Хліб наш насущний



Сторінка13/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

ВОЛЯ

І ось нарешті ми дочекалися того бажаного дня, коли нам видали «бігунки», тобто розрахункові листки, щоб звільнитися від цього клятого бісівського горнилища. А як всі папери були підписані, нас і зібрали в останній раз на плацу, звідки й пове­ли під звуки маршу табуном до вокзалу.

Отримавши під розписку від капітана Гаряжи оті мізерні «піті-міті», тобто зароблені за два роки і два тижні каторж­ним трудом 178 карбованців, я попрямував до електрички, а коли увійшов до вагону, то ніби хміль, не контролюючи мою свідомість, охопив все тіло, а на душі з'явилася якась полегкість, бо не вірилося що, всі ці нелюдські муки для мене назавжди скінчилися. Уже й електричка, набравши швидкості, мчала до міста Кірова, а я все стояв біля вікна та думав: «Господи, та не­вже ж ти звільнив мене від цього собачого поневіряння і я тепер вільний, немов ота птиця, що так довго сиділа в кліті, а тепер випустили її на світ Божий. Адже ти тільки поглянь на кожного з нас, як висмоктала майже останню кровиночку ось ця "спра­ведлива радянська влада", котрій ми вже не потрібні, бо не ма­ємо ні сил, ні здоров'я, тобто доведені до такого нелюдського жахливого стану, що тепер були схожі на оту побиту на пів-смерть собаку, яку тут же без жалю вишвиргнули на смітник». Тож нам залишалося тільки заспівати оту частівку, що приду­мали наші хлопці під час служби у цій «совіцькій» в'язниці.

Откривай, мамаша, двєрі, Син із армії ідьот. Зає... ла кубатура Єлє ногі волокьот.

Думаю, що знайдуться серед моїх читачів ще й такі «патрі­оти», котрі не погодяться зі мною та скажуть: «Ти давав при-

181

сягу на "вєрность родінє", тому нічого скиглити». А ті обстави­ни, що виникли у тебе під час служби, повинен перенести стійко, як справжній мужчина. Та пройде небагато часу і тоді, шановні мої, доведеться у вас запитати: «А де ж тепер ваша "родіна", за котру ми отак карячилися та слава Богу, що хоч живі лишилися, адже іншим через чиїсь безглузді ідеологічні принципи, навіть голови свої на "полі брані" довелося скласти, так як брежнєвським катам при погонах нас було не жаль, хоча вони також приймали присягу на вірність Батьківщині і тут же зраджували їй. Згадаймо Дагестан, Чечню, Афган, де ті без­соромно напихали домовини, замість вбитих, дефіцитним ба­рахлом, наркотиками, щоб потім в "союзе" гарненько пожи­рувати, тобто на чужому горі ще й чималі здобутки мати. Головне, щоб перед їхніми лупоокими сп'янілими очицями сто­яв ось цей нещасний солдат, зодягнений у "радянську уні­форму", котрого потім можна було хоч чорту в зуби запхнути, бо їм до цього не звикати, так як душу свою смердючу вони вже давно самому дияволу продали».

Тож, розпрощавшись зі своїми друзями, я взяв білет та по­їхав додому. Дорога була неблизькою і чомусь нагадала мені отой рідкісний вислів, що, мовляв, як не мудруй, але всі шляхи обов'язково ведуть тільки в Рим, бо знову довелося їхати через Москву, а як потрапив до приміщення Курського вокзалу, кот­ре майже повністю було заповнене солдатами, то від їхніх різно­барвних кольорових погонів аж у моїх очах зарябіло. Взявши білет до Бахмача, я вже було зібрався йти на перон, і тут до зали увійшов якийсь підполковник, котрий своїм гучним голо­сом враз змусив усіх замовкнути:

Уважаємиє воєннослужащіє, а хто желаєт вступіть до


нас в органи бєзопасності?

Запрошення було дійсно принадливе, проте нажаль на його агітацію навіть ніхто і не відгукнувся. Тоді підполковник не­сподівано перевів погляд у мій бік, а з тим і добавив:

  • А ви, товаріщ сєржант?

  • Да нєт, товаріщ подполковнік, я так накомандовался, что
    хочу домой.

  • Ну нічего, отдохньоте і к нам.

182

Але ж дійсно я так стомився, що вже нічого більше не хотів. Тому остаточно відмовившись від цієї затії, тут же по­їхав до своєї рідної батьківщини. Тож йду перелісками, поля­ми, а на душі так гарно та радісно, бо ж це мій рідний край, моя землиця, котра ще з дитячих років загартувала мене не­легкою працею, пронизливими вітрами, холодними дощами та морозами колючими, тріскучими, а з цим і зцілила повітрям чистим, п'янким, медовим, росами вранішніми життєдайни­ми та травами польовими квітучими, що й дозволило мені ви­жити в отакому страшному бісівському пекелищі на чужині. І тепер чим більше я наближався до своєї Спадщини, тим жа­гуче все відчував у собі якусь невидиму енергію, котра відразу звільнила мене назавжди від отих пут, котрі аж цілих два роки тримали мене у неволі. А як вийшов в поле, то аж серденько моє стрепенулося від хвилювання в грудях, адже побачив не­подалік від себе святу батьківську оселю, з бовдура якої все підіймався й підіймався білий звивистий димок, що залишав по собі на тлі розчервонілого морозяного вранішнього неба повільний біло-кучерявий слід.

Боже, як же тільки я вдячний тобі за те, що ти зберіг мене і надав сили, щоб дожити до такої щасливої миті та повер­нутися живим в ось цей невеличкий райський куточок, де мешкають мої рідні, котрі вже давно зачекалися на свого «блудного сина.» Обійшовши село стороною, я почимчикував навпрошки через Романовський старенький садочок, бережок, а навколо... така казкова дивина, вкрита білим пухким прости­радлом, що ніби навмисне заворожувала тебе на якусь мить, від чого звичайно мені не раз доводилося зупинятися. А налю­бувавшись цими незрівнянними ні з чим красотами, я знову продовжував долати глибокі снігові замети до своєї такої ба­жаної цілі.

Не чекали мене батьки, а я завжди любив приїхати додому так, щоб це було для них зненацька, бо не хотів завдавати їм якогось зайвого клопоту. Ага, отож відчиняю так потихеньку хатні двері і бачу... матуся моя ріднесенька з розчервонілими щічечками у заковерханій хустиночці біля печі вештається, а поруч неї сестричка Надійка, така тобі вже доросла дівчина,

183


пиріжечки з маком ліпить. Тільки встиг я чемодан поставити та сказати:

  • Ну здрастуйте, мої ріднесеньки мамо, сестро.
    А вони ж:

  • Ой, синочечку... ой братику...

Туляться до мене, цілують та все плачуть на радощах так, що й слова мені не дають сказати. Отже, доки ми розмовляли поміж собою, а тут і татко до оселі заходить. Обійнялися ми з ним, поцілувалися, а тоді він відступив так на крок від мене та й каже:

  • Ану ж бо, синку, дай же я хоч на тебе роздивлюся. Ну
    що ж... гарний і бачу, що не даром ти там два роки кашу сол­-
    датську уплітав. Після чого всі сіли за стіл снідати.

  • А тепер,— каже мені матуся,— лізь, синку, на гарячень­
    ку піч та хоч кісточки свої там гарненько відігрій, бо ж і я була
    в Росії, тому добре знаю, як там нашого брата радянська влада
    завжди мучила.

Опинившись хутенько на тепленькому черені, я відразу за­був про все на світі і тут же заснув мертвецьким сном. А у ве­чері вже й дружбани до мене завітали.

  • Ух ти-и... а красень яким, командир,— прицмокуючи гу-­
    бами, почав нахвалювати мене товариш дитинства Торчев-
    ський Вітько.

  • А що, йому личить військова форма,— підтримав мого
    дружбана ще й Володя Оніщенко, обдивляючи мене уважно
    так, ніби отого новенького мідного п'ятака з усіх боків.

Доки ми розмовляли та згадували про те та се, мати вже й стіл гарненький накрила. А як тільки Вітько по старшинству розлив горілочку в чарки, так я від неї й відмовився.

  • О-о, а ти ж, Гришо, чому не п'єш з нами?

  • Та,— кажу,— хлопці, видать я вже своє відпив.

  • Як це так? — здивовано враз запитав Володик.

  • А ви що, дружбани, не знаєте як у совдепівських кля-­
    тих військах нашого брата шанують. Отож, не знаю як у вас,
    але там де я служив, добренно довелося мені чорняги, дох­
    лої риби та комбінованого штучного жиру з нафти і вугіл-­
    ля попоїсти, щоб шлунки свої до кінця свого життя угро-

184

бити. Тому те, що я там пережив, хлопці, і ворогові такого не бажаю.

Ну добре, тоді за твоє щасливе повернення з пекла,


Гришо,— так сказав, сміючись, Віталик, котрий тут же чар­
чину з хмільненьким і перехилив, а за ним те саме зробив
вже й Володик.

А як скінчили вечеряти, тут мені Вітько й запропонував:

— Ну що, Гришо, гайда з нами у село Воронівку, в більярд
там трохи пограємо та з дівчатами молоденькими потанцю-­
ємо, а там дивись... може ще й ти якусь собі гарненьку кра-­
лю знайдеш.

Почувши ці слова, у мене враз аж в душі наче щось йокнуло, бо нагадало мені те, що я по своїй дурості вже був жонатий. І тепер, принаймні, не кожна дівчина дасть мені таку згоду на те, щоб знову пов'язати зі мною якесь заміжнє життя. А голов­не, що й по сей день не знаю чи розірваний мій ти люб з Оле­ною, чи може ні. Отож, тільки ми вийшли на вулицю, тут Віть­ко і звернувся так загадково до мене:

Чуєш, Гришо, на ось тобі ліхтарика і підсвічуй дорогу


попереду нас, ну а ми ж з Володиком трохи подивакуємо.

Не встиг я навіть і на декілька кроків від них відійти, як чую позаду себе, ніби десь несподівано так вітер буревійний почав силу свою набирати, бо підігріті спиртним, хлопці вже встигли не одну хвіртку та огорожу в людей повалити. А як порівнялись з хатою Потапового Миколи, то лавицю прямі­сінько з корінням і вирвали, чим, звісно, привернули увагу переляканого на смерть господаря, який відразу ж вибіг в од­них тільки підштаниках на вулицю та й почав горланити на всю пельку:

А щоб вам, бандюги, отакі-о прокляті... Та що ж-бо ви


оце мені тут, варвари, наробили?

І може про цей неприємний випадок ніхто й не довідався б, так як хата Миколи знаходилася під самісіньким сосновим лісом, що пов'язував сусіднє поселення Воронівку, з котрої ча­стенько навідувалися хлопці до наших дівчат. Та я в цю мить, видно, зробив велику помилку, бо навів світло ліхтаря на отой зчинений позаду себе ґвалт і, таким чином, змусив когось із

185


хлопців обізватися до мене, що достеменно дозволило Миколі впізнати нас. Погуляли ми непогано, а мені навіть довелося з гарненькою такою дівчиною Надійкою Малишевою позна­йомитися. Та, як стали збиратися додому, то тут і виникла така непередбачена халепа. Отже перш ніж продовжити розповідь про цей неприємний інцидент, я хочу на якийсь час поверну­тися до історичних спогадів.

Ще з давніх давен славився воронівський народ своєю згур­тованістю та бойовим незламним духом, котрий і проявив себе у боротьбі зі шведськими загарбниками. Оточені з усіх боків ворогом, вони ще заздалегідь укріпили своє поселення висо­ким частоколом та земляним валом, який і по сей день зберіг­ся та нагадує усім про ті жорстокі часи, в яких виборювали пат­ріоти свою волю. Отож, як не домагалися шведи зламати опір цього невеличкого гурту захисників, та так у них нічого й не вийшло. Тож про цей героїчний народ навіть в історичних ма­нускриптах згадується.

Ну а тепер продовжимо розповідь про наше з хлопцями парубкування в селі Воронівці. Нагулявшись до схочу, ми вже було зібралися йти додому та несподівано нам заступив дорогу один такий нахабний з місцевих хлопців забіяка, котрий перш, ніж штурхонути Вітька в плече, тут же заволав на всю пельку до своїх.

— Чуєте, хлопці, та вони ж не гуляти сюди прийшли, а битися.

На що цей здоровенний бугаяка і отримав від мого друж-бана двічі кулаками в писок. Після чого вже ця безглузда бійка продовжилася на вулиці, до якої приєднався іще один, такого невеличкого зросту, мерзенний хлопець, який, видно, й штрик­нув Володика спідтишка ножем у голову. Дивлячись на те, як наших б'ють, я також не втримався і втрутився в ось це без­чинство, після чого почав усіх розбороняти. Та коли все скін­чилося, то тут і з'ясувалося, що у Володика за вухом виникла ножова рана, котру він в запалі бійки навіть не відчув, а тепер з неї поступово точилася липка червона кров.

«Ой, хлопці, хлопці, і треба ж мені було оце з вами зв'яза­тися та в отаку непередбачену халепу влипнути, а все через ту,

186


хай їй хрін, кляту оковиту» — картав я себе, йдучи на відпочи­нок додому.

А в ранці... чую крізь сон голос батька:

Господи, та що ж ви там у Миколи Потапового знову
накоїли? Прийшов сьогодні вранці до мене та й каже: «Оце
візьму зараз і напишу на огорожі, що твій син, Торчевський
Вітько і Оніщенко Володька в день Конституції лавицю у мене
зірвали, ну а люди нехай читають». Наче вже й армію відслу­
жили, а розуму так і не набралися,— продовжував діставати
мене батько.

Після чого мені вже було не до сну. Отож підвівся я мовчки та почав зодягатися, а тут і Вітько в хату. Угледівши знервова­ного мого батька, він враз здогадався, що Микола вже встиг тут гарненько напакостити, тому щоб не розгорялося далі полу­м'я, хлопець вирішив його заспокоїти.

Чуєте, дядьку Михайле, не треба лаяти Гришу, так як він


ні в чому не винен. Ну а що ж до Миколи Потапового, то я вже
з ним все владнав.


А як вийшли ми з ним на вулицю, тут мій товариш і про­довжив:

Іду я оце, Гришо, сьогодні вранці селом, а біля школи


Микола розхристаний стоїть та так тобі ж смачно про вчо­
рашні наші витівки людям розповідає. Ну, я підійшов до ньо­
го, відвів від людей подалі у бік, а тоді й кажу: «Чуєш, Миколо,
чи я б корова мичала, а твоя краще б вже мовчала. Чи може ти
забув, як з моїм старшим братом Толиком робив те ж саме?
Тому я тебе прошу, закрий швиденько своє "піддувало"» і тут
же дістаю з кишені п'ятірку. А той, як угледів гроші, так бід­
ний від щастя аж затремтів увесь, бо після вчорашнього пере­
пою голова, видно, на шматки розколюється. Отже згріб цей
йолоп «дурницю» і хутчій до крамниці, а як придбав там пляш­
ку горілки, тут же й висмоктав її з горлянки, ніби оту воду, до
дна. Оце тобі й Микола, хитрий гад. Ну нічого, ще прийде той
час, коли і я з нього гарненько покепкую.

Чомусь так загадково сказав Вітько, після чого ми й пішли до нього у підкидного дурня грати. А десь через день, а може другий приїхав до мене Микола на мотоциклі з коляскою та

187

й запропонував бетонний пасинок на електричному стовпі за­мінити, а батько йому за виконану роботу могорича гарного поставив. Та коли Микола вийшов за двір, щоб завести свого металевого «коня», то це для нього була тільки марна трата часу, бо мій дружбан вже встиг в бензобак жменю цукру всипати. Після чого й довелося нашому «синашу» (так звали Миколу за його велетенський зріст) добряче попихтіти, щоб свого важкенького мотоцикла десь так з кілометр до своєї домівки по піску дотягти. Дивакуватий був цей чолов'яга, котрий завж­ди йшов людям назустріч в біді, проте клята горілочка ранень­ко доконала його. Та й трапилося усе це якось несподівано і, я б сказав, по дурному. Хильнувши лишнього, Миколі захо­тілося зайти до сільського клубу, щоб там трохи розважитися, а невдовзі зчепився він в неприємній суперечці з завідуючим цього культурного осередку Шатобою, котрий, видно, вже дав­но «мав зуба» на цього порушника громадського порядку, то­му й домігся, щоб того запроторили на декілька місяців до ліку­вальної установи від алкоголізму. Відсидівши своє, Микола повернувся додому й тут же вирішив кривдникові помстити-ся. Отож, прийнявши, як годиться, для хоробрості грам так п'ят­сот на душу, той засів десь там під місточком, що поєднував наше село з сусіднім Чорним хутором, в котрому мешкав за­відуючий клубом. А як дочекався його, то тут же вийшов зі своєї схованки, де між ними й зав'язалася страшенна бійка. Маючи від природи неабияке здоров'я, Микола схопив завіду­ючого за горло і почав душити. Що ж до того, той також був не з лякливих та ще й знав якісь прийоми захисту, але зрозумів­ши, що йому цього разу ворога не здолати, примінив холодну зброю. Отримавши смертельний удар ножем в чоло, Микола через три дні пішов на «побачення» з Всевишнім, залишивши сиротами двох діточок. А керівник клубу, маючи «хлібну карт­ку» — партквиток, врятувався від в'язниці.



Цілу зиму лікувала мене матуся від отієї клятої хвороби, яку я придбав в армії, відпоюючи мій отруєний організм теплим вранішнім коров'ячим молочком та цілющими травами, яких у нашому квітучому краї завжди було повно і ця болячка на якийсь період відступила.

188


Отож, доки я знаходився вдома, поміж мною та тією дівчи­ною, що довелося мені в перший день познайомитися в селі Воронівці, зав'язалася така несподівана кріпка дружба. Бать­ки Надійки добре знали мою Олену, котра з ними працювала на військовій базі в будівничій бригаді і навіть помічали за нею, що вона, не приховуючи цього, гарненько підгулювала з солдатами. А, як дізналися, що я її бувший чоловік, дуже були здивовані, бо Олена, коли розраховувалася з бази, встигла по­лишити в мою адресу нехорошу репутацію. Та, коли вдалося на Різдвяні свята зі мною поспілкуватися, то я, видно, їм спо­добався, тому, не довго роздумуючи, дали свою згоду на пов'я­зання подружнього життя з їхньою донькою і навіть вже по­чали готуватися до весілля. Все складалося для мене, як ніколи добре. Та одного разу привезла Надійка з Києва на вихідні дні до своїх батьків свою подругу, з якою там навчалася, а коли та поспілкувалася зі мною, то видно зрозуміла, що хлопець дій­сно гарний, а на неї ніхто навіть уваги не звертає. Тож і вирі­шила для себе, що, мовляв, нехай буде краще так: «Я й собі не гам і другому нічого не дам». А у Надійки, напевне, свого розу­му не знайшлося, тому вона й позичила його у завидливої по­други, після чого ми тут же розвалили своє щастячко, котре так з любов'ю ліпили до купи. Жаль мені було її батьків, які прив'язалися до мене і бажали своїй донечці тільки добра. Та коли зібрався в дорогу, отримав від Надійчиної мами листа, де вона жалкувала за тим, що її нерозумна дитина отаке накоїла. А тут ще відповідь з Ямпольського загсу завчасно надійшла, з котрої я дізнався, що вже більше року знаходжуся в розірва­ному шлюбі з Оленою. Тож, розрахувавшись терміново з вій­ськової бази, де я тимчасово працював охоронником засекре­ченого об'єкту, поїхав до міста Харкова.

ПЕРСОНАЖІ АВТОБІОГРАФІЧНОГО РОМАНУ «ХЛІБ НАШ НАСУЩНИЙ»





Батько, мати і я

Перша моя вчителька

Бодько Ганна Григорівна.

У другому ряду зліва

я і мій товариш

Торчевській Віктор

















Грабівська восьмирічна школа Чернігівської області.

Вчителька Ганна Петрівна зі своїми вихованцями.



Я другий з правого боку у верхньому ряду







-. ■ .


Мені сімнадцять років

Мені двадцять років

Моя сестра Надійка






Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал