Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка3/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Розділ 1. «Московське показувалося добром»



«Прийшла війна і поруйнувала всі плани»
Михайло Грушевський сам розповів про те, як він потрапив у 1916 році в Москву: «…Прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах, відти не маючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа1. Але вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім’єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а потім в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові — що був тоді в російській окупації. Хоч сі струси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915 р. Гр. призначили на висилку2 етапом на Сибір, але петербурзьким знайомим, як іронізувало «Н. Время» в останні хвилі вдалось «вставити букву М»: замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під

_____________________



1 Сім’я Грушевських відпочивала в селі Криворівні (нинішній Верховинський район Івано-Франківської області). З початком війни Грушевському, як російському громадянинові, загрожувало на території Австро-Угорщини інтернування, і він через Італію та Румунію повернувся в Київ. Ось невідоме раніше повідомлення на поштовій картці, яке Грушевський відправив по дорозі додому Федору Коршу з Риму в Москву 19 листопада 1914 року: «На память нынешнего хаоса посылаю привет глубокоуважаемому Федору Евгеньевичу из нейтральной полосы! Передайте привет общим знакомым. Может быть удастся вскоре свидеться. Преданный Вам М. Грушевский». Сергій Білокінь висловив слушну думку про те, що вчений повернувся до імперії свідомо, щоб не відмежуватися від системи, не опинитися з нею в різкій опозиції. Власне, це підтвердив сам Михайло Грушевський у листі до Олексія Шахматова, який ми наведемо нижче. Якби в ролі «пропагандиста українського сепаратизму» Грушевський під час війни залишився за кордоном, для російської влади він став би стократ неприйнятнішим, що, природно, збільшило б і неприйняття його історичних праць.

2 Формальною підставою арешту та висилки Грушевського стало оголошення західних губерній Російської імперії на воєнному стані.

охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В Симбірську Гр. прожив до осени того р., — за проханням російської академії восени його переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під «явний нагляд поліції», що позбавляли його права педагогічної і ріжної иншої діяльності».

Не так уже й багато публікацій, які суттєво розширюють цю стислу інформацію, проте на початку нинішнього століття в Києві вийшов у світ вже згаданий роман Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського. Спираючись на документи, автор розповів про деякі події, зокрема в Києві, що передували переїзду Михайла Сергійовича в Москву. Із задоволенням процитую дещо з цього художнього твору, розповідь в якому ведеться від імені самого Грушевського:

«Мандри так знесилили нас, що, опинившись на Паньківській1, ми дві доби одлежувалися, тішилися теплом з напалених камінів після промерзання у вагонах, нікого не приймали, аж на третій день, довідавшися, що я в Києві, збіглася наша нечисленна громада на пораду.

А четвертого дня по мене прийшли…

Не дозволили брати з собою нічого, окрім носильних речей, зробили трус, забрали щоденник, листи, посадили в жандармську бричку і під схлипування моїх дівчат, що стояли на порозі, погнали до славної Лук’янівки…

Понад два тижні тримають без допиту, вив’ялюють, гадають, перелякаюся і швидше «розколюся»… Здогадуюся про ваші штуки…

Нарешті викликають на допит до слідчого. Я спокійний. Мені навіть цікаво, що інкримінуватимуть… І який той слідчий — дурень, хитрун, служака мимоволі?

________________________

1 На цій вулиці Грушевський мав у Києві власний будинок.
Підполковник жандармерії пан Самохвалов… Прізвище багато-обіцяюче. Воно, як і ім’я, таємничо пов’язане з людським єством…

Обличчя сіре, очі натомлені, погаслі, воло нависає над комірцем. Дається взнаки професія…

Проте підвівся, коли я зайшов до слідчого кабінету, відповів на моє «добридень», запропонував сісти.

Спершу вивчаємо один одного, а я відповідаю на загальні анкетні запитання. Портрет Миколи Другого точно над ним — голова над головою. Останнє з анкетних:

— Прежняя судимость?

— Под судом и следствием не был… к дознаниям политического характера не привлекался.

— Ха-ра-шо-о…

Показує книжки українською і німецькою зі львівського зібрання. Ага, трус був і на Понінського1 …Відповідаю, що то є моя власна книгозбірня, частина — видання моїх наукових праць. Подає мені «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», двотомник, присвячений двохсотліттю Полтавської битви і Мазепі. То й що? Стримую посмішку. Спокійно відповідаю.

Справді, я видав цю працю у Львові. З цього приводу і в Росії друкувалися наукові розвідки. Чи брав я участь в урочистостях пам’яті Мазепи? Не пам’ятаю, чи були вони, а якщо так, то участі не брав.

Пригадав пан Самохвалов і лист, який підписав гуртом з думцями як реакцію на виступ Скоропадського в Думі, коли той заперечував прагнення українців до своєї літературної мови. Так, підписав. Хіба ви не знаєте мого, українського літератора, ставлення?

Допит закінчено, Самохвалов чемно прощається зі мною. До наступного… А бодай тебе геть не знати…

_______________________



1 На цій вулиці Грушевський мав у Львові власний будинок.

Нарешті вони зліпили свою постанову щодо мене. «Профессора Львовского университета Михайла Сергеева Грушевского как пропагандиста украинского сепаратизма и видного деятеля украинской национально-демократической партии на время состояния местностей, из коих он высылаем, на военном положении выслать в отдаленные сибирские губернии…» Се Томськ, я знаю, бо туди заганяють усіх українців. Чи не краще було б лишитися в «дядьковій хаті», як сказав Винниченко, у «нашій тюрмі»? Бо се ж Україна, Київ, рідні, друзі… Але вказуючий перст головного начальника Київської військової округи, теперка усим заправляють військові, краще знає, де мені і моїй родині буде ліпше…

Ніби мав би й радіти, вийшовши з Лук’янівки «на волю»… Відносно… Бавлю себе думкою, що найсвободніша людина лишається все одно невільною… Жандарми передають мене «на руки» городовому, якомусь Гнатові Дидуку (наш чоловік!) На Дегтярівській вулиці беремо візника, пан Ігнатій, як він себе відрекомендував, мій новий приятель… сидить поряд і тре мене своїм мундиром… Я цупко тримаю теку з начерками «Історії української літератури»…

Мені дають два дні на збори. А скільки справ треба залагодити!..

…З важким серцем мушу відправлятися на заслання. Невеличке послаблення, хоча й суттєве: їду не до Томська, куди діставатися понад тиждень, а до Симбірська, се дороги три-чотири дні. Мої друзі у Санкт-Петербурзі — Шахматов, Ольденбург — через Академію наук і її президента великого князя Костянтина Костянтиновича виклопотали мені полегкість… Маринця1 і Кулюня2 приїдуть до мене пізніше…

Валандалися в потягу чотири дні, я вже геть одурів, поки дісталися

______________________

1 Грушевська Марія Сильвестрівна (1868–1948) — дружина Грушевського, громадська діячка, перекладач, педагог, літературознавець, театрознавець.

2 Грушевська Катерина Михайлівна (1900–1943) — донька Грушевського, культуролог, фольклорист, етносоціолог, перекладач.

симбірського поліцмейстера1 і той верз дурниці, що йому приємно приймати в себе пана професора. Так і хотілося встрелити у відповідь: а мені — не дуже… Поліцмейстер написав розписку Дидуку, що «принял меня от киевского городового такого-то»2.

М-да-с… Я напевно сказився б од того всього, та за два тижні прибули мої ангелиці-берегині. Ми винайняли дві невеличкі кімнатки, я трохи розправив плечі… Сів за листи, треба відписати і до Києва Сергію Єфремову, і до Відня та Львова, чи перепустить цензура, і до Петербурга Олексію Шахматову, котрий не раз приймав мене в своїй домівці і нині заступився перед можновладцями. І взагалі щиро переймався українськими проблемами — один з небагатьох росіян».

Ще з Києва, перед відправкою в Симбірськ Михайло Грушевський написав Олексію Шахматову:

«Глубокоуважаемый и дорогой Алексей Александрович!

Спешу принести мою искреннюю благодарность за Ваши добрые чувства и усилия помочь мне в этих удивительных бедствиях3, обрушившихся на меня, когда я, именно чтобы снять всякое подозрение с себя лично и с украинского движения в России, с крайним риском — рискуя своею свободою, своими служебными правами, своим положением

___________________

1 Грушевський у супроводі городового прибув до Симбірська 22 лютого 1915 року, про що симбірський поліцмейстер через день доповів симбірському губернаторові.

2 В Державному архіві Росії знайшов лист, який київський поліцмейстер направив казанському колезі з Дидуком: «Препровождая при сем, в сопровождении городового вверенной мне полиции Игнатия Дидука, названного Грушевского, прошу Ваше Высокоблагородие принять его от городового и выдать ему в том расписку».

3 Наприкінці 1914 року академік Олексій Шахматов звернувся з листом до президента Петербурзької Академії наук, великого князя Костянтина Романова, в якому пропонував звернутися в Міністерство внутрішніх справ з проханням допомогти Грушевському. В цьому листі, зокрема, говорилося: «Арест Грушевського только усилит пожар в русском доме, а ведь его необходимо прекратить. Это соображение, помимо великих заслуг Грушевского перед исторической наукой… заставляет меня с великим волнением желать освобождения Грушевского».

На початку 1915 року в листі до міністра внутрішніх справ академік Шахматов просив його в силу значних заслуг Грушевського перед російською наукою сприяти заміні Томська, куди збиралися вислати вченого, на Москву, де він міг би займатися в архівах, у крайньому випадку — на Саратов чи Казань.

профессора и т.д. — пробивался и наконец пробился в Россию — в свой родной Киев!

Приходится пережить полный разгром своей жизни! Пропала кафедра, я лишился возможности вести свои научные занятия и свою историю Украины, составлявшую жизненный нерв моей деятельности… Буду… просить свободы передвижения...»

В іншому листі до Шахматова, вже з Симбірська, Грушевський зазначав: «В сумме злоключения, настигшие меня, не так уж важны в общем море бедствий, затопившем моих единомышленников, и даже как-то совестно носиться со своими несчастьями, когда их так много… Все это, повторяю, не так важно в общей сумме разгрома украинской национальной жизни…» Ці листи містять у собі ряд важливих моментів, на яких хотілося б наголосити. Передусім, Грушевський дуже точно називає свою наукову роботу, в першу чергу написання «Історії України-Руси», «життєвим нервом діяльності». Очевидно, також, що Грушевський сподівався на більш гуманний режим заслання й розраховував навіть на свободу пересування. Нарешті, привертає увагу моральна позиція Грушевського, який вважав, що його нещастя й труднощі «не так уже важливі в загальному морі бідувань».
«Призначено на висилку до Симбірська»
З історичної дистанції вбачається щось містичне й драматичне в тому, що Михайла Грушевського заслали в місто, в якому народився… Володимир Ульянов. Менше, ніж через три роки, восени 1917-го Ленін очолить Раду Народних Комісарів першої в світі соціалістичної держави, а Грушевський на той час буде головою Української Центральної Ради, яка в Третьому універсалі (7(20) листопада 1917 року) проголосила Українську Народну Республіку в складі федеративної Росії. Події в Петрограді й Москві в Універсалі були названі «межусобною війною і кривавою боротьбою». Грушевський скаже тоді: «Обставини примушують нас здійсняти те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас…» У грудні Генеральний секретаріат України відкинув усі вимоги ленінсько-троцькістського ультиматуму Центральній Раді, після чого почалася повномасштабна війна Леніна проти Грушевського. За цих умов Четвертий універсал Центральної Ради (9(22) січня 1918 року) оголосив, що «Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Мені здається, що багато чого ми глибше зрозуміли б у нашій історії, якби створили масштабну працю з порівняльними біографіями практично ровесників — Грушевського і Леніна…

Нагадаю, що вихідцем із Симбірська був особистий знайомий Михайла Грушевського, трудовик, а згодом есер Олександр Керенський, який, як свідчив Михайло Сергійович, відвідав його на засланні, а потім їх знову звела доля на Арбаті.

Втім, досить про це. Заглянемо знову в «Автобіографію» Михайла Грушевського: «В Симбірську і Казани Гр. взявся до оброблення популярного курсу всесвітньої історії, в двох циклах узшому (популярнішому) і ширшому (більш науковому)». Про це він писав 11 серпня 1915 року в листі до Петра Стебницького1: «Я займався на вигнан-

_______________________



1 Стебницький Петро Януарійович (1862–1923) — український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист. У Петербурзі очолював українську громаду, місцевий осередок ТУП. Сприяв роботі депутатів українських фракцій в 1-й та 2-й державних Думах. Співпрацював з часописом «Украинская жизнь». Після Лютневої революції 1917 року очолював Українську Національну Раду в Петрограді. Разом з Олександром Лотоцьким підготував записку про задоволення національних інтересів українського народу й добився її обговорення в березні 1917 року з прем’єр-міністром Тимчасового уряду Георгієм Львовим. У травні 1918 року ввійшов до складу української делегації на мирних переговорах з РРФСР. У серпні 1918 року призначений сенатором Адміністративного суду державного сенату Української Держави. У жовтні-листопаді 1918 року — народний міністр освіти Української Держави. Вніс значний вклад у створення Української Академії наук. З 1919 року очолював її постійну Комі-

ню, — позбавлений можливости наукової роботи, — складанням популярної історії, в двох концентричних циклах, коротшім — коло 20 арк. в двох книжечках і ширшім, котрий не знаю, чи коли небудь доведу до кінця — хіба — не дай Боже — моє заточеніє могло б тривати дуже довго». Залишається лише захоплюватися тим, як блискуче вийшов учений із ситуації, що не давала змоги йому працювати в столичних архівосховищах і бібліотеках. Архівів не дістанеш, але мислити не заборониш! Матеріал для всесвітньої історії, тим більше в її популярному варіанті, звичайно, легше було зібрати в місцевих бібліотеках. Ніщо не могло примусити Грушевського відмовитися від «роздумувань над пляном підручника всесвітньої історії для самоосвіти, під час мого перебування в ув’язненні й вигнання, коли я укладав свою «Всесвітню історію»…

Як свідчать листи Грушевського до Сергія Єфремова з Симбірська, він «силувався наладити друк різних своїх книжок». Скажімо, в Петрограді йшла підготовка до видання 1-ї частини «Всесвітньої історії», але «так повільно і нерегулярно, що я знеохотивсь до решти і думав про інші спроби». Зокрема, Грушевський сподівався продати російський переклад цієї праці видавництву «Задруга» — московському кооперативному товариству видавничої й друкарської справи, засновниками якого були Сергій Мельгунов, Володимир Пічета, Олексій Дживелегов та ін. Судячи з ______________________

сію біографічного словника. Очевидець свідчив, що «керовничий комісії… немало вкладав своєї творчої думки й величезного досвіду в загальне будування тієї грандіозної будівлі, що зветься Академією Наук». Петро Стебницький — автор книг «Українська справа» (1917 рік), «Поміж двох революцій» (1918 рік) та ін.

Ще задовго до переїзду в Москву, 14 січня 1916 року Грушевський писав Стебницькому із Казані, що листи він нього вони з Марією Сильвестрівною «особливо цінять»: «Ви самий акуратний наш інформатор». До речі, в листі йдеться про те, що Грушевський переписувався з Володимиром Вернадським, але ця тема вимагає окремого дослідження.

В «Українському історику» В. Заруба опублікував три листи Михайла Грушевського до Петра Стебницького з Симбірська, Казані та Москви, проте, на жаль, не відповідає дійсності поспішна заява публікатора про те, що це «саме ті листи, котрі найбільш характерні для того чи іншого періоду вигнанського життя історика і які показують найбільш яскраво, які проблеми хвилювали його, чим жив він в ті дні».

усього, академік Олексій Шахматов радив Грушевському взятися за переклад «Історії України-Руси» російською мовою. Михайло Сергійович безнадійно відповів: «Перевод Истории Украины — это уже дело для меня несуществующее. Пока я имел постоянное жалование и впереди надежду на пенсию, я мог тратить из году в год значительные суммы на свои научные издания, невозвращавшие мне затрачиваемых денег, мог издавать в кредит, рассчитывая на будущие излишки. Теперь я остался лишь с значительными долгами от этих предприятий, и мне нечего о них и думать».

З листа Грушевського до члена-кореспондента Петербурзької Академії наук, філософа Ернеста Радлова, написаному в квітні 1915 року, видно, що він працював над статтею теоретичного характеру про вивчення й викладання стародавньої російської історії, особливо в університетах. Очевидно, Грушевський хотів викласти свої думки, що виникли в нього під час ознайомлення з курсами історії відомих істориків, професорів Дмитра Багалія та Матвія Любавського. Вже в жовтні 1915 року Грушевський послав свої нотатки з приводу цих курсів історії академікові Олександру Лаппо-Данилевському1. До речі, з Симбірська Грушевський вітав Лаппо-Данилевського з приводу 25-річчя його наукової діяльності: «Оказывается, мы с Вами ровесники в науке — в этом году окончилось двадцать пять лет и моей научной деятельности — только мне, что называется, боком вылез этот юбилейный год!»

Що й говорити, багато чого у Грушевського не ладилося так, як хотілося. Особливо боляче було з того, що немалі труднощі стосувалися саме України. За умов заслання не могло бути й мови, щоб улагодити їх з виїздом на місце, а «пробував через декого з київських знайомих дещо роз-

___________________



1 Лаппо-Данилевський Олександр Сергійович (1863–1919) — російський історик, академік Петербурзької Академії наук (1899 рік) і Російської Академії наук (1917 рік), автор праць з соціально-економічної, політичної і культурної історії Росії XV–XVIII століть та з питань історіографії, дипломатії, археології.

відати і устроїти і не удалося — навіть не відповіли». В листах з Симбірська і Казані зустрічаються притишені скарги: «…Питав про се, та досі не дістав відповіді»; «не дістав… відповіді, і мабуть не дістану». Гіркі штрихи до реалій життя засланця далеко від батьківщини.

Щось подібне пережив і Тарас Шевченко, який писав у засланні:
І знов мені не привезла

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка