Черкаський обласний інститут міністерство освіти І науки україни головне управління освіти І науки черкаської облдержадміністрації післядипломної освіти педагогічних



Сторінка19/26
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,34 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   26

Слухачі факультативного курсу «Народознавство»: Товсторебра Леся, Фаїна Леся, Іващенко Яна. Керівник: Яковенко І.М., вчитель народознавства
УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

Процес відродження української національної ідентичності викликав зростання інтересу до проблем історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій на практиці. Всі стародавні звичаї є твором українського народу, в них його духовні скарби. Звичаї – найміцніші елементи, що об´єднують окремих людей в один народ, націю.



Одним з найважливіших етапів у житті людини є укладання шлюбу. Майже до XVI ст. на Україні побутував громадянський шлюб, оснований на народних весільних звичаях. Весіллям здавна відзначали появу нової сім´ї. Справляли його у вільний від польових робіт час: від Великодня до Трійці – весною, від жовтня до кінця листопада – восени, від Різдва до кінця лютого – взимку. Весілля в давнину тривало цілий тиждень і було дуже великою виставою, в якій виступало багато осіб з визначеними ролями, все супроводжувалося іграми, музикою, танцями, співами. Загальний план святкування був майже по всій Україні однаковим, хоча спостерігаються індивідуальні особливості, які притаманні кожній місцевості.

У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми, що формувалися протягом століть. Українська весільна обрядовість поділялась на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен із цих циклів складався з окремих обрядів. Початком весільної церемонії було сватання. Воно було після того, як молодята самі добровільно згодилися одружитися. Син підходив до батька, кланявся йому в ноги: «Тату, дозвольте мені женитися!». «Боже тебе благослови!»,- відповідав батько і давав паляницю в руки. Хлопець ішов до знайомого чоловіка, здебільшого до свого дядька, запрошував його бути старостою, ще одного чоловіка запрошував у підстарости. В деяких місцевостях посередників при сватанні ще називають «сватами», «посланцями». Свати брали з собою хліб, в руках тримали ціпки, як знак своїх повноважень, і всі втрьох ішли сватать дівчину. Успіх сватання залежав від вміння вести розмову, тому свати повинні бути комунікабельними та балакучими. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці – красної дівиці. Після промови перше слово брав батько дівки, але відповідь нареченої була обов´язковою. Якщо дівчина погоджувалась вийти заміж, то вона підносила на таці кожному зі сватів по вишитому рушнику, а молодому хустку. Хустку нареченому дівка чіпляла сама. Якщо дівка чи її батьки не погоджувалися на весілля, то підносили на таці – гарбуза. Колись дівчата могли і самі свататись до хлопців. Закохана дівчина йшла до парубка тоді, коли сподівалась застати вдома його батьків та його самого. Вона заходила в хату і починала розмову: «Бачу, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Уклінно прошу тебе взяти мене за жінку!». Потім просила батьків хлопця дати згоду на шлюб. Якщо ж діставала відмову, то грозилася, що не залишить їхньої оселі, доки не приймуть її за невістку. Зрештою, все влаштовувалося, і гуляли весілля.

Наступним етапом передвесільного циклу були змовини, що відбувалися переважно наступного дня після сватання. Батько й мати хлопця приходили до батьків дівчини, розмовляли по придане та призначали день весілля. У відповідь на їх візит батьки дівчини також приходили до батьків молодого, щоб подивитись на їхні статки. Цей етап називався – розглядини. Після розглядин відбувалися заручини. Це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Розірвати заручини було складно. Ця угода мала велику силу: той, хто її порушував, відшкодовував матеріальні витрати, платив штраф. На заручини збирались найближчі родичі, обряд виконувався під спів:


Там дівонька заручається,

Од батенька одлучається,

Од батенька одлучається,

До свекорка прилучається,

Од матінки одлучається,

До свекрухи прилучається:

Од матері, од рідненької,

До свекрухи, до чуженької.



Весільні пісні відігравали важливу роль в весільній церемонії, вони пов´язані з найвідповідальнішою подією в особистому житті людини. В пісні втілено морально-етичні ідеали народу в створенні нової сім´ї, погляди на шлюб, на стосунки між подружжям. Весільна пісня живе в обряді, беручи з нього життєдайні соки.

До весільних приготувань належить печення короваю – весільного хліба, що символізує багатство, добробут та щастя молодої сім´ї. У народі вважали, що кожна людина може мати коровай лише раз в житті. Коли людина одружувалась вдруге, то коровай не випікали. Коровай бгали гуртом, щоб молодята жили дружно. Щоб молодята прожили весь вік у парі, запрошували парне число коровайниць і лише тих, котрі щасливі в шлюбі. Жінки, яких запросили пекти коровай, співали:

Ой матінко-утко, ворочайся прудко,

Йдемо коровай ліпити,

Твого сина женити.

Або: Йдемо короваю бгати,

Твою дочку оддавати

Коровай мав бути гарним, бо невдалий означав розлуку та погане життя. Його випікали в четвер. Коровай робили з двох половин – нижньої з житнього й верхньої з пшеничного борошна: радість і сум, святкове й буденне, все, що становить сутність життя. Коровайниці співали:

Світи, боже, з раю нашому короваю!

Щоб було виднесенько красити гарнесенько.

Піч наша гигоче, короваю хоче.

А припічок посміхається, короваю сподівається.

Короваю – раю, я тебе убираю,

Рости, випікайся, на славу удайся!

Перед тим, як посадити коровай у піч, її спочатку треба вимести. Це мав зробити поважний чоловік, якого називали «кучерявим»:

Кучерявий піч вимітає,

А вермянка заглядає,

В щасливому місці короваю сісти.

Запросини на весілля відбувалися так: молода ходила з дружками по селі та запрошувала кожного, низько кланяючись: «Просили батько й мати на хліб, на сіль, а я - на весілля». Побутував звичай «підковувати молоду» - кидати їй під ноги гроші, щоб вона твердо стояла на ногах. В обмін на це дружки нареченої давали шишку – спеціальний весільний виріб з тіста. Сьогодні цей етап часто виконується за допомогою друкованих запрошень.

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою та парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора (вінкоплетин, гільця). Такі вечори влаштовувалися окремо в оселях молодої та молодого. Це був акт відокремлення наречених від сільської молоді. Дружки співали:

Ой помалу, дружечки, ідіте,

Пилом не пиліте,

Щоб наша пава пилом не припала,

Щоб наша слава

По всьому світі стала.

Молода з дружками йшли в хату молодого вити гільце. Гільце – це гілка сосни, прикрашена букетами, різнокольоровими стрічками, інколи свічками. Крім приготування весільного дерева, на цьому вечорі ще здійснювався обряд розплітання коси нареченій.

Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. Зранку до нареченої приходили її подруги і вмивали її у відварі барвінку, а потім одягали в нову непрану сорочку. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали й шанували впродовж усього життя. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки. Всі вони йшли до церкви. Туди приходила й молода з дружками й свашкою. Старша дружка тримала вінець. Молоді тримали в руках свічки. Священник одягає обручки на безіменний палець правої руки спочатку молодого, а потім молодої. У молитвах священник просить благословити молодят. Шлюб здійснено. Після вінчання молодий і бояри поверталися до себе додому, а молода з дружками – до себе. У кожному домі відбувався обід. По обіді молодий разом з боярами готував весільний поїзд, щоб їхати за молодою. Його проводила до воріт мати у вивернутому вовною наверх кожусі, обсипала зернами, дрібними грішми, що означало побажання успіхів і багатства. Свашки в цей час співали:

Мати сина родила, місяцем обгородила,

Сонечком підперезала, до тещі виряджала.

Долом, долом, їдь, синочку, з Богом,

Дай тобі, синочку, добрую годину

Привезти до хати чужую дитину.

Дорогою молодий відкуплявся від перейми, що заступала йому дорогу. Свашки виконували цілий цикл пісень:

Кучерявий вуздиче, поганяй воли швидше,

Як не будеш поганяти, то будем тут ночувати.

Ой, на горі рута, а в долині м´ята,

Скажіть, люди добрі, де сватова хата?

В цей час в домі молодої очікують на приїзд молодого. Дружки співають:

Відкраяна скибка хліба на столі стоїть,

Дитя моє заручене за столом сидить.

Відкраяна скибка хліба з кришечками,

Привітай же мене, ненько, з дружечками.

Відкраяна скибка хліба, вже й не прикладу,-

Дитя моє заручене за гостя прийму.

Перший викуп хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати, вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір´я. Стоячи під ворітьми, свашки співали:

Пустіть, свати, в хату, нас тут небагато,

Свашка та світилка, молодого вся родинка.

Доки ми стоятимем, чорну землю топтатимем –

Чорними чобітками, золотими підківками.

До них виходила сестра молодої з решетом, сіючи ним, співає:

Решето тороточе, чогось воно хоче,

Хоче золотого, од князя молодого.

Друга перепона була біля дверей або в сінях. Свашки нареченого співали:

Ой, в сінях болото, а в хаті золото.

Пустіть нас через болото, подивиться на золото.

Коли гості молодого заходять до хати нареченої, відбувається обмін жартівливими піснями між свашками молодого й молодої:



  • Свашечки, свашечки, наші голубочки,

Розсип шишечки, як горішечки, по столу.

  • Дружечки, дружечки, наші голубочки,

Ми їхали бором, попід косогором,

Коні поносили, шишки розгубили.



  • Свашечки, свашечки, наші голубочки,

Ми ж не винуваті, що ви роззявкуваті.

- Свашечки, свашечки, наші голубочки,

А ви не гуляйте, підіть позбирайте.

Нареченого по дорозі до весільного столу зустрічає сестра нареченої, забирає в нього картуза і пришиває до нього квітку, отримуючи за це монети:

Я зятю квітку пришиваю, три мотки шовку теряю:

Первого – зеленого, другого – червоного,

Третього – голубого для зятя молодого.

Клади, зятю, руку в кишеню,

Та витягай грошей жменю.

Посип на тарілку за Марусю – дівку.

Я на цеє не дивлюся, до стіни відвернуся,

До стіни біленької, до сестри рідненької.

До зятя плечима, до сестри очима.

За столом на покуті, з похиленою на хліб головою, сиділа наречена. Поряд з нею сидів її неодружений брат і стеріг її. Саме в нього бояри і купували наречену.Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл:

Пішов братік яром, оддав сестру даром,

Да не даром – за гроші, аби зять хороший.

Під час весільного обіду ділили коровай і запрошені обдаровували молодих подарунками, за це їм дарували шишки і чарку горілки. Після вечері відбувалося прощання нареченої зі своїми рідними, що супроводжувалося тужливими піснями:

Де б я не ходила, де б я не була,

Я б своєму батьку дякувала.

Дякую тобі, тату, що вигонив хлопців з хати,

Більш не буде, не будеш.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я своїй матусі дякувала.

Дякую тобі, мамо, що будила мене рано,

Більш не будеш, не будеш.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я своєму брату дякувала.

Дякую тобі, брате, що наводив хлопців в хату,

Більш не будеш, не будеш.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я своїй сестриці дякувала.

Дякую тобі, сестро, що навчила косу плести,

Більш не будеш, не будеш.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я своїм порогам дякувала.

Дякую вам, пороги, що збивали хлопцям ноги,

Більш не будете, не будете.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я своїм воротам дякувала,

Дякую вам, ворота, де стояла хлопців рота,

Більш не буде, не буде.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я своїм вишням дякувала.

Дякую я вам, вишні, де стояли хлопці лишні.

Більш не будуть, не будуть.

Молоду саджали на віз, клали її придане (а саме: 2 шовкових платки на свято, не менше 10 шерстяних і простих, 2 очіпки, 35 сорочок, 10 кусків полотна, 4 кирсети, 3 ватянки, 3 суконних спідниць, 2 кофти, 2 кожушанки, 5 запасок, 6 поясів, 3 пари чорних і кольорових чобіт, 3 рушники, 3 скатертини., постільну білизну, 10 ряден, 4 подушки, інколи – килим) і везли в дім до свекрухи. Свашки по дорозі співали:

Ой, матінко – утко, ворочайся прудко,

Бо вже сонце низесенько, невісточка близесенько.

Вигрібай, мати, жар, жар, коли тобі дочки жаль, жаль,

Кидай у піч дрова, оставайся здорова,

Кидай у піч тріски, дожидайся невістки.

Вийди, матінко, подивися, що ми тобі привезли,

Сундук і скриню, молоду княгиню.

Біля воріт хати молодого запалювали куль соломи, через який мусили всі переїхати, щоб запобігти лихові і «очистити» молоду. Наступав найдраматичніший весільний обряд – покривання голови молодої очіпком чи платком, що символізувало перехід дівчини до заміжжя. На Черкащині цей обряд виконувався в домі свекрухи або ж нею, або ж самим нареченим. Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: передягання молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості ( в деяких регіонах України цей етап називається – комора). Якщо дівка була цнотливою, то вся домівка сповнювалася радісними криками і співом:

Ходила качечка по точку, спасибі, сваточку, за дочку,

За кучеряву м´яточку та за червону калину,

За твою чесную дитину.

Якщо ж, навпаки, ознак дівоцтва не виявлять, весілля обривається, зчиняється гармидер: б´ють горшки, співають сороміцьких пісень.

Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв´язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. В понеділок після весілля родичі нареченої несуть їй сніданок:

Послала нас мати дочки одвідати,

Чи жива, чи здорова дочка чорноброва.

Цього дня зять дякує тещі за хорошу, чесну та дбайливу дружину:

Ой, зять тещу просить, у руках шапку носить:

«Ой ти, тещо моя, ти голубонька моя,

Да прошу я тебе, да ходім до мене,

До моєї хати, до свого дитяти».

Ой, зять тещу веде за білую ручку,

За білую ручку, за хорошу дочку.

Веди, зятю, тещу додому, обіцяла теща корову,

Обіцяла аж дві дати, якби дочку віддати.

Післявесільний обряд завершувався «митвинами» - коли вся весільна церемонія йшла до річки вмиватися та прати ліжник, на якому наречені провели шлюбну ніч. Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями.

Сьогодні в Україні відбувається відродження народних обрядів і звичаїв, що пов´язані з появою нової сім´ї. Важливо, щоб в кожному регіоні, кожному місті і селі дотримувалися і передавали наступним поколінням свої традиції, які всі разом творять самобутній родинний лад українців.



Навчально-методичне забезпечення дослідно-експериментальної роботи за темою «Сучасні підходи до патріотичного виховання молодого покоління засобами народознавства»
Навчально-методичне забезпечення

національно-патріотичного виховання учнів початкових класів
Коваленко В.І.,

класовод

Година духовності

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка