Хліб наш насущний



Сторінка3/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

25

хоча я їх повбивала б гадів отаких. Ми пупи надривали та іша­чили на них, а ці виблядки все життя на чужому горі щастя собі будували. Оце тобі, синок, і чесна, справедлива совіцька влада, за яку є ще такі собаки червиві, що аж зади рвуть та все марять про повернення назад, як було колись.

Настав нарешті той час, коли татко скликав до себе майстрів з навколишніх сіл, щоб вони зіп'яли на ноги таку-сяку хатинку з отого дерева, що дісталося моїм батькам такою нелегкою пра­цею. Проте, як з'ясувалося, і тут не все було гаразд, бо ті до­свідчені в цій нужденній для людей справі майстри були по­биті на війні, а молоді ще тільки-но розпочинали набиратися досвіду, тому й калічили невміяки все, що тільки можна, тре­нуючись на нашому майбутньому житлу, а за «косо, криво, аби живо» моїм батькам доводилося ще й чимось розраховувати­ся. Тож і виходило так, немов в тому дотепному прислів'ї: «Ба­гатому й чорт дитину колише, а бідному і нянька не хоче».

Вийде було татко, стане біля недобудованої хатки та й каже: «Господи, господи, забий того до смерті, у кого жінка Горпин-ка та ще й грошей торбинка». Але ж, як би там тяжко не було, та мої батьки ніколи в борги не залазили і грошей теж не по­зичали. Мати завжди вміла керувати як коштами, так і госпо­дарством, а батько залишався на других ролях. Та коли десь хильне лишнього, отоді вже всім перепадало, проте йому можна було поспівчувати, бо зіпсовані нерви війною, голод, тяжка праця, будівництво хати, а тут ще й ми зі своїми без­кінечними турботами і проблемами. Тому й кидався він від безвихіддя в крайності, лупцюючи нас та сикаючись з кула­ками до мами, але щоб бити її, ніколи цього собі не дозво­ляв. Зіп'яли будівельники з горем пополам хатку на «ноги», а вкрити її нічим, не кажучи вже за вікна, двері, підлогу, для котрих також матеріал був потрібен. Після чого і довелося мо­їм батькам знову підставляти плечі та йти до лісу.

Кожна зароблена копійчина довго не затримувалася і тут же йшла на будівництво хати. А одного разу мама дуже плака­ла, а трапилося усе це через свою необачність, довіру, доброту. Прийшов якось до нас сусідів син Микола грошей позичити. Ну мати, нічого не підозрюючи, полізла на піч, де на комині

26

завжди стояв чорний ящичок з різними документами та гро­шима й, відрахувавши звідти потрібну суму, дала йому. Пора­ючись біля худоби, мої батьки рідко замикали хату, тому ко­жен міг зайти до неї непоміченим. Тож, вибравши час, коли мої татко й мама були заклопотані якоюсь працею, Микола обійшов з тильної сторони будівлю і, потрапивши до оселі, поліз на піч. Та тільки встиг цей злодюга загородити свою погану руку в ящик й запхнути гроші за пазуху, як тут і мама з'явилася на порозі.



  • Ти щось там поклав, Миколо? — сердито спитала вона.
    Одначе той, червоніючи, відповів:

  • Та... та... я тільки хотів глянути, що там іще таке лежить.
    Можна було б цього негідника притиснути десь у куточку

та витрясти з нього гроші, але мама не стала цього робити і сказала:

Ой дивися, хлопче, бо красти у бідного — це великий гріх.


Жаль було мамі отих нещасних копійок, що вони з татком

отак не доїдаючи, тужилися та заробляли, щоб хоч щось при­дбати для нової хати, а якась нахаба на дурняка поживилася. Не знаю чи це справді Бог побачив і покарав його, чи просто так співпало, бо невдовзі помер Микола дуже молодим від туберкульозу.

Почав татко голову ламати над тим, чим же йому будівлю вкрити і нарешті придумав. Наколе було дров і на базар, а звід­ти, озираючись довкруж, оцинковані корита, прикриті соло­мою, на возі везе. Та це була ризикована справа на той час, бо за нівечення державного виробу, яке використовував батько не для прання, а для покрівлі, дуже карали, одначе іншого ви­ходу у нього не було. Тож, намаявшись добренно з цими кори­тами, тепер шкуринка вичинки коштує, бо стоїть батьківська хатка, вкрита отим залізом по сей день і не бідує.

Розділ З — СОВДЕПІВСЬКИЙ РЕАЛІЗМ

Відбувся у 1957 році в столиці Москві Всесвітній фести­валь молоді, що полишив по собі незабутнє враження на всій планеті, де вперше наша молодь змогла поспілкуватися з іно­земцями. Адже щоб виїхати з нашої країни до них, це була на той час дуже велика проблема. Що ж до радянської імпе­рії, то вона навмисне відгороджувала нашу молодь від різно­го західного засилля, бо, напевне, вважала, що нам у них не­ма чому повчитися, а головне, що їхнє начебто може комусь заподіяти великої шкоди і таким чином підірвати совіцьку ідеологію та комуністичні напрямки на розвиток і розбудову соціялістичного реалізму. Проте після цього фестивалю ми впевнились в зворотному, тобто якби це декому не подобало­ся, але цю завісу треба якнайшвидше знищувати. Та й чим же відрізнялися від нас ось ці симпатичні, веселі різнокольо­рові юнаки й дівчата? А майже нічим, хіба що своєю розку­тістю та незвичайною поведінкою, бо жили у вільних країнах без комуністичних оков, цензури, а з тим слухали та співали сучасний ансамбль «Бітлз», а також залюбки танцювали «Блюз», «Чарльстон», «Рок-н-рол», «Твіст», «Шейк», не кажучи вже за стильні «батнічки10», «техаси11» та модні «шузи12», в які вдягалися без боязні.

7 травня 1958 року відбувся більшовицький пленум, який прийняв чергове божевільне рішення про прискорення та роз­виток хімічної промисловості в країні Рад. А незадовго перед

10 Модні сорочки.

11 Штани американського стилю коричневого відтінку на заклепках.

12 Модні черевики.

28

тим війська Варшавського співтовариства придушують прогре­сивні угорські сили, які не були згодні з насильницьким тота­літарним совіцьким режимом, що начебто боровся за мир. І цими нерозумними діями комуністичні вожді ще більше роздмухали вогнище у Східній Європі, викликавши велике не­вдоволення Дуайта Дейвіда Ейзенхауера та його прихильників, який правив на той час Американською країною з 1953 по 1961 роки. Після чого капіталістичні країни вимушені були балансувати з нами на грані нової війни. А тут, немов на зло, на острові Куба, що знаходився в Карибському морі, іще од­на чергова зірочка волі засяяла, тобто в 1959 році демокра­тичні сили під проводом народного месника Фіделя Кастро Рус піднялися на боротьбу з американськими агресорами і очистили свою землю від янків. Пам'ятаю, як ми з великою радістю і гордістю співали про цей волелюбний народ пісню:



Куба, любовь моя Остров зарі багровий Пєсня, леті над планєтой, звєня Куба, любовь моя.

Хоча трохи пізніше співали вже по іншому: «Куба, отдай нам хлєб і забєрі свой сахар.» Отож-бо настав той час, коли вже нашому люду було не до пісень. Життя радянських лю­дей з кожним днем все гіршало й гіршало. Про електричний струм можна було хіба що тільки мріяти. Тож мені не раз до­водилося часами стовбичити на морозі, щоб отримати біля крамниці якусь літру керосину для гасового каганця чи при­муса. З хлібом також було щось незрозуміле, бо привозили його невчасно і поганої якості та ще такий твердий, що хоч бери та сокирою рубай. Тому селяни відмовлялися його бра­ти й пекли самотужки. Дійсно, життя для нас було на той час не мед, але і в таких умовах ми росли та розвивалися.

Пам'ятаю шестидесяті роки XX сторіччя, коли в країні з'я­вилася все ж таки стильна мода і тепер сільським парубкам довелося розстатися зі своїми широченними штаньми та хро­мовими чобітьми «гармошкою», а на зміну їм вдягти вузенькі «дудочки», хоча після гуляння, деяким стилягам доводилося

29

здирати усе це з великим трудом при допомозі господарчого мила, яким вони намазували свої п'яти.



19 вересня 1960 року «турист» Микита Хрущов вперше пустився в круїз теплоходом «Балтика» по Атлантичному оке­ану, щоб потрапити на ХХ сесію Генеральної Асамблеї ООН. Виступивши перед всесвітнім зібранням, наш «курський соло­вей» добряче налякав капіталістів своєю новою ядерною зброєю і на завершення підтвердив це черевиком об трибуну. Майже цілий місяць гуляв Микита по Америці, придивля­ючись до людей, які тут мешкали та працювали, а після цього дива, яке він там уздрів, вирішив і собі той досвід впровадити в совдепії. Познайомившись з тутешніми фермерами-мільйо-нерами, Микиті дуже сподобалася кукурудза, яка гарно роди­ла на американських полях, а головне, що цей корисний про­дукт приносив їм чималі прибутки. Тож не довго роздумуючи, наш «мічурінець-селекціонер» і почав діяти, а в 1961 році вже більше п'яти мільйонів гектарів орної землі замість пшениці та жита, було засіяно «царицею полів» та горохом. Те, що за­думав Хрущов, мало в собі сенс, одначе робити це треба було з розумом та нажаль в нього він був відсутній. Хімії перли в та­кій кількості в землю, що вона на багато століть отруїла все навколо. Риба, раки, птиця і всіляка живність на багато років зникли, а на зміну ним з'явилися різні незнайомі хвороби та слова — нітрати, нітрити, екологія, радіація, не кажучи вже за поля, на яких продовжували валятися паперові, розлізлі від негоди, лантухи з хімікатами та мінеральними добривами. Одним словом, вся ця таблиця Менделєєва тепер розносилася паводками. Та комунячі нелюди не хотіли зупинятися на до­сягнутому, а попри того і проводили не бачені в світі ядерні досліди на радянських людях. Згадаємо 1957 рік — місто Се­мипалатинськ, де під час ядерного вибуху, були навмисне при­сутні біля епіцентру, як експеримент, живі люди, бо на їхню думку наука вимагала жертв.

12 квітня 1961 року з космодрому Байконур стартувала кос­мічна ракета «Восток», на борту якої знаходився радянський космонавт Юрій Гагарін, що облетів нашу планету навколо її осі. Ми добре знали, що совіцькі ядерники-вчені запускали

30

в космос спочатку штучні супутники і всіляких тварин, а тут несподівано людину. Це було щось неймовірне і великий тріумф на той час у всьому світі, від чого ми на радощах спі­вали різні пісні про космос, і ось одна з них:

«Я зємля, я зємля,

Я твоіх проважаю пітомцев

Синовєй, дочєрєй,

Долєтім ми до самого солнца

І домой возвратімся скорєй.»



Але трохи пізніше наші вожді вже почали марити про Марс та Венеру, хоча про те й не подумали, що вони наробили на своїй рідній землі.

Та промайнуть роки і нам доведеться дізнатися правду, що приховувала радянська влада. Отже, проводячи експери­менти під час запуску ракет, в них гинули люди, тому я вва­жаю, що не можна було віддавати «пальму першості» Ю. Га-гаріну, і в підтвердження цьому на другому кладовищі міста Харкова навіть є поховані останки космонавтів з епітафією на могилі «Від друзів космонавтів», котрих навмисне забула вла­да. А через якийсь час з'явиться іще одна чергова версія, що буцімто Ю. Гагарін не загинув у катастрофі, а був насильно за­проторений до психіатричної лікарні за правдиві слова, сказа­ні у вічі під час святкового бенкету в Кремлі бувшому генсеку Брежнєву. Ну що ж, вміли «комуністичні душогуби» знищува­ти тих, хто їм заважав, або не влаштовував їх в чомусь. Отож бо, потрапивши до такого лікарняного осередку, мало хто звід­ти повертався нормальною людиною, бо радянські коновали сумлінно виконували накази своїх вождів, тримаючи усе це у великій таємниці і не гірше за отих есесівців проводили свої підлі досліди на цих нещасних людях.

В 1961 році Микита Хрущов проводить грошову реформу і «дерев'яний карбованець» стає ще дерев'янішим. А в Амери­ці відбуваються великі зміни, до влади приходить молодий пре­зидент Джон Кеннеді, котрий був одним з тих реформаторів США, що обіймаючи таку посаду, зробив дуже вчасні і великі справи для людства — знизив податки, пом'якшив расову дис-

31

кримінацію, а головне, що знайшов реальний підхід до радян­ської держави і в 1963 році підписав Московський договір про обмеження ядерних озброєнь. Та це не дуже сподобалося де­яким босам-багачам Америки, які підстерегли його в Білому домі і вбили. Але це буде трохи пізніше. А поки-що американ­ський уряд створив навколо Куби блокаду, під час якої відбува­лися терористичні випади. Так у1962 році Фідель Кастро Рус звер­тається до совіцької Держави, щоб та захистила кубинську революцію. В свою чергу Микита Хрущов збирає членів уряду: Микояна, Козлова, міністра іноземних справ Громика, марша­ла радянської держави Маліновського та маршала ракетними військами Бірюзова і після спілкування з ними наші кораблі, завантажені зерном, яке прикривало зверху ядерні ракети, вирушило до берегів Карибського моря. Та на зустріч радян­ському суднохідному промисловому флоту випливла величезна армада воєнних американських кораблів, що стали погрожу­вати йому своєю зброєю. Це була дійсно непередбачена, страш­на трагедія, яка могла б в кожну мить перерости в третю світо­ву війну, але всі були до цього готові. Оточивши з усіх боків військовими крейсерами радянську начебто мирну флотилію, американці надіялися перевірити в наявності те, чи не при­сутня на цих судах якась зброя. Та в цю мить з глибин Атлан­тичного океану винирнули совіцькі підводні човни, які допра­вили благополучно цей флот до портів острова Свободи. День і ніч вартували американські літаки в повітрі, слідкуючи за тим, що ми відвантажуємо в портах Куби, а під цим суднохідним флотом постійно знаходилися радянські підводні човни, що місяцями охороняли наш флот.

22 жовтня 1962 року Джон Кеннеді виступив по гучномов-нику і сповістив співвітчизникам про те, що совдепівській дер­жаві все ж таки вдалося переправити на острів Кубу сорок дві ядерні ракети і тільки при участі представників США, Куби та генерального секретаря ООН це загострене становище було на якийсь час ліквідовано. Після чого вже розпочалася нова епоха життя, тобто наш уряд вчасно взяв під захист кубинський ба­гатостраждальний народ, але нажив собі таким чином воро­га. А невдовзі до нашої країни приїздить сам Фідель Кастро Рус,

32

з яким заключили двохсторонню домовленість про імпорту­вання та експортування різних продуктів і розміщення на острові Свободи зброї стратегічного значення. Цей договір дуже дошкульно вдарив по економіці та шлунках радянських нещасних людей. Отож-бо наша країна і змушена була поста­чати їм масло, цукор, хліб, а ті взамін нам — неякісний цукор з тростини жовтого кольору, що нагадував усім підстилку після кролячої мокречі. А мені назавжди врізалися в пам'ять — це кубинські великі лантухи з-під цукру, що дуже користувалися попитом у нашого населення та ними, як кажуть, ситий не будеш. Що ж до радянської системи, то та заради своєї ідео­логії і засилля світлого комуністичного марева віддала б всім все, а свій народ завжди тримала на ланцюжку з відсунутою мискою їжі на відстані.

Зрозумівши те, що треба якось виправляти це складне про­довольче становище в країні, совіцький агроном Микита прий­має нове рішення і замість пшеничної муки на полицях крам­ниць тепер з'являється перемолотий горох, що нагадував усім зелений дитячий пронос, а замість білих житніх та пшеничних паляниць «Хрущ» (так в народі прозвали цього дуролома) годує людей нудотно-солодкою якоюсь мамалиґою з кукурудзи. Та ще й насміхаючись з них, обіцяє в 1982 році побудову такого довгожданого для всіх радянських людей комунізму, тобто кож­ному особисто квартиру і безкоштовний проїзд в транспорті. Отже після такої промови по всій країні відразу розпочина­ється масове будівництво калічних п'ятиповерхових «хрущо-вок», що розраховувалися тільки на 40—50 років. А що ж да­лі? А далі буде таке, що страшно про це й подумати. Але люди на той час і цьому були раді. Тож, щоб хоч якось загладити свою вину, «Хрущ» підписав наказ про забезпечення старень­ких, немічних людей пенсією і з державної казни тим, хто вже був на заслуженому відпочинку виділяє по дванадцять карбованців. А що ж залишалося після такого собачого жи­вотіння людям робити? Та різні пісеньки й анекдоти про Ми­киту складати:

«Лєтят пєрєльотниє птіци,

А с німі Хрущов, Мікоян



33

На Кубу вивозят пшеніцу

От туда ж вєзут обєзьян.

Ладушкі-ладушкі, Куба єст оладупікі,

А ми суп гороховий єдім

Потєхонєчку пєрдім». Або ще: «Йде якось дідусь з онучком містом, а той у нього й питає:



  • А скажи оце мені, дідусю, ну що ж воно таке "комунізм"?
    Подумав старенький та й каже:

  • Ото бачиш, онучку, машина поїхала ?

  • Ну, бачу.

Тож знай, зараз одна їде, а при комунізмі їх буде набага-­
то більше.

Збентежене такою відповіддю хлопченя, знову стало чіпля­тися з запитанням до діда.

— Слухай, дідусю, ну чому ти не хочеш мені як треба роз­


тлумачити про "комунізм"?

"От, кляте бісеня і де ж ти тільки взялося на мою голову зі своїм довбаним комунізмом" — подумав так про внучка дід. Коли бачить, а назустріч їм похоронна процесія йде, від чого аж зрадів старий, бо відповідь сама несподівано з'явилася.

  • Так, онучку, он бачиш... одного вже в труні на кладовище
    понесли.

  • Ну, бачу,— невпевнено відповідає дитинча.

А при комунізмі... їх, онучку, нестимуть туди один за одним.»
Або ще:

«Приїздить якось Микита на Донбас та й опускається в забій до своїх друзів, бо кажуть, що він колись начебто "гарним шах­тарем" був, а ті не довго думаючи, повернули його спиною до себе і давай з ним в "жучка" гратися (є така гра, тобто б'ють того, хто стоїть до гурту задки, в плече, а той повинен вгадати, хто ж це зробив). Отож-бо стоїть Микитка, задумався, коли хтось як упече його чимось так, що він аж поточився на місці, а тоді й запитує:

— Чим вдарив, Микито?

А той, не задумуючись, відповідає:

Та, напевне, що антрацитом, друже.



34

— Е-е, ні-і, брешеш, падлюко, кукурудзяним хлібом.» Звісно на Кубу чи в іншу якусь там африканську країну «Тум-бо-юмбо» (де ще керує плем'ям вождь що скінчив наш МГУ), Хрущов такого хліба не возив. А своїх вже так замучив, що українські люди почали виходити на вулиці та страйкувати. Згадаймо Новочеркаськ, де комуняча зараза нізащо постріляла своїх же людей, як собак, а керував цими злочинними діями по вказівці Микитки нелюд радянської совдепії — кегебіст, гене­рал Семичасний. Але ж доведені комуняками до такого жах­ливого стану люди, вже нічого не боялися і йшли на смерть, аби хліба нормального наїстися. Так у Харкові на заводі ім. «Мали-шева», що виробляв на той час паровози і танки, були розтро­щені з кукурудзяним хлібом всі лотки й будки вщент, адже хіба це діло — аграрну країну давити отаким хлібом і, ніби в блокад­ному Ленінграді, видавати калікам та дітям його по картках. Од­наче радянські люди хоч і через багато років та повинні знати справжню правду про блокадний Ленінград. Дійсно був голод і люди помирали без їжі, проте ми добре знаємо, що в кож­ному місті на всякий випадок в складах знаходилися непоруш­ні запаси, а таке місто, як Ленінград, не могло бути без «НЗ». Проте людожер Сталін не міг змиритися з тим, що люди не по своїй волі потрапили в блокадний полон, тому вважаючи їх зрадниками, залишив напризволяще. Та що там якісь не­щасні ленінградці, коли він навіть свого сина Якова залишив німцям у полоні. Одначе сталінський прихвостень Жданов зі своїми нелюдами, сидячи в цьому оточеному з усіх сторін во­рогом місті вождя, 175—200 гр. пайки чорного клейкого хліба не отримував, як ті нещасні люди, що прощаючись з життям, помирали з голоду, бо в підвалах міста знаходилися величезні запаси харчових продуктів, котрими вони напихали свої на­хабні кендюхи та пельки. Що ж до Микити, той теж ніяк не вгамовувався і під час створеного ним же чергового голодомо­ру в нашій країні, видав божевільний наказ по знищенню, на­чебто, зараженого грибком благодійного зерна від якого від­мовилася «бідна» Куба, а з тим, щоб не повертати його назад та роздати голодним людям, що давився в цей час нудотним кукурудзяним хлібом, це добро й висипали рибам в море.



Розділ 4 — ЗИМОВІ ПРИГОДИ

Відпрацювавши в нашій школі, Ганна Петрівна знову по­вернулася до свого рідного міста Прилуки, де продовжила свою педагогічну діяльність. А невдовзі через хворобу полишив нас Василь Кузьмович, на місце якого і було призначено іншого на прізвисько Шульга, котрий швиденько завів тут свої поряд­ки, після чого й стали поповнювати цей учбовий заклад без­дарні, схожі на свого керівника, педагоги, від яких напевне насилу здихалися ті школи, де вони раніше працювали, але цього вибагливого і хворого на голову радянського служаку вони повністю влаштовували. Та головне, що цей тип відпові­дав всім характерним рисам совіцького авторитарного чину­ші. «Лебедик», «Губошльоп» (так дражнили цього директора діти за його розжерту конституцію тіла й завжди розквашені в піні губи) не переймався тим, щоб надати гідні умови для навчання дітей, або створити сприятливі умови в колективі вчителів. Він навіть радів тому, що між педагогами відбували­ся якісь незрозумілі стосунки та точилися брехні, що розно­силися з неймовірною швидкістю по школі. А загалом Михай­ло Миколайович так «любив» дітей, що за рукоприкладство був навіть виключений на декілька літ зі школи без права зай­мати посаду вчителя. Та на його щастя життя змінилося. З'явилася десь у цього придурка «волосата рука», після чого його й назначили директором. Для цієї «темної конячки» завжди були властиві: хабарництво, підлабузництво, нена­висть і зло. Він добре усе запам'ятовував і мстився всім, хто посмів цьому пихатому нелюду щось заперечувати.

Закінчувалася учбова четверть і наш п'ятий клас вийшов на перерву подихати свіжим повітрям, але цей перепочинок

36

запам'ятався мені надовго. Не встигли ми опам'ятатися, як нас оточили з усіх сторін старші хлопці з восьмого класу й, за­гнавши в глухий кут школи, дошкульно почали розстрілювати сніжками, змоченими талою водою, що стікала з дахів будівель. Сховатися десь або знову вскочити в шкільне приміщення ми не встигали, а ці невігласи все насідали. Не знаю, що зі мною тоді таке скоїлося — чи то страх, чи може якесь безвихідне ста­новище мене на таке підштовхнуло, бо, вхопивши консервну банку, що валялася поруч нас, я не задумуючись й пожбурив її в нападників.

Ой-й... ой... боляче,— раптом закричав хтось у гурті


хлопців і шалена атака враз захлинулася.

А трапилося ось що. Іржава банка влучила одному шко­ляреві на прізвисько Збарацький прямісінько в чоло. Криш­ка від сильного удару відкрилася та й розчебисувала хлоп­цеві брову і перше, що кинулося мені в очі,— це високий юнак, обличчя якого було затулене руками, а крізь пальці стікала кров, окроплюючи білий сніг навколо. І тут неспо­дівано до нас з погрозами кинувся один з таких забіякуватих хлопчаків.

Хто-о... хто... я вас питаю це зробив? Ану зізнавайтесь за­


раз же, суки, бо повбиваю усіх гадів на місці.

Те, що відбулося у такій колотнечі, могло б бути не поміче­ним та я завжди був чесним хлопцем і тут же зізнався, за що й отримав від ньго удар в сонячне сплетіння, а потім ще й бо­ляче кулаком по голові. Покаліченого хлопця відразу ж повели до медпункту, а мене до директора. Дізнавшись про скоєне, невдоволении «Лебедик» насилу виповз із-за стола й, тягнучи поперед себе жирнюче пузо, наблизився до мене.

Так, хлопсику, ти чого це тут бескетуєс? — звернувся він,


сьокаючи до мене з піною, що неприємно розтягувалася у ньо­
го на губах.

Але мені зараз було не до розмови, тому я продовжував мовчати.

Ну що ж, Ганно Іванівно, бачу, що справа тут зрозуміла


і питань не буде, тому терміново викликайте батьків,— звер-­
нувся він до завуча школи.

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал