Хліб наш насущний



Сторінка4/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

37

Від слова батьків тіло моє враз аж засвербіло, бо цей при­крий випадок з консервною банкою тепер обов'язково відіб'ється на моїй особистій шкірі, тобто шмагатимуть мене вдома до тих пір, доки вона зовсім не облізе, чомусь так поду­мав про себе я і з досади аж прикусив губу до крові.

Підключивши до цієї надзвичайної справи класного керів­ника «фрау Зінкель» (так ми дражнили цю психічно-неврів-новажену особу, що калічила німецьку мову), вона і накатала в моєму щоденнику чергове запрошення батькам. Ознайомив­шись з текстом, вдома мене чомусь не чіпали. А наступного дня ми разом з батьком пішли до школи, де на педраді й винесли одностайне рішення про моє виключення з школи. Звичайно ж я ніколи не здіймав з себе вини за цей неприємний випадок, проте і той хлопець, синок медпрацівника, також заслуговував на покарання, бо перший спровокував інцидент. Та «Лебедик» не став розбиратися хто був правий, а хто винен, бо напевне не хотів руйнувати відносини з батьками цього хлопчиська.

— Ну та Бог з ними, і раз так, то сиди, синку, вдома,— так сказала моя мама, але це продовжувалося недовго, бо з часом мені знову дозволили ходити до школи.

Якось зібралися хлопці на ковзанці, розчистили її лопатами й поставили такі-сякі ворота з патичків. А замість шайби зна­йшли замерзлу на кістку кінську бурульку13 і давай її ганяти по льоду. Що ж до ключок, то і їх виготовляли самотужки з ко­рінців дерев. Та несподівано для всіх з'явився на льоду повні­стю екіпірований в хокейну амуніцію Толик. Угледівши таке диво, всі хлопці враз опинилися біля нього. Довго прицмокува­ли та нахвалювали те, що не кожному на той час було доступне купити. А мене більше всього зацікавили ковзани з черевика­ми, про які я міг тільки мріяти, хоча так і не збулося моє бажан­ня. Правда, подарував мені якось один товариш канадського ковзана, але навчитися кататися без пари я звичайно ж не зміг, тому й заздрив тим хлопчакам, які мали це добро та ще гарно ковзалися на льоду. А з часом вже розпочалися гарячі баталії в хокейну гру. Так відібравши у одного з хлопців «шайбу»,

13 Кізяк.

38

я тут же кинувся до воріт, де стояв у захисті Толик. Одначе той майстерно відбив її і вона потрапила мені в обличчя. Від силь­ного удару по верхній губі мої передні зуби враз зайняли гори­зонтальне становище. Стримуючи нестерпний біль, я не розгу­бився й, діставши великим пальцем два вибиті передніх зуба, тут же прилаштував їх знову на місце. Після чого, змочивши окривавлену рану снігом, затиснув на декілька годин до болю в скронях свої щелепи. І це в якійсь мірі врятувало мене від чергової реміняки вдома, а з тим зберегло мені зуби. Та саме головне, що я не мав такої звички жалітися на хлопців, від яких мені частенько перепадало. Було батько каже: «Дивись мені, Грицю, поб'єш когось, шкіру з тебе спущу, а якщо тебе поб'ють, то вірно зроблять — не лізь». Тому я завжди боявся бійки, а вже як били, то хотілося й мені дати здачі та видно добре пам'ятав татків наказ, чим довгенько і принижував себе.



Зима... ой-й, яке ж це тільки ні з чим незрівняне природне диво. Особливо перший такий білесенький, пухнастенький сніжок, або колючий, тріскучий морозець з пронизливим вітер­цем, що аж за вуха пощипує та в них висвистує. Заберемося було з хлопцями у кучугури, понабираємо холодного снігу за халяви валянців, пазуху та ще бог зна куди, викачаємо один одного, немов ті цуцики, по самі шияки та ще й провалимося в крижану купіль по пояс десь на копанці чи річці, не помітив­ши опара14 і це для нас завжди було нормою.

Пам'ятаю такий випадок. Приїхали на зимні канікули до своїх бабусь хлопці з міст Ладану та Прилук і всі до мене заві­тали. Одягнувся я тепленько та й гайда з ними на копанку ка­татися. Не знаю, що нам тоді в голову збрело, але напевне це тільки ми змогли до такого дотумкати. Повикручувавши здо­ровенні кийки з вільхових дерев, що росли довкруж, ми стали ними гатити з усієї сили об лід.

— Чуєте, хлопці, а може вже досить нам дрюччям об лід бехкати,— ніби заздалегідь щось відчуваючи, звернувся до нас Торчевській Вітько.

14 Такі місця в річках, озерах, де протікають теплі течії і тому вони не замерзають.

39


  • А чого? — запитав здивовано у нього Кустов Вовик і тут
    же знову вдарив патиком об поверхню замерзлої копанки.

  • Та, як же чого? А як провалимося не дай Боже. Адже,
    хіба ви не відчуваєте, що під нашими ногами лід вже наче по­
    чав тріщати.

  • Ось перестаньте, пацани, самі себе залякувати,— обі-­
    звався бідовенький такий хлопчик Безлуцький Віталик.

Ну, а я ж візьми та й ляпни щось таке кумедне, від чого мої друзі мало не попадали від сміху.

Та нічого, хлопці, як провалимося, то тоді до мене відра­


зу ж і підемо, на печі гарненько обсохнемо, в «дурня» підкид­-
ного пограємо, а там, дивись, моя матуся борщиком гарячінь-­
ким з квасолькою усіх нас пригостить, адже, це краще, ніж оті
уроки кляті вчити. Ви, що думаєте, дружбани, як би оце я про­
валився в копанку, так мені щось від татка перепало б?

І тільки так сказав, а лід під нами так і розлетівся на шмат­ки, залишивши усіх нас, як отих корабельних мишей у холодній водяній купелі. А позаду вже й татусь мій з довжелезним ба­тогом стоїть, що нібито тільки на такий розвиток подій і очі­кував. Розмахнувся він ним та й давай нас по чому прийдеть-ся періщити. Кинулись хлопці тікати від нього хто куди. Ну і я ж слідом за ними, бо попасти йому зараз під гарячу руку — все одно, що без жалю свою голову у пащу тигрові встромити. Пересиділи ми у Віталика на печі, обсохли, як я попереджав хлопців, і мерщій до своєї рідної хати борщичка з квасолькою сьорбати. А вдома все, як ніколи, тихо. Ніхто тебе не лає, не чіпає. Тільки один татко весело так запитує: «Ну що, Грицю, дізнався з хлопцями де ж там карасики в нашій копанці зиму­ють?» Та я не знав, що зараз йому відповісти, адже за таке тре­ба було б шкіру зідрати, тому щойно бликаючи з-під лоба крадь­кома на нього й продовжував мовчки їсти борщ.



* * *

Промайнули непомітно канікули і на зміну зимі прийшла вже справжня весна. Старші хлопці брали довжелезні жерди-

40

ни і йшли до глинища15, що знаходилося недалечко від моєї ха­ти в леваді, де з великим задоволенням, ризикуючи звісно ж сво­їм життям, каталися на крижинах. А ми з малечею, весело підстрибуючи, пускали паперові кораблики. І це для всіх нас була незабутня цікава забава, бо коли ще так можна побавити­ся біжком за струмочком, що вилискував різнобарвними іскор­ками на весняному тепленькому сонечку, петляючи поміж рівчачками та все бурмотів собі щось незрозуміле, несучи твоє паперове створіння. І кожний, принаймні, тепер уявляв себе справжнім капітаном на своєму величезному білосніжному лайнері, який, долаючи всілякі буреломи в океані, все плив і плив у невідомому напрямку. Та радість моя була передчас­ною, бо з приходом тепла мені ще більше прибавлялося різної надоїдливої роботи.

Щоб восени мати якесь м'ясце, вирішив мій татко кро­ликів завести. Діло наче з одного боку вигідне, а з іншого дуже вже морочне, так як ця ненажерлива орава нікому не давала спокою і якщо не кинути їй завчасно щось попоїсти, то вона й клітки зовсім поперегризає. А тут ще, ніби на зло, спекотне сонце, засуха. Навіть листя на деревах і те бідолашне аж по­скручувалося. Що ж до татка, то йому хоч умри, а теляті, ко­рові, кролям трави де хоч, там і накоси. Я ж звісно не лінував­ся і робив те, що він просив. Але той все одно лупцював мене, немов отого паршивого пса, бо йому здавалося, що кролі го­лодні, а я навмисне їх не годую та лише до хлопців бігаю на гульки.

Приїхав якось на відпочинок до діда Петра його онучок Ві-талик, з котрим ми частенько грали в скраклі, рибалили, зби­рали в лісі смачну суницю та гриби. Отож, як тільки той за­йшов до мене, мені й захотілося свого товариша пригостити. Висмикнувши на грядці декілька пір'їнок зеленого часнику і, відрізавши в бо дні16 невеличкий шматочок здору, я поклав усе це добро на хліб та й запропонував дружбану. Задоволений такою селянською смачною їжею, Вітько тут же запхав свого

15 Місце, де копали жовту глину для мазання хат, печей, долівок.

16 Діжечка без денця для збереження сала.

41

рота й подався на вулицю, ну а я ж слідком за ним. Та в цю мить несподівано повернувся мій батько з роботи. Знаючи його причинні повадки, Вітько швиденько кинув бутерброда під парканом і мерщій побіг до діда Петра, а мене ж за цю прови­ну татко згріб за чуба й поволік до хати. Зачинивши вхідні двері на величезну защіпку, він кинувся до вішалки за солдатською ремінякою.



— Ах-х ти ж гад, отакий-о. Я копійчину до копійчини зби­раю, а ти сало, сволота нещасна, всім розтилющуєш. Ну по­стривай же, роздайбідо, зараз отримаєш від мене добрячого мемеля.

Знайшовши тремтячими руками попругу, він склав її вдвоє, щоб вона дошкульніше приставала до тіла і так сполосував мене нею, що моя шкіра вся зробилася аж синя, але я ніколи не сто­яв на місці та все шукав собі під чимось якогось порятунку. Повернеться було мати з роботи, а в хаті такий тарарам, що ніби там якась страшенна буря пронеслась. Посуд перебитий, стіл перекинутий, кімнатні квіти вперемішку з землею валя­ються і я знаходжуся серед цього гармидеру опухлий від сліз. Заплаче вона, обійнявши мене, а тоді батькові й каже: «Ми-хайле, ну навіщо ж ти отак по звірячому до своєї рідної дити­ни відносишся та ще забиваєш її нізащо на смерть?»

Одначе той тільки відповість сердито: «А хіба ти не бачиш, Євдокіє, що у нас на очах бандит росте, тому я тебе попрошу не лізь у не своє діло, а я ж з цим вже якось і сам впораюсь.»

Тож і продовжував пороти мене татко ніби оту беззахисну якусь тварину. А одного разу так ухопив своїми кострубатими лапищами за вуха, що аж мочки зовсім повідривав, після чого вони розпухали та декілька днів гноїлися, і тільки аж з часом загоїлися. Рука у татка завжди була важкою і вдалою. Залетів якось до нас у двір здоровенний кібець і, впонатравши там квоч­ку з курчатами, він вірогідно вже приготувався тут гарненько підобідати. Але ж бо і чубарка не хотіла віддавати цьому роз­бишаці своїх ріднесеньких діточок, тому й підняла на все дов­кілля такий страшний ґвалт, що розбудила навіть татка, кот­рий приліг в обідню пору трохи перепочити. Вискочив той босоніж на ґанок й, вхопивши чималеньку ціпуряку, що ко-

42

рів пасуть, пожбурив навкидь в кібця, який знаходився від татка так метрів за десять в повітрі, але втекти хижакові не вдалося, бо від палюги той враз і гепнувся у дворі, де навіки й скінчив своє існування біля ніг вже утихомиреної чубар­ки. Після чого його тіло повісили на кілку, щоб хижі птиці нашого двору боялися.

Або ще: повернувся якось татко з роботи і замість того, щоб зайти у хату, подався чомусь у хлів до поросяти.

  • Ах ти ж, гад отакий-о, і де ж ти, падлюка, на мою голову
    взявся? Зараз, зараз... я тебе провчу, стерво,— продовжував сва-­
    ритися татко в хліві, чим звісно і зацікавив мене. Не квап­
    лячись, я наблизився до дверей та й зазирнув в шпарину, а тат­
    ко в цю мить вже закінчував загострювати один кінець дроту
    і тут же поліз у загорожу до кабана.

  • Хрю-хрю-хрю,— невдоволено, хрюкаючи забликало на
    свого господаря порося, але, отримавши успідком боляче під
    ребра, воно ківікнуло і відійшло трохи у бік. Постоявши якусь
    мить, татко навалився несподівано на підсвинка й, вхопивши
    його в оберемок за голову, притис до стіни. Не встигло воно ще
    й достеменно прийти до тями, як той і проштрикнув йому дро-­
    том рило.

  • Кі-ві-і, кі-ві-і,— ще голосніше закричало аж до хрипіння
    від болю порося. Та татко під час цього вже скручував дріт на
    заюшеному кров'ю поросячому рилі.

  • Ах ти ж, ідіот отакий-о. Тепер не будеш більше рити та
    підмостки мені зривати.

Ну що ж, діло наче й зроблене та хіба ж воно винне в тому, що Господь Бог дав поросяті рило, щоб воно ним порпалося в землі.

Дуже мені образливо було тоді за той прикрий випадок з бу­тербродом, тому я вже з тих пір затаїв ненависть в душі до свого рідного батька, бо побив він мене майже ні за що. Та хіба ж міг я сам їсти цей хліб зі здором і не поділитися з това­ришем, який також не скупився й ділився зі мною чим тільки міг. Пам'ятаю такий випадок. Приїхала якось з міста Прилук до діда Петра мати Віталика, тітка Галина і привезла своєму синові, що тут відпочивав, гостинці, але той не став десь там

43

крадькома це уплітати, а вийшов і пригостив мене солодоща­ми. Так що ж, тепер треба було і його за це убивати?

  • Вітасю, а йди-но, либонь, до мене, онучку любий,— кли-­
    че було дід Петро хлопця до себе, а потім і каже,— ти б оце
    дурника задарма тут не ганяв, а гілочок кроликам наламав, які
    й поласували б гарненько молоденькою корою та зубки свої
    заодно поточили б,— продовжував наказувати дід Петро
    хлопцеві, що тільки-но той десь носився по вигону і, захекав­
    шись, вскочив у двір, бо напевне добре знав повадки старого,
    який не дивлячись ні на що, шмагав онука частенько різкою
    по жопі. А одного разу зайшов до мене Віталик та й каже:

  • Чуєш, Грицю, давай зараз вчудимо щось таке кумедне
    і заодно діда мого налякаємо.

  • А як же ми це зробимо? — питаю я у нього.

  • Та зробимо, тільки з цим поки що не поспішай.

А невдовзі той виніс з хлівця здоровенного гарбузяку і, від­різавши йому вершечок з корінцем, вигріб звідти насіння. Після чого прорізав в гарбузі дірки для «очей» та й приладнав до них з розбитої пляшки зелені скельці. Одначе на цьому його твор­ча діяльність не скінчилася, бо той ще в середину гарбуза по­ставив запалену воскову свічку й, затуливши це страхіття вер­шечком, примостив його хутчій перед вікном на кукурудзинні, яким дід Петро завжди обкладав свою хату, щоб взимку було тепліше. Так, заховавшись за стіною, ми стали спостерігати з товаришем за тим, що ж воно буде далі. Угледівши мерехті-ючий вогник за вікном, дід Петро заклопотано наблизився до нього.

  • Чуєш, Парасю, та що ж це воно за диво таке, ондечки
    у наше вікно вп'ялося ?

  • Свят, свят...— перехрестилася Парася й швиденько на­
    близилася до вікна, за яким вже смеркалося, де на неї так на­
    хабно дивилася якась незвичайна і страшна істота.


Та дід Петро, видно, вже давно здогадався, що це витівки онучка й, вдягнувши хутчій на босу ногу чоботи, вийшов на ву­лицю. Підкравшись потихеньку до нас, старий «гадада» (так дражнили діда Петра, що кумедно так вимовляв своїм тремтя­чим голосом: «А-га-га-да-да-да»), затаївся на якусь мить. А потім

44

позаду нас почувся посвист лозиняки, котра і вшкварила боля­че спочатку Вітька, а потім вже й мене. І тільки після цього почувся сердитий такий голос старого.

А-га-га, тря-а-стя, ва-аші-й ма-а-те-рі, ха-ат-у ме-е-ні


ви-и-рі-ши-ли спа-а-ли-ти. За-ара-з я ва-ас, ше-ель-ми ота-а-кі-о,
хлу-у-ди-и-но-ю по ву-у-ша-ах. Я-а пока-а-жу вам, як з вогне-ем
гра-а-тися.

Дивний був цей дід Петро, що завжди про наш рідний край казав:

А-га-га, та це-ге-ж бо-го-жий ра-йо-ок.
Отримавши добрячого наганяю від діда, ми з Віталиком

швиденько втекли до моєї хати, де й пересиділи там до тих пір, доки старий не заспокоївся. Отож бо, щоб не злити в чер­говий раз дідуся, і поліз мій дружбан на вербу гілки кролям ламати, що росла поруч з садибою в бережку. Стеребився він на неї аж на самий вершечок і, розгойдуючись у своє задово­лення, почав наспівувати:

Гой-да, гой-да-ша

Де ко-би-ла, там — ло-ша-а.

А я стояв в цю мить недалечко і з жахом спостерігав за його витівками, бо добре знав, що це небезпечно, так як верба дуже крихке дерево. Тому, не гаючи часу, зайшов до діда в хату, щоб попередити про це Віталикову маму.

Тьотю Галю, ви ж тільки погляньте, що на вербі ваш син


виробляє.

Вийшовши швиденько на вулицю, вона стала його лаяти.

Ну, чого ото тебе поперло так високо, синку, ану злазь
зараз же мені донизу, а я тобі по сідниці ще й лозиняки дам.


Сказавши ці слова, вона трохи заспокоїлась та й повернула­ся знову до хати займатися своїми справами. А в цей час Віта-лик вже летів з височенної верби, збиваючи своїм тілом здоро­венні гілляччя й тут же гепнувся на моїх очах прямісінько на берегову землю так, що аж довкруж загуло.

А-а-а... синочечку-у-у ж мій рід-не-сенький.


Закричала на увесь вигін, ламаючи руки, рідна мати, ви­
скочивши з хати й кинулася до нерухомого тіла. А з іншого бо-

45

ку — мої татко і мама, але той вже був без будь-яких ознак життя. Хтось вхопив цеберку і, набравши з кринички холодної води, хлюпнув хлопцеві в обличчя, від чого у Віталика несподі­вано відкрилися очі і він застогнав. Відвезли його терміново на військову базу, а звідти швидкою допомогою до Чернігова. На­багато місяців був прикутий мій товариш з перебитою спи­ною до лікарняного ліжка і навіть на один рік відстав від школи, а як видужав, то дядько Іван і повіз сина до Києва, щоб перевірити, чи благополучно все зрослося. Проте знову біда, бо рентген показав, що у нього росте горб і тепер треба було зно­ву ламати спину, а нещасного хлопця заковувати в гіпсовий пан­цер. А все це трапилося через його безглузду поведінку та не дарма кажуть: «Хто не був молодим, то й не був дурним», хоча є більш вірніша поговірка: «Береженого сам Бог береже». Отже після чималеньких митарств вичухався все ж таки Безлуцький Віталій і став ще міцнішим, закінчив інститут в Москві і живе тепер та працює десь в Одесі, займаючи чималу посаду, пов'я­зану з нафтовою промисловістю.

КОТИК МУРЧИК

Село моє Лучківка було започатковане якимось паном Луч­ком і нараховувало десь більше сотні дворів. Люди тут мешка­ли працьовиті, а головне — вміли цінувати життя і все те, що оточувало їх навколо, а при цьому ще й показувати неабиякий талант на сцені сільського клубу. Сам завідуючий культурним осередком Шатоба Микола Іванович був чуйною, добропоряд­ною людиною, грав гарно на баяні та різних духових інстру­ментах, проводив частенько різні заходи, залучаючи до них літнього віку людей та здібну молодь. Повернеться було моя матуся натомлена з роботи, а Микола Іванович уже сидить ве­чірком в хаті, бо ж хоче п'єсу «Пошилися в дурні» або «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» підготувати та людям показати. І йде було вона з радістю на репетицію з татком, бо любила цю справу навіки, а з часом і нам це передалося. Скільки па­м'ятаю свою ненечку, стільки й дивуюся її такому, здавалося,

46

невичерпному натхненню, бо уміла ця безкорисна жінка дуже багато різного добра робити і без неї ні одне весілля чи гулян­ка не обходилася. Як ніхто уміла вона смачну святкову страву приготувати, не кажучи вже про різні там каленики17, варени­ки, пиріжки, налисники та духмяний, пухкий домашній хліб. Одначе не завжди на це продуктів було достатньо, бо кол­госпне злиденне життя дуже вже занапащало цих працьови­тих селян та доводило їх до нелюдського ганебного існування, і навіть в цих нелегких умовах моя мамця завжди знаходила якийсь вихід і майже з нічого вміла приготувати щось. Грошей, звісно, не вистачало, а ми вже підростали з сестричкою На-дійкою і треба було десь брати копійчину, щоб купити якусь одежину до школи.



Отож одного разу дістала моя ненечка зі старенької скри­ні, присипаний з роками пилюгою, військовий френч та шта-ни-галіфе з синіми кантами, привезені татком ще з війни, що називалося трофеєм і подала мені приміряти. Кітель на мене був величенький, а галіфе — довге.

— Ну, та це вже не велика біда, синку і зараз ми його тро­хи вкоротимо на швейній машинці.

Так сказала моя мама і тут же взялася за цю копітку пра­цю, а згодом до цієї військової амуніції ще старенькі батькові чобітки знайшла.

Схопившись вранці на ноги, я швиденько вдягнувся в це «добро» й помчав до школи, де дуже вже насмішив своїх одно­класників, а особливо придурастих вчителів, що все кепкували з моїх злиднів, обзиваючи мене «солдатом», та ще й підохочу­вали дітей до насміхань, але згодом поступово звиклися, а я йду було зі школи і гупаю тими чобітьми, ніби справжній солдат, та ще пісні воєнні співаю:

На позіції дєвушка Провожала бойца, Тьомной ночкой простілася У родного крильца...

' Житній хліб з калиною.



Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал