Дергачі історичний нарис



Скачати 278,27 Kb.
Дата конвертації10.12.2016
Розмір278,27 Kb.
ДЕРГАЧІ ІСТОРИЧНИЙ НАРИС
Тут люди здавна сонце несли, щоб стало тепліше на світі... О. Тараненко.
Довгий час про населені пункти на північ від Харкова мало розповідалось, але кожне поселення, як і вся Слобожанщина в цілому має свою історію.

Сучасне лежить на шляху від минулого до майбутнього, ї щоб завтрашній день став реальністю, ми час від часу повинні повертатися до свого історичного минулого, до його уроків і вчитися жити і берегти те, що нам передано у спадок. Яке ж воно, наше минуле? А воно цікаве і неповторне!

Місто Дергачі розташоване на території Слобідської України.

" Въ 15 верстахъ отъ Харькова, при рЬчкахь Лопани й ЛубянкЬ, на дорогЬ й зъ Харькова въ Золочевъ.”

Слобідською Україною називалась південна окраїна Російської держави у ХУІІ-ХУІІІ століттях. Цю територію тепер складають Харківська область, частини Сумської, Донецької, Луганської областей України та Воронезька, Бєлгородська і Курська області Росії. Назва краю складалася поступово, У давньоруських літописах і документах ХУІ-ХУІ! століть цю місцевість називали Диким полем, "Польською Украйною" або південною степовою окраїною російських земель.

Дергачі засновано в 50-ті роки переселенцями Правобережної України. З'явилось поселення як один із пунктів для відбиття нападів кримських татар і захисту земель московських. Татари, котрі контролювали причорноморські степи аж до кордонів Московії, займались грабіжництвом майна, худоби, а людей полонили і продавали у рабство. Так, у січні 1680 року слобода дуже постраждала від їх нападу: татари взяли в полон частину жителів, багато коней, худоби і різного майна. Про цю подію доносив харківський воєвода

"По скаске Харьковского воєводи Йвана Микифорова сына Маслова в нынешнємъ во 188-мъ января въ 19 день а приходь воинскихъ людей крымской ханъ с ордами в харьковском уЬзде а селЪ Деркачахъ й в селЬ Лозовомь й в селЬ Алипицахь й в селЬ Борщааомь русскихь людей й пашенньіхь черкась й жень ихь й детей й свойственниковь что в полонь взяли и лошадей и всякого скоту и платья и всякой рухледи взяли и то писано ниже сего а хлЬба и дворовь й в тЬхь селехь не жгли, а к Харькову и к иньїмь селамь й деревнямь воинские люди не прихаживали и никакова розоренья не учинили." '

Заселення Дикого поля було вигідно і для самої Москви, тому і віддавали пустуючі землі переселенцям та ще й всіляко їх заохочували; видавали воєводам грошове і хлібне довольство. На освоєних землях переселенці створили своєрідну адміністративно-територіальну і військову організацію, яка отримала назву слобідсько-українських полків. Датою організації Харківського, Ізюмського та інших слобідських полків вважається 1651 рік. 1 Деркачі були одним із сотенних містечок Харківського полісу.

До речі, ще до цієї хвилі переселення людей наш край уже знав людські поселення. Територія, де розташовані Деркачі, була заселена здавна, прощо свідчать наявність курганів та поселень скіфського часу {У-Ш ст. до н.е.), а також поселень Черняхівської (ІІ-У ст. до.н.е.) і Салтівської (УІІ-Х ст. н.е.) культур.

Деркачі були сотенним поселенням з двома сотнями під керуванням атамана і єсаула. Із самого початку це маленьке поселення отримало і свою назву. Топоніміка його дуже прозора, але двояка, і важко якійсь із них віддати перевагу, особливо зважаючи на те, що ніяких джерел про походження назви не залишилось. За однією із версій слобідку Деркачі заснували перші осадчі козаки -Деркач, Болібок, Титаренко і Морозенко зі своїм гуртом, який вони привели. Може, воно так і було, бо і досі окремі місцевості Деркачів мають назви : "Болібоки", "Морозівка". Інша версія : назва селища походе від болотяного птаха - деркача (коростелі). І дійсно, селище було розташоване по правому і лівому березі р. Лопані, знаходилось в оточенні численних боліт, зарослів кути, очерету, лоз -справжнього раю для пернатих, і в тому числі, і коростелів. (Обидві версії знайшли своє відтворення у сучасному гербі міста.)

У топографічному відношенні Деркачі розташовані у річковій долині р. Лопань льодовикового походження. Ріка бере свій початок у Бєлгороді. Колисьтанучий льодовик живив річку, а

ДЕРКАЧІ


' із книги "Матеріали для исторіи колонизаціи й бьіта." Степной окраиньї Московского государства (Харьковской й отчасти Курской й Воронежской губерний) в ХУІ-ХУШ столЬти. Д.И. БагалЬемь. 1886. XXVII. Отрьівки изь вЬдомостей о татарскомь погромЬ 1680 года.

зараз вона живиться виключно джерелами.

Правий берег річки був крутим, порослий первісним лісом, росли там липи, клени і велетенські дуби, а підлісок складався з кущів ліщини. Чимало було грушевих і яблуневих дерев, плоди яких люди використовували для своїх потреб. Та і сам ліс приносив велику користь: з нього будували домівки, громадські споруди -містки, церкви, млини, а ліщина йшла для плетіння тинів, які тоді служили парканами. Деревина використовувалась і для опалення, багато її йшло для винокуріння, для цегельних виробництв. Хоча вирубка лісу якось контролювалась, та він все далі відступав на захід і поступово зник з очей. Тепер його помітно у хуторі Лужок, а далі він різко прямує на захід. Ліс на північному сході (Копитець) в свій час був остаточно знищений, і сучасна лісосмуга між Деркачами і Черкаською Лозовою переважно штучного насадження.

У долині річки були гарні заливні луки, що сприяло тваринництву, росло більше 250 видів трав, були хащі калини, лоз, повитих хмелем. Болота переважно в руслі річки Лопань були остаточно висушені в наслідок проведеної в 70-х роках меліорації, порушився водний баланс, не стало повіней, соковитих луків і, безумовно, це значна втрата для природи, для людей. Зникли численні птахи, які водились тут " і більше не повернулися деркачі". Але, як природний релікт, пам'ятник природи - первісне озеро знаходиться в самому центрі Деркачів і зветься "Кисле". Воно нагадує арену великого амфітеатру. Колись була спроба його осушити, та дарма - природа перемогла.

У 1732 році в слободі Деркачі мешкало 3225 жителів, у тому числі козацьких старшин і козаків - 632. У центрі поселення розташувалися базар, церква, установи самоврядування. Сам центр Деркачів розташувався на пісках, а на півдні, заході і сході були чорноземи, придатні для хліборобства, тому поруч із селищем з'явилися хутори, яких на кінець XIX століття було до п'ятдесяти, зараз вони злилися із містом, але назви залишилися: Бабино, Болібоки, Шовкопляси, тощо.

Бажання захистити свої, створені з такими труднощами поселення, землі призвели до рішення про зведення такої захисної споруди, як Українська укріплена лінія від Дніпра до Сіверського Дінця, яка простяглася на 400 верст. Вздовж вала розміщувалось ІЗкріпостей і 242 великих і малих укріплень. Лінія була побудована а рекордно короткий термін: з 1731 до 1733 р. і вдосконалювалась біля десяти років. Але в дійсності ця лінія не мала майже ніякого ефекту, а труднощі при ЇЇ зведенні виникали величезні. Будівництво гігантської інженерної споруди підірвало сили Харківських полків, їх обороноздатність і вже у 1732 році вони втратили свою могутність. Число реєстрових козаків зменшилось. Все це призвело до того, що а 1732-1736 роках було проведено реформи, в наслідок яких були ліквідовані залишки козачої незалежності. Полки, сотні були перетворені в складову частину російської регулярної армії. Полковникам присвоїли чин майорів, і на полкових знаменах став красуватися двоглавий орел. Крім того, із козаків

сформували регулярний драгунський полк.

Значним ударом для козаків була відміна однієї із їх головних привілей -права вільно займати пустуючі землі і створювати свої поселення, хутори. На Слобідську Україну розповсюджувалась дія законів імперії. Населення, крім коштів виділених на утримання служивих козаків і старшин, стало платити податок у казну і забезпечувати за свій кошт всім необхідним драгунський і два гарнізонних полки. Реформи продовжувались, і в 1764 році сталось переформування полків в гусарські, і таким чином слобідське козацтво перестало існувати. При Павлові І (1796-1801) Харківський полк було перетворено на кірасирський, і один з ескадронів цього полку на початку XIX ст. був розквартирований у Деркачах, на околиці яких розташовувались конюшні і стояла вежа.

У 1765 році Харків став губернським містом - центром Слобідсько-Української губернії і слободу Деркачі включили до складу комісаріатства Харківської провінцГі цього адміністративного утворення. З 1780 р. Деркачі увійшли до складу Харківського повіту Слобідсько-Укритської губернії, з 1835 р. - Харківської губернії.

Соціальний устрій Слобідських полків, сотень відрізнявся від того, що панував у Московській, а потім у Російській державі. Там існував служивий стан на чолі з боярством, були посадські люди, селяни, переважно кріпаки. У Слобожанщині ж місце служивих людей займали козаки, бояр не було, посадські люди та кріпаки з'явились пізніше, а були панські піддані, котрі мали право вільного переходу від одного державця до іншого. Були і державні селяни - аїльні люди, справжні "горді орачі". Жили вони поселеннями, але іноді відокремлювалися - селилися на хуторах, пасіках, спільно виконували громадські роботи.

Свої потреби задовольняли не тільки натуральним виробництвом, але і торгівлею. Щотижня в Деркачах, в центрі, відбувався базар, на який охоче привозили свій товар жителі інших слобод. Цьому сприяло і те, що через Деркачі, Золочів і далі через Грайворон і село Рясне проходив старовинний шлях від Харкова до Сум. Цей шлях довгий час і називався - Сумський шлях. У Деркачах були і постоялі двори, які не пустували і приносили володарям значний прибуток. Утримання шляху в належному стані було постійною турботою мешканців, у 1910 році частину шляху замостили бруківкою.

Торгівля у Слобідській Україні почалася разом із заселенням, бо разом із козаками сюди переселялися міщани, котрі займалися торгівлею, особливо ярмарковою. Не тільки великі міста, а й містечка мали право устрою ярмарок, не стало вийнятком і Деркачі. У першій чверті XIX ст. тут відбувся великий ярмарок. Його проведення припало на день Іоанна Богослова, перші числа січня, а в кінці цього століття проходив дводенний ярмарок у день Вознесіння Господня (26 вересня).

"Харьковская губернская земская управа отношениєм от 27 сентября за № 9302 уведомила уездную управу, что по ходатайству ее, внзванному Постановлением Губернского земского собрания сессии 1896 года об

открьітии ярмарок, разрешено Министерством Внутренних Дел по соглашению с Министерством Финансов открьітие в с. Деркачах двух двухдневньїх ярмарок: 8 день Вознесения Господня й 26 сенгября. О чем уездная управа сообщает Деркачевскому волостному правленню."'

Користуючись Сумським шляхом, деркачівці брали участь у ярмарках

Харкова, Липців й інших місць губернії.

Крім ярмарків діяли щоденні базари, з'являлися галантерейні магазини, булочні, бакалійні лавки.

Певний прошарок людей займався і комерцією - були фурщиками і возили зерно у Москву, Орел, доставляли рибу з Дону, а з кримський озер -сіль. Прибуток їх був значним. Взагалі, чимало мешканців були заможними людьми, про що свідчать архіви.

Заняття >!ліборобством потребувало переробки зерна, і це сприяло появі вітряків, водяних млинів на річці Лопань, які працювали весною і восени, коли було достатньо води. Зерно зберігалося в загальних коморах.

Місцеве господарство Деркачів, як і багатьох сіл, було тоді нескладним. На річці Лопань - три дерев'яних містки, які завжди потребували ремонту.

У Другій половині XIX ст. у Деркачах відкривається поштова станція, де утримується до 15 коней і працює 5 візників. Коні були громадські і земські.

Для боротьби з пожежами існувала пожежна станція, староста якої обирався громадою на сільському сході (зібранні).

Початок XIX століття - час великих зрушень у господарстві, науці, техніці, літературі, мистецтві. Зачепив він і Харківську губернію і Деркачі. У 1805 році відкривається Харківський імператорський університет - перший на півдні

1 Краю мій, Слобожанщино! Дергачі, Збірник архівних документів і матеріалів. Харків. "ФОЛІО". 1998р. с. 66.

'на початку XIX ст. у Деркачах виникали невеликі промислові підприємства. Працювало декілька цегельних заводів, пивоварний завод, каменоломня. Магістр хіміїЧернай побудував у хуторі Лужок паромеханічний млин, який довгий час використовувався мешканцями Деркачів -"Лужківська мельниця", або "мельниця Черная" звали її.

Церковне життя у Деркачах, як і в інших місцях Слобожанщини, було в межах християнських принципів. Мешканці були віруючими і, звичайно, першою їх турботою було будування церкви на честь одного з святих -духовного захисника від різних напастей. Церкви були осередками духовної культури, оплотом моральності, місцем, де можна було почути праведне, розумне слово, а священик був першим радником для своєї пастви, йому вірили, і він не казав дурниць. Тоді була церковна демократія і священників обирали самі мешканці, утримували церкву на свій кошт. Це пізніше вони стали призначатися консисторією з числа освіченого духовенства, постачальником яких був Харківський Колегіум - зменшена копія Києво-Могилянської академії.

Перші церкви на Слобожанщині були дерев'яними, побудовані в традиціях народного мистецтва, з елементами українського бароко. Якась їх частка дожила до 20-х років XX ст., і їх встиг дослідити славетний український етнограф С. Таранушенко. Зараз єдина церква такого стилю збереглася в місті Красноград. Стосовно Деркачів, то тут було три храми - Миколаївський, Різдва Богородиці і Амвросійська церква, дерев'яна, побудована в 1888 році.

Перший храм - Миколаївський, був побудований не пізніше 1660 року. Знаходився він в центрі, де тепер автостанція. При церкві була церковно-приходська школа й шпиталь (богодільня). Час ішов, дерев'яна споруда потребувала ремонту, коштів, як завжди, не вистачало, і у 1780 році побудували на тому ж місці новий храм, теж із дерева, на значні пожертви. Були зроблені великі витрати і на прикраси, і на коштовності. Цей храм суттєво відрізнявся від свого попередника і простояв сто років, коли спорудили новий, цегельний, теж на пожертви прихожан і благодійників. Скарби, ікони, все було перенесено в цю церкву, з'явилось і нове начиння. Церква була трьохпристольна, головний пристол - в ім'я святого Миколая, правий - на честь ікони Казанської Божої Матері, лівий - на честь трьох святителів.

При цій церкві також була двокласна церковно-приходська школа грамоти. Священником був Трофим Антонов. Храм був

Історичний парне

Різдво - Богородицька церква

зруйнований у 30-х роках XX ст.

другий храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці теж був споруджений із дерева і освячений у 1685 р. Він стояв на піщаній рівнині, яка зветься Буряківкою. Будівником храму був Яків "уранський. На початку XIX ст. побудовано новий, цегляний храм, який осіятили у 1838 р. У побудові його, крім Якова Туранського, брали участь священики Федір Туринський, помічники Олександр Осташевський, Семен Квітка, прихожани

Храм був чотирьох-пристольний: головний пристол на честь Різдва Приподобної Богородиці, правий]

- на честь Стрітення Господня лівий - на честь ВознесінняІ Господня і хори - на честь Апостолів Петра і Павла. При І церкві було дві церковно-приходських школи для юнаків і дівчат. Священником був Іосиф Закрицький. У церкві зберігалися дійсні скарби : євангеліє 1664 р., "Апостол" 1688р., "Бесіди Іоанна Златоуста" 1624 р., з речей -срібний хрест - подарунок Григорія Філевського у 1743 р., срібний потір - пожертва сотника Андрія Філіпова 1754 р.

З архітектурної точки зору храм побудовано в стилі пізнього класицизму. В ті роки отримує поширення однокупольний храм, в якому є центральний об'єм з виразними архітектурними

формами. Таких храмів

залишилось мало. Подібний храм

- храм Архангела Михаіла (1820р.) є у Пересічному.

Була ще одна церква, яка мала відношення до Деркачів - це училищна Іоанно-Златоустівська церква при Харківському землеробному училищі.

Побудували її у 1850 р. із цегли стараннями управляючого, колежського радника Михайла Ільїнського. Хоча за своїм призначенням вона була відомча (училищна), але мешканці півдня Деркачів: Лужка, Каравану, пізніше Малої Данилівки - часто відвідували її у релігійні свята. Священиками цієї церкви були О-Григоренко, він же законоучитель, а останнім священиком був О.Теряев (1870-1920). Він похований на місцевому цвинтарі Могила і хресі збереглися до нашого часу.

Коли була утворена Харківська Єпархія на чолі з першим Харківським єпископом Христофором Сулімою (1799 р.}. стали створюватись нотні школи, які були і у Деркачах; містились вони в трьох хатах, а учні, кількість яких була до ЗО, жили у домівках селян. Ці школи мали певну користь для духовенства.

У Деркачах діяв і своєрідний суд. Назву він мав дещо страшну - Сільська розправа (створена в Україні у 1838 р.). Розправа існувала в кожній сільській громаді державних селян. З сучасного погляду це був прообраз діючої адміністративної комісії. Це був суд першого ступеня і діяв він на підставі закону. Сільська розправа складалась з сільського старшини і двох, обраних на три роки, селян, - "сільських добросовісних™. Розправа мала свою чотирьохкутну печатку зі скошеними кінцями. У самій назві "добросовісні" -була закладена ідея творити суд по совісті. Розправа розглядала справи про дрібні правопорушення, які зараз називають - адміністративними, тобто: бешкетування, дрібні крадіжки, брутальна лайка і образа; а також провиною було некоректне ставлення до збирачів податків, непокора їм. Розправа мала право накласти штраф до одного карбованця (суми тоді значної), віддати порушника на громадські роботи до шести днів, посадити під варту "на хліб і воду", а найсуворішим покаранням було призначення до п'ятнадцяти ударів різками, та це траплялось дуже рідко. Розправа за рік розглядала до десяти справ. Скасована розправа була у 1858 р.

Значний стимулюючий ефект на порушників мав авторитет літніх людей, громадський осуд, тому порушення громадського порядку траплялися досить рідко.

Щодо культури, то вона носила виключно етнографічний характер; відзначали свята згідно з особливостями давніх традицій, віруваннями. Поширений був спів, влаштування вечорниць. Урочисто святкували релігійні свята, особливо Великдень і Трійцю. Довгий час Деркачі і прилеглі хутори були справжнім Клондайком для збирання проявів етнографічної культури, речей народного мистецтва. Цей інтерес до етнографи слобожан був виявлений етнографами, істориками і літераторами М. Сумцовим, Д Багалієм, а ще раніше Філаретом Гумілевським. Головним чином ці дослідження друкувались в "Харківському збірнику", "Харківському календарі", в газеті "Харківські губернські відомості".

Реформа 1861 р. не внесла суттєвих змін в суспільне життя Деркачів, а настали вони при побудові Курсько-Азовської залізниці, яка пройшла на сході села. Саме тоді ця швидка і зручна комунікація розширила можливості спілкування між людьми; починається процес руйнування всього архаїчного. Змінюється уклад жигтя, воно стає більш стрімким, складним, нервовим і напруженим.

Концесія на будівництво Курсько-Харківської залізниці була підписана і затверджена 1 березня 1868 р., а вже 5 травня почалися роботи. Залізниця будувалась підрядним способом і підряд отримав Самуїл Соломонович Поляков. Проходила залізниця по лінії Курськ - Бєлгород - К.Лопань - Деркачі - Харків. Невдовзі будівництво залізниці дійшло і до Деркачів. Земля для неї була відведена із Деркачівської дачі, за що від агента будуючого залізниці було отримано і занесено на прибуток Деркачіеського товариства 3430 крб. Люди, як сарана, обліпили

полотно і виконували необхідну виймали і грунт, шпали і будували

роботу:


насипали

укладали


рельси,

необхідні споруди

залізничні будки,

платформи, переїзди,

тощо. За типовими

проектами будували все

міцно, надійно. Декілька

таких допоміжних

споруд уздовж залізниці

можна бачити і досі. Між тим будування магістралі обернулося втратами для

природи, було вирубано десятки тисяч десятин лісу. У Деркачах, як і

планувалось, була побудована станція, і до самого Харкова були тільки

платформи, а на Підгородній - роз'їзд. Привертає увагу дрібниця, але з

сьогоднішнього погляду це виглядає, як якийсь феномен: при будівництві

залізничної станції в Деркачах робітники, які працювали у посиленому темпі,

пощадили дуб, котрий ріс всього в декількох метрах від залізштчної колії.

Йому тоді було близько ста років - зовсім не вік для дерев, які живуть за

тисячу років. Дуб зберігся до наших днів, він у розквіті ліг і є головною оеліквією станції, бо нема йому подібного на залізниці.

Перший потяг виїхав із Курська і 22 травня 1869 року о 10.45 прибув у Деркачі, Радісно й урочисто зустрічали небаченого раніш залізного гостя майже всі мешканці селища, Через якусь годину він прибув у кінцевий пункт призначення - Харків.

Настала нова ера, яка позначилась і демографічним розшаруванням. Близькість Харкова, а також зручне сполучення з ним, сприяли переходу значної кількості недавніх селян на роботу до фабрично-заводських підприємств, залізницю. Така міграція становила до 30%. Праця на підприємствах, а особливо на залізниці, добре тоді оплачувалась і могла дати живі гроші, це, звичайно, приваблювало. Почалась перебудова колишніх тісних слобідських будинків на більш просторі, з цегли. Зростає рівень життя, з'являється значний прошарок купецтва, підприємців, інтелігенції. Коли частина населення Харкова стала шукати порятунок від шуму, набуває поширення інститут дачників. їхали від забрудненого фабриками і заводами повітря, ближче до чистих джерел, лісу, сільського спокою. В Деркачах вони знаходили собі затишний притулок. Більш заможні будували тут дачі. Один із таких, який залишив пам'ять по собі, незвичайний садок, що нагадував графський, - це пан Вудянський. Його садок розташований на південній околиці селища, за своєю мальовничістю і сьогодні є окрасою міста, що правда, зараз залишилась лише його рештка.

Історичний нарис

13

Відомо, що пан Вудянський жив у місцевості, яка звалась Кут. Тут був великий панський двір, огороджений парканом і воротами. Було три будинки сараї для худоби, а низом протікала широка в цьому місці р. Лопань. Через ріку був перекинутий міст, висока гребля, обсаджена тополями. А все це разом створювало типовий краєвид Слобожанщини. Жили тут і поміщики, у одного з них, Земборського, маєток якого знаходився в лісі, любив відпочивати Г.Ооворода '.

У кінці XIX ст. Деркачі змінюють своє обличчя. Населення нараховується вже до восьми тисяч. У слободі розвиваються ремесла. Багато було шевців, кравців, ковалів, теслярів. Продукція, що виготовляється тут, задовольняє не лише внутрішній ринок, а й багато вивозиться на продаж: на ярмарки Харкова, Мерефи, Вільшан, Золочева, Липців. Крім старих підприємств починають працювати нові, зокрема цегельні виробництва. Колишні селяни стають орендарями. У 1881 р. ними арендуаалось 1 116 десятин орної землі і 244 сінокоси. Близько 33% населення займались поденними роботами, переважно у Харкові, а деякі за місцем проживання. У цілому життя покращалось, але в той же час збільшувалось розшарування людей за матеріальним достатком, зростала відстань між багатими і бідними.

Настав час виявити свої здібності, талант, розум, здатність швидко пристосовуватись до обставин.

У 1887 р. на південно-східній околиці села Деркачі була заснована майстерня з виготовлення штучної вощини. Засновником був співробітник Харківського землеробного училища Ломакін Володимир Іванович. Цікава була людина, він захоплювався винахідництвом, і різні ідеї завжди переповнювали його. За виготовлену ним штучну вощину на Всесвітній колумбійській виставці у 1892 р. він отримав іменну бронзову медаль в алюмінієвому футлярі, який тоді був дорожчий срібла. Помер винахідник у 1906 році !. За свою сумлінну і бездоганну працю він був відзначений званнями - Титулярний радник, Колезький радник, Колезький асесор, надворний радник і нагородами - орденом Св. Станіслава III ст., орденом Св. Анни II ст.

Справу його продовжив син - Ломакін Микола Володимирович. Він розширив виробництво, асортимент продукції, яка стає відомою по всій Росії, бо його майстерня була на той час унікальною. Фірма "М.В.Ломакін" видає каталоги, викопує численні замовлення. Здавалось, що розквіту не буде меж, та. у наступному сторіччі фірму націоналізували і вона перетворилась на завод "Незаможник". Самого Ломакіна декілька разів заарештовували, та люди своїми настійливими проханнями відстояли цю добру людину. Помер Ломакін у 1955р. Майстерня ж перетворилась на потужний механічний завод, який тепер носить назву - Дергачівський завод турбокомпресорів3. Люди довгий чзс називали цей завод за прізвищем його засновника - "завод Ломакіна". Діяльність Ломакіна є класичним прикладом



1 "Панорама" N023, червень, 1998 р.

2 "Слобідський край" від 26 листопада 1992 р.

3 "Вісті Дергачівщини" від 27 лютого і 1 березня 1997 р.

підприємницької діяльності, яка проводилась інтелігентними людьми. А будинок майстерні й досі знаходиться на території заводу.

Значну роль у культурному розвитку Деркачів відіграло Харківське землеробне училище, яке знаходилось на півдні селища. Воно було закладено у 1847 р. як показова сільськогосподарська навчальна ферма, яка згодом перетворилась на учбовий заклад, яким і справді можна було пишатися. Тут було показове господарство, освічені викладачі. Такі славетні постаті як всесвітньо відомий поет 0. Олесь (Кандиба), драматург К. Треньов, поет і письменник О.Слісаренко, поет , драматург і теоретик театрального мистецтва Я.Мамонтів, письменник і громадський діяч Г. Михайличенко, які навчались і працювали тут. У 20-х роках у зоотехнікумі працював письменник, музикант і громадський діяч Г.Хоткевич.

Чимало мешканців Деркачів навчались у цьому учбовому закладі, як наприклад, журналіст і письменник П. Лісовий, майбутній зоотехнік В.Сухомлінов, А. Одерій та інші.

Згодом, а точніше наприкінці XIX ст., у Деркачах починає розвиватися шовківництво; як і в багатьох селах губернії ставилися різні експерименти і почався перший вихід цієї шляхетної продукції. Залишки шовковичних дерев залишилися і досі.

Селяни закладали показові ділянки для вирощування зернових культур, проводили виставки птахівництва, розводили вівців каракульової породи. Особливого розвитку набуло бджільництво, одночасно поряд з колодним поширюється І рамочне. У 1913 р. пуд меду коштував 8 крб., воску - 24 крб., рій бджіл без вулика -3-6 крб. Силами селян - підприємців було створено споживче товариство "Селянська праця".

У кінці XIX на початку XX ст. набуває розвитку освіта:

потреби часу вимагають цього, тому що переважна кількість населення Деркачів була не грамотною і вміння розписатися було вже "освіченістю". Починають відкриватися школи.

На 1896 р. Деркачі мали всього одне народне училище, в якому навчалось близько 100 дітей, а в церкоано-приходських школах - 250 учнів, тоді як у селищі дітей шкільного віку було 2150 душ. У зв'язку з цим Деркачівське сільське товариство на своєму сході запропонувало:" в 1897г. построить в слободе Деркачах два новьіх училища, из которьіх одно на главной улице, рядом с волостньїм правлением, величиной на 120 учеников, и другое - за рекою Лопанью, около так назьіваемого Лукьянца, величиною на 60 учеников..."1

Пропозиція була задоволена уїздним земським зібранням.

У цей час відкриваються курси грамотності І для дорослих. Діє Комітет товариства поширення освіченості. Всі клопоти щодо влаштування нових училищ взяв на себе голова Харківської уїздної земської управи князь К.Н. Гагарш.

У Деркачах у другій половині XIX ст. організовано притулок для

Краю мій, Слобожанщино! ДергачІ. Збірник архівних документів і матеріалів. Харків. "ФОЛІО" 1998. с. 110.

неповнолітніх злочинців, з якими проводилась плідна виховна робота. їх навчали праці, і продукція, вироблена ними, експонувалась навіть на Всеросійській сільськогосподарській виставці. Згодом цей заклад був реформований у притулоК для бездоглядних, який діяв до кінця 40-х років XX



СУ

Однією із старіших шкіл міста є школа №1 на Пісках. (Ця місцевість називається так, бо колись тут були великі піски, як згадують старожили, в коліно.) Вона розташована у будівлі, яка не передбачувалася для освітньої галузі. На початку XX ст. на місці, де зараз знаходиться школа, був базар, на якому торгували породистими кіньми, привезеними із ближніх і дальніх околиць. Для торгівців потрібний був притулок, тому і з'їхались сюди будівничі, розгорнулась робота. Але ніхто з місцевих жителів не знав призначення розпочатої будови, але мали можливість спостерігати, як проходило це будівництво. Цеглу випалювали на місці, бо піску було досить. а в розчин вапна добавляли яйця для міцності цегли. Місцеві діти не лишалися байдужими і допомагали в будівництві: складали цеглу, підвозили її, колотили розчин і навіть збирали яйця по хатах.

І ніхто із них тоді не думав і навіть не здогадувався, що будують школу собі, дітям, онукам, правнукам. Робота була ручна, важка і тривала довго, аж до 1914 року. Розпочалася перша світова війна, тому новобудова зразу стала госпіталем. Набачились всього ці стіни: і крові, і стогону, і смерті... Виникла потреба хоронити померлих, так було засновано цвинтар, що діє на Пісках і сьогодні. І так до грудня 1917 року, коли приміщення було віддане дітям для навчання грамоти. З того часу почала відлік історія Дергачівської першої.

Справжнім культурним здобутком для Деркачів був, згадуваний вже раніше, молодий Гнат Хоткевич, який у 80-х роках, у літній період, приїздив з батьками у Деркачі, де його мати працювала кухаркою у купця Михайлова'. Саме тут він відчув благодатну стихію села: чарівні народні пісні, які так органічно поєднувались з надвечірнім часом прекрасного Слобожанського селища; відчув пахощі трав, свіжого п'янкого повітря, особливу ліричну красу місцевих пейзажів. Тут він вперше закохався в неповторне звучання бандури сліпого бандуриста дядька Павла, який і дав йому перші уроки гри на цьому народному інструменті. Все це потім вибухне в ньому в новій якості - в літературних творах, знайде відбиток у його працях як знавця-етнографа, музиканта-бандуриста, актора і організатора театральної справи. А поки що юнак Хоткевич під час своїх літніх вакацій, приїздивши до Деркачів, радів зустрічі зі своїми друзями, яким привозив подарунки з міста: книжки, зошити, та головне - захоплення знаннями, якими він охоче ділився, розповідаючи про цікаві подорожі героїв Купера, Жюля Берна, Маріета і найважливіше - він навчав селянських дітей грамоти.

Але головна справа Хоткевича у Деркачах - це створення аматорського театру на Михайлівській дачі. Саме тоді виявилися його організаторські здібності, завдяки яким фактично з нуля був створений справжній театр, з усім відповідним приладдям: зі сценою, рампою, декораціями, тощо...

Див. "Панорама", №38,1999 р.

Ставилися спектаклі за творами Старицького, Кропивницького, акторами ж були місцеві жителі. Вхід був платний, і кошти використовувалися на придбання українських книжок, якими поповнювалась місцева бібліотека. Таким чином, рік 1895 офіційно вважається роком створення театру у Деркачах. Цікаво, що ставились народні водевілі просто неба, увечері, біля якоїсь хати, і зараз вже важко уявити всю чарівність і гармонію цих театральних вистав, які були наче продовженням римських вистав на арені цирку. (До речі, "за базарем", один з будинків купця Михайлова зберігся. Дізнавшись про це, молодша донька письменника, Галина Хоткевич, влітку 1996 р. і у квітні 2001 р. приїздила у Дергачі з далекої Франції, з Гренобля, де вона мешкає, щоб відвідати цю місцевість. З хвилюванням вона оглядала будинок, де ще зберігся камін, викладений старими кахлями, спустилася до річки, що протікає поруч і торкнулася води, в якій колись купався її батько, і, як диво, саме тут ростуть водяні лілії - символічний пам'ятник людині з чистим серцем . Відвідала Галина Гнатівна і Дергачівську першу школу, де шанують пам'ять її батька, і

Наприкінці XIX ст. і в першому десятиріччі XX ст. на фоні загального покращання життя, з'являється прошарок заможніх людей і в Деркачах, які виявили свої здібності у підприємництві, торгівлі, тощо. Певні верстви населення Деркачів і раніше займалась торгівлею, і це не зникло, а проросло на новому ґрунті, в новій якості.

Добробут деркачівців зростає і ознакою його стає створення а Деркачах благодійного товариства, мета цього товариства була викладена в статуті: надання допомоги людям, які по старості і безпритульству мають нужду і потребують опіки, а також влаштування на роботу осіб, які можуть займатися працею і забезпечувати себе коштами.

У 1915 році 9 березня відкривається у Деркачах районна бібіліотека-музей, де зберігалися речі з етнографії і культури Деркачів. Керівництво музеєм здійснювало земство,

У лютому 1916 р. було створено вокально-музично-драматичний гурток. Цей гурток мав свій статут, згідно з яким члени гуртка були зобов'язані:

"1. Доставлять населенню слободи Деркачей разумньїе, полезньїе и доступ ньіе развлечения.

2. Отвлекать народ от всякого неразумного провождения времени и пьянства.

3. Содействовать умственмому, физическому развитию народа".'

Було в Деркачах і товариство сприяння тверезості.

У 1913 році з'являється перший земський телефон, яким були з'єднані

и художественному

Краю мій, Слобожанщино! Дергачі. Збірник архівних документів і матеріалів. Харків. "ФОЛІО", 1998, с. 132.

всі волосні правління, місця праці земських начальників і станових приставів, земські медичні і ветеринарні пункти, тощо.

Аптека Діяла в Деркачах з 1861 р-. а лікарня з 1910 р. Ветеринарна аптека почала працювати з 1902 р., ветеринарний пункт -31913р.

В основі правління Деркачівської волості було самоврядування. Волосний голова обирався товариством, він був уповноваженим в громадських справах, обирали збирача податків, писаря та його помічника. Була посада сільського старости і пожежного старости, що також обиралися. Усі питання, стосовно життя Деркачів, вирішувалися на сході мешканців, які мали право голосу. Вирок сільського сходу записувався у спеціальну книгу сільських вироків. Крім того складався кошторис на утримання установ, відраховувались кошти на платню відповідальним особам - голові (114 крб. на рік), сотським і десятським (молодшим поліцейським чинам), писарю, його помічнику, сторожам. Виділялися кошти на опалення, на освітлення, на утримання училищ, тощо. Такий устрій був зрозумілий усім, він виключав зловживання, бо був підпорядкований громадськості і посадові особи дійсно були слугами народу, йому підзвітні.

Революційні події 1905 р. мало торкнулися Деркачів безпосередньо, проте О.Матюшенко, наш земляк, ввійшов в історію цих днів.

Народився в родині шевця. У 15 років пішов від батьків і став мастильником паротягів у Харківському депо, але брудна робота не задовольнила його і він подався на Одесу, де і вступив на грубника пароплава. Побачив світ - Константинопіль. Єгипет, Цейлон, Далекий Схід. У 1901 р. Матюшенко повертається на батьківщину і по призову знову відправляється на флот. Ретельно дбає про самоосвіту і незабаром складає іспит на машиніста. Серед товаришів виділяється розумом, порядністю і відвертістю. Він вже був унтер-офіцером на той час, коли поширюються революційні настрої і| коли на панцирнику "Потьомкін", де служив Опанас, вибухнуло збройне повстання, одним із керівників якого і був Матюшенко. Команда цього корабля, пройшовши під червоним стягом по Чорному морю і не знайшовши підтримки в країнах: Румуни, Болгарії, Турції - врешті-решт здалася. Сталося це біля берегів Румуни. Корабель було повернуто в Росію, він став лінкором і його було перейменовано у "Св. Пантелеймон".

Подальша доля Матюшенка склалася так: деякий час він перебував в еміграції - в Америці, Швейцарії, та, занудьгувавши за мальовничого Слобожанщиною - тинами, мальвами, вишиванками та піснями, у 1907 р. нелегально повертається. Це було його найбільшою помилкою, бо в червні його вистежили, а 3 липня заарештував агент Кучері. За вироком військово-морського суду Матюшенка було засуджено до страти, 119жовтня 1907р. кат Жекмакі вибив стілець з-під його ніг.

Дії Матюшенка та його однодумців мали великий суспільно-політичний

резонанс і не пропали марно. З листопада 1905 р. був проголошений маніфест, демократичні положення якого були спрямовані на покращення життя народу.

Зараз на вулиці, де жив Опанас Матюшенко, встановлено меморіальний обеліск на його честь. Це данина нашому славетному землякові, який був прикладом ліпших рис людської душі - хоробрості, широти поглядів, щирості, відвертості й любові до Батьківщини.

Якщо революційна хвиля вихопила тільки одну людину з Деркачів, то інша подія - російсько-японська війна 1904-1905 р.р. призвела до мобілізації із запасу на військову службу 27 деркачівців і майже половина З них загинула. Імена цих загиблих за царя І Батьківщину були викарбувані на двох меморіальних дошках художнього лиття і встановлені в церквах.

Справжнім лихом для деркачівців стала перша світова війна. Більшу половину чоловіків мобілізовано на фронт. У цей час зросли податки, настала доба революційних подій. Навесні 1918 р. в Деркачі вступили австро-німецькі війська. Були тут і денікінці. У 1919 р. на станції Деркачі відбувся їх бій з частинами Червоної Армії і тільки в грудні денікінці покинули селище.

Після громадянської війни життя входить у своє русло. Відроджуються освіта і культура: відкрилися три початкові школи і одна семирічка, активізувалася робота з ліквідації неграмотності, діяло 5 шкіл-лікбезів. Була організована дитяча трудова колонія. Відкрито 5 клубів, народний дім, дві бібліотеки. Розвивається охорона здоров'я: з 1925 в Деркачах почали діяти лікарні, зуболікарський кабінет, тубсанаторій і аптека.

На початку 20-х років волосний зїзд Рад обрав місцеву владу -Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Першим головою волосного виконавчого комітету став Нестеренко Олександр Якович. У грудні 1923 р., після скасування губернії, повітів та волостей. Деркачі стають районним центром. Першим головою райвиконкому був обраний Смалько Тимофій Юхимович, а секретарем - Коробка Григорій Леонтійович,

У 1928 р. деркачівське сільськогосподарське товариство збудувало цегельний завод. Далі були побудовані МТС, нові корпуси заводу "Незаможник", який згодом став називатися механічним. Розширювалась залізнична станція. У 1930 р. селище Деркачі було електрифіковане, і це сприяло розвитку виробництва, культури. Почала розвиватись швацька, деревообробна, харчова та шкіряна промисловість, У зв'язку з близьким розташуванням до індустріального Харкова деркачівські колгоспи перетворилися на бази виробництва молочних продуктів та овочеЙ для постачання їх населенню міста.

У 1938 р. Деркачі стають селищем міського типу. Чисельність населення становить 17 тисяч чоловік. Поширюється мережа торгівельних організацій.

У 1941 р. розпочалась Велика Вітчизняна війна. Було проведено евакуацію промислових підприємств і колгоспногомайна. Мешканці брали участь у будівництві інженерних споруд оборонної лінії навколо Харкова. Був створений винищувальний батальйон для боротьби із загарбниками.

22 жовтня 1941 р. німці ввійшли у Деркачі через Бутаєву гору. Багато людей було розстріляно, частина жителів стала остарбайтерами. Все це

відомі, сумні сторінки історії, які художньо відтворив у своєму романі "Живих кличу" наш земляк, письменник, лауреат премії імені Павла Тичини Данило

Бакуменко.

Дергачі (до 1943 р. -Деркачі) були звільнені частинами Червоної Армії 19 серпня 1943 року. На фронтах Вітчизняної війни воювало 1756 мешканців і 500 з них за мужність і відвагу були нагороджені орденами і медалями, 956 чоловік загинуло.

Трудівники Дергачів і району всіляко допомагали фронту. За ініціативою колгоспників було вирішено на свої кошти побудувати ескадрилью винищувачів "Дергачівський колгоспник". Було зібрано 3,5 млн. карбованців, найбільший внесок ,50 тис. карбованців, зробила Одарка Путієнко. У червні 1944р. ескадрилія була побудована і передана одному з авіаційних полків.

З 1945 р. починається відбудова Дергачів, і ряд галузей перевищив довоєнний рівень виробництва.

У 1950 р. здійснилося укрупнення колгоспів.

Успішно розвивається селище у 1951-1975 роках. Значний розвиток отримала промисловість. У 1965 р. кількість населення району складала вже 108.7 тисяч чоловік, у тому числі сільське - 33 тисячі, а Дергачів- 24,8 тис чол.

Суттєві зрушення відбулися в оновленні обличчя Дергачів після того, як вони набули статус міста районного значення.

Дещо про менталітет дергачівців.

Дергачівці ніколи не знали кріпацтва, були державними селянами, військовими козаками, потім військовими обивателями. Це, зрозуміло, наклало певні риси на їх характер, поведінку: для них властива впевненість у собі, у своїх силах, вони не терплять підлеглості, без будь-якого дипломатичного хисту завжди заявляють про себе. І це не погорда, не протиставлення іншим, а така здібність - не згинатися і високо тримати голову.

Всі люблять свою оселю, родину, але дергачівці - якось особливо. І завжди дбають про свій добробут: гарний і міцний будинок, щоб все у них було і в хаті, і в льоху. Гегель казав, що хитрість - це другий бік розуму. Проте дергачівців не можна назвати хитрими - ця риса у них не на поверхні, як, скажімо, у інших народів, а поряд з іншими рисами, наприклад, прагматизмом. Саме ця риса - прагматизм, властива їм найбільше, і романтиками їх аж ніяк не назвеш. Тримаються своєї етнічної спільноти, спілкуються з сусідами, але про них не можна сказати, що двері їх осель завжди відчинені для кожного; вони обережні у виборі друзів і щось дізнатись про сусіда доволі важко.



Незважаючи на можливість зросійщитисн, як це сталося з багатьма селами на Харківщині, дергачівці, на відміну від інших, зберегли своє давнє українство і розмовляють, переважно українською мовою і майже без елементів суржику. До речі, це стосується і молоді, часто можна спостерігати, як вона спілкується рідною мовою у транспорті, але приїхавши у Харків, вона легко переходить на російську, якщо цього потребують обставини.

Дергачівці здатні до комерції і завжди в змозі заробити копійку. Мабуть,

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал