Філософія і методологія соціального та економічного пізнання



Скачати 341,14 Kb.
Дата конвертації02.02.2017
Розмір341,14 Kb.
ТипРеферат
Реферат на тему:

Філософія і методологія соціального та економічного пізнання

План

  1. Методології та стилі мислення.

  2. Рівні методологій.

  3. Основні методи наукового пізнання.

  4. Економічна діяльність і мораль.

  5. Проблема гуманізації економічної освіти.


1. Методології та стилі мислення

На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для класичного періоду в мисленні були характерні наочність, механістичний підхід, метафізичне поняття істини (істина як вічна категорія виступає у двох формах — «Так» або «Ні»), раціоналізм — віра в пізнання істини за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т. ін. У сучасний період в стилі мислення превалює діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо.

Для сучасного стилю мислення характерна подальша математизація наукового пізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципів інваріантності (незмінності в групі перетворень), комп’ютеризації простоти (що найбільш просте, те й найбільш економне), посилення аналізу дискретних станів об’єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів моделювання, конструктивно-технологічних та системно-структурних підходів, перехід від вивчення наявної форми речей до відкриття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розуміння причинно-наслідкових відношень до ймовірнісно-гіпотетичного опису дійсності (за законами нелінійної механіки), від однофакторних до багатофакторних функціональних зв’язків.

Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через зазначені вище методи, формули, алгоритми, а й через таке поняття, як парадигма (грец. paradeigma — приклад, зразок для словозмінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів). Цей термін активно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написав книжку «Структура наукових революцій» (М., 1975). У ній він розглядає науку на певному етапі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої.

Першими парадигмами в історії філософії були: «Світ — це єдине» (Парменід), «Людина — є міра усіх речей» (Протагор).

У новий час — «Знання — сила» (Ф. Бекон), «Мислити — значить існувати» (Р. Декарт), «Існувати — значить бунтувати» (А. Камю) та ін. Деякі з них перейшли в діючі гасла, стали девізом для сучасників, афоризмами. Наприклад, такий афоризм приписується Ф. Достоєвському: «Красота врятує світ». Тому ми можемо стверджувати, що парадигми мають велике моральне й мобілізуюче значення в творчій діяльності і їх можна порівняти з поняттям національного менталітету, зокрема з менталітетом української нації.

У радянський період діяли свої види парадигм типу: «Партія — наш керманич», «Комунізм — наше найближче світле майбутнє», «Економіка мусить бути економною» тощо.

Зараз ми будуємо самостійну, незалежну, демократично-правову державу Україну на базі ринкових відносин. Тому основною парадигмою в діяльності держави та її громадян має стати створення надійних і постійно діючих ринково-економічних відносин на базі різноманітності й рівноправності усіх форм власності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємного партнерства, справедливості і взаємовигоди, на соціальній базі «середнього класу».


2. Рівні методологій

Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи — метафізика й діалектика. Там, де мова йде про сталість, повторність процесів, де є факти переліку механічного утворення, там використовується метафізика, а в ній — формальна логіка, яка чітко дає відповідь на питання — «Так» чи «Ні». Такими методами користуються обчислювальна математика, бухгалтерський облік, статистика тощо. Де є рух, динаміка, стрибки й переходи, наприклад у явищах кризового стану, інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, там використовуються методи діалектичної логіки.

Другий ешелон методології — це загальнонаукова методологія, яка включає у себе й елементи діалектики, й елементи метафізики, тобто формальної логіки. Ця методологія об’єднує такі методи, як індукція та дедукція, аналіз і синтез, зв’язок логічного з історичним тощо. Розробка проблем методології як науки обумовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної природи, розробки принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її у мисленні в абстрактних формах.

У зв’язку з розширенням теорії виникає потреба створювати спеціальну «надбудову» — метатеорію. Для конкретних економічних наук такою метатеорією є політекономія або, як її зараз називають, «теорія макроекономіки». В теорії інформатики поряд з існуванням різних спеціальних мов існує теорія метамови. Для різних видів бухобліку існує загальна теорія бухобліку, яка своєю методологічною основою має розробку балансової системи обліку, і т. д.

У третьому ешелоні методології знаходиться методологія конкретного предмета, наприклад, у бухобліку, в статистиці, математиці і т. д. Так, у математиці досить широко використовується метод індукції, аксіоматичний метод, метод формалізації тощо. У соціальній статистиці — метод групування, метод індексації.

Усі ці види методологій тісно взаємопов’язані, і немає рації їх роз’єднувати, а тим більше протиставляти. Метатеоретичною повинна бути загальнофілософська методологія, яка тісно пов’язана із світоглядними принципами.
3. Основні методи наукового пізнання

Усі існуючі методи наукового пізнання умовно можна поділити на три групи:



  1. філософські (діалектика й метафізика);

  2. загальнонаукові (індукція, дедукція, аналіз і синтез, абстрагування, єдність логічного з історичним, аналогії (біоніка), формалізація, логіко-математичне моделювання та ін.);

  3. специфічні методи кожної науки.

Серед філософських методів розглянемо метод поділу єдиного і пізнання в синтезованому виді його суперечливих сторін, який випливає з діалектичного закону єдності й боротьби протилежностей. Протилежності існують об’єктивно в кожній речі, процесі, в єдності й боротьбі. Складність цього методу, його розуміння полягає в тому, що кожного разу треба уміло виявити ці протилежності, причому вони повинні бути рівнозначні й діалектично пов’язані, тобто такі, що передбачають одна одну і в той самий час виключають одна одну. Тоді ці протилежності можуть не тільки співіснувати, мінятися місцями, а й переходити одна в одну. Візьмемо приклад з політекономії. Сама економіка (метод господарювання), особливо в умовах ринку, має двоїстий характер. З одного боку — це обмін товару на товар (продукт праці на продукт праці), а з другого — це зміна власника товару, тобто перехід права власності від одного власника (продавця) до іншого (покупця). Результати господарювання за день, місяць, рік і т. д. виражаються в системі бухобліку, який виробив балансний метод урахування різних форм господарювання через двоїстість розрахунків, а саме — статика економіки виражається термінами «Актив» і «Пасив», а рух змін (динаміка) господарських актів термінами— «Дебет» і «Кредит».

Обмеженими формами філософських методів є еклектика й софістика, які є антидіалектичними і мають метафізичний відтінок.

Еклектика — метод нерозбірливого поєднання різних фактів, положень без виділення головного, пріоритетного значення. Такі методи часто поширюються в періоди неозначеності, історичного зламу, кризового стану, коли складається багато економічних програм відродження економіки, а не визначається, як це зробити, у чому полягає механізм відновлення.

Софістика — метод, який часто-густо використовується політиками, соціологами, економістами для досягнення своїх егоїстичних цілей за допомогою перекручення змісту, підміни понять.

Методи другої групи поділяються на експериментально-досліджувальні та загальнотеоретичні.

Експериментально-досліджувальні — це спостереження, експеримент, вимірювання, класифікація. Метод спостереження доцільний там, де вивчаються реальні предмети та явища і потрібна об’єктивна оцінка. Експеримент є вищою формою емпіричного дослідження, де об’єкт дослідження може бути створений штучно, він є більш динамічним, може багаторазово повторюватись і вдосконалюватись. Проведення експерименту на простих моделях, або у вигляді розумового експерименту заощаджує кошти і може проводитись у досить простих умовах. Вимірювання — це збір і облік інформації, її переробка, систематизація, статистичні виміри. Вимоги методів — точність, оперативність, зручність у використанні. Всі емпіричні методи потребують відповідної експериментальної бази, зокрема наявності комп’ютерної техніки.

Загальнотеоретичні методи наведено вище. Вони мають широку можливість для використання творчих прийомів, оскільки пов’язані з абстрактним мисленням і продуктивним уявленням.

Індукція — метод переходу від окремих фактів до загальних положень. Треба тільки пам’ятати, що індукція може бути повною лише в абстракції (наприклад, у математиці). А взагалі індукція обмежена і вона може призвести до неправильних висновків. Методом протилежного напрямку є дедукція, коли апріорно сприймається загальна істина (принцип, закон, аксіоми), яку в подальшому слід конкретизувати, застосувати до окремого факту.

Велике значення в економічних науках мають аналіз і синтез. Прикладом цього є метод аудиції підприємницької діяльності, визначення її рентабельності або нерентабельності (банкрутства).

Метод абстрагування — коли ми абстрагуємося від другорядних ознак предмета або явища, а беремо до розгляду першорядні ознаки (наприклад, ураховуємо виключно цифрові дані).

Метод поєднання логічного з історичним є одним з наріжних каменів. Під час посилення раціоналізму було зроблено неправильний висновок про те, що все можна пізнати за допомогою чистої логіки. На цій основі в сучасній науці був розвинутий навіть особливий напрям — сцієнтизм, який вважає, що науку можна будувати чисто логічно, чисто формально (логічний позитивізм) і що історія науки не тільки не допомагає її розвиткові, але й гальмує її. Проти такої тенденції виступали ще К. Маркс і Ф. Енгельс, які вбачали необхідність поєднання логічного з історичним, що виступає у формі практики і є критерієм істини. Логічне, формально-наукове є фактично історичне, але очищене від повсякденних нашарувань.

Історія, особливо історія філософії, навіть методологія, відкриває нам шлях до незвіданого, є пропедевтикою до сучасних відкриттів. Економічні дослідження також мають бути пов’язані з вивченням історії економічної теорії, розвитку народного господарства. Там ми зможемо знайти багато аналогій з проблемами сьогодення, побачити дію закону «оберненої хвилі».



Метод аналогії — за схожістю ознак невідомого предмета з уже відомим, вивченим робиться висновок про рівноцінність цих предметів. На основі аналогії розробляється метод моделювання нових предметів, структурних форм. Як метод аналогії, так особливо метод моделювання, конструювання соціально-економічних структур широко використовується в економічних дослідженнях, зокрема в такій формі, як робоча гіпотеза, яка може багатократно випробовуватись на комп’ютерних машинах і визначати найбільш оптимальний варіант. На цій основі розвивається спеціальна дисципліна в математиці — математичний експеримент, що замінює більш примітивний спосіб вивірення робочих гіпотез через мислений експеримент.

Процес моделювання може здійснюватись у фізичній формі, формі аналога через опосередковані моделі інших явищ (електрична напруга в мережі заміняє динамічне навантаження) й у чисто логічній (символічній формі), наприклад, відомій моделі товарно-грошового обміну: Т-Гр-Т, або Гр-Т-Гр.

Методи формалізації — ціла низка методів, яка дає змогу різноманітну інформацію певним чином класифікувати, типізувати, сортувати з тим, щоб можна було її довести до сталої форми, закодувати і пустити на машинну обробку. Метод формалізації є необхідним елементом методу програмування, уміння подати потік інформації у формі певного процесу, взаємозв’язку. Тут також є багато можливостей для творчого мислення. Треба лише засвоїти, що формалізація не є повною (це строго доведено математиком К. Гьоделем), вона відображає реальність тільки приблизно, тому до результатів формалізації слід ставитись критично, перевіряти їх на практиці.

Методи формалізації тісно пов’язані з багатьма методами апроксимації, тобто знаходження таких формул, які наближають результат розрахунку до справжнього (наприклад, ми можемо замінити складну функцію відповідним рядом, звести його до відповідної арифметичної або геометричної прогресії, заміняти криві лінії ламаними, ірраціональні числа — раціонально-дробовими тощо). Цьому служать математичні асимптотичні методи та методи ітерації (поступового, граничного наближення).

Специфічні методи — це методи, які найбільш характерні для кожної окремої науки. Наприклад, для математики — це метод математичної індукції, метод аксіоматизації, для статистики — метод групування, для політекономії — перехід від абстрактного до конкретного тощо.

Чільне місце в соціально-економічних дослідженнях займають конкретні соціологічні дослідження. Достоїнством цих методів є те, що вони прості за способом використання і можуть бути застосовані в широкому діапазоні з використанням комп’ютерної техніки. Це способи одержання, впорядкування та аналізу первинної соціальної інформації, перетворення її на надійний емпіричний базис соціологічної теорії.

Методи конкретних соціологічних досліджень є певною конкретизацією, модифікацією загальнонаукових прийомів емпіричних досліджень стосовно соціально-економічних явищ. Вони розробляються на основі методологічних принципів загальносоціологічної теорії і положень спеціальних соціологічних теорій. Вибір та застосування того чи іншого методу визначається специфічністю предмета і об’єкта дослідження, конкретними цілями і можливостями дослідника, його замовника.

За своїм призначенням методи конкретних соціологічних досліджень поділяються на дві групи:



  1. методи відбору, фіксації та перевірки соціальних фактів;

  2. методи систематизації та аналізу вихідних даних.

До першої групи відносяться різні види соціологічного спостереження, масові опитування, референдуми, плебісцити, аналіз документів, анкетування, інтерв’ювання, тестування тощо. Призначення цих методів — забезпечити одержання об’єктивної й надійної інформації про одиничні соціальні події (наприклад, про результати виборів тощо). Ці результати узагальнюються в табличній або рейтинговій системі (підрахунки в балах) або у формі дайджестів (підсумкових результатів).

До другої групи належать методи узагальнення одержаних емпіричних даних і пошук сталих зв’язків (емпіричних залежностей) у досліджуваних явищах: систематизований опис, класифікації; експериментальний і статистичний аналіз, генетичний (розгляд у розвитку) аналіз, ретроспективний, факторний аналіз, аналіз аудиторного типу (у вигляді ревізії підприємницької діяльності), історичний, системний аналіз, балансовий метод в економіці, який виражає статику в господарюванні у формі співвідношення «Активу» й «Пасиву», а рух змін (тобто динаміку) через «Дебет» (заборгованість) і «Кредит» (відмітка про видані й наявні цінності).

Особливий інтерес викликають методи соціального моделювання, соціального передбачення та прогнозування (наука, футурологія, астрологічне прогнозування тощо).

На сучасному етапі відомо понад 200 методів соціального прогнозування, але найбільш важливими і сталими є:


  1. екстраполяція;

  2. історична аналогія (ринкова реформа у повоєнній Німеччині й у нас);

  3. комп’ютерне моделювання;

  4. сценарії майбутнього (сценарії виходу з кризи Явлінського і Ланового);

  5. експертні оцінки.

Особливість цих методів полягає в тому, що критерій істинності через обмаль практичних результатів і часу здійснюється за допомогою логічної та історичної аналогії.

Методи конкретних соціальних досліджень поділяють також на якісні й кількісні.

Якісними вважаються методи, які не передбачають чіткої стандартизації, відзначаються довільною процедурою, переважно невимірювального характеру. Такими є непрограмовані опитування (нестандартизоване інтерв’ю, вільна співбесіда, твір на довільну тему), включене спостереження (коли соціолог включається, стає учасником досліджуваного процесу), окремі соціально-психологічні тести, метод групових дискусій, якісний аналіз документів. Одержана за допомогою цих методів інформація, як правило, потребує подальшої обробки (статистичної репрезентації, рейтингової порівняльної оцінки в балах, систематизації, узагальнення тощо).

До кількісних (точних) відносять чітко стандартизовані методи збирання первісної соціальної інформації: спостереження зі спеціальною технікою з використанням відповідного інструментарію, програмовані опитування (анкетування, стандартизоване інтерв’ю), що протоколюється, контент-аналіз (при аналізі змісту різних текстів тут використовуються також методи герменевтики), соціометричні методи, а також методи квантифікації (кількісне вираження якісних ознак) та вимірювання соціальних змінних методом шкалювання, конструктивне моделювання соціальних процесів тощо.

У соціології та економетричних дослідженнях доцільно використовувати так званий генетичний метод. Це спосіб дослідження явищ, що ґрунтується на аналізі їх розвитку. Він вимагає фіксації початку, умов розвитку, головних його етапів, тенденцій розвитку і т. п. Головним принципом генетичного методу є визнання й визначення якісно нового, пов’язаного з диференціацією, структуризацією розглядуваного об’єкта (його системоутворенням) та іншими змінами.

У зарубіжній філософії активно використовується також ідеографічний метод, введений німецькими філософами В. Вінде-льбандом та Г. Ріккертом. На відміну від номотетичного методу, який використовується в природничих науках, де його основна мета віднайти загальний, абстрактний закон, ідеографічний метод застосовується до аналізу соціокультурних явищ, які мають особливий ціннісний, а іноді й унікальний характер. Такий метод, зокрема, використовував і наш вітчизняний учений М. В. Туган-Барановський, який вимагав при вивченні взаємодії ринкових відносин враховувати ціннісні, соціально-психологічні характеристики вироблених товарів.

До цієї групи слід також віднести і метод ідеальних типів, що його використовував у своїй теорії «соціальних дій» (розуміючій соціології) німецький соціолог М. Вебер. Ідеальні типи соціальних явищ допомагають досліднику краще орієнтуватись у розмаїтті історичного матеріалу, у виявленні об’єктивних зв’язків, що існують у суспільстві. В ідеальних типах має фіксуватись насамперед не сам факт, а його соціокультурне значення.

Методи, які використовує дослідник, повинні мати чітку аргументацію. Тому існують методи аргументації або доведення. Найбільш яскравою аргументацією є звернення до практики, до конкретних фактів. Факти — це продукти дослідження, і разом з тим вони є основою для вироблення теорії, концепції, подальшої програми дій.

Факти — не тільки уперта, а й доказова річ. Але лише тоді, коли факти беруться не поодинці, не вроздріб, а у своїй повноті, в системі. Неповнота фактів, несистемність може призвести до суб’єктивізму, до зради істини, до авантюризму (згадаємо методи софістики, еклектики тощо).

Доведення істини може здійснюватись на основі наглядних ілюстрацій словесного умовляння, статистичних даних, логіки здорового глузду і т. п. Нам відомий метод Сократа — домагання за допомогою діалогу (метод іронії), або методи Дейла Карнегі «Як робити своїх конкурентів надійними партнерами...».

Найбільш раціональним способом доведення є логічні або математичні доведення. Це логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки, істинність якої безсумнівна. У доведенні розрізняють тезу, тобто судження, істинність якого треба довести, аргументи — судження, за допомогою яких доводять істинність тези, і демонстрацію — спосіб логічного виведення тези з аргументів. Вибір способу доведення, щоб він був найбільш простий, зрозумілий, несуперечливий, потребує кмітливості і творчої наснаги. Доведення поділяють на прямі і непрямі. У прямих доведеннях аргументи безпосередньо підтверджують істинність тези. В непрямих доказах (від супротивного) істинність тези встановлюють помилковістю супротивного твердження — антитези. Доведення може виступати у формі захисту, коли йдеться про імовірнісну концепцію, й у формі спростування, коли заздалегідь існує підозра в нереальності висунутої тези.

Для того, щоб доведення було коректним, необхідно виконувати певні правила, які повинні відповідати логічним законам. Зокрема, теза мусить бути визначеною і точно сформульованою; вона не повинна містити логічних суперечностей; повинна бути сама собою протягом усього часу доведення. Аргументи також повинні бути достатньо простими, зрозумілими, несуперечливими і спиратися на принцип достатнього обґрунтування, на відомі факти, на авторитети вчених, на рукописні оригінали тощо.



При недотриманні цих правил можуть виникати серйозні помилки як логічного, так і юридичного характеру, за які треба розплачуватись. Це повинні мати на увазі економісти при роботі з клієнтами, укладенні договорів, фінансово-кредитних документів тощо. При аксіоматичній формі доведення вимагається повнота аксіом, їхня несуперечливість і не допускається латентна (прихована) повторність.

У зарубіжній філософії (зокрема, в неопозитивізмі) були спроби доводити істинність за допомогою методу верифікації (розроблений у працях Віденського гуртка М. Шликом та Л. Вітгенштейном). Згідно з ним істинність чи хибність висловлювань вимірюється даними відчуттів, готовністю мати або не мати їх змістовний образ.

Проте цей метод через свою абстрактність і невизнаність був розкритикований і відкинутий, і замість нього було введено новий модифікований метод — метод фальсифікації. За цим методом універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, що логічно випливає з нього, не хибне. Цей метод виявився також неефективним, адже, щоб переконатися в істинності суджень, потрібно перевірити незліченну кількість одиничних тверджень, що практично неможливо. Тому сучасні позитивісти (Лакатош, Фейєрабенд та ін.) схильні перевіряти істинність суджень або за допомогою історичної аналогії, або конструктивного їх моделювання й використання на практиці.



Отже, методичну схему розвитку наукового дослідження можна зобразити так:

і т. д. Коло не замикається.


4. Економічна діяльність і мораль

Християнська мораль і господарська діяльність.

Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою частиною світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного трактування господарської і підприємницької діяльності людини, яку за своєю традицією опікає, оберігаючи її духовну чистоту.

До недавнього часу про позитивний вплив релігії на підприємницьку діяльність не могло бути й мови. Зараз же, коли відбувається розгортання ринкових відносин, активізація підприємництва, слід враховувати всі фактори впливу на людину — не тільки соціально-політичні, економічні, соціально-психологічні, національно-етнічні (ментальні), а й релігійні. Для цього треба звернутися до історії релігії та до її моральних спрямувань.

Серед християнських конфесій існують православний, католицький і протестантський типи «економічної» людини. Причому останній, тобто протестантський тип, мав ряд різновидів: пуританський, лютеранський, кальвіністський, квакерський та ін.

Згідно з відомим російським філософом С. М. Булгаковим, економічний тип людини, господарник, підприємець у християнстві визначаються зовнішнім тягарем господарської необхідності, бо самі апостоли Христові повинні були рибалити (як і сам апостол Петро), займатися виробництвом наметів, але цей тягар сприймався як послуга Богові, як християнський послух. І ця релігійна установка (аскеза) визначає духовно-моральний тип господарника, який повинен проводити своє господарське служіння з почуттям релігійної відповідальності. І цю етику праці не можуть замінити ніякі інші — гуманістичні чи комуністичні ідеали й лозунги. «Комунізм, — писав С. М. Булгаков, — створює нове рабство для народу, з примусовою працею, у якому свобода належить тільки правлячому класові або партії». Але ми знаємо з економічної науки, наскільки рабська праця стоїть нижче вільної праці у її суто господарському економічному відношенні. Вільна й господарська праця разом з дисципліною праці дається тільки християнством*. Відомо, що релігійна мотивація праці притаманна й іншим релігіям (іудаїзму, ісламу, буддизму і навіть язичництву), однак вільна в моральному відношенні людина, як і вважав С. М. Булгаков, народжується тільки в християнстві, рівним чином, як вільний громадянин з’являється в історії лише завдяки християнській свободі. Однак, історично серед народів Сходу протягом тисячоліть православ’я мало перевагу аграрного типу господарювання з слабо вираженим промисловим і фінансовим капіталізмом. Ось чому відносно капіталізму воно поділяло разом із Західною церквою негативне ставлення до стягнення процентів з капіталу, яке з презирством розглядалось як лихварство.

Щоправда, Візантія (близький сусід і партнер підприємництва та торгівлі Київської Русі) не знала прямих канонічних заборон стягування процентів, як це було в Римсько-католицькій церкві, ось чому і не було потреби робити спеціальні канонічні відступи для того, щоб визнати накладання процента на капітал, як само собою зрозумілі відносини. Землеробський побут, відповідно до особливостей національного характеру, природи та клімату, знайшов відбиток християнського культу в святах, приурочених до господарських акцій. Цим самим вносилося багато світла, тепла, релігійної поезії в господарський побут, звільняючи його від химерної прози, яка характерна для промислового виробництва.

Однак треба пам’ятати, що розвиток господарських форм є не стихійний, а закономірний процес, природна необхідність його примусово зумовлює волю господарського суб’єкта. Таким є відношення православ’я до індустріалізації й урбанізації сучасного життя, науково-технічного прогресу. Якщо його неможливо змінити через господарську доцільність, то не лишається нічого іншого, як переосмислити цей процес по-християнському й облагородити його, зробити його з організації експлуатації нивою загальнолюдської праці; замість служіння похоті і грошолюбству направити на служіння вищим цілям людства і християнської любові. Тут доречним є запитання загального характеру: чи має православна філософія господарства загальний есхатологічний смисл (віра в релігійний кінець світу і покарання грішних), чи вона спрямована лише на добування хліба насущного на кожен день?

На це питання намагався дати відповідь відомий російський філософ М. Ф. Федоров. На його думку, господарює не індивід, а людство, причому окремі зусилля і досягнення людей підсумовуються в загальний результат людського оволодіння природою. Людина здійснює своє історичне призначення — стати володарем Всесвіту, розкриваючи його таємниці і підкоряючи їх своїй волі. У господарській праці, в підприємництві твориться загальна справа усього людства. В господарстві взагалі розкривається космізм людини, його покликання і міць; у ньому людина живе одним життям зі світом, як у потребах, так і в виробництві. Оволодіння силами природи, «регуляція природи» має для себе виправдання тільки через участь синів людських, які виконують справу Божу у всезагальному воскресінні своїх батьків. Якщо ця справа не буде завершена синами людськими, вважав М. Федоров, то вона буде завершена волею Божою в ім’я осудження тих, хто не справився зі своїм завданням.

На завершення цього розділу нагадаємо ще слова російського письменника-психолога Ф. М. Достоєвського. Він казав, що православ’я — це російський соціалізм. У ньому поєднується натхнення любові і соціальної рівності, які, на жаль, відсутні у світському соціалізмі.

Християнство, незважаючи на свої вади, стоїть вище класового поділу з його обмеженістю й егоїзмом. Воно не пов’язане з якою-небудь визначеною системою господарської організації. Православ’я не стоїть на захисті приватної власності як такої. Православ’я не захищає також капіталістичної системи господарювання (як і соціалістичної). Є найвища цінність у людині, при висвітленні якої православ’я спроможне дати порівняльну оцінку різним формам господарювання — це свобода особи, правова і господарська. Найкращою з господарських форм, як би її не називали, є та, яка найбільш ефективно її забезпечує.

Ісламська концепція відношення до закону вартості. Вибір господарювання демонструє фундаментальну рису ісламського шаріату. Він є умовою формування обов’язку та відповідальності. Об’єктом вибору є приватна власність. Вона служить основою, на якій ґрунтується вільний вибір у сфері економічної активності.

Індивід, як вважають ісламські модерністи, повинен володіти трьома правами підприємницької діяльності:



  1. правом споживання;

  2. правом розпоряджатися власністю на свій розсуд;

  3. правом вкладання її з метою збільшення її обсягів.

За ісламською традицією виділяють два види прибутку:

  1. від праці;

  2. від капіталу.

Людина примножує своє багатство особистою працею або шляхом участі свого капіталу в праці іншого. На думку мусульманських теологів, мудрий божественний законодавець дозволяє отримувати прибуток з капіталу. Виробничі відносини, вважають вони, повинні будуватися на такій основі: по-перше, оцінка живої праці й оцінка капіталу, як накопиченої праці; по-друге, допускається спільна участь цих елементів виробництва в сільському господарстві. В цьому плані є законним (за шаріатом) як прибуток від праці, так і прибуток від капіталу.

Однак ще й до сьогодні серед мусульманських богословів точиться полеміка з приводу допустимості чи гріховності створення в мусульманських країнах банківської системи. Ця полеміка пов’язана з тим, що, з одного боку, існує заборона стягувати позичковий процент («рибу»), а з іншого боку — заборона на змертвіння капіталу. Пояснення щодо цього конфлікту дав у 1899 p. Муфтій Мухамед Абло з Єгипту: банківські внески і стягування з них процентів не належать до акції лихварства, яке є богохульним.

Нерідко нові за змістом явища сприймаються як продовження і розвиток мусульманської традиції середньовіччя. Такими є, наприклад, комерційні об’єднання, що діють на релігійно-общинній основі (торговельні будинки, фінансові підприємства тощо).



Буддизм і його зв’язки з господарською діяльністю.

Буддизм дуже поширений у країнах далекого Сходу, південної і південно-східної Азії, серед бурятів і калмиків. Бурятська економіка базується на простоті і відсутності всілякого примусу.

Для європейського бізнесмена буддійський спосіб життя здається чудом через дивовижну раціональність своєї моделі: виключно малі витрати й задовільні результати. Головним для буддизму не є вибір між економічним зростанням і традиційною стагнацією бізнесу, а вибір своєрідного «середнього шляху», «проміжної економіки» між матеріальною забезпеченістю та традиційною духовністю.

Буддистам здається вкрай неекономічним і нераціональним складний покрій європейського одягу, добірний інтер’єр у сучасній квартирі, витончений кухонний посуд, столове приладдя та багато інших атрибутів європейського способу життя. В основі буддійської економіки, як і в основі проміжної, спрощеної технології, лежить виробництво товарів з місцевих матеріалів і для місцевого споживання.



Безрозсудна експлуатація природних багатств, вважають буддисти, є актом насильства над природою, яке веде до насильства над людьми, тобто буддійська економіка максимально екологічна.

У ряді сект буддизму, як наприклад, в японській секті сінсю (що має назву «буддійський протестантизм»), догматична сторона релігії відійшла на другий план, настало «усуспільнення» реформ цієї древньої релігії. Однак найвище соціальне становище в буддійському суспільстві має не бізнесмен, а людина, що заглиблюється в себе, займається самоспогляданням буддійської «самадхи»: перед ним падають ниць і власник фабрики, і університетський професор, і міністр. Буддизм фактично гальмує зростання національної буржуазії, майнове розшарування сільських жителів, пролетаризацію їх низів, поповнення найманої армії праці. Опинившись у скрутному становищі, людина йде не в бізнес, а в монастир, де може одержати мінімально необхідне для підтримки свого життя.

Незважаючи на актуальність, перспективність підприємства, в суспільній свідомості укорінились і діють ряд помилок відносно моральних основ підприємництва, які часом призводять до нігілістичного ставлення до останнього. При цьому помиляються як прибічники ідеї «капіталізму» в підприємництві, так і ідеї «соціалізму». Одні «марновірства», як заявляв зарубіжний філософ Ю. Бохенський, властиві обом сторонам, інші ж виявляються тільки у однієї з дискутуючих сторін.

До числа загальних помилок відноситься «економізм» — вірування в те, що задоволення матеріальних потреб автоматично приводить до задоволення всіх інших потреб, дає людям щастя і моральне задоволення. Друга помилка полягає в ототожнюванні власника капіталізму і підприємця. В середині минулого століття підприємець дійсно здебільшого і був власником капіталу. Цей вид підприємництва є характерним і для колишніх країн СРСР, які зараз перебувають на перехідному етапі. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праці між підприємцем і власником капіталу: підприємець об’єднує воєдино різні фактори, які власне і створюють підприємство (капітал, винахідництво, науку, споживачів, ресурси, державу і т. п.), закладає підприємство, керує ним і т. д., тоді як капіталіст — це той, хто надає підприємцю засоби виробництва.

Ще одна помилка полягає в тому, що нібито все розмаїття підприємств зводиться лише до двох видів — капіталістичних, якими управляють капіталісти, та соціалістичних, якими управляють робітники, а в дійсності державні бюрократи.

Насправді ж підприємства можуть керуватися:

1. Капіталістами. 2. Робітниками. 3. Винахідниками. 4. Споживачами. 5. Громадою. 6. Державою.

Більш того, бувають підприємства, якими одночасно можуть керувати представники двох, а то й кількох суспільних укладів. У загальному випадку, допускаючи лише 6 суб’єктів підприємництва, які діють у парі, ми можемо мати не два, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства.

До числа помилок належить і думка про те, що тільки капіталісти (акціонери і т. п.) мають право керувати підприємствами. На цій помилці виникають і дві інші хибні точки зору: перша полягає в тому, що все можна купити, і друга — що володар власності може розпоряджатись нею без будь-яких обмежень. Цей погляд та його передумови відносяться і до сфери етики, а тому не підлягають науковій оцінці.

Але тут існує певна проблема, яка полягає в тому, що капіталізм за своєю природою, самою логікою відносин купівлі-продажу, веде до визнання людини річчю, яку можна купити, розпоряджатися нею як завгодно, а це вже суперечить загальноприйнятим нормам моралі. Існує ряд помилок, які виникають на ґрунті вульгарного розуміння марксизму, а саме:

— капіталіст не бере безпосередньої участі у виробництві, а тому його прибуток (проценти і т. п.) є крадіжкою;

— єдиними експлуататорами робітників є капіталісти. Там, де при владі не перебувають комуністи, там влада належить капіталістам.

У дійсності ж, коли навіть капіталіст і не брав участі у виробництві, то частину прибутку (проценти і т. п.) він отримує як компенсацію за вкладений капітал (адже ніхто не може бути противником того, щоб на вкладені в банк гроші нараховувались проценти).

Головними експлуататорами трудящих можуть бути не тільки капіталісти, а й держава, чиновники, командно-адміністративна система. Досить згадати, що ряд країн, де при владі знаходяться партії ліберального типу (Швеція, Данія, Іспанія, Швейцарія та ін.), проводять соціальну політику стосовно своїх громадян, яка не вкладається в стереотипи капіталістичної експлуатації.

Епоха генези капіталізму — це не тільки час формування механізму експлуатації найманої праці, персоніфікованого у великому мануфактуристі або фабриканті. Це був ще й час, коли народжувався новий, невідомий для традиційного суспільства тип працівника, масового виробника: вольового, наполегливого, здатного до самодисципліни і наділеного високою чутливістю до суто економічного стимулювання. Уперше з’явився на світ розвинутий, цивілізований реальний інтерес, без якого неможливе високоефективне виробництво. Утверджується нова господарська етика: працювати потрібно так, щоб витрати праці і засобів виробництва неодмінно окупились. Прибутковість задуманої справи — це і є категорична «надмета», яка підпорядковує собі будь-які життєві (споживчі) цілі. Працювати нерентабельно, безприбутково, заради простого забезпечення наявних потреб заняття можливе для працівників примусової праці, але вже ніяк не для вільного господаря. М. Вебер таким чином атестував цих перших на нашій планеті представників госпрозрахункового напряму думок: «Вони були людьми з яскраво вираженими якостями моралі, які пройшли сувору життєву школу, обачливими і рішучими одночасно, людьми стриманими і сміливими, помірними і впертими, людьми з принципами»*.

Поступово почала зміцнюватись нова цінність — орієнтаційна система — система правосвідомості, основними компонентами якої стали:

а) посилена увага до проблематики розподільчої і моральної справедливості (виконання принципу «кожному своє» у практиці владних третейських рішень);

б) розвиток конкретної етики, тобто культури виконання договорів, угод, взаємних зобов’язань («вексельної чесності»);

в) дотримання ідеалу невідчужених прав — свобод, які є дарованими кожному людському індивідові.

У природно-правовій концепції Дж. Локка право на власність займає перше місце і включає в себе право на життя і на свободу. Одну з основних максим нової (тобто ранньої буржуазії) правосвідомості можна вбачати в традиціях армії Кромвеля: «Генерал, який може засудити солдата до страти за самостійне залишення поста або за непокору безрозсудним наказам, не може при всій своїй абсолютній владі розпорядитися хоч би одним фартингом з власності цього солдата або привласнити навіть найменшу частину з його майна». Власність стає більш священною, ніж саме існування її емпіричного носія. Пояснення цієї парадоксальної максими Дж. Локк бачить у тому, що власність включає в себе працю.

«Чисте підприємництво» знаходить підтримку в максимі «категоричного імперативу» І. Канта: «Поступай з іншими так, як хотів би ти, щоб поступали з тобою!» На думку І. Канта, слідувати цьому принципові не тільки морально, а й вигідно. Не дотримуючись цього принципу, людина не спроможна не тільки на культурний прогрес, а неспроможна навіть вижити. Кант шукав таку етичну концепцію, яка приводила б до спільного знаменника і цинічний практицизм, і прогресивний фанатизм, які повинні бути безумовно обов’язковими для особи і повинні в майбутньому бути особливою мірою сутності людини. Після Канта та німецької класичної філософії соціально-економічна думка пішла, з одного боку, у напрямі абсолютизації повинного, а з другого — у напрямі абсолютизації майбутнього виміру сутності.


5. Проблема гуманізації економічної освіти

Суть проблеми гуманізації економічної освіти з глобалістських позицій найбільш точно можна окреслити словами відомого філософа-софіста Стародавньої Греції Протагора: «Людина є міра всім речам». У зв’язку з тим, що вища школа не встигає адаптувати свої програми до бурхливих змін в економічному, політичному та соціальному житті, вона повинна шукати такі джерела знань, які впливають на зміни в людській істоті.

Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, всі початки і звершення, основа всіх наших надій. І якщо ми бажаємо відчувати глобальність усього існуючого на світі, то в центрі цього повинна стати цільна людська особистість і її потенції.

Трансформація людської істоти повинна базуватись на принципах «нового гуманізму», який складається з таких компонентів:


  1. почуття глобальності, яке пов’язує в єдине ціле людину, людство та всі інші елементи і фактори світової системи;

  2. любов до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальних перетворень і подальшого розвитку людського суспільства;

  3. боротьба за свободу людини, відмова від будь-якого насильства, що сьогодні є основним злом, яке слід перемогти.

На основі принципів «нового гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Ці цілі пов’язані з «зовнішніми межами» планети, «внутрішніми межами» самої людини, її культурною спадщиною, навколишнім середовищем, яке вона повинна зберігати, комплексною «виробничою системою», реорганізація якої конче необхідна.

Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства; друга ціль пов’язана з фізичними і психологічними можливостями людини; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль повинна сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розміщення національного суверенітету» (мабуть, і наш шлях до цієї мети пролягає через здобуття національного суверенітету України); п’ята ціль людства вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які хіба що можна порівняти з тими, що проводили останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового суспільства.

Величезні можливості людства, його продуктивних сил, науки і техніки пов’язані з моральною пригніченістю людини у світі машин, втратою гуманності і почуттів до природи. Свого часу відомий англійський вчений і письменник Ч. Сноу протиставив два типи культури сучасного суспільства — технічну і гуманітарну, показав безодню, яка розділяє їх. Підкреслюючи однобічність представників цих культур, він закликав до боротьби проти диктату національно-технічного начала над духовними аспектами людського життя, до об’єднання зусиль представників творчої інтелігенції в ім’я ідеалів гуманізму.

За роки, що пройшли з часу появи книги Ч. Сноу «Дві культури», з’явилось немало всіляких моралістичних закликів і проектів «перебудови мислення людства», «гуманістичної переорієнтації технічного прогресу», «духовної революції», «духовного відродження нації» і т. п. Вони стали невід’ємною складовою частиною сучасної футурології і соціології техніки, зокрема більшості останніх проектів Римського клубу.

Основною рушійною силою суспільства є людина. Техніка, раціональні сфери буття існують не самі по собі і не можуть бути «добрими» чи «злими». Такими їх робить людина, і саме вона несе моральну відповідальність за наслідки науково-технічного прогресу, за негативні результати дії комерціалізації культури, духовного життя, переходу країни до ринкової економіки. Система і структура «гуманізованої» техніки та економіки повинні виходити з потреб людини, заради якої цей прогрес і існує. Ще Кант говорив, що людину немає необхідності закликати до моральної поведінки в межах категоричного імперативу. Вона буде в нормальному суспільстві діяти морально через те, що це для неї найбільш корисно. Академік М. Мойсєєв вважає, що кантівську «максиму» («поводься з іншими так, як би ти хотів, щоб поводились з тобою») слід доповнити екологічним імперативом (поводься з природою так, як би ти хотів, щоб вона поводилась з тобою).

Почуття глобальності у студентів економічних вузів має формуватись з допомогою філософських, культурологічних та екологічних знань.



Література

  1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій: В 2 т. — К.: Либідь, 1993.

  2. Вандишев В. М. Філософія. Ч. 1. Історико-філософський вступ: Конспект лекцій. Ч. 2. Антропологія. Гносеологія. Соціологія. — Суми: Вид-во СумДУ, 2000.

  3. Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин (керівники авт. колективу), І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993.

  4. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Лаври­ненко, В. П. Лавриненко. В. П. Ратников и др. / Под ред. проф. В. Н. Лав­риненко. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995.

  5. Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Каль­ний та ін.; За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995.

  6. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів / За ред. ІВ. Бичка та ін. — К.: Либідь, 1993.

  7. Філософія: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Либідь, 1996.

  8. Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФА, 1997.

  9. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб. пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1991.

  10. Читанка з історії філософії: 46 / За ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра, 1993. — Кн. 6. Зарубіжна філософія XX ст.



* Булгаков С. М. Православие. Очерки учения православной церкви. — К.: Лыбидь, 1991. — С. 204.

* Див.: М. Вебер. Избранные произведения / Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1990. — С. 99.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал