Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка7/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

«Сім’я годувалась дуже лихо»
Зберемо докупи із «Споминів» Грушевського все, що, на його погляд, прикро відбивалося на харчуванні та побуті сім’ї. Тема була, безперечно, болючою, і Михайло Сергійович приділив їй немало місця. Ось його розповідь дослівно:

— Продовольче питання вже стояло досить гостро, ціни дорожіли, продукти гіршали, все більше появлялось різних сурогатів і фальсифікаторів, «пісні дні» і різні обмеження робили замішання, змушували пильнувати і стерегти моментів, коли можна було щось купити: хліб, булки, м’ясні товари, сахар, кофе і т.д. Все се було предметом доволі безтолкової регламентації і вимагало неустанного пильнування1. Тому що прислуги у нас не було, а Марія Сильвестрівна і Кулюня майже неустанно, на нещастя, хорували весь час, не тільки не могли робити закупок, але навіть виходити на обід, се все спадало дуже тяжко на мене, єдиного здорового члена сім’ї, вносило замішання в мій робочий день, і, кінець кінцем, тому, що я все-таки дуже слабо поспівав з тим усім — прикро відбивалось на поживі і комфорті моєї сім’ї, яка годувалась дуже лихо тоді, коли недуги вимагали якраз кращої поживи, дієти, спеціальних потрав, котрих не можна було дістати, а до того дорожня, яка починала підійматись, тероризувала нас, при наших невеликих і — що найгірше — дуже непевних доходах, і заставляла зрікатись не раз дуже потрібного… (виділено мною. — В.М.).

— Одинокий дійсно гарний ресторан в сім районі була «Прага», коло Арбатських воріт. Але обід в нім тоді коштував 4 рублі2, що для нас, які

____________________



1 Скажімо, сахар продавався за спеціальними купонами, і на час приїзду Грушевського в Москву діяв купон № 6, на який можна було придбати фунт сахару. За цим справді треба було пильнувати, бо вже з 1-го жовтня згаданий талон був недійсний.

2 До війни в «Празі» можна було замовити розкішний «комплексний обід» за 2 крб. 50 коп. і скромніший — удвічі дешевше.
так недавно ще обідали менше як за рубля, здавалось лукулівською ціною, не тільки фінансово, але навіть і морально недопустимою1. Пробували ми їсти в сусідній вегетаріанській кухні, де рекламувались картопляні біфштекси й морковні ростбіфи. З початком осені ми застали там різної інтелігентської й студентської публіки силу-силенну; але потім вона дуже змаліла, переконавшись, очевидно, як і ми, що сими ростбіфами і біфштексами, усмаженими на якихось сумнівних рослинних товщах, організму не здуриш, і нам прийшлось теж облишити сю поступову і економну кухню. Почалось кочування по різних дешевих ресторанах, з дуже сумнівними результатами — і що було найгірше, як я сказав, що звичайно хтось один, або й двоє не могли вийти з дому, і тому треба було щось видумати, принести з ресторану і т. д…

— До кухні (в квартирі, яку знімали. — В.М.) ми приступу не мали, але часом нам там робили, що ми просили, — варили кашу абощо. Кухарка приносила рано булку і молоко, на спирту ми варили собі кофе або чай рано і вечір, але з спиртом були все трудності через тодішню пасію тверезості російського уряду: треба було подавати подання до поліції, яка збирала справки, давала білети на покупку, з котрими треба було підстерігати хвилі, коли в монополії появиться спирт, стояти в черзі і т.д. Часом позичали нам спирт знайомі. В уживання входив також сухий спирт, котрого ми не вміли вживати…

Картина харчування сім’ї в сприйнятті Грушевського близька до безпросвітної, і його можна зрозуміти. Михайло Сергійович дуже хвилю-

______________________



1 Важливий момент, який свідчить про моральні устої сім’ї Грушевських, закладені ще батьками Марії Сильвестрівни й Михайла Сергійовича. У свій приїзд до Москви на початку 1892 року двадцятип’ятирічний Грушевський записав у своєму щоденнику, що Микола Оглоблін запропонував йому «іти вкупі пообідати в якийсь добрий ресторан, на недорогий обід — 11/4 карбованці, і дуже приставав, я одмовився, що живіт болить, а по правді було сором йти й исти обід за 1/4 — карбованці». Михайло Сергійович знав нестачу грошей. Навіть у щоденнику за 1910 рік можна прочитати такі записи: «Безгрошів’є обсіло з усіх боків… Аж незносно, так нема грошей»; «Гнітить безгрошів’є».

вався за дружину й доньку, які хворіли, відчував, що не може повною мірою влаштувати їм пристойне харчування, тим більше дієтичне, був абсолютно безпорадний у самостійному приготуванні їжі та й умов для цього не було. Всю вину, як видно зі «Споминів», він перекладав на себе, і пам’ятав про ті важкі московські дні ще довго.

Взагалі з дитинства Грушевський, як він сам писав, «собі сотворив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу обов’язок любити своїх рідних і передусім своїх батьків, братів і сестер, не вважаючи ні на що, тремтіти за їх життя і здоров’я, служити їм і піклуватись ними і над усе цінити можливість жити вкупі і тим тішитись як найвищим щастям». Пізніше він зазначав, що сила і виключність цих почуттів була пов’язана саме з молодими роками, але кращі здобутки й вияви «сеї родинної релігії» Михайло Сергійович проніс через усе життя. Характерно, що всі його скарги на харчування сім’ї стосуються того періоду, коли його любі жінки знаходилися в Москві, а з їх від’їздом у Київ Грушевський заспокоївся, хоча для нього з харчуванням не стало легше, скоріше, навпаки.

Звичайно, в інший час все могло бути інакше, значно краще, але Грушевські приїхали в Москву в період воєного лихоліття з усіма наслідками, що з цього випливали. Якраз у вересні 1916 року, коли сім’я поселилася на Арбаті, в місті було підбито підсумки й опубліковано в газетах результати цікавого соціологічного дослідження про харчування москвичів на основі опитування більш як 1350 чоловік. З’ясувалося, що на першому місці в раціоні середнього москвича знаходилася картопля, затим — чорний хліб. Рятували багатьох людей каші всіх видів (про кашу згадував у «Споминах» і Грушевський), передусім гречана. М’яса вживалося не більше чверті фунта1 (тобто близько 100 грамів) на одну людину в день, яєць — менше одного на день, масла — близько 200 грамів на тиждень, молока — півпляшки на тиждень.

________________________________

1 Один фунт дорівнював 0,40951241 кг.

Дозволю собі додати до цього, сказати б, екзотичні дані про харчування в Москві. Тим більше, що читач напевно не чув про рідкісну, незвичайну книжечку, що вийшла в 1923 році й називалася жорстко-неповторно: «Питание Москвы в 1903–1922 гг. По наблюдениям над сточной жидкостью: материалы к физиологии города». Її автор, якийсь С. Строганов, впродовж майже двадцяти років досліджував вміст «каналізаційних труб і бочок з нечистотами» з метою з’ясування кількості та якості з’їденої городянами їжі. Дослідник отримав красномовні дані. В період 1903–1914 років в пайку середнього москвича було від 62 до 65 грамів білка; в період війни (1915–1917 роки) кількість білка впала нижче 60 грамів, тобто не набагато. Найважче було в революційний період (1918–1922 роки), коли вживання білка різко скоротилося до 40 грамів.

Взагалі, коли Грушевський жив у Москві, голод її жителям не загрожував. В тогочасній пресі я знайшов інформацію про те, що загальна смертність у майже двохмільйонному місті1 була невисокою. В 1915 і 1916 роках померло трохи більше 44 тис. чоловік щороку. Взагалі з початку ХХ столітія основним джерелом поповнення населення Москви став природний приріст.

Сам по собі Михайло Грушевський, здається, не страждав від труднощів з харчуванням, йому було досить «немудрого обіду» в якомусь дешевому ресторанчику, а більше турбувало те, що добування харчів «вносило замішання в… робочий день». Характерно, що, відправивши Марію Сильвестрівну і Кулюню в Київ, Грушевський зосередився лише на творчих і організаційних клопотах, але вони, за його словами, «були мені милі», а час з неситим харчуванням тепер «проходив доволі скоро і приємно».

_____________________

1 В той час, коли Грушевський навесні 1917 року виїхав із Арбату, чисельність московського населення була найбільшою за всю попередню історію міста, переваливши за 2 мільйони чоловік. А вже з цього часу і до кінця громадянської війни йшов процес скорочення московського населення.

«Все таки зміна на краще»
Про переїзд до Москви Грушевський в листі до Петра Стебницького у жовтні 1916 року написав схвально, але неоднозначно: «Все таки зміна на краще, хоч боком з соком вийшла сама ся переміна... Тут як не привикай, трудно привикнути». Тоді ж писав і Максиму Горькому: «…Само по себе это было не худо, в особенности если бы последовало раньше, а теперь это новая ломка в моей жизни, занятиях, хозяйстве и пр., чего я и сейчас еще не преодолел. Подобно Робинзону это мне не знаю который раз, приходится мастерить всякую снасть для своих занятий все на новом и новом месте…» В листопаді Грушевський скаржився Єфремову, що «за Казанею — себто за тамошнею квартирою і услугою жалуємо». Проте нарікання на труднощі й незгоди московського життя не вплинули на загальну позитивну оцінку Грушевським переїзду до Москви, зроблену через кілька років у «Споминах».

«Після двохлітньої вимушеної перерви в моїй громадській і науково-культурній роботі я готов був кинутись на московські можливості в сій сфері, як голодний циган на паску. Можливості, об’єктивно взявши, були досить скромні й обставлені всякого роду трудностями. Але після віденського сидіння, лук’янівської одиночки і казанської глухої провінції московське показувалося не знать яким добром» (виділено мною. — В.М.).

Це неважко зрозуміти, якщо вчитатися, скажімо, в гіркі слова з листа Михайла Грушевського до Сергія Єфремова, надісланого з Казані в березні 1916 року, про те, що він почував себе там «в герметично замкненій банці, куди голос людський не доходить і вітер не долітає…»

Що ж передусім приваблювало Михайла Сергійовича в Москві? Можна було закінчити VIII том «Історії України-Руси», роботу над яким перервала війна. Можна було збирати архівний матеріал з історії другої половини XVII століття та й пізніших часів, аж до ХІХ століття. Архіви й книгосховища в Москві були багаті й розмаїті. «Москва, — писав Грушевський, — дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва і письменства…» В бібліотеках, правда, замало польських і західноєвропейських видань, але все-таки... Для журнальної, публіцистичної роботи — простір. Українська громада численна й багата різнородними силами. Видавничі можливості величезні. Хоча для українських видань грунт і мало підготовлений, але ж аби був хоч який…

Отже, Михайло Грушевський починав своє перебування й роботу на Арбаті з глибоким і реальним розумінням обмежених можливостей і перспектив української справи в Москві, проте з явною надією на позитивні зрушення, і, головне, з енергійним прагненням максимально докласти своїх зусиль в усіх її сферах. Особливо багато сподівань покладав Грушевський на наукову роботу в московських умовах, і вони значною мірою справдилися.

Розгортання української роботи в Москві було тим ціннішим, що в Києві вона, здається, завмирала. Грушевський писав про це так:

«Відомості, які приходили з Києва і взагалі з України, дійсно не робили приємного враження. Відчувалось якесь пониження відпорності, активності й організованості. Потенціальна енергія спустилась глибоко на спід1. Те, що на горі почасти «приспособлялось» в різних воєн-

______________________________



1 Дмитро Дорошенко свідчив, що українські громадсько-політичні діячі були дуже пригнічені обставинами, що супроводжували початок війни. Активіст українського студентського руху Микола Ковалевський згадував: «Наша стара громада, лавіруючи між «Сціллою і Харібдою» російських репресій, старалася утримати деякі можливості легальної праці. Замість розв’язаного українського клубу, зорганізований був клуб під назвою «Родина», що могла бути тлумачена, як російська «Родина». Трохи ще функціонувало Українське наукове товариство, де відбувалися виклади, але всі ці легальні можливості, розуміється, були замалі і не відповідали історичному значенню подій. Тому українське політичне життя концентрувалося в підпіллі». Скажімо, на зміну легальній українській пресі прийшла нелегальна есерівська газета «Боротьба», з якою співробітничали Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, В’ячеслав Прокопович. Врешті-решт антиукраїнські репресії влади не зломили український рух і національний дух свідомих українців.

них організаціях — як городський і земський союзи, Червоний Хрест, «Юг России» (опіка над біженцями), виробляли в сій новій сфері не раз такі визначні позиції, які їм не снились перед війною. Зав’язували цінні зв’язки, включно до різних великих князів і княгинь, які патронували ті різні організації. Мали дуже показні, як на скромні давніші звички, доходи і можливості. Мали власть, впливи, що діяли на них як хміль, оп’яняли їх. Інші, переконавшись в неможливості конструювати щось українське, «озброювались в терпеливість» і закаменювали в нерухомості до кращих часів. Петиції і депутації до Петербурга припинилися з огляду на безуспішність. Проби налагодити український журнал якимись обходними способами, як ще в Києві та в Одесі, розбились о цензурні вигадки1

...З болем відчував я, що властиво українське, особливо київське громадянство ніскільки не жалує моєї неприсутності, а може, навпаки — навіть відчуває певну полегкість, що не стало поперечного чоловіка, що заколочував «згоду в сімействі, мир і тишину». Спочивало Наукове товариство… Затих «Літературно-науковий вістник». Замкнулася книгарня. (виділено мною. — В.М.).

Тільки в різних доброчинних організаціях, що стали під опіку «Юга России», патронованого жінкою великого князя Миколая Миколайовича, йшла тиха, невидимо маленька, але цінна робота коло опіки над вивезеними галичанами, особливо дітьми, організацією бурс і шкільного навчання для них і своїх біженців — зав’язками української школи, так давно і гаряче бажаної громадянством. Київські приюти, котрими займались жінки з виднійших українських родин, давали деяку сатисфакцію за всі скорпіони, принесені українству війною».

________________________

1 В іншому місці Грушевський напише: «Українство тоді було, як здавалось, задавлено до решти: всі українські видання, всі інстанції були закривані, і в Києві нічого не можна було друкувати завдяки тяжким ворогам українства...» Євген Чикаленко також свідчив: «…В Києві під час війни через цензурні умови не можна було нічогісенько видавати по українському; так само і в Одесі і взагалі на українській території».

«50-річчя діяльного й плідного життя»
Невдовзі після поселення на Арбаті — 17 вересня за старим стилем — Михайлові Грушевському виповнилося 50 років1. Якось так сталося, що в біографічній літературі про це ніхто не згадував, а головне сам Михайло Сергійович у «Споминах» не прохопився жодним словом. Скромність? Напевне. Та думається мені, що головна причина в іншому. В цей час погано почувала себе Марія Сильвестрівна, і вже захворіла Кулюня. Главі сім’ї було не до свого п’ятдесятиріччя. Хвороби рідних жінок запам’яталися Грушевському найбільше, про них він і згадував найчастіше. Про ювілей, повторюю, Михайло Сергійович не написав ні слова. Тому цей підзаголовок я не зміг назвати словами Грушевського. Назву взяв з вітальної адреси, привезеної Грушевському з Києва в Москву депутацією українського студентства, з нагоди «50-річчя його життя, такого діяльного й плідного для української справи». Сам Грушевський якось свідчив: в адресі говорилося, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського визвольного руху…»

Отож, ювіляра привітала, передусім, молодь! І це символічно. Грушевський вельми тісно був зв’язаний з українськими студентами, які навчались у Москві: «З молодіжжю, — згадував він, — у мене установились тісні і організовані зв’язки. Депутація їх з’явилась у мене скоро по приїзді… Українське студентство Москви перевело тоді позапартійну організацію, яка обіймала всі вищі школи і виявила досить рухливості. Їх представники періодично відвідували мене і держали в курсі своїх менших і більших справ».

У «Споминах» Грушевський зауважував, що молоді люди часто зверталися до нього, «невдоволені інертністю і непевністю «старших»; він

_____________________



1 У «Споминах» Михайло Сергійович писав: «…Вночі під 17 вересня 1866 р. …прийшов я на світ…»

навіть займався такими конкретними справами як урядження українського відділу в студентській книгарні, організація українського товариства, проведення публічних лекцій і т.д. До того ж і жалкував, що «ще більше справ переходило попри мене — різні міжорганізаційні суперечки, жалі, справи студентських гуртків…» Сам Грушевський писав, що «саме тоді, як українські верхи, зв’язуючись з верхами російськими, відвертались від мене як від людини скомпрометованої в очах тих високих патронів — поверталась до мене молодіж, котру також неприємно вражало се приспособлювання українських «стачечних» до воєнної ситуації».

Хочу наголосити на цей важливий для кожного громадського діяча момент саме в сюжеті про 50-річний ювілей Михайла Грушевського, який загалом у Москві пройшов скромно і, здавалося, непомітно1.

Звичайно, ювіляра поздоровили не лише молоді українці, а й інші московські співвітчизники. Більше того, з’явилися спеціальні публікації в українських часописах за кордоном. Скажімо, часопис «Розвага» вмістив вступну статтю Д. Гаркуші «Професор Михайло Грушевський», у якій, зокрема, зазначалося: «Його ім’я відоме тепер не тільки між широкими верствами українського громадянства, а й між іншими народами. На його авторитет покликуються не тільки українці, а й учені інших народів, коли говорять про українську справу». Спостережливий автор один із перших ______________________



1 Доречно нагадати, що через десять літ, у 1926 році, в актовому залі нинішнього Національного університету ім. Тараса Шевченка відбулося урочисте вшанування академіка Грушевського у зв’язку з 60-річчям від дня народження та 40-річчям науково-педагогічної діяльності. Цю неоднозначну подію докладно проаналізував український вчений Руслан Пиріг у книзі «Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934)». Відзначу лише, що у виступах на ювілейному засіданні зворушений Михайло Сергійович висловив надію на те, «що вже, очевидно, українська наука пережила стадію утисків, голоду, пошести і міжусобної брані, стала нарешті на тверді ноги в рамках робітничо-селянської Української республіки, на цілій території Радянської України…» Ця надія не справдилася, тим більше в розумінні Грушевського, який тоді заявив: «…Я не можу інакше закінчити сьогодняшнє свято, як побажанням повнішої маніфестації на честь української культури, на честь українського життя, української самостійності…» (виділено мною. — В.М.).
влучно зауважив, що під керівництвом Грушевського Наукове товариство імені Шевченка «видає такі поважні твори, які можуть рівнятися з творами чужоземних Академій Наук і без яких не можна обійтися в науковій роботі» (виділено мною. — В.М.). Велику «Історію України-Руси» Гаркуша назвав «вершиною наукової діяльності» Грушевського, а сам він, на думку автора, «служить зв’язком поміж розрізненими частинами української землі». В цій змістовній статті підкреслювалися зусилля Грушевського, спрямовані на те, щоб витягнути рідний народ з поневоленого становища до становища самостійної нації. «Його бажання зводяться саме до одного: «Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей».

Глибоку й розумну статтю написав Д. Гаркуша!

Передовиця про ювіляра з’явилася і в часописі «Вільне слово». В ній також наголошувалося на тому, що Грушевський підняв Наукове товариство імені Шевченка на рівень Академії наук. «Рівночасно з тим проф. Грушевський став виховувати зі своїх студентів людей науки й коли ми сьогодні можемо похвалитися гарними вченими, передовсім істориками, в тому виключно заслуга Грушевського». Часопис розповідав про громадську діяльність Грушевського, захист ним української мови в австрійській і російській Україні.

«І не тільки в тому напрямі видні сліди його роботи, а загалом і на інших полях нашого національного життя; всюди стоїть у нього перед очима ц і л а У к р а ї н а, без огляду на політичні кордони, всюди чується голос: затирайте ті ріжниці, які витворило наше життя, будьмо всі одним народом, будьмо всі українцями, — а не галичанами, полтавцями, слобожанами, буковинцями, кубанцями й т.д.

…Ось у тому чи не найбільша заслуга, чи не найбільше значіннє проф. Грушевського».

Навіть ці дві публікації дають уяву, як об’єктивно й високо цінили Грушевського в Україні розумні люди. Проте справді глибокий і різнобічний аналіз вкладу Грушевського в українську справу містився в дванадцятому номері «Украинской жизни» за 1916 рік, який вийшов у Москві й був спеціально присвячений «п’ятдесятиріччю життя найвидатнішого з сучасних діячів — М.С. Грушевського» та у віденському тижневику «Вістник Союза визволення України»1 (3 грудня 1916 року).


«Професор Михайло Грушевський.

(З приводу 50-ліття уродин)».
Так називалася велика редакційна стаття в згаданому «Вістнику Союзу визволення України». Крім того, в ньому було вміщено: ювілейну передовицю; статтю Володимира Дорошенка «Історія України проф. М. Грушевського»; матеріали про діяльність Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, керованих Грушевським; нотатку Мирона Кордуби2 «Грушевський про «нашу політику» та виступ самого Грушевського «Український П’ємонт», передрукований із збірника 1906 року3.

___________________________



1 Союз визволення України (СВУ) — політична організація емігрантів із Наддніпрянської України, що виникла в серпні 1914 року у Львові. З вересня 1914 року до 1918 року діяла у Відні. В програмних документах Союзу підкреслювалося, що СВУ, представляючи українців Російської імперії, виступав оборонцем їхніх політичних і соціально-економічних інтересів і своєю головною метою має побудову Української самостійної держави. Досягнення цієї мети пов’язувалося з поразкою Росії в Першій світовій війні.

2 Кордуба Мирон Михайлович (1876–1947) — український історик, професор Варшавського та Львівського університетів, учень Михайла Грушевського. Автор праць з історіографії, історичної географії, географічної статистики, топоніміки.

3 В цій статті Михайло Грушевський, зокрема, писав, що українські видання Галичини були цілковито заборонені в Росії, але «навіть невеликої кількості закордонних періодичних літературних і наукових видань, що проникали в Росію, було достатньо для того, щоб вони відіграли роль риштування, по якому все вище і вище у своїй суспільній і національній свідомості, у виробленні своїх запитів і програм, йшло українське суспільство Росії».
Відповідно в «Украинской жизни» були надруковані статті: А. Білоусенка (Лотоцького) «На громадському посту. М.С. Грушевський як громадський діяч»; Миколи Василенка1 «Професор М.С. Грушевський як історик»; Сергія Єфремова «На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності проф. М.С. Грушевського»2. Всі факти й оцінки, що містяться в згаданих публікаціях, мають для нас неабиякий інтерес, адже вони стосуються того часу, коли Михайло Грушевський жив і працював у Москві, на Арбаті. Тому перечитаймо статті з «Украинской жизни» та з «Вістника Союза визволення України», які, зі зрозумілих причин позбавлені конкретної інформації про щоденну роботу Грушевського в арбатський період, але фіксують і аналізують саме те, чого досяг ювіляр за своє діяльне й плідне життя, малюють його громадсько-політичний і науковий портрет в інтер’єрі Старого Арбату.

За основу візьмемо грунтовніші публікації з «Украинской жизни», долучаючи до них думки й матеріали з «Вістника».

У статті Білоусенка-Лотоцького «На громадському посту», що відкривала ювілейні публікації про Грушевського, вже в перших рядках зазначалося: «…Еще не наметились окончательные результаты его многосторонней и в высшей степени производительной работы, и если мы в настоящем случае пользуемся внешней хронологической датой его ______________________________

1 Микола Прокопович Василенко (1867–1935) — історик держави і права, публіцист, громадсько-політичний діяч. З 1918 року — академік Української Академії наук. Після Вернадського у 1921 році недовго виконував обов’язки президента Всеукраїнської Академії наук (Всеукраїнською Академія стала називатися з 1921 року), не був затверджений на цій посаді владою. Цікаво, що письменник Володимир Короленко називав Миколу Василенка своїм «добрим знайомим, прекрасною людиною».

У травні 1918 року Микола Василенко виконував обов’язки міністра закордонних справ Української Держави, про що розповідається в книзі Дмитра Табачника «Історія української дипломатії в особах».



2 Аналізуючи цю статтю, Любомир Винар зауважив, що «Сергій Єфремов, який не належав до приятелів Грушевського, об’єктивно насвітлив характер і значення його публіцистичної творчости». Доречно зауважити, що на час написання статті «На сторожі національної гідності» у Єфремова з Грушевським були приятельські стосунки й плідне листування. Через десять років потому Єфремов переглядав листи Грушевського до нього й записав у щоденнику: «Дуже дружні, іноді аж зворушливі листи — повні, правда, всяких дорученнів. Аж не віриться якось, щоб ми могли так листуватися. Як міняються часи і ми разом з ними».

жизни, то не с целью подвести итоги его деятельности»1.

Насправді, такий підсумок діяльності «одного з кращих синів свого народу» був таки, на щастя, підбитий до його 50-річного ювілею, і ми можемо сьогодні дивуватися й захоплюватися, як глибоко, грунтовно й блискуче це було зроблено.

У згаданій статті автор коротко розповідав біографію Грушевського, виокремлюючи громадське значення його наукової діяльності:

«Для нас, украинцев, ученая его деятельность имеет еще и крупное общественное значение. Она составляет слишком заметный этап в истории украинского самосознания. Идейные основы украинского национального движения в результате его деятельности получили твердую научную почву и расширились новыми, более широкими горизонтами».

«Вістник» характеризував Грушевського таким чином:

«…Се великий трудівник, невичерпана сила, невсипуща праця, незрівнянний організатор наукової праці, властивий організатор «Наукового тов. ім. Шевченка» у Львові й основник «Українського наукового товариства» у Київі та їх душа аж до самого вибуху війни, се ініціятор галицько-українського приватного шкільництва, один з головних проповідників і поборників справи українського університету у Львові».

До речі, в статті Лотоцького було звернуто особливу увагу на культурно-громадську роботу Грушевського, передусім, в сфері освіти:

«Украинец-демократ, базирующий национальную работу прежде всего на культурном прогрессе и самосознании народной массы, М.С. придавал громадное значение просвещению широких масс народа и принимал не только деятельное, но и руководящее участие в деятельности в этом направлении».

_____________________



1 Не маю сміливості та й не бачу сенсу перекладати тут тексти, які сам Грушевський читав російською мовою. Втім, скажімо, стаття Сергія Єфремова перекладена українською мовою й опублікована в «Українському історику» (1995. Т. 32. Ч. 1–4).
Лотоцький виокремлював заслуги Грушевського у відстоюванні корінних інтересів Галичини, наголошував на його ключову роль у створенні «Літературно-наукового вістника», високо оцінував літературні і публіцистичні виступи в пресі. «Ясность и широта политических взглядов, яркий публицистический талант М.С. заставили самым внимательным образом относиться к его статьям, которые производили сильное впечатление на общество, как голос объективного и глубокого политика. В этой независимости и высоком авторитете М.С. и следует искать главную причину крайней ненависти к нему со стороны его противников». Ішлося про польські й російські реакційні кола та про галицьких діячів-партикуляристів, які не сприймали висунуту Грушевським ідею соборності України.

У віденському «Вістнику» також підкреслювалося, що з кінця ХІХ століття ім’я Грушевського стає символом українського відродження, викликаючи на себе таку саму ненависть ворогів українського руху з боку російських чорносотенців, як перед тим (та й досі, зрештою) з боку поляків у Галичині1.

«Удел всех крупных личностей, — писав Лотоцький, — подвергаться неприятным укусам всяких назойливых мошек. М.С. Грушевскому по свойствам его активной натуры и по характеру его деятельности ____________________

1 Через півтора десятиліття Лотоцький підтверджував ці висновки:

«М.С. Грушевський користувався просто таки легендарною популярністю у ворожих українству колах — в лавах російських націоналістів та взагалі реакціонерів. Не кажучи вже про ідейну суперечність між ним та тими його громадськими антиподами, найважливіше тут значення, очевидно, мало те, що дуже видатною особистістю був він в українському національному життю, надто велику вагу питому складав особистий актив його в тому життю, щоб можна було пройти мимо Грушевського в боротьбі з українством; а що російські чорносотенці всі стріли своєї «ідейної» боротьби спрямовували звичайно на особи та способом випадів особистих, то не трудно уявити, за яку вдячну ціль був їм видатніший діяч український, особливо, коли, з поліпшенням умов громадського життя в Росії, прийняв він безпосередню участь в національній праці російських українців. Не було такого наклепу чи інсинуації в українській справі, що не пришивали б до зненавидженого російськими реакціонерами імені Михайла Грушевського».

приходится навлекать на себя целые тучи политических гнусов. Это, как показала действительность, даже может временно сузить внешние рамки его деятельности, но все подобные и какие бы то ни было удары со стороны не в силах ни согнуть, ни сломить эту мощную личность, изменить определившееся за полвека направление всей ее деятельности и тем менее подорвать громадное общественное значение этой деятельности».

Перегляньмо тепер ювілейну статтю Миколи Василенка «Проф. М.С. Грушевський як історик» та не менш грунтовну публікацію Володимира Дорошенка «Історія України проф. М. Грушевського». Василенко зазначає, що вчений Грушевський бере верх над публіцистом. У цьому його сила як трибуна і громадського діяча. Своє розуміння українства та його завдання він побудував на наукових, історичних підвалинах, то ж розруйнувати їх важко, як би хто не намагався. Володимир Дорошенко наголошував на тому, що поряд з багатотомною історією рідного краю Грушевський підготував «Очерк истории украинского народа», виданий 1904 року російською мовою, «Ілюстровану історію України» (1912 рік) та популярну історію «Про старі часи на Україні» (1907 рік). Проте головною заслугою історика Грушевського стало створення цілісної «Історії України-Руси». Процитуймо Миколу Василенка:

«Когда проф. М.С. Грушевский начал писать свою «Историю Украины-Руси», среди специалистов существовало убеждение, что по состоянию знаний такой истории написать нельзя. Своим трудом М.С. Грушевский блестяще опроверг этот предрассудок. В этом отношении он в украинской историографии сыграл роль, подобную С.М. Соловьеву в историографии русской. Сходство их заключается в том, что как тот, так и другой, внесли в свое дело массу самостоятельного труда, привлекши множество новых, малоизвестных, а иногда и вполне неизвестных источников, критически рассмотрели их и сделали научную оценку. Есть и различие: Соловьеву приходилось иметь дело преимущественно с русскими источниками и архивами; Грушевский по характеру своих занятий должен был обращаться к архивам не только русским, но к польским и галицким. Соловьев в своей истории мало обращал внимания на существовавшую уже литературу того или иного вопроса; Грушевский, напротив, широко привлекал эту литературу. В этом отношении труд его опирается не только на источники, но и на всестороннее изучение литературы предмета. Его указатели литературы по отдельным вопросам являются первыми в своем роде, и он первый собственно ее систематизировал по отношению к украинской истории. Одно уже это составляет важную заслугу его в украинской историографии…

Верный своему методу, М.С. Грушевский и в своей «Истории» применяет его со всей последовательностью. Благодаря этому, например, многие легенды, особенно о первых временах казачества, им разрушаются беспощадно. Конечно, не со всеми выводами его можно соглашаться, но делает он их с большой осторожностью. Это же нужно сказать и относительно гипотез, рассеянных в книге…

Разнообразие вопросов, самых основных, затронутых в «Истории Украины-Руси», богатый материал, осторожность и важность взглядов делают этот труд центральным в современной украинской историографии.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал