Г. Мурашин Загальна теорія


§ 6. ДЕРЖАВИ У ПОС ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ



Сторінка9/34
Дата конвертації16.12.2016
Розмір8,93 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34
§ 6. ДЕРЖАВИ У ПОС ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

У літературі все більшої ваги набуває думка про те, що існування сучасного західного суспільства і його держави закономірне, що при досягненні найвищого рівня індустріального розвитку внаслідок еволюційного шляху з'являється нова соціальна система, яка існувала поряд із соціалістичними державами. Після капіталізму і його державних форм настає інша фаза розвитку, яка отримала назву постіндустріального суспільства, в якому буржуазна держава сприяє трансформації капіталізму у змішану економіку; така держава однаково піклується про всі верстви населення, а націоналізований сектор економіки, його регулювання і програмування, державна система соціального захисту свідчитиме про конвергенцію двох соціально протилежних систем.

Констатуючи той факт, що сучасна буржуазна держава є складним політичним організмом, що враховує реалії сучасного розвитку, які згладжують протиріччя між різними соціальними групами і прошарками (класами) суспільства (державне регулювання економіки, встановлення мінімального рівня заробітної плати, проведення соціальних програм, здійснення пенсійного забезпечення), слід підкресли ги, шо все це здійснюється в інтересах тих, хто має політичну владу, численного прошарку власників, в інтересах приватних підприємців.

Називаючи три основних типи експлуататорських держав (рабовласницька, феодальна, буржуазна), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.Ленін вказували і на такий історичний тип, як соціалістична держава, яка у найближчій історичній перспективі повинна була перерости у комуністичне самоврядування.



Слід відзначити, що класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій та навчальній літературі до останнього часу, поки широкий загал нашої громадськості не ознайомився зі світовою політико-правовою думкою щодо інших критеріїв типології держав. Як ми вже згадували, одним із поширених критеріїв типової класифікації держав є поняття «цивілізація». В основу типології держав кладуть рівень цивілізації, досягнутий тими чи іншими народами.

Який же з двох підходів до типології держав можна прийняти? Кожен із них має свої переваги, недоліки і право на існування. Історично закономірним є виникнення і функціонування формаційного підходу в середині XIX — на початку XX ст. І сьогодні не можна цілком відкидати класифікацію держав на історичні типи (рабовласницька, феодальна, буржуазна), але важливо враховувати, що критерій такого поділу обмежений певними рисами — базисними, класово-економічними: поза увагою залишається багато історичних явищ, які складають глибинну сутність суспільства та його політичної організації.

На нашу думку, найбільш привабливий вигляд має цивілізаційний підхід особливо до типології сучасних держав.

На завершення звернемося до окремих сучасних типів держав: світська, теократична (релігійна), перехідна (постсоціалістична).

§ 7. ОКРЕМІ ТИПИ СУЧАСНИХ ДЕРЖАВ



Світською вважається така держава, в якій не існує офіційної, "державної" релігії і жодне з віровчень не визнається обов'язковим чи переважним. У такій державі релігія, її канони і догми, а також релігійні об'єднання, котрі діють у ній, не мають права здійснювати вплив на державний лад, діяльність державних органів і їх посадових осіб, на систему державної освіти та інші сфери діяльності держави. Світський характер держави забезпечується такими засобами:

  1. відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави;

  2. відокремлення державної освіти від церкви;

  3. законодавче забезпечення рівноправності всіх релігійних конфесій;

  4. законодавче забезпечення права кожного на свободу світогляду та віросповідання.

В Україні право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35 Конституції й включає "свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Що означає відокремленість церкви від держави? Передовсім, така модель державно-церковних відносин означає, що держава не втручається у визначення громадянином свого ставлення до релігії та релігійної приналежності, до виховання дітей батьками чи особами, котрі їх замінюють, відповідно до своїх переконань та із врахуванням права дитини на свободу совісті і свободу віросповідання. Врешті, держава не покладає на релігійні об'єднання виконання функцій органів державної влади, державних установ і органів місцевого самоврядування та не втручається в діяльність релігійних об'єднань, якщо вона не протирічить діючому законодавству.

У той же час держава регулює надання релігійним організаціям податкових та інших пільг, надає їм іншу фінансову, матеріальну допомогу тощо.

Релігійна організація у світській державі створюється і здійснює свою діяльність згідно з власною ієрархічною структурою, призначає свій персонал, не здійснює функцій органів державної влади, інших державних установ, органів місцевого самоврядування, не бере участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування та не бере участі в діяльності політичних партій і рухів, не надає їм матеріальної допомоги.

Варто також завважити, що в деяких демократичних світських державах узаконено офіційну (державну, національну) релігію. Наприклад, у Греції та Болгарії такою релігією виступає православна.

Теократична держава. В минулому та сучасному світі немало держав відзначаються тим, що характеризуються особливим ставленням до релігії, що накладає відбиток на державний лад країни загалом. Причому можна говорити не про окрему форму держави (форму правління, територіальний устрій), а саме про особливий її тип — релігійну або теократичну, державу.

Сучасна теократична держава найчастіше має ісламське забарвлення. Цілий ряд країн Близького Сходу і Азії виступають ісламськими державами: Іран, Саудівська Аравія, Йорданія. Хоча, очевидно, до релігійних держав належать також Ізраїль (іудаїзм) та Ватикан (християнство).

Ознаками такого типу держави виступають наступні:

1. Одна релігія (чи навіть один її напрямок) виступає єдиною офіційною релігією держави і суспільства. Такий підхід закріплюється конституційно та є можливим в умовах, коли переважна більшість населення сповідує цю релігію. В Ірані, нари клад, такою релігією є іслам шиїтського напрямку.



Державна влада не є чітко відокремленою від релігії, у свою чергу остання — від системи освіти.

  1. Висока роль Корану як релігійного джерела в правовій і політичній системі суспільства. По-суті, Коран виступає основним джерелом права, на його положеннях розвиваються окремі галузі права. Одночасно це релігійне джерело є основною ідеологічною та морально-етичною системою суспільства.

  2. Проголошується "суверенітет бога "(не народу і не монарха), причому цей принцип закріплюється на найвищому юридичному рівні. Наприклад, у Конституції Ірану зазначається, що управління справами держави та всієї мусульманської громади знаходиться в руках дванадцятого імама.

  3. Главою держави виступає, як правило, монарх, котрий є одночасно й релігійним лідером суспільства, тобто займає вищий посту церковній ієрархії. В ісламських державах із республіканською формою правління ці дві посади можуть бути зайняті двома особами. Наприклад, в Ісламській Республіці Іран релігійний лідер (аятола) наділений функціями верховного керівника держави, але поряд із цим існує пост президента як світського глави держави та парламент (меджліс).

  4. Як правило, теократичний тип держави поєднується з недемократичним політичним режимом. У цьому плані крайньо радикальним режимом відрізнялася держава Афганістан на території, контрольованій талібами. Для всіх ісламських держав, хоч і в різній мірі, властивим є несприйняття європейських і американських цінностей, зокрема таких, як парламентаризм, індивідуальні права людини, політичний плюралізм. Як правило, легально здійснюють діяльність лише ісламські політичні партії (Іран, Йорданія) або ж політичні партії взагалі заборонені (Саудівська Аравія).

Проте модернізація кінця XX ст. все ж торкнулася й цього типу держав. В останні роки демократичні перетворення, у тому числі становлення парламентаризму та часткове відновлення свободи слова, провадяться навіть в Ірані. На думку дослідників ісламської держави Коран не заперечує народовладдя, тому тенденція до демократизації цих держав продовжуватиметься.

Відзначимо також, що в таких країнах, як Ізраїль і Ліван, релігійний характер держави поєднується з демократичними інститутами європейського зразка.

Постсоціалістична (перехідна) держава, її сутність і теоретико-юридичні характеристики протягом періоду незалежності України стали, на жаль, предметом дослідження лише кількох дослідників, котрі представляють здебільшого не юридичну, а політичну науку. Тому такий аналіз є справою потрібною і своєчасною. Завважимо на доцільність вживання терміну "постсоціалістична держава", а не "посткомуністична", виходячи з розуміння попереднього режиму, котрий функціонував у цих країнах, — режиму тоталітарного соціалізму.

Визначення поняття постсоціалістичної держави досі не з'ясовано у вітчизняній юридичній науці. На нашу думку, постсоціалістична держава це держава, котра здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму до державно-правової організації суспільства, заснованого на принципах демократії та ринкової економіки. Хоча інтенсивність перетворень і реальні здобутки є різними в таких державах, але їх вектор — єдиний. Наприклад, у Китаї і В'єтнамі політичну систему реформовано лише частково і правлячі партії зберігають монополію на владу, проте перетворення економічної системи виступають глибшими порівняно з цілим рядом пострадянських країн.

Вітчизняний вчений Ю.Тодика сформулював ознаки перехідного етапу державності, котрі притаманні постсоціалістичній державі, а саме: тимчасове послаблення її соціально-політичної основи, падіння моральності, домінування в системі поділу влад виконавчої влади, конфронтація між владними структурами, посилення суб'єктивного фактора в розвитку держави і права, органічне поєднання в державно-правовому механізмі перехідного періоду елементів старого і нового, періодична зміна політичних режимів.

На сьогодні, за нашими підрахунками, постсоціалістичним є тип держав у ЗО країнах світу, в тому числі в Азії — 3 (Монголія, Китай, В'єтнам), у Центральній Європі ("Вишеградська четвірка") — 4, у Південно-Східній Європі — 8, на території колишнього СРСР — 15.

Класифікація постсоціалістинних країн здійснюється за різними критеріями. З огляду на тип постсоціал істичної модернізації, їх можна умовно розділити на дві групи: І) країни, в яких провадиться азіатська модель модернізації; 2) східноєвропейські країни. Останні, у свою чергу, також поділяються на дві групи: а) центральноєвропейські; б) пострадянські.

Проте англійські вчені Д. Копстейн і Д. Рейлі запропонували власну систему типологізації 27 "посткомуністичних держав" (до них вони не зарахували, природно, Китай і В'єтнам, у яких владну монополію зберігають комуністичні партії, та Югославію). Ця система базується на критерії "віддаленості від Заходу" тієї чи іншої країни, причому "межею Заходу" вважаються східні кордони ФРН та Австрії.

Отже, за цим критерієм посткомуністичні держави поділяються на 4 групи: 1) 35500 миль (Словаччина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Польща, Македонія); 2) 501 — 1000 миль (Албанія, Болгарія, Литва, Латвія, Румунія, Молдова, Білорусь, Естонія, Україна); 3) 1001 — 1500 миль (Росія, Грузія, Вірменія); 4) 1501—4080 миль (Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Казахстан, Монголія). Відзначимо також, що вказані автори доводять певну закономірність між ступенем віддаленості від Заходу тієї чи іншої посткомуністичної країни і ступенем її модернізації.

Хоча такий методологічний підхід має право на існування, його не можна вважати оптимальним, оскільки навряд чи можна припустити однаковий чи навіть приблизно однаковий стан реформування суспільства в Білорусі та Естонії, котрі стоять в одному "географічному ряді".

Становлення постсоціалістичних держав. Сучасні постсоціалістичні держави стали наслідком різних форм відходу від тоталітарного соціалізму. Більшість із них стали продуктом демократичної антитоталітарної революції, котра загалом (за винятком Румунії) відзначалася мирним характером.

Не змінюючи своєї державної ідентичності, провели постсоціалістичні перетворення такі країни як Албанія, Болгарія, Румунія, Польща, Угорщина, Монголія. Разом із тим особливістю постсоціалістичних держав виступає той факт, що переважна більшість із них виникли внаслідок реорганізації державно-правового простору на євразійському континенті, суть якої полягає в припиненні існування трьох колишніх соціалістичних федерацій та конституюванні на їх основі нових незалежних держав. СРСР припинив функціонування в 1991 р. і на його колишній території було створено 15 нових держав. Із них лише три — Литва, Латвія та Естонія — можуть вважатися такими, що "вийшли" зі складу федерації, інші 12 утворилися внаслідок фактичного розпаду СРСР. 1 січня 1993 р. припинила своє існування чехословацька федерація, на території якої конституювалися незалежні Чехія і Словаччина. В 1991 р. розпалася Югославія, а на її колишній території були створені такі держави як Хорватія, Македонія, Словенія, Союзна Республіка Югославія (в 1992 р. об'єднала в федерацію Сербію та Чорногорію), а в 1995 р. — також Боснія та Герцеговина. Отже, за періоддо 1991 р. із ЗО постсоціалістичних країн 22 з них мали статус суб'єкта однієї з соціалістичних квазіфсдерацій. Тому можна однозначно стверджувати, що саме постсоціалістична модернізація призвела до інтенсивних державотворчих процесів. Констатуємо також і такий важливий висновок, що жодна з постсоціалістичних держав не постала внаслідок військової поразки переднього режиму.

Сутність постсоціалістичної держави. Сутність будь-якої держави проявляється в характері здійснюваних нею функцій щодо суспільства1. Деякі відомі вчені (наприклад, професор П. М. Рабінович) розглядають соціальну сутність держави в її здатності забезпечувати — у процесі свого функціонування і розвитку — задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб та інтересів окремих груп індивідів та їхніх спільнот.
Розділ VI Функція держави

Добробут держави забезпечують не ті гроші, які вона щорічно видає чиновникам, а ті, що вона щорічно залишає в кишенях громадян.

Й. Етвеш

§ І. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ



У філософії під функціями розуміють зовнішній прояв якостей будь-якого об'єкту у визначеній системі відносин. У юридичній літературі немає єдності думок відносно категорії «функції держави». Як правило, під ними розуміють основні напрямки (сторони, види) діяльності держави: її практичну діяльність, яка має предметно-політичний та соціальний характер; соціальний напрямок діяльності всередині або зовні держави. Одначе всі одностайно визнають, що у функціях держави відображається її сутність і соціальне призначення, мета і завдання. Функції не можуть реалізуватись усередині самою державною організацією, вони реалізуються у дії як суспільні відносини.

Виникнувши як продукт суспільства, держава стає по відношенню до нього керівною системою, дійовою силою, яка впливає на всі найважливіші процеси, які відбуваються в її межах. Держава ні в якому разі не може бути інертною, вона завжди повинна діяти дуже енергійно. Цей активний, діючий початок є способом її існування.

В умовах експлуататорських суспільств активність держави зростає в міру загострення соціальних протиріч, вона намагається попередити назріваючі вибухи різними методами, а потім посилює їх, вдаючись навіть до озброєного придушення виступів гноблених класів.

Із точки зору впливу на економічні відносини держава відіграє подвійну роль: сприяє розвитку економічного базису або гальмує розвиток нових економічних відносин, які народжуються у надрах старих. Якщо економічні відносини втратили своє об'єктивне прогресивне значення і стали перешкодою для розвитку виробничих сил суспільства, то держава стає реакційною силою, оскільки продовжує захищати старі виробничі відносини, відстоюючи інтереси економічно віджилих сил. Так було в пізню епоху феодалізму, у надрах якого розвивалось капіталістичне виробництво. Гальмуючи розвиток нових, більш прогресивних відносин, держава посилює конфлікти у суспільному виробництві.

Функції держави — це напрями діяльності, але не сама діяльність. Діяльність щодо здійснення функцій наповнюється конкретно історичним змістом, і саме у процесі реалізації складається їх конкретне співвідношення (питома вага, значення кожної функції в системі інших).



Оскільки сфери державної діяльності дуже різні, то перед теорією держави постає проблема визначення головних напрямків її діяльності, в яких втілюється, реалізується, розвивається її сутність і які відображають способи існування держави. Водночас не слід розуміти, що в функціях держави відображається тільки її сутність, оскільки часто виникають завдання і функції, зумовлені особливостями моменту, ситуацією політичного володарювання, специфікою управління державно організованим суспільством.

Виділення основних (головних) напрямів діяльності держави — це «подріблення» діяльності держави в цілому, яке, однак, не означає роздрібнення діяльності державних органів. Головні напрями — це соціальне значущі сторони діяльності держави, до реалізації яких підключені всі її органи, а неокремі ланки. У протилежному випадку сутність та соціальне призначення держави не отримають виразу у функціях, і сама категорія «функція держави» втратить теоретичний та практичний сенс і буде чисто спекулятивною.

Разом із тим можна запропонувати трактовку функцій держави не тільки як напрямів її діяльності, але і як механізму державного впливу на суспільні процеси, посилаючись на те, що, виконуючи визначені функції в тих чи інших сферах життя суспільства, держава одночасно за допомогою реформ, різних перетворень, правового регулювання суспільних відносин діє на стан суспільних процесів.

Однак включення механізму державного впливу на розвиток суспільних процесів у поняття функції держави буде не зовсім правильним, оскільки це буде спробою звести функції держави в цілому до функціонування її механізму, а також позначити функціонування держави різними способами правового впливу, хоча в науці існує таке самостійне поняття, як правові форми здійснення функції держави.

Загальновідомо, що характерними ознаками функцій держави є їх безпосередня взаємодія з сутністю і соціальним призначенням держави, спрямованість на вирішення завдань в інтересах досягнення державної мети, яка буває різною в умовах конкретних історичних відрізків часу, видозмінюється у процесі становлення, зміцнення і подальшого розвитку держави.

Сутність держави знаходить більш конкретне відображення у її функціях, ця конкретизація носить об'єктивний характер, тому що функції держави формуються об'єктивно, завдяки визначальному впливові мети і завдань, які зумовлені економічною та політичною структурами суспільства і пов'язаними з ними інтересами соціальних груп, колективів, усього народу.

Тому функції постійно притаманні державі впродовж усього історичного періоду її існування. Якщо до влади приходять інші політичні сили, то змінюються й функції держави. Разом із тим у відповідні періоди існування держави може проходити зміна пріоритетних інтересів, що зумовлює зміни у функціонуванні держави, на перший план можуть вийти функції, які мають найбільше значення (наприклад, функція оборони нашої країни в період війни).

Кожна функція держави має свою предметно-політичну характеристику, тому що її зміст вказує на те, що є предметом її діяльності, які засоби нею використовуються для досягнення мети.



Зміст функцій не залишається незмінним на окремих етапах розвитку держави, що підтверджується їх своєрідністю в періоди радикальних економіко-соціальних змін, революцій у різних галузях життя державно організованого суспільства. Особливо суттєва різниця у змісті функцій держав, які належать до різних суспільноекономічних формацій.

Тривалий час у юридичній літературі штучно насаджувався класовий підхід, але не завжди зверталась увага на особливості функціонування держави в інтересах усього суспільства, про що образно висловився К.Маркс, посилаючись на необхідність діяльності будь-якої держави в інтересах здійснення загальних справ. Можна з впевненістю сказати, що будь-яка держава здійснює загальносоціальну діяльність, виступає представником інтересів усього суспільства, всіх класів, соціальних груп і прошарків суспільства1.

До функцій, які випливають із природи будь-якого суспільства, належать усі напрями діяльності держави по підтриманню необхідних умов існування людського суспільства, які передбачають як внутрішню, так і міждержавну діяльність. В умовах науково-технічної революції, яка набрала глобальних масштабів, значення цих функцій усе більше зростає. Достатньо послатися на необхідність підтримання екологічної рівноваги та охорону навколишнього середовища; боротьбу з хворобами (зі СНІДом); міжнародну культурну і науково-технічну співпрацю щодо вирішення проблем, які не виходять за рамки інтересів окремих країн (освоєння космосу, вивчення і використання ресурсів світового океану, створення всесвітньої служби погоди, охорона природного середовища і раціональне його використання); розробка міжнародних стандартів і всесвітнього радіо та телевізійного зв'язку; розвиток транспортного сполучення.

Потрібно відзначити, що міжнародна економічна співпраця по забезпеченню людства енергоресурсами і продуктами харчування, наукове співробітництво, яке виходить за рамки окремих країн, створення міцного миру між народами самі по собі не мають класового характеру, однак здійснення цих завдань відбувається за умов рішучого впливу як класових, так і загальних інтересів.



Співвідношення класового та загальносоціального в державі дозволяє зробити висновок, що слід розрізняти держави переважно з класовими функціями і держави переважно із загальносоціальними (демократичними) функціями, що вимагає аналізу не тільки напрямів діяльності, але й соціального призначення держави.

Загальносоціальна діяльність держави забезпечує належний ступінь стійкості відносин і зв'язків всередині суспільства, його цілісність та єднання на базі загальносоціальних інтересів (економічних, культурних, національнихта ін.). Чим більша питома вага загальносоціальних функцій, тим вища роль держави як інструмента подолання протиріч, засобу досягнення суспільного компромісу, стабілізації суспільних зв'язків. Така роль держави вимагає від неї відмови у своїй практичній діяльності від використання методів насильства, примусу. Все частіше вона вимушена звертатися до авторитету загальнодемократичних, гуманістичних інститутів та ідей, наприклад, до ідеї правової держави, панування права у суспільному та політичному житті, дотримання прав людини, захисту національних меншин, до різних форм участі населення в державному та громадському житті, до підтримки організації самоврядування, забезпечення свободи слова і гласності, судового захисту та загальних інтересів громадян та ін.



Держава міцна свідомістю особистостей, які підтримують її, якщо вона враховує у своєму функціонуванні на основі демократичних ідей різнорідність групових, націонал ьнихта інших соціальних інтересів, спираючись при цьому на загальнолюдські, гуманістичні цінності. Будь-яку іншу державу не можна вважати цивілізованою.

Таким чином, у науці теорії держави сформувалась категорія «функції держави», яка, по-перше, відображає реальний життєвий процес існування держави, подруге, випливає з категорії «сутність держави». В міру розвитку і вдосконалення суспільних відносин, підвищення продуктивності праці та консолідації населення сутність держави поступово змінюється, що в першу чергу виявляється у зміні її функцій.

У загальному вигляді можна дати таке визначення поняття функції держави це основні (головні) напрями (сторони, види) діяльності держави, у яких відображаються та конкретизуються її завдання і мета, виявляється її сутність, зміст та соціальне призначення.


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук
olderfiles -> Історія держави І права України у 2-х томах том І
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал