Хліб наш насущний



Сторінка12/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

СОЛДАТСЬКІ БУДНІ

  • Рр-рота-а, рав-ня-йсь! С-смір-рна-а! От-с-ставіть. Слу-шай
    вє-вєчєр-рню-ю по-повєр-рку,— насилу ворочаючи язиком
    після добрячого випивону скомандував старшина нашої роти
    Ревуцький.

  • Та-к, І-іс-сах-хін?

  • Я-а!

  • Ма-маг-гезянов?

  • Я-а!

Бликало з під дашка військового кашкета своїми скляними окулярами плюгавеньке з обвислими плечима і неприємне для всіх нас «чмо», тримаючи в тремтячих руках реєстраційну кни­гу. В казармі, де я відбував свій каторжний строк, нарахову­валось десь більше сотні військовослужбовців, котрі кожного вечора піддавалися отакому приниженню цього вампіра, а те­пер з великою надією очікували на те, коли ж ця жидівська нахабна морда «добекає» увесь список до кінця, після чого й відпустить нас відпочивати. Та, видно, не витримують в ко­гось з моїх товаришів нерви в строю, після чого той і зробить таке справедливе зауваження цьому алкашу.

Товаришу старшина, спати вже дуже хочеться.


Але той, неквапливо так і загорчить:

  • Раз-разго-говорчіки в строю,— і тут же знову продов-­
    жить мучити нас.

  • Ва-вара-ксін?

  • Я-а!

Але пройде якийсь час і вже хтось так тихенько прошепче: «Ну, сука жидівська»...

Та «іуду» не проведеш, бо той все чує і завжди все бачить. Тож натомість, щоб відпустити нас на відпочинок він скомандує:

154


Рав-ня-йсь! Смір-рна! Напра-во-о! На ви-виход, ша-го-м
а-рр-ш!

А як поводить там усіх деякий час навколо казарм, так і візьметься знову за своє:

Ро-ро-та! Слу-слушай вечер-рнюю повер-рку.



Цей сучий, знахабнілий «євреяга» вже давно повинен був бути на «заслуженому відпочинку», тобто у в'язниці, але ж, як кажуть: «Ворон ворону ніколи око не виклює». Тому він спо­кійно тут служив, обкрадаючи всіх і вся, напевне, влашто­вуючи таких же злодюг як сам, що сиділи у м'якеньких крі­сельцях. Зіштовхнувшись з цією гадиною, мені відразу ж при­гадалася одна така художня кінострічка воєнних часів, де німецький наглядач у концентраційному таборі зробив заува­ження одному полоненому єврею:

Адже, юдо, я так міркую, якщо тобі піднести палець до


твого рота, то ти неодмінно і руку мені відгризеш.

Не знаю чи це так, чи ні, але стосовно сказаних слів німцем, я особисто мав справу з цією меркантильною собакою, котра дійсно наживалася на наших горбах. Пам'ятаю той день, коли мені вперше довелося отримати розрахунковий листочок по заробітній платі, в котрому цей злодючий «каптенармус» (він ще завідував комірницею, де зберігалися особисті речі солдат), таке понаприписував, що я у нього зроду не брав, після чого в бухгалтерії і відрахували з мене гроші. Навіть оту голку, що довелося мені взяти одного разу в цього гада, він сто раз тобі її запише в наряди, не кажучи вже про обмундирування, тобто валянці, чоботи і таке інше. Наживався цей крадіяка на чім тільки міг. І таке відбувалося не тільки в нашій роті, бо поруч нашої казарми була така ж злодійкувата нахабна морда, це старшина «Лахматий», котрого так дражнили всі солдати за його лису, як кавун голову.

Отож бо ці два пропойці і влаштовували кожного тижня собі дні народження, щоб горілки нажертися від пуза, дару­ючи при цьому один одному солдатські підштаники, підодіяль­ники, наволочки з армійськими печатками. А головне, що вся ця афера завжди благополучно закінчувалася для них. Та й кому ж ти в цій глухомані щось докажеш, коли кожний з нас аж на

155


два цілих роки був повністю ізольований від міра сього, тобто телебачення і радіо тут були повністю відсутні, адже наша військова частина знаходилася у якійсь глибокій віддаленій від навколишнього світу долині, оточеній з усіх боків дрімучим лісом. Навіть жовтуватий електрострум, що відразу ж нагадав мені шестидесяті роки, коли ми дивилися в сільському клубі кінострічки від бензинового двигунця, тут вироблявся від па­рових локомотивів, що були на постійному приколі і, заправ­ляючись вугіллям, постачали нам хоч якесь освітлення.

Наближалося чергове новорічне свято, котре й нагадало нам усім про те, що ми подолали все ж таки першу половину такої нелегкої служби. Після чого у декого з моїх товаришів виник­ло бажання хоч чимось задовольнити вже зовсім затруєну сол­датську душу та відволіктися хоч на деякий час від цього пе­кельного життя. Так напередодні святкового дійства підійшли до мене мої друзі по службі Вася Ставратій та Коля Михай-ловський, з котрими ми й домовилися разом Різдвяні свята про­вести, а заодно трохи спиртним запастися.

  • Чуєш, Гришо, дембельський рік вже не за горою, а у нас
    і остограмитися нічим. Тож, хлопці, я пропоную скинутися усім
    з зарплатні, заправити гумову грілку спиртним та й будемо по­
    тихеньку свято відмічати,— з такою принадливою пропозицією
    звернувся до мене Васько.

  • А що, дружбани, це ви гарне діло придумали і я за.
    Тільки одне мене турбує, а де ж те добро, що ми придбаємо,
    ховати будемо, адже, якби ви тільки знали, що торік ось
    цей «полтавський галушник» Гаряжа творив. Ви потрапили
    до нас тільки в цьому році, тому не бачили, що цей гад мину­
    лого року, шукаючи спиртне, виробляв, а з тим ледве казар-­
    му до гори дном не перекинув та наші браві солдати все одно
    цього смердючого хохла обдурили і, ніби насміхаючись з ньо­-
    го, закваску у хлібопекарні й затіяли, а щоб Гаряжа не здо-­
    гадався, вони її в пустий вогнегасник, що висів на стіні, впер­
    ли. Отже бігає той навколо неї та, достеменно, відчуває, що
    бражечка десь бродить, а знайти її так цьому телепню і не
    вдалося. Зате хлопці, регочучи до сліз, вже нею цілу Ново­
    річну ніч від душі підігрівалися, бо не дарма люди подейку-

156

ють, що кмітливий боєць і на дні моря вогнище розкладе. Закінчивши свою розмову з хлопцями, я цією кумедною істо­рією дуже розсмішив Васька з Миколою, котрі перших три місяці служили не зі мною, а в іншій військовій частині, хоча й призивалися ми сюди разом.

— Ну що ж, хлопці, не повезло нам з командиром роти. Та


ще не народилася та собака, щоб отак легко обвела мене на­
вколо пальця, тому я вам обіцяю, дружбани, що все зроблю так,
як треба і після мене вже ніхто нічого не знайде,— запевнив
так нас Микола, після чого ми й розбрелися займатися кож-­
ний своїми справами.

Заступивши в Новорічну ніч черговим по роті, я тепер з ве­ликим хвилюванням очікував наближення того часу, коли все ж таки наше військове керівництво гарно зустріне старий-Но-вий рік, а Микола збігає до першої естакади і принесе звідти закопану в снігу горілочку. Одначе не вдалося нам ковтнути навіть по краплиночці за Новорічне свято, так як до нашої роти несподівано керівництво військової частини у гості за­вітало, котре всі наші плани на якийсь час переплутало. По­бачивши на порозі начальника штабу, майора Тихомирова в супроводі чергового по військовому загону капітана Гаряжи, я й кинувся їм доповісти:

— Товаришу майор, за період мого чергування ніяких над­


звичайних подій не трапилося. Всі військовослужбовці знахо-­
дяться на відпочинку. Доповів черговий першої роті, молод-­
ший сержант Полтар.

Але бачу, що їх зараз вже зовсім інше турбує, бо те, що від­бувалося у нашій казармі, тепер можна було і неозброєним оком помітити, адже майже всі військовослужбовці вже доб­ренно зустріли Новий рік. Отож, перш ніж увімкнути світло, начальник штабу тут же висловив свою думку.

— Щось, товаришу капітан, не подобається мені ось ця не­


зрозуміла метушня у вашій роті. Ану, увімкніть будь ласка
світло та підемо перевіримо особовий склад, що знаходиться
на відпочинку,— звернувся начальник штабу до свого підлег-­
лого. Та коли той наблизився до ліжок, то лише похитав голо­
вою, а потім добавив:

157


Ну що ж, тепер мені все зрозуміло. А ви, товаришу ка-­
пітан, бачите свою помилку?

Після чого той тільки засопів невдоволено носом, бо рота майже повністю була п'яна.

Отже, коли справа зроблена, а винуватих немає, тому да­-


вайте хоч корінь зла знайдемо,— продовжив докоряти коман­-
диру першої роти Гаряжі майор Тихомиров, з котрим і пішов
до умивальників, а я слідом за ними.


Потрапивши в приміщення, начальник штабу відразу ж по­мітив в кутку величезну пофарбовану в червоний колір пожеж­ну бочку, котра була наповнена доверху водою.

  • Так, мужики, ану беріть її та виллємо з неї рідину, -
    звернувся майор до всіх нас. Та не встигли ми звідти і полови­
    ни рідини вилити, як на кахельну підлогу почали випорскував­
    ти випорожнені від спиртного, заповнені водою, пляшки.

  • А-а, мать вашу... знову проґавили,— вилаявся начальник
    штабу і тут же розчервонілий від злості, як рак, він покинув
    нашу роту.

Цей неприємний інцидент ще більше ускладнив нам те, на що ми так з хлопцями надіялися. Вже й годинник давно два­надцяту пробив, схрестивши свої стрілки опівночі, а ми з хлоп­цями навіть роти свої хмільненьким ще не сполоснули. Рап­том наблизився до мене в одних тільки підштаниках Микола і тихенько шепнув на вухо:

— Чуєш, Гришо, я ж пішов.



Те, що він зібрався за горілкою, мене не дивувало, але вийти у такий мороз та ще й за територію військової частини у од­них кальсонах, це вже великий був ризик для здоров'я. Проте той відразу ж заспокоїв мене, що мовляв це тільки хитре таке маскування, бо насправді він під низ зодягнув ватяні штани, а тоді вже нижню спідню білизну, після чого, накинувши на свої плечі тілогрійку, Микола вибіг швиденько до туалету. Промайнуло відтоді може десь хвилин двадцять і до казарми не вскочив, а влетів мій товариш, котрий насилу переводячи свій дух, встиг попередити мене про те, що за ним вже слідком комбат Чебкасов несеться. А як тільки все замирилося, тут Микола і розповів нам про те, як з ним усе це відбулося.

158


  • Ага, так отож пішов я, дружбани, начебто до нужни-­
    ка. Ну постояв там трохи біля нього, подумав, а коли впев­
    нився в тому, що все навколо тихо, тут і стеребився на отой
    ящик, куди сміття всіляке скидають. А потім хутчій перемах­-
    нув через огорожу. Долаючи глибокий сніг до естакади, я від­
    шукав там те, що нам треба та й почав повертатися назад,
    а коли став переходити дорогу, тут і зіштовхнувся ніс в ніс
    з комбатом нашої військової частини, котрий, видно, після
    добрячого новорічного збіговиська повертався додому. Одна­
    че, хлопці, я не розгубився й кинувся до огорожі, а позаду се­
    бе вже чую таке несамовите ревіння комбата Чебкасова:
    «Сто-ой! Сто-ой! Тєбє говор-ю! Солдат, ко мнє-є!» Та я, ніби
    той наляканий до смерті заєць, враз перелетів через огорожу,
    а коли опинився на території частини, вихопив із-за пояса
    грілку й жбурнув її так метрів за три від трапу в сніг і понісся
    вихорем, немов вітер, до казарми. Тож, як тільки встиг Ми­
    кола не переодягаючись, пірнути в ліжко, тут і командир за­
    гону слідком за ним.

  • Товаришу комбат...— хотів доповісти йому я, але той
    навідріз відмовився від цього і, втупивши свій вузькоокий по­
    гляд в бік днювального Салахова, котрого я попередив щоб
    той мовчав, прискіпався до нього:

  • Кто? Кто, я вас спрашіваю, здєся только что пробєгал?

  • Та откуда ж я знаю, товаріщ комбат.

  • Как ето нє знаєте? Ви что, воєнний строітєль, на посту
    спітє?

Тепер вже більш суворіше прискіпався до днювального Чиб-касов.

— Так... здєсь же, товаріщ комбат, всє целую ночь в туалєт


бєгают.

Тож, не вивідавши нічого корисного для себе, Чибкасов тут же звернувся до мене:

А вас, младший сєржант, я попрошу послєдовать за мной,


гдє ми вмєстє і осмотрім вніматєльно обувь, которая нєсом-
нєнно должна бить мокрая от снєга.


Але ж не знайшовши нічого підозрілого, той і потьопав хутчій до іншої роти.

159


«Ага-а, значить він не впевнений до кінця у своїх підо­зрах»,— так подумав я і тут же пішов на радощах до друзів. А обмізкувавши з ними, що там та як, вирішив піти в розвідку. Примітивши те місце, де знаходилося таке бажане для нас «добро», відразу повернувся до казарми, але перш ніж увійти до неї, навмисне відстовбурчив гімнастерку навколо ременя, бо добре розумів, що після такого «шмону», котрий був влаш­тований в нашій казармі, Гаряжа тепер неодмінно від нас не відстане і ще з більшим натхненням пильнуватиме за нами. Увійшовши до прокуреного приміщення, хоча сам особисто не курив, я й зустрівся поглядом з черговим по загону, котрий видно за багато років своєї служби вже добряче призвичаїв своє око до всього підозрілого.

  • Так, младший сержант, а шо ето у вас за поясом тор-
    чіт? — придрався той тут же до мене, після чого й хапнув ру-­
    кою за гімнастерку, а коли впевнився в тому, що там пусто
    і гаркнув сердито.

  • Шо ето за расхлябаность такая, товаріщ младший сер­
    жант? Ану сєйчас же заправьтєсь по формє, как положено.

«А хрін оце тебе тут по ночах носить»,— аж вилаявся я в ду­ші і, зробивши те, що він наказав, пішов займатися своїми справами. Посидівши ще трохи, Гаряжа несподівано десь зник, ну а мені довелося зайнятися тим, що нас с хлопцями так тур­бувало. Відшукавши те, що треба у глибокому заметі, я засунув грілку за пояс і, обтрусившись від снігу, знову повернувся до казарми, а коли опинився в приміщенні, то не повірив своїм очам, бо на стільці вже знову сидів в хорошому настрої, тобто «заправлений» гарненько хмільненькою горілочкою, наш «пінкертон».

«Ну що ж, Григорію, моли Боженьку, щоб хоч на цей раз тебе пронесло»,— так подумав я і, не зупиняючись, прослиз­нув прямісінько у Гаряжи перед носом, котрий, видно, звер­нув увагу на відстовбурчену гімнастерку на пузі, але чомусь не зупинив мене. Отже, наблизившись до ліжок Миколи й Вась-ка, я витягнув «новорічний подарунок» із-за пояса і перш, ніж швиргонути його їм, так весело сказав:

З новим дембельским роком, дружбани!

160

Другого дня у клубі для військовослужбовців зібрався увесь особистий склад нашої частини, куди були запрошені гості, тобто місцева молодь, де і розпочався новорічний бал.

Че-р-во-ну руту, не шу-ка-й ве-чо-ра-ми Ти у ме-не єди-на, тільки ти-и по-вір, Бо тв-оя вро-да, то є чис-та-я во-да-а, То є би-ст-ра-я во-да з си-ніх гір.

Лунала сучасна пісня українського композитора Володи­мира Івасюка, котра не втратила своєї популярності і по сей день, а виконував її тоді наш самодіяльний вокально-інстру­ментальний ансамбль, що був створений на базі гауптвахти солдатами мого призову з Челябінська.

Підігрівшись спиртним, ми також завітали з друзями до зали, де сяяла величезна вбрана іграшками новорічна ялинка, навколо якої в повному розпалі відбувалися танці.

Раптом наші хлопці заграли мою улюблену пісню:

Сі-ні-й, сі-ні-й і-ні-й льог на провода-а

В нєбє тьомно сі-нєм сіня-я звє-з-да

О-о-о-о! В тьомном нє-бє-є, в нє-бє-є тьмно сі-нє-м...

Від чого мені на якусь мить аж на серці наче стало веселіше. Але промайнуть швиденько ці різдвяні свята і я знову занурю­ся з головою в ось цю рабську розпрокляту неволю, впира­ючись до сьомого поту, немов ота замучена тварина, в робо­ту і в підтвердження цьому хочу розповісти вам один такий курйозний випадок, котрий відбувся у нашій військовій части­ні. Не зрозуміло, з чиєї вини відірвався порожній вагон, в кот­рий наші військовослужбовці повинні були дерев'яні кругля­ки завантажити. Проте той покотився з гори по залізничному полотну десь на п'ять, а то й сім кілометрів від естакад. І замість того, щоб підігнати його тепловозом, наше безжалісне керів­ництво дало вказівку своїм підлеглим якнайшвидше прикоти­ти його самотужки на робоче місце. Отож і довелося нам усім складом штовхати поперед себе на гору ось цю непосильну важку «посудину», шурхаючи майже по пояс в снігу, бо ж бач, сучому Чибкасову не хотілося за простій вагону лишні кошти

161


державі виплачувати, а те, що кожний з нас постійно наражав­ся на небезпеку, насилу тримаючи одерев'янілими руками та­кий тягар, цього виродка не колихало. Та що там для вузько­окого «кирзового чобота» якісь нещасні солдати, коли їх тут стільки загинуло, що один тільки Бог про це знає.

Адже хіба винен той молодий хлопець, що підсковзнувся та потрапив ногою в електроколун, котрий відрізав йому ступ­ню, а також іще один військовослужбовець, що загинув від гілки, яка, відірвавшись, вцілила йому в голову під час спилю­вання бензопилою дерева. Або отой нещасний солдат, сидячи поруч водія трельовачного трактора, що стягував до купи чо-керами хлисти, рухаючись прямісінько по кругляках, а як тіль­ки молодий недосвідчений хлопець визирнув з кабіни, так і отримав дерев'яним чурбаком по голові, що несподівано ви­слизнув з під гусениць. Не кажучи вже за мого товариша по призову Льодогорова Олександра, що заради розпроклятого плану і щоб не витрачати часу на зупинку трельовочного трак­тора, якого завести потім в мороз було майже неможливо, по­ліз ремонтувати його на ходу. Одначе при цьому не встиг від­сахнутися від працюючого карданного валу, котрий і прихопив Сашка за комірець дранки та молотив нещасне тіло до тих пір, доки солдати це не помітили та не зупинили машину. Був іще один такий нещасний випадок. Зачепили хлопці тросами хли­сти та коли стали стягувати їх до купи, тут і випорснула неве­личка гілочка з-під чокера, а з тим і вбила молодого солдата з Азербайджану, що стояв поруч.

Декотрі прочитавши це, скажуть: «Ну що ж, видно така їх­ня доля була нещаслива.» Та нічого подібного. Доля долею, а така насильницька даремна каторжна праця задля блага якоїсь собачої Родіни також нікому не була потрібна і, якби ці молоді хлопці служили в нормальній армії з такими, як треба умовами, то з ними цього звичайно ж не трапилося б. Адже в тих військах, де ми віддавали Богові душу, здорових людей майже не було та комуняча влада з цим не рахувалася і навмисне використовувала дешеву рабсилу для своїх корис­них цілей, хоча могла б зовсім не присилувати цих калік-лю-дей до військової радянської рекрутчини.

162

Виконавши денну норму, я повертався зі своєю натомле-ною бригадою до казарми, але несподівано на своєму шляху ми зустріли такого заклопотаного капітана Гаряжу, котрий і попросив нас здійснити іще одну термінову справу для вій­ськової частини, а за це він дозволить нам гарну кінострічку подивитися. Не часто нас тут бавили показами різних видо­вищ, тому за цю принадливу обіцянку ми й погодилися ви­вантажити один вагон з гранітною крихтою, що була так не­обхідна для різного будівництва. Та коли відкрили нижні люки, то звідти навіть і камінчик не випав, бо заповняли, вид­но, цю суміш в ємкість ще теплою, а як тільки вона опини­лася на Півночі, то враз стала монолітною, тобто змерзлася до купи на кістку, котру нам довелося битий час відкришу­вати по сантиметру ломами та лопатами. Після чого всім здалося, що нібито ми не вагон розвантажили, а якусь недо­ступну гірську скелю подолали і в черговий раз впевнилися в тому, що нас командири знову безсоромно так ошукали. Отже, опинившись в клубі, я тільки запам'ятав початок пока­зу кінострічки, а після закінчення її мене насилу розбуркали хлопці.

Отже, прослуживши майже півтора роки в цьому нестерп­ному пекелищі, у мене тепер про цю військову заразу зовсім інше враження склалося, хоча я чесно виконував свої обов'яз­ки і навіть довелося заміняти повністю командира нашого зво­ду, прапора Кукліна, котрий десь підхопив запалення легенів і на цілих півроку вибув зі строю, тобто потрапив до військо­вого шпиталю. А як тільки ми останню машину раскріжевалі, що по нашим підрахункам всіх повністю влаштовувало, тобто взяте бригадою соціалістичне змагання, сім з половиною ти­сяч кубів дерев'яного кругляка, було виконано, так і прапора Кукліна на наші нещасні голови тут же приперло.

— Ну что ж, рєбята, я вас поздравляю, так как государствєн-ноє заданіє, я віжу, ви виполнілі, мо-лод-ци! Но мнє б хотєлось вас попросіть, чтоби для «пєрєвиполнєнія плана» ви єщо пару машин сдєлалі.

А як тільки той зник за дверима «хатки Баби-Яги», де ми сушилися після дощової мокречі біля груби, тут і почалося.

163


Да он что, козлопас, совсєм окабанєл ілі так нюх по-
тєрял, чушкарь вонючій. Ми тут прєлі, прєлі, хрєбєт свой над­
риваючі, а тєпєрь что... снова рогамі утраться? Нє-єт, я нє со-
гласєн і совсєм отказиваюся.

Висловився так невдоволено Толік Сліпих з Челябінська, що вже десь у травні повинен був іти на «дембель».

Не підтримали мене й інші хлопці, котрі навідріз відмови­лися від «пахоти»

«Та й навіщо жили свої останні надривати? Адже ж ми не тільки виконали, а навіть перевиконали план»,— подумав я, тому і не наполягав дуже на цьому, бо скільки нам довелося докласти зусиль, щоб отримати такий бажаний результат. Отже, подякувавши хлопців за сумлінну працю, я повів від­ділення до казарми. Та це невиконання приказу розпроклято­го «куска» Кукліна добренною сторицею відбилося на моїй подальшій службі і все те хороше, що було з таким трудом до­сягнуто мною у цій військовій частині, згинуло в одну мить. А невдовзі, щоб підбити остаточний підсумок нашому ка­торжному труду, нас всіх зібрали в ленінській кімнаті.

Слово для ведення зборів взяв Гаряжа.

Так, товаріші воєнниє строітєлі, с виполнєнієм кварталь­
ного плана ви справілісь і я за ето всєх вас благодарю. Но всьо
ж такі нашлісь срєді нас нєкоториє, шо всунулі, как говоріть­
ся, в бочку мьода ложку дьогтя. А ми ім вєрілі і нікогда нє ду-
малі, шо оні на такоє способни. Ви только вдумайтесь, това­
риші, в тот пєріод, когда страна строіт комунізм, отдєлєніє
воєнного строітєля Полтара отказалося от какіх-то двух ма­
шин для плана, а главноє нє подчінілося пріказу своєю коман-
діра. І ето я щітаю позором для нашей воінской часті.

«Господи, та де ж ти тільки, оскаженілий псяра, на мою голову взявся і про яким же ти ось тут план увесь час, розпро­клятий жополиз, розпинаєшся, бо, видно, звик все життя тіль­ки тертися біля "державного корита", котре ви з гордістю "лю­б'язно" ще "потаємним нелюдським фондом" називаєте, тобто отією бездонною ямою, що за рахунок нещасних радянських рабів, тобто примусових солдатів та в'язнів його наповнюєте. Ах ти ж виблядок отакий бездушний, ми все здоров'я на еста-

164


кадах залишаємо, щоб ваш довбаний план, котрий не зрозу­міло з яких технологічних розрахунків був взятий, виконати і за цю рабську пахоту копійки отримуємо. А ти, падлюка отака, мене нізащо в багнюку втоптуєш. Адже поруч нас за та­ку ж ідентичну працю, тільки з меншою в п'ять, а той в шість раз нормою місцеве населення тисячі отримує. Що ж до нас, то від тебе, собако злодюча, тільки й чуєш: "Ми прізвалі вас сю-да нє для того, чтоби ви здєся деньгі зарабативалі, а для того, чтоби долг родінє отдавать. Ну, а єслі кто посмєєт отказаться от виполнєнія днєвной норми, тот будєт імєть блєдний від, то єсть всє виходниє провєдьот на плацу, гдє с нім займутся командіри усілєнной строєвой подготовкой"»,— так з ненави­стю думав я про цього кровопивця.

А як опинився після цих зборів зі своїм товаришем Васею Ставратієм в коридорі, так і вирішив з ним відкрито поспілку­ватися.

  • Чуєш, друже, ну чого він отак в'ївся до мене? Адже мені
    було дуже прикро слухати таку несправедливу нісенітницю від цього пса. Я що... не разом з вами жили на естакаді надривав чи може десь відсиджувався в тепленькому приміщенні як він, а квартальний план сам здійснився?

  • Та все ти вірно кажеш, Гришо, але одного не враховуєш,
    що вони тут не тільки тим планом, котрий ми для них вико-­
    нуємо, живуть, а їм бач ще хочеться і гарного лівака хапнути,
    щоб потім за нього шикарні мотоцикли «Дніпро», «Урал»,
    машини «Волга» і таке інше придбати. Адже ж ти тільки по­
    глянь навколо естакад, скільки дерев'яного кругляка нашим
    потом заробленого в штабелях лежить. А хто ж його в цій глу-­
    хомані контролює?

  • А ти знаєш, Васю, я вже давно це помітив, тому відверто
    скажу — це не армія, а якийсь довбаний бардак. Та не дарма
    люди подейкують, що слово не горобець, а випустиш — зроду
    його не спіймаєш.

Отож тільки встиг так сказати, а позаду нас вже свого здо­ровенного, ніби бараболя носа, прапор Куклін і всунув.

Так говоріте, младший сержант, что наша армія бар­


дак? Ану давайте зайдьом к командіру роти.

165


Опинившись в кабінеті Гаряжи, той почав проводити зі мною неприємну бесіду.

Ви... ви шо ето тут сєбє позволяєтє,— аж затрясся всім


тілом капітан,— і кто ето дал вам право разбрасиваться такімі
словамі. А может ви забилі, шо являєтесь членом комуністічє-
ской партії. Так ми на пєрвом же собранії ету нашу ошибку
іс-пра-вім.

Це останнє слово так було загадково підкреслено, що враз викликало у мене якусь підозру, в чому стосовно я не поми­лився, бо промайне якийсь час і цей підлий тип разом з юдою Ревуцьким все ж таки заподіють мені велику неприємність.

Наближався Міжнародний день солідарності Першого травня. А напередодні цього свята у військовому клубі від­булися урочисті збори, на котрих керівництво загону заохо­тило своїх командирів та солдат за їхню сумлінну працю. Тільки про моє відділення чомусь всі забули. Не чекав я тако­го підлого ставлення до себе і моїх товаришів, котрі отак не-заслужено були розтоптані собачими покидьками Гаряжею та Кукліним.

Лишившись без чергового звання й відпустки на батьків­щину, ці нелюди таким чином і помстилися мені, після чого я вже не мав великого бажання тут лишній раз вислужуватися та діяти по принципу: «як гукнеться, так і відгукнеться». А тут ще «лєнінскій суботнік» не забарився, на котрому ми повинні були територію нашої військової частини в належний стан привести. Проте, перш ніж приступити до виконання такого відповідального завдання, тут же й вишикував усіх нас пра­порщик Ревуцький біля казарми і, похитуючись перед стро­єм від хмільненького чемергесу, почав ділити для кожного відділення роботу.

  • Та-к, от-отдє-лє-ніє во-воєн-ного с-стро-ітєля Пол-тарр-а,
    вам прє-прєнад-лє-лєжіт с-сдє-лать дє-десять но-носілок для-я
    убор-ркі му-мус-сор-ра.

  • Я, товаришу прапорщик, відмовляюся виконувати цю
    роботу.

Почувши таке, цей п'яний віслюк враз і гаркнув:

Что-о! Ви-ви нє хотітє ви-виполнять м-мой прі-прік-каз.

166


  • Так! Не хочу.

  • Мла-млад-ший сєрр-жант Пол-тар-р, вий-ті-і із с-строя.

Та я добре знав військовий устав, котрий не давав права пра­порщику принижувати мене командира при своїх підлеглих, тому не кваплячись, тут же добавив:

  • А на це, товариш прапорщик, ви не маєте права.

  • Ну-у, харра-шо-о,— аж застогнав той від злоби, диха-­
    ючи горілчаним спертим духом на всіх нас, але зламати мою
    гідність так цьому вилупку і не вдалося.

Розпочалися травневі свята і наша рота враз спорожніла, бо всі ті, що сумлінно працювали на естакадах, отримали заслу­жені відпустки й поїхали до своїх рідних. Тільки мені та ще декільком порушникам військової дисципліни довелося бай­дикували по казармі без діла. Накинувши на плечі бушлат, я вийшов на вулицю, де вже відчувався прихід весни і, йдучи хиткими рипучими трапами, почав перебирати в пам'яті оті неприємні епізоди мого солдатського життя, котрі, звичайно, так несправедливо перекреслили все те, що мені з неймовір­ним натхненням довелося до купи зліпити, а з тим і пригада­лася одна така цікава розповідь старенького дев'яносторічно­го дідуся Макара з нашого села, з котрим я частенько пас худобу в дитинстві.

«Йдуть якось дорогою брехня і правда та весело поміж со­бою розмовляють. А вже як добряче стомилися, то й вирішили трохи перепочити. І тут брехня до правди й озивається:

Чуєш, подруго, давненько ми вже разом з тобою по світу
ходимо, а з тим справ стільки натворили, що аж страшно по­
думати. Тож залишилося нам ще на небо навідатися та й поди­-
витися що ж воно там таке діється.

Отож дістали вони довжелезну драбину, а коли сперлися верхнім кінцем на одну з хмаринок, тут брехня і каже:

Ну що ж, подруго, лізь ти туди першою, а потім і мені
вже розкажеш, що воно там та як.

А та їй:


Та чому ж я повинна туди лізти першою?

Але ж брехня є брехня, котра завжди була хитрішою. Отож, вона правді й каже:

167


— Не можна мені, подруго, туди лізти поперед тебе, бо ти тільки поглянь, скільки я своїм язиком на землі людям лиха накоїла.

Не стала правда з'ясовувати стосунки з брехнею та й по­лізла на небо першою. А коли озирнулася, то зрозуміла, що брехня її й тут ошукала, бо драбину хутенько відставила у бік. Тож тепер так і виходить, що правда бідкається та по небу блукає, бо ніяк на землю не злізе, а брехня і по сей день бреше де їй тільки прийдеться.»

Та головне, друзі мої, про це ще великий син українського народу Тарас Шевченко казав, що не має правди на всім білім світі й ніколи її не буде.

Подихавши свіжим повітрям та насолодившись північни­ми краєвидами, що довкруж оточували нашу військову части­ну, я знову вирішив повернутися до казарми. І тут мені неспо­дівано спала така думка: «Стій, а чому б мені та цю справу не спробувати повернути в інше русло, адже не дарма є такий розумний народний вислів: "Хто чогось добивається, тому не­одмінно хоч і зі скрипом, а все ж таки двері відчиняються". А що... пахав, упирався, а тепер залишити усе це на сміх курям. Ні, я так не звик. І може з цієї затії нічого такого й не вийде, зате отим покидькам, що заподіяли мені лихо, спокійно відси­джуватися у м'якесеньких крісельцях також не дам.»

Озброївшись пером та папером, я почав діяти, а коли скар­га начальнику політичного відділу була написана, вкинув її в поштову скриньку. Промайнув якийсь час і мене викликали туди. Увійшовши до просторої кімнати, я перш ніж доповісти, зустрівся поглядом з зовсім незнайомим мені чоловіком, що майже повністю затуляв чималеньке вікно своєю широченною, схожою з шафою, спиною, котрий замінив на цій посаді був­шого пенсіонера Білянкіна. Наблизившись до цього здорова­ня, що дуже вже вирізнявся своєю кавказькою зовнішністю на прізвисько Кулаєв, той одразу ж викликав у мене якесь від­штовхуюче враження. А як тільки я став з цим слоном спілку­ватися, то зрозумів, що не помилився. Адже чого хорошого можна було очікувати від цього розжертого хамовитого чуре-ка, котрий навіть і російської мови толком не розумів. Та най-

168

перше, що мені запам’яталося в ньому, так отой звірячий, ні­би у вовка погляд, який вже давно намірився свою безвинну жертву роздерти на шматки.


  • Ну чтожь, я прочіталь вашю жялобу, товаріщь сєржант,
    в которой ві ізлагаєтє то, что командованіє вашєй часті неза­
    конно лішіло вас очєрєдного званія і отпуска, так?

  • Безумовно, товаришу полковник.

  • А ві что забілі, что являєтесь членом нашей комуністічє-
    ской партії.

  • Ні, не забув. Тільки одного не можу зрозуміти, а при чому
    тут комуністична партія.

  • Нє понял? — вилупив несподівано в мій бік свої бичачі
    беньки, Кулаєв.

  • А тут, товаришу полковник, і розуміти багато не треба,
    адже відпустки, котра була обіцяна за виконання плану під час
    соціалістичного змагання, командування мене чомусь з незро-­
    зумілої причини лишило. Чи може кандидати в члени партії
    не мають на це право? — сміливо так заперечив я цьому тупо­
    рилому козлярі, котрий достеменно все добре розумів, але ро­-
    бив такий вигляд, що мовляв, а чому це я повинен у твою смер­-
    дючу дупу свій палець встромляти, адже ж він потім буде дуже
    смердіти.

  • Послюшайтє, да как ві смєєте расбрасіватса такімі сло-
    вамі. І ето уже, похоже на бунт протів нашєй власті. Поетому
    я прікращаю с вамі етот разговор і можєтє снова возвращатса
    в част,— на такій ненависній ноті закінчив зі мною бесіду цей
    кавказькій недоносок.

Вийшовши з кабінету цієї суки, я попрямував до воєнтор-гу, а в голові все вертілася й вертілася одна і таж думка: «Ні, ви не люди і коштує один раз порядній людині спіткнутися, за­топчете, покидьки й не озирнетесь. Ну, Господь з вами, вже якось потерплю до кінця цієї клятої в'язниці, а там і воля не за горами, а поки що нап'юся... і нехай мене тоді хоч до в'яз­ниці саджають.» З такими намірами я зайшов до магазину, де купив дві пляшки «Солнцедару», котрий пізніше назвуть «смертельним напоєм», бо від цього совдепівського отруйного сурогату не одна людина Богу душу віддасть. Та я тоді про це

169


и гадки не мав і миттю, випорожнивши вмісткість до дна, по­плентався, хитаючись трапами до казарми. Не пам'ятаю, як мене пропустили через КПП, не кажучи вже про казарму, в якій я опинився і тільки другого дня дізнався, що хлопці мене надійно прикрили, доповівши прапору Кукліну про мою не­сподівану «хворобу», про яку, звичайно, він здогадався, але чо­мусь промовчав, а може совість заїла. Хоча мені вже було все одно, бо знаходячись в цей час в запалі такого стану, я був зда­тен на будь що.

І ось врешті ми дочекалися весняного сонечка, що вже встиг­ло за лічені дні розтопити величезні кучугури снігу, після якого розверзлася така багнюка довкруж, що вже ні проїхати, ні пройти. Тож, дякуючи погоді, тепер і нам випала така непе­редбачена нагода хоч трохи перепочити а заодно відновити свої сили перед літньою пахотою.

Якось збирали ми різне сміття навколо естакад і раптом чу­ємо такий сполох біля казарм, що дуже збентежив усіх нас.

— По-жа-ар! По-жа-ар! — лупцюючи щосили в рейку, гор­лав хтось на території нашої військової частини. Озирнулися ми і... «йош твою кльош», бо наша їдальня вже була повністю охоплена полум'ям. Ой, Божечки, аж тіло затремтіло у мене від побаченого. Спочатку всі, ніби завмерли на місці та щойно мовчки дивилися на це невідомо звідки взяте лихо. Та через яким час вже всі неслися стрімголов до місця пожежі, хапа­ючи хто що тільки міг на ходу, щоб якнайшвидше загасити її, але всі наші потуги були марними, бо за лічені хвилини дере­в'яна споруда їдальні згоріла вщент. Добре, що хоч вогонь не перекинувся на казарми і ліс, що ріс поруч. Винних, звичайно ж, в цій пожежі не знайшли, а для особового складу привезли терміново польові кухні, в котрих нам все літо й готували їжу, яку довелося хавати на свіжому повітрі з москітами та муха­ми. Ну а як тільки трохи підсохло, так і загуркотіли «МАЗИ», вирушивши в дорогу за дерев'яними хлистами для естакад. А нас, щоб не засиджувалися без діла, вигнали на роботу. Отож, якщо порівняти зимову пахоту, то під час неї найголов­ніша була проблема — це негода, зате дерев'яні кругляки май­же самі повзли по слизьких покотах. А тепер нам треба було

170


добряче надриватися, тягнучи це важке дерево по-сухому та ще й заробляти при цьому кров'яні мозолі на долонях, не ка­жучи вже за гнус, що не давав нам спокою. Отже, якщо вчасно не намазатися комаріном, то ці ненажерливі кровососи живо­го місця на тобі не залишать, тобто умостяться так нахабно на живе тіло і в лічені хвилини перетворять його в кров'яне міси­во. Та біда в тому, що це смердюче мастило потрапляло під час роботи з потом у очі, від чого вони так пекли, що аж сльози текли по щоках, не кажучи вже за різні порізи та подряпини, котрі ніби хто взяв та навмисне червоним перцем посипав.

Так промайнуло іще декілька «дембельськіх» днів. А саме літо 1972 року, ніби напрочуд, видалося таке гарне, тепле й жарке. І до нас вже почали потрапляти такі чутки, що від цієї засухи стали горіти торф'яні болота в Карелії, Підмосков'ї, Ле­нінграді. Та не минула лиха година і нас. Якось, працюючи на естакаді, зайнялася від вогню буда, що захищала від негоди гостроконечну шестерінку, котра була головною складовою в цьому нехитрому механізмі, що приводив в рух траверси. Але відбулося це, схоже, через халатність слюсаря, котрий невчасно змащував її, і від тертя виникла пожежа. Хоча поміж нас вже ходили зовсім інші версії, що кримінальний елемент Чибкасов так докомандувався, що тепер вирішив якнайшвидше заховати свої злочинні кінці в воду. А поки що довкруж розпочалася така страшна пожежа, що керівництво військової частини змушене було терміново викликати по­жежний локомотив. Одначе і йому погасити це полум'я до кінця не вдалося. Та як же його можна було приборкати, коли забагато років навколо естакад зібралося стільки всілякого сміття, гілляччя та тирси, що згорталося бульдозерами до ку­пи, котре й викликало ще більше загорання, ну а нам і дове­лося доки не випаде сніг цей небезпечний осередок контро­лювати. Отже як ми не старалися, проте наслідки цієї пожежі були очевидні. Так під час пожежі було знищено чималень­ко заготовленого лісу-кругляка, що знаходився в штабелях і тіль­ки після цієї страшної трагедії й змушені військові експерти зробити свій відповідний висновок, що ця та інші злочинні справи невипадкові, враховуючи звісно ж сюди і їдальню, що

171

згоріла. Тому, щоб не відкривати кримінальну справу проти командира загону Чибкасова, верхушка й вирішила витурити його якнайшвидше в шияку на пенсію. Проте я більш ніж впев­нений, що крав він не один. Тож замість нього тепер і назна­чили толкового командира нашої військової частини підпол­ковника Тихомирова.

Але хоч і відбулася непередбачена зміна керівництва у на­шому військовому загоні та мені вже назавжди відбили охоту впиратися рогами, як раніш. На партійних зборах я без боязні критикував алкаша «іуду», а також висловив свою особисту думку про те, як безсоромно обійшовся зі мною командир нашої роти «галушник» Гаряжа, лишивши мене незаконно відпуски, чим достеменно тільки злив цього посіпаку. А вже, як виходив з бригадою в нічну зміну на «пахоту», то тут же організовував невеличкий сабантуй, тобто посилав свого замі­сника Ільдара Магезянова до воєнторгу купите спиртне, яким ми заспокоювали свою розчавлену душу, а заодно підіймали настрій перед каторжною працею, що до смерті вже в'їлась в печінку. Я розумію, що прочитавши ці рядки, в деяких моїх читачів виникнуть якісь недобрі враження про мене, мовляв, це вже справжнє споювання колективу, адже ви вдумайтесь, як тільки діставала нас така рабська неволя, в якій ми повинні були тут нізащо карячитися до впаду. Тому нам нічого було про­тиставити цій наволочі, що виганяла нас, немов оту бездомну собаку, на холод, порівнюючи з якимось придатком або про­сто смердючим перегноєм, на котрому зростали Чибкасови, юди, Гаряжі, Кулаєви та інші, немов оті гадючі гриби на купі кізяку. А нам же залишалося одне — отримати один раз у мі­сяць нещасні три карбованці з восьмидесятьма копійками й тут же пропити їх не задумуючись, щоб хоч на якусь мить відволіктися від цього страшного нелюдського пекелища.

Отож, дерболизнувши потроху, ми взялися за роботу, а як впоралися з нею, тут же й зібралися було йти до казарми та неподалік від себе я помітив наближаючу постать Гаряжи. Той хміль, що потрапив у мій організм, за ніч вже вивітрився з моєї голови, але я побоювався іншого, щоб цей пес не відчув запаху спиртного. Тому, не наближаючись в притул, зупинився на

172


відстані двох метрів від нього, після чого доповів, що всі живі, здорові, а нічна норма виконана на всі сто з лишнім процентів. Нічого не сказавши, капітан почимчикував собі до інших еста­кад, а я ж повів відділення відпочивати до казарми. А як тільки переступив поріг приміщення, так і відчув страшенний біль в шлунку. Хоча, звичайно, як же він дурний не заболить, коли їжа слабенька, навантаження кожного дня на все тіло велике, а тут ще й випити довелося та рукавом закусити. Тому змуше­ний був зі своїм товаришем по бригаді Ільдаром звернутися до медбрата, з котрим вони призивалися разом, і це в якійсь мірі мені допомогло. Я навіть і не здогадувався, що Ільдар вже дав­но мав таємний зв'язок з санінструктором та частенько роз­повідав йому про мої стосунки з Гаряжею, а також про те, що я по-людськи ставлюся до солдатів мого взводу, котрі за це мене поважали. Отож, цей добрий, чуйний чоловік вирі­шив взяти мене під захист та пролікувати. А як тільки аналізи показали негативний результат, санінструктор запевнив мене в тому, що я дійсно хворий і повинен був з ним цієї ж ночі поїхати електричкою до військового шпиталю міста Кірова, котрий знаходився на відстані десь двісті з лишнім кілометрів. Повернувшись до казарми, я став збиратися в дорогу та в цю мить мене несподівано викликали до командира роти. Уві­йшовши до приміщення, я побачив ненависні мені морди прапора Ревуцького, Кукліна, старлея Жданова і капітана Га-ряжи, котрі, видно, вже давненько на мене очікували, а тепер аж закуйовдилися від задоволення своїми смердючими сід-ницями на стільцях, мовляв, ага... ну ось і відведемо ми зараз на тобі свою душу та познущаємося з цього праведника, який дуже вже зарвався і не дає нам спокійно тут творити свої під­лі справи. Тож, поплямкавши так задоволено своїми губами, «галушник» і розпочав зі мною бесіду:

— Сєводня утром прі докладє я услишал от вас запах спіртного. Поетому ви, как комуніст должни нам чєстно со-знаться в том, гдє ви бралі водку.

«Ну гад отакий, винюхав все ж таки, прихвостень со­бачий»,— промайнула неприємна думка в моїй голові, але ж я, навіть, і не збирався зізнаватися ось цим покидькам,

173


що довели порядну людину до такого стану. Тому в думці так і подумав: «Ага, песиголовці прокляті, так я вам оце зараз і відкриюся.» Тож перш, ніж в моєму оці смітничку шукати, то ви краще у своїх вилупкуватих зеньках осикові чурбаки повиймайте. Отже, щоб надійно захиститись, я згадав оту хо­рошу народну мудрість, що напад — це найвірніший захист, після чого сміливо так заперечив ось цьому остолопові.

А чого це ви вирішили, товаришу капітан, що від мене


повинно нести спиртним, а не потом. Чи може за півтора року
я був помічений в цьому?

Не чекав, видно, такої відповіді Гаряжа, але і здаватися на мою милість напевне не збирався. Тому той спершу звичним рухом підтягнув до себе графин з водою, а коли відіткнув затичку у формі чарочки, тут же, ніби отой досвідчений слідчий мілі­ціонер, запропонував:

— Ану, дихнітє вот сюда, младший сєржант.



Виконавши те, що він попросив, той довгенько, ніби гон­чий пес, все обнюхував ось цю посудину, після чого знову продовжив:

  • Значіт так... ви нє хотітє сознаваться в том, шо пілі водку.

  • А в чому я повинен зізнаватися, товаришу капітан,
    хоча, щоб пити горілку, для цього потрібно мати неабияке
    здоров'я.

  • Ну хорошо, тогда я винуждєн запроторіть вас на нєсколь-
    ко суток гауптвахти.

На що я йому впевнено відповів:

  • Якщо ви вважаєте, товаришу капітан, що тільки це
    я у вас заслужив, тоді саджайте, але зробити вам цю справу до­
    ведеться набагато пізніше.

  • Почєму? — здивовано так спитав командир роти.

  • Та тому, товаришу капітан, що сьогодні їду до військово­
    го шпиталю на лікування.

Не сподобалася, звичайно ж, цьому тупому валянку моя відповідь, так як той, дивлячись на мене, подумав: «Є, видно, щастячко в цього солдата, ну а що стосовно мене, то я і на цей раз залишився в дурнях, тобто пролетів, ніби ота "фанера над Парижем"».

174


Отже, зрозумівши, що вести якийсь діалог зі мною йому все одно марно, тому єхидно так сказав:

— Ну єслі ето так, то сєйчас же прінєсітє подтвєрждєніє от санінструктора, но єслі ви мєня обманиваєтє, будете сєго-дня же сідєть на гауптвахтє.

Покрутивши довідку в руках, у капітана, напевне, аж за­кипало в душі, а у мене навпаки. А вже десь через годину-дру­гу ми, весело розмовляючи, їхали з санінструктором в елект­ричці до військового шпиталю. Я дивився на цього доброго чоловіка і був дуже йому вдячний, що той хоч на трохи ви­рвав мене з цієї пекельної ями.

ВIЙСЬКОВИЙ шпиталь

Після ретельного огляду кваліфікованими лікарями, мені визначили діагноз — функціональне порушення шлунку з низь­кою секрецією, а також занепад сил всієї соми, після чого за­лишили на лікування. Що ж до санінструктора, він знову по­вернувся до військової частини. Якось підіймаючись на другий поверх після фізпроцедур, я почув позаду себе чиєсь нестерпне стогнання, котре нагадало мені голос командира нашої роти Гаряжи, а коли озирнувся, то побачив на східцях «галушника», якого, видно, добряче прихопив поперек. Тож, перемагаючи в собі біль, він тепер, насилу переставляючи ноги, кривися від нестерпного болю, судорожно хапаючись руками за перило, щоб дістатися до свого лікарняного ліжка. А я в цю мить стояв осторонь і, спостерігаючи за цією кумедною картиною, поду­мав: «Ну що, гад, викопав для мене яму, але бач, сам до неї й потрапив.» Та зараз мене тішило інше, що як це стерво не намагалося мені помститися та я хоч і через цю кляту хворобу, а все ж таки отримав заслужену відпустку і не на десять кален­дарних днів, а на цілий місяць.

Якось попросив нас командир військового шпиталю, щоб ми допомогли йому завезти картоплю для їдальні на склад, назвавши цю корисну працю трудотерапією, за котру пообі­цявся продовжити кожному лікування, на що, звичайно, всі

175


погодилися, До дембеля залишалося майже нічого, тому вже нікому не хотілося повертатися у свою військову частину, де їм там достеменно було несолодко. Не відмовився від цієї при-надливої дурниці і я, а з тим дав згоду їхати з усіма на поле, та за мене поклопоталася завідуюча фізпроцедурним кабінетом, де мені довелося викликати хворих на лікування, що знаходи­лися на верхніх поверхах.

Тож, доки я тут лікувався, маршал совіцької держави А. Греч­ко вже видав наказ про звільнення старослужбовців в запас. Це була для всіх нас «старічков», котрі тут лікувалися, найра-дісна звістка, яку ми й вирішили відмітити. На великий сабан­туй ми, звісно, не розраховували, а зібравши по декілька ко­пійок, загорнули їх в папір, після чого опустили на мотузці з третього поверху перехожому, котрий задовольнив нашу по­требу спиртним. А як тільки вдалося кожному дерболизнути по краплиночці, так і знайшовся серед нас «молодий», котрий тут же став на тумбочку та й прочитав дембельський наказ. Після чого всі на радощах заспівали сучасну на той час пісню:

Нє плач, дєвчонка, пройдут дожді Солдат вєрньотся, ти только жді Пускай дальоко твой вєрний друг Любовь на свєтє сільнєй разлук.

А у вечері по телебаченню повинна була відбутися гранді­озна подія на увесь світ, бо до радянської столиці канадські про­фесійні зірки по хокею завітали, котрих принаймні ще ніхто ніколи не перемагав. Для мене особисто хокей не мав велико­го значення та після таких жагучих зустрічей, що запам'ятали­ся мені на все життя, я полюбив цю гру назавжди. Які швид­кості, боротьба біля борту, за кожний п'ятачок на льоду, це було щось неймовірне і жаль, що тепер так безглуздо все розвали­лося та головне, не втратився інтерес в людей до хокею. Тож і по сей день я люблю цю азартну гру та вболіваю за київський «Сокіл», який навіть спромігся зайняти третє місце в чемпіо­натах тодішньої радянської держави. А поки я спостерігав з хлопцями за грою, що транслювалася по телебаченню на увесь світ і з цих ігор вперше дізнався про справжніх канадських

176


бравих хлопців — Горді Хоу, Бобі Хала, Філа Експозито, Фреде-ріка Лем'є, це були дійсно зірки світового класу, а також про справжніх бійців нашого хокею — братів Євгенія і Бориса Майорових, Валерія Харламова, Володимира Петрова, Бориса Михайлова, В'ячеслава Старшинова, Олександра Рагуліна, В'я-чеслава Фірсова, Віктора Яшина, Володимира Лутченко, Олек­сандра Гусіна, Олександра Мальцева і знаменитого воротаря — В'ячеслава Третяка та ще багатьох легендарних хокеїстів, які увійшли в історію радянської держави з талановитими на той час тренерами — Всеволодом Бобровим, Анатолієм Тарасовим, В'ячеславом Тихоновим та Миколою Карповим, котрі, звичай­но, зробили все, щоб в майбутньому перемагати всіх: канадців, чехів, шведів з фінами, котрі перешкоджали нам досягати своєї мети, тобто ставати чемпіонами світу та Європи. Але це буде згодом, а поки що під знаменитий спортивний марш:

І вот на льду вєліколєпная дружина

Пятьорка смєлих і отчаяних парнєй

В хоккєй іграют настоящіє мужчіни,

Трус нє іграєт в хоккєй, трус нє іграєт в хоккєй!

виходили наші хлопці, щоб зіштовхнутися з такими високо­класними грандами світового хокею, котрі створили собі імідж, тобто міф про «непереможених». І дійсно, що в цій хокейній баталії нам було чому повчитися у заокеанських асів, яким, принаймні, хоч і з великим трудом, а все ж таки вдалося вигра­ти ці матчі, але не з великою різницею в рахунку. Та для ка­надських забіяк, не кажучи за необ'єктивне суддівство, це бу­ло справжнє попередження, бо в подальших зустрічах наші тренери врахують всі недоліки і навіть заткнуть їх за пояс, тоб­то навчаться вигравати, а невдовзі заволодіють знаменитим Кубком Стенлі, що розігрувався в Національній хокейний лізі Канади і Америки.

Повернувшись знову до військової частини, мені відразу довелося поспілкуватися з новим командиром нашого загону, підполковником Тихомировим, котрий викликав мене до себе.

— Ну рассказивайтє, товаріщ сєржант, как ваше здоровьє послє лєчєнія,— привітно звернувся той до мене.

177


  • Та наче підлікувався, товаришу підполковнику, але бо­
    лячка ця, достеменно, залишиться зі мною до кінця моїх
    днів.

  • Ну что ви, на дємбєль пойдьотє, а там сало украінскоє
    кушать будєтє і до свадьби всьо заживьот,— засміявся весело
    підполковник.— А что за болєзнь у вас такая?

  • Хронічний гастрит,— кажу йому.

  • І всьо? А я думал, что у вас язва желудка.

  • Ні, товаришу підполковнику, виразки немає, але ж і ця
    болячка, кажуть лікарі, не краща за неї. Отож, можна з впев­
    неністю сказати, що хрін редьки не солодший.

  • Оно то так, но лучше нє болєть, хотя ми всє под Богом
    ходім. Ну а тєпєрь пєрєйдьом к сєрьозним дєлам, так как послє
    вашего отсутствія у нас проізошлі большиє ізмєнєнія.

  • А що ж таке трапилося, товаришу підполковнику?

  • Дєло в том, товаріщ сержант, что ми утратілі то, чєм ког-
    дато горділісь, поетому я вам прєдлагаю снова включіться в ра-
    боту для виполнєнія государствєнного плана і, такім образом,
    возродіть билиє успєхі нашей воінской часті.

Слухав я цього чоловіка і мені жаль було його, бо він тіль­ки-но розпочинав тут керувати, а я вже віддав все, що мав, тим гадам, котрі нажилися за наш рахунок, тому мій інтерес до всього повністю втратився. Отже, не довго роздумуючи, сказав що думав:

Товаришу підполковнику, я завжди вас поважав, працю­


вав чесно, добросовісно, адже ви знаєте, як командир першої
роти Гаряжа зі мною обійшовся — лишив відпустки, чергово­
го звання.

І тут командир загону, ніби щойно чекав такої відповіді від мене:

Дєйствітєльно обошлісь тогда с вамі нє по-чєловєчєскі,


но я, на сколько вам ізвєстно, только начінал работать, поєто-
му нє мог защітіть вас, хотя, считаю, что в отпускє ви уже це-
лий мєсяц побивалі,— сміється,— а относітєльно очєрєдного
званія, то ми ету ошибку ісправім.


Розпрощавшись з командиром загону на мажорній ноті, я пішов до казарми. А другого дня викликав мене до себе в ка-

178


бінет командир роти Гаряжа, котрий доповів, що мені при­своїли чергове звання сержанта. Та, як з'ясувалося, радість моя була передчасною, бо дуже скоро мені хотілося ридати.

Наближалося чергове комуняче свято революції, а з ним та­кий довгоочікуваний дембель. Отже, щоб відмітити ось цю урочисту подію перевороту, до нашої військової частини Кі-ровська обласна філармонія з концертною програмою завіта­ла. Та мене турбувало зовсім інше, це якнайкраще приготува­тися до звільнення в запас. Придбавши у воєнторзі чемодан, я вирішив ще й виписати у прапора Ревуцького з яловичої шкі­ри пару чобіт, котру так переробив, що аж капітана Гаряжу заздрощі взяли, бо мої всеодно блищали краще, ніж його хро­мові. А трохи пізніше зібралися всі мої друзі в кочегарці, де й почали творити на різні смаки все, що хто міг. Одні каблуки обрізали, щоб були вузенькі, а ті, що мали малий зріст, наро­щували їх. Ну а решта, в тому числі і я, вирішили з чобіт зроби­ти «диво». Тож, спочатку нагріли декілька електродів до білого кольору, якими по черзі розгладили пухирці на шкірі, а коли все було готове, намазали її густенько ваксою, після чого іще раз пройшлися гарячими металевими пруточками, щоб це мастило добренно пройнялося в чоботи. А на завершення на­чистили їх кремом та заполірували шматочком сукна з шинель­ки. Ця копітка праця забрала у нас чимало часу, зате на кінце­вий результат було любо глянути. Та не встиг я цими чобітками, як слід насолодитися, бо хтось серед ночі у мене їх спер. Хо­ча дивуватися тут було нічому, бо наш брат-солдат, дивлячись на злодійкувате керівництво, теж не зівав та все крав, що ле­жало без догляду, а потім і ніс місцевому населенню за пляшку оковитої.

Отож, довелося нам разом з прапором Ревуцьким відшу­кати мої чарівні «скороходи» аж у другій роті. Та, коли справу з взуттям було закінчено, тут і взявся за військовий парадний кітель. Обшивши чорним бархатом погони, під низ котрих підклав полімерні шматочки, я приладнав на них золотисті сер­жантські лички з буквами «СА». А на завершення, щоб мені нічого не нагадувало про стройбат, замінив нашивки з тракто­ром і знаки розрізнення на петлицях зв'язковими, та коли пе-

179


ревірив свої кишені, там де завжди знаходилася партійна кар-точка, то й зрозумів, що вона по чиємусь бажанні безслідно зникла. Отримавши несподіваний удар, я тепер ламав голову над тим, хто ж міг заподіяти мені таку велику шкоду і тут же прийшов до такого висновку, що пересічний солдат не зміг би цього зробити, так як доступ до парадної форми та речей військовослужбовців зовсім був обмежений, тобто те, що зна­ходилося в каптерці, контролювалось прапором Ревуцьким та його помічником-солдатом, котрий видавав нам усе це під розписку. Тож ця версія відпадала, а заподіяти це лихо могли тільки ті, що мали можливість та напевне чекали такої нагоди, щоб якнайжорстокіше мені помститися. Пам'ятаю той час, коли я захворів. На перевдягання в парадну форму, де знахо­дилася кандидатська карточка, часу у мене було обмаль. Тому, схопивши на ходу те, що під руку потрапило, поїхав з санін­структором в буденному одязі до військового шпиталю. А в цей час і зробили мені таке зло командир роти «галушник» Гаря-жа та його вірний алкан Ревуцький.

«Ну, Господь з вами, а може так і повинно бути та сам Бог відвернув мене від цього сатанинського шляху»,— почав за­спокоювати я себе і тут же про цю пропажу доповів замполіту роти Жданову. А десь через день відбулися партійні збори, де звинуватили мене в тому, що тільки я винен в усьому, що тра­пилося, а головне — підвів тих людей, котрі давали мені ре­комендації при вступі в кандидати КПРС. Не спіймавши ніко­го на «гарячому», я не мав права звинувачувати когось, тому й мовчав. А ці натреновані в підлих справах вовкодави з вели­ким задоволенням святкували свою перемогу, адже їм вдалося розтоптати порядну людину, котра щойно заважала цим хапу­гам робите те, до чого вони звикли. Тому, розправившись зі мною, вони й виштовхали мене зі своєї бандитської когорти, а з тим і винесли на своєму собачому зборищі таке формулю­вання: «Відрахований з кандидатів КПРС за халатне відношен­ня». Проте мені не заборонялося в майбутньому знову вступи­ти в цю організацію. Одначе для цього потрібен був чималий час, щоб зважити все «за» і «проти», а потім поставити собі таке питання: «А чи варто мені це робити?» Хоча я вже й так

180


знав ціну ось цим комунякам і її «справедливій совдепівській системі», в якій переважали одні недолюдки, від котрих чого хоч можна було очікувати.

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал