Хліб наш насущний



Сторінка10/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Карантин

  • Рота, под-йо-м! — почулося мені крізь сон і від такого
    несподіваного крику моє серце аж зайшлося кров'ю. А як тільки
    увімкнулося в приміщенні світло, всі, немов оті мурахи, враз
    заворушилися й, зістрибуючи зі своїх верхніх ліжок, стали, ніби
    з переляку, військове обмундирування на себе натягувати. Адже
    це ще було не все, бо неподалік від нас вже стояло таке собі
    невеличкого зросту миршавеньке при сержантських погонах,
    схоже на пересмішника, опудало, котре тільки й бликало з під
    дашка кашкета то в наш бік, то на годинника і тут же єхидно
    так лічило:

  • Десять секунд пройшло, тридцять секунд пройшло, со­
    рок п'ять секунд...— хотіло воно видно сказати, але передумав­
    ши добавило:


  • От-бо-й!

І тепер через того, хто не встиг вкластися в цей відлік ча­су, все розпочиналося спочатку. Таке знущання продовжу­ватиметься до тих пір, доки всі не вдягнуться по формі та не стануть як слід в стрій по команді сержанта Балятіна з Пермі, котрого і назначили нам командиром під час карантину. По­ганявши добряче усіх у своє задоволення до сьомого поту та досягнувши бажаного результату, він почав робити пере­кличку.

  • Михайловській.

  • Я-а.

  • Борозділов.

  • Я-а.

  • Аксьонов.

  • Я-а.

  • Залупенков,— га-га-га,— враз зірвалося повітря навколо
    в приміщенні.

122

  • Отставіть смєх,— суворо попередив сержант всіх і тут
    же знову продовжив:

  • Терновській.

  • Я-а.

  • Дрочинській,— га-га-га,— знову зірвалось повітря, після
    чого, навіть Балятін зареготав, але тут же знову обірвав весело
    розпочатий сміх.

  • Вараксін

  • Я-а.

  • Салахов.

  • Я-а.

  • Гафіатулін.

  • Я-а.

  • Малофеєв,— га-га-га,— зареготало іще декілька хлопців
    в шерензі і сержант не витримав.

  • Так ти і ти...— ткнув він пальцем,— вийті із строя. За
    смєх бєз прічіни я об'являю вам по наряду внєочєрєді.

Хоча якщо розібратися, то він просто юридично не мав пра­ва цього робити, так як ми ще не прийняли присяги. Та про­йде якийсь час і цей сучий служака неодмінно використає цих порушників після відбою, котрі будуть «шаханіть» у свій вільний час в нужнику, кочегарці, або на кухні. А поки що після повірки нам дозволили займатися особистим туалетом, тобто сходити на вулицю по нужді, де температура морозу сягала десь під сорок градусів і твоя сідниця враз відмерзала на холоді, не кажучи вже за ранковий туалет під час якого, щоб почистити зуби, нам ще треба було роздовбати замерзлу воду патичком в бачку. Що ж до зими, то вона тут сягала десь цілих дев'ять місяців, а решта — коротке з надоїдливими комарами та гау­сом літо. Хоча це зовсім не так, бо ще були дощові похмурі з колючими вітрами та туманами весна і осінь.

Тільки ми встигли вишикуватися в шеренги на плацу, як до нас з декількома офіцерами вже почало наближатися таке собі пузате, невеличкого зросту чучело, зодягнене у світло-голубу шинель з погонами підполковника.

Р-р-о-о-т-а-а, р-р-а-ав-ня-йсь! Смір-р-но-о! — скоманду­-


вав тут же Балятін й, приклавши руку до свого кашкета, пішов

123


йому на зустріч, гулко карбуючи свій крок об дерев'яні трапи. Відрапортувавши командирові загону, як годиться, сержант відразу ж став у стрій, а розжерте червонопике чучело, трохи потоптавшись на місці, повернуло своє вузькооке, схоже на киргиза, обличчя й тут же привіталося з нами.

— Здравія желаю, товаріщі сол-да-ти!



А ми в свою чергу так рявкнули, що аж повітря здригнулося довкруж:

Здрав... жел... тов... под... ник!

Отримавши команду «вільно», всі тепер щулилися в одних тільки солдатських гімнастерках, немов ті моржі і тільки аж через декілька хвилин отримали всю інформацію від коман­дира 245 ВСО26 підполковника Чибкасова про те, що потрапи­ли до будівельних військ, тобто «стройбату», де й повинні чес­но служити та гарно працювати на «благо нашей любімой Родіни!»

Кожного дня за будь-якої погоди виганяв нас, немов оту бездомну нікому непотрібну тварину, Балятін на плац, де й зай­мався там з нами безліч годин стройовою підготовкою, тобто нудотною муштрою, після котрої достеменно хотілося тут же впасти на землю й заснути вічним сном. Одного разу не витри­мали мабуть нерви в когось із моїх товаришів по службі, котрі висловили своє невдоволення ось цьому безжалісному коман­дирові, за що цей придурень загнав усіх новобранців на стаді­он, де снігу було майже по пояс й тут же, розділивши на дві шеренги, велів усім лягти на сніг та повзти один одному на зу­стріч. Та шеренга, біля якої погрозливо так вів себе сержант, відразу ж підкорилася йому й почала виконувати цей боже­вільний наказ, а що до нашої, в котрій був і я, то хлопці виразили цьому прибецканому на голову служаці свій протест.

Та-к, а ви, сучьї салабони, почєму не ползьотє? — приче-­


пилося воно, немов отой смердючий коров'ячий кізяк, до
підошви чобота.

Та ми в цю мить тільки мовчки усміхалися, чим, звісно, ще більше злили ось цю оскаженілу до страшенної люті собаку.



26 Військово-будівельний загін.

124


— Ну, зєлєнь пузатая, ви... ви єщо попомніте мєня і за нє-виполнєніє приказа я вас, сучьї хохли, на гауптвахтє всєх згною,— аж запінилося воно слиною й тут же понеслося, ніби тільки-но в заднє місце поранене, до тих хлопців, котрі вже встигли більшу частину стадіону подолати, насилу своє тіло у глибокому рихлому снігу пересуваючи, котрий залазив їм всюди, тобто за халяви чобіт, комірець та рукава шинелей. І ось нарешті настав той урочистий день, коли перед строєм, тримаючи справжній карабін в руках, мені й довелося прий­мати присягу:

Я, гражданін Совєцкого союза

Пєрєед ліцом своїх товаріщєй торжествєнно клянусь...

Прочитав я до кінця цю беліберду, котрою завжди пишала­ся вся радянська військова система, хоча достеменно усе роби­ла навпаки. І тут же чомусь так подумав про себе: «Ну, слава тобі, Господи, що ти назавжди відвернув нас від цього нена­висного усім сержанта Балятіна та вийшло усе не так як хоті­лось. Ознайомившись у ленінській кімнаті з обов'язками мо­лодого бійця, нам призначили командирів і тут же на честь такої події влаштували святковий обід, а після сніданку під марш «Прощання слов'янки» повели працювати на естакаду, котра була збудована на відкритій незахищеній від негоди місцевості, до якої підвозилися «мазами» із сорок першого кіло­метру хлисти дерева, де хлопці з мого призову різали цей кля­тий ліс бензопилами, надриваючи усе своє тіло, щоб звалити його на землю. А ми в свою чергу чокерували ці хлисти з обох сторін тросами й підтягували лебідками по покотах до робо­чого місця. Після чого десять військових будівельників — це командира відділення, чотирьох «дідів» та решти новобранців кожного дня повинні були норму в сто двадцять кубометрів виконувати, тобто чотири машини лісу електропилами розпи­лювати. Адже легше сказати, чим зробити. Тож, з чого склада­лася ось ця каторжна робота? Перш ніж приступити до робо­ти, нам ще треба було в змокрілому до нитки або обмерзлому на кістку одязі по двісті носилок снігу з робочого міста вине­сти, що скопичився на естакаді, котрий все сипав і сипав чи

125


просто потрапляв з купою дерева, в середині якої завжди знаходилося декілька тон всіляких брудних сучків, змішаних з не обрубаними товстелезними гілляччями, котре так пере­плітало дерев'яні хлисти, що їх хіба що трильовочним трак­тором можна було розтягти. Та не дарма так про нас завжди люди подейкували, що три солдата із стройбата заміняють екскаватор. І все це підтверджувала емблема з викарбуваним бульдозером на наших петлицях та нарукавних нашивках. Отож, озброївшись металевими гачками, ми по команді мо­лодшого сержанта Цапа на раз-два-три тужилися до такого стану, що аж зади наші з кров'ю вилазили. А щоб «зелені», тобто ми, ще краще працювали, «діди» для профілактики нам частенько зуботичини влаштовували або просто лупцю­вали металевими гачками по «горбу», від чого, звісно, ти по­качаєшся деякий час, немов отой цуцик від болю на снігу, і тільки після цієї звичної процедури знову приступиш до каторжної непосильної примусовки. Розподіливши дерев'яні хлисти так, щоб вони не заважали при розпилюванні один одному, на нас «молодих» тепер чекала копітка праця, де ми в темпі повинні товстелезні гілки обрубати, а позаду нас вже йшов хтось з «дідів», майстерно виміряючи на своє бачення з цих хлистів — хвойний баланс, чурак, фанерит та кляті дро­ва, від яких нам і світ був не милий, так як їх ще треба було поколоти електроколуном і скласти у контейнери. І тільки після цього до своєї нелегкої праці приступали електропиль-ники, котрі при цьому ще й невиліковну віброхворобу рук отримували. А що ж до нас, то ми в змокрілих, обмерзлих валянках падали від слизоти, чим наряджали себе на небез­пеку, та напівсонні все відраховували мільйони кроків по естакаді, накочуючи при цьому задки гачком на себе, ось ці прокляті навіки дерев'яні, непосильні кругляки на жолоб, по котрому увесь час рухався ланцюг з прикріпленими на ньому траверсами, що тягли готову продукцію. А біля них вже стояли старослужбовці, котрі повинні були цей цінний пи­ломатеріал для «оборони», так нам брехливо командири роз'яснювали, до ніш гачками майстерно скинути. Це була найнебезпечніша операція, так як за ними вже слідом суну-

126


ли інші довжелезні за розміром кругляки, що могли тебе сонного зіпхнути в «караман27», а той зовсім задавити.

Потрапивши до цієї совіцької неволі, мені й доводилося по дванадцять годин на протязі двох років, не зважаючи на кліма­тичні умови, тобто сніг, дощ, мороз, що сягав до п'ятидесяти градусів, совдепівський план виконувати. Отже, знаходячись постійно у таких нелюдських умовах, а з тим, щоб не закоцюб­нути на переохолодженому повітрі, мені й доводилося увесь час грітися роботою. Тож, від такого насильницького знущан­ня над своїм тілом, піт з мене котився градом, а вії на очах від­разу змерзалися так, що їх треба було раз по раз роздирати пальцями, не кажучи вже за студене повітря, в якому не виста­чало кисню і це заважало диханню. Тому й доводилося хапати його тільки ротом, бо через ніс так пекло ніздрі, що аж сльози текли з очей. Наковтавшись морозяного холоду до нудоти, мої зуби так боліли, що повернувшись до казарми, я вив деякий час, ніби отой пес на все приміщення. Що ж до одягу, то він просто не встигав на мені висихати й тут же згнивав на моєму тілі від важкої виснажливої праці та смердючого в'їдливого поту, не кажучи вже за солдатську тілогрійку, в якій і доводи­лося мені ішачити до впаду так, що вона просякала через білиз­ну, гімнастерку, вату потом. Після чого її вже можна було не тільки вішати, а навіть ставити десь в куточку, так як вся по­верхня повністю була покрита біло-коричневою сіллю. Та са­ме головне, що від такого насильницького надмірного пере­вантаження я повністю втрачу своє здоров'я і на все життя залишусь калікою, а совіцька зараза, що використала мене у свій час, немов отой презерватив, безперечно навіть і доб­рим словом ніколи не згадає. Тільки за два роки своєї служби я не зносив, а знівечив аж сім пар чобіт, котрі від смердючого безжалісного бруду вже зовсім розлазилися на моїх ногах, а по­вернувшись до казарми, мені вже було не до сну, так як руки котрими увесь час треба було смикати на себе металевим гач­ком тягар, зовсім німіли, після чого, звичайно, я вже не відчу­вав їх декілька годин. Та коли вдавалося комусь з нас заснути,



27 Ніша для готової продукції.

127


то для командирів, тобто «макаронників»28, кусків29 була ціла проблема, бо після підйому ми знову падали, немов оті снопи, на ліжко, щоб хоч ще якусь хвилинку здрімнути. Отож, роз­буркавши відділення через силу, вони вели нас до їдальні, бо напевне добре розуміли, що від такого недосипання та недо­їдання ми можемо зовсім охлянути або, як ота виморена голо­дом худоба, з ніг попадаємо, а нам же ще треба було в холодну нічну зміну знову йти вкаливать.

Читач, звісно ж, подумає так: «Бач, які добрі командири, не полишають в біді своїх підлеглих та ще й по-людському пі­клуються про нас.» Та нічого подібного, адже ця наша пробле­ма, як кажуть, їх ніколи не колихала і головна для них була ме­та — це план, за котрий завжди боліла голова, так як тут тобі і гроші, і вислуга, ну й, як годиться, пузце за наш горб завжди дармовою їжею напхане, не кажучи вже про генеральських мордоплясів, котрі сиділи десь там в Кремлі та тільки чекали посіпаки на все готовеньке. Тож і виникало у мене таке питан­ня: «А за віщо мені довелося витримувати отакі муки? Я ж наче нікого не вбив, не обікрав, щоб тепер бути в'язнем в радянській армії? Та на це, достеменно, правдивої відповіді ніхто мені ніко­ли не дасть.

Отже тільки-но повернулися ми першого дня до своїх ка­зарм, насилу ноги свої переставляючи, а наші місця, тобто ліжка в казармі зайняті «дембелямі», котрі ще не встигли звільнити­ся в запас. Тому і довелося нам тимчасово знаходитися в тому клубі, де наш призив карантин проходив. А там... вже сучий Балятін єхидно так усміхаючись, на нас очікує. Ну думаю все, оце так вклепалися і безперечно не помилився, бо тільки встиг­ли ми клейку кашу проковтнути, а цей придурок знову за своє. Отож вивів він нас на плац і, ніби знущаючись, скомандував:

— Та-ак, салабони! А тєпєрь займьомся строєвой подготов-кой. І ря-сь, і ря-сь, лєвой, лєвой і ря-сь, і ря-сь,— почувся усім нам такий противний, надоїдливий голос цього виблядка.

28 Сержант надстрокової служби, на погонах якого «соплі» — лич-
ки — макарони.

29 Прапорщик — назва пішла від куска прапора.

128


Отримавши масу задоволення, тепер цьому кровососові від нас ще й пісні почути закортіло, після чого воно тут же на всю пельку й гаркнуло:

Взво-д, запє-ва-й!



Але хлопці навмисне мовчали, що не сподобалося Ба-лятіну.

  • На мєс-тє-є! Раз, два, трі-і,— зупинив він нас й суворо
    запитав:

  • Та-к, почєму, салагі, нє пойом? Ага-а, нє хотім? Ну, тогда
    на лє-во-о, ша-гом арш!

І впертий, як віслюк, Балятін знову повів нас на плац. По­знущавшись якийсь час від душі, цей гад, видно, й сам вже сто­мився. Проте, ведучи взвод до клубу, знову скомандував:

Запє-ва-й...

І тільки після цього почулося десь в передніх рядах:

— А для тєбя ро-дна-я, єсть почта по-лє-ва-я...

А, доходячи до казарми, всі хлопці вже співали по іншому.

Вьотся, вьотся, в р... она є... Коман-ді-ри в пє-рє-ді, сол-да-ти в путь!

Отож вранці і у вечері доводилося нам знову схоплюватися з ліжок й терпляче виконувати всі примхи та вимоги цього при-дурастого сержанта. Скінчився робочий день. Наші команди­ри пішли до казарм відпочивати. Що ж до нас, то ми зморені надмірною працею, насилу тримаючись на ногах, поплентались до військового клубу, а там, ніби на якусь погибель, невиробле-на сатана вже з рогами стоїть, котра приготувалася кровиноч­ку з нас останню висмоктувати. Зібрало це лайно хлопців на плацу і мучило до такого стану, що у мене особисто аж у очах почало темніти, а коли повернулися ми до приміщення та ста­ли готуватися до такого бажаного сну, тут воно, ніби з головою не все гаразд, рявкнуло на все приміщення своє знамените «От-бой-й!» Кинулись ми чоботи з себе здирати, але все марно, бо їх хіба-що з ногами можна було повідривати, так як вони наскрізь промокли від талого снігу, котрий нам довелося би­тий час товкти на плацу. А ця скотиняка вже інше гавкає, тобто «Под-йо-м!» І цим тортурам здавалося не буде ні кінця,

129


ні краю. Не втерпів я та й вирішив втрутитися в це безчин­ство сержанта, щоб хоч якось захистити себе і своїх товари­шів від цього жорстокого чоловіка.

  • Чуєш, а може годі отак безжалісно з людей знущатися,—
    сердито заперечив йому я, чим звісно ж і приголомшив на якусь
    мить цього дурня та продовжувалося це недовго, бо той тепер
    вже прискіпався до мене.

  • Ти... ти чаво здєся камандиваєш? — аж заскавчало воно
    нелюдським голосом й, вхопивши мого ґудзика в жменю, по­
    чало його прямісінько з м'ясом від військового кітеля відрива-­
    ти, але той чомусь не хотів коритися цьому остолопові. Тоді
    сержант вхопив на тумбочці лезо і, відчикриживши ґудзика,
    в приказному порядку добавив:

А тєпєрь, салага, прішіть. Ти мєня понял? Прішіть.
Після чого він вимкнув світло й зник десь за дверима.
Тільки-но я справився з цією непередбаченою неприємні­
стю, як мене викликали до чергового по загону.

  • Ви что же, воєнний строітєль, тут сєбє позволяєтє? Прі-
    сягу прінімілі?

  • Так,— кажу,— приймав.

  • Тогда почєму прірєкаєтєся с командіром і устав армєй-
    ській нарушаєтє? Ілі может в дісбат захотєлі?

Що я міг відповісти цьому безмозгому, тупому типові, коли й він, не розібравшись з цією справою до кінця, почав тут же мене залякувати.

  • На пєрвий случай я обьявляю вам виговор. А тєпєрь
    возьмітє в корідорє лом, лопату і почістітє туалет на уліце. Ра-
    боту ету надо виполніть добросовестно. А я, в свою очєрєдь,
    обязатєльно проверю. І чтоби каждоє очко било углублєно на
    пятьдесят сантімєтров. Вам заданіє понятно?


  • Так точно,— витягнувшись, відповів я, хоча в душі поду­-
    мав інше: «Ну й сука ж ти продажна, старлєй і, видно, всі ви
    тут одним миром мазані та на гадського Балятіна схожі.»


Не став я виправдовуватися та сперечатися з цим тупим і недалеким в розумовому відношенні командиром, бо це все-одно що битися без кінця об кам'яну стіну головою та на­діятися на те, що в кінці кінців ти її колись таки проломиш

130


наскрізь. Відчинив я двері нужника і від побаченого мені аж погано стало, так як все відхоже місто було загиджене повністю, а ті копиці, що понакладав тут наш брат солдат, замерзли на кістку, але в якійсь мірі це мене і врятувало. Отже почав я се­ред ночі бехкати тут ломом та, ніби якийсь нічний привід, шкрябати лопатою, а коли закінчив цю гидотну справу та уві­йшов до військового клубу, то днювальний, тобто черговий по приміщенню, аж відсахнувся бідолашний від мене, бо вся моя одежина була повністю всипана мерзлими кусками фекалій. Почистивши усе це віником та снігом на вулиці, я вже було зібрався йти відпочивати, а черговий мені й каже:

Чуєш, друже, а цей гад наказав тобі, щоб ти ще й ленкім-


нату вимив.

Увійшов я в приміщення, увімкнув світло і... «Мадрид твій Лісабон», аж вирвалося у мене вголос, бо це приміщення було площею десь п'ятдесят, а може й більше квадратних метрів. А сама підлога, ніби на зло, була пофарбована у світло-жовтий колір, котру, звісно ж, халтурно, тобто так-сяк не вимиєш і тут же, не гаючи часу, я взявся за працю. Майже через кожний метр доводилося мені міняти холодну льодяну брудну воду на чисту, від котрої аж кров у пальцях клякнула. «Ну що ж, Григорію, отепер ти може хоч трохи порозумнішаєш та не будеш язика свого розпускати» — так подумав я. А коли впорався з цією справою, поплівся насилу живий та тепленький до свого ліжеч­ка, і тільки встиг віки стулити, як знову почув противний та­кий голос цього виродка:

Рота, под-йо-м!

Потрапив я до призову, що був з Львівської області, котрим залишилося служити всього півроку і хоча й були вони моїми земляками з України, але дісталося мені від цих «файних» хлопців, як нікому. Переступивши поріг нашої першої роти, котра у всьому була «першою», тобто по бійках, самоволках, пияцтву, я тут же й почув поруч себе:

А курва твоїй матері,— після чого і отримав нізащо удар


валянком в коліно правої ноги. Біль видався таким не стерп-­
ним, що мені довелося швиденько десь присісти на чуже ліжко.
І тут же я знову почув тільки вже від іншого солдата:

131


— А шляхт тебе трафить, ти навіщо оце, педер, своєю смер­дючою жопою ліжко тут мені мнеш? — після чого цей гад так всвітив мені кулаком по шиї, що аж у очах заіскрилося.

Отже, після такого «гостинного» прийому я зрозумів куди потрапив і що мене ще тут очікує.

Нам завжди розповідали про те, що в совдепівській чер­воній армії молоді юнаки стають мужніми, загартованими захисниками своєї Батьківщини. Адже язиком можна багато чого молотити, а на ділі це зовсім інше і, якщо порівняти американського, французького чи ще якоїсь іншої держави сол­дата, то там, в першу чергу, враховують те, що він жива люди­на, в котрій закладені Господом Богом всі ті природні компо­ненти, які, звісно ж, сприймаються нормальним суспільним явищем, тобто спілкування з друзями, рідними, коханою, а та­кож він має право зайти в кафе і випити культурно без боязні кружку пива. Що ж до нашого солдата, то він буде ізольований на два роки від навколишнього світу, де його будуть мучити, знущатися, колоти бром, щоб ця здичавіла молода людина не кидалася на слабку стать, не кажучи вже про своє скалічене життя, котре кожний день наражалося на страшну небезпеку. А вже, як отримає хтось з солдатів звільнення на один день, або відпустку, то з голодухи обов'язково добряче нап'ється, наб'є комусь пику або ненароком зґвалтує якусь дівку, після чого потрапить лікуватися до венеролога, а то й за таку погану поведінку запроторять його на декілька діб на гауптвахту. І це у нас завжди називалося хорошою службою. А хто ж винен у цьому? Звісно, що совдепівська пришелепувата військова рекрутчина.

Та головне, що той хто відбув цю радянську в'язницю, по звільненню на дембель з впевненістю міг підтвердити те, що викинув свої дорогоцінні найкращі роки десь коту під хвіст. Отож, потрапивши у такі нелюдські умови, молода людина відразу черствіла або на очах совіцьких командирів повністю робилася звірюкою, після чого навіть їм спокійного життя тут не було.

Запам'ятався мені той день, коли ми потрапили до казарми першої роти. Вів тоді після вечері наш взвод старшина Ревуць-

132

кий. А як щойно ми почали наближатися до приміщення, тут на очах всіх солдатів й відбулася така кумедна історія. Зліпив один із старослужбовців чималеньку таку сніжку і, перш ніж пожбурити її в старшину, висловив свою ненависть до нього.

Ах-х, ти ж йо...ний іуда, скурвий син.

Після чого сніжка влучила старшині в голову і збила йому шапку, але той, ніби нічого такого з ним не трапилося, підняв її й, насунувши на свою сиву голову, пішов з нами далі.

«Навіщо він це зробив» — так подумав я, але невдовзі мені все стане зрозуміло. Отже, зробивши вечірню повірку, старши­на Ревуцький тільки й встиг сказати: «Рота, отбой!», як в його бік полетіли чоботи, мильниці, зубні щітки, що тут же й зму­сило цього дурисвіта якнайшвидше намилити п'ятки та тікати як най-хутчіш до своєї хати.

Це була не армія, а якась дика дивізія — так нас охрестило місцеве населення, бо військова дисципліна була майже відсут­ня. В самоволку ходили відразу по сорок чоловік, яких за це порушення садовили на «губу». Одначе туди потрапляли зовсім невиправні солдати, котрі навіть були раді тому, що хоч те­пер мали можливість відпочити від цієї собачої праці. Та наші командири і для таких придумали нові заходи. Тож, запрото­ривши порушника в одиночку, вони поруч з ним ставили відро з хлоркою. Після такої екзекуції той, виючи як пес, погоджу­вався на любі умови, лиш би тільки випустили його якнай­швидше звідти. Горілку купували ящиками; пиво, вино — відра­ми і від цього «добра» майже ніколи не висихали, а також не минали ні єдиної спідниці, котра потрапляла їм на очі.

Розповідав якось нам один епізод зі своєї служби коман­дир нашого відділення Мирон Цап:

Відпустили мене, хлопці, у звільнення, під час якого і до­


велося мені зустрітися з такою гарненькою молодичкою, кот­-
ра й запросила мене до себе в гості. Не знаю, як я доплівся пі­
сля випитої бражечки, котрою пригостився в неї, до військової
частини, а на КПП30 заступив мені дорогу черговий молод­-
ший лейтенант Мясніков. Ну я, щоб звільнити прохід, вхопив

30 Контрольно пропускний пункт.

133


цього клоуна за плече та й перекинув через турнікет. Одначе під час цього неприємного інциденту відірвав йому погон. По­садовили мене тоді на дерев'яні сані, прив'язали мотузкою, щоб я дуже не буянив, після чого й відвезли конячиною на «губу», яка знаходилася у відомстві господарчого взводу. Діло вже по­чало накльовуватися до ув'язнення та врятувало одне, коли писав письмове пояснення, то все звернув на те, що мовляв був у такому сп'янілому стані, що нічого не пам'ятаю. Хоча могли б цю справу закатати на всю котушку, тобто посадовити на чотири роки дисбату та ще й після нього довелось би до­служувати в цій частині.

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал