Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi



Сторінка2/20
Дата конвертації01.12.2016
Розмір4,82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Передмова




Невідомі півроку життя Михайла Грушевського

На самому початку скажу словами Тараса Шевченка з його дивовижно-іронічної «Передмови» до «Гайдамаків»:

«По мові — передмова. Можна б і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого… всюди є передслово… Коли вже пускаю в люди, то треба із чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє».

Отож, передмова, передслово, предисловіє.

Ця книга народилася в Москві, на Старому Арбаті, де у вересні 1916 — березні 1917 років, тобто протягом шести місяців, у будинку № 55 жив і працював Михайло Сергійович Грушевський. Я писав її неподалік — в арбатському будинку № 9, в якому знаходиться Культурний центр України в Москві. Починав з розділів «Арбатець Михайло Грушевський» і «Михайло Грушевський на Арбаті» у двох книгах про роботу Культурного центру1. З часом зрозумів, що вивченням архівних матеріалів і розмаїтої грушевськознавчої літератури в даному разі обмежитися не можна. «Найпростіші речі приходять тільки з часом» (Грушевський). Стало ясно, що для створення повномасштабного й оригінального полотна з арбатського життя Грушевського необхідно дослідити історію самої вулиці й, головне, вжитися в атмосферу та ментальність Арбату, щоб зримо уявити тут свого героя в контексті історичної доби. Мені здається, що справді повно й правдиво відтворити життя Грушевського на Старому Арбаті, знаходячись далеко від нього, неможливо. Принаймні, буде втрачено дорогоцінний і неповторний істо-

__________________________



1 Україна на Арбаті, 9. М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003; Прапор України на Арбаті. М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004.

ричний та архітектурний колорит старовинної вулиці, в якому свого часу перебував Михайло Сергійович. Доля подарувала мені рідкісну можливість пройти московськими стежками великого українця.

Відомо, що після початку Першої світової війни Михайло Грушевський наприкінці 1914 року повернувся до Києва, де зазнав обшуку, арешту, допитів і навіть ув’язнення до Лук’янівської тюрми, як «австрофіл», «провідник мазепинських ідей», «пропагандист українського сепаратизму». Затим його вислали до Симбірська, а згодом у Казань. Грушевський прагнув перебратися з провінції в університетський і науковий центр, але він не рвався виключно в Москву, тим паче саме на Арбат. Грушевський писав російському академіку Олексію Шахматову1: «…Наиболее желательным местопребыванием, при лишении Киева и Львова, был бы Петербург, на втором месте Москва, наконец Харьков — в этих трех городах я нашел бы хоть какую-нибудь возможность занятий по своей специальности…»2 Як би там не було, поліцейські документи _______________________

1 Шахматов Олексій Олександрович (1864–1920) — російський філолог, історик, академік Петербурзької Академії наук з 1897 року. Протягом 1906–1920 років був головою Відділення російськоi мови й словесності Академії. В архіві Російської Академії наук зберігаються 34 листи Михайла Грушевського до Олексія Шахматова. Російський вчений брав участь у виданні першого наукового збірника з українознавства «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916 рік). В умовах офіційної заборони українського друкованого слова виступив на захист української мови і літератури. Підтримував кандидатуру Івана Франка під час обрання його дійсним членом Петербурзької Академії наук. Олександр Лотоцький згадував, що Шахматов «був нашим справжнім приятелем, хоча й не стільки щирим із серця, скільки переконаним із розуму». У того ж Лотоцького зустрічаємо й таке свідчення: «Ми, петербурзькі українці називали його (Олексія Шахматова. — В.М.) за особисті його прикмети «святим Олексієм, чоловіком Божим», на що М.С. Грушевський одного разу не без ... іронії завважив, що українці завше до московських святих моляться…» Проте сказано було те задовго до подій, які описуються в цій книзі та й стосувалося власне не Шахматова персонально. Нам важливо зафіксувати, що саме він суттєво допоміг Грушевському в трудні для нього часи, звернувшись особисто з клопотанням перед президентом Петербурзької Академії наук великим князем Костянтином Романовим.

2 В книзі залишені без перекладу тексти, які сам Грушевський писав російською мовою, тим більше, що самодіяльні переклади окремих дослідників, які з’явилися останнім часом, не можу вважати досконалими. На мою думку, переклади праць Грушевського мають здійснювати лише професіонали. Тому краще всього почекати виходу Повного зібрання творів Михайла Сергійовича Грушевського. Крім того, слід мати на увазі, що корифеї нашої історичної науки ставилися до своїх текстів, як до літературних творів, а літературні твори краще читати на тій мові, на якій вони написані.

зафіксували, що в серпні 1916 року командуючий військами Московського воєнного округу дозволив Грушевському перебратися в Москву під нагляд поліції. Це стало можливим завдяки допомозі вже згаданого Шахматова, інших впливових російських учених, родичів і колег Грушевського. Затим у Москві співвітчизники підшукали йому квартиру на Арбаті.

Очевидно, Грушевський бував на Арбаті в свої передвоєнні приїзди до Москви. Безперечно, він розумів вигоди вулиці, що знаходилася недалеко від основних московських архівів і бібліотек. Проте, судячи з усього, це не вплинуло вирішальним чином на вибір ним Арбату місцем проживання в 1916 році. Як свідчать «Спомини» Грушевського, в поселенні саме на Арбаті він активної участі, принаймні, спочатку не брав. Більше того, Грушевський розповів, як він з донькою Катериною поїхав оглядати пансіон в Каретнім ряду, «але кімнати там можна було взяти тільки з столом, а се коштувало дорого, бо хазяйка запевняла, що вони «едят хорошо», навіть гусей їм з села присилають, і такої хорошої їди наш бюджет не міг видержати». Потім вони звернулися за допомогою до приятелів брата Грушевського — Олександра Сергійовича, «але у тих нічого по сій часті на приміті не було». Говорячи словами самого Грушевського, «досить се нас приводило в униніє…» В цей час якраз і вирішилося, нарешті, квартирне питання, і так трапилося, що Грушевські поселилися саме на Арбаті.

Таким чином, у п’ятдесят років Грушевський, наукові й культурні запити та інтереси якого були, здавалося б, абсолютно несумісні з історією та культурою старовинної російської вулиці, а в життєвих планах Михайла Сергійовича вона взагалі не майоріла, вперше надовго перетнувся з Арбатом.

Зірки Грушевського розмістилися таким дивовижним чином, що він саме тут — на Старому Арбаті — зустрів своє п’ятдесятиріччя, а також історичний поворот у житті всієї країни — падіння самодержавства. Після цього царському засланцю в арбатській поліції повернули паспорт. «Се був перший конкретний здобуток революції, — писав Михайло Сергійович, — я став легальним гражданином». Тут, на Арбаті, він багато й напружено працював. Саме з Арбату Грушевський у березні 1917 року поїхав у Київ, де очолив Українську Центральну Раду.

Одним словом, сталося те, що сталося.



«…Я оснувався в Москві Арбат 55 кв. 8 (угол Денежного)», — написав Грушевський у листі до Сергія Єфремова, поселившись на Арбаті у вересні 1916 року. «Одна з великих московських артерій», як назвав вулицю Грушевський, на півроку стала місцем його проживання і діяльності.

Московський — арбатський період біографії Михайла Грушевського до публікацій автора цієї книги виділявся в історичній літературі хіба-що рядком, абзацом, у кращому випадку парою сторінок.

Найперше ця лапідарність виявилася ще під час перебування Грушевського на Арбаті. З нагоди 50-річчя Михайла Сергійовича віденський тижневик «Вістник Союза визволення України» виклав у грудні 1916 року його біографію й, зокрема писав:

«Війна застала професора Грушевського в Австрії, в глухім карпатськім селі, де загрожували йому з одного боку нікчемні денунціянти1 з відомої сторони, а з другого боку небезпека від російських наїздників. Одначе йому вдалося щасливо вибратися звідти та проте журба за долею українства, на яке під час війни спали в Росії тяжкі удари, й неясне особисте становище яко російського підданого примусили його вернути на російську Україну. Та зараз по приїзді до Києва його арештовано, а по довшім перебуванню в лук’янівській тюрмі вислано під догляд поліції спершу до Симбірська, а згодом до Казані, звідки заходами

_____________________

1 Донощики.
академічної групи в Державній Раді (Думі. — В.М.) позволено йому перенестися до Москви… Не перестає Грушевський і під московським караулом боротися за права українського народу в Росії»1.

Так само скупо розповідав про ці події у 1933 році, тобто ще за життя Грушевського, Олександр Лотоцький2 : «Коли М.С. прибув до Києва, з великими труднощами, ззакордону, його арештовано, посаджено в Лук’янівську тюрму, а після вислано до Симбірська. Власне малося заслати його на Сибір, в Томську губ., але на прохання членів Академії наук, з ініціативи О.О. Шахматова, місце заслання змінено на Симбірськ. Виїхав він туди в кінці лютого 1915 р.; опісля дістав дозвіл з Симбірська переїхати до університетського міста — Казані… З Казані М.С. перевезено до Москви, де він залишився до початку революції»3.

Щоб уявити собі, в якому обсязі висвітлювалося арбатське життя Грушевського серйозними вченими, наведемо повністю відповідний пасаж із книги відомого українського історика Івана Крип’якевича «Михайло Грушевський: Життя й діяльність», виданої у Львові через рік після смерті великого українця:

«Після трусу в Києві Грушевського замкнули у в’язниці на ____________________



1 Вістник Союза визволення України. Відень, 3-го грудня 1916. Ч. 127. С. 780–781.

2 Лотоцький Олександр Гнатович (1870–1939) — український громадський і державний діяч, історик, письменник, публіцист (псевдонім — Білоусенко). З 1908 року — член Товариства українських поступовців, у 1912 році очолив його. Закінчив Київську духовну академію. В 1900–1917 роках служив у Петербурзі (Петрограді) старшим ревізором у Державному контролі. З березня 1917 року очолював Українську національну раду в Петрограді. Губернський комісар Буковини та Покуття, генеральний писар Центральної Ради. На початку 1918 року — Державний контролер УНР, у жовтні 1918 — січні 1919 років — виконуючий обов’язки міністра віросповідань Української Держави та УНР. Професор церковного права, один із кращих українських істориків церкви, вийшов із наукової школи відомого вченого, професора Київської духовної академії Миколи Петрова. Лотоцький залишив цікаві спогади про Грушевського. Автор багатьох літературних, публіцистичних, наукових, мемуарних творів.

3 О. Лотоцький. Сторінки минулого // Праці Українського наукового інституту. Частина друга. Варшава, 1933. С. 157–158, 159.
Лук’янівці, під дуже суворим доглядом, самого одного в цюпі (в «одиночці»), не дозволяли навіть діставати ніяких книжок «із волі».

Потім його мали вивезти в Сибір. Але російська Академія наук уставилася1 за українським ученим. Тоді замісць на Сибір Грушевському призначили на місце перебування Симбірськ, — як жартували собі тоді, в наказі до назви заслання вставили тільки букву «м»! Пізніше з Симбірська засланець переїхав до міста Казані, а врешті до Москви. Тут Грушевський перебував під суворим наглядом поліції, не мав права зміняти місця, ані займати якої-небудь посади, читати викладів, чи виступати на зборах. Щотижня мусів він ізголошуватися на поліції. А все ж у великій Москві легше було жити, ніж у Симбірську: Грушевський зайнявся тут знову науковою роботою, писав до російських часописів у обороні гнобленого українства й навіть потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді на цілу Росію українському журналі «Промінь».

Або глянемо грунтовну вступну статтю Володимира Дорошенка2 «Життя і діяльність Михайла Грушевського» до книги вибраних праць Грушевського, що вийшла в Нью-Йорку з нагоди 25-річчя його смерті. Побіжна згадка про московський період знаходиться тут у розділі… «Діяльність Грушевського на Україні». Втім, Дорошенко назвав прізвища російських академіків Олексія Шахматова і Федора Корша, які допомогали Грушевському переїхати з Симбірська до Казані, а затим до Москви3.

Вже значно пізніше про московські місяці коротко писав видатний грушевськознавець Любомир Винар4, який, зокрема, дослідив автобіогра-

_______________________

1 Установила опіку.

2 Дорошенко Володимир Вікторович (1879–1963) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, бібліограф і літературознавець. В 1914–1918 роках — один з керівників Союзу визволення України, член президії організації, головний редактор її видань.

3 В цьому також брали участь російські вчені Михайло Дьяконов, Олександр Лаппо-Данилевський, Сергій Платонов та ін.

4 Сам термін «грушевськознавство» був уперше введений Любомиром Винаром у другій половині 60-х років минулого століття. Йому належить обгрунтування гру-

фії Михайла Сергійовича (1906 і 1926 років), що містять основну інформацію про його життя й діяльність у Москві: «У Симбірську Грушевський проживав до осені 1915 року, а потім за старанням Російської академії наук йому дозволено переїхати до Казані, а в 1916 році до Москви. У всіх цих місцевостях історик перебував під «явним наглядом поліції», що позбавляло його права наукової і суспільної діяльности. Не зважаючи на те під час свого заслання Грушевський не заломився і дальше займався науковою працею. Тоді він працював над популярним нарисом всесвітньої історії, а в Москві опрацьовував VIII том Історії України-Руси. Там також «потайки» робив, яку міг роботу в українських організаціях, а також брав участь у редакції «Украинской жизни» і тижневику «Промінь». Отже, як бачимо, не зважаючи на численні перешкоди і труднощі на засланні, Грушевський не відривався від наукової і суспільно-громадської праці». Іншого разу Винар привернув увагу до тих московських сюжетів у «Споминах» Грушевського, де він писав про справу «організації Наукового товариства і наукових відчитів», а також про низку видавничих планів1.

В передмові до Повного зібрання творів Михайла Грушевського (2002 рік) читаємо: «…1914 р. восени вчений повернувся до Києва, але там він був заарештований царськими жандармами як «провідник мазепинських ідей» і після кількамісячного слідства засланий спочатку під нагляд поліції ____________________

шевськознавства як міждисциплінарної галузі науки, про що написана спеціальна стаття М. Ковальського і А. Атаманенка (див. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Випуск 10. К., 2004, стор. 30–41). Та найголовніше, що Любомир Винар особисто вніс великий практичний вклад у вивчення життя, діяльності і творчості Михайла Грушевського. Його діяльність в цій царині можна назвати подвижницькою. Значну цінність має праця Винара «Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток», що вийшла в світ у 1998 році й присвячена «історикам-спадкоємцям історіографічної спадщини М. Грушевського і будівничим грушевськознавства». До цієї теоретико-методологічної, джерелознавчої, історіографічної й бібліографічної праці ми будемо неодноразово звертатися.



1 Любомир Винар. Значення Михайла Грушевського в українській і світовій історії // Український історик. Журнал Українського історичного товариства. 3–4 (110–111). Рік ХХVІІІ/ХХІХ. Під загальною редакцією Любомира Винара. Нью-Йорк — Торонто — Київ — Львів — Мюнхен, 1991–1992. С. 39.

до Симбірська (1915 р.), а згодом до Казані (1915 р.) й Москви (1916 р.)1. Проте й там він продовжував свою активну наукову діяльність».

Подібна базова інформація стисло-енциклопедичного характеру про життя й діяльність Михайла Грушевського в Москві міститься також у сучасних працях українських учених Владислава Верстюка, Руслана Пирога, Валерія Смолія, Павла Соханя та ін., у популярних виданнях, скажімо в книзі «Михайло Грушевський» (Київ: Україна, 1996) або в брошурі Олександра Копиленка «Повернення М.С. Грушевського» (Київ: Знання, 1991).

Важливе значення для вивчення біографії Грушевського мають спеціальні номери «Українського історика», щоправда наукові розвідки й документальні публікації, присвячені московському періоду, зустрічаються в них дуже рідко. В цьому контексті варто відзначити невеличкі «Спогади минулого», в яких ішлося про московське заслання, написані Грушевським на самому початку 1922 року і передруковані через вісім десятиліть в «Українському історику», виданому з нагоди 135-річчя від дня його народження2.

До речі, в цьому журналі Владислав Верстюк справедливо зауважив, що в останній час «стає все складніше знайти хоч невеликий клаптик в царині діяльности Великого Українця, який би ще не привабив до себе допитливе дослідницьке око. Можливо такої ділянки вже нема»3. Така _________________________

1 У літературі накопичилося чимало плутанини щодо місцеперебування Грушевського в засланні. Наприклад, в одній сучасній публікації взагалі не згадується московський період життя Грушевського. З неї випливає, що засланець побував лише в Симбірську, а звідти повернувся... до Києва. В паризькій газеті «Русская мысль» (12–18 лютого 1998 року) стверджувалося, що Грушевського відправили на заслання в Томськ, хоча він там ніколи не був. В солідному «Довіднику з історії України» (2002 рік) читаємо: «Був засланий до Симбірська. У вересні 1916 переїхав до Москви». Виходить, що з біографії Грушевського вилучена Казань...

2 Український історик. Журнал історії і українознавста. 1–4 (152–155). Рік XXXIX. Під загальною редакцією Любомира Винара. Нью-Йорк — Київ — Львів — Торонто — Париж, 2002. С. 375–379.

3 Там само. С. 281.

ділянка ще є. В біографічно-хронологічній таблиці Любомира Винара, вміщеній у згаданій книзі «Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток», життя Михайла Грушевського поділено на 8 «біографічних циклів» і четвертий з них названо: «Перше заслання М. Грушевського (грудень 1914 – березень 1917)». На мій погляд, весь цей період ще потребує глибшого дослідження й ширшого висвітлення, очевидно в масштабах окремої монографічної праці. Проте в рамках цього «циклу» окремо виділю московський (вересень 1916 — березень 1917 років) «клаптик» біографії Михайла Сергійовича, який, звичайно, не залишився поза увагою грушевськознавців, але насправді це саме та сторінка його життя й діяльності, яку поки що практично не висвітлено.

Саме тому, пропоную дещо доповнити докладну «Схему діяльності Михайла Грушевського», розроблену в свій час Винаром (вона передбачає три основні напрямки — академічно-науковий, суспільно-політичий та культурно-освітній). До першого напрямку, на мій погляд, слід включити тезу про наукову роботу Грушевського в період заслання, передусім у Москві. У другому випадку треба виокремити діяльність Грушевського серед української колонії в Москві та в середовищі російських діячів науки й культури. Нарешті, ніяк не можна обминути московську культурно-освітню діяльність засланця в ім’я української справи. Власне, дослідженню й розкриттю цих питань і присвячена дана книга.



Йдеться про піврічний (!) період життя та діяльності Грушевського, який по суті справи спеціально не досліджувався, бо, найчастіше, в різних працях звично подавалася вже згадана інформація, відома з «Автобіографії» Грушевського 1926 року, що вже стала хрестоматійною. Трохи більше уваги московському періоду було приділено в художньому творі — романі Юрія Хорунжого про життя і діяльність Грушевського1.

____________________________



1 Юрій Хорунжий. Вірую. К.: Бібліотека українця, 2001.

На превеликий жаль, перебування Грушевського на Арбаті навіть не згадується московськими арбатознавцями. Скажімо, про нього мовчить Іммануїл Левін, який написав цікаву книгу «Один километр России», де розповідає про мешканців мало не всіх будинків на Арбаті, чи Ольга Шмідт, яка видала путівник по Арбату. Взагалі в жодному з московських путівників не знайдеш навіть згадки про Грушевського, хоча сучасний москвознавець Володимир Безсонов у книзі «Московские задворки» повчально зауважує, що називати слід усіх цікавих людей, причетних до Арбату, навіть Леніна, бо з пісні, мовляв, слова не викинеш. Справді він згадує десятки відомих і маловідомих прізвищ. Проте жодного слова — про Михайла Грушевського. Не зустрінеш його прізвище в енциклопедіях і довідниках про Москву. Важко порівнювати Грушевського з будь-яким відомим російським діячем, але можна з певністю сказати, що стократ легше знайти інформацію про перебування в Києві, наприклад, Петра I чи Петра Столипіна.

В сучасній арбатознавчій літературі я зустрів коротку, але важливу інформацію про Грушевського лише в грунтовній статті Сігурда Шмідта «Арбат в історії і культурі Росії»1:

«З осені 1916 р. по березень 1917 р. в квартирі 8 (вул. Арбат, 55.— В.М.) жив М.С. Грушевський (з 1929 р. академік Академії наук СРСР). Твори класика української історичної науки, який немало писав і про українську літературу, визнаються високим зразком і української літературної мови»2.

Окремо слід відзначити публікації наукового співробітника Інституту світової літератури ім. О.М. Горького Російської Академії наук Світлани

_____________________



1 Див. Арбатский архив. Вип. 1. М.: Тверская, 13, 1997. С. 17–121.

2 До речі, Любомир Винар наголошує, що «на окрему увагу заслуговує вивчення мови, правопису і «словника» Михайла Грушевського — це, перш за все, завдання мовознавців».
Островської (між іншим, племінниці Миколи Островського), яка досліджує питання співпраці Максима Горького й Михайла Грушевського в передреволюційні роки1.

Звичайно, що період життя Грушевського на Арбаті потребує пильної уваги й докладної розповіді: воно було насичене важливою, цікавою, різноманітною роботою й безпосередньо передувало часові, коли Грушевський очолив Українську Центральну Раду. Говорячи його словами, «шматочок історії — це така рідкісна річ, що нею треба вельми дорожити». Тим паче, коли, якщо йдеться про відтинок історії, пов’язаної з самим Грушевським.



Основним джерелом вивчення життя й діяльності Михайла Грушевського на Арбаті є, безумовно, його «Спомини», які вперше були опубліковані в журналі «Київ» у 1988–1989 роках2. Сергій Білокінь, який готував до друку текст і вагомі наукові примітки3 до нього, писав:

«Спомини» академіка М. Грушевського з’являються в світ уперше. Друкарка вченого, К. Кондратьєва, передала свого часу рукопис дочці історика, члена-кореспондента АН УРСР Володимира Івановича Щербини — Марії Володимирівні.

Ім’я Катерини Борисівни Кондратьєвої відоме. Вона віддала багато сил вивченню української наукової мови, була позаштатним співробітником культурно-історичної комісії (голова — М. Грушевський).

Пізніше матеріали зберігала Варвара Степанівна Ткач, якій висловлюю сердечну подяку за можливість цієї публікації».

______________________

1 Светлана Островская. «Украинский вопрос» в переписке М. Горького и М.С. Грушевского. — Суспільнознавчі науки та відродження нації. Збірник наукових праць. Книга 1. Луцьк, 1997, стор. 29–35 та ін.

2 Любомир Винар справедливо вважає, що «видання «Споминів» Грушевського в ж. «Київ» у 1988–89 рр. започатковує в Україні новий період вивчення і видання досі невідомих джерел до життя історика».

3 Сергій Білокінь зробив значну справу, подавши в примітках чимало московських адрес українців, як він сам писав, «в інтересах краєзнавчого дослідження історії української колонії в Москві».

Публікація «Cпоминів», а затим «Історії України-Руси» Грушевського була, на мою думку, своєрідним подвигом журналу «Київ». На той час його очолював талановитий український поет, мій добрий знайомий, Петро Перебийніс. Він згадував: «…Справжнім стратегічним проривом стали «Спомини» Михайла Грушевського, які видобув з-під архівного пилу і підготував до друку відчайдушний Сергій Білокінь. За традицією спорядили матеріал авторитетною і виваженою передмовою доктора історичних наук, члена-кореспондента Академії наук Федора Шевченка».

Мудрий Федір Шевченко, якого мені випало щастя знати, написав до «Споминів» потрібне наукове обгрунтування з незайвим на той час посиланням на Володимира Леніна: «Однак не з усіма його (Грушевського. — В.М.) твердженнями і висновками можна погодитися. Деякі потребують критичного підходу, відповідної оцінки. При цьому слід виходити з положення В.І. Леніна, що «про історичні заслуги судять не по тому, чого не дали історичні діячі в порівнянні з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового в порівнянні зі своїми попередниками». Та головне, що Федір Шевченко настійно й переконливо наполягав: «Настав час оцінити й використати наукову спадщину видатного історика… Назріла потреба приділити належну увагу його життю та діяльності, що є справою не тільки істориків, а й літераторів, інших спеціалістів». Відомий український учений у повний голос заявив тоді: «Вартість «Споминів» академіка М. Грушевського, найвизначнішого історика України, — поза сумнівом». І цим було сказано все!

З того часу «Спомини» використовуються в історичній літературі, передусім, стосовно діяльності Центральної Ради, проте залишалися практично невідомими і не потрактованими понад двадцять сторінок журнального тексту «Споминів», які безпосередньо розповідають про московський (1916–1917 років) період біографії Грушевського. Крім того, чимало важливої інформації, що стосується цього періоду, міститься в інших місцях «Споминів».

У цій книзі спогади Грушевського використано повною мірою.

Надзвичайно цінним джерелом є листи Грушевського з Арбату в Київ і Петроград до Сергія Єфремова, Олександра Олеся, Михайла Могилянського, Петра Стебницького, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (фонди № 3, 10, 15, 244, 317 та ін.). Крім того, в 1-му томі «Листування Михайла Грушевського», виданому в 1997 році Українським історичним товариством (США) та Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної Академії наук України, було вперше опубліковано 15 листів Михайла Грушевського до Сергія Єфремова й Олександра Кандиби (Олеся), написаних на Арбаті, в яких ідеться про московські справи й події. До того ж, у цьому збірнику вміщені його 2 листи з Симбірська і 19 листів з Казані до Сергія Єфремова за 1915–1916 роки, що також мають інтерес для нас, бо розповідають про життя й діяльність засланця, безпосередньо передують арбатському листуванню Грушевського, прояснюють мотивацію переїзду вченого в Москву. У передмові до «Листування Михайла Грушевського» редактор Любомир Винар обгрунтовано заявив: «Значення зібраних у томі листів для вивчення постаті Михайла Грушевського і його доби унікальне. Багато гіпотез про його академічну, суспільно-політичну і редакційну діяльність, на основі нових першоджерел, вимагають перевірки, доповнення або відкинення». В епістолярній спадщині великого українця широко й повно відображені його характер і темперамент, людські риси і вчинки, ставлення до людей і роботи. Листи Грушевського дають змогу суттєво доповнити картину його життя на Арбаті, описану в «Споминах», з’ясувати важливі моменти й нюанси творчої роботи та щоденного побуту. Вони містять багатий фактологічний матеріал, який раніше був абсолютно невідомим.

Значення кожного з листів Грушевського московського періоду важко переоцінити, бо залишилося їх дуже мало. Скажімо, згадані листи становлять менше 4-х відсотків 1-го тому «Листування Михайла Грушевського». Ще приклад. Епістолярна спадщина Михайла Грушевського, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Києві (фонд № 1235), складає 610 справ. У них зберігається близько 12 тисяч листів до Грушевського від окремих осіб та понад 1 тисячу — від окремих організацій, товариств і установ. Крім того, листи самого Грушевського до окремих осіб та до установ і організацій становлять понад 1 тисячу. Величезна кількість! Але серед них, наскільки мені відомо, немає тих, які були написані Грушевським на Арбаті, 55 або отримані ним за цією адресою. Втім, очевидно, що тут необхідно продовжити пошук.

Звичайно, недовгий час перебування Грушевського в Москві певною мірою пояснює відносно невелику кількість листів, пов’язаних з Арбатом. Але, найшвидше, певну частину їх, як і інші документи з домашнього архіву Грушевського, було втрачено. Зокрема, в березні 1917 року у вагоні поїзда, яким їхав Грушевський з Москви в Київ, спалахнула пожежа. Ніхто з пасажирів не постраждав, але в них згоріло чимало речей, в тому числі у Грушевського. Вірогідно, що найпершому Михайло Сергійович сповістив про цю подію письмово Олександру Олесю в листі, написаному відразу після прибуття в Київ: «... Приїхав з великими пригодами: вагон мій згорів в дорозі, і всі мої річи — як одежа, білє і т. ин. з ним». Пізніше у «Споминах» Грушевський писав: «Багато згоріло й у мене: рукописи, книги, найпотрібніші, що я взяв з собою, вся одежина і білизна, та колекція стародруків, що я збирав у Москві…» Що ж сталося з тими речами, книгами й, можливо, рукописами, які Грушевський не взяв з собою? У «Споминах» він свідчив: «Спакував, що можна було взяти з собою, а реш-


ту речей перевіз до К.О. Обнінської1 (здебільшого ті речі потім приставив мені… Я.А. Шеремецинський з якимсь військовим поїздом — так вони потім і згоріли з усім у Києві)» (виділено мною. — В.М.). Грушевський вважав, що «сей маленький пожарець» у поїзді був «тільки «делікатним натяком» (як кажуть німці) на рік пізніше пожарище». В «Автобіографії» 1926 року він писав: «Гр. приїхав у березні, потерпівши в дорозі нещастя: вагон, в котрім він їхав, згорів в дорозі, і в нім значна частина рукописей і книг. Ще більше подібне нещастя спіткало його рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був спалений під час обстрілу Київа, і в нім згоріли всі рукописи, цінні колєкції укр. мистецтва і бібліотека». В іншому місці Грушевський окремо зафіксував стосовно бомбардування більшовицькими військами його будинку в Києві на початку 1918 року: «Згоріли мої рукописи і матеріяли, бібліотека і переписка…» Ця біда боліла йому все життя. Незадовго до смерті, 4 вересня 1934 року Михайло Грушевський написав у листі до Вячеслава Молотова про те, що його дім у Києві був спалений військами Михайла Муравйова2 й особливо наголосив про бібліотеку, зібрану ним за багато років: «погибла со всеми коллекциями в упомянутом пожаре дома».

В цьому драматичному контексті кожен лист Михайла Сергійовича з Арбату важить сьогодні неймовірно багато.

Окремої уваги заслуговує листування Михайла Грушевського з Максимом Горьким. В архіві Горького в Інституті світової літератури ім. О.М. Горького Російської Академії наук зберігаються два чорновики листів письменника до Грушевського та вісім листів Михайла Сергійовича ______________________

1 Обнінська Клеопатра Олександрівна — дружина Віктора Петровича Обнінського — знайомого Грушевському депутата І Державної думи, прибічника українсько-російського єднання на грунті свободи самовизначення в російській державі. Помер у 1916 році.

1 Муравйов Михайло Артемович (1880–1918) — підполковник царської армії, лівий есер, запропонував свої поcлуги Радянській владі. На початку 1918 року командував більшовицькими військами, які діяли проти Української Центральної Ради.

до Горького. Всі вони пов’язані з життям і діяльністю Грушевського в Москві в 1916–1917 роках, а п’ять листів написані Грушевським безпосередньо з Арбату, 55! В російських виданнях це листування не з’являлося, втім листи Горького вже готові до друку в академічному Повному зібранні творів О.М. Горького (в 13-му томі серії «Письма»). Вперше згадане листування було опубліковане в Україні Ніною Крутіковою (журнал «Слово і час». 1994. № 6, 8), проте, на жаль, не потрапило в поле зору дослідників. У цій книзі листи Грушевського і Горького використано повною мірою після ретельної звірки з автографами, що зберігаються в Архіві О.М. Горького в Москві, та виправлення ряду неточностей, які мають місце в публікації. Враховуючи особливе значення цих історичних документів для нашої теми, кілька листів наводяться в книзі повністю або з незначними купюрами (вони виділені в тексті курсивом)1.

Важливо звернути увагу на те, що в особистій бібліотеці О. М. Горького в Москві зберігаються деякі праці Михайла Грушевського, видані в 1911 і 1913 роках. Зокрема, в книзі «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1911 рік) нараховується 13 поміток Горького, про деякі з них ми розповімо в третьому та четвертому розділах.

Підбиваючи підсумки цього історіографічного сюжету, хочу наголосити, що, передусім, саме «Спомини» і листи Грушевського дають рідкісну змогу «почути» його живий голос. Я прагну, щоб у книзі якнайчастіше говорив сам Михайло Сергійович, і читач має можливість уважно прислухатися до нього, з його вуст уперше почути розповідь про життя на Арбаті2. Навіть назви розділів цієї книги і всіх

______________________

1 Так само курсивом у книзі виділені ще кілька листів Грушевського, які автор вважав за необхідне опублікувати повністю.

1 Автор не робив стилістичного редагування тексту Михайла Грушевського, в основному зберігаючи правопис оригіналу, адже ця книга має суто науковий характер і

підзаголовків (!), крім першого розділу, складено зі слів Грушевського… Мені здається, що це організує тексти у ті ключові, смислові вузли, які визначено, акцентовано самим Грушевським. Тим паче, що ми маємо дивовижну можливість розказати про Михайла Грушевського на Арбаті словами самого Михайла Грушевського! Водночас у багатьох місцях мені вдалося підтвердити й доповнити його спомини архівними матеріалами й документальними свідченнями1. Правда, деякі моменти нашої арбатської історії сприймалися іншими поважними і шановними її учасниками інакше, і це, безумовно, зафіксовано в книзі. Audiatur et altera pars... Треба вислухати й протилежну сторону. Більше того, ми не приховуємо випадки, коли друга сторона мала рацію. Проте пам’ятатимемо, що для нас найважливішими є свідчення самого Грушевського.

Спомини про московське життя були написані Грушевським на початку 20-х років минулого століття, тобто невдовзі після пережитих подій, і зберігають безліч дуже важливих оцінок, характеристик, фактів, подробиць, емоцій. Вони дуже щирі, відверті, самозаглиблені, проте Грушевський, як ми вже знаємо, не виключав і «випадок друку» своїх споминів. Очевидно, в ньому жила надія, висловлена вперше двадцятитрьохрічним студентом у щоденнику, що «ця книга колись була б ____________________________

будь-який текст у ній розглядається як історичний документ, в якому не можна міняти «ані титли, ніже тії коми». В цьому мені дуже допоміг досвід науковців Інституту

літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної Академії наук України Галини Бурлаки і Альбіни Шацької, які виступили блискучими упорядниками книги «Михайло Грушевський. Із літературної спадщини», що вийшла в світ у 2000 році під редакцією Любомира Винара. Коли справді виникала необхідність, намагався, подібно до них, зробити незначні орфографічні виправлення, скажімо, «ё» замінити на «ьо», частку «ся» писати разом з дієсловами, де потрібно поставити в словах апостроф. За сучасним правописом подається написання слів з великої та малої літери, окремо і разом, дефісу.



1 На першій сторінці «Споминів», які стосуються Москви, міститься авторська нотатка про те, що їх «на випадок друку треба дати провірити по інших матеріалах…»

може дорога для людей, яко свідок мого духовного життя, або щось таке». Справді, «Спомини» Грушевського дорогі нам, як свідок його життя й діяльності, зокрема в Москві.

Коли Іван Бунін, уже будучи Нобелівським лауреатом, писав історико-філософську працю про Льва Толстого, то він намагався переважно користуватися текстами й висловлюваннями самого Толстого і тільки затим вдавався до своїх коментарів. Бунін справедливо вважав, що саме так можна відтворити справжній образ Толстого. Мені хотілося б у міру можливостей терпляче наслідувати такий недосяжний взірець…

З цією метою, крім споминів і листів, у книзі широко використано також праці самого Грушевського. Зокрема, в період заслання 1916–1917 років учений опублікував понад 20 статей та рецензій, деякі з них написані безпосередньо на Арбаті1. На них і зосереджено нашу увагу, а також на тих публікаціях, які писалися раніше, але вийшли в світ в арбатський період2. Особливе місце займає аналіз тієї частини «Історії України-Руси» (Т. VІІІ. Ч. 3), яку було написано Грушевським у Москві.

Отже, читач зможе відчути і осмислити його «великих слів велику силу».

Важливе значення для грушевськознавців має видання Повного зібрання творів Михайла Грушевського, розпочате в Україні на початку ХХІ століття3, та вихід у світ вже згаданої нами книги з його ранніми літературними творами, які, за точним висловом Любомира Винара, «є унікальними літературно-історичними першоджерелами»4.

_______________________________

1 Проголошення польської самостійності // Промінь. 1916. № 1. С. 11–12; Розширення автономії Галичини. Смерть ціс. Франса-Йосифа // Промінь. 1916. № 2–4. С. 16–20; Независимая Польша и автономная Галиция // Украинская жизнь. 1916. № 12. С. 63–73; На Свят-вечір // Промінь. 1917. № 5–6. С. 21–22.

2 Украинство и российская пресса //Украинская жизнь. 1916. № 9. С. 7–15; Вихрест Олександр // Промінь. 1917. № 5–6. С. 18–20 та ін.

3 Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. Том 1. Серія «Суспільно-політичні твори. 1894–1907». Львів: Світ, 2002.

4 Михайло Грушевський. Із літературної спадщини. Нью-Йорк — Київ: Книга, 2000. С. 10.
Окремо — про архівні джерела, які раніше практично не залучалися до висвітлення арбатської сторінки біографії Грушевського. Важливе значення в створенні архівної грушевськіани відіграв журнал «Архіви України», який ще за радянської доби опублікував огляд архіву Грушевського у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві. Пізніше, до 125-річчя великого українця журнал надрукував ряд матеріалів, підготовлених на базі документальних джерел Центрального державного архіву громадських об’єднань (ЦДАГО) України, Центрального державного архіву літератури і мистецтв (ЦДАМЛМ) України та ін. Але справжній прорив у архівній грушевськіані редколегія журналу зробила 1996 року, випустивши до 130-річчя Грушевського зтроєне число з характеристикою документальної спадщини Михайла Сергійовича1. Журнал розмістив архівознавчі публікації за принципом місця зберігання документів Грушевського.

Таким чином, в «Архівах України» було вміщено характеристику грушевськіани у фондах ЦДАГО України (Р. Пиріг); Центральний державний історичний архів у Києві (ЦДІАК) розповів про історію фонду Грушевських (Л. Гісцова), надрукував маловідомі документи з родинного архіву (М. Панова, О. Пантюхова), листи Грушевського до своєї доньки Катерини (І. Матяш) та листи Дмитра Яворницького до Грушевського (Ю. Мицик); Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ) схарактеризував документи і матеріали Грушевського у фондах архіву (О. Мартиненко, Г. Сварник); на основі документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України Оксана Щусь дослідила державотворчу діяльність Михайла Грушевського відразу після переїзду з Москви до Києва — в березні-листопаді 1917 року; Грушевського було показано у світлі невідомих документів ГПУ-НКВД (В. Пристайко, Ю. Шаповал); матеріали Державного архіву Одеської області

______________________________

1 Архіви України. Науково-практичний журнал. 1996. № 1–3 (238).

та Відділу рукописів і стародруків Одеської наукової бібліотеки ім. О.М. Горького дали змогу розкрити зв’язки Грушевського з одеськими науковцями (В. Хмарський, Л. Бєлоусова). В цьому контексті нашої теми слід відзначити публікацію про спадщину Михайла Грушевського, передусім епістолярну, що зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (С. Кіржаєв).

Значний інтерес має публікація дев’яти листів Михайла Грушевського до Олексія Шахматова, здійснена І. Пасько за матеріалами архіву Російської Академії наук у Санкт-Петербурзі, серед яких є два листи, написаних з Арбату, 55. Тут відзначу, що через рік після «Архівів України» відомчий журнал Державної архівної служби Росії «Исторический архив» опублікував частину листування Грушевського з російськими вченими в 1914–1916 роках1, у тому числі й дев’ять уже відомих в Україні листів до Шахматова. У 1998 році історичний альманах «Минувшее» надрукував у Санкт-Петербурзі понад 30 листів, які стосувалися перебування Грушевського в засланні та покращення його долі2, серед них були і невідомі в Україні документи. Це свідчить про незкоординованість дій між архівістами двох країн і зайвий раз підкреслює потребу об’єднати їх зусилля для підготовки вичерпного видання про листування Грушевського з ученими царської Росії. Заслугою «Исторического журнала» є публікація листів Грушевського до президента Петербурзької Академії наук, великого князя Костянтина Романова і російських учених Олександра Лаппо-Данилевського і Ернеста Радлова. В альманасі «Минувшее» було вперше опубліковано лист Володимира Вернадського до Грушевського від 30 грудня 1915 року.
______________________

1 «Я никогда не выступал против России». М.С. Грушевский и русские ученые. 1914–1916 гг. // Исторический архив. 1997. № 4. С. 175–199.

2 Ссылка М.С. Грушевского // Минувшее. Исторический альманах. 1998. № 23. С.207—262.

Повертаючись до «Архівів України», наголосимо що суттєвим вкладом в архівну грушевськіану періоду заслання став загальний огляд документів архівосховищ Російської Федерації, здійснений Г. Папакіним. Архівіст уперше звернув увагу на документи Державного архіву Російської Федерації, що стосувалися переїзду і влаштуванню вченого в Москві. Г. Папакін вказав на фонди московських, симбірського та казанського архівів, які необхідно досліджувати, розкриваючи період заслання Грушевського.

Втім, окремими наїздами з України глибоко і всебічно вивчити московські архіви нині нелегко. Архівні документи збиралися мною крихітками й упродовж тривалого часу.

Скажімо, Міністерство закордонних справ Російської Федерації на мій запит відповіло, що «на жаль, в Архіві зовнішньої політики Російської імперії МЗС РФ не вдалося виявити якихось документів, пов’язаних з діяльністю М.С. Грушевського». Як бачимо, це не означає, що їх там однозначно немає, проте поки що… «не вдалося виявити». Втім, у несистематизованих архівосховищах це справді важко зробити.

Робота, проведена в Російському державному архіві стародавніх актів, дала змогу виявити цікаві автографи Грушевського, його особисті заяви про допуск до роботи з документами Московського архіву Міністерства юстиції (у 1892 році) та Московського головного архіву Міністерства закордонних справ в 1916–1917 роках (ф. 180 і ф. 337). В архіві Російської державної бібліотеки (оп. 1, спр. 789, 803) виявлено документи, пов’язані з замовленням Грушевським наукової літератури в Рум’янцевській бібліотеці. Про характер цих документів можна довідатися навіть з фотокопій, вміщених у книзі. Цікавими є матеріали, зокрема листи Михайла Грушевського до Федора Корша, що зберігаються в Архіві Російської Академії наук у Москві (ф. 558). Вперше виявлені також документи про заслання Грушевського та його переїзд до Москви в Центральному історичному архіві Москви (ф. 16).

А як же з тими документами (найважливішими!), що мали супроводжувати царського засланця в Москві? Тобто агентурними донесеннями, поліцейськими аналізами літературної та наукової роботи, звітами про зовнішнє стеження, перлюстрацію і т.д. і т.п.

Вони ж мали бути в умовах гласного нагляду за Грушевським! Адже відомо, що він задовго до переїзду в Москву заслужив особливо пильну увагу поліції до себе. В Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ) зберігається документ, який свідчить, що на початку 1914 року начальник Київського губернського жандармського управління полковник Шредель доповідав у саму Москву навіть про перехоплення листа Грушевському: «адресатом его является профессор Львовского университета Михаил Сергеевич Грушевский…» В цій справі є чимало інших документів того періоду, зокрема, свідчення про те, що поліція стежила навіть за листами, які отримувала сестра Грушевського Ганна Сергіївна: «Представляя при сем копию добытого агентурным путем совершенно секретного сведения… доношу Вашему Превосходительству, что адресатом такого является… родная сестра известного украинского деятеля, бывшего профессора Львовского университета Михаила Сергеевича Грушевского».

З початком Першої світової війни поліцейський нагляд за Грушевським став особливо ретельним і завершився його арештом. Це добре показано в спеціальній статті Ярослава Малика «Кримінальні переслідування Михайла Грушевського (1914–1934)»1. В ній розповідається, як уже в серпні 1914 року згаданий Шредель заявляв, що при появі Грушевського в Росії він підлягає безумовному арешту, а _________________________

1 Див. Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. Львів, 1994. С. 412–425.
адміністративна висилка із меж Південно-Західного краю є необхідною з метою охорони громадського порядку і державної безпеки. Так і зробили. Вперше інформація про документи з канцелярії київського губернатора щодо висилки Грушевського в Симбірськ з’явилася в часописі «Нова Рада» 29 березня 1917 року. В 1987 році цю невеличку замітку передрукував «Український історик». Втім у наше завдання не входить розвиток цієї теми. Хочу лише в джерелознавчому плані підтвердити кількома штрихами суворість і ретельність тодішнього поліцейського нагляду за Грушевським. В Державному архіві Російської Федерації зберігається красномовний лист згаданого Шределя начальнику Московського охоронного відділення від 30 листопада 1914 року, який цитую повністю:

«При вверенном мне Управлении возбуждена переписка в порядке правил о местностях, объявленных состоящими на военном Положении, об исследовании степени политической благонадежности известного украинофила профессора Львовского университета Михаила Сергеевича Грушевского.

В виду сего прошу срочно сообщить мне все имеющиеся в Вашем распоряжении сведения о деятельности названного Грушевского, направленной во вред России, как агентурные, так и основанные на документальных данных, с высылкою копий последних для использования их или принятия во внимание при просмотре, отобранных у Грушевского литературных изданий и рукописного материала» (виділено мною. — В.М.).

Коли наприкінці 1914 року в Києві відбувся обшук у «відомого ідейного керівника мазепинського руху, професора Михайла Сергійовича Грушевського», то про його основні результати було повідомлено «начальників губернських, обласних і міських жандармських управлінь, відділень по охороні громадської безпеки та порядку… офіцери Окремого корпусу жандармів, які відають розшуком». Поліція доповідала нагору, що стосовно Грушевського «дальша розробка проводиться агентурним шляхом». Наступного року дільничі пристави Росії отримали секретний циркуляр, у якому наказувалося негайно повідомляти про появу на ввіреній їм території професора Грушевського та ще декількох осіб.

Серйозний підхід! Ці документи домосковського періоду збереглися, і все говорило про те, що й надалі поліцейські папери мали супроводжувати Грушевського в Москві, на Арбаті. Проте насправді документів арбатського періоду в архівах відклалося мало. Річ у тому, що наприкінці воєнного 1916 року — на початку воєнно-революційного 1917 року, коли Михайло Грушевський жив у Москві, багато чого змінилося в Російській імперії, в тому числі й у системі поліцейського нагляду за політичними засланцями. Принаймні, сам Грушевський свідчив упевнено: «Я не помічав за собою ніякого нагляду…»

Поліція настільки розслабилася й іноді так грубо нехтувала своїми обов’язками, що, скажімо, пристав 2-ї ділянки Тверської частини, доповідаючи про приїзд Михайла Грушевського з Казані в Москву 11 вересня 1916 року (спочатку він поселився в готелі «Лоскутний» на Тверській), навіть не прослідкував, куди ж подівся через два дні з його території піднаглядний і доповідав по інстанції відверту нісенітницю. Грушевський, як відомо, переїхав на Арбат, а пристав сповістив начальство, що той… «вибув у м. Симбірськ».

Так що, Грушевським перестали цікавитися, йому дозволили розтулити вуста, розв’язали руки? Нічого подібного! Легковажний пристав з Тверської поліційної частини не так багато важить. Грушевський жив у Москві в умовах жорстких заборон політичного характеру. Йому заборонялися всякі публічні виступи і будь-яка державна служба, педагогічна та громадська робота. Про це все — в наступних розділах. А зараз лише констатуємо важливий джерелознавчий факт: арбатська поліція не здійснювала постійного нагляду, тим більше щоденного документування перебування Грушевського в Москві в 1916–1917 роках. Дивно було зустріти твердження про те, що в справі Державного архіву Росії стосовно кінця 1916 року зберігаються «донесення пристава про поведінку М.С. Грушевського, агентурні повідомлення про стеження за ним, його контакти та поїздки (ДАРФ, ф. 63, 1914 р., спр. 1765, арк. 62, 63–65, 66–67)»1. Нічого подібного на вказаних аркушах не було і немає: ні донесення про поведінку засланця, ні повідомлення про стеження за ним, ні інформації про його контакти та поїздки. Ці аркуші містять підписку Грушевського про те, що йому оголошено гласний нагляд поліції та заповнений Грушевським трафаретний поліцейський документ з 20 питань до засланця плюс формальні супровідні документи до нього.

Так само не витримує ніякої критики твердження про те, що нагляд за Грушевським у Москві здійснював «безпосередньо пристав 2-ої дільниці Пречистенської частини м. Москви (ДАРФ, ф. 63, 1914 р., спр. 1765, арк. 21–22 зв., 26–29, 31, 33–33 зв.)»2. Пристав безпосередньо не наглядав за Грушевським, а лише підписав деякі документи, пов’язані з постановкою його під гласний нагляд поліції. На вказаних аркушах 21–22 зв. взагалі знаходяться документи, підписані приставом Тверської частини м. Москви та чиновником Казанського губернського жандармського управління. Не відповідають процитованій вище заяві й інші аркуші справи. Отже, слід позбутися міфологеми про те, що в Москві поліція пильнувала мало не кожний крок засланця.

Прикро, що згадану досить важливу, унікальну архівну справу досі не було піддано науковому аналізу. Якраз цим і довелося зайнятися мені.

Тож перейдемо до справи з Державного архіву Російської Федерації (ф. 63, 1914 р., спр. 1765), що називається дослівно так: «Дело Отделения по охранению общественной безопасности и порядка в Москве при

______________________

1 Архіви України. 1996. № 1–3. С. 90.

2 Там само.

Управлении Московского градоначальника «О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.». Між іншим, поліцейську справу, яку сформовано в Казані, названо значно спокійніше: «Дело Казанского полицмейстера «О состоящем под гласным надзором полиции профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском». В ці справи входять рідкісні документи про перебування Грушевського в Симбірську1 та Казані, а також про переїзд його до Москви і постановку тут під гласний нагляд поліції. Вони дають можливість намалювати живу й правдиву картину поліцейського ставлення російської держави до Михайла Грушевського в цей історичний період. Як свідчать документи, вся поліцейська машина працювала на те, щоб ізолювати інакомислячого вченого і громадського діяча, позбавити його права голосу, тримати під жорстким наглядом і контролем. Навіть напередодні краху царизму, ця відлагоджена машина, говорячи словами Грушевського, «не мала наміру зрікатись цілковито безоглядно всіх довгих, віками, можна сказати, опричницьких методів правління, що встигли виробитись, закріпитись і ввійти в плоть і кров кожного службовця...» Але поліція фактично заплющила очі на досить активну громадську роботу Грушевського серед української колонії в Москві, його участь в організації діяльності місцевого Товариства українських поступовців, журналів «Украинская жизнь» та «Промінь» і т.ін.

Тим більше, московське заслання не йде в порівняння з нещадністю сталінської доби. Якось Сергій Білокінь зауважив, що в Радянському Союзі «пропагандиста українського сепаратизму» в тридцяті роки чекали

_________________________

1 У згаданому вище числі «Архівів України» (1996. № 1–3) Сергій Білокінь опублікував 18 документів, знайдених ним у Державному архіві Ульяновської області в «симбірській» справі — «Деле о высланном из Галиции по военному положению в пределы Симбирской губернии профессоре Львовского университета М. Грушевском». Справа складається з коротких повідомлень, телеграм, листів і т.д., які документально супроводжували прибуття засланця Грушевського в Симбірськ та дозвіл на переїзд його в Казань.

б, вірогідно, розстріл або концтабір. У цьому порівнянні справді можна вбачати своєрідну гуманність царського режиму.

Окремо зазначу, що в архівних пошуках траплялися мені невідомі або маловідомі документи з післяреволюційного, зокрема радянського періоду життя Грушевського. В цій книзі не став їх використовувати, крім унікального листа Михайла Сергійовича, написаного 4 вересня 1934 року до голови Раднаркому СРСР Вячеслава Молотова. До цього часу пам’ятаю, як різонули серце перші слова цього драматичного листа: «Вот уже 4-ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева…» (виділено мною. — В.М.). Передсмертне звернення Грушевського до Радянської влади друкую повністю в четвертому розділі книги.

В праці проаналізовано публікації російськомовного журналу «Украинская жизнь»1, у якому, за свідченням його співробітників, Грушевський «не переставав співробітничати», більше того, в московський період буквально «злився з журналом». Особливу увагу приділено дванадцятому номеру за 1916 рік, який вийшов під час проживання Грушевського на Арбаті і розповідав про його життя, повне «невсипущою працею на користь національної справи». Чималий інтерес мають матеріали українського часопису «Промінь»2, у якому активно працював і друкувався Грушевський. Сам учений якось написав, що минулі події «перебирає в пам’яті за поміччю тодішніх часописів».

_______________________

1 Український щомісячний науково-літературний і суспільно-політичний журнал, що виходив у Москві російською мовою. Його фактичним редактором був Симон Петлюра. Редакція журналу знаходилася на Новинському бульварі, 103, кім. 39. В згаданому академічному виданні «Листування Михайла Грушевського» зазначається, що журнал виходив у 1911–1916 роках. Насправді в 1917 році вийшло ще два випуски журналу (№ 1–2 і 3–6). В останньому номері був надрукований «Покажчик статей і заміток, вміщених в журналі «Украинская жизнь» в 1912–1916 рр.»

2 Тижневик літератури, науки, мистецтва й громадського життя. Виходив у Москві в кінці 1916 — на початку 1917 років. Редактор — Володимир Винниченко. В «Промені» друкувалися Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Олександр Олесь, Павло Тичина, Григорій Чупринка та ін. З другого номера редакція тижневика знаходилася на вулиці Поварській, 26, кімната 7, тобто на Арбаті.

Ще про одне. Специфіка цієї книги, в якій ми часто звертаємося, передусім у першому розділі, до видатних арбатців-діячів російської культури, зокрема Льва Толстого, Антона Чехова, вимагала вияснити ставлення Михайла Грушевського до них, як і до видатної постаті української та російської духовності Миколи Гоголя. Це вдалося зробити завдяки вивченню публікацій Грушевського у «Літературно-науковому вістнику»1, де він вмістив окремі статті про Гоголя, Толстого, Чехова2, висловлював оцінки творчості Миколи Некрасова, Олександра Герцена, Віссаріона Белінського, Петра Боборикіна, Федора Достоєвського, Костянтина Станюковича, Всеволода Гаршина, Дмитра Маміна-Сибіряка, Володимира Короленка, Максима Горького та ін.3 На думку Грушевського, висловлену наприкінці ХІХ століття, «з молодших письменників 70–90–х рр. не оден не дорівняв коріфеям старшої генерації… Оден тільки Антін Чехов все йде наперед…» Так само Грушевський вважав, що й у російській поезії на той час «нічого не з’явилось хоч трохи важного».

Залишмо цю тему літературознавцям, але побіжно зазначимо, що за межами духовного світу Грушевського залишалися сучасні йому відомі російські прозаїки й поети «срібного віку», передусім, Анна Ахматова,

_____________________



1 Літературно-мистецький, науковий та суспільно-політичний щомісячний журнал. Заснований за почином Михайла Грушевського у 1898 році як продовження журналу «Зоря» Наукового товариства ім. Т. Шевченка та редагованого І. Франком журналу «Житє і слово». Видавався у 1898–1906 роках у Львові. У 1909–1913 роках виходив у двох редакціях — київській і львівській (редактор Михайло Грушевський). Вихід був перерваний Першою світовою війною, відновлений 1917–1919 роках у Києві під редакцією Олександра Олеся. З 1922 по 1932 роки видавався у Львові Українською видавничою спілкою. Нас цікавили дореволюційні номери «Літературно-наукового вістника».

2 Мих. Грушевський. Юбилей Миколи Гоголя // Літературно-науковий вістник. 1909. № 3. С. 606–610; Його ж. Юбилей Льва Толстого // Літературно-науковий вістник. 1908. № 9. С. 535–537; Його ж. Смерть Толстого // Літературно-науковий вістник. 1910. № 10–12. С. 467–469; Його ж. Антін Чехов // Літературно-науковий вістник. 1904. Т. 2. Ч. 2. С. 113–117.

3 М. Грушевський. Із чужих літератур. Новини російської літератури // Літературно-науковий вістник. 1898. № 4. Ч. 2. С. 134–150 та ін.

Андрій Бєлий, Іван Бунін, Максиміліан Волошин, Микола Гумільов, Сергій Єсенін, Осип Мандельштам, Володимир Набоков, Ігор Северянин, Марина Цвєтаєва… Звичайно, він чув про них і знав про їх присутність у культурі та мистецтві, тим паче перебуваючи в Москві, проте чітка життєва цілеспрямованість і величезна зосередженість Грушевського, його наукова й політична позиція та діяльність змушували залишати практично всі згадані прізвища поза увагою. Така вимушена зашореність духовного світу, здається, є притаманною для більшості знаменитих людей, одержимих однією великою ідеєю. Для контрасту скажу, що в творах Володимира Леніна так само жодного разу не згадуються вищезгадані митці «срібного віку».

Проте автор шеститомної (в дев’яти книгах) «Історії української літератури», доведеної до першої половини ХVІІ століття, пильно стежив за творчістю сучасних йому прозаїків, поетів і літературознавців, які складали гордість і надію української культури: Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, Олександра Олеся, Григорія Чупринки, Сергія Єфремова та ін.

До речі, Сергій Єфремов буквально з початку виходу «Історії України-Руси» Михайла Грушевського зазначав, що в ній «історик і фактам письменства присвячує по відповідних місцях своєї праці дуже цінні екскурси...» Відомий український філолог і культуролог Дмитро Чижевський у статті «Михайло Сергійович Грушевський як історик літератури» також підкреслив «велике значення історичних праць Грушевського для історії літератури».

В наш час історики Валерій Смолій і Павло Сохань наголошують, що «більшість його наукових студій значною мірою торкалися також дослідження літературного процесу в Україні феодальної доби. Це яскраво видно на прикладі багатотомної «Історії України-Руси», де окремі розділи книг відбивали розвиток письменства і літератури в Україні». В «Історії української літератури ХХ століття» (вийшла в світ у Києві в 1998 році), зазначено, що в перші два десятиліття ХХ віку «поважні здобутки мало наукове літературознавство — насамперед завдяки працям М. Драгоманова, І. Франка, С. Єфремова, М. Грушевського…»

У цьому контексті цікаво познайомитися з рекламним повідомленням про публікації редагованого Грушевським «Літературно-наукового вістника» в 1907 році1, який Симон Петлюра вважав «найкращим роком за увесь час існування журналу». Ми зустрічаємо в рекламі практично всі імена, які складали й складають гордість української культури й духовності. Сьогодні вже широко відомими є глибина та масштабність, європейськість і респектабельність «Літературно-наукового вістника», в якому, за словами того ж Петлюри, «в науковій частині визначаються статті проф. Грушевського».

Значний інтерес для даного дослідження мають оцінки, свідчення, спогади, щоденникові записи видатних діячів українського національного руху Володимира Винниченка й Симона Петлюри, а також інших «визначних літературних і громадських сил», «освічених і навіть учених українців» (Грушевський), які працювали з Михайлом Сергійовичем у Москві, приїжджали в місто чи листувалися з ним у цей період, скажімо Сергія Єфремова2, Олександра Лотоцького3, Євгена Чикаленка4, Олександра Саліковського5 та ін.

Цікаві факти почерпнуто в публікаціях українських і зарубіжних _______________________



1 «В році 1907 виходить в двох виданнях, київськім і львівськім» (Петлюра).

2 Сергій Єфремов. Щоденники. 1923–1929. К., 1997.

3 О. Лотоцький. Сторінки минулого // Праці Українського наукового інституту. Т. VІ. Варшава, 1932; Він же. Сторінки минулого // Праці Українського наукового інституту. Т. ХІІ. Варшава, 1933; Він же. Сторінки минулого // Праці Українського наукового інституту. Т. ХХІ. Варшава, 1934.

4 Євген Чикаленко. Щоденник. (1907–1917). Львів, 1931. Він же. Уривок з моїх споминів за 1917 рік. Прага, 1932 та ін.

5 Ол.Саліковський. Про одну не написану книжку (Уривок із споминів). — Календар-альманах «Дніпро». Львів, 1924. С. 102–107.

грушевськознавців.

Таким чином, у цій праці використано розмаїті джерела грушевськознавства, що за схемою Любомира Винара складаються, передусім, із писемних джерел, які охоплюють праці, публічні й приватні документи, автобіографічні матеріали, спогади, листування Грушевського та всі інші писані документи, тобто першоджерельні матеріали.

Саме ці писемні джерела, зокрема «Спомини» Грушевського, епістолярні й інші першоджерельні друковані й архівні матеріали, мають для нас найбільше значення. Не можна не погодитися з тим же Винаром, що «першоджерела і джерелознавство є серцевиною наукового грушевськознавства», зокрема в дослідженні московського-арбатського періоду життя і діяльності Михайла Грушевського.

Разом з тим, особливе значення мають у нашому випадку матеріальні джерела, що включать різні фізичні об’єкти, передусім арбатський будинок, у якому жив Грушевський, а також і весь Арбат як унікальне середовище його життєдіяльності.

У зв’язку з цим мною вперше досліджено документи Центрального історичного архіву Москви, Центрального архіву науково-технічної документації Москви, Центрального муніципального архіву Москви, Музею історії Москви, а також дореволюційний адресний довідник-щорічник «Вся Москва», спеціальні праці, зокрема з історії та архітектури, проштудійовано багату арбатознавчу літературу.

В праці читач зустріне близько ста прізвищ видатних, відомих і маловідомих нині українців, які віддавали себе українській справі. Якщо автор не має можливості докладніше розповісти про них, то дає найпотрібнішу біографічну інформацію в підряднику. Нікого з тих українців і росіян, які співпрацювали, листувалися, зустрічалися в московський період з Михайлом Грушевським не забуто. Інша річ, що пошук і виявлення таких людей триватиме. На мою думку, варто скласти спеціальний довідник про українських, російських та інших зарубіжних діячів, які були знайомі чи працювали з Михайлом Грушевським протягом усього його життя. Це допоможе розширити й поглибити довідкові видання, присвячені провідникам духовності в Україні, серед яких я, передусім, назвав би прекрасний довідник за редакцією академіка Івана Кураса1. Ми знаходимося на самому початку довгої дороги вперед до наших духовних витоків і національних героїв.

Перший розділ«Московське показувалося добром» — розповідає про прибуття Грушевського до Москви і влаштування в квартирі на Арбаті, про сам будинок, в якому він оселився, про переваги московського життя, які цінував Михайло Сергійович. Грушевський зазначав, що «після віденського сидіння, лук’янівської одиночки і казанської глухої провінції московське показувалося не знать яким добром». Разом з тим у розділі показано труднощі й незгоди, які долала сім’я Грушевських, їх нелегкий побут і щоденні турботи. На основі нових архівних документів уперше розкрито стосунки піднаглядного Грушевського з поліцією, умови, в яких він нелегально вів велику громадсько-політичну роботу.

У другому розділі книги — «Я віддавсь роботі...» — ідеться про невтомну, наполегливу працю вченого й громадського діяча в московсько-арбатський період. У своїй «Автобіографії» (1926 рік) він писав: «З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї «Історії України», яку війна перервала на описі Зборівської битви… В Москві докінчив історію війни 1649 р. і довівши огляд до весни 1650 року видрукував у Москві, як третю частину VIII тому (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Гр. передрукував його в Відні в 1922 р., з одинокого примірника, одержа-

___________________



1 Провідники духовності в Україні. Довідник. К.: Вища школа, 2003.
ного з Москви з оказією)1. Почав друк також своєї «Всесвітньої Історії», котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916. У Москві брав участь в редакції «Украинской жизни» й тижневика «Промінь», займався організацією україн. видавничої спілки і наукового товариства». Ось цією лапідарною інформацією власне й вичерпувалися попередні згадки про арбатський період у біографії Грушевського. В наше завдання входить розширити і поглибити її, наростити на неї м’язи з конкретного документального матеріалу, історичних фактів. Автор пройде з читачем арбатськими діловими маршрутами великого українця.

В розділі третьому«Во славу нашої національної ідеї» — розповідається про зустріч Михайла Грушевського з Максимом Горьким на Арбаті, 55 та про спільний проект унікального наукового збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», реалізація якого не втратила значення й сьогодні. Показано також інші численні спілкування Михайла Сергійовича, який «обходив московських українців» і приятелював чи був знайомий з багатьма російськими вченими, політичними діячами, літераторами, видавцями і т.д.

Розкриваються роздуми й учинки Михайла Грушевського в ті кілька днів від початку революції в Росії і до його від’їзду в Київ, де його вже було обрано головою Центральної Ради, а також розповідається про саму дорогу додому.

У важливій для цього дослідження «Післямові» сформульовано уроки, що випливають з аналізу роботи Михайла Грушевського серед української діаспори в Москві, які залишаються актуальними й для нинішнього часу. Окреслено діяльність Культурного центру України в Москві в рамках масштабного проекту «Михайло Грушевський». Сформу-

______________________



1 В іншій «Автобіографії» Грушевський писав: «…Сей том я навіть надрукував, але в світ він так і не вийшов». А в «Передньому слові» до ІХ тому «Історії України-Руси» зазначав, що праця «не вийшла в світ, а розійшлася по руках з складу друкарні, а я з свого єдиного примірника повторив сей том у Відні в р. 1922».

льовано конкретні пропозиції щодо увічнення пам’яті великого українця в столиці Росії, висловлено думки автора про перетворення Старого Арбату в справді духовну московську вулицю.

В цій книзі чимало історичних відступів, ремінісценцій, але автор постійно пам’ятає про те, що він описує життя й діяльність Михайла Грушевського протягом конкретних шести місяців — з вересня 1916 року, тобто з часу приїзду до Москви, по березень 1917 року, тобто до від’їзду в Київ. Мій принцип полягає в тому, що конкретна спрямованість цього наукового дослідження й новизна його не повинні розмиватися в уже загальнодоступному чи хрестоматійному матеріалі про Михайла Грушевського з книг і підручників або навіть у новітньому матеріалі з історичних досліджень, що виходять за рамки нашої теми і нашого часу. Такі дані використовуються лише тоді, коли розповідь без них є неможливою, з посиланнями на авторів, які їх здобули. Таким чином, обмежую себе не тільки рамками дослідження, а й небажанням повторювати, без обгрунтованої потреби, колег з наукового й письменницького цехів. Але з очевидним задоволенням користуюся їх працями тоді, коли це треба.

Було б недоречно і навіть наївно переконувати читача в тому, що автор нітрохи не претендує на всебічний аналіз наукової, публіцистичної та державної й громадсько-політичної діяльності Михайла Грушевського, його поглядів і переконань, на повну характеристику великого українця, вичерпну розповідь про нього і т.д. Все це — аналіз, характеристика, розповідь — пронизують увесь текст, але стосуються саме московського-арбатського життя Грушевського. До того ж, що глибше занурюєшся в історичний матеріал, що більше залучаєш нові джерела, то невичерпнішою здається обрана мною тема. З’являються дедалі нові сюжети, пов’язані з окремими деталями в «Споминах» Грушевського, з його контактами й листуванням, з архівними знахідками, текстами, які він написав у той час, з арбатськими маршрутами видатного українця і т.д. Отож, робота триває.

Жанр цієї праці викристалізувався завдяки Михайлові Грушевському, який у «Вступному слові» до третьої частини VІІІ тому «Історії України-Руси», писаної в Москві, заявив, що, «не вважаючи на свій суто науковий характер, ся книга… мабуть з користю й інтересом буде прочитана кожним, хто цікавиться нашим минулим — і нашим сучасним» (виділено мною. — В.М.).

Моє дослідження грунтується на документальних матеріалах і є суто науковим. За кожною фразою стоять свідчення самого Грушевського та людей, які з ним працювали, архівні джерела, наукові дослідження. Проте я не навантажую текст посиланнями на архівні та інші документи, що мало цікавлять широкий читацький загал. Зате в тексті багато підрядкових інформаційних виносок, які мають довідковий характер і можуть стати в нагоді справді зацікавленому, серйозному читачеві. Мені дуже хочеться зробити наукову працю популярною, доступною кожному, хто цікавиться біографією Михайла Грушевського.




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал