Довідка до 80-річчя Донеччини для широкого кола читачів



Сторінка3/6
Дата конвертації03.02.2017
Розмір1,18 Mb.
ТипДовідка
1   2   3   4   5   6

ДЗЮБА Іван Михайлович

(26. VII1931, с. Миколаївка, тепер Волноваського р-ну Донец. обл.)

Літературознавець, критик, громадський діяч, академік НАН України з 1992. Герой України (2001). Закінчив 1953 Донецький педагогічний інститут. Працював у видавництвах і періодичній пресі. В 1957 — редактор відділу літератури і критики видавництва «Дніпро», 1957-1962 — зав. відділу критики журналу «Вітчизна» (звільнений за «ідеологічні помилки»), 1964-1965 — літературний консультант відділу першої книги видавництва «Молодь» (звільнений за участь у протестах проти політичних арештів 1965), 1966-1969 — коректор в «Українському біохімічному журналі», 1969-1972 — редактор видавництва «Дніпро». Звільнений у січні 1972. Заарештований у квітні 1972 за трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в травні 1973 засуджений «за антирадянську діяльність» на 5 років таборів суворого режиму. Персональну справу Дзюби у зв'язку зі згаданою працею розглядала Президія СПУ 2.III.1972 і одноголосно проголосували за виключення Дзюби із членів Спілки. Після багатомісячного перебування в ізоляторі КДБ у листопаді 1973 був помилуваний, але перебував під офіційним наглядом ще кілька років, до літературної роботи не мав доступу. В 1974-1982 — коректор, літературний кореспондент багатотиражної газети Київського авіазаводу, з 1982 — на творчій роботі.

З 1992 — головний редактор журналу «Сучасність». З 1992 — член Державної думи України, з грудня 1992 до серпня 1994 — міністр культури України. 1996—2004 — академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України, з 1997 — співголова Головної редакції Енциклопедії сучасної України. У 1988-1991 — президент Республіканської асоціації україністів. 1999—2005 — голова Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка. Перша книга «Звичайна людина чи міщанин?» (1959) присвячена актуальним питанням розвитку української літератури. В праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Нью-Йорк — Мюнхен, 1968; Лондон, 1968, англ. мовою; Рим, 1971, італ. мовою; Пекін, 1971, китайською мовою; Париж, 1980, франц. мовою; Амстердам, 1973, рос. мовою; журн. «Вітчизна», 1990, № 5—7; Київ, 1998) аналізував механізм насильницької русифікації неросійських народів СРСР, насамперед українського, що проводилася під лицемірними гаслами нібито «інтернаціоналізму». В працях «Грані кристала» (1978), «На пульсі доби» (1981), «Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982), «Вітчизна у нас одна» (1984), «Автографи відродження» (1986) і «Садріддін Айні» (1987) досліджував історію багатонаціональної радянської літератури. Коло дослідницьких інтересів Дзюби у книзі «У всякого своя доля» (1989), «Бо то не просто мова, звуки...» (1990), «Застукали сердешну волю...» (1995), «Нам только сакля очи колет...» (1996), «Між культурою і політикою» (1998) та ін. — сучасний літературний процес в Україні, світовий ідейно-естетичний контекст творчості укр. письменників (Т. Шевченка, О. Коби-лянської, Лесі Українки, О. Довженка та ін.), укр.-рос. та інші літ. зв'язки, питання укр. культури як цілісності, сучасного стану і розвитку укр. мови тощо. Дзюба — автор ґрунтовних наук, розвідок про В. Викова, О. Довженка, І. Сенченка, В. Свідзинського, І. Драча, М. Вінграновського, І. Мележа, В. Забаштанського та ін., передмови до книги «Публіцист мислі й серця. Збірник праць на пошану 80-річчя Р. Олійника-Рахманного» (2000). Книга «Тарас Шевченко» (2005) — спроба поєднати докладну розповідь про життєвий шлях Кобзаря з текстологічним аналізом його поетичних і прозових творів, коротким оглядом малярської спадщини. Творам Дзюби притаманне гостре відчуття актуальних проблем літературного процесу, розгляд їх у тісному зв'язку з суспільними тенденціями, увага до національних особливостей художніх явищ, широка ерудиція, виразний індивідуальній стиль. Автор сценаріїв фільмів «Василь Симоненко» (1988), «Українці. Віра. Надія. Любов» (1989), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1989—90; у співавторстві з Б. Олійником, П. Мовчаном), статей про поетичне кіно та ін. Лауреат премії ім. О. І. Білецького в галузі літ.-худож. критики (1987); премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, премій ім. В. Жаботинського, ім. В. Вернадського та ін.



Шевченківська премія 1991 за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки...», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?».
КРИМСЬКИЙ Сергій Борисович

(2. VI.1930, м. Артемівськ Донецької обл.)

Філософ і культуролог, заслужений діяч науки і техніки України з 1996, доктор філософських наук (1974). Закінчив 1953 Київський університет (філос. факультет). Працював з 1954 — викладачем логіки та психології СШ № 93 м. Києва, 1957—60 — старший лаборант, бібліограф, 1960—64 — молодший науковий працівник, 1964—85 — старший науковий працівник, 1985—90 — зав. відділу методології соціологічних досліджень Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України, провідний науковий працівник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, професор (з 1987) Національного університету «Києво-Могилянська академія». Кандидатська дисертація «Генезис форм і законів мислення» (1963), докторська дисертація «Наукові знання та принципи його трансформації» (1974). Член Нью-Йоркської АН (1994). Автор понад 180 наукових праць, зокрема 8 монографій: «Генезис форм та законів мислення» (1962), «Наукове знання і критерії його трансформації» (1974), «Світоглядні категорії в сучасному природознавстві» (1983, у співавторстві), «Григорій Сковорода» (1984, у співавторстві), «Раціональність у науці й культурі» (1989, у співавторстві), «Верифікація наукових прогнозів» (1992, у співавторстві), «Епістемологія культури» (1993, у співавторстві), «Философия как путь человечности и надежды» (2000), «Запити філософських смислів» (2003). Ці монографії, особливо останні дві, присвячені дилемі «стадіальний розвиток — різноманітність цивілізаційних форм» у теорії культури і на цій основі — визначення цивілізаційних особливостей України. Ця проблема актуальна і цілком конкретна, і увага до неї в усьому світі пояснюється не тільки загальною зацікавленістю гуманітаріїв, а й практичними потребами української культури сьогодення, особливо тими, що пов'язані з проблемами глобалізації.

На думку М. Поповича, розвиток людства — це розвиток культури в найширшому розумінні слова... Кримський зазначає, що, з одного боку, культура є поняттями нормативними, оскільки далеко не всяке досягнення рук і розуму людських належить до культури (Освєнцім не є культурним досягненням). З іншого боку, культура має історичну природу, і це виключає будь-яку передзаданість культурного прогресу і означає, що самі норми є продуктом історичного розвитку. Як вийти з цієї дилеми? Пропонована Кримським філософія особистості (своєрідний «персоналізм») і має слугувати обґрунтуванню такого підходу до культури і цивілізації, при якому за критерій і норму береться особа в її історичного розвитку. Звідси пошуки інваріантів культурних цінностей і їх мета часового стану. Сторінки тексту, присвячені проблематиці філософії особи і культур архетипам, становлять самостійний інтерес.



Шевченківська премія 2005 за книги «Философия как путь человечности и надежды» та «Запити філософських смислів».

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал