Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi


«Я сидів у Румянцевській бібліотеці…»



Сторінка9/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20

«Я сидів у Румянцевській бібліотеці…»
Від архіву не так і далеко до Пашкового дому, як його називають москвичі, на розі Мохової і Знам’янки, де розмістилася Рум’янцевська бібліотека. Будівлю, що нагадувала красивий замок, було зведено в 1784–1788 роках для П. Пашкова. Авторство приписують архітектору Василеві Баженову. В 1812 році будинок згорів, через кілька років його відбудовано, але невдовзі він запустів. У 1839 році держава викупила будівлю у нащадків Пашкова для Дворянського інституту. В 1861 році тут улаштували культурно-просвітню і наукову установу, якою могла б пишатися будь-яка держава. Тут діяли музеї, бібліотека, були розміщені рукописні фонди.

Над входом був напис: «От государственного канцлера графа Румянцева на благое просвещение».

В путівнику «По Москві» зазначалося:

«Мысль о создании в Москве первой публичной библиотеки и музея возникла в середине минувшего века у тогдашнего попечителя учебного округа Е.П. Ковалевского, вскоре ставшего министром народного просвещения. Энергичный его преемник в Москве, генерал Н.В. Исаков, возымел счастливую идею использовать, как основу для будущего музея, те сокровища, которые пропадали в эту пору в Петербурге под именем Румянцевского музея.

Музей этот создан был государственным канцлером графом Н.П. Румянцевым, сыном екатерининского героя, умершим в 1826 г. и оставившим свой музей без средств для дальнейшего развития. В 1861 г. решено было перевезти этот музей в Москву и слить его с вновь образуемым здесь музеем. Так получилось сложное учреждение под названием «Московский Публичный Музеум и Румянцевский Музеум».

Грушевський почав працювати в ньому ще під час приїзду в Москву чверть століття тому. В «Щоденнику» раз у раз записував: «заходив вчора (24 лютого 1892 року. — В.М.) у Румянцевський музей»; «…з 2-ої до 8 години читав… у Румянцевському музеї…»; «пообідавши, пішов у Румянцевський музей…»; «був у рукописьменному відділі Румянцевського музею — спасибі, прийняли доволі привітно», «в понеділок (2 березня 1892 року. — В.М.) був… в Румянцевському музеї…»; «…учора (3 березня 1892 року. — В.М.) був я попереду в іностранному архіві… потім в Румянцевський музей…»

Величезний будинок, радше палац у стилі класицизму, ще з того часу діяв на Грушевського заспокійливо й уже з вулиці налаштовував на працю. Мабуть, важко було знайти в архітектурі XVIII століття приклад іншої споруди, яка б настільки повно й самобутньо виражала суть російського варіанту класицизму. До того ж художні мотиви примхливого барокко, що вже минав, надавали архітектурі будинку яскравої індивідуальності та якоїсь особливої привабливості…

У Рум’янцевському музеї тоді працювало п’ять відділів: рукописів і стародруків слов’янських книг; бібліотека; відділ доісторичних християнських і російських старожитностей; мистецтв (російські і західноєвропейські малярство і гравюра); етнографічний відділ1.

Грушевського найбільше цікавила бібліотека. В її основу було покладено близько 30 тис. книг графа Рум’янцева. Вона швидко розросталася, зокрема за рахунок пожертвувань, іноді цілими домашніми бібліотеками. Цар Микола І подарував Рум’янцевці 9 тис. примірників різних видань, сюди потрапили домашні бібліотеки філософа Петра Чаадаєва, історика Михайла Погодіна та ін. Особливо важливо було те, що в Рум’янцевку поступав обов’язковий примірник усіх видань, що друкувалися в Росії. Таким чином, за часів Грушевського в бібліотеці нараховувалося понад 1 мільйон томів. Іноземний відділ бібліотеки, куди він одразу звернувся, був винятково багатий книгами (починаючи з 1460 року) до XVIII століття включно. Непогано була представлена перша половина ХІХ століття, гірше — друга його половина. Російський відділ бібліотеки навпаки мав значні прогалини до 60-х років ХІХ століття, зате з того часу в ньому були майже всі книги, видані в останні півстоліття.

Довго бібліотека жила в нелегких умовах: нестача коштів, невеликі штати, тіснява, постійні черги з читачів, які не мали змоги розміститися. Тим часом у 1910 році кількість замовлень на книги досягла 230 тис. на рік, тобто майже в 100 разів більше, ніж на початку існування бібліотеки. Тоді й було вжито рішучих заходів. У 1912 році здали в експлуатацію нове книгосховище на 1 мільйон томів, а в 1913–1915 роках в інтер’єрі головного корпусу улаштовано новий великий двосвітний читальний зал Рум’янцевської бібліотеки на 400 місць у дусі олександрівської епохи, з


_____________________

1 У 1921 році з будинку були вивезені експонати всіх відділів музею, залишена тільки бібліотека.

прекрасною люстрою, зі стильними жирандолями1, що нагадувало мало не царські покої початку ХІХ століття. В цьому розкішному залі Грушевський і працював, про що є його пряме свідчення в «Споминах»: «Я сидів у Румянцевській бібліотеці…»2 В «Передньому слові» до ІХ тому «Історії України-Руси» Грушевський відзначав, що в Москві «покористувався матеріалами тутешніх архівів і книгами бібліотек, щоб довести історію подій до 1650 р.». Наприкінці VІІІ тому, в тексті, написаному на Арбаті, він окреслив сюжети, «про котрі маємо більше відомостей з московських джерел».

Грушевський ще користувався літературою з особистої бібліотеки та книгами, надісланими колегами. Принаймні, в «Споминах» він згадував, що «з Києва надіслав Ор. Ів. Левицький3 новий текст Єрлича4, видрукову-

____________________________



1 Великий фігурний підсвічник на кілька свічок.

2 В архіві Російської державної бібліотеки («Ленінки») вдалося прослідкувати одне з замовлень Михайла Грушевського, яке він зробив, працюючи в Імператорському Московському і Рум’янцевському музеї (такою була точна назва установи, яку Грушевський називав Рум’янцевською бібліотекою). Спочатку 17 грудня Імператорський музей звернувся в Імператорську публічну бібліотеку:

«Императорский Московский Румянцевский музей имеет честь покорнейше просить о высылке для занятий М.С. Грушевского следующее издание «Archiv fur oesterreichishe Geschichte. B. LIX. 1880 (Peter v. Parchevich von I. Pejasevic)».

Затим 21 грудня з Управління Імператорської публічної бібліотеки, що входила до Міністерства народної освіти, була відправлена книга, супроводжена таким листом:

«В Императорский Московский Румянцевский музей. На отношение от 17 декабря сего года, за № 1401, Императорская Публичная Библиотека имеет честь препроводить при сем, для занятий М.С. Грушевского, сроком на два месяца, следующее издание. «Archiv fur oesterreichishe Geschichte. B. LIX. 1880 (Peter v. Parchevich von I. Pejasevic)».

Отримали книгу в Рум’янцевський бібліотеці 29 грудня, і Грушевський міг користуватися нею практично до самого від’їзду з Москви. Власне, з огляду на історичні катаклізми, що, до речі, привели до втрати імператорського статусу Рум’янцевського музею, книга затрималася тут і після відбуття Михайла Сергійовича в Київ. Вона була відправлена з Московського і Рум’янцевського музею аж 24 травня не в Імператорську публічну бібліотеку, звідки прийшла, а до Відділення російської мови і словесності Академії Наук Росії. Змінювалась російська діяльність, змінювалися назви і підпорядкування установ...

3 Левицький Орест Іванович (1848–1922) — український історик, археограф, етнограф, архівіст, археолог, правознавець, письменник, один із засновників Української Академії наук, академік УАН з 1918 року. Працював секретарем-діловодом Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Київської археографічної комісії). У 1919–1922 роках — віце-президент Української Академії наук, у березні 1922 року обраний її президентом.

4 Єрлич Йоахим (1598—бл. 1673) — волинський шляхтич, ворог козаччини, автор «Літописця», що охоплює 1520–1573 роки. У 1914 році Левицький видав збірник «Львовская летопись и Летопись Иоахима Ерлича», який і надіслав у Москву Грушевському.
ваний за його редакцією, і новий ІІ т. «Сборника археографической комиссии» з матеріалами Антоновича»1.

Хтозна, може Грушевський якось знайшов час, щоб заглянути й у відділ мистецтв Рум’янцевського музею, де зберігалися тоді твори Олександра Антропова, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Ореста Кіпренського, Сільвестра Щедріна, Олександра Венеціанова, Карла Брюллова, Олександра Іванова, Василя Сурікова, Іллі Рєпіна, Сергія Іванова (жив на Арбаті у будинку № 30), Івана Шишкіна, Ісаака Левітана, Василя Полєнова, Архипа Куїнджі та ін. Серед них були українці, скажімо, Левицький і Боровиковський, або художники, пов’язані з Україною своїм життям і творчістю, скажімо, Куїнджі, Рєпін, Маковський.

Може, таки й побував Михайло Сергійович у відділі мистецтв. Адже в свій приїзд у Москву в 1892 році він ходив, як свідчить запис у щоденнику, «дивитися Репина, дуже гарний етюд українки2 сподобався мині так, що трохи не купив фотографії, та таки може й куплю — поважне, задумане лице так і встає перед очима». В молодості Грушевського «дуже вразила» картина російського художника Володимира Маковського «Нічліжники», а ще його полотно «Глухар» за оповіданням Всеволода Гаршина «Художники» (1879 рік). Біля нього «хотілося плакати і майнула думка, а що як би ти покинув свою працю й удався у філантропію і я злякався й подумав — і моя праця на користь люду». Маковський багато малярських

___________________________



1 Антонович Володимир Боніфатійович (1834–1908) — український історик, археолог, етнограф, археограф, представник народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків, серед яких був і Михайло Грушевський. Антонович — автор багатьох праць з історії України, зібрав і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», в яких були вміщені цінні матеріали з історії Правобережної України XVI–XVIII століть.

2 Очевидно, йдеться про картину Іллі Рєпіна «Українська дівчина» (1880 рік). Цього року Рєпін разом зі своїм учнем Валентином Сєровим здійснив подорож у Запоріжжя для збору матеріалів до картини про запорізьких козаків, які пишуть листа турецькому султанові.
творів присвятив побутові і природі України, куди регулярно приїжджав з 1880 року («Дівич-вечір», «Ярмарок на Україні», «Українка» та ін.). Очевидно, їх бачив Грушевський.

Іноді в Рум’янцевку Грушевський добирався на трамваї через Пречистенку, що була тоді однією з найаристократичніших вулиць Москви. На початку століття чимало будинків на ній змінили власників, перейшовши до рук купців і промисловців. Будинок, у якому Грушевський жив, належав, до Пречистенської поліцейської частини.


«Ім’я Гоголя повинно зістатися нам близьке і миле»
Грушевський часто зупинявся на Арбатській площі так, щоб видно було пам’ятник Миколі Гоголю скульптора Миколи Андрєєва1. Власне, площа вже називалася Гоголівською,— з того часу, коли в 1909 році на початку Пречистенського бульвару встановили цей пам’ятник. Казали, що правда, що нова назва в народі не приживається2. Мабуть, в генетичній пам’яті москвичів ця місцевість таки міцно пов’язалася з Арбатом.

В московському путівнику тих часів, коли Грушевський жив на Арбаті, читаємо про андрєєвський пам’ятник: «Отлитая из тeмной бронзы фигура изображает Гоголя, в задумчивости сидящего на скамье; широкая альмавива3 небрежно наброшена на сгорбленные плечи; низко опущена голова. Автор сумел передать в позе, в выражении лица писателя в минуту бесконечной скорби. Этот памятник — выражение трагической жизни поэта, его мучительного вдохновения»4.

____________________

1 З 1900 року до смерті у 1932 році Микола Андрєєв жив і працював на Арбаті у Великому Афанасьєвському провулку, будинок № 27.

2 Зате перейменування Пречистенського бульвару, по якому любив прогулюватися Гоголь, у Гоголівський (1924 рік), було підтримане москвичами.

3 Широкий чоловічий плащ особливого покрою.

4 З 1952 р. цей пам’ятник знаходиться у дворі будинку № 7 по Нікітському бульвару, де Гоголь провів останні роки життя.

На пам’ятнику не було ні дати народження, ні дати смерті. Лише одне слово — Гоголь. Що можна додати? Це слово неповторне й всеохоплююче. Пам’ятник великому українцю в далекій від рідної Яновщини Москві… Хвилюючий ліричний, по-теплому камерний, психологічно глибинний, суголосний з арбатським середовищем...

Коли в березні 1909 року до століття з дня народження письменника цей пам’ятник відкривали, зі Львова в Москву прийшло привітання «Товариству любителів російської словесності», що організувало ювілейні святкування:

«Наукове товариство імені Шевченка у Львові шле свій привіт на святкування пам’яті Великого Сина України, якого творчість стояла в тіснім зв’язку з історичними традиціями української суспільності і глибоко вплинула на розвій української національної свідомості.

Українська суспільність має в живій пам’яті міцні і нерозривні зв’язки, які лучили геніального письменника з його рідним народом і які він живо відчував, його глибоку любов до поетичної спадщини старої України і сотворені ним блискучі образи українського життя тогочасного і минулого.

Слава Великому Письменнику!»

Серед багатьох десятків привітань, надісланих з усіх кінців Росії та світу, це був єдиний документ, який так лапідарно й блискуче виражав належність Миколи Гоголя до України та української культури.

Михайло Сергійович підійшов до витонченої огорожі, де кілька широких східців вели до постаменту. Стовпи, на яких висіли ліхтарі, що спиралися на екзотичні левові фігури, виконані в формі єгипетського класицизму. Він уважно роздивився бронзові барельєфи на п’єдесталі з персонажами «Ревізора», «Невського проспекта», «Мертвих душ»… З особливою цікавістю розглянув з лівого боку героїв «Вечорів на хуторі біля Диканьки» та розкішного Тараса Бульбу з його синами. Огрядний Бульба стояв у повному озброєнні. На прохання скульптора для цього образу позував Володимир Гіляровський… За спиною Бульби гідно й скромно прилаштувалися сини — Остап і Андрій. Відразу згадалося, що це були два дужі парубки, міцні, здорові, обличчя яких вкривалися першим пухом волосся, не зачепленого ще бритвою. Остап був суворий до інших спокус, крім війни та веселих гульбів, принаймні ніколи майже про інше не думав. Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвиненіші. Учився він охочіше, був винахідливіший. Андрій, як і старший брат, кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була доступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли йому минуло за вісімнадцять. Подумалося, що на барельєфі Андрій навіть трохи похнюпив головою, ніби передчуваючи близьку провину перед батьком і братом…

Далі Михайло Сергійович пішов униз по Пречистенському бульвару, в напрямку до храма Христа Спасителя, думаючи про Гоголя. У двадцять два роки він прочитав «Выбранные места из переписки с друзьями». Тоді зрадів, дізнавшись про Гоголеве повчення, що не треба домагатися іншої постаті, аніж дав Бог, а силкуватися на своїй користним буть. І наче молотом вдарила думка: А як кінець? Аджеж після смерті що? Записав у щоденнику: «Читаю Гоголя потрошку; ой багато єсть схожого зо мною». Микола Васильович збуджував уяву і думку, спонукав прирівнювати його долю зі своєю, викликав роздуми: «Я прочитав Гоголеві листи, здебільшого багато схожого; в одному листі він пише перед смертю, що сподіваєцця на Божу ласку чи докінчать свої твори, що він вірить у се — але єму не вдалося. Тепер така думка: чи то Біг на краще зробив, однявши у Гоголя письменську кебу1, не давши докінчити єму, що Біг чем нагородив за єго каяття, за єго побожність, чи Гоголь помилився, одбігши

_____________________



1 Вміння, дарування, здібність.
свого письменства?… Оцю другу думку я часто маю в голові, але як перша права?»

Пізніше дедалі більше й глибше цікавився життєвою драмою Гоголя. Згадав, як опублікував статтю до його історичного ювілею в «Літературно-науковому вістнику»:

— Один із найславніших синів України, один із найгеніальніших людей, яких дала Україна… Правда пам’ять про нього предложена нашій суспільності під спеціальним гарніром. Давно вже у ворожих українству сферах з Гоголя зроблено певного рода символ, прапор і гасло «общеросизма» на посрамленнє українських сепаратистів… Не нині почалися спроби зробити Гоголя прикладом «общерусса на малороссийской почве», взірцем і каноном для українства — таким, мовляв, має бути українець, таким як Гоголь, а не «сепаратистом»…

— Гоголь в тім не винен, і його ім’я повинно зістатися нам близьке і миле. Він дав українству те, що міг дати в своїм часі і в обставинах, в яких вивела на світ і виховала його доля… Нам прикро, що геніальні сили його духа не вилилися в напрямі національнім, що він не був новатором в національній сфері, яким був у сфері чисто літературній. Жаль, що він не був свідомим українцем в нашім теперішнім розумінні, не писав по українськи1.

— Гоголь виріс на руїнах старої Гетьманщини, не підозріваючи, що зі смертю козацького устрою не перестала жити Україна. В тій сфері, де він виховувався під виключним пануваннєм «єдиної правдивої російської літератури й культури», ніхто не підозрівав сього… Гоголь, підогрітий мріями на непривітній чужині про свою «Малороссію», і тим чисто етно-

________________________



1 Микола Жулинський зауважує, що «відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно — він спровокував кризу та започаткував роздвоєння національної свідомості». На думку Юрія Барабаша, мовна двоїстість, ставши складником двоїстості національної свідомості, втрати ідентичного, водночас виступила і їх чинником, каталізатором гострої психологічної роздвоєності.

графічним інтересом, який побачив до українства в петербурзьких інтелігентських кругах, став ентузіастичним співцем українського життя, що вимирало на його очах під новими впливами, новими формами, поетом давньої України, безповоротно похороненої. Він обсипав розкішними квітами творчості сю Україну, що представлялася йому дорогою, прекрасною покійницею; овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозріваючи її близького воскресення, не підозріваючи вічного життя під шкарлупою півзотлілих форм…

— Але подивитися, як електризують його українські інтереси й симпатії Максимовича, не зважаючи на дуже короткі стрічі з ним! Гоголь починає іронізувати з великоросів й Великоросії, вдаватися в український націоналізм, сама термінологія змінюється: вже нема «Малоросії», на її місці «Україна»… Досить прочитати виїмки з його листів. Ось писав до Михайла Максимовича в 1833 році: «…Киньте, справді кацапію та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те ж саме зробити і наступного року гайнути звідси». Або наприкінці того ж року: «Туди! Туди! До Києва! Він наш, він не їхній. Неправда? Там, або навколо нього, чинилися справи старовини нашої».

— Коли б замість Петербургу, Риму, Москви Гоголь пожив би в Україні, ввійшов до харківського кружка 1830-х років та київського 1840-х років, його літературна спадщина, мабуть, не була б великоруська…

— Українське почуття в нім було… Він сильно відчував ріжницю української і великоруської мови… В теорії він припускав зовсім свідомо можливість українського самопочуття, хоч сам в собі й не бачив різко вираженого національного почуття… Не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя (люде наших поколінь певне тямлять, скільки завдячили їм в розвою й усвідомленні своїх українських симпатій!), а і з огляду на його українське почуття, ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості. Не цілою своєю творчістю, не цілою своєю гігантською фігурою, але деякими сторонами своїми він належить сюди.

— І менше всього можна згодитися на те, щоб його протиставлювано українському рухові, як щось принципіально йому противне. На всякі такі проби і заходи ворогів українства ми мусимо повторити його власну фразу з його листа: «Він наш, він не їх!»…1

…Коли наприкінці Пречистенського бульвару Грушевський зупинився, то ліворуч перед ним постав храм Христа Спасителя. Під час приїзду до Москви на двадцять шостому році життя він бував у ньому. Відвідав інші церкви, передусім кремлівські, заходив у ближчу до готелю приходську церкву, до Іверської часовні, їздив у Троїце-Сергієву лавру. Проте запам’ятався найбільше храм Христа Спасителя. Записував у щоденнику: «Сегодня (9 лютого 1892 року. — В.М.) також був на ранній службі в Сіноді; потім обійшов церкви, був й у Спасителя…» Наступного дня знову підтвердив цю немаловажну подію: «Учора вранці по служеніи заходив у храм Спасителя…»2

______________________



1 Ще й досі ведеться суперечка, яким був Гоголь письменником — українським чи російським. Безперечно, немислимо вийняти творчість Миколи Гоголя з української літератури та й українського літературного процесу. «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород» та «Тарас Бульба» — твори української духовності та ментальності. Володимир Набоков, говорячи про Гоголя, виключав його повісті, що ввійшли до «Вечорів», із російської літератури. А Панас Мирний на початку ХХ століття справедливо зазначав: «Що не кажіть, а Гоголь душею й натурою наш». Проте мав рацію і Федір Достоєвський, підкреслюючи, що ціле покоління російських письменників вийшло з «Шинелі». Це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, був не лише українським, але й російським письменником.

Сам Гоголь писав, що «поєднав у собі дві природи: хохлика і росіянина» і якось зізнався: «Сам не знаю, яка в мене душа — хохлацька чи російська. Знаю лише те, що ніяк не дав би переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ані росіянину перед малоросіянином». Не все так просто, проте дуже жаль, що суперечки навколо Гоголя частенько будуються саме на акцентуюванні національних моментів.



2 В «Споминах» Грушевський писав, що на час його від’їзду до Тифліської гімназії «дід прислав мені на дорогу ікону Спасителя, котру я дійсно з того часу возив з собою скрізь, як Еней своїх пенатів».

«Мені об’явлено гласний надзор»
11 листопада 1916 року Грушевський писав Єфремову: «Вчора мині повторительно об’явлено гласний надзор, взято підписку о невиїзді і обов’язання, що буду являтися щотижня на явку!» Вкрай неприємна й принизлива ситуація. Проте, насправді, говорячи словами самого Грушевського, «поліційний нагляд, такий голосний назверх, був в дійсності зведений до мінімума». Судіть самі, навіть згадану Грушевським письмову підписку про невиїзд арбатська поліція взяла у нього лише через два місяці (!) його проживання в Москві. Перед війною такого б, очевидно, не допустили. Втім і Грушевський не поспішав знову зголошуватися в поліції. В «Споминах» він писав: «Потім, як я знайшов собі помешкання, я, згідно наказові, подав свою нову адресу до поліції…» Можна подумати, що це сталося відразу після 13 вересня, коли він поселився на Арбаті, 55.

Насправді, було інакше. Я знайшов цікавого документа, направленого 19 вересня Московському адресному столу: «Сыскная полиция просит в скорейшем по возможности времени уведомить, где проживает или проживал в Москве Михаил Сергеевич Грушевский, магистр русской истории, профессор Львовского университета». Вже наступного дня поліція отримала відповідь, що Грушевський проживає в будинку № 32 по Дєнєжному провулку. За цією адресою, що означає будинок № 55, але з виходом не на Арбат, а на Дєнєжний, Грушевський і числився в поліцейських документах, хоча своїм колегам і друзям він дав іншу адресу — Арбат, 55, кв. 8. Та ще й уточнював: «Вхід з Арбата». Справді, Грушевський був акуратний у найменуванні своєї адреси, бо саме за нею він отримував поштову кореспонденцію та приймав гостей. Але й у поліції номер будинку взяли не зі стелі саме під № 32 будинок рахувався в Пречистенській частині з 1914 року. Навіть зараз, коли йдеш від Смоленської площі по Арбату, то на розі будинку, де жив Грушевський, водночас видно майже поряд, але на різних боках вулиці, дві таблички: «Арбат, 55» і «Дєнєжний, 32». Якщо забути сучасну метушню на вулиці й зосередити увагу на цих табличках, які не змінилися з часів Грушевського, то можна уявити, як він виходить з будинку на Старий Арбат…

Після встановлення адреси Грушевського до нього на квартиру прийшов якийсь чинок — «щось в роді квартального надзирателя» — він поводився скромно, а, діставши від Михайла Сергійовича троячку в руку, навіть і зовсім гречно. Грушевський згадував, що той склав якийсь папір — «рід протокола» — і направив його до іншого чиновника, який наглядав за «політичними»:

«Звавсь він, як пам’ятаю добре й нині, Карасьов. Він не томив мене ніякими формальностями, а сказав тільки, що поки я живу на сім помешканні, щотижня певного дня — скільки пригадую собі — в п’ятницю перед полуднем я зголошувався до нього телефоном, на доказ того, що я на місці…»

Водночас через приїзд Грушевського до Москви тривала бюрократично-поліцейська переписка. Відділення з охорони громадської безпеки в Москві (охоронне відділення) звернулося 14 жовтня до Паспортного відділення канцелярії Московського градоначальника: «В Москву прибыл на жительство профессор Львовского университета Михаил Сергеевич Грушевский… В виду сего Отделение просит срочно препроводить в Отделение дело о названном Грушевском». Паспортисти неспішно відповіли 29 жовтня: «…Канцелярия препровождает при сем дело Паспортного отделения за № 831 — 1916 г. на 13 листах о бывшем профессоре Львовского университета Михаиле Грушевском, каковое, по миновании надобности, просит вернуть»1. На початку листопада Московське охоронне відділення поцікавилося навіть у пристава 2-ї діль-

____________________



1 Справа була повернута в Паспортне відділення канцелярії Московського градоначальника 8 листопада 1916 року.

ниці Тверської частини про те, скільки пробув Грушевський у готелі «Лоскутному» після приїзду з Казані. Лише 8 листопада 1916 року з Московського охоронного відділення було направлене розпорядження приставу 2-ї дільниці Пречистенської частини:

«Препровождая при сем бланк списка1 на предмет внесения лично Грушевским подробных сведений по вопросным пунктам, Отделение просит… учредить за ним гласный надзор полиции…

О последующем с возвращением заполненного сведениями списка и препровождением отдельной расписки Грушевского о подчинении его сказанному надзору полиции уведомить Отделение.

Грушевский проживает в доме № 32 по Денежному переулку.

ПРИЛОЖЕНИЕ. Список и бессрочная паспортная книжка за № 1878 (последняя для хранения при делах участка)»2.

Поліцейські чини 2-ї дільниці Пречистенської частини відреагували миттєво. Вже 10 листопада Грушевського було викликано в дільницю, де в нього взяли письмову підписку, яку він назвав повторним оголошенням гласного нагляду. Сам папірець був складений від руки якимось помічником пристава, а Грушевський лише підписав його. Вперше публікую цей документ повністю:
«Подписка

1916 года, Ноября 10 дня, я нижеподписавшийся, даю настоящую подписку в том, что мне объявлено о том, что я состою под гласным надзором полиции и о всяком передвижении обязуюсь сообщать таковой о месте своего нахождения.



Доктор русской истории Михаил Сергеевич Грушевский.

________________________



1 Мається на увазі трафаретний бланк, який заповнив Грушевський і в Казані.

2 Паспортна книжка була повернута Грушевському лише після Лютневої революції 1917 року.

Помощн. пристава. Подпись»

Рукою Грушевського написані виділені мною слова.

В той же день, тобто 10 листопада, Грушевський власноручно відповів на запитання згаданого «списку», який він уже заповнював у Казані. Тепер він називався дослівно так: «Список о состоящем под гласным полицейским надзором бывшем профессоре Львовского университета магистре русской истории Михаиле Сергеевиче Грушевском». Так само вперше наводжу цей документ, бо в ньому відповіді відрізняються, іноді навіть суттєво, від казанського варіанту:


«Составлен 10 ноября 1916 г.
1. Имя, отчество, фамилия и звание.

Михаил Сергеевич Грушевский, магистр (по паспорту, а ныне доктор) русской истории.


2. Место родины.

г. Холм, Люблинской губ.


3. Вероисповедание.

Православное.


4. Лета.

51-ый год.


5. Грамотность или место воспитания.

Окончил (русский) Киевский университет.


6. Был-ли под судом или следствием.

Нет.
7. Женат или холост. Если женат, то на ком.

Женат на Марии Сильвестровне, уроженке Вояковской.
8. Имеет-ли детей и если имеет, то их имена и лета.

Дочь Екатерина, 16 лет.


9. Имеет-ли родителей и кого именно, лета их и место жительства.

Мать, вдова действит. стат. советника Глафира Захарьевна Грушевская, живет в Киеве, 70 лет1.


10. Имеет-ли родных братьев и сестер, их имена, лета и место жительства.

Сестра Анна Сергеевна в Киеве, и брат Александр Сергеевич в Петрограде2.


11. Следуют-ли за ним в место высылки кто либо из его семьи и кто именно.

Временно проживает с ним жена и дочь.


12. Если семейство его за ним не следует, то где будет проживать после его высылки.

Позже выедут в Киев3.


13. Имеет-ли собственные средства существования и в чем они заключаются

Имеет часть от дома в Киеве и доход от изданий.


14. Знает-ли какое ремесло.

_____________________



1 У 1916 році матері Грушевського виповнилося 69 років.

2 Неважко переконатися, що в Казані аналогічна відповідь була докладнішою.

3 В списку, заповненому в Казані, Грушевський в цій графі поставив прочерк, а тепер він уже точно знав, що невдовзі відправить дружину й доньку в Київ.
Занимается научной работой.
15. Чем до сего времени добывал себе средства существования, как сам он, так и его жена.

Занимал я место ординарного профессора университета во Львове, теперь занимаюсь литературным и научным трудом.


16. Имеют-ли родители какое либо состояние.

Мать получает пенсию1.


17. По какому распоряжению и за что именно учрежден гласный полицейский надзор.

Мне не известно2.


18. Срок надзора и с какого времени его надлежит считать.

Мне не известно3.


19. Куда выслан или же надзор учрежден в месте его жительства.

Я был выслан в Симбирск, откуда разрешено мне в 1915 г. переехать в Казань, а в августе 1916 г. в Москву.


20. Получает-ли от казны пособие и в каком размере4.
Не получаю.

_______________________________



1 В Казані Грушевський про це не повідомляв.

2 В Казані Грушевський чітко відповів на це питання, назвавши навіть номер (!) відповідного поліцейського розпорядження. Відповідь у Москві можна розглядати як знущально-зухвалу в ставленні до поліції? Грушевський вже відчував поліцейські послаблення і міг собі це дозволити? Чи може в Казані конкретніші відповіді вийшли з допомогою поліцейського, який зі слів Грушевського заповнював «список»?

3 В казанському варіанті відповіді Грушевський називав конкретну дату.

4 Це питання було дописане в поліції від руки.

10 ноября 1916 г. Михаил Грушевский

Помощн. пристава. Подпись».
Після оформлення згаданих документів, підписаних особисто Грушевським, підполковник, який керував 2-ю дільницею Пречистенської поліційної частини, 11 листопада доповів:

«Срочно. Секретно.

В Московское охранное отделение.

Препровождая при сем заполненный Грушевским список и подписку его о подчинении гласному полицейскому надзору — сообщаю, что надзор за Грушевским учрежден».

Підкреслення в тексті зробили в арбатській поліції, певно наголошуючи на серйозності і певності встановленого за Грушевським нагляду. Начальник Відділення з охорони громадської безпеки та порядку в Москві мав повне право зафіксувати своїм підписом офіційні дані про Грушевського:

«С которого времени, какому надзору или ограничениям подвергнут и на какой срок:

Гласному надзору полиции на основании п. 17 ст. 19 Правил военного положения на все время состояния на военном положении местности, из коей выслан.



Где водворен на жительство, чем занимается, получает ли от казны пособие и в каком размере. Если имеет семейство, то из кого оно состоит и где находится:

В Москве, занимается литературным и научным трудом; пособия от казны не получает. Жена Мария Сильвестровна и дочь Екатерина, 16 лет, временно проживают в Москве».



«Я не помічав за собою ніякого нагляду…»
Таким чином, усіх формальностей було дотримано, потрібні документи складено, поліцейський нагляд встановлено. Інша річ, що цей нагляд у той час пробуксовував, як і вся бюрократична система колись могутньої царської імперії. Бо, скажімо, для пильнішої уваги до московського вигнанця досить було навіть інформації з… Києва від начальника Київського губернського жандармського управління полковника Шределя, який вчасно і неодноразово калатав у дзвони, повідомляючи що «в зв’язку з переїздом в Москву відомого українського ідеолога професора Михайла Сергійовича Грушевського і присутністю там українського письменника Володимира Кириловича Винниченка1, за циркулюючими в м. Києві серед студентів-українців слухами, там організується за участю цих осіб центр для керівництва українською роботою в Росії».

Відомо, як тісно пов’язували себе з Грушевським московські та київські студенти, і Шредель, безумовно, надсилав у Москву чітку й достовірну інформацію. Проте вона там… не спрацювала, принаймні в повну силу.

Московська поліція фактично обмежилася щотижневим обов’язковим дзвінком Грушевського до незначного арбатського чиновника. «Се, розуміється, при можливості затруїти мені існування всякими поліційними й шпіонськими причіпками, було дуже гуманно. Розуміється, се не була приємна процедура прописаного дня і часу зголошуватися до участку і викликати господина Карасьова до телефону; здавалось, що не тільки телефонна панна, а й весь світ доохресний знають, що се зголошується ___________________________

1 До речі, в поліцейській справі Михайла Грушевського зберігаються кілька документів про нелегальне перебування в Москві Володимира Винниченка по паспорту на ім’я Андрія Павленка.
якийсь пан до поліції, з можливо неясних і підозріливих причин — прикре і огидне се було почуття. Ну, але могло бути в сто разів гірше. Я не помічав за собою ніякого нагляду, в домі ніхто, очевидно не був поліцією поінформований про мою піднадзорність, навіть, я думаю, двірник чи — як він себе величав — управляющий, сей офіціальний агент поліції, не підозрював нічого, і се було великою полекшою, бо була се незвичайно прикра і груба людина. І так я багато мав неприємності, ходячи до телефону до його «контори», себто помешкання; що він би мені виробляв, коли б знав, що я «поднадзорный» се прикро навіть подумати» (виділено мною. — В.М.).

Ці слова Грушевського свідчать про те, як сильно й глибоко він переживав своє приниження, хоча і добре розумів, що могло бути значно гірше.

Бо визнавав:

«…Я міг собі жити досить спокійно, пильнуючись лише, щоб не «попадать в глаза начальству», як говорив один з моїх приятелів, галицьких засланців, та якнайменше давати приводу про себе говорити» (виділено мною. — В.М.).

Проте це «спокійне життя» зовсім не означало, що Михайло Грушевський міг вільно й гласно сповідувати свої погляди й переконання, політичний замок на його вустах імперія намагалася тримати міцно замкненим:

«Політична проскрипція1… виключала для мене можливість яких-небудь прилюдних виступів, якої небудь педагогічної діяльності, заробітку на державній службі тощо…» Нічого цього Грушевський собі в Москві не дозволяв, ці заборони він і не порушував. Але ніхто не в силах був _____________________________

1 В стародавньому Римі списки осіб, яких прилюдно оголошували поза законом. Запроваджені в І ст. до н.е. з метою знищення демократичної опозиції і розправи над політичними противниками.
заборонити йому мислити! Тим паче, що він міг займатися «літературною і науковою працею». Як він свідчив, та сама «політична проскрипція… не зв’язувала мене особливо в отсих своїх планах». Ми й самі переконалися, що в поліційних документах його літературна і наукова робота фіксувалася легально. Звичайно, існувала цензура, проте її лютість не можна було порівнювати з українською, київською, де, за словами Грушевського, «проби налагодити український журнал… розбилися о цензурні вигадки». Значно легше було в престольній, бо «тільки в Москві цензура ще якось терпіла українські видання книжок і тижневик «Промінь» (Євген Чикаленко).

І все-таки, все-таки… Життя на чужині, в умовах поліційного нагляду, навіть «гуманного», без паспорта, з тяжким відчуттям того, що в будь-яку мить поліція може безцеремонно втрутитися в твої будні й навіть перервати працю, з обов’язковим щотижневим дзвінком до Карасьова було, за словами самого Грушевського, «тяжке, сіре, безвиглядне, наповнене безсилими зусиллями якось пов’язати нитку наукової роботи, культурної й громадської діяльності, так немилосердно перерваної війною». Насправді зусилля великого українця не залишилися марними, він міцно зв’язав нитку своєї різнобічної діяльності, розгорнув у Москві велику й напружену наукову, видавничу, організаційну роботу, проте впродовж шести місяців оплачував її своїми нервами і своїм здоров’ям. І це була вельми висока ціна, що вплинула негативно на дальше його самопочуття й усю життєву долю.

Справді, в арбатському житті Михайла Грушевського чергувалися світлі й темні смуги, а печаль і радість взагалі перетиналися, як у всякому житті.

Але радість таки була!



«Сі заняття і клопоти були мені милі…»
Про що йде мова? Про щоденну, розмаїту, напружену наукову й громадську працю. Про роботу в архівах і бібліотеках, про працю вдома над рукописом «Історії України-Руси», про підготовку статей і участь у виході в світ «Украинской жизни» та «Променя», про згуртування українських сил, організацію видавничої спілки, різних товариств, про зустрічі з численними «московськими українцями» і російськими колегами, про засідання, збори, виступи на них і т.д. і т.п. У всьому цьому «час проходив доволі скоро і приємно — сі заняття і клопоти були мені милі після довгого посту» (виділено мною. — В.М.). Навряд чи й домосковське заслання можна назвати «постом», бо, як ми вже знаємо, Грушевський і там невтомно працював, але в Москві, вже після від’їзду дружини й доньки, він фактично міг повернутися до свого звичного щоденного режиму праці.

З аналізу щоденника Грушевського (1904–1910 роки), зробленого Ігорем Гиричем1, видно, що у Львові першу половину дня вчений відводив, як правило, для роботи в архівах та бібліотеках, читання лекцій в університеті. Намагався також робити прогулянковий моціон у Стрийському парку. Періодично ходив до міста, де любив відвідувати львівські кав’ярні. Проте більшість часу йшло на творчу роботу за письмовим столом. Нерідко весь робочий день Грушевський проводив над рукописами монографій і статей, коректурою нових публікацій, що надійшли з друкарень. Чимало часу, іноді кілька годин в день, відбирало листування з численними кореспондентами. Якось у березні 1910 року Михайло Сергійович зафіксував, що впродовж дня «усильно відписувався», іншого разу відзначив, що «правив цілий день коректи

__________________

1 В «Українському історику» (№ 1–4) за 2002 рік Ігор Гирич і Ольга Тодійчук опублікували щоденник Михайла Грушевського за 1910 рік.

львівські, майже до безчувствія». Навіть на відпочинку в літні місяці, які Грушевський з сім’єю проводив переважно в Криворівні, розпорядок дня в цілому нагадував звичайні робочі дні у Львові. Прогулянки забирали небагато часу, правда, в теплий день Михайло Сергійович дозволяв собі ще й скупатися в Черемоші, що протікав повз його садибу.

Цікаві й цінні штрихи до стилю й способу життя Грушевського залишив у своїх спогадах Олександр Лотоцький, який до революції неодноразово приймав у себе в Петербурзі Михайла Грушевського і спостерігав за ним зблизька:

«З його приїздом телефон у моїм помешканні не переставав працювати. То М.С. з кимсь чи хтось з ним умовлялися щодо побачень, праці, друків і т. ін. Мав він діло з людьми найріжнороднішими — і світу наукового, і політичного, і з своїми, і з чужими, і з старшими, і з молоддю, з якою він завше спільний грунт знаходив, і в справах громадських, і в особистих. Він не жив, а горів, і се не тимчасовий був спосіб його життя, а постійний.

До того способу життя пристосовані були його звички, і ми з дружиною пристосувалися до того під час його перебування у нас. Вставав він рано і зараз сідав за працю — за писання. Бувши дуже короткозорим, міг писати, коли очі близькі були до паперу, — отже спеціяльно тримали ми для нього низький стільчик дитячий, на якому й сидів він, працюючи, перед бюрком. До сніданку — десь о годині 9-й — на бюрку вже лежала купка списаних листочків — здебільшого стаття, про яку він умовлявся напередодні з тим чи іншим органом преси або науковим видавництвом. Затим — телефони, чи хтось до нього, чи він кудись. Поміж численними побаченнями встигав побувати в бібліотеці, використати книгу, якої не міг знайти в іншому місті, списати чи скоригувати якийсь архівальний документ до біжучої праці. Використати його самого можна було хіба за сніданком та обідом або вже увечері, по зборах у нас чи коли повертався з якихось зборів, — тоді, поза діловими оповіданнями про наслідки свого рухливого дня, розсипав іскри добродушного чи їдкого гумору…»

У Москві, незважаючи на важкі умови заслання, хвороби любих жінок і власні недуги, побутову невлаштованість, Грушевський з усіх сил намагався дотримуватися звичного образу життя. Більше того, він прагнув зробити кожний робочий день ще насиченішим і динамічнішим, відверто признавався, що «після всіх заходів російської адміністрації і ворогів українства на те, щоб мене «изъять» і знизити морально і матеріально, се давало мені приємне почуття незнищимості й понуджувало відкликатися на всі поклики, які звертались до мене, може, навіть уже з перебільшеною готовністю зайнятися всім і у всім…» (виділено мною. — В.М.). В іншому місці «Споминів» Грушевський ще раз наголошував: «Мій приїзд… підняв почуття і енергію московських українців. Я з усею охотою прилучивсь до сих планів і взагалі заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими».

Про «графік» роботи в арбатський період Грушевський розповідав сам: «Я працював дома зранку1, потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки, з’їдав десь пізніш немудрий обід і потім працював дома — оскільки не було якогось засідання». Ми ще не раз говоритимемо про ці засідання та збори, в яких брав участь Грушевський, і про його численні зустрічі та побачення з різними людьми. В «Споминах» про московське життя можна навіть найти підтвердження того, що Михайло Сергійович використовував і обід для якоїсь справи чи зустрічі. Розповідаючи про те, що в Москву приїхав його казанський знайомий доцент Стратонов, людина приємна і солідна, Грушевський зауважував: «Сходились ми на обіді, і він оповідав про свої похожденія…»

______________________



1 Це був серйозний «шматок» робочого дня, бо Михайло Сергійович прокидався до світанку. В «Споминах» якось записав: «Моїм звичаєм я збудивсь рано…».

Власне все було майже так само, як і в молодості, коли він багато працював, а хотів зробити ще більше. Якось на 27-му році життя Михайло Сергійович записав у щоденнику: «…Де взяти часу?! Хоч би 72 години було в дню…» За словами Олександра Лотоцького, Грушевський «утилізував кожну свою хвилину на наукову і літературну працю».

Тож є правдою те, що життя Грушевського в Москві багато в чому було «тяжким, сірим і безвиглядним», але безперечно й те, що воно було наповнене милими його серцю «заняттями і клопотами». Грушевський був несказанно радий самій можливості зануритися нарешті в архівні документи й книгосховища, зустрічатися з цікавими й потрібними людьми, писати, творити…

Врешті-решт, він був щасливий саме тим, що працював.



Розділ 2. «Я віддавсь роботі...»
«Українська історія як органічна цілість…»
Грушевський зізнавався, що «написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри, питанням чести своєї й свого покоління». Ще на початку XX століття він опублікував невелику, але, сказати б, програмну статтю «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій рішуче заявив: «Історії східного слов’янства таки не заступить історія великоруського народу, його державного й культурного життя, і ніякі мотиви не дадуть права зігнорувати історію білоруської і ще менше — українсько-руської народності1, або заступити їх повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками, як то практикується тепер»2.

Грушевський вже тоді відкинув офіційну російську історіографію і запропонував розглядати історію України як самостійний процес історії українського народу, окремого від своїх сусідів походженням, політичним, господарським і культурним життям3.

_____________________

1 Слід мати на увазі, що Михайло Грушевський, говорячи про українську минувшину, вживав поняття «історія українсько-руської народності», «історія України-Руси», а концепції російських істориків називав «великоруськими», «загальноруськими», «общеруськими» або «русскими». Нагадую про це тому, що сам Грушевський вимагав «обминути неясності й баламутства, які випливають з неоднакового уживання слова «русский» (не плутати з уживанням Грушевським слова «руський», яке у нього означає «український», а «русин» — «українець»). У «Вступних замітках» до «Історії України-Руси» Грушевський написав стосовно українського народу, що «його старе, історичне ім’я: Русь, Русин, руський, в часи політичного й культурного упадку було присвоєне великоросійським народом».

2 Михайло Грушевський. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства. Твори у 50 томах. Том 1. С. 81.

3 Цікаво тут згадати запис гімназиста Грушевського, який був зроблений на сімнадцятому році життя в Тифлісі й опублікований 2000 року в книзі «Михайло Грушевський. З літературної спадщини». Йдеться про його конспект розгорнутої
За словами Грушевського, наслідком того, що історію Київської держави звикли бачити в ролі вступу до «русскої» історії, історія України «представлялася якимсь безформеним обрубком», який в очах одних мав бути виведений на сцену в XIV–XV віках, в очах інших — в XV–XVII століттях. Він неодноразово повторював цю думку, скажімо, в 1907 році писав, що «з становища історичного розвою не може бути нічого логічнішого, як сполучення історії київських часів (на Україні) з пізнішим історичним життям українських земель…»

Грушевський розробив цілісну наукову концепцію історії України, що знайшла всебічне відображення в «Історії України-Руси». На самому її початку Грушевський зауважив: «По традиціям старої московської історіографії, перейнятим новійшою російською, — події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно — «русскої історії»1. Вчений відзначив, що будь-які відступи від цієї схеми розглядалися, «з недовір’ям або й гнівом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив політиканства в науці, як один з проявів _______________________

рецензії українського історика Михайла Драгоманова на книжку російського історика Івана Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVII век». Книга вийшла у Воронежі в 1869 році, а драгоманівська рецензія була опублікована наступного року в журналі «Вестник Европы». Вчитаємося в заключний абзац юнацького конспекту рецензії маститого вченого:

«Таким образом, ясно видно, что Украина была не заблудшая овца славянства, подпавшая под гибельное влияние Польши и, наконец, нашедшая приют и успокоение в недрах России, но самостоятельная народность, с задатками государственности, развивавшаяся последовательно и самобытно, не замкнувшись, как Север до Петра, но принимавшая широкое участье в жизни духовной и политической Западной Европы».

Про душевний настрій та політичну позицію юнака свідчить те, що вже згаданий вірш «Україна» він підписав умовною датою «року неволі», тобто, від 1654 року, часу Переяславської угоди. Таким чином, 1883 рік — це «рік неволі 229». Таку систему датування Михайло Грушевський вживав у 1883–1885 роках.

1 Зауважу, що Максим Горький, читаючи книгу Михайла Грушевського «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1911 рік), на сторінці 100 відкреслив олівцем якраз ті слова, в яких український історик виклав цю свою точку зору: «…за
українського сепаратизму»1.

Проте, видатний історик сподівався, що досить швидко переможе «конструкція української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів…» В іншому місці Грушевський писав, що «спопуляризована рядом популяризаторів схема української історії як цілості, що обіймає всі часи історичного життя українського народу, дуже скоро здаватиметься чимсь зовсім логічним і простим — такою, як вона в дійсності». Великий українець прорахувався стосовно «московської історіографії». Через сто років після появи на світ згаданої програмної статті Грушевського, тобто на початку ХХІ століття, в московських наукових виданнях можна прочитати, що «схема Грушевського була умоглядною історіографічною побудовою, що суперечить фактам». Але насправді не було іншого історика, який підтвердив би свою наукову концепцію такою капітальною працею, як «Історія України-Руси».

Саме тому багатотомна «Історія України-Руси» зайняла видатне місце в суспільно-політичному і науковому житті незалежної України, здобула широке міжнародне визнання, могутньо сприяє «розумінню української історії як одної неперервної цілості».

Хронологічні рамки цієї безприкладної праці Грушевського охоплюють час від стародавньої доби — «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр[исту]...» і до кінця 50-х років ХVІІ століття. В листі до В’ячеслава Молотова, написаному незадовго до смерті, Михайло Грушевський з гіркою гідністю написав: «Я _____________________

историею великорусского народа или государства, пристегивая к ней от времени до времени тот или другой эпизод из истории Украины или Белоруссии…

Эта схема пустила такие глубокие корни, что даже весьма серьезные и чуждые политиканства люди не могут отрешиться от представления, что история украинского народа начинается с 15-16 веков, а вся предшествующая жизнь южной группы племен принадлежит истории «общерусской», т.е. великорусской».



1 Історія України-Руси. Том 1. К.: Наукова думка, 1994. С. 3—4.

всю жизнь свою посвятил исследованию истории Украины. Большой курс ее доведен в печати до 1657 г.». В «Історії України-Руси» Грушевський уперше дав системний виклад історії України, розробив і втілив концепцію наступності, безперервності та цілісності історичного розвитку українського народу.

Концепція Грушевського не раз піддавалася критиці і всіляким «уточненням». Але мав рацію академік Дмитро Багалій1, який писав: «Я властиво визнаю схему М.С. Грушевського за правильну і з теоретичного, і з практичного боку, бо український народ жив історичним життям протягом більш ніж тисячоліття, здобув собі з великими труднощами свою власну територію, витратив колосальну енергію, щоб її охороняти та нею користуватися, утворив за цей час націю…»

За оцінкою Любомира Винара «Історія України-Руси» є неперевершеним і найвидатнішим твором української історіографії протягом її понад тисячолітнього розвитку». Ця багатотомна праця Грушевського досі залишається найвагомішим внеском в наукове українознавство, яке вчений розглядав як «ріжні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народу і його території в сучасності і минувшості»2.

В рамках цієї книги немає змоги та й потреби докладно розкривати зміст і наукове значення «Історії України-Руси», досить буде обмежитися переліком основних тез історичної концепції, яку Михайло Грушевський поклав в основу своєї капітальної праці. В стислому вигляді ці тези в свій час представив Любомир Винар3. Всі вони випливають із згаданої праці Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального

____________________

1 Багалій Дмитро Іванович (1857–1932) — український історик, архівознавець, громадський діяч. Один із перших (з 1918 року) академікiв Української Академії наук.

2 Михайло Грушевський. Справа українських катедр і наші наукові потреби. — Твори у 50 томах. Том 1, стор. 461.

3 Любомир Винар. Значення Михайла Грушевського в українській і світовій історії // Український історик. 1991–1992. № 1–4. С. 21–22.

укладу історії східного слов’янства».

По-перше, — це безперервність і нерозривність українського історичного процесу від ранньої історичної доби, через середньовіччя аж до нового періоду історії України.

По-друге, історичний процес охоплював дії та життя українського народу в цілісності на всій його території у контексті культурного, суспільно-політичного, релігійного, правового і державного розвитку.

По-третє, вкрай нераціональним є сполучення старої історії південних племен і Київської держави з її суспільно-політичним устроєм, правом і культурою з Володимиро-Московським князівством XIII–XIV віків, — «так, наче се останнє було його продовженням». Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік, а потім в литовсько-польський період, що охоплював XIV–XVI століття. «Київська держава, право, культура були утворенням одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської»1.

Таким чином, Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємницею, ні наступницею Київської держави, вона виросла на власному корені.

Четвертою тезою можна виокремити висновок Грушевського про те, що «українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій»2.

П’яте. Внаслідок впровадження концепції «общерусскої історії» російськими істориками, «історія українсько-руської народності зістається не тільки без початку, а і в виді якихось кавалків, disjecta membra3, не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами»4. Ще гірше є

___________________________________________

1 Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. Том 1. С. 77.

2 Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. Том 1. С. 80.

3 Уривків цитат.

4 Через кілька років писав про те ж само стосовно викладання української історії: «В офіціальну схему «русскої історії», прийняту однаково, майже без ріжниць програмою і середньої, і вищої школи, українська історія, як відомо, входить, так само, як і література, в виді відірваних кавалків, disjecta membra, потрібних для вияснення історії Російської держави й великоруського народу».

справа з білоруською народністю, яка за російською схемою «пропадає зовсім за історією держави Київської, Володимиро-Московської, ба навіть і за Великим князівством Литовським»1. У цьому контексті, концепції, які тримає в своєму арсеналі російська офіційна історіографія, не є науковими і їх треба відкинути.

Теза шоста. В історичних дослідженнях головну вагу слід перенести з історії держави на історію народу, суспільства. «Політичне, державне життя, розуміється, чинник важний, але поруч нього існують інші чинники — економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значіння від політичного, але в кождім разі не повинні лишатися в тіні поза ним»2.

Нарешті, за словами Грушевського, найбільш раціональним у дослідженні східноєвропейської історії є «представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині»3.

Отже, йшлося про наукове й об’єктивне висвітлення історії трьох народів: українського, білоруського і російського. У зв’язку з цим, за висловом Грушевського, «треба б усунути теперішній еклектичний характер «русскої історії», зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей, консеквентно4 перевести історію східнослов’янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами»5. Він блискуче виконав це завдання стосовно історії українського народу, написавши неперевершену «Історію України-Руси».
_______________________

1 Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. Том 1. С. 78.

2 Там само. С. 80.

3 Там само. С. 82.

4 Послідовно.

5 Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. Том 1. С. 82.
«Я дописував останню главу…»
Залишмо цю цікаву й невичерпну тему, щоб з’ясувати, яку саме частину «Історії України-Руси» Михайло Грушевський написав у Москві. Вчений абсолютно точно й чітко вказав на те, що тут він зосередився на завершенні VIII тому своєї капітальної праці. В «Автобіографії» він засвідчив: «З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї «Історії України», яку війна перервала на описі Зборівської битви... в Москві докінчив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року, видрукував в Москві, як третю частину VIII тому...» (виділено мною. — В.М.). В «Споминах» учений недвозначно зафіксував: «Я дописував останню главу, яка малювала ситуацію після нещасливого Зборівського трактату, і передрукував на машинці» (виділено мною. — В.М.). Нарешті, у «Вступному слові» до третьої частини VIII тому Грушевський писав: «Роботу ж мою над другою половиною сього тому перервала війна, — на початку останнього розділу отсеї книги» (виділено мною. — В.М.).

Останній розділ тому VIII, частина ІІІ називається «Зборівська угода й її безвиглядність». Зміст цього розділу Грушевський визначав так:

«Королівський похід на козаків. Бльокада і битви під Зборовом. Угода з ханом. Пересилки з гетьманом. «Деклярація ласки». Прикрі і неможливі сторони зборівської угоди. Охорона status quo. Заходи гетьманської дипльоматії. Соймове потвердженнє і його хиби. Незадоволеннє мас».

Знаючи те, що московський текст розпочинався з опису битви під Зборовом, неважко підрахувати — на Арбаті Грушевський написав не більш як сотню книжкових сторінок. Проте вони були присвячені надзвичайно складній ситуації й мали вирішальне значення для завершення тому.

Отже, VIII том «Історії України-Руси» охоплював 1626–1650 роки. Конкретніше — частина ІІІ цього тому під назвою «Хмельниччина в розцвіті (1648–1650)». За словами самого автора, вона становить в повному вигляді і якомога об’єктивному освітленні період найвищої сили і розквіту великого українського руху. Тобто йдеться про період, коли після блискучих, цілком несподіваних жовтоводських та корсунських тріумфів Хмельницький і його спільники стали заходитись коло закріплення та використання несподівано досягнутих успіхів і поволі дійшли до тих високих планів соборної, незалежної України і широких політичних комбінацій для її забезпечення, які не раз так чарують нас з далекої перспективи.

Грушевський особливо наголошував, що для найглибшого вияснення сих вікопомних моментів історії він провів докладний аналіз усього раніше відомого матеріалу і залучив також багато нового, невідомого матеріалу, «що кидає зовсім нове світло на деякі важні моменти в розвою сих подій — скажім на зборівське замиреннє й його умови» (виділено мною. — В.М.).

Важливо, що Михайло Грушевський сам акцентував на тому, що текст, написаний в Москві, по-новому висвітлював історію Хмельниччини. Автор сподівався, що його суто наукова праця буде корисною кожному, хто цікавиться нашим минулим і нашим сучасним.

У «Вступному слові» вчений розповідав про долю VIII тому:

«Арештований і всаджений до в’язниці, а потім засланий до глухого Симбірска, я не мав змоги докінчити сеї праці і щоб вона не пропала, випустив в 1915 р. другу частину, яка обіймала огляд десятиліття перед Хмельниччиною (між іншим цілого великого українського розселення в Слобідщині, що особливо сильно розвинулося в тім часі), та початки повстання, кінчаючи битвою під Корсунем. Книга ся була видрукована тільки в числі 500 примірників і стала тепер уже великою рідкістю. Потім, коли мене переведено на життя до Москви, на осінь 1916 р., стало для мене можливим довести роботу до межі, котру я поставив для VIII тому: до того моменту, коли вияснилась безвиглядність зборівського компромісу й перспектива нового і безповоротного відірвання від Польщі стала неминучою (весна 1651 р.). Невважаючи на дуже трудні обставини мого засланського життя, я за зиму 1916/1917 р. довів до кінця сю працю й почав її друкувати в Москві, саме коли почалась революція й покликала мене до Києва. Книга друкувалась потім цілий рік, і незадовго перед зірваннєм зносин між Україною й Московщиною пішли її останні коректи. Потім я довго не мав про неї вістей, і тільки під час мирових переговорів, літом 1918 р., через імпровізованих поштарів, які возили пошту з Київа до Москви і назад, я передав наказ друкарні випустити книгу — і дістав разом з рахунком оден примірник з друкарською розцінкою. Не знаю, чи випустила друкарня книгу до книгарень: не бачив і не чув я ніде її сліду, і передруковую тепер з того єдиного примірника, який тоді отримав1. Не роблю в ній змін, щоб не вносити до викладу ніякої «політики», навіяної подіями останніх літ. Нехай буде такою, якою писалась тоді, коли Українців ще не ділила нинішня політика.

1/ХІІ. 1921» (виділено мною. — В.М.).


«Аж не можу читати, так тяжко…»


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал