Хліб наш насущний



Сторінка11/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

ПІВНІЧ

Сприймаючи на слух це незвичайне загадкове слово, воно завжди асоціювалося з суворими кліматичними умовами, тоб­то з тією дикою місцевістю, що споріднювала в собі величезні намети білого снігу, тріскучі, нестерпні морози, люті вітри, не-проходимі з затхлим запахом болота, молочно-сиві тумани та порослі зелено-сизим мохом дерева, що частенько обмивали­ся холодними пронизливими колючими дощами. Отже, одне діло почути від когось про ці привабливі тайгові пригоди, а ін­ше, коли ти сам повністю з головою пірнеш в ось це незвичай­не природне диво, котре відразу нагадує тобі про російські казки, в яких так по особливому вирізняються негативні пер­сонажі — «вєдьми», «кощєї бєзсмєртниє», «лєшиє», «водяниє», «кікімори» і тому подібне. Тому не підготовленій до такої ро­мантичної прогулянки людині в цих суворих північних умовах робити майже було нічого і навіть почута десь по гучномовни-ку весела пісенька про «Сєвєр» нічого тобі достеменно не роз­каже, хіба що на якийсь час підійме хороший настрій, тобто створить в душі незвичайну ейфорію, котра поманить тебе в тимчасові походи:



А я єду, а я єду за туманом, За туманом і за запахом тайгі...

134


Хоча насправді це той край, де тільки мужня людина здат­на його приборкати та по справжньому вступити в боротьбу з північною природною стихією, тобто налаштувати себе жи­ти в дуже складних умовах — пити іржаву болотяну воду, вжи­вати в своєму харчовому раціоні дикоростучі трави, коріння, ягоди, гриби та різну незвичайну для неї дичину, а опинившись десь в тайзі, спати в наметі з кусючими комарами та мошвою, або ж просто неба, на прогрітому вогнищем клаптику землі. Та коли потрапиш в заметіль — хурделицю, шурхаючи по пояс в снігових заметах, чи надоїдливу дощову мокву, котра досте­менно місця на тобі сухого не залишить, отут ти й повинен показати справжній чоловічий характер, тобто, щоб не за­мерзнути десь в непролазних хащах, треба як найшвидше роз­палити закляклими руками оте обнадійливе вогнище, котре і надасть тобі можливість хоч якось зігрітися, висушити оде­жину та ще й скип'ятити чай, додавши до нього шматочок ча­ги31 або листя м'яти, дикої смородини чи малини. Після чого ти згребеш задубілими долонями алюмінієву кружку й, обпіка­ючи безжалісно собі руки, губи, рота, будеш сумісно з мош­вою, котра так нахабно лізтиме тобі межи очі, падаючи в посу­дину з окропом, божественним пійлом насолоджуватися. Але той, хто пройшов цю незвичайну мужню школу життя Робін-зона, вже ніколи не забуде оті дійсно заворожуючі північні краєвиди. Особливо це стосувалося незвичних полярних ся­ючих ночей, через котрі ти на якийсь період часу навіть орієн­тир втратиш, бо будеш плутати ніч з днем, а також пристосу­вавшись до холоду та кусючих морозів, по справжньому відчуєш на собі у всіх її проявах і примхах зиму, котра дуже вирізняєть­ся від нашої української. Що ж до літа, то воно тут завжди ко­ротке, сире і холодне, але ж і те в кожного з нас залишило свій якийсь незгладимий слід в пам'яті. Річки всюди чисті з вічно­зеленими килимами, що простяглися вздовж берегів. Водичка завжди студена, в котрій ще збереглися величезні косяки рід­кісних риб. А навколо таке різнотрав'я, від якого аж голова йде обертом і дух перехоплює, не кажучи вже за кремезні ялини,

31 Гриб — наростень на березових стовбурах, що лікує шлунок.

135


сосни, берези, вільхи, осики, модрини, ялиці з непроходимими чагарниками, переплетеними китицями дикого хмелю. І чого тут тільки немає, ну просто тобі природні дарунки, отже не лінуйся й збирай. Дійсно, багата земля північна на різну дико­винку, тут тобі малина, смородина, калина, ожина, морошка, чорниця, журавлина. А грибів скільки... та готувати їх ніде, хіба що спекти десь хутчій, нахромивши на палиці над вогнем. Адже нам бідним за цією роботою ніколи було і в гору глянути, не кажучи вже про любування північними красотами.

Оце і є та північ, котра має спочатку привабливий вигляд, проте ховає в собі дуже багато цікавих, несподіваних таємниць та незвичайних пригод і непередбаченої остороги. Отже се­ред цієї незвичайної природної дивини і мешкали люди та ще й які, котрих ми завжди називали «старовірами». І дійсно, спілкуючись з цими дивними людьми, я декілька місяців не міг їх зрозуміти, хоча мову російську знав дуже добре. Цей не­звичайний швидкомовний, а з тим протяжний в кожнім слові говір завжди ставив мене у тупикове становище. Одначе по­ступово звикся з цим старообрядним діалектом, в котрому дійсно збереглися дуже древні слова.

— Одіко-о, оді-ко сюда йдьош ти-и, на-фі-к, лєшак-к то лєс-ной, каково тєбє-є лєша-ка то на-до, іді-ко-о ти сю-да-а, мілєнько-й.

Або ще:


Ми рєбят-а вьятскі-є І до драк-і хвацк-кі-є Только сємєр-о одного-о і не бо-ім-ся.

Отже жили та розмножувалися тут «Ликови», котрі й до­тримувалися своїх звичаїв, віри, культури, що відразу нагадало мені князя Київської Русі Володимира, котрий знищив язич­ництво і насильно через великі людські жертви увів право­славну віру для слов'ян, а також ірода Петра I, що теж згубно ставився до старо-обрядової віри й безжалісно спалював їхні скити32, а людей, котрі не підкорялися цьому звірові, називав

32 Духовні місця, де люди молилися.

136


розкольниками, тобто ті, що не сприймали християнську ві­ру та ніби розтинали її. Отож бо й тікали ці люди від насиль­ницької віри десь в глухомань, де обживали собі ось такі не­приступні, темні місця. А хіба мало скоїв лиха ненависний до людей людожер Йосип Сталін та й сама совіцька система, котра з великим задоволенням нищила кожну віру заради своєї ту­пої, довбаної ідеології. Тому, я вважаю, що тільки через це збе­реглися, звісно ж, не від хорошого життя ось ці самобутні са­мородки для наших поколінь та історії.

Протиборство

Вийшли ми якось в нічну зміну «шаханіть». І тільки-но роз-тягли чергову купу хлистів по естакаді, як тут же почули таку єхидну вказівку від командира та «старічков», що вони повинні відпочивати, а «салабони» працювати, тобто їх обробляти та «шєвєліть в темпє грудямі.» Тож і залишалися ми гнити під холодним надоїдливим дощем, а вони ж в цю мить почимчи­кували до дерев'яної споруди, що виднілася недалечко від ро­бочого місця та нагадувала усім нам хатинку на курячих ніжках баби Яги, в якій було тепленько від груби та сухеньких дро-вець, заготовлених салагами, де можна непогано зігрітися, а також кип'яточку з чагою попити або чифірчику у своє за­доволення посмакувати, не кажучи вже про горілку та ци­гарки. Ну а з тим нічний пайок, що видавався кожному солда­тові — двісті п'ятдесят грам білого хліба, тридцять грам масла та дві грудочки цукру на нічну зміну «порівну» розділити, тоб­то «дідам» від пуза, а молодим те, що після них залишиться. Тому й виходило так, що нам працювати доводилося багато, а їсти мало.

Отже поки вони там відпочивали, ми в цю мить, падаючи з ніг, сучки сокирами обрубували, проклинаючи все і вся на світі. Хоча були серед нас і такі, щоб відкараскатися від цієї каторж­ної праці, тікали десь під естакаду й переховувалися там, уда­ючи з себе якогось божевільного чи навмисне підставляли під падаючий хлист ногу, після чого отримували травму. І навіть

137


доходило діло до того, що навмисне зламували собі руки, ноги, тобто домовлялися з кимось, звичайно ж, не задарма, щоб той за лишню пайку риби, хліба, масла або оральну чи анальну на­солоду кинув важкеньку цурку на замотані дранкою кінцівки. Після чого цей «травмований» потрапляв у госпіталь на ліку­вання, а через якийсь час комісовувався. Та з часом команду­вання здогадалося, а може хтось за чергову личку доніс їм про те, чим займаються ті, що працювати не хочуть, тому з нашої військової частини тепер нікого не відраховували, а залишали на господарчих роботах, тобто пасти свиней, коней та вичи­щати за ними гній. Адже як можна було нормальній людині витримати отакі нестерпні умови життя. Та про це тоді Льо­ня Брежнєв, сидячи в Кремлі, не думав, а коли справа дохо­дила до виступу з трибуни, все клацав зубними протезами. Отож замість слова «сістєматічєскі», і виходило у нього таке кумедне «сіськімаціські». Тому Центральний комітет партії і політбюро комуністичної системи люди почали називати «домом прєстарєлих» і навіть придумали такого гарного прав­дивого анекдоту: «Приїздять якось перевіряючі до інтернату з розумово відсталими дітьми та в одного хлопчика й питають:

А як тебе кличуть, юначе?

А той так протяжно: "Ва-а-с-я".


  • Молодець,— відповідають ті.

  • А ким же ти хочеш бути?

  • Кац-ма-на-втом.

Поспілкувавшись трохи, вони рушили далі, а назустріч їм дівчинка така ж, як Вася, чимчикує. Ну вони вирішили ще й у неї запитати:

  • А, тебе ж як звати, люба?
    А та їм: "Ка-а-т-я".

  • А ким же ти хочеш бути?

  • Кац-ма-на-втом,— відповідає вона.

Отож ідуть вони довгим коридором та про щось жваво роз­мовляють, а тут жіночка їм назустріч. Ну один з цієї комісії й звернувся до неї:

А ви ж, шановна, хто тут будете?


А вона їм протяжно так.

138


А я... ди-ре-ек-тор.

Чим, звісно ж, і викликала посмішку на устах у комісії. А на стіні збоку, такий величенький стенд висів, на котрому усі члени політбюро ЦК КПРС були зображені. Ну хтось взяв та ніби так ненароком у директора й запитав:

  • А це ж у вас хто тут "увіковічений" такий висить?
    А та йому, ніби з переляку:

  • А це — Пер-ши-й ви-ипу-ск.»

Тож і керували людьми отакі «перші випуски», котрі дове­ли нашу державу до «світлої погибелі комунізму». Та головне, що гнилу, смердючу рибу цим покидькам не довелося жерти, як нам в совдепівській насильницькій рекрутчині, а це дійсно було так. Зібрав якось нас на солдатському плацу вузькоокий «кирзовий чобіт» (так ми дражнили свого комбата, котрий по національності був киргизом) та й каже:

— Ну что, товаріщі воєнниє строітелі, посадім нашого зав-


хоза в тюрьму ілі как?

Ці слова звичайно дуже приголомшили усіх нас, бо почуте слово про в'язницю відразу ж викликало співчуття і жалість до тієї людини, яка наче ні в чому не була винна, але заслуговувала такої кари. Та Чибкасов був хитрим і дуже слизьким типом і за рахунок отаких, як ми, гарненько грів собі руки та набивав тут кишені. Отже, доки ми розмірковували про те, що ж нам та як, цей покидьок уже встиг сплести свої чергові сіті.

— Понімаєтє, товаріщі солдати, тут такоє дєло. Закупіл он
рибу для воінской часті нєсколько тон, а она оказалася вся про-
тухшей. Потому я і рєшіл...

«Бачите, без нашого відома вже цей злодюга "рєшіл"»,— так подумав я, стоячи в строю.

І, чтоби уголовноє дєло протів етого чєловєка нє воз-


буждать, надо с вашєй заработной плати удержать по два­
дцять пять рублєй. Всє согласни?

І ця гадина, не дочекавшись відповіді, продовжила:

— Ну, а с рибой что будєм дєлать?

Що ми могли на це йому відповісти, проте цей нахабний аферюга, видно, добре знав психологію кожного солдата і, ско­риставшись нею, запропонував слідуюче.

139


Ас рибой ми поступім так. Добавім к нєй сухаріков,
чєсночку і будєм кушать.

А як же гігієна? Хотілося б у цієї гадини запитати, не кажу­чи вже про різні кишково-шлункові захворювання. Та й не ко­жен, я думаю, погодився б це гімно жерти, але Чибкасов вже свою підлу справу зробив. Тож і довелося нам майже півроку давитися цією дохлятиною. Одначе в майбутньому і відіб'ється це на нашому здоров'ї, так як нормальної їжі ми не бачили. Зрозуміло, що вся ця злочинна операція була гарно спланова­на проти нас, щоб цей злодюга «срубіл» собі нахабно якнай­більше грошей. Тільки дивуватися цьому було нічого, бо недар­ма заслужила ця гадина погони підполковника, вилизуючи при цьому добряче зади брежнєвським посіпакам.

Як же тільки приємно отримати солдатові від рідних, особ­ливо коханої дівчини гарного листа, а прочитавши його, насо­лодитися теплом рідного краю та вдихнути такий знайомий запах того невеличкого аркушика паперу, що відразу ж нага­дав тобі домівку, батьків та ще багацько чого такого.

Мені теж довелося отримати довгоочікувану звісточку від моєї Олени, котра й сповістила про те, що переїхала жити до моїх батьків на Чернігівщину, а також готується стати ма­тір'ю, від чого, звичайно, моїм радощам не було меж. Отже з цими приємними роздумами я й продовжував обрубувати важкою сокирою товстелезне гілляччя на обмерзлих кригою хлистах. Але це продовжувалося недовго, так як позаду мене почулося несамовите ревіння одного з «дідів», котрий, лаючись на чим тільки світ стоїть, вхопив сокиру й кинувся до мене.



  • А курва твоїй матері. І кров нехай тебе нагла залляє,—
    заволав цей покидьок після чого й заніс гостру сокиру над
    моєю головою.

  • За-ру-ба-ю, зару-ба-ю, сука,— вирвалося у нього з запі­-
    неної пащі, але перш ніж це зробити, він штурхонув мене
    з такою силою, що я не втримався на слизьких кругляках
    й, падаючи, вдарився боляче боком.

«Ну що ж, Григорію, ось достеменно і смертушка твоя не забарилася» — так чомусь подумав я і на всяк випадок виста­вив перед цим сп'янілим мерзотником руку.

140


Не розумію, що зупинило цього озвірілого від горілки, чи-фіру, одеколону, зубної пасти чи ще якихось наркотичних пігу­лок солдата завершити отаку задуману наді мною розправу, але той чомусь передумав і, загнавши сокиру в один з лежачих по­руч нього хлистів, пішов собі, похитуючись, до юрби своїх, що тільки бликали вовчими очима в мій бік та все спльовували гірку слиняву від кріпких цигарок. Та в це безчинство вірогідно втру­тився командир нашого відділку, котрий видно щось сказав таке образливе цьому негідникові, після чого той брутально огризнувся й, махнувши рукою, зник десь у пітьмі.

Прокинувся якось я вранці від нестерпного болю в боці, а коли підняв сорочку, то побачив чималенького чиряка, що нарядився на моєму тілі. «Ба... оце так-так... і треба ж йому кля­тому невчасно з'явитися. Та головне, як же я працюватиму, а лікарняного тут ніколи ніхто не дасть», так стурбовано по­думав я. Але, знаючи ненависні повадки «дідів», котрі не зми­ряться з тим, що «зелені»33, «молоді»34 «салаги»35, «черпаки»36 будуть хворіти, відпочивати, а вони за них гнутися на естакаді, тому й змушений був вийти в нічну зміну. Працівник з мене в цю ніч, звичайно ж, був неважний, бо тільки нахилюся дони­зу, а в скроні ніби хто молотками розпочинає бехкати, а тут ще й, немов на зло, температура піднялася.

Помітивши те, що я працюю у неповну силу, «діди» поча­ли стрибати мені на спину, чим ще більше спричиняли біль, не кажучи вже за різні принизливі епітети, бо бач, попередній призов узбеків (зі слів цих старослужбовців) також знущався з них.

Отож, читач тепер повністю впевниться в тому, що озлоб­лені «діди» ніколи б не дозволили того, щоб «салабон» спокій­но «почівал на нарах», а вони ж за нього «шаханілі». Витри­мавши ось ці тортури, я все ж таки допрацював нічну зміну, а вранці звернувся до медичної санітарної частини.

Солдат» що гільки-но розпочав службу.

Cолдат, що прослужив десь місяць, два.

35 Cолдат, що прослужив один рік.

6 Cолдат, що прослужив півтора року.

141


  • Ого-го-го,— здивовано так вигукнув медбрат, побачивши
    мою синю, як баклажан, болячку й тут же запропонував мені
    своє лікування.

  • Ну що ж, козаче, зараз ми їй клятій швиденько «життя»
    вкоротимо.

Та мене інше турбувало, бо поруч тієї болячки вже інший чиряк собі гарненьке містечко облюбував, а все через те, що мені довелося різко клімат змінити, не кажучи вже за пере­охолодження тіла. Отже доки я так думав, медбрат наказав мені якнайміцніше вхопитися обома руками за стілець, а сам пря­місінько по «живому», тобто без наркозу розпанахав мені скальпелем цю болячку та ще й увібгав в середину розтину не­величкий просякнутий якоюсь жовтою рідиною клаптик бин­та. Ця операція закарбувалася в моїй пам'яті на все життя не тільки тим, що треба було скрегочучи зубами, витерпіти ці муки, але ще й тим, що з цієї пори мені довелося серйозно всту­пити в протиборство зі старослужбовпями, котрі гарненько по­псували мені нерви і кров. Хоча все залежало не від них, а тих обставин, що були створені довбаними керівниками цієї військової частини.

Вперше довелося мені побачити цього підлого й нахабного «вічного капітана» за прізвиськом Гаряжа на плацу, якого ненавиділа вся рота, що все терся цуциком біля начальства, в котрого він також був в немилості, що тримало цього тупо­рилого телепня міцно на ланцюжку, розраховуючи на те, що цей пес буде справно гавкати, а з тим і знущатися над військо­вослужбовцями. Ну а за це керівництво нашої частини може й причепить йому на смердючих погонах чергову зірочку. Сол­дат для нього нічого не коштував, а якщо доводилося комусь звернутися до цього «аракчеєва», то тут же отримував таку відповідь: «От-ста-ві-ть!» Це був дійсно рідкісної породи і лю­тості пес, від котрого ніде й нічого було не сховаєш, бо мав неабиякий звірячий нюх. Пам'ятаю один такий випадок. На­ближалося якесь совіцьке свято, тож хлопці нашої роти ще заздалегідь вирішили запастися спиртним, яке заховали в ку­чугурі снігу, що скопичився з обох боків після очищення дере­в'яних трапів. І що ви думаєте, винюхав цей служака все ж таки

142


схованку з спиртним. Ну а тепер вдумайтесь, яке ж це треба мати терпіння, щоб довкруж казарми проштрикати метале­вим прутком майже кожний сантиметр мерзлого снігу, хоча сам любив зазирнути у стакан, показуючи таким чином свій найяскравіший приклад військовослужбовцям, а при цьому ще й частенько нагадував усім нам дуже гарну народну мудрість:

Ми ругаєм вас нє за то, шо ви пьоте, а за то, шо не умєєтє


піть. А раз так, то лучше... гавно чєрєз тряпочку сосітє.

Це була не армія, а безкоштовна клоунада, дійство якої від­бувалося ось тут на наших очах, а керував цим комедійним ви­довищем головний пройдисвіт нашої дикої дивізії підполков­ник Чибкасов. Висякавшись перед строєм, капітан Гаряжа родом із Полтави старанно так розтер залишки соплів поміж долонями й тут же, підкрутивши свої їжакуватої форми вуса, рявкнув:

Ров-ня-й-сь! Сми-и-р-но! Во-о-ль-но!



А після докладу начальству він обсмикне позаду себе військо­вий френч, облягаючий його осину талію, що нагадувала баб­ську рясну спідницю і тут же, потоптавшись на покручених клятим поліартритом кривих ногах, взутих в хромові «гармош­кою» чоботи, цей кримінальний елемент й почне нам чергову «лапшу» на вуха вішати, тобто брехливу антимонію в наші го­лови «втюхівать».

Ну шо ж, товариші воєннослужащіє, я вас очень хорошо


понімаю, но вєдь армія наша,— і поцмокавши ще трохи свої­
ми губошльопами, тут же й добавить,— ето вам нє ігрушка, ко-
торой можна вєртєть туда-сюда. А уж коль попалі ви сюда, то
будьтє любєзни укрєпляйтє єйо со всєх сторон. Но я знаю, шо
срєді вас єсть такіє «елємєнти» (це було його любиме слово),
коториє любят здєся хорошо «сачка подавіть». Только знайтє,
шо ми с такімі будем держать ухо востро і на іхніє хітриє зад-
ніци всєгда хєр с вінтом найдьом. А вєдь ви навєрноє забилі,
шо совєцкій солдат должен здєся служіть Родінє і прі етом єщо
виполнять государствєнний план.

Уже мокрий сніг почав вкривати і без того окаменілі від холоду наші плечі, а ця гадина все плела й плела свою осоруж­ну павутину.

143


— Болєть в нашей армії запрєщєно, ібо етім ви наносітє єй
нєпоправімий врєд і залазітє вооружонним сілам в карман.
А вєдь оні вас одєвают, обувают, кормят.

«Але ж напевне дохлою рибою вони не давляться так, як ми» — дозволив заперечити ось цьому покидькові в думці я.

А той все продовжував «служити псом» перед своїм довба­ним керівництвом так, що аж з жопи вискакував, котре знахо­дилось недалечко так від нас на плацу.

Поетому, товаріщі воєннослужащіє, знайте. За наруше-


ніє армєйского устава ми с такімі будем бєзжалостно бороть­
ся і винуждєни продлівать ім срок служби до тєх пор, пока оні
нє расчітаются с армієй полностью. На етом я кончіл.

Отже замість лікарняного мене й запроторили на цілу добу днювальним біля тумбочки, а як тільки звільнився від цього клятого чергування, так відразу ж і потрапив в немилість «ді­дам», котрі натиснули на свого командира (товариша по при­зову), щоб той створив для мене тут не службу, а пекло.



Не встиг я ще й до ліжка дійти, як від клятого «цапа» отри­мав наряд без черги і тепер замість бажаного відпочинку дове­лось мені відпрацьовувати. Ця ненависна нудотна процедура, котру «діди» називали ще «призом золотої швабри», приклеї­лася до мене надовго, бо десь з півроку тобто кожного дня дра­їв я «палубу», що на солдатськім жаргоні означало — це мити в казармі умивальники, підлогу і тому подібне. Ну думаю, гади, вам все одно мене не зламати, а підійде вихідний, отоді вже й відісплюся. Та як з'ясувалося, що й тут моїм планам не дове­лося здійснитися, бо, отримавши нізащо черговий наряд, мене відпровадили з Миколою Михайловським та Василем Тернов-ським на кухню «пластінкі крутіть», тобто з ранку до пізньої ночі посуд мити. Раніше цю нелегку процедуру виконували жінки-посудомийці з місцевого населення. Та щоб ще більше красти, керівництво військової частини і змусило їх навмисне звільнитися з роботи, а замість них тепер направляли «поруш­ників» військової дисципліни, чим відразу убивали двох зай­ців, тобто за економію окладів, пикаті держиморди в погонах мали хороший прибуток до своєї кишені. Але ті жіночки, що мили посуд, завжди мали при собі якісь допоміжні засоби.

144


Що ж до нас, то нам доводилося обпікати собі руки кип'ят­ком, щоб хоч якось відмити ось цю коломазь, на котрій готува­лася для нас всіляка підозріла з тарганами їжа. Та як тільки цей посуд займав місце на полицях, він відразу ж покривався захололим мастилом і нам знову доводилося його перемивати. Отож, така «музикальна» робота, звичайно не по нашій вині, продовжуватиметься аж до третьої години ночі і тільки десь під ранок я вже без тями падав у ліжко.

Адже продовжувалося це недовго, бо після холодної води, котру підливали мені сонному «діди», я знову підводився і те­пер вже був вимушений просити захисту у чергового по заго­ну, котрий попереджав усіх відпочиваючих, що підійме всю роту, а натомість сну, займеться з ними стройовою підготов­кою. І це в якійсь мірі, ніби отой холодний душ, відразу впли­вав на них, котрі й полишали мене в спокої. Ну а я на якийсь проміжок часу отримував хоч і невеличку, але все ж таки пере­могу, котра показала всім, що і в таких, здавалося б, нелюд­ських умовах можна боротися з цією підлотою.

Так промайнуло іще два дні і я знову звернувся до медбра-та, котрий зробив мені аналогічну операцію з черговою боляч­кою, але при цьому ще й був присутній мій командир відділен­ня. Впевнившись в тому, що я не «сачкую», він розповів про все те, що бачив, «дідам», котрих вірогідно враз почало казити. Затаївши в собі ще більше ненависті до мене, вони пішли в нічну зміну «піліть брьовна» для «Родіни». А я, майже засипаючи на ногах та перемагаючи біль після операції, знову заступив на чергування біля тумбочки. Не знаю, чи то час такий настав, чи може сам Бог побачив, що такі стосунки поміж військовослуж­бовцями до чогось хорошого не доведуть, тому несподівано для всіх назначили в нашу військову частину нового начальника штабу. Завжди підтягнутий, красивий офіцер, якому дуже па­сувала військова форма, відразу сподобався всім солдатам, кот­рий почав боротьбу з пияцтвом та порушниками дисципліни у нашій військовій частині. Нелегка дісталася «спадщина» ма­йору Тихомирову від злодійської системи Чибкасова, але той за півтора року все ж таки зламає старі стереотипи, а отри­мавши чергове звання підполковника, займе посаду комбата.

145


А поки що я стояв прооперований біля тумбочки і чекав ранку, щоб хоч щось вкинути у свій зголоднілий шлунок та як­найшвидше притулитися обличчям до такої бажаної для мене подушечки.

  • Під-йом-м бан-да-а! — раптом різонув вуха гучномов-
    ний такий баритон чергового по роті, котрий після невеличкої
    паузи добавив слідуюче:

  • Ану-у воруши, салабони, копитами.

Отож бо, зробивши свою справу, він тепер ходив такий за­доволений поміж ліжками й тут же підганяв напівсонних сол­датів, щоб ті якнайшвидше шикувалися у шеренги по зводах. Не довго роздумуючи вирішив і я прилаштувався до них та піти в їдальню. Одначе, як з'ясувалося, моя бригада затрималася на роботі, тому сніданок для неї залишився десь на невизначений термін часу. Дочекавшись «своїх», я примостився біля них і те­пер очікував на те, що й мені хоч щось та залишать попоїсти, хоча постійно відчував на собі злостиві, ненависні погляди «дідів», котрі нібито й казали: «Ти диви, який гад. Ми там цілу ніч рогами впиралися, а цей виблядок відстояв у тепленькому приміщенні біля тумбочки, ну а тепер ще й їсти сюди припер­ся». Підтягнувши до себе каструлю, командир відділку розді­лив черпаком вже давно захолонувшу юшку. А як скінчили сьорбати цю пісну «баланду», він взявся за друге і «по-спра-ведливості», розділивши кашу та м'ясо поміж «дідами», тут же й сказав: «А це вам, салабони». На що, звичайно ж, ніхто навіть і не пискнув. Не кваплячись, я вишкріб залишки клейкої каши у миску й тут же звернувся до свого товариша по службі Бо-роздилова.

  • Чуєш, Толику, ану подай мені оту мисочку з салатом,—
    в котрій десь на денці лежало декілька гниленьких таких шма­
    точків солених огірків з зеленими помідорами, але замість ньо­
    го несподівано схопилося з місця оте падло, що мало не за­
    рубало мене сокирою на естакаді і перш, ніж передати мені
    салат, воно аж загарчало від злості на всю пельку:

  • На-а, на-а, скурвий син, жери-и!

Після чого і одягло мені посудину на голову. Цей непри­ємний епізод викликав велике задоволення у «дідів», що немов

146


ті гусаки, враз заґерґотали за столом. Та я в цю мить також не розгубився й, вхопивши декілька порожніх мисок, всмалив цю погань по ребрах. Удар видався таким сильним, що той спочатку вигнувся від болю, а потім, виючи ніби баба за упо-кійним, тут же звалився поміж столами на підлогу. Та це не сподобалося «дідам», котрі оточивши мене з усіх сторін, й ски­нулися по кулаку. Тож, щоб хоч якось від них захиститися, я завчасно затулив обличчя ліктями. Насолодившись від душі, вони знову продовжили снідати, а я перш, ніж вийти з їдальні, зробив їм сміливу погрозу:

Ну, собаки, зараз я вас на місце поставлю.



А коли вийшов з приміщення, тут же й попрямував до на­чальника штабу. «Завіщо ви мене так? І що я поганого вам за­подіяв?» — вертілась така образлива думка в голові. «Ні, тут щось треба терміново змінювати і, якщо цей чоловік нічим мені не допоможе, втечу з цього клятого пекла» — з такими хитки­ми і невпевненими до кінця думками я наближався до штабу, де знаходився майор Тихомиров. Вислухавши мою скаргу, цей чуйний чолов'яга відразу викликав до себе цього негідника.

Так, воєнний строітєль Назаренко, ну рассказивайтє, что


за бойню устроілі ви в столовой?

Але той, видно, відчуваючи свою вину, йому не перечив та все тільки лупав мовчки очима. Нахилившись, начальник шта­бу висунув шухляду з письмового столу, звідки дістав чима­леньку амбарну книжку, а як полистав її трохи, так і зупинив­ся на якусь мить у потрібному місці очима. І тільки аж тоді звернувся до цього покидька.



  • Ну что ж, віжу вам сказать мнє больше нєчєго, поетому
    нє будем зря тратіть врємя і я попрошу вас подойті ко мнє, а с тем і прочітать ето.

  • Я... я, во... воєнний стро... строітель об... обязуюсь,— почав
    бекати майже по складах той те, що було написано в книзі,
    а коли скінчив читати, тут майор його й прокоментував:

  • Значіт, обязуєтєсь нє обіжать моложе сєбя товаріщєй по
    службє. Ну, а ви что тут витворяєтє? Подпісь ваша ілі чья? —
    сердито так спитав начальник штабу у Назаренка.

  • Да, моя,— видавив той через силу з себе.

147

— Ну вот і хорошо, а сєйчас я позову воєнний наряд, чтоби вас арєстовалі і отправілі за нарушеніє воінской дісціпліни на гауптвахту.

Цей інцидент, ніби холодний душ, враз подіяв на деяких за­біяк і в якійсь мірі остудив їхнє відношення до молодих сол­датів. Що ж стосовно мене, то я продовжував мити в казармі підлогу, а у вихідні дні не вилазив з кочегарки, розтоплюючи піч сирими дровами, щоб завчасно приготувати якійсь кан-дьор для військовослужбовців. Тільки для цього ще треба було поколоти сокирою мерзлі сягаючі за розміром десь більше метра незручні осикові чурбаки, а також начистити декілька здоровенних каструль картоплі на кухні. Одним словом, усе це робилося для того, щоб не миттям так катанням, а все ж таки зламати мою багатостраждальну волю, а то й при нагоді десь знищити мене.

Якось вийшли ми працювати в нічну морозяну зміну, а на естакаді вже лежало аж цілих чотири величезних купи осико­вих хлистів, порода котрих, звісно, не була придатна для будів­ництва, але в таких країнах як Норвегія, Фінляндія, Швеція, куди ми постачали їм баланс, тобто дерев'яні очищені від гнилі та кори чурбаки, вони виготовляли з них папір, пакуваль­ну стружку, личкувальний матеріал для стін, а також з хвойно­го чурака — борошно для годування тварин, морські канати, захисні сітки для літаків та ще багато чого такого корисного, що в совдепії так безгосподарно спалювалося. Отже, озна­йомившись з умовами праці, у нас відразу руки опустилися, бо скільки ж треба вкласти в цю дурну роботу здоров'я і сили, щоб більш як сто двадцять кубометрів лісу за пів доби переве­сти на дрова.

Тому, не відкладаючи усе це в довгий ящик, ми й взялися за цю нудотну і здавалося нездійсненну до кінця «пахоту». Цілу ніч кололи чурбаки та складали їх в контейнери, а цій клятій каторзі наче не було ні кінця, ні краю. Та головне, якщо не встигнемо завершити роботу до кінця зміни, то її доведеться залишити денній бригаді, а потім доробляти за них те, що во­ни нам залишать, не кажучи вже за виконання ще своєї що­денної норми.

148


Отже голодні, обмерзлі, як оті хорти, ми й почали зганяти злість один на одному. Не пам'ятаю, що я сказав таке образ­ливе своєму товаришеві по службі Аксьонову Валерію з Че­лябінська, але той відразу ж кинувся до мене з кулаками. Та я не дав йому цього зробити і тут же потяг його гарненько металевим гачком по плечах. Це, звісно, зупинило забіяку та в цю мить і отримав по зубах від старослужбовця зі Львова Саврука Степана. Зупинивши холодним снігом кровотечу з розбитої губи, я змушений був знову приступити до роботи, але промайне відтоді майже тиждень, та рана чомусь не гоїла­ся. І тільки пізніше з'ясується, що для цього тут були дуже не­сприятливі кліматичні умови, тобто не вистачало звичайного кисню.

Якось сидимо ми на політичних заняттях в ленінській кім­наті, котрі проводив з нами замполіт роти, старлей Жданов, а тут несподівано начальник штабу до нас завітав. Придивився він до мене та й питає:

  • Ну что, товаріщ воєнний строітєль Полтар, віжу нє оста-
    ляют вас всьо ж такі «друзья» в покоє. Ану рассказивайтє мнє
    хто ето вас так прігостіл?

  • Та,— кажу,— товаришу майор, сам об сучок вдарився.

  • Хорошо ви ударілісь, молодой чєловєк, только удівітєль-
    но, как ето зуби у вас уцелєлі. Поетому нє надо с мєня дєлать
    дурака і, єслі ви сєйчас же нє скажитє кто ето оставіл отмєтіну
    на вашем ліце, я буду винуждєн отправіть вас за враньо на га­
    уптвахту.

Я розумів, що майор навмисне взяв мене на «мушку». І цей епізод був лише приводом до розкриття цієї таємниці та те­пер вже з'ясувалася зовсім інша ситуація. Тому не став я захи­щати цього виродка й розповів начальникові штабу про все, котрий, видно, тільки чекав такої нагоди, щоб назавжди по­класти мордобій у нашій військовій частині і тут же, не довго роздумуючи, загнав Степана Саврука аж на цілих п'ятнадцять діб на гауптвахту, після чого всі враз заткнулися. А мене вже до кінця служби навіть і пальцем ніхто не чіпав.

Нарешті настала весна, хоча про це тільки можна було по­мріяти і не більше, адже холодна зима тут продовжувалася аж

149


до двадцятого червня. Та я все одно радів, бо ненависні мені до смерті «діди» почали вже збирати свої чемодани на дем-бель, а на зміну їм прибуло нове поповнення з Татарстану.

Так промайнуло десь більш як півроку і я вже відчув, що утягнувся в ось цю ні з чим незрівнянну каторжну «пахоту». А через деякий період часу навіть отримав за хорошу службу перше моє звання єфрейтора.

Якось викликав мене та ще двох моїх товаришів Бабкіна і Вараксіна замполіт роти Жданов до себе.

Чуєте, хлопці, а що як я запропоную вам вступити кан­


дидатами в нашу комуністичну партію.

Не знаю, що тоді відбувалося у моїй душі, але довірити нам таке, це здавалося мені на той час щось неймовірним. Тож і пригадав я свою «бурсу», де комсорг нашого училища Ніна Іванівна також агітувала мене та ще декількох учнів ПТУ в ря­ди ВЛКСМ37. Та головне не це, а як нас тоді приймали. Отож бо, заходжу я до Жовтневого райкому комсомолу Харкова, а там сидить такий собі років під сімдесят «комсомолець», кот­рий у мене й запитує:

  • А ви не скажете, молодий чоловіче, який сьогодні у нас
    день?

  • П'ятниця,— без затримки так випалив йому я. Після чо­-
    го мене й прийняли в ось цю організацію.

Тому після проведення з нами отакої «хитрої профілак­тичної обробки», ми й дали згоду замполіту на цю принадливу, здавалося нам на той час, дурницю, а з тим і написали заяви. А через рік вже повинні були стати повноправними членами КПРС. Отже з цього дня життя моє дуже змінилося, бо, я по­вірив в те, що в цю організацію достеменно вступають тільки дуже чесні й порядні люди. А раз мені, сину простого селя­нина, довірили сокровенну справу, то й повинен її оправдати. З гордістю тоді я так розмірковував, хоча навіть і уявити собі не міг того, що невдовзі буду каятися та проклинати той день, коли вліз в це смердюче лайно. Проте що ж поробиш, коли ми тоді були ще молоді, а головне — усім довіряли. Ну а ті аферю-

37 Всесоюзна ленінська спілка молоді.

150


ги, в свою чергу, користувалися цим та старалися якнайкраще нас ошукати.

Та це буде потім. А поки що я вів дуже активний спосіб життя. Любив виступати на партійних зборах, де й користу­вався повагою своїх командирів. А невдовзі вже став лідером серед своїх товаришів, про що й було надруковано в газеті «Красноє знамя», котра підпорядковувалася на той час Ураль­ському воєнному округу, вирізку з якої тут же й послав бать­кам. Це був дійсно якийсь новий і незвичайний поворот у моєму житті, котре складалося для мене, як ніколи добре. Тож тепер мені доводилося працювати вдвічі більше за інших, по­казуючи таким чином хороший приклад молодшим за себе солдатам>а також відображати всі трудові досягнення військо­вослужбовців, не кажучи вже про негативні явища в «Бойово­му листку», котрий і випускав особисто.

А згодом отримав від Олени листа, в котрому вона просила мене, щоб я дозволив їй поїхати до своїх батьків на Вінниччи­ну, де вона й повинна була народити наше маленьке дитятко. Строк, звісно ж, був чималенький, майже вісім місяців, що до­стеменно мене дуже турбувало. Одначе, не дивлячись ні на що, я надав їй таку згоду. Правда перед цим попередив її про те, що це дуже небезпечно. Та, як з'ясувалося пізніше, Олена по­їхала туди не сама, а ще й прихопила з собою мою сестричку Надійку. А через декілька днів отримав від моєї матусі листа, котра сповістила мене про те, що моя дружина народила мертве дитя. Отже, щоб не викликати у мене ніякої підозри, Олена знову повернулася до моїх батьків. Це був для мене ду­же великий і головне несподіваний удар, адже я добре розумів, що це ще не кінець і тому відразу ж дав їй заспокійливу відповідь, тобто добре, що хоч сама жива лишилася, а все інше, як кажуть, наживне.

Так минуло іще декілька місяців і до нас в військову части­ну знову прибуло поповнення, тільки вже «зелених» з Азербай­джану, обвішаних красивими дідівськими кинджалами, котрі тут же були відібрані під чесне слово комбата, що мовляв він поверне їм цю «народну традицію» в кінці їхньої служби. А незабаром, отримавши чергове звання молодшого сержан-

151


та, вже и я став командиром відділення та замісником коман­дира взводу, котрий підпорядковувався прапору Кукліну Геор­гію Яковичу. Це був дуже дивний чолов'яга, що користувався повагою підлеглих і мав неабияку силу та здоров'я. Зріст цьо­го «дятла» (так в народі називали здорованів) сягав десь біль­ше двох метрів, а в плечах цей дядило мав «косую сажень». Спочатку я повірив цьому «хитрому лису», котрий обережно так вів зі мною «двійну гру». Та тільки пізніше зрозумів цього підлабузника совіцької системи, що і він не кращий за інших. Тож, прийнявши соціалістичне змагання, я відразу ж включив­ся в роботу і, незалежно від обставин, кожного дня виконував і перевиконував денну норму, яка була розрахована на бригаду в десять військовослужбовців, хоча нам доводилося «шаханіть» в сім, а то й шість чоловік, тобто ще й за травмованих та хво­рих. Отже чесно працюючи, я не жалів свого здоров'я, чим, звісно ж, і був схожий на отих персонажів з кінострічок «Ко­муніст» та «Як гартувалася сталь», де грали хороші актори — Микола Урбанський та Володимир Конкін. І навіть було таке, що виморена бригада відмовлялася працювати, але ж я напо­лягав на своєму, рвучи на собі останні жили і, таким чином, продовжував виконувати те, що здавалося не під силу нікому, після чого вже й інші підтримували мене.

А згодом отримав від своєї Олени коротенького такого ли­ста, котрий, звісно ж, дуже мене розхвилював.

«Привіт, любий» — пише вона,— «У мене все добре. Одне тільки турбує, що служити тобі он ще скільки, а мені вже на­бридло на тебе чекати.»

Це правдиве зізнання відразу ж поставило мене у тупико­ве становище, тому я й вирішив поспілкуватися зі своїм това­ришем по службі, котрий завірив мене в тому, що мовляв усе це написано не спроста, так як видно у неї неодмінно хтось уже завівся, або ж вона тебе більш не кохає. Ці слова завдали мені ще більшого клопоту, тому я взяв папір, ручку і тут же написав те, що думав.

«Люба, моя Олено! Якщо тобі дійсно набридло на мене чекати, я ж тебе за петлі не тримаю. Ти нашу дитину втрати­ла і тепер що хочеш, те й роби. Адже тобі добре відомо, що

152


служби своєї я не покину. Ну а що стосовно тебе, то ти віль­на, як птиця і можеш при бажанні навіть розірвати зі мною шлюб.»

А з часом сказані моїм товаришем слова повністю стверди­лися. Викликав мене тоді особисто начальник політичного відділу військової частини підполковник Білянкін, з котрим і відбулася серйозна бесіда, але я не піддався на його безкінечні умовляння, бо добре розумів, що раз документи, завірені но­таріусом про обопільну згоду в розірванні шлюбу, потрапили до нього, то тут вже щось змінити майже було неможливо. То­му, підписавши цей папір, я і став холостим. А трохи пізніше отримав від своєї сестрички Надійки листа, котра й розповіла мені всю правду, як було.

«Отож бо, братику, як тільки ми від'їхали з нею поїздом до її батьків, так вона й почала навмисне травити своє дитятко пігулками з хіни, але ж я тоді навіть і не здогадувалася, що твоя жінка здатна на таке. Тож, схопиться живенько з полиці і до нужника, де видно нажереться там чогось, а тоді скрутиться від болю та й стогне. Після чого, дивлячись на її отакі муки, мені аж страшно стало, хоча в думці чомусь так подумала: "А може в неї вже ранні роди розпочалися?" Та коли запропо­нувала їй лікарняну допомогу, то вона навідріз від неї відмови­лася. Отже доїхали ми з нею до станції Вапнярка, де їй викли­кали швидку допомогу, а потім і відвезли до лікарні. Але перш, ніж прийняти роди, кваліфіковані медпрацівники спочатку з'ясували у Олени, як все це трапилося, а потім розповіли ме­ні, що мовляв отака гарна здоровенька дівчинка народилася б, так вона її навмисне вбила. Почувши таке, мені навіть зроби­лося погано та я перенесла цей тягар у собі і навіть батькам про це не спромоглась розповісти, а вже, як покинула нас ця аферистка, то й наважилася про все тобі написати. Проте ти, братику, дуже не хвилюйся, служи справно та повертайся скоріш до своєї рідної хати.

З повагою до тебе, твоя сестра Надійка.»

Господи, та хто ж міг подумати, що ось ця дівчина, з кот­рою я пов'язав своє життя, здатна на отаке підле вбивство, не кажучи про зраду. А була ж наче поміж нами велика й палка

153


любов. Ну що ж, кажуть люди, що Бог не робить, йому видні­ше. Тож, занурившись у свої солдатські справи, вирішив забу­ти про все наболіле, хоча трохи пізніше прийдеться пережити ще й не таке.

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал