Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка8/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

Помимо научного, труд проф. Грушевского имеет еще и большое национальное значение. Возрождение всех славянских народностей начиналось или укреплялось с появлением на народном языке их научной истории. Такой истории не было у украинского народа до появления «Истории» проф. Грушевского. Появление ее — факт большой важности в жизни этого народа» (виділено мною. — В.М.).

За оцінкою Володимира Дорошенка, «Історія України-Руси» — «се перша в своїм роді й одинока в нас праця — правдивий колодязь нашого історичного самопізнання, праця, що дивує кожного розмірами вложеного в неї труду й знання. Вона становить просто епоху в нашій науці й нашім національнім розвитку. Нею вивів нас Грушевський — се сміло можемо сказати — в люде, показав і нам і чужинцям, що ми великий народ з великою й багатою минувшиною, а зовсім не якась прищіпка до москалів або поляків» (виділено мною. — В.М.).

Блискучі оцінки, що не постаріли з часом!

Микола Василенко відзначив, що наукову досконалість «Історії України-Руси» було зустрінуто в певних колах зі злобою, котра швидко пройде, а велика національна й наукова справа надовго збереже своє значення. Та даремно було сподіватися, що злоба мине швидко, у декого вона є й досі. Зате велика національна й наукова справа Грушевського справді надовго зберегла своє значення. Нині, як і в 1916 році, актуально звучать слова Володимира Дорошенка про те, що своєю працею Грушевський «підніс нашу самосвідомість і дав… могутню підойму для нашого національного поступу» (виділено мною. — В.М.).

Нарешті, коротка виписка із статті Сергія Єфремова «На сторожі національної гідності», що була присвячена публіцистичній діяльності Грушевського:

«Самый стиль его, медленный и несколько тяжеловатый в научных работах, резко меняется в публицистике, приобретая гибкость, блеск и разнообразие. Прибавьте к этому украинскую ориентацию последнего… научно разработанную и исторически обоснованную, — и вы будете иметь полное объяснение того влияния, которым пользуется М.С. Грушевский среди украинского общества, и той ненависти, которую возбуждает самое имя его во вражеском стане. Человек хронологически иного поколения, он сделался вождем нашего времени, представителем всего живого, что бьет ключом жизни в современном украинстве…1

____________________________

1 Через десять років, 14 квітня 1926 року, Сергій Єфремов, який на той час конфліктував з Михайлом Грушевським, записав у своєму щоденнику: «І цей чоловік претендує на ролю про-

Как ни громадна заслуга ученого историка1, впервые истинным светом осветившего наше прошлое, но не меньшей является и заслуга гражданина, озаряющего настоящее на путях к будущему. Бывают даже моменты, когда, быть может, более почетно делать историю, а не писать ее» (виділено мною. — В.М.).

Сергій Єфремов справедливо відзначив, що загальною рисою публіцистики, а ми додамо — всієї діяльності Михайла Грушевського, була глибока переконаність в історичній правоті української справи, в досягненні та здійсненні основних завдань українського руху. Ця глибока переконаність і впевненість великого українця знайшли своє втілення в утворенні незалежної України на межі двох століть і тисячоліть. Час іде, але й сьогодні Михайло Грушевський, як і в свої 50 літ, знаходиться на сторожі нашої національної гідності.

Статті в згаданих часописах, особливо в «Украинской жизни» містили найширшу й наглибшу спеціальну оцінку діяльності й постаті Михайла Грушевського в передреволюційний час, незадовго до очолення ним Української Центральної Ради. Вони акумулювали в собі визнання того, що престиж Грушевського був незрівнянний. Віденський «Вістник» відзначав особливо: «Все, що ясне, світле, благородне й чесно думаюче на Вкраїні, шанує, почитає та вітає сьогодня великого вчителя — Михайла ________________________

водиря громадського, і таким таки і справді був. Подлая нація! — сказав би Є. Х. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити».

1 Запис Єфремова у щоденнику 16 серпня 1927 року: «Читаю. Скінчив Грушевського і, здається, зрозумів причину безмежної нудоти, яка охоплює, коли читаєш його праці: фактів навергано силу-силенну, а серед них жодної Аріадниної нитки, що помогла б орієнтуватися в цьому лабіринті сирового матеріалу. До того ж розволіклість, пережовування десятками разів (буквально!) одного і того самого. А над того нестерпуче самохвальний, претензійний тон. А в результаті праця, безперечно цінна деякими сторонами — твір для небагатьох. Прочитають її одиниці, яким вона, власне, й не дає нічого нового. Масовий читач її просто не подужає, не вчитає. А коли б усі ті роздебендювання та повторювання скоротити разів так уп’ятеро — добра б книжка вийшла, і не для самих спеціялістів».

Ще раз здивуємося з Єфремовим: «Як міняються часи і ми разом з ними».


Грушевського»1.

Маємо добре пам’ятати ці високі, виважені й щирі оцінки сучасників, яких був удостоєний п’ятдесятирічний Михайло Грушевський в арбатський період свого життя, що для нас особливо важливо. Вони мають безперечну перевагу перед тими, пізнішими оцінками, що «писані «з перспективи часу» з різким ідеологічним забарвленням» (Любомир Винар). Як відомо, ці наступні оцінки діяльності Грушевського в Центральній Раді та в час народження Української Народної Республіки були дуже різними, розбіжними, суперечливими. З цього приводу Винар справедливо зауважив: «Проте лише невігласи можуть заперечувати державницьку дію голови Центральної Ради, яка допровадила до реалізації державного суверенітету української нації. Це не значить, що в діяльності Грушевського не було помилок, але їх треба об’єктивно насвітлити в контексті сучасних джерел, а не з точки зору різних ідеологій, симпатій або партійних настанов пізніших років».

У ювілейному числі «Украинская жизнь» зазначала:

«Чи й треба пояснювати, що надруковані статті про М.С. Грушевського з оглядом і оцінкою його різнобічної діяльності, є лише скромним і далеко не достатнім виразом тієї вдячності, яку відчуває кожний свідомий українець у ставленні до прекрасного історика України. В інших більш щасливих умовах увага українського суспільства і преси до М.С. Грушевського набула б, звичайно, значніших розмірів і форм…» (виділено мною. — В.М.).

Ці слова почали збуватися вже невдовзі після того, як журнал побачив світ і повною мірою збуваються в наш час. Не можу тут не згадати ще раз про те, що в 2002 році в Україні вперше почалося видання Повного зібрання творів Михайла Грушевського, що включатиме всі опубліковані й неопубліковані твори видатного вченого й громадсько-політичного діяча, його епістолярну, мемуарну спадщину й архів.

Повертаючись до вересня 1916 року, коли Михайлові Грушевському виповнилося 50 років, скажемо на завершення разом з авторами «Вістника Союзу визволення України»:

«Честь і слава ювілятови! Нехай же Михайло Грушевський живе, нам, живе Україні на многая і многая літа! Нехай його трудом зростає українська культура та слава рідного народу!»
«Справа дуже пекуча»
Якось я переглянув московську пресу за 11 вересня 1916 року, тобто в день приїзду до міста Грушевського. Звичайно, шукав не сліди цієї події, хто став би публікувати інформацію про появу в місті засланого в Сибір «мазепинця» та й хто, крім уже згаданих людей, міг знати про це. Хотілося знайти український сюжет, суголосний з прибуттям у Москву великого українця. І я знайшов! З того часу мені хотілося дізнатися: «Чи знав Грушевський, що в день його приїзду в Москву тут грала відома українська театральна трупа Дмитра Гайдамаки?» Ні, не так, бо цього він напевно не знав. Чи відомо було Михайлові Сергійовичу, що ця трупа гастролювала в Москві весь час його перебування й разом з ним пережила в місті Лютневу революцію 1917 року?

Якраз у день прибуття сім’ї Грушевських «Московский листок» у спеціальній рецензії давав захоплену оцінку спектаклів української трупи Дмитра Гайдамаки в театрі Струйського, що на Серпуховській площі: «Знаходячись у театрі, не можеш відірватися від сцени». В той день йшов спектакль «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. З часу написання (1836 рік) цей твір хутко набував популярності, тим паче, що перший класик української художньої прози всю роль головного героя написав українською мовою. П’єса посіла одне з провідних місць у репертуарі всіх українських та багатьох російських труп, більше того в ХІХ столітті «Шельменко-денщик» став найрепертуарнішим після «Наталки Полтавки» Івана Котляревського в усій українській драматургії. До речі, артисти з України привезли в Москву й «Наталку Полтавку».

Театральний колектив Гайдамаки утворився наприкінці ХІХ століття через відгалуження від трупи Марка Кропивницького. Гайдамака був близьким помічником цього Майстра, а потім двадцять років очолював власну трупу. Він говорив артистам: «Грайте без пишномовності. Більше душі, більше внутрішніх переживань». Здається, саме це найперше завоювало прихильність суворих московських критиків. «Вміти захопити глядача — завдання нелегке. І якщо малоросам вдається це, то, напевне, в їх грі є… разюча простота, з якою розігруються малоросійські п’єси. Простота — привілей істинних талантів…»

До трупи Гайдамаки входило 40–60 осіб, в ній, за висловом газети «Московские ведомости», були такі артисти, які могли б стати окрасою будь-якого театру Росії. «Московский листок» писав у 1916 році: «Л.Я. Манько, Д.А. Гайдамака, пані Шостаківська безумовно зіграють помітну роль в історії малоросійського театру». Юлія Шостаківська (дружина Гайдамаки) в свій час грала головні драматичні ролі в трупі Кропивницького, а Манько запрошувалася до трупи нарівні з Марією Заньковецькою. Трупа мала добірний хор і чудових співаків-солістів, зокрема московські газети відзначали Н. Кочубей-Дзбановську. Разом з трупою Гайдамаки в 1916 році виступали також артисти з українського колективу Т. Колісниченка.

У Москві з великим успіхом було показано п’єси Михайла Старицького «Сорочинський ярмарок» і «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», котрі було поставлено ще в перший сезон роботи трупи і які пройшли з нею весь творчий шлях. При переповненому залі неодноразово йшли спектаклі: Михайла Старицького «За двома зайцями», «Тарас Бульба» (за Миколою Гоголем), Марка Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Вій» (за Миколою Гоголем) та багато інших вистав, які не залишилися в сучасному репертуарі.

Московські газети відзначали, що малоросійська мова, не всім знайома, та завдяки талановитим українським артистам, була зрозумілою багатьом. Про це свідчив постійний аншлаг, явне співпереживання глядачів, вибухи непідробного сміху в залі і буря оплесків у кінці кожного спектаклю. Спів як сольний, так і хоровий, викликав захоплення публіки, і вона настійно вимагала повторів. З ентузіазмом сприймали москвичі танці парубків і дівчат, які, здавалося, літали в повітрі…

Крім того, на спектаклі трупи потягнулися московські українці й думаю, були серед них і ті, хто не обмежився ностальгією за Батьківщиною, для кого приїзд артистів з України став поштовхом до конкретної роботи в ім’я її відродження. Саме так було з уже згаданим Петром Стебницьким, з яким активно листувався Грушевський. За часів свого студентства в Києві Стебницький був «общеросом», а до української справи ставився скептично. Ситуація помінялася, коли 24-річний Стебницький опинився в Петербурзі. Він відразу відчув те, чого не помічав у Києві: брак рідного повітря. «Тут приїхав до Петербурга Кропивницький з своєю знаменитою трупою, — писав Андрій Ніковський1, — і сталося чудо: після кількох вистав з Стебницького-скептика став — може це мало ______________________

1 Ніковський Андрій Васильович (1885–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, дипломат, літературознавець, публіцист, перекладач. У 1913–1914 роках — головний редактор найпопулярнішої в підросійській Україні газети «Рада». Член Центральної Ради, комісар Києва (1917 рік). Міністр закордонних справ УНР у 1920–1922 роках. Цей період діяльності Ніковського глибоко розкритий у згаданій книзі Дмитра Табачника «Історія української дипломатії в особах». В 1924 році Ніковський повернувся в Україну, був співробітником Всеукраїнської Академії наук. Автор «Українсько-російського словника», що вийшов у Києві в 1926 році, та цитованої праці «Петро Стебницький», про яку Єфремов записав у щоденнику 9 лютого 1927 року: «Збираються конфіскувати книжку, присвячену пам’яті Стебницького. Причина — «націоналістичний ухил… (!)» та — «це ж на вшанування некомуністичного діяча»… На щастя, книжка, здається, мало не вся розійшлась».

сказати: гарячий і незбитий українець…» Цей соціально-театральний феномен сформулював у своєму щоденнику Лесь Курбас: «Були такі, що тільки наші вистави зробили їх свідомими українцями».

Є щось символічне в тому, що прекрасний театральний колектив Дмитра Гайдамаки гастролював у Москві весь той час, коли в ній жив Грушевський. Шкода, що Михайло Сергійович не відвідав жодного спектаклю гайдамаківців. А таки не відвідав, якщо навіть довідався про перебування трупи в Москві. В молодості було інакше. Дев’ятнадцятирічний Михайло Грушевський писав оперній співачці Олені Марковській, яка виступала в Тифлісі в сезон 1885–1886 років: «У неділю був на «Риголетто»1… Скажу тільки, що ви співанням своїм дали мині чисту, щиру естетичну втіху, якої досі здаєцця ще не мав я…» Тільки но Михайло Сергійович у 1892 році приїхав у Москву, як відразу поспішив на спектакль з участю великої Марії Заньковецької. Записав у щоденнику: «Ввечері (10 лютого. — В.М.) були з Оглобліним на бенефисі Заньковецької. Добре грає!» До речі, на початку ХХ століття під час гастролей у Львові частими гостями Грушевського були не лише Марія Заньковецька, а й інші корифеї українського театру. В Москві першочергові справи та хвороби дружини й доньки поглинули Михайла Сергійовича настільки, що він у театр не ходив, про що сам признавався: «Я не був в театрі взагалі всі сі роки». Навіть коли сам Володимир Винниченко запросив усю сім’ю на прем’єру своєї п’єси «Пригвождені»2 в театрі Костянтина Незлобіна3, то Марія Сильвестрівна й Кулюня пішли без нього… Неймовірна завантаженість, зосередженість на ділі не давали змоги Грушевському відриватися, проте про театр український він не забував. Коли влітку 1915 року мав відбутися з’їзд театральних працівни-

________________________



1 Опера Джузеппе Верді (1813–1901), в якій Марковська виконувала партію Джільди.

2 Вперше ця п’єса (первісна назва — «Розп’яті») з’явилася в журналі «Промінь».

3 Театр російського антрепренера, режисера, актора Костянтина Незлобіна був створений у 1909 році, знаходився на Театральній площі.

ків, писав Єфремову із Симбірська: «Справа взагалі для нас пекуча, а тепер в зв’язку з питанням про «разумные увлечения» дуже актуальна. Не знаю, наскільки живо беруться кращі наші трупи. А взагалі треба заявити про наші потреби». Розробляючи основи задуманого з Максимом Горьким збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», запитував у Сергія Єфремова в листі з Арбату в листопаді 1916 року: «Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра?»

Немає потреби розширювати й поглиблювати цю тему, бо вона виходить за межі московського життя Грушевського. Натомість наведу слова, що впали в очі в одній з статей Грушевського, написаній задовго до Арбату: «Я потраплю високо оцінити значіння театру добре поставленого й провадженого, що має перед собою певну ідейну програму й зміряє до неї, не запобігаючи вулиці, не силкуючися робити касу за всяку ціну».
«Поїзд відійшов ранком»
Разом з Михайлом Сергійовичом побуваймо на Брянському вокзалі1 (двірці), з якого він відправляє в Київ Марію Сильвестрівну й Кулюню. Послухаємо самого Грушевського:

— Виїзд був нелегкий, поїзди вже ходили дуже неправильно. Брянський двірець — тимчасове помешкання його, уживане через незакінчення нового великого будинку2, — був забитий пасажирами, які

_________________________

1 З 1934 року — Київський вокзал.

2 Дерев’яне й частково цегляне приміщення вокзалу було побудоване в 1900 році в Дорогомілово, куди прийшла вітка відкритої в 1899 році залізничної лінії Москва–Брянськ, пізніше продовжена до Києва й далі. В 1913–1917 роках за проектом архітекторів Івана Рерберга і В’ячеслава Олтаржевського та інженера Володимира Шухова була зведена грандіозна неокласична будівля Київського вокзалу з критим перонним залом. Грушевський застав будівництво нового монументального вокзалу і бачив сам процес, коли проводжав у Київ своїх жінок і коли від’їжджав із Москви у березні 1917 року.
чекали поїздів чергами при касах і під ними… В призначений день і час ми приїхали на двірець. Але виявило, що поїзда нема, він мав прийти з Києва ще в полудень чи перед полуднем, але не прийшов, по приході ще доперва буде ладитись до відходу. Приміщення двірця були повні пасажирів1, ми примістились на наших пакунках і чекали, як і інші.

Оглядаючи пасажирів, Михайло Сергійович раптом побачив перед собою давнього знайомого Федора Штейнгеля2, який посилено робив вигляд, що не помічає Грушевського: «очевидно, він не хотів зі мною говорити, бо не міг не бачити, тому я не чіпав його, коли він переходив коло мене»3. Це був один із багатьох прикрих уколiв, якi болiсно, але _______________________



1 Євген Чикаленко, який виїжджав із Москви трохи пізніше, свідчив: «На двірці був страшенний натовп, бо багато людей виїздило з півночі на південь, де легше було добути харчів і взагалі безпечніше було проживання; це було чисте переселення народів…».

2 Штейнгель Федір Рудольфович (1870–1946) — громадсько-політичний і культурний діяч, дипломат, член І Державної думи, барон. Навесні 1917 року був обраний головою виконавчого комітету Київської міської думи, а затим — до президії Українського національного конгресу. Генеральний секретар торгівлі й промисловості Центральної Ради.

3 Менше ніж через три місяці барон Штейнгель, якого Грушевський називав «людиною дуже обмеженою, але амбітною», разом з Головою Центральної Ради брав участь у маніфестації, присвяченій Шевченковим дням, у Києві. В газеті «Нова Рада» можна прочитати про це:

«Барон Ф.Р. Штейнгель, дуже зхвильований, говорить юрбі, що тут іде разом з іншими кращий син українського народу, що він проводирь українського народу, він постраждав, він виніс великі труди на своїх плечах — Михайло Грушевський. Слава йому!»

Цей епізод Михайло Грушевський зафіксував у своїх «Споминах». Ось що він записав: «Коли наша група підійшла до балкона думи, з промовою виступив Штейнгель, від комітету громадських організацій, вітаючи мене як одного з старших провідників українського руху, підчеркуючи свою близькість до нього і мене, — доволі се мало відповідало тому відношенню, яке він виявляв перед кількома місяцями, як бачив мене засланцем, але що ж — прийшла нова хвиля» (виділено мною. — В.М.). До речі, Грушевський записав, як тоді ж і «юда — предатель генерал Ходорович, що в 1914 г. так мерзко предав мене в руки жандармів, уважав потрібним мене щиро привітати і поздоровити з поворотом».

Отже, Михайло Сергійович не забував зла від людей, але вмів прощати або гамуватися заради спільної справи.

Принагідно зауважу, що генерал-лейтенант Микола Ходорович з 1916 року був командувачем Київського військового округу. Після утворення Української Центральної Ради активно включився в роботу з українізації армії, формування національних частин, зокрема був одним із організаторів першого українського полку ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. Восени 1917 року відмовився від посади командувача округу. За оцінкою Дмитра Дорошенка, «сам родом українець, прихильно ставився до українського військового руху».

стiйко переживав Грушевський, знаходячись у становищi засланця, що геть вiдвернуло вiд нього чимало здавалося б доброзичливих, а то й близьких людей. «Люде скажуть, люде зрадять…» (Шевченко).

Та знову передамо слово Грушевському:

— Того вечора в редакції «Украинской жизни» мало відбутися засідання редакції журналу «Промінь». Я усилено просив призначити його пізніше, на випадок спізнення поїзду, але такого величезного спізнення не чекав. Тому, що поїзду з Києва все ще не було, я лишив Марію Сильвестрівну і Кулюню на двірці, а сам поїхав на засідання. (Таки поїхав! Не міг пропустити обговорення нового номеру журналу! — В.М.).

— Відбувши засідання десь коло 11 годин прийшов знов на двірець (трамваї вже не ходили), але поїзду ще не було. Аж до півночі він прийшов. Давши відповідну мзду, добився, щоб нас допустили до нього, коли він був переставлений на запасні шини. Перенесли туди речі, і Марію Сильвестрівну з Кулюнею було влаштовано в окремій переділці (купе. — В.М.). Коли поїзд вийде, було все-таки невідомо, тому я радив лягти спати і, попрощавшись, пішов потихеньку додому, стомлений клопотами і хвилюваннями сього тяжкого дня. Було коло 2-ї години ночі. Як я потім довідавсь, поїзд відійшов тільки над ранком — Марія Сильвестрівна і Кулюня пробули на двірці щось коло 12 годин…1 Але все-таки заїхали без особливих пригод, а се в тих часах вже ставало особливим щастям (виділено мною. — В.М.).

Скільки в цій простій і щирій розповіді Грушевського зворушливої турботи за дружину й доньку, поєднаної з обов’язком перед соратниками в українській справі… Якось я пройшов нічний шлях великого українця з Брянського вокзалу, спочатку по набережній, потім через міст над Москвою-рікою й Смоленську площу на Арбат, 55, де він залишився тепер

_____________________

1 Грушевський писав Стебницькому: «Марія Сильв. поїхала звідси скорим замість 81/2 год. вечора о 4-ій вночі, а приїхала до Київа теж вночі!»

один аж до свого від’їзду в березні 1917 року в Київ.



«Зіставшися сам, — писав він у «Споминах», — я ще з більшою енергією віддавсь науковій та організаційній роботі. Мою історію Хмельниччини («Історії України-Русі тому VІІІ ч. 3») нарешті почали складати, се було дуже приємно… Се ж пришпорило мою роботу над закінченням сього тому… Я дописував останню главу, яка малювала ситуацію після нещасливого Зборівського трактату, і передрукував на машинці. В Румянцевській бібліотеці став підбирати матеріали для статті про федеративну теорію Костомарова і викликану нею полеміку… Я працював дома зранку, потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки…» (виділено мною. — В.М.)
«Покористувався матеріалами тутешніх бібліотек»
Пішохідні чи трамвайні маршрути Грушевського до Рум’янцевської бібліотеки та Московського головного архіву Міністерства закордонних справ могли навіть дати якесь задоволення й утихомирення. Архів знаходився недалеко, це було зручно, бо Грушевський не завжди міг дозволити собі їхати з візником. Він виходив з дому на Арбат, сідав на трамвай або йшов по вулиці, вдивляючись у колишні дворянські особнячки та сучасні будинки в стилі модерн.

Михайло Сергійович поселився на Арбаті в той час, коли в його провулках на узбіччі тротуарів ще росла в теплу пору зелена трава, а взимку цілими днями лежав чистий сніг, не поцяткований вихлопами від автотранспорту й іншими непривабливими відходами великого міста.

Зима 1916–1917 років була нерівною. Перед Новим роком потепліло, встановилася відлига, мостова перетворилася на мокру кашу, а в ніч на 2 січня, вдарили морози, що трималися кілька днів. Бруківка взялася льодом, на тротуарах утворилася ожеледиця. Раніше її посипали піском, але тепер для багатьох домовласників він став занадто дорогим. Про сіль, якою теж користувалися в таких випадках, і мови не йде, її не вистачає навіть для хліба. Двірники огинаються, прибирають вулиці й двори аби-як. Кажуть, що перед Святвечором тільки в одну московську лікарню доставили сім чоловік, які постраждали на крижаних вулицях. А скільки потрапило в інші лікарні?

Вранці 17 січня в Москві було 27° C морозу. В такий холод Грушевський намагався менше ходити, але засніженим Арбатом любив прогулятися, особливо після довгого сидіння в архіві чи бібліотеці. Якось ішов від Арбатських воріт і недалеко від легкого повороту вулиці зупинився, зачудований перспективою Арбату до Смоленської площі. Горіли електричні ліхтарі, яскраво світилися величезні вітрини модних магазинів, в їхньому сяйві сніг, який залишався неширокою смугою між пішохідною й проїжджою частинами, здавався перламутровим. Праворуч ажурно здіймалася дзвіниця храму Миколи Явленого, але вежу новітнього будинку на розі Калошина провулку підняли, здається, ще вище. Вулиця була заповнена людьми, весело прогуркотів трамвай, хвацько проносилися візники. Здавалося, що й війни не було…

Грушевський добирався до Воздвиженки, а звідси до архіву — рукою подати. Про головний архів Міністерства закордонних справ Росії варто сказати докладніше. Він починався в 1724 році як Московський архів Колегії закордонних справ для зберігання документів, які втратили дипломатичну актуальність. Майже півтора століття архів розміщувався на Маросєйці неподалік від Малоросійського постоялого двору в Хохловському провулку в колишніх палатах думного дяка, дипломата кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століття з прізвищем Українцев. Особливо відчутний український наголос в історії архіву поставив вихідець із Києво-могилянських «скудеїв» Микола Бантиш-Каменський (1737—1814), який тридцять років очолював архів і привів у порядок та описав величезну кількість документів. Чотири томи його «Обзора внешней полиики России» вважаються класичними. У 1812 році Бантиш-Каменський вивіз архів на підводах у Нижній Новгород і тим самим врятував безцінні документи1. В архіві працював і його син Дмитро Бантиш-Каменський (1788—1850) — український і російський історик, археограф, автор праць з історії України та чотиритомної «Истории Малой России».

Наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ століть в архіві служили юні нащадки найаристократичніших московських сімей — «архивные юноши», які згадані Пушкіним в «Евгении Онегине». В першій половині ХІХ століття при архіві діяла Комісія по публікації державних грамот і угод. В 1832 році архів перейменовано в Московський головний архів Міністерства закордонних справ. У 1870 році хранилище було переміщено в спеціально перебудовані колишні палати боярів Стрешнєва, а пізніше — К.Наришкіна. Родовий дім Наришкіних був проданий дружині генерала М.Свєчина, а та у 1818 році продала цей будинок Горному правлінню, яке через кілька десятиліть виселили у зв’язку з реконструкцією палацу під архів. Так, це був справжній архівний палац із новою церквою при ньому, що знаходився на розі вулиць Воздвиженки і Мохової1.

Грушевський вперше працював у Головному архіві Міністерства закордонних справ Росії майже чверть століття назад, на початку 1892 року. В Російському державному архіві стародавніх актів зберігається тодішнє прохання молодого Михайла Грушевського:

«Его Высокопревосходительству господину директору Московского Главного Архива Министерства иностранных дел.

Имею честь покорнейше просить Ваше Высокопревосходительство

_________________



1 Наприкінці 20-х — початку 30-х років ХХ століття будинок був знесений в зв’язку з будівництвом Державної бібліотеки СРСР ім. В.І. Леніна (тепер — Російська державна бібліотека). Архів, в якому працював Грушевський, входить до складу Російського державного архіву стародавніх актів.
разрешить мне заниматься в Высочайше вверенном Вам Архиве, в Государственном Древнехранилище и библиотеке делами, документами и книгами, относящимися к истории Подолья с ХV по ХVІ в., имеющими отношение к исследованию моему о барском старостве, с правом делать из них выписки и снимать копии.

Москва, 28 февраля 1892 г.

Стипендиат Университета Св. Владимира по предмету русской истории Михаил Сергеевич Грушевский.

Местожительство: Неглинный проезд, гостиница «Кремль», № 20»1.

Таке саме прохання молодий дослідник написав і на ім’я керуючого Московським архівом Міністерства юстиції, також добиваючись права не лише робити з документів виписки, «але й знімати копії за встановленими формами і правилами».

Тоді він приїхав у Москву з рекомендацією Володимира Іконникова2, який, звертаючись до керівника архіву пана Барана писав: «В Москве находится стипендиат нашего университета М.С. Грушевский. Он занимается собиранием материалов для своей магистерской _____________________________



1 В іншому проханні писав: «Жительство имею в гостинице «Кремль», около Манежа, № 20».

2 Іконников Володимир Степанович (1841–1923) — російський і український історик, закінчив Київський університет, заслужений професор Київського університету з 1870 року. Академік Петербурзької Академії наук з 1914 року, академік Української Академії наук з 1920 року. В студентські роки Грушевський був учнем Іконникова, надалі зрідка звертався до професора за консультаціями, попросив відомого вченого дати йому рекомендацію в московські архіви. Проте далі їх шляхи розійшлися. Як зазначає Василь Ульяновський, «на захисті магістерської дисертації виступ Іконникова викликав певне роздратування у Грушевського». У 1907 році професор Іконников не став підтримувати Грушевського, який брав участь у конкурсі на заміщення вакансії на кафедрі російської історії в університеті. Негативно ставився до боротьби Грушевського за відкриття малоросійських кафедр в університетах і викладання українською мовою, взагалі Іконникова «дратував» український рух.
диссертации1… При Вашем всегдашнем внимании к молодым ученым, Вы не откажете ему в… содействии». До речі, цієї інформації нема навіть у докладній розвідці Василя Ульяновського «Знаний і незнаний Володимир Іконников» (див. Володимир Іконников. Історичні портрети. К.: Либідь, 2004).

Значною мірою завдяки Іконникову, який був відомим у Москві своїми працями з історії Росії, до молодого вченого з Києва Михайла Грушевського справді поставилися з увагою. Сам Грушевський зауважив, що «рекомендація Іконникова наробила шелесту...» Зокрема, на письмовому проханні молодого дослідника про допуск до роботи в Московському архіві Міністерства юстиції була доброзичлива резолюція: «Допустить к рассмотрению документов с извлечениями из них... под личным наблюдением г. Архивариуса Н.Н. Оглоблина»2.

Щоденник молодого Грушевського, дає змогу уявити його роботу з архівними документами. В Московському архіві Міністерства юстиції початкуючий учений працював з книгами Литовської метрики, дуже цінними для його дисертації. Записував, що «вернувся з архіва пізно»; «знайшов дві грамоти київські ХV віку»; «правив Барські документи (вони вже переписані)…» Спочатку здалося, що в архіві Міністерства закордонних справ робити нема чого: «Був я ув іностранному архіві — з великою неохотою, та й не дурно! Дуже вже там парадно все… тім часом робити мині там майже зовсім нема чого». Запис у щоденнику від 4 березня: «В іностранному архіві покрутився тільки». Та виявилося, що це були його поверхові й помилкові погляди.

____________________



1 Магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки» Михайло Грушевський захистив у 1894 році.

2 Оглоблін Микола Миколайович (1852–?) — російський історик, археограф, архівіст, закінчив Київську духовну академію і Археологічний інститут у Петербурзі. В той час працював у Московському архіві Міністерства юстиції. Був на 14 років старший від Грушевського і в Москві опікував молодого київського магістранта.
Михайло Сергійович згадав, як він у день від’їзду зайшов до архіву, скоріше для годиться, ніж для роботи, й, щоб не сидіти без діла, розв’язав одну із подільских справ. Раптом в очі впала королівська печатка: так несподівано надибав він барські документи! Мусив залишитись іще на день у Москві…

Про арбатський період роботи в архівах Грушевський двічі спеціально згадує в «Споминах». Спочатку дає, так би мовити, загальну оцінку московських можливостей: «Можна було збирати архівальний матеріал для другої половини ХVІІ в. ... Архівальний матеріал був дуже різнорідний». Далі конкретно пише про свою роботу в архіві: «Я вибирав відповідний матеріал в Архіві Іностранних діл і юстиції, особливо з актів Білогородського приказу…»


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал