Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка20/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Післямова



«Робити запаси і сховки української національної енергії…»
В одного з грушевськознавців я прочитав: «Кажуть, рукописи не горять… На жаль, щодо Грушевського цей афоризм не мав сили». Дійсно, рукописи й інші документи Михайла Сергійовича горіли, принаймні, двічі. Проте насправді, на мій погляд, якраз Грушевський є наочним підтвердженням того, що за великим історичним рахунком, рукописи все-таки не горять. Його твори продовжилися в нашому часі, буйно проросли в новітній українській історії. Кожен рядок Грушевського, що зберігся, ввійде до академічного Повного зібрання його творів, розпочатого в Україні на межі другого тисячоліття. В нього буде включено всі опубліковані й неопубліковані твори видатного вченого й громадсько-політичного діяча, його епістолярну і мемуарну спадщину, архів.

Так само зацікавлено, пильно й докладно досліджується кожен період біографії Михайла Грушевського, в даному разі московський — арбатський. Ці півроку склали вагому частку біографії великого українця й так само, як усе його життя, були розмежовані на світлі й темні смуги, наповнені тривогами, невдачами й хворобами, успіхами, радощами і вдачами, зустрічами з давніми знайомими і новими знайомими, архівними пошуками та науковими дослідженнями, видавничими планами і організаційними турботами, одним словом — роботою, роботою, роботою…



Арбатський період діяльності Михайла Грушевського був характерний тим, що сконцентрував у собі його найвищі зусилля в організації українців у Росії, в Москві в ім’я української справи, «во славу нашої національної ідеї». Досвід, нагромаджений Грушевським в осінньо-зимові місяці 1916–1917 років, має сьогодні не лише науковий інтерес, але й практичне значення для роботи з українською діаспорою в сучасній Росії. Михайло Сергійович залишив яскравий взірець енергійної, продуманої, цілеспрямованої роботи в організаційній, громадській, науковій, видавничій сферах.

Був, очевидно, Божий знак у тому, що зоряний час Михайла Грушевського розпочався в ключовому місті царської імперії, в Москві, яка через рік стала столицею імперії радянської. Обидві системи не жалували Грушевського, і слід нарешті виправити цю історичну несправедливість, передусім, у російській столиці. Від’їжджаючи з Арбату в березні 1917 року, Грушевський явно сподівався на краще прийдешнє для України і для себе: «Дай Боже! Хотілося б ще послужити — коли б сили і обставини!»

Історія дала московському засланцю можливість послужити Україні. Михайло Грушевський — яскравий і видатний взірець великого вченого, який в історично відповідальний для своєї країни час став великим політиком і державним діячем. Світ не знає іншого керівника держави, який би так результативно й неперевершено використав свої глибокі знання історії країни в ім’я здобуття нею незалежності. Владислав Верстюк писав: «Якщо великим ученим, незаперечним авторитетом в історичній науці М. Грушевського зробила його «Історія України-Руси», то великим політиком — його діяльність на чолі Української Центральної Ради. 1917 рік — це час найвищого піднесення його політичної кар’єри».

Не забудемо, що цей крутозламний рік Михайло Грушевський зустрів якраз у Москві, що перед своїм історичним злетом він жив і працював в ім’я України на старовинній московській вулиці. Грушевський і не мав підозри, як точно й пророче написав у спогадах про життя на Арбаті, що «здавалось особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії…» Завдяки йому, українська національна енергія в кращих її виявах є присутньою сьогодні на Арбаті. Саме так, адже закон збереження енергії діє і в духовній сфері.

Михайло Сергійович був би щасливий, аби, вступаючи на Старий Арбат з боку Арбатської площі, відразу побачив синьо-жовте полотнище Державного прапора України над Культурним центром України в Москві. Так само добре видно його сьогодні тим пішоходам, які крокують через Арбат з боку Смоленської площі. Раніше Державний прапор вивішувався над будинком № 9 лише в святкові дні, а з часу відзначення 10-ї річниці незалежності України, у 2001 році, ми залишили його назавжди. Коли бачиш Прапор України на Арбаті, серце наповнюється гордістю від усвідомлення того, що незалежна Україна відбулася остаточно й безповоротно. Прапор України на Арбаті, 9 означає духовну присутність України в самому серці Росії. Культурний центр України в Москві робить усе можливе для зміцнення дружби двох народів, поглиблення взаєморозуміння між сусідніми державами, взаємозбагачення російської та української культур і духовності.

В контексті різнобічної діяльності Культурного центру здійснюється масштабний проект «Михайло Грушевський», у рамках якого минулого року було видано в Москві українською мовою монографію про життя і діяльність великого українця в Москві на Арбаті1.

У нас проходять документальні та книжкові виставки, творчі вечори, зустрічі вчених і широкої громадськості, присвячені великому українцю. Була представлена монографія Грушевського «История украинского народа», видана в Москві. Виступав з науковою доповіддю про нього відомий грушевськознавець Руслан Пиріг, відбулася презентація роману письменника Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського. Пройшов круглий стіл, на якому було представлено листування Грушев-

___________________



1 Володимир Мельниченко. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005.

ського з Горьким, що зберігається в Архіві О.М. Горького в Москві. Культурний центр вніс свій вклад у відкриття меморіальної дошки великому українцю на будинку по вулиці Погодинській 2/3 у Москві. У вересні 2005 року, в день народження Михайла Сергійовича вперше пройшла панахида по Грушевському в храмі святого Михайла Архистратига, що поруч з будинком на Погодинській. Тепер панахида буде щороку.

Грушевський яскраво показав, що роботу з українцями в Росії можна й треба проводити за всяких умов, у тому числі в непевні часи, в період революційних потрясінь і тектонічних зрушень у суспільстві. Це має велике значення, бо чимало такого чи схожого виявилося між подіями 1916–1917 років і подіями на зламі двох століть — двадцятого і двадцять першого — та й сьогоденням, зокрема в суті та нюансах українського питання в Росії.

Грушевський надавав великого значення здійсненню агітації серед широкого загалу українців у Росії, проте не меншої уваги — пропагандистській роботі серед насвідоміших представників української діаспори. Він грунтовно довів, що усне й друковане слово неминуче проросте зерном історичного успіху в національному розвитку.

Величезний досвід Михайла Грушевського свідчить, що вся робота серед українців має проводитися на серйозному науково-теоретичному грунті. Розробка теорії національного питання з урахуванням якісно нових історичних умов і наукові дослідження з історії України та українознавства виступають обов’язковою передумовою успішної активної й послідовної державної політики в цій сфері. Щоправда, постанов, концепцій і програм, сповнених добрими намірами, оголошувалося чимало. Проте в них переважала декларативність, не передбачалося серйозних організаційно та фінансово забезпечених механізмів реалізації. Державна політика в роботі з українською діаспорою покликана перетворити формулу «світове українство» з політичного гасла на вагомий і незаперечний чинник національного буття та майбуття.

В полі зору Грушевського постійно знаходилося відстоювання прав і інтересів українців у Росії. Скажімо, в московський період він активно й наполегливо захищав галичан, які зазнали багато нещасть у роки Першої світової війни. За словами Грушевського, «у той час, коли українське життя в Росії штучно руйнувалося, спинялося, заморожувалося всіма засобами, галицьке нищилося ще більш грубо, насильно і варварськи».

Тепер інший час, інші проблеми. Проте принципова установка на захист українства залишається незмінною, а підтримка української діаспори є нині важливим завданням держави.

На початку ХХІ століття треба, нарешті, спромогтися на цілеспрямовану, довготривалу, стратегічно осмислену й повсюдно — реальну підтримку українських діаспор, як носіїв української мови, культури, духовності, як репрезентантів нашого національного імені, як доказ реальної та багатогранної присутності українства в світі, а в Росії насамперед.

Серед усіх потреб українського національного життя Михайло Грушевський висував наперед вагу української мови і рідної школи: «Яке велике діло, щоб народ мав добру школу на своїй рідній мові, — без цього не може бути він просвіченим, заможним, щасливим». Ще на початку XX століття Грушевський заявив, що «питання сі — про українську мову, школу й освіту, не порішені в Росії досі, і довго ще про них прийдеться змагатися й споритися…»

Так воно і сталося. Навіть в якісно нових умовах існування незалежних держав — України і Росії — питання про українську школу в Росії залишається практично невирішеним. Тоді як, говорячи словами Грушевського, «сього вимагають культурні інтереси українського громадянства Росії і вкінці — сама репутація Росії як культурної держави...»

Системний підхід вимагає створення в Росії національної освіти, що містила б чітко визначений етнокомпонент. Ця проблема стосується всіх національних діаспор і може бути вирішена після вироблення самих критеріїв освітнього етнокомпоненту, визначення його стандартів, одним словом, через виведення національної освіти із сфери аматорської з ентузіастичною працею в сферу державну, справді професійну. Саме збереження національної самобутності та задоволення інформаційно-культурних і освітніх потреб української діаспори, передусім молоді, дасть змогу молодим українцям Росії, кажучи словами Грушевського, «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його…»

Молодіжний рух в українських громадських організаціях Російської Федерації є в зародковому стані, а головними діючими особами цих організацій, які теж виникли порівняно недавно, є люди старшого й середнього віку, і одна з головних проблем — залучення дітей та молоді до національно-культурної роботи. На жаль, далеко не всі керівники українських організацій дивляться на молодь очима Михайла Грушевського, який, працюючи з українською діаспорою в Москві на межі 1916–1917 років, пишався тим, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського руху», що «з молодіжжю у мене установились тісні і організовані зв’язки», а в результаті «поверталась до мене молодіж». Сучасна українська молодь Росії не завжди і не скрізь повертається душою до деяких українських громадських організацій Російської Федерації.

На чільне місце Грушевський ставив видання українських періодичних органів у Росії, і сам активно брав участь в їх роботі. В цьому контексті відсутність в наш час української федеральної газети в Росії — нонсенс, і пам’ять про Грушевського волає до невідкладного вирішення цього питання. Так само треба на міждержавному рівні створити сприятливі умови для поширення в Росії української книги й преси за умов ринку і приватного інтересу.

Досвід Грушевського вчить, що розгортання й поглиблення роботи серед української діаспори вимагає чималих організаційних зусиль, зокрема утворення спеціальних культурних, просвітницьких, освітніх наукових і видавничих організацій, товариств і т.п., які професійно займалися б цими важливими напрямками роботи.

Нітрохи не втратили актуальності роздуми й пропозиції Михайла Грушевського щодо розвитку українознавства в Росії, хоча вони мали місце й були сформульовані за якісно інших умов. «Наукові потреби на полі українознавства» (Грушевський) мають сьогодні включати весь перелік українознавчих галузей науки, названих ним: українська мова і література, історія й археологія України, українське право, економіка, статистика й географія України, історія українського мистецтва... Наша держава має всіляко підтримувати й заохочувати вчених, які досліджують українознавчі проблеми в Росії. Так само потрібним є державне сприяння спільній науковій розробці українськими й російськими вченими ключових питань сучасного українознавства. З цією метою слід активніше використовувати незатребуваний потенціал Культурного центру України в Москві.

Важливо зафіксувати, що Михайло Грушевський був прихильником конкретної цілеспрямованої роботи і не терпів порожньої балаканини про так звану «широчайшу перспективу»: «Не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу…» Саме про це слід думати і сьогодні.

Маємо також добре пам’ятати, що в Росії дехто втовкмачує в голови наших співвітчизників ідею про Україну, як історично невід’ємну частину Росії, що відокремилась лише через якесь непорозуміння або навіть чудацтво. Мовляв, дитина, яка заблукала, скоро стомиться і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося. Довгий час працюючи в Москві, я бував на наукових конференціях, де чув заяви, скажімо, про «єдиний російський етнос, у якого є лише певні регіональні особливості» або декларації про те, що «формування української і білоруської культур почалося пізніше, ніж це вважалося за радянських часів».

Імперські амбіції з новою силою виплеснулися після виходу в світ книги Леоніда Кучми «Україна — не Росія». Одна з російських газет, нічтоже сумняшеся, написала:



«Визнати Україну не «Росією» для нас означає відмовитися від Росії як такої. Погоджуючись з Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжя — це не Росія, Урал — не Росія, Сибір — тим більше не Росія, і навіть Новгород та Псков — не Росія як і Смоленщина, яка опинилася під владою московського царя ще пізніше, ніж Україна…» (виділено мною — В.М.).

Таким чином, і в наш час у декого в Росії не віджило прагнення «зробити українську народність непомнящим родства Іваном» (Грушевський). Отже, ми не повинні ховати голову в пісок від очевидних гірких реалій, а зібрати докупи кращі інтелектуальні сили для роботи з українцями Росії, як це показав на ділі Грушевський.

Його приклад вчить справді науковому обговоренню й вирішенню гострих питань історичного минулого двох держав. На слушну думку Івана Дзюби, росіянам і українцям ще далеко до спокійного, об’єктивного і справедливого в своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем «Україна-Росія». Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в майбутньому, з досягненням Україною і Росією такого рівня рівноправності й добросусідства, коли в одного з них загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і він обживеться у власних межах, без України, а в другого зникне побоювання перед рецидивом повернення до імперської поведінки. «Для всього свій час і година своя кожній справі під небом…»

Виявилося, що не так і просто жити в рівноправному добросусідстві. Навіть за багатовікової спільної історії у нас дуже мало досвіду суверенно-державного співіснування. В цій важливій справі потрібним є опертя на праці видатного українського історика та його власний практичний досвід спілкування з російськими вченими й громадсько-політичними діячами. Згадаймо свідчення самого Грушевського: «Хоч мене тримано «під пильним доглядом поліції», проте я постійно бував... між російськими радикалами та революціонерами». На жаль, навіть у нинішніх умовах мало хто з керівників української діаспори в Москві може похвалитися серйозними контактами з прогресивними російськими вченими, політиками, державними діячами.

Очевидно, що постать Грушевського, як і Шевченка, може стати об’єднуючою в спільній цілеспрямованій роботі всієї української діаспори в Росії, тим паче напередодні 140-річчя з дня народження Михайла Сергійовича. Значно більшої уваги заслуговує пропаганда за кордоном наукової концепції Грушевського, виконання його заповіту про популяризацію «схеми української історії як цілості, що обіймає всі часи історичного життя українського народу».

Грушевський усвідомлював, що серед української громади в Росії завжди були і будуть люди, «відірвані від українського громадянства» і ті, що «занадто зжилися з російською культурою». Він зірко помічав «земляків, яких нізащо не можна було притягти до чого-небудь, що пахло громадською українською роботою». Михайло Сергійович не мав жодних ілюзій щодо реальних можливостей нероб і балакунів, але це не впливало на його власну невтомну працю. За десятиліття, що пройшли з того часу, бездіяльних галасунів ще й додалося. Вони нічого не здобули з уроків історії й законсервувалися в одномірному світі, поділяючи всіх його мешканців на «своїх» і «чужих». Зокрема, в діяльності державної установи — Культурного центру України в Москві — вони хочуть бачити не державну, а свою вузькокорпоративну політику. Складається враження, що лише метушливі урапатріоти знають, як працювати в ім’я держави і як її любити. По суті, ці люди в Росії «працюють українцями» так само, як Паніковський до революції в Києві «працював сліпим». Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові установити свою монополію на таку любов. Недоброзичлива, вкрай суб’єктивна й дратівлива позиція «вічних опозиціонерів» вже давно шкодить незалежній Україні. Слід пам’ятати, що так само, як наша держава не втручається у внутрішні справи закордонних організацій діаспори, недопустиме нав’язування з їхнього боку будь-яких ідеологій та установок, втручання у внутрішні справи України.

Втім, сучасне світове українство перспективи свого розвитку пов’язує не з деструктивними силами, а з розвитком Української держави. У резолюції ІІ Всесвітнього форуму українців (1997 рік) записано: «Не полишаючи допомоги діаспорі й, навпаки, нарощуючи цю допомогу, особливо східній, основні зусилля ми повинні спрямувати на розв’язання проблем становлення України як демократичної, правової, духовно багатої і процвітаючої держави».

У Михайла Грушевського треба вчитися критичного ставлення до своєї роботи. Він умів здійснювати реальну самооцінку зробленого. Скажімо, Грушевський сам визнав, що йому не вдалося (точніше він не встиг. — В.М.) широко розгорнути роботу українського наукового товариства в Москві. Нині трапляється, що галасу більше, ніж реальної праці, критична самооцінка часто практично є відсутньою.

Нагадаю, що Грушевський у свій час підкреслював «присутність в Москві великого числа освічених і навіть учених українців». На чолі їх стояли такі видатні українські діячі як Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський! Нині число «освічених і вчених» українців у російській столиці незмірно виросло, їх можливості незрівнянно більші, ніж за часів Грушевського. Тому московські українці заслуговують на лідера зі світовим або європейським іменем.

Михайло Грушевський залишив повчальний досвід фінансового забезпечення масштабних проектів, особливо за складних історичних умов. Досить згадати про багаторічне видання «Літературно-наукового вістника» чи організацію в передреволюційній Москві українського видавництва на паях. Кожну важливу справу Грушевський починав з економічного обгрунтування. Наявні гроші намагався найдоцільніше й якомога вчасно вкласти в українську справу: «Важна ложка до обіду».

Аксіома в тому, що без фінансування неможливими є серйозні культорологічні проекти. Скажімо, Культурний центр, який знаходиться на госпрозрахунку, кілька років бився над суттєвим розширенням «Української книгарні», проте грошей у своєму бюджеті для повномасштабного забезпечення дуже важливої справи знайти не міг. Якось в Україні забулося, що на початку 90-х років найперша постановка питання про передачу будинку № 9 на Арбаті під Культурний центр була пов’язана саме з тим, що в ньому в радянські часи десятки років знаходився магазин української книги. Першопривід реконструкції й будівництва Центру, на превеликий жаль, відійшов на другий план, і навіть Рік України в Росії не усунув цю прикрість. Допомогу на рівні української держави ми не дочекалися, і в серпні 2005 року нарешті самотужки відкрили «Українську книгарню» в новому приміщенні. Це єдиний книжковий магазин на Старому Арбаті, і ми пишаємося з того, що він належить Україні. Проте з відкриттям нового магазину проблеми не зникли, навпаки їх стало більше. Не визначені на міжнародному рівні оптимальні шляхи поповнення магазину новітньою літературою. Важливо адресно фінансувати організацію в «Українській книгарні» відділу «Книга-поштою» та розширення асортименту її товарів за рахунок аудіо- і відеопродукції, української символіки, сувенірів і т.д. Необхідні кошти для закупівлі продукції, придбання спеціального торговельного обладнання, організації реклами і т.ін.

Відсутнє фінансове забезпечення методичної роботи з українськими організаціями в Росії. Скажімо, зростає потреба у підготовці й поширення друкованих методичних матеріалів з питань пропаганди української культури в Росії. Крім того, Центр повинен мати ресурси для систематичного проведення науково-практичних зустрічей і «круглих столів» із залученням учасників з російських регіонів. Це дасть змогу предметніше розглядати конкретні проблеми української діаспори, формулювати наукові рекомендації для їх вирішення, піднесе звучання самої «української теми» в російському житті, сприятиме розповсюдженню об’єктивної інформації про Україну та українство.

Якби Культурний центр фінансувався державою, то відпала б потреба у здачі ним в оренду значних офісних площ усередині будинку. Зрозуміло, що їх можна було б ефективно використати в інтересах української держави, скажімо, розмістити редакцію першої в Росії довгожданої україномовної газети. В повний зріст і логічно постає питання про організацію україномовного журналу, подібного до «Променя», яким опікувалися Володимир Винниченко і Михайло Грушевський.

Доцільно було б створити в Культурному центрі спеціальний аналітичний відділ, який би оперативно відстежував сучасні процеси розвитку російсько-українських культурних зв’язків і вносив конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення й поглиблення.

В Центрі можна всерйоз розгорнути стажування молодих українських культурологів, учених, які досліджують проблематику українсько-російських відносин.

Значні фінансові труднощі Центр долає в ході масштабних презентацій регіональних українських осередків у рамках проекту «Діаспора». Запрошення великої кількості учасників мистецьких колективів, інших представників української діаспори, їх розміщення і харчування в Москві — все це проблеми, що стають іноді непереборними. Звичайно, левову частку витрат має взяти на себе російська сторона, але й Культурний центр хотів би почуватися вільніше у фінансовому плані в таких екстремальних ситуаціях. Створення фінансово забезпеченого механізму реалізації проекту «Діаспора» могло б у найближчі роки кардинально змінити на краще ситуацію в роботі з українською діаспорою в Росії.

Вже давно перезріла проблема комп’ютеризації всіх організацій української діаспори в Росії, їх оперативного щоденного зв’язку з Культурним центром і між собою.

В центрі працюють курси української мови і недільна школа, проте цього вже мало. Настав час поглиблювати й розширювати роботу за рахунок вивчення кількох українознавчих дисциплін, залучення ширших прошарків іншомовного населення до вивчення української мови і культури. Все це можна і треба робити, проте лише за умови вседержавного розуміння та цільового фінансування.

Взагалі потреби української освіти в Російській Федерації залишаються фінансово не забезпеченими. Найскромніший формат розв’язання проблеми на федеральному рівні вимагає придбання для всіх регіонів засобів навчання української мови, як іноземної, та українознавства у вищій школі. Йдеться про основні засоби (учбові комплекти всіх рівнів навчання та підручники з української мови і літератури, українознавства) і допоміжні засоби (аудитивні, візуальні, аудіовізуальні).

Серйозний, концептуальний підхід до справи передбачає підготовку і видання підручників та методичних посібників: інтегрованого підручника з української мови для 7-11 класів; підручників з україно-знавства для середнього і старшого шкільного віку та для студентів вузів; підручників для недільних шкіл і навчально-допоміжних комплектів для вчителів; посібників з методики викладання української мови, як іноземної.



Звичайно, що роз’язання цих, як і багатьох інших важливих для діаспори питань, виходить далеко за межі можливостей Культурного центру і вимагає міждержавного порозуміння та співпраці. Проте Центр міг би стати координуючим органом у реалізації конкретних програм і проектів. За його участю в Москві можна було б організувати курси підвищення кваліфікації викладачів української мови та українознавчих дисциплін вузів Російської Федерації.

Хотілося б, щоб і російська сторона зробила реальні кроки в напрямі реалізації заяви президента Володимира Путіна (весна 2004 року) про те, що в Росії буде цілеспрямовано вестись робота по створенню умов для вивчення української мови.

Що стосується української сторони, то, мабуть, найкраще, якби ці питання поступово розв’язувалися в рамках реалізації державних програм. У всякому разі Культурний центр України в Москві міг би сподіватися на пильнішу увагу держави до його фінансових скрут і можливостей. Адже мова йде про багатомільйонну українську діаспору Росії, яка залишається значною мірою неосвоєним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом нашого народу. Українська діаспора може і повинна значно вагоміше почуватися в історіотворчому і культуротворчому потенціалі нашого народу.

Якщо ми прагнемо повноцінно виконувати материнський обов’язок незалежної України перед українською діаспорою в Росії, якщо ми намагаємося проводити науково обгрунтовану державну політику в цій стратегічно важливій сфері, то треба не тільки ефективніше використовувати потенціальні можливості Культурного центру України в Москві, але й створювати його філіали в регіонах. Незначні в масштабах держави й глибоко продумані, цільові фінансові витрати окупляться сторицею, матеріалізуються в активізації українських культурних, просвітницьких, освітніх організацій.

Ще один дуже важливий момент. Ми переконалися, що Михайло Грушевський доклав чимало зусиль, щоб залишити досить повну картину життя московських українців, власної діяльності під час перебування на Арбаті. Зокрема, він писав «Спомини», в тому числі про арбатське життя, розраховуючи на прийдешнього читача. Так само він намагався розповісти якомога більше про вклад в українську справу багатьох конкретних людей, які проживали в Москві в передреволюційні роки. Наслідуючи ці традиції, було б доцільно видати документальний збірник, складений із «Споминів», статей і листів Грушевського періоду його перебування в Москві та спогадів і публікацій інших відомих українців, які працювали в цей час у місті. Хотілося б також, щоб після книги про життя й діяльність Грушевського на Арбаті з часом з’явилися монографії про московський період біографії Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Чекає свого автора окреме дослідження про часописи «Украинская жизнь» і «Промінь» з широкою публікацією кращих матеріалів цих українських видань, які виходили в Москві. До того ж, на мій погляд, настав час підготовки спеціальної узагальнюючої монографії про діяльність московських українців у Москві на початку ХХ століття (до 1917 року).

Ще раз окремо хочу повторити пропозицію про видання збірника наукових статей на тему: «Україна і Москва в їх духовному житті», свого часу задуманого Грушевським і Горьким. Ці два видатні сини українського та російського народів показали блискучий приклад творчої співпраці вчених і письменників двох країн, який гідний наслідування. До сучасного збірника могли б увійти статті відомих українських учених на теми, заплановані ще Грушевським, а також новітні наукові дослідження сучасних українських і російських авторів. У ході підготовки такої праці можна було б провести міжнародну наукову конференцію з тематики збірника. Для здійснення цього масштабного проекту треба використати потенціал Культурного центру України в Москві, який міг би виступити його співавтором і координатором.

Нарешті, треба зробити все можливе, щоб арбатець Михайло Грушевський — видатний представник української науки, культури і духовності — був увічнений на старовинній вулиці. Вважаю, зокрема, що на Старому Арбаті перед входом до Центру має з’явитися скульптурна постать великого українця, бо ж він справді проходив мимо будинку № 9, а головне його постійна духовна присутність тут є незаперечною.

Грушевський був арбатцем небагато часу. Проте й немало для такої видатної й діяльної постаті, як він. Принаймні, цілком досить, щоб увійти в історію Арбату. Отже, встановлення меморіальної дошки на будинку № 55 було б справедливим ушануванням пам’яті видатного громадського і державного діяча, вченого зі світовим іменем, академіка Всесоюзної Академії наук.



Два абзаци в кінці

Присутність Тараса Шевченка і Михайла Грушевського на Старому Арбаті в Москві є не лише важливим історичним фактом, але й потужним духовним фактором сучасної української присутності в Росії. Про це треба знати, пам’ятати, цим будемо гордитися й дорожити, це допоможе стати нам сильними і першими. Якщо моє дослідження хоча б трохи тому прислужиться, буду вважати своє завдання виконаним.

В наш час українська «сім’я вольна, нова», заради якої жили й творили Шевченко і Грушевський, стала вистражданою і щасливою реальністю. Збуваються пророчі слова першого керманича української держави: «...Україна перейде через усі потрясіння, її економічне й соціальне життя увійде в свої береги, здобутки революції будуть закріплені, інтереси трудящих українських верств будуть забезпечені, культурні й національні умови українського життя утверджені, національні інтереси інших національностей України також».

Отож, я хочу закінчити це многотрудне дослідження пронизливо-напутніми словами великого Кобзаря:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,



В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.
Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал