Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка5/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

«Свідоцтво на проїзд до м. Москви отримав…»
Наведу повністю два знайдених мною документи, які завершують казанський період життя Михайла Грушевського та його сім’ї.

Першого відправлено 14 липня 1916 року з паспортного відділення Канцелярії московського градоначальника в Казанське міське поліцейське управління:

«Вследствие ходатайства проживающего в г. Казани бывшего профессора Львовского университета Михаила Сергеевича ГРУШЕВСКОГО о разрешении ему приехать в Москву, Канцелярия покорнейше просит Полицейское Управление сообщить в самом непродолжительном времени, к какому подданству принадлежит Грушевский (не к австрийскому-ли), а также какой он имеет возраст, женат или холост, откуда и когда прибыл в г. Казань, состоит ли он под надзором полиции и не встречается-ли каких-либо препятствий к удовлетворению его ходатайства».

В. о. казанського поліцмейстера відповів у Канцелярію московского градоначальника 19 липня 1916 року:

«На отношение от 14 июля… сообщаю, что бывший профессор Львовского университета, магистр русской истории Михаил Сергеевич Грушевский принадлежит к русскому подданству, от роду имеет 50 лет, женат, в гор. Казань прибыл из гор. Симбирска 4 сентября 1915 года. Грушевский согласно предписания Г. Казанского губернатора от 21-го Апреля 1915 года за № 10277, основанном на предписании Департамента полиции от 21 апреля 1915 года за № 97835, состоит под гласным надзором полиции, как высланный из района Киевского военного округа по постановлению Главного начальника означенного Округа на все время военных действий согласно п. 17 ст. 19 Правил воен. полож. Грушевский перешел на жительство в г. Казань с разрешения Министра внутренних дел, почему, как я полагаю, на прибытие его в г. Москву требуется разрешение высших властей».

Такий дозвіл Михайло Грушевський отримав. Про це казанський поліцмейстер довідався 15 серпня 1916 року від канцелярії московського градоначальника:

«Канцелярия уведомляет Ваше Высокоблагородие для надлежащих распоряжений и объявления проживающему в г. Казани, бывшему профессору Львовского университета Михаилу Сергеевичу ГРУШЕВСКОМУ, что Командующий войсками Московского военного округа разрешил ему приехать на жительство в Москву».

Ще не знаючи про це, Грушевський у листі до Єфремова 16 серпня звично писав про видавничі справи, про «папір на окладинку книги», турбувався, що «книга готова вже більше двох місяців і ніяк не випустять». Проте вже запрацювала коротка резолюція, накладена на згаданому документі з Москви казанським начальником: «Вызвать и объявить». Грушевського викликали, йому оголосили. Михайло Сергійович написав на звороті канцелярського паперу: «1916 г. 18 августа читал Михаил Грушевский». А ще через два тижні казанський засланець на тому ж документі засвідчить: «1916 г. Августа 31 дня свидетельство на следование до г. Москвы получил. М. Грушевский».

Залишалося готуватися до від’їзду. В цей час Грушевський писав Єфремову: «…Пакуємося, ліквідуємо казанське хозяйство і ладимося до переїзду, з страхом думаємо, як тепер прийдеться устроятися в Москві, в такім запханім часі». Потрясаюча оцінка — «запханий час»1.

Начальник Казанського губернського жандармського управління, мабуть, не міг дочекатися, коли нарешті відбуде іменитий засланець, бо поспішив доповісти: «Професор Львівського університету Михайло Сергійович Грушевський із м. Казані 9-го сього вересня вибув у Москву». Насправді, Грушевський з сім’єю виїхав 10 вересня.

«В неділю 10.ІХ (старого стилю) ми нарешті виїхали з Казані, поспішним поїздом через Рязань на Москву, — писав Грушевський у «Споминах». — Заздалегідь умовившись із «знайомим» носильщиком, що

_______________________________



1 У Грушевського можна зустріти дивовижні слова, що привертають увагу. Скажімо, в «Споминах», розповідаючи про свій перший у житті публічний виступ (у школі) він написав, що «зім’яв свій рефератець… прохарамаркав його якнайскорше». Це слово я зустрічав також у Шевченка. Михайло Сергійович згадував, як в університетські часи одного з його знайомих захопило те, що «в розмові про повітрє кімнати, я вжив слова «передиханий», в розумінню зужитого повітря; не знаю, чи чув я такий вираз, чи пустив його експромтом…»

весь рік мені допомагав у Казані (благообразний брюнет «дипломатического» виду) я дістав купе, внісши за се якусь «суму», трохи чи не сто рублів, і ми доїхали досить вигідно, — стараючись не виходити з купе, щоб не притягнути чиєїсь уваги».


«Світова війна і нищення українства»
Поки Михайло Сергійович знаходиться в купе поїзда, що везе його до Москви, вияснимо в загальних рисах ситуацію з українством, яка склалася після початку Першої світової війни2. Бо ж увесь час перебування в Москві Грушевський був обтяжений саме його проблемами, турбувався про їх розв’язання, захищав українство, передусім у Галичині. Для точності та ясності розповімо про цю ситуацію словами самого Михайла Сергійовича1.

Він писав, що велике і явне зростання української сили за останні роки передвоєнної доби в австрійській і російській Україні дуже роздратувало ворогів українства в польських і російських колах, і вони тільки чекали, щоб розправитися з ним2. Завчасно сподівалися нагоди, коли дійде до війни між Росією й Австрією, що після прилучення до Австрії Боснії стояли одна проти одної у великім напруженні. Коли вдарила війна, польська адміністрація Галичини, користуючись з воєнного стану, повела нагінку3 на українську інтелігенцію. «Почали нібито з моск-

________________________________

1Див. Михайло Грушевський. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. К.: Либідь. 1992. С. 8–14.

2 1911 році голова російського уряду Петро Столипін у листі до сенату відверто писав, що український рух «з точки зору російської державної влади вбачається вкрай небажаним і суперечить усім починанням, які уряд проводить щодо колишньої України».

За свідченням Олександра Лотоцького, з початком війни розгорнулася «боротьба з українством і в першу чергу з українською мовою на всьому приступному фронті. Заборонялися «Просвіти», клуби, не дозволялося друкувати українські оповістки, співати пісні не лише на концертах, але й просто на вулиці по селах; українским кобзарям заборонялося співати по ярмарках, школярам не вільно було співати колядок, учителі одбирали у школярів євангелія в українській мові і т.п.».



3 Переслідування.

вофілів, але потім стали без розбору брати всіх, доводячи,.. що між москвофілом і українцем стільки різниці, як між жидом й ізраелітом (польська делікатніша назва для жидів). Без всякого приводу, мовляв, на підставі підозріння в політичній непевності, ловили, арештовували, висилали всіх, з ким мали давніші рахунки, а пізніше, коли серед загальної паніки перервався всякий законний контроль, як запевняли уперті поголоски, — навіть вішали без суду і розправи».

З початком війни було припинено всі політичні українські видання на території Російської імперії1. Заарештовано і вислано внаслідок безпідставних «підозрінь» цілий ряд українських діячів. Київська цензура, очолювана давніми ворогами українства, використала воєнний стан і проголосила, що українські видання виходитимуть лише в тому разі, коли вони друкуватимуться общеруським правописом. Це беззаконне відновлення указу 1876 року2 мало своїм наслідком те, що й не заборонені не політичні часописи також перестали виходити і в них було скасовано свідоцтво на видання.

Зауважимо, що, на думку Мирослава Поповича, Валуєвський циркуляр 1863 року, який Грушевський назвав «першою забороною українського слова», та Емський указ 1876 року не забороняли буквально ________________________



1 31 липня (12 серпня) 1914 року російський уряд запровадив військову цензуру й одночасно видав указ про заборону друку українською мовою. Відразу були закриті газети «Рада», часописи «Літературно-науковий вістник», «Українська хата», «Село». В 1915 році припинили існування журнали «Дзвін», «Рідний край», «Сяйво», «Світло», «Записки українського наукового товариства».

2 У травні 1876 року в Емсі (Німеччина) цар Олександр ІІ підписав указ проти «малоросійського наріччя», який Грушевський назвав «варварською забороною, що відсудила сучасні покоління від користування українською мовою». В статті «Український п’ємонт» (1906 рік) він писав, що цей указ «на довгий час перепинив усяку можливість літературної, наукової й артистичної діяльності на українській мові в Росії». Грушевський вважав, що революція 1905 року пішла б зовсім іншою дорогою, коли б не було, як він писав, проклятого указу. Цьому указу Грушевський присвятив також статтю «Ганебній пам’яті!..» (1906 рік), в якій наголосив, що він «забороняв уживання української мови поза деякими тісними сферами, а в фактичнім своїм переведенні виключав усяку можність літературної й наукової діяльності на сій мові».

української мови, проте суттєво обмежували сферу її дії таким чином, щоб висока культура залишалася російськомовною. «По суті, мова йшла про надання українській культурі селянського характеру і розчинення професійної української культури в загальноімперській. Загалом «малорос» у культурний побут допускався, але у вигляді такого собі Шельменка-денщика, провінційного Санчо Панси». Царські заборони були продуманими й далекоглядними.

За словами Грушевського, для українців були фактично заборонені такі цілі галузі духовної діяльності, як наукова, популяризаторська, перекладна література українською мовою, майже непереборні перепони ставилися перед українською белетристикою, українським театром, з серйозними перепонами мусили рахуватися при вивчені минулого й сучасного України, української мови, історії, етнографії. Наслідки були печальними. Емігрантський історик Іван Лисяк-Рудницький зазначав: «Наслідком же стало, серед іншого, те, що ми втратили створену в попередні століття українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що ледь не до революції 1917 року навіть в «українофільських» колах панувало переконання, начебто українська мова придатна хіба-що для ліричної поезії або для п’єс з народного життя, або для популяризаторських брошур, але не для серйозної наукової чи публіцистичної продукції». Михайло Грушевський на початку XX століття висловлювався жорсткіше: «Народ, який вражав своїм суспільним і громадянським розвитком, культурністю, великими задатками в різних галузях творчості, приведено до стану цілковитого застою, занепаду всіх суспільних і культурних інстинктів».

З початком Першої світової війни, для дошкульнішого удару було розпочато процеси проти різних авторів зовсім невинних речей1, і тим са-

_________________________

1 На Правобережній Україні з Києвом включно був запроваджений війсковий стан і почали діяти військові суди, під які потрапили тисячі українців.

мим цілком припинено усяку літературну й видавничу роботу в Києві. Редактори, видавці, автори намагалися перенести її куди-небудь за межі впливу київської адміністрації і київських цензорів, але скрізь їх зустрічали коли не повні й абсолютні заборони відразу, то різні несподіванки. Наприклад, в Одесі зажадали, щоб до цензури присилались на розгляд рукописи в трьох копіях, інакше видання конфісковувалося й друкарня закривалася по першім номері. Штуки ці були ще шкідливіші, ніж одверта заборона наперед, бо через них люди даремно гаяли час, сили, засоби, сподіваючись налагодити видання, і руїна цієї надії ще гірше дезорганізовувала працю. «Найвищого свого вершку ця лукава система дійшла на початку 1917 року, за кілька тижнів до революції, коли київська адміністрація дала друкарням таємний наказ взагалі не приймати і не друкувати нічого українського хоч би й яким правописом!»



У той час, коли українське життя в Росії штучно руйнувалося, зупинялося, заморожувалося всіма засобами, галицьке нищилося ще більше грубо, насильно і варварськи1. Через кілька тижнів після взяття Львова, восени 1914 року нова тутешня російська адміністрація на чолі з графом Григорієм Бобринським2 стала здійснювати програму ліквідації всіх здобутків українського культурного життя в Галичині. Було припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі взагалі всякі українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих» українських діячів. Урядування українською мовою і навчання нею було припинено. Насаджувалося російське право-

_________________________



1 Це була одна з найболючішіх тем для Грушевського в московський період.

2 Російський державний діяч, який під час окупації російськими військами Галичини і Буковини очолював Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Керована Бобринським, окупаційна адміністрація проводила відверту антиукраїнську політику. На зустрічі з львівським дворянством у вересні 1914 року Бобринський заявив: «Восточная Галиция и Лемковщина — исконно коренная часть единой великой Руси. В этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».

слав’я1. Коли російські війська змушені були відступати, воєнні власті заходилися силоміць, збройною погрозою висилати українську людність у глибину Росії2.



Страшною й неймовірною була ця руїна, якої Україна не знала, здається, від руїнного «згону» 1670-х років3. Вона падає тим тяжчою плямою на всіх її призвідців. Тут було багато не тільки глупоти і непорозуміння, а й злого намислу на українство.

Грушевський наголошував, що на місцях заслання нещасним людям не дозволяли навіть організувати українські комітети допомоги біженцям і виселенцям. Не давали розміщувати українських біженців, українських дітей в осібні групи, в осібні колонії. Не дозволяли організовувати українські школи для них, як організовувались польські, чи литовські. Галицькі висланці й бранці залишались під опікою польських уповноважених і навіть у глибоких закутах Заволжя чи Сибіру відчували на собі цю «братню руку».

Пам’ятаючи свій недавній союз з російськими лівими фракціями Думи, російські українці пробували знайти тут якусь оборону. Дарма! «Внутрішня згода» по цілій лінії, прийнята в Росії з огляду на війну, давала волю уряду, мовляв, в інтересах воєнного успіху.

Коли міністр закордонних справ Сазонов на початку 1915 року повторив з думської трибуни огидну брехню про те, що український рух у Росії утворився за німецькі гроші — ніхто з українських «союзників» не виступив проти цього підлого наклепу4. Всі нагадування про незаконні

_______________________

1 Як говорив сам Григорій Бобринський, новопризначені російські батюшки «не снискали себе любви и уважения прихожан».

2 Є свідчення, що в 1915 році, відступаючи з Галичини і Буковини, російські війська «прихопили» з собою понад 100 тис. місцевих жителів. Багатьох, особливо з української інтелігенції, вивозили примусово.

3 Руїна — період історії України наприкінці XVII століття, що відзначився розпадом української державності та загальним занепадом.

4 Насправді, депутат В. Дзюбинський засудив у Думі цей виступ Сазонова, а також адміністративне заслання професора Грушевського. Він заявив: «Пора прекратить тя-

репресії, всі матеріали про страшну російську руїну в Галичині, що пересилались властям, сприймалися щонайбільше платонічними співчуттями й складалися до архівів.

Тільки тоді, коли російським військам довелося лишати Галичину, великоруське громадянство пригадало всі російські мерзоти в Галичині. На короткій сесії Думи, скликаній у першу річницю війни, сказано було чимало сильних слів на цю тему, зокрема про те, що російський уряд «відіпхнув рідну нам українську людність і затьмив світле лице великої визвольної війни» (з промови Павла Мілюкова)1. Згадано було й про російські репресії, навіть прийшов думський запит до уряду про них. Українське громадянство саме під той час нагадало про всі бичі і скорпіони, що впали на нього, і, як мінімальну потребу свого життя, ще раз поставило вимогу заведення української мови в народній школі2.

____________________________

желую борьбу с украинской народностью… Пора и нашему правительству… признать за живым украинским языком все права гражданства, отменить всякие стеснения для украинского устного и печатного слова».

Цікаву промову виголосив у Думі катеринославський депутат О. Александров. Зокрема, він сказав: «…Наше правительство в ХХ столетии не могло дойти до идеи правового государства. Миллионы граждан, миллионы русских подданных оно третировало, как изгоев… Если вы хотите быть справедливыми, если вы действительно любите Россию, вы должны признать за украинским народом право на его слово. Это слово должно быть в народной школе, в местном суде и во всех местных учреждениях…»



1 Мілюков Павло Миколайович (1859–1943) — російський політичний діяч, історик, публіцист. Один з організаторів, лідер і теоретик російської партії конституційних демократів (кадетів). Депутат Державної думи. Міністр іноземних справ у Тимчасовому уряді.

2 Пізніше, у лютому 1916 року група полтавських громадських діячів звернулася до керівників опозиційних фракцій у Державній думі Павла Мілюкова та Миколи Чхеїдзе з меморандумом, в якому містилися такі вимоги: український народ в Росії має бути порівняний у правах з російським; вільне викладання української мови, принаймні, в початкових школах; свобода української преси й книгодрукування; вільна діяльність українських культурно-просвітницьких товариств; законодавче закріплення гарантій культурно-національного розвитку українського народу в Російській державі.

Копію цього документу я знайшов у Державному архіві Російської Федерації. Більше того, там зберігається донесення начальника Полтавського губернського управління в Москву, в якому зазначається: «По моим сведениям, петиция, по тексту составленному известным М.С. Грушевским, отпечатана была на пишущих машинках в Москве в редакции газеты «Украинская жизнь» во многих экземплярах и разослана для заполнения подписями по губерниям и городам Малороссии…» (виділено мною. — В.М.)

Яке яскраве свідчення реальної присутності казанського засланця Михайла Грушевського в тодішньому українському рухові!

Поступовий блок російських партій1, що організувався в серпні 1915 року, не наважився включити цю вимогу в свою програму, але все-таки визнав потрібним «відновлення малоруської печаті» і «негайний перегляд справ арештованих і висланих мешканців Галичини». Проте сесію Думи було перервано, запал минув — українська справа знову зійшла з черги. Російський уряд ще півтора року нищив українство, дедалі загострюючи свої репресії, а російські поступові фракції не підняли більше голосу проти них. Через півтора року, після Лютневої революції 1917 року, журнал «Украинская жизнь», узагальнив печальний досвід нищівних для України років:

«В тяжком положении застала революция Украину.

Последние годы были для неё годами особенно тяжелых испытаний. Русскому правительству «благоугодно было» к тем тягостям, какие всегда несет с собой война, добавить еще целый ряд новых, предназначенных специально для украинцев. На украинское слово была наложена «печать молчания», украинские общества, организации и клубы закрыты, украинские общественные деятели высланы, украинцы-галичане замурованы в тюрьмах... Если не на «всех языках», то во всяком случае на украинском «все молчало», и молчало, конечно, потому, что «благоденствовало»...

Украинская пресса в самое последнее время была представлена «Промінем», едва мерцавшим, да еще «Украинской жизнью».

А из обществ... Здесь дело доходило до того, что даже благотворительные общества должны были измышлять какие-то премудрые названия, чтобы замаскировать свое украинское лицо. Самые слова «украинский» и «Украина» были жупелом для каждого благонамеренного россиянина».

______________________________

1 Йдеться про опозиційний до влади Прогресивний блок, який сформувався в Державній думі Росії.

«Побачив я на пероні громаду земляків»
Під’їжджаючи до Москви, Грушевський непокоївся, що в зв’язку з чималим запізненням поїзда Яків Шеремецинський (офіційний редактор журналу «Украинская жизнь»), з яким було домовлено про зустріч, може їх не дочекатися. Михайло Сергійович, очевидно, побоювався залишитися наодинці з пероном і не тому, що не знав, куди подітися; страшно було подумати, що й тут, у Москві, не відчує відразу хоча б трохи людської уваги й дружнього тепла, а зіткнеться з несподіваною байдужістю й легкодушною відстороненістю від його сім’ї, як це сталося два роки тому в Києві1. Він хотів колишнього шанобливого ставлення до себе, звичайної людської уваги й поваги, якими був оточений раніше професор Грушевський у Львові та Києві. Він, звичайно, розумів, що в складних ситуаціях, тим паче, коли сама держава витісняє тебе з України в Сибір і робить вигнанцем, друзів не додається, але порожнеча, що утворилася навколо нього в зв’язку з арештом і засланням була таки неприємною, лякаючою. В народі кажуть: «Як я ся гаразд мав, кожний мене добре знав, а як став убогий, не приходять гості в мої пороги». Зате в голову, буває, приходять у таких випадках різні печальні думки, може, навіть, про марність попереднього життя, принаймні, про його несправедливість, про людську невдячність і забудькуватість. Як тільки колишні знайомці дізнаються, що людину засуджено владою, відразу чи з часом відходять від ___________________

1 Михайло Грушевський, мабуть, і не знав, що його арешт і заслання викликали різку реакцію з боку деяких шовіністичних елементів українства. Зокрема, в архіві мені потрапив на очі загрозливий лист, який отримав наприкінці 1914 року російський громадсько-політичний діяч Петро Струве — запеклий противник як автономії, так і незалежності України. В ньому, зокрема, говорилося: «Ваши личные ходатайства… увенчались также и арестом проф. Грушевского… Дальше идти в своей эволюции вам, кажется, уже некуда… Час расплаты близок. А за наше семейное горе и за Грушевского рассчитаемся с вами на днях. Мышьяк, сами убедитесь, действует верно…» Звичайно, Грушевський не міг і цікавитися пустопорожніми деклараціями людей, які демагогічно заявляли: «Россия неминуемо должна быть уничтожена или низведена на степень третьестепенной державы. Гегемония в Восточной Европе должна перейти к нам, к украинскому племени…»

неї, забувають про її раніше надихаюче друковане й усне слово… Хіба не про це писав Тарас Шевченко в Косаральському засланні:


Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне

Неначе й не було мене.

………………………………..

Мій Боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?
«Не похвали собі, громадо! — Без неї, може, обійдусь, — А ради жду собі, поради!» — так у Шевченка. Грушевський під’їжджаючи до Москви, мабуть, також міг подумати про громаду в такому контексті. В «Споминах» зафіксував свою несподівану й буденну людську радість: «Вискочивши з вагону, я побачив на пероні… цілу громаду земляків…» Так, то була радість, вона дала крила, тому Грушевський не просто вийшов, а буквально вилетів, вискочив на перон до своїх земляків…

Окрім Якова Шеремецинського, тут були Олександр Саліковський1 з дружиною, Олександр Хруцький2, Борис Станкевич, представниця української молоді в Москві студентка Ніна Тощагова, яка принесла квіти. Всі вони щиро раділи приїздові Грушевського, і Михайло Сергійович від-

_______________________

1 Саліковський Олександр Хомич (1866–1925) — громадсько-політичний і державний діяч, журналіст, публіцист. У 1912 році і в 1916–1917 роках редагував журнал «Украинская жизнь». У 1917 році — член Центральної Ради, губернський комісар Київщини. У 1918–1919 роках редагував газету «Трибуна», міністр внутрішніх справ УНР.

2 Хруцький Олександр Фролович — присяжний повірений, у травні 1917 року ввійшов до комітету Української ради в Москві від українських автономістів-федералістів. В січні 1918 року був обраний на посаду одного з генеральних суддів. У Москві жив у районі Арбату.
тав душею. «Дуже се нас утішило і зрадувало після всього попереднього відчуження від переляканих київських земляків і здалось немов якимсь знаком кращих часів, до котрих ми зітхали, чекаючи переводу з Казані до Москви. До Києва, після всього довершеного начальством розгрому і викликаного ним українського малодушія, нас уже й не тягло, і думалось, що в Москві можна буде жити і працювати свобідніше, а при тім підтримувати із Києвом зв’язки через усякі оказії» (виділено мною. — В.М.).

Гіркі слова Грушевського про Київ, до якого ніби-то «уже й не тягло», свідчать передусім про душевне страждання, людське розчарування, які довелося пережити йому в засланні. Тут слід нагадати його слова з казанського листа до Сергія Єфремова: «пробував через декого з київських знайомих дещо розвідати і устроїти і не удалося — навіть не відповіли». Або ще писав Єфремову з тієї ж Казані: «Я ж стільки часу відірваний від українського життя, не знаю ні настроїв, ні орієнтацій, не бачу нікого, мало що пишуть, а як і напишуть, що «настрій непевний» або що в тім роді, то з того теж небагато скористаєш».

Шеремецинський повіз Марію Сильвестрівну й Кулюню на Тверську до Лоскутного готелю, де замовив Грушевським номер. А Михайло Сергійович… поїхав з їх хатньою робітницею Теклею на Курський вокзал, щоб відправити її на Київ. «Поїзд виходив тільки опівночі, але він стояв десь на запаснім путі, і я, повечерявши з Теклею, розшукав з носильщиком її місце, на горішнім місці в другім класі і водворив її там…» Грушевський пише про все це так само просто, як і було насправді в той вересневий вечір, але ця людська простота дуже дорого коштує, і ми маємо пам’ятати, що великий українець перший день у Москві провів, проводжаючи в Київ свою хатню робітницю, двадцятидвохрічну Теклю Чик (за чоловіком — Вільковську)1. В цьому конкретному випадку виявилася, говорячи словами

________________________



1 Померла в 1987 році у 93 роки.

самого Грушевського, «перебільшена уроджена делікатність моєї натури, котра мене з нижчим і слугою змушувала бути так само «угречненим», як і з людьми, від яких щось мені залежало…»

Повернувшись в готель, Грушевський застав своїх жінок у гарнім і просторім покої, тільки коштував він дорого, «чи не 8 крб. денно». Жахнувшись, Михайло Сергійович негайно завів переговори про дешевший номер і швидко добився переселення, правда, «дешевий покій, котрий нам дали в Лоскутній, був досить понурим клоповником». Що ж, доводилося вибирати між грошима і комфортом на шкоду останньому. Втім, сім’я прагнула якнайшвидше перебратися на квартиру, де було б і дешевше, і зручніше.

Про прибуття Грушевського повідомив журнал «Украинская жизнь»:


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка