Хліб наш насущний



Сторінка2/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

КанIкули

Розпочалися літні канікули. Вчителька наказала усім нам принести яйця, сало, масло, хліб, різні крупи, цукор, печиво до чаю, щоб сходити в ліс та зварити там кашу. Продуктів для цієї справи нанесли чимало, але як стали готувати кашу, то всім стало зрозуміло, що все це добро десь раптом зникло, тобто на «розум пішло». Тому й стали дражнити Ганну Григорівну «Жеригімною».

Дитинство... канікули... Ой, які ж тільки гарні, чаруючі сло­ва. Та були вони завжди не для мене, бо кожний день треба було працювати до впаду. Отож, прокинуся раненько, батьки вже на роботі, сестричка спить, а на столі пісненькі млинчи­ки та кваша8, ну й звісно ж список, в якому мама наказує що треба за день зробити. Корову, як прийде з пастовня, зачи­нити, кролям травички накосити, курям зерна якогось сип­нути, водички з криниці в діжу наносити, прибрати скрізь в оселі, мух обов'язково вибити в хаті, бо кляті спати не да­ють, бурячки прорвати, щоб краще росли. І на останок з На-дійкою бавитися, яка тобі й на хвильку не дасть від себе віді­йти. А тут, ніби на зло, таке сонечко пече. Хлопці, в кого є дідусі та бабусі в футбола гасають, або рибалять чи просто купають­ся в своє задоволення на річці. А мені... запрягайся й працюй, як ота худобина.

Прийшов якось до мене Кустов Вовик, онучок отого старо­сти, що радянська влада нізащо повісила, та й каже:

  • Грицю, а давай гайнемо на річку та скупаємося там гар-­
    ненько, позагораємо на біленькому пісочку, раків по норах по­
    шукаємо, а то й щіпалок чи бобирів козубкою половимо.

  • Та я ж не можу, Вовику,— відверто так кажу йому.

  • А чому? Ти ж тільки поглянь, яке сонечко припікає і во-­
    дичка, напевне, немов парне молоко. Чи може тобі Надійка
    заважає? Так ми і її візьмемо з собою та нехай собі на бережку
    бавиться.

8 Узвар затертий мукою з сухофруктами, калиною та цукровим бу­рячком.

15

  • Знаєш, Вовику, ніхто мені не заважає і сестричку мама
    в цьому році в дитсадочок влаштувала, а працею мене батьки
    з кожним днем все більше й більше навантажують. Це у вас
    там у містах можна горобцям дулі давати, а ми люди сільські,
    тому роботи завжди по саму зав'язку. Ось і зараз мама наказа-­
    ла курей глядіти, бо ж кляті... Бог-зна де несуться.

  • Пусте, Грицьку, я тобі з роботою допоможу. А що ж до
    курей, то ми швиденько з цим нехитрим ділом впораємося.
    У тебе хлів зараз вільний?

  • Так, а що?

  • Ну, от і добречки, доки корова ваша на паші пасеться,
    ми тим часом курей туди заженемо і всі справи в картузі.

  • А навіщо ж це робити, Вовику?

  • Чуєш, Грицьку, не поспішай, а то ж тобі це не буде ціка­-
    ве, коли ти про все заздалегідь дізнаєшся.

Довгенько так моталися ми за цими клятими курми, доки не загнали їх усіх в хлів. Ну, а як досягли свого, Вовик зачинив за собою двері і, вхопивши першу на його погляд грудасту чу­барку, підклав мені під лівий лікоть так, щоб голова була поза­ду й каже:

  • А тепер, друже, тримай її надійно, щоб вона не вирвала­
    ся і впихай скоренько свій вказівний палець в гузко, а вже як
    наткнешся в щось таке тверденьке, знай що то яйце.

  • Ой, боюся, Вовчику.

  • Та не бійся, бо ж їй все одно боляче не буде, а палець
    можна потім у річці обмити.

  • Ех ти, а ще кажеш, що сільський, а я ж хоч і виріс у міс­
    ті, але знаю звідки яйця беруться, бо не раз бачив, як моя
    бабуня палець туди встромляла, а потім і мені дозволяла це
    робити.

Вовик доводився мені троюрідним братом, так як моя ма­ма була племінницею отого Василя Степановича, що партиза­нам допомагав. Встромив я палець у куряче гузко і від неспо­діванки аж викрикнув на увесь сарай:

  • Є... є, Володю.

  • От бачиш, а ти боявся, а виходить, що нічого тут страш-­
    ного й немає.

16

Перемацавши всіх курей, ми залишили в сараї тільки тих, що повинні були знести яйце і тут же, підстрибуючи босоніж, вже неслися мерщій щодуху до річки, скидаючи сорочки та штаненята на ходу. А, накупавшись до посиніння, вже бігли з Вовиком назад, щоб випередити корову, яка ще не встигла повернутися з паші і яйця не перетовкла. Позбиравши усе це добро на помості в кошика, ми тепер чекали на батьків, які от-от повинні були повернутися на якусь часинку додому під­обідати.

Зайшовши в хату, мати відразу ж угледіла, що на столі, де стояла тарілка з млинцями було пусто.



  • Ах-х ти ж, роздайбіда отака-о,— закричала вона на ме-­
    не і, вхопивши реміняку, потягла нею декілька раз посеред
    спини. Побачивши в яку халепу я вскочив, Вовика враз ніби
    десь вітром здуло. А з часом на порозі вже стояв татко, який
    тут же й дізнався від мами про розтелющені мною млинці.


  • Так це ж ще й не все, Євдокіє.

  • А що, Михайле, цей невіглас ще натворив?

  • Та на річку ж з отим ладанським9 босяком, що приїхав
    до баби Марусі, ходив.

  • Ой, Боже-е, а як би втопився.

Перебалакали вони удвох, а потім і взялися за виховну ро­боту.

Ох... і дісталося ж мені тоді, як отому куцому на перелазі, бо шкіра моя була так побита, що наче от-от повинна була злізти, але я все одно не каявся й продовжував жити так, як мені заманеться та серце підказувало. Отож вибігаємо було з хлопцями босоніж, де тільки можна, а при цьому й наштрик­нешся ненароком на щось, після чого засиплеш ранку піском і ніяких тобі проблем. Але ж було й таке, що розпухне нога від занесеної в рану інфекції і виєш тоді не одну ніч від болю, не даючи іншим спокою. Та батьки, ризикуючи моїм здоров'ям, ніколи не викликали лікарів, прикладаючи до цього якесь при­родне зілля і нарив проривав й ставало легше. Що ж до чере­виків, їх все одно не купували, бо не вистачало грошей, проте,

1 Це таке місто в Прилуцькому районі де жили монахи.

17

дякуючи клімату, який на той час був зовсім інший, я пере­бивався як міг. Пам'ятаю теплі дощики, калюжі, по яких не раз доводилося мені гасати, наспівуючи веселі пісеньки: «До­щику, дощику, зварю тобі борщику, на обід кашу»... Водичка в них після зливи, завжди була така тепла, приємна, а над се­лом в небі завжди з'являлася величезна різнобарвна веселка. Тож, щоб купити якусь там одежину чи черевики до школи, я всеньке літечко збирав різні лікарські рослини: звіробій, глід, ромашку, липовий цвіт, конвалії, акацію, а восени — шишки з сосни, ялини та жолуді з дуба. Ну й, звісно, макулатуру та ме­талолом, бо все надіявся, що мама з татком куплять мені щось новеньке до школи. Так непомітно промайнуло літечко і те­пер вже потрібно було знову збиратися до клятої, ненависної мені школи. Склавши в портфелика новенькі підручники, зо­шити, що ще пахли друкарською фарбою, я чекав того дня, щоб знову піти до школи, тільки не вчитися, а зустрітися зі своїми друзями.



Непередбачена халепа

Сиджу якось я на уроці та за червоногрудими снігурами і жовтогрудими синичками спостерігаю, котрі, обліпивши го­дівничку, тепер з великим апетитом крихточки поїдали. В кла­сі була незвичайна тиша, тільки чувся голос Ганни Григорівни, яка в цю мить нам щось читала. Поруч мене, нахиливши голо­ву донизу, дрімала Надійка, в якої несподівано з товстелезних губ потекла слина і капнула на відкритого зошита. Побачивши таку кумедну картину, я не втерпів й пирхнув від сміху, чим звісно ж розбудив Надійку, котрій напевне вже й сон якийсь приснився. Повернувшись в мій бік, дівчина спочатку не вто­ропала, з чого я засміявся, а коли побачила слину в зошиті, тут і підняла руку.

  • Так, я тебе слухаю,— здійнявши окуляри, запитала в неї
    Ганна Григорівна.

  • А... а... мені Грицько ось взяв і в зошита плюнув.

Не чекав я такої образи від ось цієї нахабної й брехливої Надійки.

18

Ану, встань, негіднику. Ти що оце тут виробляєш та ще


й діточок мені зобижаєш.

І наблизившись до мене, вона звичним рухом майстерно так довбонула, ніби палицею, з усієї сили вказівним пальцем боля­че в голову.

Ну а тепер забирай портфелика і йди з-перед моїх очей


геть, а завтра щоб були батьки в школі,— погрозливо постука­
ла вона в підтвердження сказаному пальцем об парту.

Вийшовши з школи, мені було дуже образливо, тож приго­ломшений таким несподіваним казусом, я й поплівся через кла­довище додому.

Вдома мене зустріла мама.


  • О-о, а чого це ти так раненько з школи повернувся,
    Грицю.

  • Та не повернувся, мамо, а вигнали, як оту собаку ніза­
    що,— захлипав я.

  • Як це так нізащо? Ану, розповідай, хлопче, що там ще за
    оказія така з тобою зчинилася?

Вислухавши мене уважно, мама також розсміялася з дур­нуватої Надійки, адже напевне добре знала, що такого я не міг вчинити. І на другий же день була в школі. Розмова моєї мами і вчительки відбулася в присутності всіх дітей, де мама наполя­гала на тому, щоб хоч хтось з дітей підтвердив те, що я міг таке зробити, але всі тільки мовчали. За несправедливий вчинок про­ти мене мама назвала Ганну Григорівну «мучителькою» й ви­йшла з класу. А моє життя в цій школі стало схоже на пекло, бо за найменшу провину мені тепер доводилося стояти часа­ми біля дошки в куточку та вислуховувати несправедливе підтрунювання вчительки в мою адресу при дітях.

Пам'ятаю такий випадок, що відбувся десь під кінець мого навчання в другому класі. До школи поспішали діти, які не тільки жили в нашому селі, а ще й у Чорному хуторі. Тож, про­ходячи повз будівлю, де жила зі своєю сім'єю вчителька, вона замість того, щоб винести цеберку з помиями на вулицю, ви­хлюпнула з відчинених дверей увесь цей бруд на дітей, після чого нам і довелося сидіти на уроці без неї, бо ж та в цей час прала та сушила одяг школярів, котрі через неї постраждали.

19

Настав час прийняття нашого класу в піонери, це був обо­в'язковий атрибут совіцької партії, але дякуючи Ганні Гри­горівні, мені в цьому було відмовлено і тільки набагато пізніше я був прийнятий в цю організацію. А що ж давала ось ця коме­дійна процедура пересічному школяреві? Та майже нічого, окрім того, що завжди треба було носити цю мотузку на шиї та ще й марширувати, як отой вишколений солдат під бара­бан і звуки сурми заради якоїсь божевільної ідеології. Та як розібратися до кінця, то це зовсім не так, і там, де вже утво­рився суспільний лад, він тут же ділився на багатих і бідних, розумних і дурних, «чужих» і «своїх», «чорних» та «білих». Тож ми вже давно повинні зрозуміти, що в жодному суспільстві не може бути однакових, справедливих умов життя для людини. Не виключення було і для совдепівського тоталітарного режи­му, який вже давно дотримувався правил морального кодексу комунізму: «У кого більше прав, той і прав.»

Отже й створювали для себе ось ці суспільні кровопивці такі кумедні організації як «жовтенята», «піонерія», «ком­сомол», з котрих і зростали їхні потенційні продажні холуї та лакеї — це піонервожаті, комсомольські вожаки, що на очах цих комуняк перевтілювалися у сатанячих перших та других секретарів для совіцької партократії. Хоча були такі діти, котрі не хотіли бути піонерами через своє соціальне по­ходження, або релігійні погляди, тоді від таких система нав­мисне відгороджувалася муром і їм нічого не залишалося, як складати таку смішну піонерську присягу:

«Я піонєр совєтского союза, пєрєд ліцом своіх товаріщей торже-ственно клянусь: «Піть коньяк, куріть табак, душить котов — всєгда готов!»

Одного разу отримали ми від вчительки підручники з праці, яких звісно на всіх не вистачало і, вибравши собі цікавенький малюнок, стали виліплювати щось з пластиліну, а поруч мене сиділи інші діточки, очікуючи з нетерпінням на те, коли ж на­решті й їхня черга дійде та вони розпочнуть теж щось собі лі­пити, хоча все це достеменно залежало щойно від педагога. Можна було б декілька малюнків нанести на дошку чи ще

20

якось, щоб всім було зручно. Та не вміла Ганна Григорівна як слід цей практичний урок організувати, бо напевне мала низь­ку педпідготовку. Чуйні, хороші вчителі навідріз відмовлялися їхати працювати в село, тому й направляла держава до навчаль­них закладів периферії всіляких телепнів та далеких від пе­дагогічного фаху людей.



Не встиг я з Катею, так звали дівчину, що сиділа поруч, під­ручника відкрити, а його вже вихопила у мене все та ж нахаб­на губошльопа Надійка і тут же поклала перед собою на парті.

  • Ах-х ти ж, гадино,— з ненавистю вигукнув я і, вхопивши
    ручку, штурхонув нею в її спину.

  • Ой-ой,— несподівано застогнала дівчина і аж вигнулася
    від болю.

«Гм... та чого ж це вона, достеменно бреше або прикидаєть­ся. Адже я наче тільки ледь-ледь до неї доторкнувся. А... а, зро­зуміло, знову хоче наябедничати клята дівка Ганні Григорівні, щоб та моїх батьків викликала до школи, ну а ті ж, як завжди, і дали мені чергового прочухана» — подумав я. Та коли звернув увагу на ручку, то враз все й зрозумів, бо штовхнув я Надійку не тим кінцем, а пером, яке аж розчепірилося надвоє, за що й був виключений назавжди з цієї школи. Попрощавшись зі своїми друзями, я підійшов до дошки і, взявши крейду, на­малював «жеригімну» під регіт дітей в залізній касці з ні­мецьким хрестом на лобі, а вже тільки після цього й пішов геть з класу.

Ну а через декілька днів наказала мені мама, щоб я зайшов до старшого на три роки від себе хлопчика Миколки, котрий і повинен був відвести мене до Грабівської восьмирічної шко­ли, що знаходилася аж за п'ять кілометрів від села. Ця зміна учбового закладу зовсім ускладнила і без того моє нелегке жит­тя, бо ж тепер потрібно було раніш вставати і бігти слідком, як той цуцик, за старшими школярами.

Снігу на той час випадало дуже багато та ще й морози такі драли, що навіть в школу не ходили, а вже як застане десь нас завірюха в полі, бурхаючи колючим снігом прямісінько межи очі, то це вже була не наука, а ціла мука. Ото ж бо доліземо ми якось гуртом з горем пополам до школи, шурхаючи по коліно,

21

а то й по пояс у снігу, а одяг так обмерзне, що його навіть не в силах стягти з себе, бо руки від холоду зробляться, немов оті граблі, не кажучи вже за ноги, що аж до підошов валянців по­примерзають. А в школі хоч і топилося брикетом з торфу, про­те для такої величезної одноповерхової будівлі — це, немов отой кіт наплакав, тому нам нічого не залишалося, як обліпив­ши з усіх сторін тепленьку грубу, грітися біля неї декілька уроків, доки остаточно не прийдемо до тями.



  • Діти-и, а у кого ж це воно щось горить? — звертається
    було до нас схвильовано вчителька Ганна Петрівна.

  • Так це ж он... у Грицька валянок зайнявся,— вихопилося
    несподівано з вуст у переляканої дівчинки Катерини. А я вже
    так пригрівся біля груби, що почав дрімати, але запах паленої
    шерсті враз розбуркав мене. Схопившись з місця, я стрімголов
    понісся до бачка з питною водою. Та, кажись, вже було запіз­-
    но, бо не тільки підошва, а й онуча почала тліти. Дошкандибав
    якось я до дому, а в дворі зустрів мене татко та й питає:

  • О, а чого це ти накульгуєш синку?

  • Та,— кажу,— валянця в школі спалив.

  • От, молодець, ну заходь до хати,— невдоволено відпо-­
    вів він.

Отож бо, тільки я поріг оселі переступив, а татко уже поза­ду мене стоїть. Зідрав він з моєї ноги валянця, мало не викру­тивши ноги, і так бахнув ним по писку, що у мене аж іскри посипалися з очей. А тоді вхопив солдатську реміняку і давай причащати мене нею так, що на мені й місця живого майже не лишилося. Ну що ж... зробив шкоду, а тепер отримуй, як го­диться, по заслузі та били, напевне, не за те, що валянка спалив, а за те, що життя було злиденне, а нового взуття ні за що було купити.

Старенька будівля школи знаходилася на пагорбі, оточено­му з усіх сторін гарним садком, присадибною ділянкою та ве­личезними розкішними осокорами. Третій клас, в якому я на­вчався, знаходився окремо від основної будівлі, куди й одвів мене Миколка.

— Так, дітки, до нас прийшов вчитися іще один новенький


учень і звуть його Грициком, тому я дуже вас прошу, не обра-

22

жайте його, та якнайшвидше допоможіть йому влитися в наш дружній колектив,— звернулася вчителька до учнів і посадо­вила мене поруч з хлопчиком Васильком, якого ще я знав по дитячому садочку.



Ганна Петрівна, так кликали вчительку, відразу ж мені спо­добалася, її направили до нас на практику з Прилуцького пе­дагогічного інституту. Це дійсно була педагог з великої літери і нагадувала мені Дмитра Гордійовича. Гуманітарні предме­ти давалися мені легко. Я так уважно її завжди слухав на уро­ках, що навіть деякі дисципліни не вчивши вдома, міг їй на п'ятірки розповісти, але математика була майже повністю за­пущена з вини тієї вчительки, що викладала її з першого по третій клас.

Багато довелося докласти зусиль Ганні Петрівні, щоб на­долужити прогаяне, одначе в класі, де сиділо більше тридця­ти душ дітей, їй одній було дуже важко це зробити. Пам'ятаю уроки співів і музики, під час яких Ганна Петрівна заводила патефон, а ми протирали платівки та заточували для них гол­ки, щоб вони краще грали. Ця копітка праця не всім учням подобалася, проте я виконував її сумлінно і цим, вірогідно, догоджав вчительці. Але найбільше вона поважала мене за гарний голос, яким я співав популярні на той час патріотичні пісні: «Тачанка», «Варшав'янка», «Наш паровоз вперед лети», хоча пізніше ми дізнаємося куди він нас привезе.

Керував в той час нашою школою Василь Кузьмович, кот­рого поважали всі учні та батьки, бо умів той згуртувати на­вколо себе гарний колектив, що плідно та творчо працював. Він не пропускав ні одного дня народження учнів і тут же особи­сто поздоровляв їх та дарував якусь книжечку, але найбільше він запам'ятався мені тим, що сам брав активну участь у різних заходах, концертах та ще й залучав своїх колег-однодумців до цього. Та клята болячка рано забрала його життя. Дуже запав мені в душу один такий випадок в нашій школі де кожного року, тобто дев'ятнадцятого травня відмічалося урочисте свя­то піонерської організації. На спортивний майданчик звози­лася величезна купа хмизу, яку тут же й підпалювали під гімн радянського союзу та підняття червоного прапора на флагш-

23

тоці, а навколо неї збиралися зодягнені в святкову форму з чер­воними галстуками школярі, вчителі та люди, між якими про­водилися цікаві ігрища, концерти. Тут же на очах всіх відпочи­ваючих смільчаки здіймали з високого стовпа півня, а інші перетягували каната, або розбивали із зав'язаними очима ста­ренького горщика. І за це переможці отримували від Василя Кузьмовича призи.

Вечір напрочуд видався цікавим, особливо хлопцям, яким в цю хвилину вже закортіло чогось особливого, котрі нажбур-лявши в палахкотіюче полум'я черепиці, тепер спостерігали за тим, як вона, розігрівшись, почне розлітатися на шматки, бухкаючи при цьому, немов якийсь вибуховий пристрій, чим і нагадувала усім невидимий такий «феєрверк», котрий дуже загрожував здоров'ю відпочиваючих. Тому, щоб при­пинити це безчинство і змушений був втручатися в цю не­безпечну справу фізрук школи, який і відганяв бешкетників від цієї принади. Що ж до мене, то я з дитинства боявся всі­ляких вибухових предметів, які залишилися нам в спадок ще з часів війни, чим і страхали мене батьки.

Отже, згуртувавшись до купки, ми тепер стояли біля Ганни Петрівни і з великим задоволенням слухали гарні пісні. Та в цю мить до відпочиваючих під'їхав «бобик» (так називали люди цю невеличку вкриту брезентом машину), з якої вийшло колгоспне керівництво, а з ним одна жіночка, що хутенько наблизилася до хлопчика на прізвисько Хомичов і простягла йому чималенький пакунок з печивом та цукерками. Подяку­вавши за це, пикатий тут же почав напихати свою пельку соло­дощами й з такою силою здавлював кріпкими щелепами смач­не тістечко, що аж крихти вистрибували в нього з гидотного рота, а щоки, ніби в того зажерливого хом'яка, відразу ж роз­дувалися від насолоди.

Я дивився на цього любимчика всіх вчителів, котрі навмис­не завищували йому оцінки та бігали перед ним, немов при-дурки на цирлах, так як його батьки займали головні посади в бухгалтерії колгоспу. Що ж до нас з сестричкою Надійкою, то солодощів ми майже не бачили, хіба-що на Різдвяні чи Но­ворічні свята або гробки, тобто червону поминальну гірку. Та

24

що там якісь пундики, коли ми цукор не завжди мали і щоб підсолодити якусь страву, мама варила цукровий буряк.

Угледівши Хомичова з пакунком дитячої радощі в руках, до нього кинулися друзі. Та пикатий не поспішав ділитися дар­мовим добром і тепер, ніби той маститий продавець на ба­зарі, почав набивати на свій товар ціну. Одного він відразу оща­сливив, іншому, видно, нагадав якісь образи в свою адресу, але той, вибачаючись, продовжував з надією клянчити у нього хоч якусь подачку і пикатий, не кваплячись, відгриз невеличку об­слинену крихтинку від цукерки й, кривлячись, зневажливо так ткнув цьому хлопчиську.

Чималенько часу промайне від тоді і в совдепівській держа­ві настануть великі зміни, а до влади прийде Михайло Горба­чов, що запропонує зробити «перебудову» в країні рад, а з цим в наше село приїдуть контролюючі органи. Та коли ті підіймуть присипані багаторічною пилюгою папери, що залежалися десь на полицях бухгалтерії колгоспу, то це їх дуже вразить.

Завітав якось я до батьків з Харкова на відпочинок, а мати й каже:

  • Чуєш, синку? Колись ти розповідав нам, як отой Хоми-
    човський виродок, син головних бухгалтерів колгоспу, печін-
    нячко та цукерки на якомусь там святі наминав.

  • Ну, було таке,— кажу я батькам, що примостилися по­
    руч мене під шовковицею на лавочці.

  • А тепер слухай, синку, що ми тобі зараз розповімо. При­
    їхав до нашої бухгалтерії якийсь ревізійний контроль і при пе-­
    ревірці вказав на страшні кримінальні дії бувшим бухгалтерам
    Хомичовим, що вже давно знаходилися на заслуженому відпо-­
    чинку, котрі навмисне займалися злочинними справами, при­
    власнюючи при цьому чималі суми грошей, а нам нараховува­-
    ли копійки. Ну й звісно ж вигодовували своїх вишкребків твоїм
    печіннячком та цукерками, а також повлаштовували їх у пре­
    стижні учбові заклади, не кажучи вже за квартири, меблі та
    машини, які придбали за наш горьований кошт.

  • Ну й що ж їм за це тепер буде, мамо? — питаю я.

  • А що їм буде собакам гнилозадим, так як той час, щоб
    притягнути їх до кримінальної відповідальності, вже минув,

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал