Черкаський обласний інститут міністерство освіти І науки україни головне управління освіти І науки черкаської облдержадміністрації післядипломної освіти педагогічних



Сторінка18/26
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,34 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   26

Коваленко Г.Ф., керівник

краєзнавчого гуртка

Одним із основних завдань школи та позашкільних закладів освіти на сучасному етапі є формування свідомого громадянина, патріота і професіонала. Важлива роль в цьому відводиться вихованню історією, зокрема засобами історичного краєзнавства, яке виконує не лише науково – пізнавальні, а й виховні функції.

Історична освіта завжди була потужним духовним чинником нації. Одним із принципів вивчення історії є її національно – державна спрямованість, тобто постійне звернення до великої історичної і культурної спадщини українського народу, його історичних прагнень до свободи та незалежності, внеску до скарбниці світової цивілізації, формування історичної свідомості патріота, якому не байдужа доля його народу та держави.

«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не гідний пошани»,- говорив М. Рильський.

Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Джерелом духовності і культури суспільства є любов до рідного краю, його безцінних багатств, глибока повага до вікових народних традицій.

Всі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди має ґрунтуватися насамперед на культурно – історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше відбувається знайомство з традиціями інших народів.

Саме вивчення рідного краю, пам’яток минулого, пізнання краси Чигиринщини, проведення походів і екскурсій, розширення кругозору учнів з історії і культури краю, традицій, звичаїв його мешканців, стало метою роботи краєзнавчого гуртка, який був створений у Вершацькій ЗОШ І – ІІІ ступенів у 1989 році.

Гуртківці залучалися до збору археологічних знахідок, предметів побуту і культури, здійснювали краєзнавчі походи і експедиції. Проводилась переписка з архівними установами. На основі зібраних матеріалів було створено експозицію шкільного краєзнавчого музею , відкритого у 1991 році. В його основу була покладена система національного виховання з урахуванням вікових особливостей учнів, що включає такі компоненти як рідна мова, родовід своєї сім’ї, етногенез української нації, етнографія, історія природи рідного краю, український фольклор і національне мистецтво, народний календар і національно – релігійні традиції, родинно-побутові звичаї і обряди, народну медицину і метеорологію та чимало інших аспектів.

На базі музею краєзнавцями школи проведена конференція: «Історія українського козацтва», «На перехресті епох» (до дня народження Б. Хмельницького).

Для поповнення експонатів музею проведено етнографічну експедицію «З бабусиної скрині». Учні школи залучаються до збору усної народної творчості: приказок, прикмет, прислів’їв, обрядових пісень: «З уст в уста», «Обряди і звичаї народу».

Постійно серед учнів школи проводиться конкурс малюнків: «Моє село, для мене ти єдине», конкурс творів - роздумів «Доля країни у долі родини», конкурс рефератів історії «Ми живемо в Україні». Учні школи залучаються до написання науково – дослідницьких робіт з історичного краєзнавства «Історія краю жива», «Хатній поріг», «Розвиток освіти в селі», та інші.

Досліджуючи історію та культуру, привчаючи вихованців шанувати і вивчати рідну мову, історію, свій родовід і звичаї рідного краю ми виконуємо заповіт безсмертного Кобзаря, який закликав не чекати поки



… будем

і по – своєму глаголить,

Як німець покаже.

Та до того й історію

Нашу нам розкаже.


Краєзнавці школи переконані, що кожний населений пункт України має свою неповторну, цікаву історію, і їй треба досліджувати зараз і зберегти для нащадків те, що вціліло пройшовши через віки лихоліть. До цього з малих років необхідно привчати дітей.

Село Вершаці одне з багатьох степових сіл Чигиринщини, в якому

…Нащадки слави трударів

Пішли батьківським шляхом долі.

Щоб не було тепер війни –

Любов у праці процвітала.

Працюють з совістю вони

На благо свого краю.

Шкільний музей поступово став не тільки центром виховної роботи школи і села, а й центром виховання молодого покоління дослідників.
Науково-дослідницька робота учасника обласного конкурсу «Черкащина - мій рідний край»

Гук Катерини. Керівник: Коваленко Г.Ф.
Історія краю жива

Чигиринщина - край, який виділяється на тлі української історії багатством культур прадавніх народів, величними подіями XVII-XVIII ст. Саме тут народилася ідея української державності, ідея самоствердження народу, ідея волі і незалежності. Чигиринщина дала Україні великих державних діячів: Б.Хмельницького, П.Дорошенка, ватажків Коліївщини - М.Залізняка, С.Неживого, борців Холодноярської республіки. В роки Великої Вітчизняної війни територія Холодного Яру стала вогнищем боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.

7 березня 1989 року Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову „ Про проголошення комплексу пам’яток історії, культури та природи м. Чигирина, села Суботово і урочища Холодний Яр у Черкаській області Державним історико-культурним заповідником. Директором заповідника був призначений Полтавець В.І. Завдяки його ентузіазму і наполегливості було сформовано ядро майбутнього колективу, створена виробнича база, музеї в с. Суботів та с. Медведівка, розпочата робота зі збереження історичних пам’яток. (1).

Колискою національного відродження української духовності і культури стало місто Чигирин, засноване 1512 року.

В центрі міста Чигирин розташована Замкова гора - пам’ятка садово-паркового мистецтва. Вона є залишком давньої гірської системи, яка існувала на Правобережній Україні сотні мільйонів років тому. Складається з пісковику (звідси і її назва - „Кам’яна”). Площа понад 40 га, відносна висота - 70 метрів. На горі розташовані відомі пам’ятки історії, архітектури, монументального мистецтва: монумент Б.Хмельницькому 1973р.-1982р. (автори - скульптори О.П.Олійник і М.К.Вронський, архітектор В.Т.Гнєзділов); кам’яний хрест 1912 року на честь героїв битви з польсько-шляхетськими та турецькими загарбниками (1596-1597; 1677-1678 р.р.); бастіон П.Дорошенка - частина Чигиринської фортеці XVII ст. та ін.

На схилах Замкової гори відвідувачі звертають увагу на кам’яні сходи 1912 р., пам’ятний знак „Кобзар” 1954 р., пам’ятний знак 1962 р. на честь перебування Т.Г.Шевченка в Чигирині в 1843 та 1845 р.р. (архітектор Ю.Соміков). Тут Тарас Григорович Шевченко зробив ескіз офорту „Дари в Чигирині”, малюнки „Чигирин з Суботівського шляху”, „Чигиринський дівочий монастир”, написав вірші „Чигирине, Чигирине”, розділ поеми „Гайдамаки”, „Свято в Чигирині”.

Біля підніжжя Замкової гори, в центрі міста увагу відвідувачів привертає музейний комплекс - справжня архітектурна домінанта Чигирина. Побудований 1995 року (проект архітекторів С.К.Кілессо і М.П.Андрущенка) згідно малюнків і креслень „Присутственних місць” (повітової управи) поч. ХІХ ст. В XVI-XVII століттях тут була найдавніша церква Чигирина з козацьким цвинтарем, на початку XVII ст. - церква Преображенія Господня. Музейний комплекс складається з центрального двоповерхового будинку - музею Б.Хмельницького - та трьох одноповерхових флігелів, які пристосовані під адміністративні приміщення заповідника.

У десяти залах музею на площі 517 кв. м. відкрито ряд тимчасових експозицій, які розповідають про життя і діяльність гетьмана України Богдана Хмельницького, визвольну війну українського народу 1648-1657 р.р., розвиток матеріальної і духовної культури Чигиринщини в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Музей проводить надзвичайно плідну виставкову діяльність. Протягом 8 років існування музею тут було організовано близько 40 виставок, які знайомили жителів Чигиринщини і гостей заповідника з роботами місцевих майстрів; черкаських митців, художників, чиї імена відомі усьому світові, майстрів українського класичного живопису кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Музей Б.Хмельницького є центром наукової роботи, краєзнавчого, патріотичного і духовного виховання молоді в регіоні. Тут проводяться наукові конференції, виховні заходи, тематичні заняття, зустрічі з цікавими людьми.

Поряд з музеєм Б.Хмельницького розташована Каплиця Св. Покрови 1995 р. (за проектом С.К.Кілессо), в якій перепоховано останки 263 козаків та мешканців міста, що були виявлені під час розкопок козацького цвинтаря у 1993-1994 р.р. Згідно досліджень, більшість похованих загинули під час набігів турків і татар в XVII ст.

На території сучасного міста є ще кілька пізньосередньовічних пам’яток: територія верхнього і нижнього міста XVI-XVII ст., підземна споруда XVII ст., місце переправи через Тясмин у XVII ст., місце, де, можливо, була резиденція Б.Хмельницького.

Варто згадати, що в квітні 2002 року до Чигирина повернулись атрибути гетьманської влади та особисті речі Б.Хмельницького, які більше 300 років перебували на чужині, в різних країнах світу.

Кожен з представлених предметів через віки пройшов власною стежкою долі.

Прапор Б.Хмельницького був виявлений в 1998 році, у переддень 350-ї річниці початку Визвольної війни середини XVII ст. у збірці трофейних прапорів Військового музею у Стокгольмі (Швеція) Юрієм Савчуком, в якій до нашого часу збереглось 9 козацьких прапорів, і серед них - прапор Б.Хмельницького.

Нагай та шабля Б.Хмельницького зберігаються у Фундації князів Чорторийських - структурної одиниці Національного музею у Кракові (Польща).

Шапка Б.Хмельницького - єдина із особистих речей гетьмана, яка зберігається в Україні і ось уже сторіччя є коштовною прикрасою експозиції Національного музею в Україні.

Водосвятна чаша Б.Хмельницького, що перебуває у колекції Державного Історичного музею у Москві (за легендою гетьман отримав її від російського царя Олексія Михайловича і використовував у релігійних обрядах).

Другим місцем за історичним значенням є с. Суботів. При в’їзді в с.Суботів з боку Чигирина перед очима постає велична споруда визначної пам’ятки архітектури XVII ст. - Іллінська церква 1653-1656 р.р. Вимурована з місцевого пісковика, за наказом і коштом Б.Хмельницького. Архітектор невідомий. Мала призначення родової усипальниці і оборонної споруди. Є перехідною пам’яткою від середньовіччя і ренесансної архітектури до українського барокко. За літописними свідченнями в 1657 році в церкві було поховано Б.Хмельницького. У ХІХ ст. церкву двічі реставрували, в 1874 р. було зведено дзвіницю. В ХХ ст. церкву двічі закривали: 1923-1941 р.р.; в ній влаштували сільський клуб, а потім зерносховище; в 1962-1990 р.р. в ній діяв музей-усипальниця гетьмана. В ХХ ст. церкву двічі реставрували: в 1970-х; 1990-х р.р. В церкві встановлено новий іконостас за зразком ХІХ ст.

На цвинтарі біля церкви є три кам’яні хрести кінця XVIII ст., які, ймовірно, були встановлені над могилами священників.

Поряд з церквою розташоване замчище Б.Хмельницького, що належить до визначних пам’ятних місць України, як один з осередків державотворення середини XVII ст. Його площа - близько 2 га, а початок будівництва відноситься до 1616 р., час руйнування - 1664 р. Археологічними експедиціями ІА НАН України 1970-х; 1990-х р.р. на замчищі розкопано золоту підмурку розмірами 11,03х9,71 м. Ведеться музефікація споруди та визначення її призначення. На замчищі розташовані також дві садиби кін. ХІХ-пер. пол. ХХ ст.

В центрі села знаходиться пам’ятник Б.Хмельницькому, споруджений у 1995 р. (скульптор Е.М.Кунцевич, архітектор С.К.Кілессо) до відзначення 400-річчя з дня народження гетьмана. Погруддя - бронзове, постамент - гранітний, висота пам’ятника - 4,5 м.(2)

Ще одна пам’ятка с. Суботово - три криниці - гідрологічна та історична пам’ятка, яка розташована в долині річки Суба.

Тут в Суботові, у селі Богдана

Ця швидкоплинна, скромна й невеличка,

З часів колишніх дуже й дуже давніх

Дзюрчить-тече невпинно Суботь-річка.

/ О.Петриченко, „Річка Суботь” / (3)

Їх дубові зруби, кам’яні східці та меморіальний камінь встановлено у 1954 р. За легендою криниці було викопано за наказом гетьмана на території шпиталю, де лікувались козаки, поранені у битві з польською шляхтою.

Сусідки - три криниці зупинились.

Аби снагу давати нову й нову

Всім, хто з них пив - прибуло сили,

Наш край відвідати захоче знову.

/О.Петриченко, „Річка Суботь” / (4)

На південь від Чигирина знаходиться стародавнє село Стецівка. На південний схід від нього, на горі біля нового цвинтаря, розташований вітряк - пам’ятка історії і культури початку ХХ ст. За формою вітряк - стрижневий, чотирикрилий, двоповерховий, зроблений на кам’яному фундаменті, з дубового бруса, обшитий дубовими дошками, має висоту 12 метрів. Вітряк - перша пам’ятка майбутнього музею просто неба.

В селі та навколо нього розташовано кілька цікавих пам’яток: 2 поселення черняхівської культури ІІ-V ст. та ранньослов’янське VI-VII ст., 21 курган, які відносяться до двох історичних періодів - давньоямної культурно-історичної спільності ( друга половина ІІІ тис. до н. е.) і скіфського часу (VII-IV ст. до н. е.); залишки керамічних печей XVIII-XIX ст. В 1970-х роках деякі з курганів були обстежені В.І.Полтавцем.

Завдяки поемі „Гайдамаки” Т.Г.Шевченка, всім відома стала Медведівка.

Майже всі пам’ятники села розташовані в його центральній частині. Саме тут знаходиться пам’ятник Максиму Залізняку, встановлений у 1993 році з нагоди 225-річчя Коліївщини та увічнення пам’яті видатного борця за свободу українського народу (скульптор А.І.Кравченко, архітектор Л.І.Кондратський). Погруддя - гіпсове, оковане міддю, постамент - гранітний, висота - 4,6 м. Неподалік - Залізнякова криниця, відтворена у 1998 році, яка, за народними переказами, була побудована біля подвір’я родини М.Залізняка. А в минулі часи тут зупинялися на відпочинок ті, хто прямував до Мотронинського монастиря, в Чигирин, Суботів.

В селі збереглася церква Ус. Пр. Богородиці 1860-1864 р.р. (Михайлівська - за генеральним планом розвитку заповідника) та Католицький костьол кін. XIV ст.

Можливо, в майбутньому відвідувачі заповідника зможуть побачити неподалік села, в заплаві Тясмина Медведівський Свято-Миколаївський чоловічий монастир 1661 р., який планується відтворити. А зараз тут розташовано такі пам’ятки заповідника: 9 поселень епохи бронзи, середньовічне монастирище та монастирська дамба.

Відомі тут і пам’ятки археології: поселення епохи неоліту, бронзи, ранніх слов’ян, черняхівської культури, чотири кургани, на одному з яких видніється кам’яний мальтійський хрест з написом на похованні XVII- поч. XVIII ст.

За 36 кілометрів від Чигирина знаходиться Холодний Яр - пам’ятник природи республіканського значення. (5)

Урочище Холодний Яр - реліктовий лісовий масив площею понад 7 тис. га, який має величезне історичне та природоохоронне значення. З ним пов’язано багато сторінок історії України: Коліївщина (1768 р.), Холодноярська республіка (1918-1922 р.р.), партизанський рух (1941-1943 р.р. ). На честь цих подій встановлено багато пам’ятників і пам’ятних знаків. Виняткове значення мають державні пам’ятки археології та архітектури: Мотронинське городище і курганний могильник VI-IV ст. до н.е. та Троїцька церква Мотронинського монастиря 1804 р.

Різноманітна й неповторна природа Холодного Яру: круті схили ярів і балок вкриті густим лісом з віковими дубами, ясенами, грабами та іншими породами дерев. Особливе місце належить елітним дубам і ясенам, реліктовим та рідкісним рослинам. Тут знаходяться 300-т і 500-т-річні дуби, 1000-1100-літній дуб-велетень, відомий як дуб М.Залізняка (окружність його стовбура - 8,65 м, висота - 21,7 м.).

Вклоняюсь твоїй я, дубе сивині,

Черпають з неї мудрість й силу люди,

У верховітті вітер день при дні

Розказує, що чув і бачив всюди.

Бо пережив ти тисячу вже літ,

О, скільки таємниць в зелених кронах,

І нині бережеш свій рід

Під мелодійність монастирських дзвонів.

/О.Петриченко, „Дуб Залізняка” / (6)

Найціннішу ділянку Холодного Яру (площею понад 560га) оголошено пам’яткою природи державного значення.

Під час подорожі зазирніть до пам’яток історії та культури: кам’яна стела на честь перебування Т.Г.Шевченка в 1843, 1845, 1847 р.р. Тут Тарас Григорович замалював Мотронинський монастир і історичні події найшли своє відображення у його творах, як „Гайдамаки”, „Холодний Яр”, „Розрита могила”. Також потрібно звернути увагу на пам’ятник партизанам Холодного Яру (1941-1943 р.р. ), пам’ятний знак „Тулумбас” на місці збору гайдамаків у період Коліївщини („Склик”, 1768 р.), козацький цвинтар, братське поховання мирних жителів, розстріляних фашистами на хуторі Буда і пам’ятник на їх честь 1966 р. 18 червня 1943 р. каральний загін гітлерівців чисельністю 4000 чоловік оточив хутір, жителів було поділено на дві групи: працездатних відправили на роботу до Німеччини, а дітей, хворих і стариків, 82 особи - розстріляли.

Відвідувачів сучасного Холодного Яру завжди цікавить розташований тут Свято-Троїцький Мотронинський жіночий монастир, документальна історія якого починається з 1568 р. Саме тоді монастир розпочав свою діяльність завдяки заходам Митрополита Іони Протасовича. Спочатку відправи відбувалися у невеличкій каплиці, а обитель звалася Мотронинським скитом. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний закріпив за монастирем землі і угіддя, надав кошти на спорудження соборної церкви.

Наприкінці 1760-х р.р. Мотронинський монастир та його околиці стають осередком, де кучкувалися ватаги повстанців. У часи Коліївщини Мотронинський монастир зазнав неодноразових нападів польських і російських загонів, що видавали себе за гайдамаків.

Мотронинський монастир припинив своє існування у 1923 р., його культові і цивільні будівлі зазнали руйнації. Від них уціліла лише мурована будівля Троїцької церкви. Тільки наприкінці 1980-х р.р. Мотронинський Свято-Троїцький монастир відновив свою діяльність.

Продовженням Холодного Яру за 43 км від Чигирина є Атаманський парк площею 397 га. Це заповідне урочище із системою ставків та алей, де розташоване цілюще джерело „Живун”. На території парку ростуть дуб черешчатий і червоний, сосна звичайна і чорна, ялина, тополя і верба, біля 50 видів чагарників і більше 150 видів трав’янистих рослин. До парку примикає село Головківка - центр українського гончарства, де в ХІХ ст. існувала відома школа підполив’яного фляндрованого розпису. Зараз цей промисел відроджено в гончарній майстерні заповідника в Чигирині.

Подорож на історичну Чигиринщину завжди пам’ятна подія для кожного туриста, адже тут вони знайомляться з визначними пам’ятками історико-культурної і природничої спадщини України, що є національним надбанням українського народу.

Традиційним для туристичних мандрівок сьогодні є маршрут „Чигирин-Суботів-Холодний Яр”, в ході якого відвідувачі заповідника знайомляться з численними пам’ятками археології, історії, архітектури, мистецтва та природи. Цей маршрут користується найбільшим попитом та інтересом відвідувачів заповідника на сьогоднішній день. Це пов’язане з об’єктивними причинами, насамперед, рекреаційного характеру.

На південний захід від Чигирина знаходиться с.Вершаці. Тут знаходиться унікальний пам’ятник - танк Т-70 на могилі загиблих воїнів 5-го Зимовниківського гвардійного механізованого корпусу. Це перший пам’ятник встановлений у 1944 році загиблим воїнам в боях за визволення Чигиринщини від німецько-фашистських загарбників. Село визволялося двічі - 6 грудня 1943 р. і 12 грудня 1943 р. (7)

На північний захід від с. Вершаці за с. Іванівка знаходяться два хутори: Ленінський і Вдовичин. За підтримку партизанського руху 19 жовтня 1943 року вони були спалені німецько-фашистськими окупантами. Було знищено 476 мирних жителів, в тому числі 115 дітей. В центрі хутора Вдовичин було встановлено пам’ятник. (8).

Вітер гойдає колосисту ниву, зеленіють байраки, замріялись гаї та діброви, лелеки на даху, тьохкає соловейком щемка дівоча пісня - все це рідна Чигиринщина.

І моя душа наповнена любов’ю і гордістю за свій рідний край, такий багатий історією і її славними людьми. Ось як пише про нашу чудову Чигиринщину місцевий поет О.Петриченко:

„Мені все рідне: сонце наше й вітер,

Над ставом верби в ранішній порі,

Ну як тебе, мій краю не любити

У чистій неповторній цій красі” / О.Петриченко, „Як тебе не любити” / (9).
Джерела і використана література.

1. Історичний феномен Чигиринського краю, з історії національного історико-культурного заповідника „Чигирин”. К., 2003 р., ст. 150.

2. Національний історико-культурний заповідник „Чигирин”. Черкаси-Чигирин, 2003 р. Збірка.

3. О.Петриченко. „Криничне джерело”. Монастирище, 2002 р. ст. 8.

4. О.Петриченко. „Криничне джерело”. Монастирище, 2002 р. ст. 9.

5. „Черкащина заповедная”. Дніпропетровськ, „Промінь”. 1985 р. ст. 15.

6. О.Петриченко. „Криничне джерело”. Монастирище, 2002 р. ст. 5.

7. Матеріали Вершацького шкільного музею.

8. Матеріали Іванівського шкільного музею.

9. О.Петриченко. „Криничне джерело”. Монастирище, 2002 р. ст.11.



Науково-дослідницька робота учасника обласного конкурсу „Об’єднаймося ж, брати мої !” Гончар Марії.

Керівник: Коваленко Г.Ф.
Хатній поріг

Самобутні явища в історії народної архітектури та побуту займає українська хата. Це колиска нашого народу, де творилася його доля, складалися пісні та легенди, де люди переймалися буденними клопотами, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням. З неї пішли у світ гетьман Богдан Хмельницький, філософ Григорій Сковорода, поети Тарас Шевченко та Іван Франко, письменник і кінорежисер Олександр Довженко та багато-багато інших видатних людей України. Протягом життя вони знову і знову поверталися до рідного порогу.

Вхід до житла обов’язково починається з порогу. Поріг - це частина підвалини між вертикальними стінами одвірка. Ще це деталь, яка ніби замикає коло хатнього простору, виступає символом початку чи закінчення дому 1.

Поріг, як традиційний елемент української хати, бере початок із сивої давнини. Так, стіни, вікна, двері, карниз, піч, поріг трипільської хати були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які не лише прикрашали, але й містили у собі магічну інформацію на відвертання „злого”, залучення „доброго”2.

При побудові нової хати за народними традиціями вхід до хати, а отже і поріг, повинен бути із південного боку або зі сходу. При побудові хати дотримувалися цілого роду вимог, а ще більше заборон. Так, не можна було будувати нову хату:


  • за розмірами меншою від старої (щоб не зменшилась сім’я);

  • на місці старої, хоча б трохи не посуваючись у бік;

  • на садибі родини, де були п’яниці і злодії, тощо;

  • там, де люди вимерли від пошесті;

  • де часто хворіли;

  • де були сварки та розлучення;

  • де колись вбили когось чи ще якось осквернили місце;

  • де були поховання, особливо вішальників;

  • де раніше була церква чи якесь інше святе місце;

  • де колись молотили (бо будуть чорти молотити);

  • на пустирах, вигонах, мочарах, на роздоріжжі, перехресті доріг та на межі;

  • там, де хата розділяла ділянку землі навпіл;

  • на стежках, дорогах;

  • на камінні та болотах;

  • там, де росло дерево, а особливо - бузина, терен, груша, і вкрай небезпечна калина;

  • де був льох чи якісь ями;

  • де був хлів чи стайня;

  • де був смітник, гноярка, місце, куди виливали помиї, де скупчувалась дощова вода;

  • де була хата, яка згоріла від удару блискавки3.

За народними віруваннями, поріг - це місце перебування душ предків, що було пов’язано з первісним звичаєм ховати мерців у хаті і часто під порогом.

Тому й відомо чимало звичаїв і обрядів, наприклад, ідучи до вінчання „віддавати честь” йому топірцями (на Гуцульщині) чи гільцем. Молоді мусили переступити поріг правою ногою. У деяких районах збереглися традиції застеляти поріг веретами. Коли наречена переходить до хати свого судженого, її переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть поставитись до неї не зовсім приязно4.

Поріг української хати був тісно пов’язаний із символікою житла і виконував естетичну та магічну функцію.

Зайшовши в дім, людина перш за все стане на поріг. Раніше їх робили високими „щоб діти високими росли”5. На Поліссі в хату завжди входили через високий поріг. Побутував навіть вислів: „чоловік вліз до хати ”. Існує припущення, що такий поріг залишився від тих часів, коли взимку біля печі утримувалися телята, ягнята, інші. Та ще тому, що на Поліссі часто бували повені. Воду затримував високий поріг6.

З порогом хати пов’язано в різних регіонах України певні обряди і заборони.

Так, церемонія єднання двох „родових вогнів”, в обряді запрошення на весілля мати молодої і сестра нареченої ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувались, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті.

Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А для того, щоб його душа не переверталась, зарубували сокирою поріг, з боків від середини хати7.

На Полтавщині, коли молодиця вперше переступала поріг свекрової хати, вона обов’язково ставала на нього, щоб її „право було у цій хаті”. З порогом пов’язано ряд заборон. Одна з них така: не можна наступати , або стояти на порозі, бо у господарів хати голова болітиме. Ось чому і дотепер кажуть гостеві: „Проходьте, будь ласка, до господи, не стійте на порозі!”. Забороняється будь-що передавати через поріг, а особливо малих дітей, навіть їхнього одягу чи пелюшок. Відомо лише два випадки, коли передають через поріг: молода, прийшовши після вінчання в дім чоловіка, спочатку передає ікону, а потім сама заходить в дім, і повитуха передає хлопчика через поріг хрещеній матері, коли йдуть до церкви хрестити маля8.

Хатній поріг згадується у багатьох українських звичаях, правилах побуту, життя і спілкування між людьми та в родині, традиціях.

На Черкащині вважалося на свята переступати гостям хатній поріг лише з добрими намірами і думками. Заборонялося позичати гроші чи речі домашнього вжитку через поріг. Ще й досі заведено починати підмітати хату від порога, щоб добро йшло до хати, а не з хати. Забороняється перемітати з хати через поріг сміття, поскільки це хатній оберіг. За народними віруваннями говорили, що в окремі дні на поріг збираються померлі родичі. Оскільки поріг вважався оберегом оселі, його не можна поганити: виконувати якусь роботу на ньому, рубати чи сідати. Великою образою для господаря хати було, якщо хтось плюне через поріг до оселі9.

Правилами народного етикету завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або злі люди, а тому казали: „Не подавай руки через поріг, бо посваримся”. Вважалося неввічливим розмовляти з сусідкою через поріг; слід або запросити до хати, або самій вийти неї. Особливою шаною для гостя вважалася його зустріч біля воріт, а не біля порога хати. Так само як і провести його за ворота10.

За народними повір’ями курка, яка починає співати, мов півень, віщує смерть господареві або комусь із членів сім’ї. Щоб відвернути нещастя, брали курку однією рукою за голову, а другою за хвіст і міряли нею відстань від стола до порога хати, а потім відтинали ту частину, яка торкається порога11.



Часто можна почути і в наш час такі приказки із значенням заборони: „Через поріг не вітаються”, „Через поріг руки не подають”, „Через поріг нічого з хати не позичають”.

На Гуцульщині перед хрещенням дитину клали на застелений поріг, а мати тричі переступала через нього. Потім дитину брала кума на руки і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Його після виходу куми хтось підіймав і передавав через вікно матері. Так замовлялося проти лихого. Дитину, яка плакала, купали на порозі задніх дверей. Існував ще такий звичай. На Святвечір залишали на порозі сокиру після обходу худоби з хлібом, медом, ладаном, щоб вона не гинула.

На Поліссі вірили, що проти відьом найкраще допомагає осика. Тому до порога тут прибивають палицю з неї, щоб відлякувати все зле. У деяких місцевостях при входинах до нової хати на порозі вирізували знак хреста (проти злодіїв)12.

На Чигиринщині під поріг ложили голку, щоб погана людина не могла зайти у світлицю. Поріг робили з дуба, або липи. З цими породами дерев люди пов’язували свої надії на щасливіше й заможніше життя.

Наші пращури вірили у прикмети: якщо півень обійде навколо хати і заспіває на порозі, то слід чекати гостей. Від лихих над хатнім дверним порогом, як оберіг, вішали часник, щоб у дім не ввійшли злі духи, мак і цибулю, щоб гості були з чистими помислами. Над дверима малювали крейдою або рідким тістом хрестики13.

Особливу роль як хатнього оберегу і достатку відводилося підкові. Її наділяли у багатьох місцевостях України магічними властивостями, прибиваючи її до порога або над ним. Це повелося з тих часів, коли коні в господарстві української родини відігравали важливу роль, виступаючи головною прикметою багатства і суспільної значимості того, кому вони належали. Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мовляв, нехай вам таланить на своїх коней, тобто будьте удачливими. У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства, тому на воротах, дверях і порозі в сільській місцевості й до сьогодні можна побачити кінські підкови14.

В минулому побутували уявлення про те, що відьму можна було виявити, поклавши на поріг розігріту кінську підкову15.

Образ хатнього порога вживався і усній народній творчості: у прислів’ях, приказках, селянському аграрному календарі сільськогосподарських робіт.

„Без Бога - ні до порога”, застерігало відоме прислів’я людей з лихими намірами.

„Кожна дорога веде до порога”, згадується з нагоди відвідування дітьми своїх батьків у рідній хаті16.

„Варвара в дорозі, Миколай на порозі”,- говорили жителі села Вершаці в давнину, пов’язуючи це із днем православних святих Варвари і Миколая, що відмічалося в грудні місяці. На Миколая починалися морози. На Варвари люди казали: „Варвара ночі увірвала”. День Варвари відмічаємо 17 грудня - день повороту на весну. Приповідка каже, що „Варвара ночі урвала, а дня приточила”. На другий день (18 грудня) преподобного Сави, а на третій - Миколая. На Україні в цей час зазвичай випадають великі сніги, починаються „справжні” морози, замерзають ріки. З цього приводу в народних приповідках говориться: „Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить”17.

Під час запросин на весільний поїзд передбачається запрошувати ще й у неділю вранці. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів і знайомих, а невеличких селах - усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів’ї „Просимо на дорозі, щоб не були й на порозі”.

Про „жіноче право” в селянській хаті на Україні в минулому столітті відображено в прислів’ї „Жіноча дорога - від печі до порога”18.

Освячення порогу хати входило до дійства напередодні Водохреща. Принісши освячену воду, господар кропив нею всіх членів сім’ї, подвір’я, криницю, сільськогосподарський реманент, домашніх тварин, а також поріг і хату зсередини, аби залякати нечисту силу. Господар малював на одвірках і над хатнім порогом хрестики.

У сьогоднішній нашій мові образ хатнього порогу зустрічається у виразах: „Переступати поріг школи”, тобто - почати навчання в школі, „Поріг юності”, - тобто початок юнацьких років, „Оббивати пороги” - довго ходити по інстанціях чи закладах у справі.

Отож, поріг є найважливішим елементом традиційної української хати і з ним пов’язано багато залишків давніх уявлень людей, вірувань, звичаїв та традицій українського народу .

Наявність власної оселі виводила людину на певну сходинку громадського визначення, а поріг хати певною мірою вказував на достаток, уподобання, знання народних прикмет, традицій і звичаїв господарів.

Сьогоднішнє і давнє - без вузла,

І час наспів цей вузол зав’язати,

Аби полуда з пращура сповзла

І вийшов родовід з курної хати.

Лідія Шевело.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА І ДЖЕРЕЛА.

1. А.Г.Данилюк. Українська хата. Київ. 1991р. ст. 69

2. Там же. ст. 15.

3. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. Київ „Либідь”. 1993 р. ст. 27-28

4. А.Г.Данилюк. Українська хата. Київ „Наукова думка”. 1991 р. ст.69

5. Олексій Жигаленко. Куди ведеш, Чумацький шлях? Полтава. 1993 р. ст.21.

6. А.Г.Данилюк. Українська хата. Київ .1991 р. ст. 25

7. Там же. ст. 69-70

8. О. Жигаленко. Куди ведеш, Чумацький шлях? Полтава. 1993 р. ст. 21

9. Етнографічні матеріали Вершацького шкільного краєзнавчого музею.

10 Етнографічні матеріали Вершацького шкільного історико-краєзнавчого музею, записані від старожителів с. Вершаці. 1997 р.

11. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. Київ „Либідь”. 1993 р. ст.235

12. А.Г. Данилюк. Українська хата. Київ. 1991. ст. 70

13. Записано від В.І.Гончар 1939 р.н., жительки с.Вершаці.

14. А.Г.Данилюк. Українська хата. Київ. 1991 р. ст. 70

15. Українська минувшина. Етнографічний довідник. ст.220

16. Записано від О.М.Кривенко 1961 р.н., жительки с. Тіньки

17. Олена Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис „Оберіг”. Київ. 1993 р. ст.24



18. Олена Воропай. Звичаї нашого народу. ст. 2

Дослідницька робота по вивченню народних ремесел

Конкурс «Видатний майстер української вишивки»

Робота учнів 8 класу. Керівник: Яковенко І. М., вчитель народознавства
МЕРЕЖИВОМ ВИШИТЕ НАШЕ ЖИТТЯ...

Мамина пісня, отчий дім, дідусева казка, бабусина вишиванка – це наша родовідна пам´ять, наші символи, наша історія. Із покоління в покоління, із віку у вік, від дідуся й бабусі до онуків, від мами й татуся до дітей передавали люди свою шану й любов до рідного краю, повагу до праці й збереження традицій, свій життєвий досвід, пізнання секретів майстерності й розуміння краси. Так упродовж століть руками й розумом багатьох поколінь майстрів творилося народне декоративно-ужиткове мистецтво, тісно пов´язане з творчою художньою діяльністю людини.

Вишивання – це один з найбільш розповсюджених видів ручної жіночої праці й народного мистецтва, що полягає у оздобленні речей узором, вишитим за допомогою голки з ниткою на тканині.

Черкащина – серцевина нашої держави України. Саме наша територія була колискою багатьох державотворчих подій, дала світові геніїв історії та літератури, відома своїми народними промислами та ремеслами.

Село Вершаці Чигиринського району Черкаської області славиться виробами народних умільців – вишивальниць. За цю клопітку роботу беруться ті, кому не байдуже, як далі будуть зберігатися і примножуватися наші прадавні звичаї, зокрема один з них – у радості і в біді не залишатись байдужими, черствими, виливати свою душу, свій настрій на білому полотні – на рушнику, вишиванці, скатертині, серветці – розмаїтті кольорів і візерунків. Все зробити для того, щоб і молодь виховувалась духовно багатою. Люди нашого села вклали у свої прекрасні витвори душу, свій настрій, своє життя.

Для української вишивки характерні спільні ознаки, проте кожен регіон має свої відмінності як за формою, так і за способом виготовлення, візерунком, кольоровою гамою. Для нашого регіону є характерні – червоний, чорний колір («Червоний - то любов, а чорний – то журба»). Також використовують голубі, темно-сині, зелені, жовті нитки. Колір викликає різні почуття, створює радісний настрій, збуджує або заспокоює. Враховуються обов´язково вік людини і стать: вишивка для молодої людини вражає барвистістю кольорів, а для людини з віком вона стає скромнішою, зменшується кількість узорів і кольорів. Тканини для роботи вибирають залежно від призначення виробу, узору, форми, техніки виконання. Вишивальниці похилого віку використовують лляне, біле й сіре полотно; більш молоді майстрині, які вишивають переважно хрестиком, використовують канву – спеціальну сітчасту тканину. Для вишивання використовують різні нитки: муліне, ірис, шерстяні.

В нашому регіоні вишивають переважно рушники, сорочки, серветки, наволочки, постільну білизну.

Типовими техніками нашого регіону вважаються «полтавська гладь» та «хрестик», зустрічається «качалочка», «двобічна штапівка». Якщо звернути увагу на вишивки людей у віці, то можна побачити різке переважання вишивання гладдю, у молодих вишивальниць – переважає хрестик.

Гладь – це вишивання прямими та похилими стібками, які повністю або частково заповнюють площину узору. Існує багато технік її виконання. Вишивають односторонньою та двосторонньою гладдю (одностороння вкриває тканину тільки з лицевого боку, двостороння – з обох боків). В нашій місцевості переважають стебловий шов або ланцюжок. Рушниковий шов виконують двобічною штапівкою. Стібки гладі вишивають зліва на право і так щільно, щоб не проглядався фон тканини. Гладь зручна тим, що стібки можуть бути від 1 до 3 см, заповнюючи велику площину узору. Щоб такий стібок не відлягав від тканини, його прикріплюють зверху допоміжним діагональним стібком. Гладь буде дуже гарною, коли допоміжні стібки будуть виконані на одному рівні. В круглих квітах треба починати вишивання від середини, розміщуючи стібки по колу (вони повинні відходити від центру квітки, як промені від сонця). В листках стібки, виконані полтавською гладдю, вишивають паралельно один одному. Особливого поширення в нашій місцевості набуло вишивання хрестиком. Шов складається із однакових за довжиною переплетених по діагоналі лицевих стібків, що утворюють хрестик. Кожен хрестик в узорі виконують зліва направо. Шов «двобічна штапівка» поєднується в орнаментах з іншими швами. Виконується він справа наліво через один стібок по орнаменту. Всі стібки повинні буди однакової довжини. Швом «Качалочка» виконують геометричні і рослинні орнаменти. Качалочка – це один із видів вишивання гладдю. Для кожного стібка беруть однакову кількість ниток тканини. Їх виконують стібками гладі однакової висоти.

Людина завжди жила поруч з живою природою, вчилася у неї, наслідувала її і копіювала кращі зразки, які потім використовувала у своєму житті і праці. В орнаментах вишивок майстрині відтворюють красу нашої рідної природи, особливо в період її квітування, відбираючи краще, найбільш виразне, красиве. Тому наш регіон славиться стилізованими рослинними мотивами, зустрічається пташиний, меандровий (у вигляді ламаної лінії) та геометричний орнаменти. Важливу роль у формуванні смаків, уподобань, характеру людини відіграє те місце, де вона народилася, провела роки свого дитинства і юності. В селі Вершаці є жінки родом із Західної України, котрі більше двадцяти років живуть в нашій місцевості. Коли порівняти орнамент на їхніх вишиванках із орнаментом корінних жителів села, то можна побачити в них значне переважання геометричного орнаменту, що є характерним для Волині та


Тернопільщини. Їх кольорова гама також стримана, побудована на поєднанні червоної барви з незначною кількістю темно-синьої, чорної, фіолетової, жовтої.

Кожен знак на вишивці має своє значення і допомагає у спілкуванню людей між собою. Кожна з наших майстринь знає і може сказати, чому саме той чи інший візерунок розцвів на її вишивці. Так, пряма горизонтальна лінія означає землю, хвиляста горизонтальна – воду. А де вода – там життя. Трикутник – гори, чотирикутники - то символи Сонця. Вогонь і блискавку зображають у вигляді гачкуватого хреста, сонце і місяць – у вигляді кола. Дерева з розлогим гіллям символізують родючість землі, а трави, квіти й кущі – волосся землі. Птахи вважаються посланцями сонця, символами щастя, радості і багатства. Голуби на рушнику – то символ любові, їх вишивають на весільних рушниках. У вишивках нашого села зустрічається найдавніший орнамент українського рушника – дерево життя. Це прекрасна квітка, чи букет квітів, верхня частина якого означала сферу богів, середня – то життя людей і всього сущого на землі, а нижня – то коріння, першооснова і початок світу.

З роду в рід кладе життя мости,

Без коріння саду не звести,



Без стремління човен не пливе,

Без коріння сохне все живе.

На рушниках можна побачити соняшники, виноград (символ благополуччя), ружу, барвінок, вербу. Калина на вишивці – то символ вірності і дівочої вроди, а калина з дубом – поєднання краси і сили. Маки – символ печалі, їх вишивають жінки, що втратили на війні сина чи чоловіка. У вишивальниць є прикмети, пов´язані з їх улюбленим заняттям. Щоб вдало вийти заміж, необхідно мати рушник вишитий півоніями у будинку дівчини. Будь-які пари – квіти, птахи, метелики – сприяють пошуку своєї половинки.

Мереживом виткане наше життя,

Душею свій час відчуваєш.

І буде настільки цікавим буття,

Які в нього нитки вплітаєш...

Майстрині похилого віку наголошують, що треба братися за вишивання лише у жіночі дні – середу, п´ятницю чи суботу, чоловіків в цей час навіть на поріг дому не пускали, а весільний рушник – тільки в четвер. Молоді майстрині наголошують, що треба починати вишивання завжди в четвер зранку, бо це енергетична вершина тижня. Перш ніж взятися за вишивання, майстриня прибирає в кімнаті, миє посуд, звільняючи дім від бруду, миє руки, читає «Отче наш», щоб звільнитися не лише від фізичного бруду, а й негативних думок. Не можна під час вишивання думати про щось погане, сваритися, злитися на когось. Вишивання повинне зберігати в собі лише найкращі мрії, найсвітліші думки й почуття, тоді у ньому буде чарівна сила. Майстрині радять не усувати дрібні недоліки, щоб не внести хаос у долю (життя ж тече також нерівномірно).

Вишитий рушник супроводжує людину все її життя. На ньому підносять гостям хліб-сіль, його дарують на щастя, на долю, ним прикрашають оселю, бо вона – обличчя жінки. У чарівну силу рушника вірять як у доброго чудодія, що оберігає від всякого лиха.

На покуті – мальовані боги

Або портрет безсмертного Тараса,

І рушники крилаті навкруги –

Очей утіха і життя окраса!

Як лебеді, пливіть через роки

В грядуще, - невмирущі рушники!

Сільські майстрині розкрили секрет використання рушника в побуті. Ще в наших предків існував магічний ритуал очищення водою: вранці – від нічних страхів, а увечері – від денних клопотів та втоми. В цей обряд входило і втирання обличчя рушником. Вранці треба втирати лице нижнім кінцем, де узори складають композицію сходження сонця. Ввечері, навпаки, утиралися верхнім кінцем, де композиція мала дзеркальне відображення і символізувала захід світла.

Сільські майстрині звертають увагу й на те, що вишивка може бути й благословенням, і прокляттям. Відтворювати треба лише той малюнок, який припав до душі, у протилежному випадку – він буде шкодить людині. Вишивкою перевіряють людей наскільки вони справді щирі й чесні. Вишивальниці у віці згадують історії про те, як між людьми псувалися або налагоджувалися стосунки після дарування вишивок. Хороша ознака – брати за зразок рушник прабабусі, що прожила довге і щасливе життя. Дуже важливо, щоб наречена сама вишила собі весільний рушник (старі люди кажуть, що від тієї вишивки і доля залежатиме), а саме той, на якому батьки будуть благословляти молодих. Такий рушник – особлива святиня, яку не потрібно показувати стороннім, треба берегти як зіницю ока, передаючи з покоління в покоління.

Але символіка вишивок базується, звісно, не в руках майстрині, не в голці з ниткою. Вона в силі думок. Концентруючись на образі, який ви вишиваєте, думаючи про свою мрію, яка вимальовується за допомогою нитки з голкою, ви налаштовуєтесь на здійснення бажаного.

Неповторність та оригінальність української вишивки пройшла через віки, передавалася з покоління в покоління. Нехай вишивка залишається завжди з нами, як ознака любові, незрадливості, щирості, невмирущого духу українського народу.


Пломеніє, немов зоря,

Віще слово Кобзаря,

Пісня солов´їна,


Вишиванка, рушничок,

І гопак, і козачок –

Все то – Україна.


Науково-практична робота учасників обласної туристсько – краєзнавчої експедиція «Пізнай свою країну».

Напрям «З батьківської криниці»

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка