Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi


«Приїзд у Москву М.С. Грушевського



Сторінка6/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

«Приїзд у Москву М.С. Грушевського. Відомий український учений і громадський діяч М.С. Грушевський, як відомо, змушений був наприкінці 1914 року залишити Київ і поселитися в Симбірську. Потім проф. Грушевський одержав дозвіл проживати в Казані. Кілька тижнів тому, за клопотанням академічної групи Державної Ради, М.С. було дозволено поселитися в Москві.

Проф. М.С. Грушевський прибув у Москву з Казані 10 вересня. На вокзалі М. — Казанської залізниці М.С. і його сім’ю зустріли члени московської української колонії, редакція «Украинской жизни» і представники української молоді».

Про важливість цього повідомлення для українців Москви свідчить те, що воно було надруковане у № 7–8 за липень-серпень 1916 року, тобто, напевне, було вставлене вже у верстку журналу, але зайняло перше місце серед більш як тридцяти інших інформацій.

Відразу уточнимо, що Грушевські прибули в Москву не 10 вересня, як повідомляла «Украинская жизнь», а 11 вересня. Про це свідчить, передусім, те, що 10 вересня вони тільки виїхали з Казані, а поїзд ішов до Москви більш як півдоби. Є також документ, що Грушевські, щойно прибувши з Казані, поселилися в готелі «Лоскутний» на Тверській 11 вересня. Мною знайдено повідомлення Московського охоронного відділення начальникові Казанського жандармського управління: «Михайло Сергійович Грушевський прибув у Москву 11 вересня сього року…»

Наступного дня Грушевський пішов, як звичайно, до канцелярії градоначальства, за його висловом, «віддати себе в руки місцевої поліції». Там його довгенько марудили й веліли, коли знайде помешкання, сповістити адресу, лише тоді стане ясно, в кого саме він буде «під наглядом».

Повернувшись в готель, Грушевський застав слухачку Комерційного інституту Ніну Тощагову, «добру душу», яка взялася знайти йому помешкання. Дві кімнати на Арбаті вона вже подивилася й силкувалася вмовити господиню «в ім’я гуманності, свободи і всього іншого прийняли таких мучеників за свободу». Двоє «мучеників» — Михайло Сергійович і Кулюня — з’їздили на Арбат, («себя показать и людей поглядеть»), помешкання їм сподобалося. Проте Матильда Ісидорівна Дубинська, яка атестувала себе одеською італійкою, не хотіла брати більш, як дві душі. Тоді Грушевський, якому таки досить пригледілися дві кімнати на Арбаті, «заявив, що готов відповідно доплатити за третю душу, і так була установлена нова цифра, дуже акуратно вичислена, щось у роді 108 рублів…»1 Гроші для Грушевського на їх «тодішні фінанси» немалі, проте виходило більш, як удвічі, дешевше ніж у нормальному готельному номері, а в «понурому клоповнику» за таку ж ціну, як у Дубинської, жити не хотілося. Таким чином, угода з Матільдою Ісидорівною врешті-решт

_____________________

1 Є свідчення Євгена Чикаленка, що Володимир Винниченко платив у Москві за велику квартиру 500 крб.: «Місця у них було досить, бо кватирю вони наймали велику, меншої не знайшли, а взяли, яку добули…»
була доволі вигідною, і Михайло Сергійович двічі писав у «Споминах» про те, як Ніна Тощагова принесла радісну вість, що пані Дубинська згодилася їх прийняти, і вони можуть переїздити. «…На четвертий день нашого московського життя, — згадував Грушевський, — Тощагова принесла нам милостиву резолюцію пані Дубинської, і ми, не тратячи часу, зараз же переїхали туди на Арбат».

Насправді, це сталося раніше. Поліцейські документи свідчать, що Грушевські жили на Арбаті, 55 з 13 (26) вересня 1916 року. Хоч важко уявити собі, як Грушевським поталанило вже на третій день після приїзду перебратися з готелю на квартиру, з урахуванням того, що перший день Михайло Сергійович провів на вокзалах, а другий — в поліції. Принаймні, це їм коштувало чимало сил і здоров’я, не кажучи про гроші. Як би там не було, а Грушевський 13 вересня писав Єфремову:

«Подаю до відома Вашого, Високоповажаний Сергій Олександрович, що я оснувався в Москві Арбат 55 кв. 8 (угол Денежного). Дуже було трудно і коштовно переїздити…»1 (виділено мною. — В.М.). Пізніше в листі до Михайла Могилянського2 Грушевський ще точніше вказав адресу: «Арбат 55, вхід з Арбата, кв.8, 3-ій етаж...»

Тема непростого переїзду в Москву болюче прозвучала в листі Михайла Грушевського до Олексія Шахматова з Арбату, 55:

«Глубокоуважаемый Алексей Александрович!

Вот уже три недели как я с семьей в Москве. Сталось это довольно неожиданно, так как после всех предыдущих безуспешных хлопот Академической группы я уже отложил всякую надежду и начал прочно основываться на зиму в Казани, и переезд в Москву вызвал жесточайшую ломку моих занятий и всего порядка жизни. Эти ломки — которых за эти

______________________

1 В іншому листі також скаржився: «Переїзд і вся ця ломка дуже багато забрали і часу і енергії».

2 Могилянський Михайло — громадський діяч, літературний критик і публіцист, член партії кадетів.

три года мы столько пережили, ужасно сокрушают мои силы, энергию и здоровье. Пройдет немало времени, пока я тут налажу отношения к библиотекам, приведу в известность, что где я могу иметь для себя и как ими пользоваться — а там «что день грядущий нам, готовит?» Тем тяжелее, что жизнь становится все труднее, сложнее и забирает много времени на то, где иметь кров над головою и — буквально — кусок хлеба на столе.

Искренне преданный Вам М. Грушевский» (виділено мною. — В.М.).


«Між двома церквами…»
Грушевський точно зафіксував духовне розташування будинку, в якому поселився«старосвіцької кам’яниці на розі «Денежного переулка», між двома церквами…» Про які храми йде мова? Ближчою була церква Живоначальної Трійці на Арбаті, що знаходилася на перетині Арбату і Дєнєжного провулку, тобто зовсім поруч з будинком № 55. В книзі Івана Кондратьєва «Седая старина Москвы», відомою короткими довідками про московські храми, читаємо:

«Троица, что на Арбате. У Смоленского рынка. Первоначально построена в 1650 году1 стрельцами с приделами Тихвинской Божьей Матери и Св. Николая Чудотворца. Потом, когда церковь обветшала, то по указу императрицы Анны Ивановны в мае 1739 года начала перестраиваться и по окончании освящена 23 августа 1741 года тверским епископом Митрофаном».

Про цю церкву писав Андрій Бєлий:

«Тут и Троице-Арбатская церковь, с церковным двором, даже садиком, вытянутым дорожкою в Денежный; там — и ворота; в воротах —

_____________________



1 В сучасному енциклопедичному довіднику про московські храми наводиться інший рік — 1741.

крылатый Спаситель; колодезь и домики; домик дьячковский, поповский и дьяконский».

Сергій Соловйов також згадував:

«Церковный двор… был целым поселком. Дом батюшки с мезонином был окружeн тенистым садом… Кругом храма был большой сад…»

Та ще докладно писав про службу в церкві Святої Трійці1.

«По Богородичным праздникам служили в серебряных ризах с розами и зелеными листьями… По воскресеньям служили в золотых, несколько поношенных ризах. На Рождество — в светло-золотых, сиявших на солнце; на Николин день — в темно-золотых, отливавших апельсинным цветом. В канун Рождества надевали серебряные ризы, блестевшие, как снег, и сверкавшие голубыми искрами; в Крещение — литые серебряные ризы, сиявшие, как зеркало; в царские дни — красные бархатные; в праздники Креста — синие, в воскресенье Великого поста — зеленые…»

Друга церква — Миколи в Плотніках — знаходилася, як ми вже знаємо, безпосередньо на Арбаті, на тому ж непарному боці вулиці, за сотню кроків від будинку Грушевського. Кондратьєв писав, що церква на цьому місці була з початку XVI століття, проте дерев’яна. В інших джерелах говориться, що попередній храм відомий з 1625 року, не раз горів. Церква Миколи Чудотворця побудована в 1670 році. В 1771 році зведена нова триярусна дзвіниця, яку прекрасно видно на фотографії, вміщеній у книзі. В 1812 році церква була повністю розграбована французами, але швидко відновила діяльність, у 1853 році перебудована її трапезна. Наприкінці ХІХ століття Миколу в Плотніках обновили (знесений в 1932 році).

Щодо назви Кондратьєв писав:

«Относительно названия «в Плотниках» есть два предположения.

_____________________



1 Грушевський признавався, що в дитинстві «церковні церемонії… не захоплювали мене, хоч я виростав в великій побожності».

Первое: здесь, между улицами Никитской и Арбатской, жили царские плотники. Второе: здесь при Иване ІІІ были поселены новгородские жители Плотницкого конца или слободы. Последнее предположение достовернее, так как подтверждается некоторыми историческими данными». Втім ясно, що назва цієї церкви Святого Миколи — «в Плотніках» — пішла від професії (теслярів), які тут жили слободою.

Хоча на перший погляд здається, що слова про дві церкви, між якими знаходився будинок № 55, написані Грушевським мимохідь, але насправді він з дитинства запам’ятовував намолені місця. В «Споминах» через кілька десятків років згадував у подробицях «новий міський собор» у Ставрополі: «Собор був побудований солідно, не жалуючи коштів. Дзвіниця була висока й доволі гарна, хоч в іншім стилі, ніж собор». Але найголовніше те, що Грушевський відразу відчув Арбат з його неповторною духовною аурою. В Москві тоді нараховувалося сотні храмів, соборів і монастирів. Проте мало де в іншому місці можна було поселитися саме «між двома церквами».

Напевно, для Грушевського це було небайдуже. Варто прочитати його щоденникові записи, зроблені з 22 до 28 років1 аби переконатися, що тоді молодий і талановитий учений шукав опору життя й роботи в релігії. Грушевський сам говорив, що студентські роки пройшли під тиском «підвищеної релігійности», а «гостру полосу релігійности», пережиту на третьому десятку років, пов’язував з успадкованими від матері рисами характеру — «неврівноваженість, потреба постійного відчуття якоїсь мети», котрій треба повністю віддаватися, «потреба в якихось сильних відчуваннях, не стільки радісних, скільки болісних».

_______________________

1 М.С. Грушевський. Щоденник (1888–1894 рр.). К., 1997.
Смуга високої релігійності й аскетичного оцепеніння з часом пройшла, проте запальне прагнення молодого Грушевського до Бога, не викреслиш з його життя. Глибока релігійність могутньо вплинула на світогляд майбутнього вченого і громадського діяча. Християнські норми моралі стали першоосновою його людської сутності.

Перечитуючи Грушевського, звертаєш увагу на те, яке велике значення надавав він дослідженню історії релігії та церкви в Україні, а також історії різних конфесій, релігійним обрядам, духовним віршам. На початку 90-х років минулого століття в Києві видано збірку творів Грушевського, що включає популярні й наукові праці вченого з духовних питань і висвітлює концепцію їх розвитку від стародавніх часів до початку XX століття1. Зокрема, в збірці вміщено грунтовну науково-популярну працю Грушевського «З історії релігійної думки на Україні» та вибрані з «Історії України-Руси» сюжети про історію церкви і релігійне життя. Крім того, збірник споряджений дуже цікавою науковою розвідкою Ігоря Гирича й Василя Ульяновського «Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського», в якій уперше було досліджено проблему релігійності великого українця та його ставлення до різних конфесій. Вчені вважають, що Михайло Грушевський був людиною внутрішньо глибоко релігійною, коли розуміти під релігією, окрім сакрально-конфесійного змісту, духовність, високі моральні якості, самоорганізованість і самодисципліну, ідеалізм у душі в поєднанні з раціоналістичним розумом, віру у вселюдський поступ. До того ж, Грушевський оцінював релігію як духовний феномен, який здійснює передусім культурно-моральну функцію, а церква, як організація, має сприяти розвиткові національної ідеї.

«21 лютого 1892. В ім’я Боже! Амінь. Се прихожу ко Господу і що

___________________



1 Грушевський М.С. Духовна Україна (Збірка творів). К.: Либідь, 1994.
скажу єму? Я прихожу каятись б то, але доброго каяття не почуваю. Мині тяжко — се правда, тяжко — так що й світ немилий часом і я готовий впастися в розпуку, й мині хтілося добути од Господа просвітлення й заспокоєння!

Правда, я почуваю винним себе за те, що не можу зречися самолюбленія, що мині хочецця особистого щасття на сім світі, що я вдаюся надто в світову діяльність, колотнечу, покриваючи се (правдиво чи ні?) наче б працею, загля народу сього, загля освіти і правди; що я холодний до діла святого надмирного, що я заздросливий, славолюбний, строптивий, скверними думками спокушаюся, празднословний і таке инче — се я почуваю… Але — я не почуваю так цієї вини, як своє нещастя, тяготу свого життя. Окаянний!..

Боже, прости! Як той казав — вірую, поможи моєму невіррю; так я кажу — каюся в свому окаянсьтву, поможи моєму непокаянію. Але не отвержи мене — як сказано: і молитва єго будет в грех — сего да не буде зо мною. Уповаю на милость твою, прошу — прости й помилуй мене й моїх!»

Яка покаянна щирість і чистота! Який молитовний крик душі! Здається, ці слова закарбовані в свідомості чи підсвідомості Михайла Грушевського на все дальше життя, і є щось містичне в тому, що вони були записані в щоденнику під час його приїзду в Москву, до речі, зовсім недалеко від Арбату.

Між іншим, Грушевський дуже шанував Миколу Чудотворця, який був найулюбленішим святим на Арбаті. В згаданому вже щоденнику молодого дослідника зустрічаємо такий запис: «Попереду усего дяка Богові милосердному й святому Миколаю…» (виділено мною. — В.М.). Знову ж таки присутня певна містика в тому, що в Москві Михайло Сергійович поселився саме на Миколиній вулиці, він бачив усі три арбатські церкви Святого Миколи. Хто ж міг тоді подумати, що жити їм — великому українцю і стародавнім Святомиколиним храмам залишалося однаково — трохи більше півтора десятиліття. З різних причин, але рішуче й однозначно їх не прийняла Радянська влада...
«Ліфту в домі не було»
Саме це якось особливо врізалось у пам’ять Михайла Сергійовича, бо він таки добряче втомлювався, піднімаючись щодня по кілька разів на третій поверх:

«Ліфту в домі не було, і стрімкі сходи старого фасону (першої половини ХІХ в., не старіше) доволі давались взнаки, як бувало приходилось піднятись і спуститись разів 10 на день, не маючи послуги».

Ці сходи постаріли ще на дев’ять десятиліть, але й досі збереглися. Про час їх появи Грушевський у точку не влучив, але не набагато. Будинок з парадними сходами був побудований в 70-х роках ХІХ століття за проектом московського архітектора М. Арсеньєва на основі міської садиби XVIII–XIX століть. З архівних документів дізнаємося, що з 1796 року ділянка на розі, повернута до Дєнєжного провулка, належала купцям, братам Гаврилу і Данилу Дубровіним. Тоді тут стояв кам’яний двоповерховий будинок, який знаходився у володінні сім’ї Дубровіних до 1866 року. В 1876 році нова власниця Марія Іванівна Хромова звернулася до архітектора Арсеньєва з ідеєю капітальної реконструкції садиби. Був зведений ще один — третій поверх над будинком, що виходив на Арбат, а з боку Дєнєжного провулка його продовжили триповерховою прибудовою. Ріг будинку був прикрашений восьмигранною вежкою з куполоподібною покрівлею (все це видно на фотографії, вміщеній у книзі). Головний вхід зробили з боку Арбату. Крім згаданих парадних сходів, на другий і третій

поверхи1 в будинку були ще й інші — чорні сходи, що виходили у внутрішній двір. Невдовзі після закінчення будівельних робіт у квартиру третього поверху в’їхав професор математики, декан математичного факультету Московського університету Микола Бугаєв з молодою дружиною. Принаймні, вже у цьому будинку в 1880 році у них народився син Борис (Андрій Бєлий). Як ми вже знаємо, поруч жила сім’я професора Івана Янжула, також старожила будинку. Бєлий називав прізвища інших професорів, які тоді жили в № 55. У Соловйова можна прочитати, що за стіною його кімнати на другому поверсі жив німець — зубний лікар Перуль з численними дочками й синами-підлітками.

Пройшов якийсь час, і Марія Хромова продала будинок почесному громадянинові, купцеві 1-ї гільдії Миколі Івановичу Рахманову, ім’я якого згадував Андрій Бєлий у своїх мемуарах. Принаймні, в «Адрес-календаре г. Москвы» за 1888 рік володіння № 430/424, на якому знаходився будинок, належало саме Рахманову1. За документами Центрального історичного архіву Москви в 1895 році вказане володіння також рахувалося за купцем. Приблизно стосовно саме цього часу Бєлий писав про те, що Рахманов мав власний будинок і... вчений ступінь: «в науку уйдя дом забросил». Дивний факт, і я не знайшов інших підтверджень наукової діяльності Рахманова. Не знають про це й наукові співробітники Меморіальної квартири Андрія Бєлого, з якими я розмовляв про Рахманова.

Наприкінці XIX століття будинок Рахманова мав поліцейський № 65 по вулиці Арбат і № 40 по Дєнєжному провулку й належав до 2-ї дільниці _____________________



1 В 30-х роках ХХ століття був надбудований ще один поверх, восьмигранну вежку зняли, в такому вигляді будинок № 55 зберігається до цього часу.

2 «Справочная книга о купцах» за 1884 рік містить дані про купця 1-ї гільдії Рахманова Миколу Івановича, який перебував у купцях з 1855 року. Він також був почесним громадянином, як свідчить довідкова книга про московських купців за 1887 рік.

Пречистенської поліцейської частини. На час приїзду в Москву Михайла Грушевського поліцейська частина й номер дільниці залишилися незмінними, а от з номером будинку ще на межі століть відбулися певні трансформації. З того часу по вулиці Арбат і по Дєнєжному провулку будинок був з № 40. На початку 1914 року — ще одна зміна: віднині будинок мав поліцейський № 32 по Дєнєжному провулку, а по вулиці Арбат — № 55, що було зафіксовано в адресному довіднику «Вся Москва» за 1914 рік. Саме ці номери фігурують, як ми далі переконаємося, в архівних документах про перебування Грушевського в Москві: всі поліцейські документи містять у собі № 32 по Дєнєжному провулку, а листи Грушевському приходили на № 55 по вулиці Арбат.

Наступним власником будинку була дружина спадкового почесного громадянина Ольга Григорівна Богданова, яка придбала його в листопаді 1901 року. Будинок № 55 належав їй і тоді, коли в ньому жив Михайло Грушевський, про що свідчить адресний довідник «Вся Москва» за 1917 рік.

Документи Центрального історичного архіву Москви дають змогу вияснити, хто жив у будинку № 55 за станом на лютий 1914 року, тобто за два з половиною роки до поселення в ньому Михайла Грушевського.



На першому поверсі будинку № 55 розміщувалися:

магазин готової білизни Кузьміна та його квартира; магазин мануфактурних товарів Торгового дому «Єфімов і Волков»; склад товарів при магазині (він же їдальня для прикажчиків), кухня прикажчиків Єфімова1; квартири панів Городецького, Поснікової, Юденкова.



На другому поверсі знаходилися:

______________________



1 На початку ХХ століття перший поверх був зайнятий магазином іграшок Щукіна та квартирою при ньому; магазином взуття Билініна, квартирою Смолякова в антресолях між першим і другим поверхами. В підвальному приміщенні тоді знаходилися квартири швеця Галкіна та Фокіна і Петрова.
квартири панів Прибиль, Чигирь, Вигодчикової, Кеслер, Манкаш, Соловйова.

На третьому поверсі були розташовані:

квартири панів Левенштейн, Дімо, Тидебель, Стулова, Шевцова та Бугаєва.

Серед перерахованих мешканців зустрічаємо прізвища, відомі нам із спогадів Андрія Бєлого: Вигодчикови, Бугаєви, Соловйови. Взагалі з початку століття й до 1914 року винаймачі квартир у будинку майже не мінялися, тому, скоріше за все, у 1916–1917 роках в № 55 жили переважно ті самі мешканці. Правда, серед мешканців 1914 року якраз відсутні прізвища Дубинської Матильди Ісидорівни та «дочки предводителя дворянства» Холмогорової, які здавали квартиру Грушевському. Певне, вони поселилися в будинку № 55 вже після цього часу.

Михайло Сергійович досить докладно описав їх помешкання в контексті воєнного лихоліття:

«Се були дві кімнати… на другім поверсі («3 этаж») наріжної старосвіцької кам’яниці на розі «Денежного переулка», між двома церквами, що виходили фронтонами на Арбат, одну з великих московських артерій, яка зв’язувала центр і залізничні станції східних і північних залізниць з вокзалом Брянським. Величезний рух панував на ній — трамвайний, кінний і автомобільний, неустанний рух військ, котрих відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту. Перед нами, жертвами війни, інтернованими, виключеними з суспільного обороту, розгорталася тут… руїнна робота воєнного Молоха, яка день за днем точила нашу в’язницю, російську в’язницю народів...

З вузенького коридорчика двері вели в просторий кабінет з двома вікнами, з нього двері до другої кімнати, яка не мала окремого виходу до коридора; я мешкав в кабінеті, котрий служив заразом нашою їдальнею, Марія Сильвестрівна з Кулюнею в другій кімнаті…

З хазяями відносини були гречні, але далекі. Властива хазяйка, пані Дубинська, служила давніше, як я довідавсь, по шкільній справі1 і тепер брала участь в якихось шкільних комітетах, держала лінію ліберальної дами; вона була вдова, бездітна і виховувала як вихованця хлопця, селянського сина, що ходив, здається, до 7-го класу гімназії. З нею мешкала її шкільна товаришка Холмогорова, дочка якогось предводителя дворянства, що сиділа в в’язниці як політична і виховувала племінника, сина сестри, теж гімназиста, здається, 5-го класу. Хлопці були добрі, виховувані в ліберальнім дусі, і, таким чином, політична атмосфера для нас, політичних засланців, була доволі симпатична, в кожнім разі толерантна. Але в політичні дискусії ми заходили дуже рідко.

Помешкання, таким чином, було доволі можливе — особливо як здоров’я і погода давали змогу ходити на обід і за провіантом…» (виділено мною. — В.М.).
«Сім’я моя хорувала…»
Арбат, особливо в перші місяці після переїзду сюди, запам’ятався Грушевському хронічним нездужанням сім’ї. Недарма навіть через десять років в автобіографії він зафіксував цей факт: «Працювати було трудно та й жити не легко, особливо сім’я моя хорувала від незвиклого повітря і недогід усяких…» В осінніх 1916 року листах з Москви можна прочитати: «Дами мої щось нездужають» (23 вересня); «Живемо в карантині, і сей

_______________________



1 «Вся Москва» за 1908 рік в алфавітному покажчику адрес жителів Москви давала таку інформацію: «Дубинская Матильда Исид. Б. Трубецкой, Божениновский, д. Давыдова. Учеб. зав. ІІІ разр.»

лист теж накроплений субліматом»1 (11 листопада); «Ми все ще в карантині і вимучились за сей місяць страшенно…»; (28 листопада). «Дуже тяжко пережили ми падолист» (28 грудня).

Спочатку нездужала дружина, яка відчула себе погано ще в дорозі. «Марія Сильвестрівна з дороги розхорувалась і не виходила» (з готелю. — В.М.). Вона була в ліжку і після переїзду на квартиру, а ледь підвелася — захворіла сильною ангіною Кулюня й пролежала днів десять. Після невеликого інтервалу донька знову поскаржилася на горло: думали, що дифтерія, виявилося — скарлатина: «Страшенно се нас підрізало». В листі до Шахматова Михайло Сергійович зізнався: «Живется мне тяжело, так тяжело, что даже не хочется распространяться; кроме всего прочего дочь заболела чем то вроде скарлатины…» Боялися, щоб Дубинська не потребувала відвезти «хору шкарлатиною доньку», якій нещодавно сповнилося 16 років, до лікарні, слава Богу, до цього не дійшло. Але Грушевський, за його словами, «опинивсь в положенні прокаженого, — не ходив, де були діти, мусів вести переговори і виясняти ситуацію, перше ніж появитись в якім-небудь новім домі».

Стара українська приказка говорить: «Кого біда учепицця, того тримаєцця і руками, і ногами». Справді, пізніше захворів і сам Михайло Сергійович. «…Не похвалюся, хворію!», — писав він Петру Стебницькому наприкінці 1916 року. Розповідав, що під час хвороби Кулюні «сильно простудився, полежав, а потім вернулася моя стара хвороба — «поражение слизистых оболочек», очевидно на нервовім грунті, яка завсіди впливає мені на нерви, настрій, енергію, дратливість і т.ін.»

Вже це разом узяте страшенно «розстроювало життя і без того сіре, безвиглядне…» Грушевський особливо болісно переносив хвороби дружи-

____________________



1 Напевне, мова йде про якийсь газоподібний дезинфікуючий препарат. В листі цього періоду до Шахматова Грушевський також писав: «Бумага, на которой пишу, дезинфицирована, но все же лучше ее сожгите».
ни й доньки — це було для нього найстрашнішим. Колись, ще в Казані, Сергій Єфремов написав йому про недуги в своїй сім’ї, і Грушевський відповів: «Дуже сумно, що Ви пишете про охлялість своїх; се гірш за все» (виділено мною. — В.М.).

Очевидно, що в психіці й характері Михайла Сергійовича назавжди залишилася трагічна зарубка ще з тих часів, коли в квітні-травні 1882 року в сім’ї відбулася страшна трагедія —померли троє (!) дітей Грушевських — від скарлатини найменша сестричка Марія і два молодші брати Федір і Захарій — від дифтерії. Грушевський згадував: «Яку страшну муку пережили мої батьки, особливо мати, не можна того й сказати!.. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі. Мені не написали всього, щоб не смутити на чужині (Михайло Грушевський навчався тоді в Тифліській гімназії. — В.М.). Але коли я приїхав щось у два тижні по смерті останнього з небіжчиків, побачив батька і матір, їх постави і лиця, сі наново вибілені для дезинфекції стіни, з запахом ліків, малого брата, що тулився коло батьків, обминений смертю, мене обхопив такий тяжкий невимовний жаль, що я роздер би небо своїм плечем, коли б дав йому волю» (виділено мною. — В.М.).

Ця тяжко пережита родинна трагедія — смерть братів і сестрички — знайшла відображення в оповіданні Михайла Грушевського «Остання кутя» (1884 рік), присвяченому їм «на вічну пам’ять». Це оповідання високо оцінив Іван Нечуй-Левицький.

«Чудовим, ясним ранком вмерла на ліжку остатня дитина. Вікна зачинені, килими закриті; мати навколішки впала перед ліжком, обняла горячеє тіло дитяче й очі її перебігали од дитини до образа, що в золотих шатах блищав в кутку; освічена полум’ям кгнотика, Матер Божа дивилась додолу своїми привітними, щасливими очима, притуливши до лона Святу Дитину. Батько седів, схиливши голову, він був ледві живий, ночей не спавши, не ївши, тільки матір одну ще сила Божа держала. Вона обняла дитину — от дитина зітхнула роззявивши рота, покаліченого рота, здрігнули вії, остатній крик прошумів й стало тихо, тихо…»

Грушевський признавався, що «тінь сього нещастя не зійшла з нього вже потім ніколи». Можна уявити, як сильно переживав він, коли появилася підозра на дифтерію у Кулюні, як хвилювався, дізнавшись, що донька захворіла скарлатиною…

Світліша смуга життя в сім’ї Грушевського здавалося почалася після одужання Кулюні й закінчення 10 грудня карантину. Доньку нарешті можна було вивести з помешкання, а в ньому провели дезинфекцію. Михайло Сергійович, який глибоко пережив хвороби любих жінок і знову готовий був «роздерти небо своїм плечем», настійно вимагав їх від’їзду до Києва, «щоб по пережитих недогодах трохи поправитись і відпочити». Власне він ще в Казані навесні 1916 року наполягав, «щоб вони виїхали відси, бо дуже хорують тут, клімат дошкуляє, але досі не відважилися». Дружина та донька продовжували й у Москві заперечувати, і Грушевський через десять літ з вдячністю згадував, що сім’я «не хотіла мене самого лишити на вигнанню». Проте здоровий глузд переміг, і жінки стали ладитись в Україну. Якщо вже їхати, то вирішили до Києва попасти на Різдво. «Вони все-таки на свята хочуть до Києва, — писав Грушевський Єфремову 28 листопада (11 грудня) 1916 року, — сьогодня піду купувати білет». У «Споминах» він педантично зазначав: «Я купив за кілька тижнів наперед білет на городській станції, вистоявши в безконечнім хвості…»

З листа Грушевського до Стебницького відома точна дата від’їзду дружини й доньки: «...Марію Сильвестрівну і Кулюню 16.ХІІ отправив я на спочинок до Києва... і буду впливати, щоб побули там довше». Знаючи, що жінкам у Києві буде значно легше, Михайло Сергійович наполягав на їхньому перебуванні вдома. Навіть у лютому 1917 року, не знаючи про грядущі переміни, Грушевський повідомляв Олександра Олеся: «Марія Сильвестрівна з Кулюнею ще поседять у Києві довгенько».


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал