Фсб пiдриває Росiю Олександр Литвиненко, Юрiй Фельштинський Передмова Ми не відмовилися від свого минулого, чесно сказали: «Історія Лубянки століття, що минає це наша історія »



Сторінка1/4
Дата конвертації07.01.2017
Розмір2,15 Mb.
  1   2   3   4
ФСБ пiдриває Росiю

Олександр Литвиненко, Юрiй Фельштинський

Передмова

Ми не відмовилися від свого минулого, чесно сказали: «Історія Лубянки століття, що минає - це наша історія...»

Н. П. Патрушев, директор ФСБ З інтерв'ю «Комсомольській правді» 20 грудня 2000 р., у День чекіста

Родовід Федеральної служби безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ) не має потребу в описі. З перших років радянської влади каральні органи комуністичної партії створювалися як структури, що не знають жалості й пощади. Починаючи з жовтня 1917 року політична поліція радянської Росії (пізніше СРСР) була безперебійною машиною по знищенню мільйонів людей.

Аналога органам державної безпеки СРСР і Росії немає в жодній цивілізованій країні світу. Тільки в нацистській Німеччині політична поліція (гестапо) мала свої оперативні і слідчі підрозділи, місця позбавлення волі (типу слідчого ізолятора ФСБ Лефортово).

Серпневі події 1991 року, коли була буквально зметена комуністична система, наочно продемонстрували, що лібералізація політичного ладу Росії неминуче повинна призвести до ослаблення, реформування чи розпуску Комітету державної безпеки (КДБ). Про паніку, що панувала в той період в керівництві силових відомств говорять чисельні і не завжди з'ясовні розпуск чи переформування старих і утворення нових спецслужб. Так, вже 6 травня 1991 року, відповідно до протоколу, підписаного президентом Росії Б. Н. Єльциним і головою КДБ СРСР В. А. Крючковим, поряд із загальносоюзним КДБ з'явився російський республіканський Комітет держбезпеки очолений В.В.Іваненко. 26 листопада КДБ РСФСР був перетворений в Агентство федеральної безпеки (АФБ). Через тиждень, 3 грудня, президент СРСР М. С. Горбачов підписав указ «Про реорганізацію органів державної безпеки». Відповідно до закону, КДБ був скасований, і на його базі на перехідний період була створена Міжвідомча служба безпеки (МСБ) СРСР.

При цьому старий КДБ розбився на чотири нові структури. 1-е (Головне) Управління — зовнішня розвідка — виділилося в Центральну службу розвідки, пізніше перейменовану в Службу зовнішньої розвідки (СВР). 8-е і 16-е Управління (урядовий зв'язок, шифрування і радіорозвідка) перетворилися в Комітет урядового зв'язку (майбутнє Федеральне агентство урядового зв'язку й інформації — ФАПСИ). Прикордонники стали Федеральною прикордонною службою (ФПС). Колишнє 9-е Управління стало Управлінням охорони при апараті президента РСФСР, а колишнє 15-і Управління — Службою безпеки й охорони урядових об'єктів РСФСР. Пізніше ці структури утворили, відповідно, Службу безпеки президента (СБП) і Федеральну службу охорони (ФСО). Крім того, з 15-го Управління виділилася ще одна надсекретна спецслужба: Головне Управління спецпрограм президента (ГУСП).

24 січня 1992 року Єльцин підписав указ про утворення на базі АФБ і МСБ нового міністерства безпеки (МБ) РФ. Паралельно з'явилося міністерство безпеки і внутрішніх справ, однак воно проіснувало недовго і незабаром було розпущено. МБ у грудні 1993 року було, у свою чергу, перейменовано у Федеральну службу контррозвідки (ФСК), а 3 квітня 1995 року Єльцин підписав указ «Про утворення Федеральної служби безпеки в Російській Федерації». ФСК перетворилася у ФСБ.

Ця низка численних перетворень і перейменувань, ініційованих самою спецслужбою, мала своєю метою вивести з-під удару держбезпеку як структуру, зберегти не тільки організацію, нехай децентралізовану, але й кадри, архіви, агентуру. Величезну роль у порятунку КДБ від розгрому зіграли Євгеній Савостьянов (у Москві) і Сергій Степашин (у Ленінграді). І той і інший користувалися репутацією демократів і були поставлені для того, щоб реформувати і контролювати КДБ. Насправді і перший і другий були спочатку впроваджені держбезпекою в демократичний рух, а потім вже висунуті на керівні посади в новій спецслужбі, щоб не допустити розгрому КДБ демократами. І хоча численні штатні і позаштатні офіцери КГБ-МБ-ФСК-ФСБ з роками пішли в бізнес чи політику, структура в цілому була збережена саме завдяки Савостьянову і Степашину. Більш того, якщо раніш КДБ знаходився під політичним контролем партії, що був для органів своєрідним гальмом, оскільки будь-яка серйозна операція проводилася лише з санкції Політбюро, те після 1991 року МБ-ФСК-ФСБ стали діяти на російському ґрунті абсолютно самостійно і безконтрольно. Контроль за діями співробітників ФСБ здійснювався самим ФСБ. Всепроникаюча агресивна структура виявилася за межами не тільки ідеологічного, але і правового поля.

Після періоду очевидної розгубленості, викликаного подіями серпня 1991 року і невірного припущення, що разом з компартією остракізму будуть піддані співробітники колишнього КДБ, спецслужба усвідомила вигідність для себе нової, вільної від партійного контролю епохи. Використовуючи чисельні власні кадри (офіційний і таємний склад), колишній КДБ зміг впровадити своїх людей практично в усі сфери життєдіяльності величезної держави.

У верхніх ешелонах, іноді непомітно для обивателя, чомусь виявилися колишні видні кагебешники країни: спочатку — секретні агенти, пізніше — колишні і діючі офіцери. Так, з перших днів серпневих подій 1991 року за спиною Єльцина в Москві стояв кагебешник Олександр Васильович Коржаков, що був охоронцем голови КДБ і генсека Ю. В. Андропова. Службу безпеки групи МИКОМ очолював полковник ГРУ у відставці Богомазов, а віце-президентом Фінансово-промислової групи був Н.Миколаєв, кагебіст із двадцятилітнім стажем, що колись працював під Коржаковим.

До В. Гусинского примазався Пилип Денисович Бобків, перший заступник голови КДБ СРСР, генерал армії, що в радянські часи довго очолював так звану 5-у лінію КДБ (політичний розшук), головними успіхами роботи якого можна вважати вигнання з країни А. И. Солженіцина, В. К. Буковського, арешти і утримання протягом багатьох літ у таборах тих, хто думав і говорив те, що вважав правильним, а не що веліла партія. За спиною Анатолія Собчака в Ленінграді (Санкт-Петербурзі) був підполковник КДБ В.В.Путін. За словами самого Собчака, це означало, що «КДБ контролює Санкт-Петербург».

Як саме це відбувалося, описав керівник Італійського інституту міжнародної політики й економіки Марко Джакони, що викладає в Цюріху:

«Спроби КДБ установити контроль над економічною діяльністю окремих підприємств проходять увесь час за однією і тою ж схемою. На першому етапі рекетири здійснюють побори, або намагаються привласнити собі права, що їм не належать. Слідом за цим на підприємство приходять представники спецслужби і пропонують фірмі допомогти виплутатись із труднощів. З цього моменту фірма назавжди позбавляється самостійності. На першому етапі підприємства, що опинилися в сітях КДБ, зазнають труднощів з одержанням кредитів чи навіть переживають фінансові потрясіння, однак згодом одержують ліцензії на торгівлю в таких специфічних галузях, як алюміній, цинк, продукти харчування, целюлоза, деревина. Після цього фірма одержує могутній імпульс до розвитку. На цьому етапі в неї впроваджуються колишні співробітники КДБ. Крім того, з цієї фірми одержують нову порцію грошей».

Однак 1991—1996 роки показали, що російський бізнес, незважаючи на грабіжницькі побори силових структур, що діяли почасти відкрито, почасти через організовані злочинні угруповання (ОПГ), контрольовані спецслужбами, зумів за короткий термін стати політичною силою, не завжди і не в усьому підлеглою ФСБ. Очевидно, що саме після розгрому президентом Єльциним у 1993 році хасбулатівського парламенту зацікавлене в припиненні ліберальних реформ у Росії керівництво колишнього КДБ, що очолювало тепер єльцинську ФСК, прийняло рішення про дестабілізацію і компрометацію режиму Єльцина і його реформ через нагнітання криміногенної обстановки в Росії і розпалення національних конфліктів, головним чином на Північному Кавказі — самій слабкій ланці багатонаціональної російської держави.

Одночасно була розпочата активна ідеологічна кампанія в засобах масової інформації (СМИ). Зміст її зводився до того, що зубожіння народу, ріст злочинності і націоналізму є наслідком демократизації ладу, а єдиний спосіб уникнути ексцесів — відмовитися від ліберальних реформ і західних моделей і знайти свій російський шлях розвитку, в основі якого буде лежати порядок і загальний добробут. В дійсності мова йшла про пропаганду диктатури, що нагадує стандартну нацистську модель. З усіх диктаторів, великих і маленьких, освічених і кровожерливих, був обраний самий симпатичний і статистично не очевидний — чилійський генерал Августо Піночет. Чомусь вважалося, що якщо в Росії з'явиться диктатор, те не гірше чилійського. Тим часом російський досвід підтверджує, що з можливих варіантів Росія найчастіше вибирає гірший.

До 1996 року держбезпека боролася з демократами-реформістами, тому що бачила основну погрозу в демократичній ідеології, що вимагає негайного проведення радикальних економічних і політичних прозахідних реформ, заснованих на принципах вільної ринкової економіки і політико-економічної інтеграції Росії в співтовариство цивілізованих країн. Після перемоги Єльцина на виборах 1996 року, коли великий російський бізнес вперше показав себе як політична сила, не допустив скасування демократичних виборів і введення в країні надзвичайного стану (на чому наполягали прихильники диктатури в особі Коржакова, начальника ФСО М. И. Барсукова і їм подібних) і, що саме головне — забезпечив перемогу свого кандидата, держбезпека визначила для себе новий напрямок головного удару: російська ділова еліта. Саме після перемоги Єльцина на виборах 1996 року починається період пропагандистських кампаній, що очорняють провідних бізнесменів Росії. Причому в авангарді цих кампаній знову миготять знайомі обличчя із силових структур.

З'явилося нове визначення — «олігарх», хоча і було очевидно, що навіть сама багата людина в Росії олігархом у буквальному значенні цього слова не є, тому що була відсутня головна складова олігархії — влада. Справа в тім, що реальна влада як і раніше знаходилася в руках спецслужб.

Поступово за допомогою журналістів, що були співробітниками чи агентами спецслужб, насамперед ФСБ і СБП, і цілої армії нерозбірливих авторів «олігархи» російського бізнесу були оголошені злодіями, аферистами і навіть убивцями. Тим часом основні злочинці, що зосередили у своїх руках реальну олігархічну владу і мільярди ніде і ніким не врахованих грошей, сиділи в кріслах керівників російських силових відомств: ФСБ, СБП, ФСО, СВР, Головному розвідувальному управлінні (ГРУ), генеральній прокуратурі, ФАПСИ, міністерстві оборони (МО), міністерстві внутрішніх справ (МВС), митниці, податковій поліції і т.д.

Ці люди і були дійсними олігархами, сірими кардиналами і тіньовими керівниками російського бізнесу і політичного життя країни. Вони володіли реальною, ніким не обмеженою і не контрольованою владою. Надійно захищені службовими посвідченнями силових структур, вони стали воістину невразливими. Обіймаючи високі посади, вони брали хабарі, крали, збивали незаконним шляхом свій капітал, втягуючи в злочинну діяльність підлеглих.

В цій книзі зроблена спроба показати, що основні проблеми сучасної Росії викликані не радикальними реформами ліберального періоду правління Єльцина, а тим протистоянням, що таємно чи явно чинили цим реформам російські спецслужби. Саме вони розв'язали першу і другу чеченські війни для розвороту Росії від демократії до диктатури, мілітаризму і шовінізму. Саме вони організували в Москві й інших російських містах серію нещадних терористичних актів, що стали приводом для початку першої, а потім і другої чеченських воєн.

Вересневі вибухи 1999 року, насамперед відвернений теракт у Рязані в ніч на 23 вересня — основна тема дослідження книги. За цими вибухами чіткіше за все просліджується тактика і стратегія російських органів державної безпеки, що прагнуть до абсолютної влади. Ця книга — про трагедію, що спіткала всіх нас, про втрачені можливості, про загублені життя. Ця книга для тих, хто, усвідомивши те, що сталося, не побоїться впливати на майбутнє.

Після публікації уривків книги в «Новій газеті» 27 серпня 2001 року, так само як і після виходу американського видання книги в січні цього року в Нью-Йорку (англійська назва книги: «Blowing Up Russia: Terror From Within»), нам неодноразово ставили запитання про джерела інформації. Ми хочемо завірити читачів, що в цій книзі немає вигаданих фактів і голослівних тверджень. Ми вважали, однак, що на даному етапі історичного розвитку Росії, коли багато державних чиновників, підозрювані нами в організації, виконанні чи допущенні терористичних актів в Росії у вересні 1999 року, входять до керівництва країни, обнародування наших джерел інформації є передчасним. При цьому вже в перших інтерв'ю, що відбулися після 27 серпня 2001 року, ми вказували, що ці джерела будуть негайно повідомлені російській чи міжнародній незалежній комісії, створеній для розслідування вересневих терористичних актів 1999 року в Росії. Такою залишається наша позиція і на сьогоднішній день: всі матеріали, що є джерелами для написання цієї книги, будуть передані тим, хто ставить своєю метою об'єктивно розібратися в тому, що відбувається.

***


Кілька слів про авторів книги

Олександр Вальтерович Литвиненко народився в 1962 році у Воронежі. У 1980 році, після закінчення середньої школи був призваний до армії. За наступні двадцять років пройшов шлях від рядового до підполковника. З 1988 року — в органах контррозвідки КДБ СРСР. З 1991 — у центральному апараті МБ-ФСК-ФСБ Росії. Спеціалізація — боротьба з тероризмом і організованою злочинністю. За проведення спільних з Муром операцій по розшуку і затримці особливо небезпечних злочинців одержав звання «Ветеран МУРу». Учасник бойових дій у багатьох так званих точках колишнього СРСР і Росії. У 1997 році переведений до самого секретного підрозділу ФСБ РФ — Управління з розробки злочинних організацій — на посаду старшого оперативного співробітника, заступника начальника 7-го відділу.

В листопаді 1998 року в Москві виступив на прес-конференції з критикою керівництва ФСБ, повідомивши про отриманий ним протизаконний наказ. В березні 1999 року арештований за сфабрикованим обвинуваченням і поміщений у СИЗО ФСБ Лефортово. В листопаді 1999 року виправданий, але прямо в залі суду, після зачитаного йому виправдувального вироку, заарештований ФСБ і ув’язнений за другою сфабрикованою кримінальною справою. У 2000 році друга кримінальна справа була припинена, Литвиненко випущений під підписку про невиїзд. Проти нього була розпочата третя кримінальна справа. Після погроз з боку ФСБ і слідчих на адресу родини змушений був нелегально залишити Росію, у зв'язку з чим проти нього була порушена четверта кримінальна справа. В даний час з родиною проживає у Великобританії, де в травні 2001 року одержав політичний притулок.

Юрій Георгійович Фельштинський народився у 1956 році в Москві. У 1974 році вступив на історичний факультет МГПИ ім. Леніна. У 1978 році емігрував до США, де продовжив вивчення історії спочатку в Брандайському університеті, потім у Ратгерському, де одержав ступінь доктора філософії — Ph. D. (історія). У 1993 р. захистив докторську дисертацію в Інституті історії Російської академії наук (РАНЕЙ). Редактор-укладач і коментатор декількох десятків томів архівних документів, автор книг «Більшовики і ліві есери» (Париж, 1985); «До історії нашої закритості» (Лондон, 1988; Москва, 1991); «Катастрофа світової революції» (Лондон, 1991; Москва, 1992); «Вожді в законі» (Москва, 1999).



Розділ 1

Спецслужби розпалюють війну в Чечні

Росія знову воює. І де! На Північному Кавказі. Начебто не було Афганістану. Начебто заздалегідь не ясний хід, результат і наслідки цієї війни, оголошеної в багатонаціональній державі гордому, войовничому народу. Як могло статися, що в самий демократичний період розвитку Росія почне одну з ганебніших своїх війн?

Війна вимагає мобілізації ресурсів, збільшення бюджетів силових структур, відомств і міністерств.

Війна збільшує роль, значення і вплив людей у погонах і гальмує продовження курсу прозахідних економічних реформ.

Війна приводить країну до ізоляції від співтовариства цивілізованих держав, тому що вона не підтримується рештою світу і незрозуміла йому.

Колись улюблений і популярний президент втрачає підтримку і населення, і світового співтовариства. Спійманому в капкан, йому залишається єдиний вихід — піти у відставку до закінчення терміну, віддавши владу в руки ФСБ в обмін на гарантії недоторканності себе і своєї родини. Ми знаємо, кому це було вигідно: тим, хто одержав від Єльцина владу. Ми знаємо, як це було досягнуто: через війну в Чечні. Залишилося тільки зрозуміти, хто ж все це організував.

Самою слабкою ланкою багатонаціональної російської мозаїки виявилася Чечня. Вважаючи Джохара Дудаєва своїм, КДБ не заперечувало проти його приходу до влади. Генерал Дудаєв, член КПРС із 1968 року, був переведений з Естонії в рідний йому Грозний начебто спеціально для того, щоб стати в опозицію місцевим комуністам, бути обраним президентом Чеченської республіки і проголосити в листопаді 1991 року незалежність Чечні (Ічкерії), як би демонструючи російській політичній еліті, до якого розколу веде Росію ліберальний режим Єльцина.

До 1994 року політичне керівництво Росії вже розуміло, що не готово дати Чечні незалежність. Надання суверенітету Чечні дійсно могло призвести до подальшого розпаду Росії. Але чи можна було починати на Північному Кавказі громадянську війну? «Партія війни», що спиралася на силові міністерства, вважала, що можна. Однак до війни потрібно було підготувати суспільну думку. На суспільну думку легко було б вплинути, якби чеченці стали боротися за свою незалежність за допомогою терактів. Залишилася справа за малим: організувати в Москві вибухи з «чеченським слідом».

Знаючи, що з дня на день російські війська і сили антидудаєвської опозиції почнуть запланований штурм Грозного, у Москві для розпалення античеченських настроїв ФСК 18 листопада 1994 року вчинило першу спробу провести терористичний акт, оголосити відповідальними за нього чеченських сепаратистів і, спираючись на озлоблення жителів Росії, придушити в Чечні рух за незалежність.

Звернемо увагу на те, що і 18 листопада, і в майбутньому «чеченські терористи» украй несвоєчасно влаштовують вибухи, до того ж заявляють про свою до них непричетність (що робить сам теракт безглуздим). У листопаді 1994 року суспільна думка Росії й усього світу в цілому були на боці чеченського народу. Навіщо ж чеченцям потрібно було робити теракт у Москві? Куди природніше займатися диверсіями в розташуванні російських військ на чеченській території.

Отже, 18 листопада 1994 року в Москві на залізничному мосту через ріку Яуза відбувся вибух. За описом експертів, спрацювали два потужних заряди, приблизно по півтора кілограма тротилу кожний. Були покручені двадцять метрів залізничного полотна. Міст ледве не рухнув. Однак теракт відбувся передчасно, ще до проходження через міст поїзда. На місці вибуху знайшли розірваний на шматки труп самого підривника, капітана Андрія Щеленкова, співробітника нафтової компанії «Ланако». Щеленков підірвався на власній бомбі, коли приладжував її на мосту.

Тільки завдяки цій помилці виконавця теракту стало відомо про безпосередніх організаторів вибуху. Справа в тому, що керівником фірми «Ланако», що дав назві фірми перші дві букви свого прізвища, був 35-літній уродженець Грозного Максим Юрійович Лазовский, що був особливо цінним агентом Управління ФСБ (УФСБ) по Москві і Московській області і що має в злочинному середовищі клички Макс і Кульгавий. Забігаючи наперед, відзначимо, що абсолютно всі працівники фірми «Ланако» були штатними чи позаштатними співробітниками контррозвідувальних органів Росії.

В день вибуху на Яузі, 18 листопада 1994 року, анонімний телефонний дзвінок повідомив у міліцію, що в офісі фірми «Ланако» стоїть вантажівка з вибухівкою. Вантажівка — ЗИЛ-131 із трьома мінами МОН-50, п'ятдесятьма зарядами до гранатометів, чотирнадцятьма гранатами РГД-5, десятьма гранатами Ф-1 і чотирма упаковками вибухівки типу «пластит», загальною вагою 6 кг — дійсно був виявлений поруч з офісом «Ланако», але, як заявило УФСБ, воно не змогло визначити, кому саме належить вантажівка, хоча в Щеленкова було знайдене посвідчення «Ланако», а при вибухі на Яузі була використана аналогічна вибухівка. І оскільки теракт не вдався, про причетність до нього чеченських сепаратистів повідомлено не було.

Війною в Чечні було дуже легко кінчати Єльцина політично. І ті, хто затівав війну й організовував теракти в Росії, добре це розуміли. Але існував ще примітивний економічний аспект взаємин російського керівництва з президентом Чеченської республіки: у Дудаєва постійно вимагали гроші. Почалося це в 1992 році, коли з чеченців були отримані хабарі за залишене в 1992 році в Чечні радянське озброєння. Хабарі за це озброєння вимагали начальник СБП Коржаков, начальник ФСО Барсуков і перший віце-прем'єр уряду РФ Олег Сосковець. Зрозуміло, що не залишалося осторонь і Міністерство оборони.

Коли почалася війна, наївні громадяни Росії стали дивуватися, яким же чином залишилася в Чечні вся та зброя, якою чеченські бойовики вбивали російських солдат. Самим банальним образом: за багатомільйонні хабарі Дудаєва Коржакову, Барсукову і Сосковцю.

Після 1992 року співробітництво московських чиновників з Дудаєвим за хабарі успішно продовжувалося. Чеченське керівництво постійно посилало в Москву гроші — інакше Дудаєв жодного питання в Москві вирішити не міг. Але в 1994 році система почала буксувати. Москва вимагала все більші й більші суми в обмін на розв’язання політичних питань, зв'язаних з чеченською незалежністю. Дудаєв став відмовляти в грошах. Споконвічно фінансовий конфлікт поступово перейшов у політичне, а потім силове протистояння російського і чеченського керівництв. В повітрі запахло війною. Дудаєв запросив особисту зустріч з Єльциним. Тоді контролююча доступ до Єльцина трійця зажадала від Дудаєва за організацію зустрічі двох президентів кілька мільйонів доларів. Дудаєв у хабарі відмовив. Більш того, вперше він пристрахав людей, які раніше допомогали йому за гроші, що використає проти них компрометуючі їх документи, що підтверджують небезкорисливі зв'язки чиновників з чеченцями. Дудаєв прорахувався. Шантаж не подіяв. Зустріч не відбулася. Президент Чечні став небезпечним свідком, якого необхідно було прибрати. Почалася спровокована жорстока і безглузда війна.

22 листопада 1994 року Державний комітет оборони (ГКО) Чеченської республіки, створений за день до того указом Дудаєва, обвинуватив Росію в розв'язанні війни проти Чечні. Дудаєв знав, що «партія війни» вже прийняла рішення про початок військових дій. «Російські регулярні частини окуповують частину території Чеченської республіки — Надтеречний район», — говорилося в розповсюдженій в Грозному заяві ГКО. Найближчими днями планується «окупація території Наурського та Шелковського районів. З цією метою використовуються регулярні частини Північно-Кавказького військового округу, спецпідрозділи МВС Росії, а також армійська авіація Північно-Кавказького військового округу. В операції, за зведеннями ГКО, задіяні і спецпідрозділи Федеральної служби контррозвідки РФ».

Головний штаб збройних сил Чечні стверджував, що на кордоні з Наурським районом, у селищі Весела Ставропольського краю, відбувається концентрація військових частин: важких танків, артилерії, до шести батальйонів піхоти. Як стало відомо пізніше, колона російської бронетехніки, сформована з ініціативи і на гроші ФСК, із солдатами й офіцерами, найнятими ФСК на контрактній основі, у тому числі серед військовослужбовців Таманської і Кантемирівської дивізій, дійсно складала кістяк військ, зосереджених для штурму Грозного.

23 листопада дев'ять російських вертольотів армійської авіації Північно-Кавказького військового округу, можливо МІ-8, завдали ракетного удару по місту Шалі, приблизно в 40 км від Грозного, намагаючись знищити бронетехніку розташованого в Шалі танкового полку. З чеченського боку були поранені. Чеченська сторона заявила, що має у своєму розпорядженні відеозапис, на якому зняті вертольоти з російськими бортовими пізнавальними знаками.

25 листопада сім російських вертольотів з військової бази в Ставропольському краї зробили декілька ракетних залпів по аеропорту в Грозному і прилеглих житлових будинках, пошкодивши посадкову смугу і розташовані на ній цивільні літаки. Шість чоловік загинули і близько 25 одержали поранення. У зв'язку з цим міністерство закордонних справ (МЗС) Чечні направило заяву адміністрації Ставропольського краю, у якому, зокрема, зазначалося, що керівництво регіону «несе відповідальність за подібні акції, і у випадку застосування адекватних мір з чеченської сторони» усі претензії Ставрополя «повинні бути віднесені до Москви».

26 листопада сили Тимчасової ради Чечні (чеченської антидудаєвської опозиції) за підтримки російських вертольотів і бронетехніки з чотирьох сторін атакували Грозний. В операції з боку опозиції брали участь більш 1200 чоловік, 50 танків, 80 бронетранспортерів (БТР) і шість літаків СУ-27. Як заявили в московському (маріонетковому) центрі Тимчасової ради Чечні, «деморалізовані сили прихильників Дудаєва практично не роблять опору, і до ранку, імовірно, усе буде закінчено».

Однак операція провалилася. Наступаючі втратили близько 500 чоловік убитими, більш 20 танків, ще 20 танків було захоплено дудаєвцями. В полон потрапило близько 200 військовослужбовців. 28 листопада «на знак перемоги над силами опозиції» колона полонених була проведена вулицями Грозного. Тоді ж чеченське керівництво пред'явило список чотирнадцяти взятих у полон солдатів і офіцерів, що є російськими військовослужбовцями. Полонені прямо перед телекамерами зізнавалися в тому, що служать в основному у військових частинах 43162 і 01451, що базуються в Підмосков'ї. Міністерство оборони РФ відповіло, що зазначені особи не служать у російських збройних силах. На запит щодо полонених капітана Андрія Крюкова і старшого лейтенанта Євгенія Жукова міністерство оборони повідомило, що офіцери дійсно служили у військовій частині 01451 (курси «Постріл»), однак з 20 жовтня 1994 року не з'являлися в частині, в зв’язку з чим готується наказ про їхнє звільнення зі збройних сил. Іншими словами, МО оголосило полонених солдатів дезертирами. Наступного дня батько Євгенія Жукова спростував дані міністерства. В інтерв'ю російському інформаційному агентству (РІА) «Новини» він заявив, що син виїхав з частини 9 листопада, а 27-го батьки побачили його в телепрограмі «Підсумки» серед полонених російських військовослужбовців у Грозному. На питання про те, як син опинився в Чечні, командир частини Жукова відповідати відмовився.

Трохи пізніше була опублікована яскрава розповідь про події 26 листопада майора Валерія Іванова, відпущеного з полону 8 грудня в числі семи російських військовослужбовців:

«Наказом по частині всі, що завербувалися, були відправлені у відпустку за родинними обставинами. Брали офіцерів, в основному невлаштованих у побутовому відношенні. Половина були безквартирні, начебто і відмовитися можна, а почнуть квартири розподіляти — і ти виявишся на бобах. 10 листопада ми прибули в Моздок, у Північну Осетію. За два тижні підготували 14 танків з чеченськими екіпажами і 26 машин для російських військовослужбовців. 25 листопада ми пішли на Грозний. [...] Я особисто був у групі з трьох танків, що взяли опівдні 26-го під контроль телецентр Грозного. Опору з боку військ МВС, що охороняли телецентр, не було. Однак через 3 години під час відсутності зв'язку з командуванням ми підпали під атаку знаменитого абхазького батальйону. Танки і піхота оточили нас, вогонь у відповідь ми вважали безглуздим, тому що сили [антидудаєвської] опозиції нас кинули, відразу втікши. Два з трьох наших танків згоріли. Екіпажі встигли залишити машини і здатися охороні телецентру, що нас передала особистій охороні президента Дудаєва. Нас утримували добре, в останні дні навіть майже не охороняли, так нам і бігти було нікуди».

Створювалося враження, що 26 листопада бронетанкову колону в Грозний вводили спеціально для того, щоб її знищили. Роззброїти Дудаєва і його армію колона не могла. Захопити місто й утримувати його — теж. Армія Дудаєва була укомплектована і добре озброєна. Колона могла стати і стала живою мішенню.

Міністр оборони Грачов натякав на свою непричетність до цієї авантюри. З військової точки зору задача захоплення Грозного, заявив Грачов на прес-конференції 28 листопада 1996 року, була цілком здійсненна силами «одного повітряно-десантного полку протягом двох годин. Однак всі військові конфлікти остаточно вирішуються все-таки політичними методами за столом переговорів. Без прикриття піхоти вводити в місто танки дійсно було безглуздо». Навіщо ж їх тоді вводили?

Пізніше генерал Геннадій Трошев розповість нам про сумніви Грачова з приводу чеченської кампанії: «Він намагався щось зробити. Намагався видавити зі Степашина і його спецслужби ясну оцінку ситуації, намагався перенести початок введення військ на весну, навіть намагався особисто домовитися з Дудаєвим. Тепер ми знаємо, що така зустріч була. Не домовилися».

Генерал Трошев, ведучи вже другу війну в Чечні, дивується, чому ж Грачов не зміг домовитися з Дудаєвим. Так тому що Дудаєв наполягав на особистій зустрічі з Єльциним, а Коржаков не погоджувався проводити її безкоштовно.

Блискучу воєнну операцію по спаленню колони російської бронетехніки в Грозному дійсно організував не Грачов, а директор ФСК Степашин і начальник московського УФСБ Савост’янов, що курирував питання усунення режиму Дудаєва і введення військ в Чечню. Однак ті, хто описував банальні помилки російських військових, що вводили в місто бронетанкову колону, приречену на знищення, не розуміли тонких політичних розрахунків провокаторів. Прихильникам війни потрібно було, щоб колону ефектно знищили чеченці. Тільки так можна було спровокувати Єльцина на початок повномасштабних воєнних дій.

Відразу ж після розгрому бронеколони в Грозному президент Єльцин виступив зі звертанням до учасників конфлікту в Чеченській республіці, а Кремль почав готувати суспільну думку до неминучої війни. В інтерв'ю кореспонденту РІА «Новини» консультант аналітичного центру при президенті Росії Аркадій Попов заявив, що самим найближчим часом Росія може виступити в Чечні в ролі «примусового миротворця» і що, зважаючи на все, російський президент має намір діяти рішуче. У випадку оголошення президентом надзвичайного стану на території Чечні російська влада може використовувати «форму обмеженого втручання, що буде виражатися в роззброюванні обох конфліктуючих сторін шляхом введення в Грозний обмеженого контингенту російських військ», — як уже було в Афганістані.

Таким чином, спровокувавши зіткнення в Чечні через політичну і військову підтримку чеченської опозиції, ФСК мала намір почати проти Дудаєва війну, прикрившись миротворчою діяльністю.

Чеченська сторона розцінила звернення Єльцина як «ультиматум» і «оголошення війни». У заяві чеченського уряду стверджувалося, що це звернення, а тим більше спроби перетворення його в життя, «суперечать нормам міжнародного права» і дають уряду Чечні «право прийняття адекватних відповідних мір для захисту незалежності і територіальної цілісності своєї держави». Погроза введення Росією надзвичайного стану на території Чечні, на думку уряду Чеченської республіки, була «неприкритим бажанням продовжувати воєнні дії і втручатися у внутрішні справи іншої держави».

30 листопада Грозний піддався авіаударам російських військово-повітряних сил. 1 грудня російське військове командування не пропустило в Грозний літак парламентської делегації членів Державної думи (ГД). Тоді делегація приземлилася в столиці Інгушетії Назрані і відправилася в Грозний на зустріч з Дудаєвим наземним транспортом. Під час просування делегації до столиці Чечні вісім літаків Су-27 зробили другий наліт на чеченську столицю. Літаки обстріляли, зокрема, міський квартал, де проживав Дудаєв, але були зустрінуті щільним зенітним вогнем. Один літак, за повідомленням чеченської сторони, був збитий силами ПВО.

2 грудня Сергій Юшенков, голова комітету Думи по обороні і глава російської парламентської делегації, що прибула в Грозний, заявив, що ставка на силу в російсько-чеченських відносинах приречена на провал. Знайомство з обстановкою на місці, сказав Юшенков, переконує його в тім, що єдиним виходом із ситуації, що склалася, можуть бути переговори. За словами Юшенкова, попередніх умов чеченська сторона на переговорах не висувала.

Суспільна думка була усе ще на боці чеченців. Керівництво ФСК остаточно переконується в тім, що на суспільну думку можна вплинути тільки терактами, зваливши провину за них на чеченців. 5 грудня ФСК повідомляє журналістам, що через державні кордони в Чечню кинулися іноземні найманці, у зв'язку з чим «не виключається прояв діяльності терористичних угрупувань, що засилаються сьогодні в Росію, і в інших регіонах країни». Це перша незамаскована заява ФСК про те, що в Росії незабаром почнуться теракти «з чеченським слідом». Правда, поки мова йде про засланих іноземних агентів, витягнених, напевно, зі старих навчальних посібників КДБ радянських часів, а не про чеченців.

6 грудня Дудаєв заявив в інтерв'ю, що політика Росії провокує посилення ісламістських настроїв у Чечні: «В „чеченській карті“ можуть бути розіграні глобальні інтереси ісламського далекого зарубіжжя, що здатні зробити подальший розвиток подій просто некерованим. У Чечні зараз спливла третя сила — ісламісти, — до яких поступово переходить ініціатива. „Ми вже не твої солдати, президент, ми — солдати Аллаха“», — охарактеризував Дудаєв настрої прибуваючих у Грозний. «Ситуація в Чечні, — підбив підсумок Дудаєв, — починає виходити з під контролю, і це мене турбує».

Немов відповідаючи Дудаєву, міністр оборони Грачов провів пропагандистський захід, зовні схожий на миротворчу акцію, але реально провокуючу подальшу ескалацію конфлікту. Грачов запропонував чеченській опозиції, очолюваній Автурхановим, фінансованій, озброюваній та укомплектованій ФСК, роззброїтися за умов, що одночасно зброю погодяться здати прихильники Дудаєва. Іншими словами, Дудаєву запропонували роззброїтися в однобічному порядку (оскільки про роззброювання російської сторони питання не стояло). Зрозуміло, що така пропозиція урядом Чеченської республіки прийнята не була. 7 грудня Грачов зустрівся з Дудаєвим, але переговори виявилися безрезультатними.

У той же день у Москві відбулося засідання Ради безпеки (СБ), присвячене подіям у Чечні, а також закрите засідання Державної думи, на яке були запрошені керівники силових відомств. Останні в Думу не з'явилися, тому що не хотіли відповідати на питання парламентаріїв щодо того, хто віддавав наказ вербувати російських військовослужбовців і бомбити Грозний. Сьогодні ми знаємо, що вербуванням російських військовослужбовців займалося, за вказівкою Степашина, ФСК, а директиви про бомбардування Грозного виходили від міністра оборони.

8 грудня чеченська сторона повідомила, що за наявною у неї інформацією Росія готується до введення військ на територію республіки і початку сухопутної війни з Чечнею. 9 грудня на прес-конференції, що відбулася в Держдумі, голова думського комітету зі справ Федерації і регіональній політиці, голова Республіканської партії Росії Володимир Лисенко заявив, що в цьому випадку він поставить у Думі питання про відставку уряду Росії. Однак ще 8 грудня робоча комісія з переговорів про врегулювання конфлікту в Чеченській республіці досягла домовленості між представниками президента Дудаєва й опозицією про початок 12 грудня о 15 годині у Владикавказі переговорів. З боку федеральної влади в переговорах повинні були брати участь дванадцять чоловік на чолі з заступником міністра у справах національностей і регіональній політиці РФ В'ячеславом Міхайловим. З боку Грозного — дев'ять чоловік на чолі з міністром економіки і фінансів Чечні Таймазом Абубакаровым. З боку опозиції — три чоловіки на чолі з Беком Басхановым, прокурором Чечні. Припинення кровопролиття і налагодження нормальних взаємин — такі були, приблизно, основні проблеми, що мали обговорюватися на переговорах між Москвою і Грозним. Переговори з прихильниками чеченської опозиції повинні були стосуватися лише роззброювання.

Шанси на збереження миру збільшувалися, а в «партії війни» до 12 грудня залишалося не так багато часу. Власне, заява робочої комісії з врегулювання чеченського конфлікту визначила дату початку сухопутних воєнних дій. Якщо мирні переговори повинні відбутися 12-го, війну потрібно починати 11-го. Саме так вчинило російське керівництво: 11 грудня війська перетнули демаркаційний кордон Чеченської республіки. У перші дні російські військові зведення повідомляли про відсутність реального опору і втрат.

«Язик мій — ворог мій». Вже 13 грудня Сосковець визначив основні напрямки своєї діяльності. Загальні витрати на проведення заходів щодо нормалізації ситуації в Чечні, повідомив він журналістам, можуть скласти біля одного трильйона карбованців. (Це саме ті гроші, які потрібно буде спочатку виділити з бюджету, а потім планомірно розкрадати.) Першочерговою задачею уряду є доведення виділеної допомоги до населення Чечні, а особлива увага буде приділятися тому, щоб вона не була розтрачена чи розкрадена (те, що допомога до Чечні не дійшла, а вся була розтрачена і розкрадена в Росії сьогодні ми знаємо вірогідно).

Сосковець підкреслив, що не слід розглядати чеченську діаспору, що проживає в Москві й інших містах Росії, як потенційних терористів. Звернемо увагу на цю фразу. Нікому в голову не приходило вважати чеченську діаспору потенційними терористами. І терактів, власне, ще не було. І війна з Чечнею начебто навіть ще не вважалася війною, а скоріше підносилася як міліцейська акція. І не було поки великих втрат. А перший віце-прем'єр чомусь припускає організацію чеченцями терактів в Росії. Коли Сосковець відзначив, що до чеченських громадян вцілому не буде прийнято дискримінаційних заходів, а питання про примусову депортацію чеченців федеральною владою навіть не розглядається, стало ясно, що «партія війни» пропонує вести її з усім чеченським народом на всій території Росії, із введенням дискримінаційних мір і примусовою депортацією.

Прекрасно розуміючи, куди хилить Сосковець і в що все це обійдеться Росії, проти «партії війни» різко виступив командуючий 14-й російською армією в Придністров’ї генерал-лейтенант Олександр Лебідь. «Чеченський конфлікт можна розв’язати тільки дипломатичними переговорами, — заявив він у телефонному інтерв'ю зі свого штабу в Тирасполі. — В Чечні один до одного повторюється афганський варіант. Ми ризикуємо розв'язати війну з усім ісламським світом. Бійці-одинаки до нескінченності можуть палити нашу бронетехніку, знищувати солдат одиночними пострілами. В Чечні ми наступили на ті ж граблі, що й в Афганістані, а це дуже сумно. Добре укріплений Грозний з великою кількістю запасів здатний чинити тривалий і серйозний опір». Лебідь нагадав, що генерал Дудаєв в радянській армії командував дивізією стратегічних бомбардувальників, здатною вести війну в континентальних масштабах, а на такі посади «дурнів не призначали».

14 грудня Москву починають переводити на напіввійськове положення, а москвичів лякати неодмінним чеченським терором. Органи міністерства внутрішніх справ підсилюють охорону об'єктів життєзабезпечення міста, співробітники ФСК проводять роботу з посилення їхньої безпеки. Охорону багатьох державних установ здійснюють міліцейські патрулі, озброєні автоматичною зброєю. МВС заявляє, що це викликано небезпекою надсилання в Москву з Грозного груп терористів. Перших підозрілих терористів-чеченців починають відловлювати. Ввечері 13 грудня біля ресторану «Прага» на Новому Арбаті був затриманий і діставлений у 5-і відділення міліції Москви уродженець і житель Грозного чеченець Ісраіл Гетієв, що підривав новорічні хлопавки і петарди. Поки що такі повідомлення викликали посмішку. Проте саме 14 грудня зненацька прийшло повідомлення, що «рахунок жертвам з того й з іншого боку йде вже на сотні», — за неповних три дні війни. Ставало не до сміху.

15 грудня відкриваються нежартівливі масштаби операції, що починається. Поряд з підрозділами МВС на Грозний рухаються дві загальновійськові дивізії Північно-Кавказького військового округу, а також десантні війська, представлені двома десантно-штурмовими бригадами. Крім того, на территорию Чечні ввійшли зведені полки Псковської, Вітебської і Тульської дивізій повітряно-десантних військ (ВДВ) по 600—800 чоловік у кожнім. У районі Моздока почали розвантаження зведені полки Ул’яновської і Костромської дивізій ВДВ. Просування на Грозний здійснюється чотирьма основними маршрутами: один — з боку Інгушетії, два — від Моздока, один — з Дагестану. Війська готуються до штурму Грозного. З чеченського боку, за даними МВС і ФСК, у Грозному і довкола нього зосереджені більше 13 тисяч озброєних людей.

Єльцин наближався до прірви. Після розгляду 17 грудня на засіданні Ради безпеки плану «виконання заходів щодо відновлення конституційної законності, правопорядку і миру в Чеченській республіці» СБ зобов’язав міністерство оборони (Грачов), МВС (В. Єрін), ФСК (С. Степашин) і Федеральну прикордонну службу (А. Миколаїв) залучити всі сили для роззброювання і знищення незаконних збройних формувань (НВФ) у Чечні і надійного закриття державного й адміністративного кордонів Чеченської республіки. Координувати цю роботу повинен був Грачов. У цей день ліберально-демократичний період Росії закінчив своє існування. Фактично президент Єльцин зробив політичне самогубство.

17 грудня МЗС Росії зробило заяву про те, що з 00 годин 18 грудня підрозділи військ МВС і МО змушені будуть почати рішучі заходи з використанням усіх наявних засобів для відновлення на території Чечні конституційної законності і правопорядку. Бандформування будуть роззброєні, а в разі опору знищені. В заяві МІДа вказувалося, що цивільне населення Чечні сповіщене про необхідність терміново завершити вихід із Грозного й інших населених пунктів, в яких знаходяться бандформування. Іноземним громадянам і журналістам, що знаходяться в зоні конфлікту, МЗС настійно рекомендувало залишити Грозний і перебратися в безпечні райони. (Незважаючи на попередження російського керівництва, велика частина іноземних журналістів залишилася в Грозному, і в готелі «Французький двір», де вони проживали, як і раніше не вистачало місць).

У той же день Сосковець сповістив світ, що президент Дудаєв викликаний у Моздок на зустріч з делегацією уряду Росії на чолі з віце-прем'єром Миколою Єгоровим і директором ФСК Степашиним. Сосковець відзначив, що якщо Дудаєв не прибуде в Моздок, то війська приступлять до ліквідації незаконних збройних формувань. Сосковець повідомив, що витрати на проведення операції в Чечні за минулий тиждень склали по лінії МВС 60 мільярдів, а по лінії МО — 200 мільярдів карбованців.

За чотири години до закінчення терміну ультиматуму, тобто о 8-й годині вечора 17 грудня, Дудаєв вдався до останньої спроби запобігти війні і телеграфував російському керівництву про згоду «почати без попередніх умов переговори на відповідному рівні й особисто очолити урядову делегацію» Чеченської республіки. Іншими словами, Дудаєв наполягав на особистій зустрічі з Єльциним. Але через те, що гроші за організацію цієї зустрічі Дудаєв давати, як і раніше, відмовлявся, відповіді на свою телеграму він не отримав.

18 грудня о 9-й годині ранку російські війська, що блокували Грозний, приступили до штурму міста. Фронтовою авіацією й армійськими вертольотами були нанесені «точечні удари по командному пункту Дудаєва Ханкала біля Грозного, по мостах через Терек на північному напрямку, а також по маневрених групах бронетехніки». Після знищення бронетехніки, говорилося в повідомленні Тимчасового інформаційного центра російського командування, планується просування військ, що блокували Грозний, для виконання ними задач по роззброюванню незаконних збройних формувань на території Чечні. Повноважний представник президента Єльцина в Чеченській республіці заявив, що у Дудаєва залишилася тепер єдина можливість: здатися в полон.

18 грудня Сосковець, що одержав тепер ще одну посаду — керівника оперативного штабу при уряді Росії по координації діяльності органів виконавчої влади,— повідомив пресі, що в Грозному «вивчають можливість» проведення терористичних актів на військових і цивільних об'єктах у центральній Росії і на Уралі, а також захоплення пасажирського літака. Разюча поінформованість першого віце-прем'єра говорила про те, що в найближчі дні потрібно чекати терактів.

22 грудня прес-служба уряду РФ повідомила, що чеченці самі себе підривають, щоб звалити провину за вибухи на російську армію. В опублікованій заяві говорилося наступне:

«Сьогодні о 10-й годині ранку на чолі з першим заступником голови уряду Олегом Сосковцом відбулася нарада, на якій були присутні члени уряду, члени Ради безпеки, представники адміністрації президента. На нараді обговорювалася ситуація, що склалася в Чеченській республіці, дії, що починаються президентом і урядом для відновлення конституційної законності й економічної допомоги населенню районів, звільнених від збройних формувань дудаєвського режиму. Доповіді учасників наради свідчать, що в минулу ніч продовжувалися операції по роззброюванню бандитських формувань, наносилися бомбові удари по опорних пунктах. Місто Грозний бомбардуванням не піддавалося. Однак зусиллями бойовиків імітувалися бомбардування житлових кварталів. Біля години ночі був висаджений адміністративний будинок і житловий будинок, жителі якого — чеченці і росіяни — не були попереджені про акцію, що готується. Імітація бомбардування зроблена як доказ тези «війни проти чеченського народу, що веде російське керівництво». Ця теза була обнародувана вчора в дудаєвському «зверненні до світового співтовариства».

Іншими словами, відповідальність за зруйновані російськими військами адміністративний будинок і житловий будинок, в яких знаходилися люди, прес-служба уряду Росії намагався звалити на чеченців.



Ініційоване Сосковцом повідомлення, написане сталінським стилем, було обнародувано за день до вибуху між станціями Кожухово і Канатчиково Московської окружної залізниці (жертв не було, терористів не знайшли). Саме 23 грудня можна вважати початком терористичної кампанії ФСБ проти Росії. З цього дня теракти стали повсякденним явищем.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал