарить тебе наголо.

  • Не піду,— знову обурився я.

  • Що-о? Не підеш? Тоді я зараз же хрест на твоїй дурній
    голові вистрижу.

Знову прискіпався до мене татко і, не дочекавшись моєї відповіді, тут же покликав матір.

  • Євдо-кі-є, ану зайди-но скоріш до хати.

  • А, Господи, ну що ще тут між вами таке знову скоїлося,
    Михайле?

58

А ти подивись ось на цього «попа», що заріс, гад ота-


кий-о й стригтися зовсім не хоче, адже видно великого паруб­-
ка почав вже з себе корчити. Тому я йому, собаці, зараз же
патли на голові з корінцями й повисмикую.

Знайшовши здоровенні ножиці, він вхопив мене в обере­мок за шию й відчикрижив в декількох місцях чуба на голо­ві, але на більше вже не міг розраховувати, бо я так рвонувся з його рук, що татко десь аж у бік відлетів. Вискочивши з хати, я тепер нісся босоніж по вулиці, не відчуваючи навіть ніг під собою та, коли озирнувся назад, то вгледів батька позаду себе і це ще більше збентежило мене, бо добре знав як татко вміє бігати. Пасе було він череду корів, а якась з них, видно, скучить за маленьким, тільки-но народженим телятком, через що й на­думає втекти додому. Проте наступного разу вона достеменно й десятому закаже це не робити, так як той все одно її дожене, як би вона не намагалася бігти і так відбемберить ціпурякою та ще й писок до крові розіб'є. Після чого та тільки гляне в бік татка і цього вже достатньо, щоб боятися його духу навіки.

Повернувши за ріг Багмутової садиби, я вгледів неподалік від себе на вигоні Австріїшин занедбаний сад, поруч якого росла колюча акація, куди скидали майже всі мешканці села різний непотріб, тобто ганчір'я, бите скло, залізяччя, череп'я всіляке, об яке я вірогідно міг би поранитися, але у мене не було часу на роздуми, після чого й пірнув туди. І тільки встиг це зробити, як повз мене пронісся, ніби якийсь тренуючий в вечірню пору, марафонець-татко й, гупаючи босими ногами по стежці, побіг прямісінько до моєї рідної бабусі Пріськи. Вийшовши з кущів, я поплівся, убитий горем, левадою в бік хати, розмірковуючи на ходу про те, як же мені бути далі, бо склалася така ситуація, що ми вже зовсім стали ненавидіти один одного і тепер треба було чекати чогось найгіршого. Зганявши дурну до моєї бабу­сі, татко догнав мене в леваді й, вхопивши за рукав, повів, ла­ючись дорогою додому.

— Ач, гад, що втіяв, втекти здумав. Ось прийдемо додому,
я тебе навчу, як тікати.

Ще заздалегідь відчувалося мені якесь непередбачене лихо, але все вийшло навпаки. Мати поставила переді мною миску


Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал