Хліб наш насущний



Сторінка1/14
Дата конвертації03.12.2016
Розмір3,31 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
ПОЛТАР

ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

ХЛІБ НАШ НАСУЩНИЙ

ББК 84.4 П 49

Майдан, 2009.-198 с. м. Харків

ISBN 978-966-372-284-9
Художньо-автобіографічний роман «Хліб наш насущний» написав Григорій Михайлович Полтар, вихователь санаторної школи-інтернату, що на Харківщині. Народна творчість, зви­чаї, обряди, любов до рідної землі знайшли відображення у цьо­му творі.

Книга розрахована на широке коло читача і, як результат, на оцінку читача пропонує свій роман «Хліб наш насущний».

Розділ 1 — ЗЛИДЕННЕ ЖИТТЯ

Вирішив мій батько нову хату збудувати, бо в старій за­лишатися вже було небезпечно. Та недарма так кажуть, як бідному женитися то й ніч коротка, адже, щоб зліпити якусь оселю, для цього потрібен був чималий кошт, не кажучи вже за будівельний матеріал, але ж де його взяти в отаку скрутну годину?

  • Ти ж дивися мені, синку, хати нікому не відмикай і до
    гасової лампи близько не підлазь, бо ще не дай Бог перекинеш
    її та пожежі наробиш, ну а ми тим часом з татком до лісу схо-­
    димо,— наказує було мені мамця.

  • Добре, мамо, я на печі тихенько сидітиму, як мишка та
    малюнки в букварику розглядатиму.

А вже як смеркалося, лишали вони мене частенько вдома, а самі, немов оті чужинці, ховаючись від людського ока, до лісу кралися, а звідти на своєму хребті дерево тягли. Час був дуже страшний, а за крадений пиломатеріал, якщо хтось до­несе, людину садовили до в'язниці. Тож трохи погравшись, я вже було починаю засинати та від гуркоту важкого дерева, що мама з татком скинуть його зі своїх плечей, прокинусь.

Звичайно, можна було б їх звинуватити в крадіжці та без­вихідне становище просто наштовхувало селян на такі дії. Що ж до влади, то вона вже давно відмежувалася від своїх людей, а з тим і сама, не гребуючи нічим, гребла в безмежних розмірах. Тож вже більше, не розраховуючи на неї, радян­ський народ і намагався виживати самотужки, як тільки міг.

Я не пам'ятаю, щоб мої батьки при цих совіцьких керівни­ках отримали достойну заробітну плату чи хліба наїлися вдо­сталь. Вся каторжна колгоспна праця оцінювалась в копійки,

а все через те, що керували ними різні «Шарікови» та «ку­харки», котрі з часом також навчилися чисту водичку каламу­тити, щоб потім занурити туди свою брудну лапу та в ній як найбільше рибки гарненької нахапати.

Що ж до моїх батьків, то вони продовжували надриватися, насилу кінці з кінцями зводячи. Хоча й кажуть: «У кого ноги в гною, у того губи в салі» та в совдепії сільські люди не дуже вже жирували.



Отримуючи удвох на трудодень чи «палочку», якийсь оклу-нок миршавенького зерна, батьки не знали як його розділити, щоб і вовки були ситі і ягнята цілі, бо треба було щось їсти, худобину таку-сяку годувати та ще й нивку особисту засіяти, адже на сталінську милостиню надії було мало. Але ці не­нажерливі вампіри в першу чергу піклувалися не про людей, а про свої пельки та кишені. Після чого їх можна було порів­няти хіба-що з смердючими блощицями, котрі все своє життя кров з людей висмоктували та, немов скажені пси, все лізли до влади й м'якеньких кріселець, загризаючи один одного майже на смерть. А, стеребившись на людські горби, ці посіпаки все своє соціялістичне життя тільки їхали на людських спинах, немов на чужому возі та ще й кусалися, немов оті мерзенні, кровожерливі мухи в спасівку, доводячи таким чином поряд­не українське суспільство до жахливого стану.

З кожним днем вони все більше й більше скаженіли від лю­ті, бо напевне розуміли, що хоч і опинилася влада в їхніх руках, одначе для цього ще треба було мати розум, якого на жаль ще до їхньої появи на світ Бог відібрав назавжди. Тому ось цим комунякам Малінкову, Шверніку, Жданову, Кагановічу, Воро-шилову, Анреєву, Джугашвілі, Молотову, Калініну, Мікояну, Берії, а пізніше Хрущову та Брежнєву і доводилося так керу­вати, немов отій сліпій курці, що просо знайшла, а яку раду йому дати звичайно ж не знала. Отже й виходило, що пани як хорти поміж собою гризлися, а в мужиків від цього щойно чу­би тріщали. Адже, здолавши такого сильного ворога, їм хоті­лося жити, творити, кохати, так як в їхніх грудях ще билося молоде сповнене сил і енергії серце та найстрашніше випро­бування для цих нещасних українських рабів ще було попере-

ду. Тому вони й порівнювали себе з бездомною собакою, що все тинялася десь голодна попід тинню, а з тим навіть і не підо­зрювали того, що ворог був поруч, а головне свій та, немов отруйна змія, знищував їх без війни. Можна було б усі пі проб­леми звалити на війну, розруху, голод. Та головне, що навіть із цього складного становища вихід був, котрий запропонував нам в 1947 році знаменитий на той час американський економіст Джордж Маршалл, який хотів підняти рівень життя тим краї­нам, що постраждали від війни. Але у відповідь той і отримав від тодішнього міністра закордонних справ В. М. Молотова та­кі слова: «Нам с класовимі врагамі не по путі». Після чого кому­ністичні божки з великим натхненням взялися за діло, а з тим, відокремившись від усього світу колючим дротом на багато літ, створили в совдепівській країні для всіх людей колонію-в'яз-ницю, вбачаючи при цьому в кожному з них або шпигунів, або ворогів країни, проти котрих і застосовували свої злочинні ре­пресії. А може, якби прислухалися вчасно до світової спільно­ти, то й жили б не гірше тієї Америки, що начебто вже давно загниває чи Європи, до якої зараз тулимося. І стали люди про цю божевільну владу такі віршики складати:

Нам партія світить, І сонця не треба А хліба? Навіщо! Роботу давай...

* * *

«Гм... що воно за чортівня якась навколо мене незрозуміла коїться, адже людей і так не вистачає, а тут ще й ті що є, не­відомо куди зникають, а залізниця це ж тобі не іграшка. Робо­та дуже відповідальна й по заріз потрібна кожному, бо всі ку­дись хочуть їхати або вже їдуть. Та як на зло то провідник, то машиніст паровоза невідомо куди запропаститься, не кажучи вже за колійного обхідника чи просто касира» — розмірко­вував так, сидячи у своєму кабінеті начальник харківської станції Основа. Раптом в його голові найсвітліша думка сяйну-



5

ла, від якої він враз аж повеселішав. «Так, завтра сяду на поїзда і махну до Москви, а там люди грамотні сидять і, напевне, про все відають, бо це ж вам не Харків, а столиця найдорожчої в усьому світі нашої Батьківщини.»

Зібравши все те, що було найнеобхідніше в дорозі, він те­пер мчав швидким поїздом, сидячи в м'якенькому купе до Москви, а через півдоби цей чоловік вже чимчикував, розмаху­ючи портфеликом, довжелезними коридорами МДБ1. Зна­йшовши те, що йому треба, той відчинив двері і, просунувши туди заклопотану голову, запитав:

  • Слухайте, шановний, а ви часом не знаєте куди воно лю-­
    ди з нашого міста діваються?

  • А звідки ти будеш, чоловіче? — запитав так мляво у ньо-­
    го луципер, сьорбаючи каву за масивним, дубовим столом.

  • Та з Харкова я.

  • А-а, ну тоді заходь та про все зараз і дізнаєшся,— від­
    повів пикатий й тут же натиснув на потаємну кнопочку під
    столом.

Не встиг бідний чоловік, як слід й порогу переступити, як його тут же скрутили та на шістнадцять років до концентра­ційних таборів і відпровадили, що створювалися великим по­водирем і вчителем Леніним. Отже, дізнавшись в Кремлі де люди діваються, цей чоловік після в'язниці повернувся зовсім немічним та хворим. І хоча «родіна» реабілітувала його чесне ім'я та повернула йому ту посаду, що він колись обіймав, проте де ж правда і хто цій людині поверне віру до життя? Ця прав­дива історія іще раз нагадала усім нам, як безжалісно знищу­вала людей комуністична зараза. Одначе душогуби з Кремля ніяк не вгамовувалися й тут же видали черговий наказ: «Ті лю­ди, що запізнилися на працю, незалежно з якої причини, або ненароком зламали якесь свердло чи терпуг, одразу ж підляга­ли ув'язненню й відправлялися на будівництво Турсібської за­лізничної дороги, «Магнітки», «Дніпрогесу», «Комсомольська-на-Амурі», «Біломор-каналу» бо вважалося, що це явна диверсія і саботаж, тобто підрив державних совіцьких устоїв.

1 Міністерство державної безпеки.

б

Так промайне деякий час і в 1922—1924 роках великій вождь пролетаріату Ленін проведе грошову реформу, що мала дуже велике значення для радянського населення, бо совіцький червінець на той час був захищений золотом. Та не довго ра­діли цим значимим змінам люди, бо дізнавшись про накопи­чені в панчохах чималенькі гроші, Йосип Джугашвілі також проводить в 1947 р. грошову реформу і таким чином ламає ра­дянським трударям хребет, особливо це стосувалося селян та тих, що за час НЕПУ вже встигли розбагатіти. Отже с тих пір знаменитий золотий червінець і став дерев'яним.

А невдовзі Сталін вже звертається до всього радянського люду, щоб той допоміг йому підняти народне господарство, яке зазнало великої руйнівної сили під час війни. Хоча тільки через нього особисто й сталася така ганебна розруха в країні. Виго­товивши облігацію державного займу, захищену водяними зна­ками, яка мала можливість грати як лотерея, її тепер нав'язу­вали насильно кожному працюючому. Тож, отримавши від населення такий «подарунок», котре в цей час перебивалося з дітьми з сухаря на воду, людожер Сталін відразу ж про них забув. І тільки аж через багато років була повернута ошукано­му радянському люду ось ця «чесна» обіцянка. А в цей час в найтяжчому стані знаходилися немічні люди, що були зовсім соціально незахищені, бо ні Ленін, ні Сталін пенсій не давав і жили вони бідні тільки за рахунок своїх дітей, насилу кінці з кінцями зводячи.

* * *

— Та навіщо ти мене, мамочко рідна, на світ білий пусти­ла. І чому ж на війні мене німець не вбив. Та за кого ж я свою кровиночку проливав, в окопах гнив, щоб тепер отак жити і мучитися.

Ридав на всю оселю мій батько, схиливши свою сиву голо­ву на зігнуту в лікті руку, що лежала нерухомо на столі. Худі плечі його так здригалися, що просто жаль було дивитися на дорослу людину, яка тужила та побивалася зі своїм горем на­одинці, немов за якоюсь покійною чи дуже близькою для



7

нього людиною, адже в цю найтяжку для себе годину він не раз згадував бій з ворогом та друзів своїх фронтових, які змог­ли б надати йому якусь пораду. Та й на війні наче все ж таки було легше. Совіцька держава нагородила цього уславленого бійця і захисника Батьківщини орденами і медалями, але ж не виконала своїх обов'язків, покинувши нещасних героїв на­призволяще, що ціною свого життя клали голови за цю зайди-головську владу. Тож їм звичайно ж нічого не залишилося, як топити своє горе у чарці оковитої. Дійсно, хіба ж можна ви­тримати отакий тягар, що не під силу був одній людині, яка змушена тепер підставляти свої натомлені і не до кінця залі­ковані від бойових ран плечі під крадене дерево, щоб збудува­ти собі таку-сяку будівлю.

Я завжди пишався своїм батьком і якби не ця клята війна, то він зі своїм природнім талантом зайняв би достойне місце в суспільстві, бо мав рідкісний голос та добре грав на струнних інструментах: балалайці, мандоліні, гітарі. Уже десь у сім років я умів робити майже все: косити, жати, прибирати в оселі, мити посуд, заготовляти дрова на зиму, обробляти городину та нянь­чити маленьку сестричку Надійку, котра також народилася у нелегку для нас годину, а з тим натомленим батькам після колгоспної важкої праці ще й якусь топшу2 чи юшку зварити. Підвечерявши трохи чим Бог послав, вони старалися якнай­швидше попоратися та лягти відпочивати, бо завтра кріпосне совіцьке право вимагало задарма йти знову працювати на ста­лінську колгоспну панщину.

5 березня 1953 року віддав все ж таки Богові душу мучи­тель і диявол у плоті — Йосип Сталін. А через деякий час був заарештований і його прибічник та найвірніший пес Лаврентій Берія, якого хутенько, не зрозуміло з яких причин, без суду і слідства десь прибили в підвалі. Але чи вірно це зробили? Ця загадка залишиться назавжди не розкритою, хоча багатьох со-віцьких нелюдів на той страшний час такий розвиток подій повністю влаштовував, адже і вони не менше були причетні до тих злочинів перед людством.

2 Товчена зварена картопля.

Після сконання тирана Джугашвілі в країні «совєтов» вста­новилося «троєвластіє». І тепер вже головуючими тимчасо­вим совдепівським урядом були назначені: Булганін, Малєн-ков і Молотов. Та не довго їм довелося керувати, бо у вересні 1953 року пленум КПРС назначив черговим «царем» Микит-ку Хрущова.

Кажуть люди, що нова мітла завжди по іншому мете. І не помолилися, тому що безголовий Микитка став мести де тре­ба й не треба. У першу чергу під його керівництвом були ство­рені на селах радгоспи, а потім МТС3, тобто заміна живого ко­ня на стального трактора, бо йому здалося, що ця ні в чому не повинна тварина, якій із одного тільки золота потрібно було пам'ятник встановити, дуже вже багато їсть трави та вівса, а трактор — залив соляркою і ніяких тобі проблем, а до цього ще й пісню придумали:

Ми желєзним коньом всє поля обойдьом, Собєрьом і посєєм, і вспашем...



І потяглися до м'ясокомбінатів ешелони з кіньми, щоб пе­реробити їх на ковбасу всіляким совіцьким «мойсеєвцям». Та відразу ж були допущені при цьому великі прорахунки, бо не встигали комбінати швидко робити це і тисячі замуче­ної худоби голодом тут же викинули на гній, хоча від неї мог­ли б мати немало користі. Адже всім відомо, що гужовий транспорт набагато вигідніший, бо конячка може заїхати всю­ди, а тракторцем попробуй. Та найголовніше, що вона при­крашала природу і давала не хімічне, а органічне добриво, на якому вирощували люди роками біологічно чисті врожаї. Але наші керівники про це на той час не думали. І тільки набага­то пізніше, коли землю так загадили, що далі вже нікуди, зно­ву почали виправляти помилку Хрущова та розводити таку необхідну й розумну тварину на селі.

Отримавши віжки керівництва «союзом нєрушімим», Ми­кита продовжив негативну політику свого попередника, чим і викликав недовіру у своїх же «товаріщей» по партії, проти

3 Механічні технічні станції для ремонту техніки.

9

якого створилася антипартійна група з тих людей, що займали високі посади на той час в державі. Це В. М. Молотов, Д. Т. Ше-пілов, Л. М. Каганович, Г. М. Малінков. Та Хрущов надійно си­дів у своєму кріслі, бо мав чималу підтримку різних підлабуз­ників в політбюро, а також армію генералів, які були дуже задоволені «царем», що дав їм великі пільги за заслуги перед Батьківщиною під час війни.

І продовжив свою «творчу ходу» Микита, схожий головою на глобус, а пузом на автобус, викрикуючи на увесь світ свої знамениті гасла з трибуни генеральної асамблеї ООН4: «Я вам покажу Кузькіну мать», розмахуючи при цьому здійнятим з ноги черевиком та: «Доженемо й переженемо Америку». Але люди придумали інше і більш вагоміше гасло: «Послухай, Ми-китко, коли не впевнений в цьому — не обганяй».

Щоб підняти врожайність хліба в країні рад, комуністич­на дубоголова партія ухвалює на своїх з'їздах та пленумах гло­бальне невідкладне рішення і видає директиву про розробки цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Поволжя, Пів­нічного Кавказу, а в 1954 році розпочинає свою безглузду й нікому не потрібну роботу. Тисячі обманутих молодих дівчат та хлопців під гаслом комсомолії, тобто молодшого брата партії совєтов, втілює цей божевільний план в життя і рун-тає5 цілющу землю.

Багато людей загинуло тоді від холоду, голоду та різних бо­лячок. Адже що можна було протиставити вітрові, морозові, дощу, котрий тепер ніби насміхався з дурнів, створюючи для них негоду в степовій незахищеній лісом місцевості. Та впер­ті ВЛКСМовці6 в робі в'язнів і інші хворі на голову телепні все ж таки зробили, свою підлу справу, хоча обдурити їм природу звісно ж не вдалося.

Не дуже вже й піднялася врожайність в совдепії за раху­нок цих земель, але шкоди природі було завдано непоправ-

4 Організація об'єднаних націй, яка була створена в 1945 році.

5 Рушити.

6 «Візьми лопату і копай собі могилу» — народний вислів проти ком­-
сомолу.

10

ної, бо віками випасали в цих краях люди худобу: корів, ко­ней, овець, верблюдів, віслюків. І тільки ця соковита степова трава годувала їх та ще й давала чималий прибуток у м'ясі. А тепер через тупоголових совіцьких керівників не було ні того, ні другого.

Розорані землі зривав вітер і ніс їх аж на Україну. Я навіть пам'ятаю 1968—69 роки, коли місто Харків так засипало тією степовою пилюгою, що й дихати було нічим, але комуняча на­правляюча (тільки невідомо куди) система ніяк не вгамову­валася, продовжуючи свої довбані експерименти і сумісно зі своїм «поводирем» прийняла нове рішення по затопленню порогів на Дніпрі, щоб він був повністю суднохідним та краще зрошував прилеглі землі. Ця божевільна концепція Микитки і його керівників дуже вже викликала велике обурення всьо­го українського люду, який жив у тих місцях, адже їхні спо­конвічні рідні землі повинні були навіки затопитися водою. Та головне, що під це безглузде рішення підлягав й інший чорно­земний родючий ґрунт, а це ж корм для худоби, хліб, і м'ясо, якого нам ніколи не вистачало. Та у нас завжди все робилося через заднє місце, тож спочатку зрубували із-за плеча гілляку, на котрій самі й сиділи, ну а вже як падали, тоді напевне дума­ли, але знову ж не головою.

Прощалися бідні люди зі своїми рідними, що були захоро-ненні на кладовищах, з хатками та батьківською землицею, де зросли. А через деякий час на тому місці була вже здоровенна й нікому не потрібна гребля Каховського водосховища. Та з ча­сом завдасть ця ковбаня чималої шкоди як природі, так і лю­дям, бо в ній навіть риба тепер відмовлялася жити, не кажучи вже за воду, що весь час цвіте, розносячи собою тисячі різних хвороб та смердючий, заразливий бруд.



В 1956 році відбувся знаменитий історичний партійний XX з'їзд КПРС, на котрому Микита Хрущов викрив культ осо­бистості Сталіна. А були ж такі часи, коли Джугашвілі скликав до себе на дачу всіх своїх друзів однодумців, з якими там доб­ряче пиячив та розважався. Проте робилося все це навмисне, щоб довідатись якоїсь таємниці від хмільненьких своїх сорат­ників по партії. Та найбільше він поважав Микитку, люб'язно

11

називаючи його «шутом гороховим» і «незграбною коровою», який веселив свого вождя, співаючи матерні частівки під бала­лайку та ще й кумедно драв гопачка, а потім дозволяв Кобі зі своєї люльки, яку той набивав знаменитим тютюном «Герце­говина Флор», попіл на своїй лисині вибивати.



Народ спочатку був дуже радий і повірив Хрущову. І дійсно після зміни влади в країні з'явилося якесь потепління та пізніше народ від цього «курського соловейка» добряче умиється слізьми. Та й чого можна хорошого очікувати від цього кумед­ного чоловічка, який у 1946—1947 роках вже був «царем» на Україні, що спокійнісінько позирав своїми лупатими зенька-ми як український люд помирає від голоду. Тож, щоб догоди­ти грузинському виродку, той навмисне вивіз увесь урожай, що вродив на українських землях до Москви. Ну а потім, пла­зуючи під ногами у «кормчого», просто безжалісно знищував через свої чистки цвіт української нації.

ГРИЦЕВА ШКІЛЬНА НАУКА



Повела мене мама у 1957 році до початкової школи, що знаходилась у центрі села, недалечко від сільського обдертого старенького клубу та церкви.

Зустріла тоді усіх нас веселенька така жіночка, яку клика­ли Ганною Григорівною і, розсадивши за старенькими парта­ми, стала відразу знайомитися з нами.

— Так, хлопчику, а як твоє прізвисько? — звернулася вона


несподівано до мене.

Не кваплячись, я підвівся з місця й тут же випалив: «Грек»,— від чого увесь клас почав реготати до сліз.

  • Ой, та хто ж це тебе такому навчив? — знову звернулася
    Ганна Григорівна до мене. Та я, насупивши сердито брови, ли-­
    ше бликав своїми очима спідлоба на неї.

  • Ну добре, хлопчику, сідай на місце, а я обов'язково зу-­
    стрінусь з твоїми батьками та виправлю цю незрозумілу для
    усіх нас помилку,— весело посміхнувшись, відповіла вчитель­-
    ка й тут же розклала аркушики паперу перед кожним учнем.
    Перший урок запам'ятався мені тим, що ми малювали на вільну
    тему. І коли я закінчив свою роботу, вчителька була дуже зди­-
    вована, бо на папері був намальований паровозик з вагончика­
    ми, попереду якого знаходився семафор, що дозволяв йому
    їхати далі. А мамця це дивне створіння чомусь називала «здо­-
    ровенним дядьком», котрий, побачивши поперед себе потяга,
    кумедно так підіймав руку. Ну а далі з вагончиків визирали
    люди та провідник, тримаючи поперед себе жовтий прапорець.
    Зібравши малюнки, Ганна Григорівна особисто відмітила мою
    творчу роботу.

13

— А тепер, дітки, зверніть увагу ось сюди. Бачите, як гарно намалював цей хлопчик паровозика. Молодець! Ти обов'язко­во будеш великим художником,— похвалила вона мене. І тут же поставила червоним олівцем велику п'ятірку.

Відверто кажучи, мені спочатку подобалося вчитися. Та, отримавши від Ганни Григорівни величезним вказівним паль­цем добрячого штурхана в голову за ляпку, що несподівано з'явилася в моєму зошиті, у мене відразу ж зникла охота до на­вчання. А головне, що я відтоді вже затаїв в собі ненависть до цієї вчительки, для якої штурхання пальцем стало нормою. Так в моїх зошитах та щоденниках все частіше й частіше почали з'являтися несправедливі двійки та одиниці, за які мені частень­ко доводилося отримувати лозиняки та ремінця вдома. І це, безумовно, ще більше мене злило. Отож, вже з дитячих років я бачив несправедливість, підлабузництво, зраду та принижен­ня, якому завжди противився. Якось захворіла Ганна Григорів­на і мене на нетривалий час перевели в інший клас, де вчите­лював Дмитро Гордійович. Це був такий старенький чоловічок, якого поважали всі діти та батьки, що дійсно мав талант пе­дагога від Бога, так як умів в кожній дитині вчасно знайти та посіяти те золоте зерно, яке з роками добре проростало й да­вало для суспільства та Батьківщини корисні плоди. Жив цей порядний чолов'яга у сусідньому селі Грабові, викладав у вось­мирічний школі, але не змирившись з негативними вчинками директора, змушений був перейти працювати в наше село. Про­вчився я в Дмитра Гордійовича десь може з тиждень і в моєму щоденнику з'явилися хороші оцінки з математики й інших предметів. Та це продовжувалося недовго, бо повернулася до праці Ганна Григорівна і я знову почав згасати, немов та свічка. Побачивши моїх батьків, Дмитро Гордійович дав їм зрозумі­ти, що не в дітях проблема і якщо б вони вчасно поклопоталися, то мене неодмінно б перевели до нього вчитися. Але моїм бать­кам за копіткою працею, від якої вони бідні й видгалу7 не ба­чили, ніколи було цим питанням займатися, тому все так і за­лишилося не вирішеним до кінця.

7 Не мали вільного часу.

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал